Дев'яносто третій рік/III/2
| ◀ Книга I. Вандея | Дев'яносто третій рік пер.: Ольга Кривинюк, Любов Комарова Частина III. У Вандеї Книга II. Троє дітей |
Книга III. Смерть святого Бартоломея ▶ |
|
Літо 1792 року було дуже дощове; літо 1793— дуже гаряче. В наслідку громадянської війни в Бретані майже не залишилося шляхів. Проте, там все-ж їздили, бо літо було гарне. Найкраща дорога — це суха земля.
Наприкінці ясного липневого дня, десь за годину по заході сонця, якийсь вершник, що їхав від Авраншу, зупинився перед маленькою корчмою, званою Круа-Браншар, коло Понторсону; на вивісці був напис, що його можна було прочитати ще кілька років тому: Тут продається добрий сидр. Цілий день була спека, але тепер починався вітер.
Мандрівник був закутаний в широкий плащ, що накривав трохи й коня. На ньому був широкий крислатий капелюх з трьохбарвною кокардою, що було досить сміливо в цій країні, де з-за кожного плоту можна було чекати пострілу з рушниці, і кокарда могла бути за ціль. Плащ, запнений коло шиї, спадав так, що залишав вільними руки, а зісподу видко було трьохбарвний пояс і дві головки од пістолів, що витикалися з-за нього. Шабля звисала нижче від плаща.
Коли кінь зупинився, одчинилися двері з корчми й хазяїн з'явився з лихтарем у руці. Це було насмерканні: на дорозі був ще день, а в хаті — ніч.
Корчмар подивився на кокарду.
— Громадянине, — спитав він, — ви зупиняєтеся тут?
— Ні.
— Куди-ж ви Ідете?
— В Доль.
— В такому разі вертайтеся до Авраншу або залишайтеся в Понторсоні.
— Чому?
— Бо в Долі б'ються.
— А! — сказав вершник.
І додав:
— Дайте вівса моєму коневі.
Корчмар приніс коритце, всипав туди мішок вівса й розгнуздав коня, і кінь почав сопучи їсти.
Розмова провадилася далі.
— Громадянине, це реквізований кінь?
— Ні.
— Він ваш?
— Так. Я його купив і заплатив.
— Звідки ви їдете?
— З Парижу.
— Але ж не просто з Парижу?
— Ні.
— Звичайно, дорогі всі перетято. Але пошта ще йде.
— До Алансону. Я залишив пошту там.
— Ох, швидко вже у Франції не буде пошти. Нема більше коней. За конячку, що коштує триста франків, треба заплатити шістсот, а про корм для коней і говорити нема що, йому й ціни не складуть. Я був хазяїном поштової станції, а тепер от, бачите, корчмар. З 1313 хазяїнів поштових станцій, що були раніш, двісті подалися на відставку. Громадянине, ви платили вже за новим тарифом?
— Так, з першого травня.— 20 су в кареті, 12 су в кабріолеті, 5 су на возі. Ви купили цього коня в Алансоні?
— Так.
— Ви їхали сьогодні цілий день?
— Від самого сходу сонця.
— І вчора?
— І позавчора.
— Я бачу те. Ви проїхали через Домфрон і Мартен.
— І Авранш.
— Повірте мені, громадянине, одпочиньте. Ви мусите бути дуже втомлені, бо ваш кінь втомлений.
— Коні мають право томитися, люди — ні.
Погляд корчмаря знов зупинився на мандрівникові.
Перед ним було обличчя поважне, спокійне й суворе, обрямоване сивим волоссям.
Корчмар глянув на шлях, де, скільки можна було скинути оком, не було видко нікого, й сказав:
— І ви мандруєте оце так, самі одні?
— Я маю сторожу.
— Де ж вона?
— Моя шабля й мої пістолі.
Хазяїн приніс відро води й напував коня. Поки кінь пив, він розглядав мандрівника, кажучи сам собі: — Він має вигляд священика.
Вершник знову почав.
— Ви кажете, що в Долі б'ються?
— Так. Це мало початись саме тепер.
— Хто ж б'ється?
— Один «колишній» проти другого «колишнього».
— Як ви сказали?
— Я кажу, що один «колишній», що стоїть за республіку, б'ється проти другого «колишнього», що за короля.
— Але ж нема вже короля.
— Є маленький дофін. І от що цікаво, — ці двоє колишніх родичі.
Вершник слухав уважно. Корчмар провадив далі:— Один молодий, другий старий. Це внук у-других, що б'ється проти діда. Дід — рояліст, внук — патріот. Дід командує білими, а внук синіми. Це війна без милосердя, війна на смерть.
— На смерть?
— Так, громадянине. Та ось послухайте, які чемності кидають вони один одному. Осьдечки одно таке оголошення, що старий якось добирає способу розклеювати всюди, на всіх будинках і на всіх деревах, і що він наліпив навіть на моїх дверях.
Корчмар наблизив свого лихтаря до чотирикутнього аркушу паперу, наклеєного на одній половині його дверей. Оголошення було надруковано дуже великими літерами і вершник міг прочитати з коня:
«Маркіз де Лантенак має за честь повідомити свого внука, пана Ґовена, що коли панові маркізові пощастить його піймати, то він звелить простісінько розстріляти пана віконта».
— А ось і відповідь, — промовив далі корчмар.
Він повернувся й освітив своїм лихтарем друге оголошення, наклеєне навпроти першого, на другій половині дверей..
Мандрівник прочитав:
«Ґовен попереджає Лантенака, що, коли він його піймає, то звелить розстріляти».
— Вчора, — сказав корчмар, — перший плакат наліплено на мої двері, а сьогодні вранці — другий. Відповідь не запізнилася.
Мандрівник стиха, ніби говорячи сам до себе, промовив кілька слів, що їх хоч і почув корчмар, але не дуже зрозумів.
— Так, це більше, ніж війна в отчизні, це війна в сем'ї. Так і треба, це добре. Народи відмолоджуються такою ціною.
І мандрівник, приклавши руку до свого капелюха й зупинивши погляд на другому оголошенні, віддав йому пошану.Корчмар провадив далі:
— Ось, громадянине, справа така. По містах та по великих містечках ми за революцію, по селах вони — проти. Це все одно, що сказати: по містах французи, по селах бретонці. Це війна горожан з селянами. Вони кажуть на нас «вайло», а ми звемо їх «мужвою». Аристократи й священики — з ними.
— Не всі, — перервав вершник.
— Безперечно, громадянине, тому, що ми бачимо тут віконта проти маркіза.
І він додав сам собі:
— І тому, що, на мою гадку, я розмовляю з священиком.
— Хто ж з двох перемагає?
— Досі віконт. Але йому не легко. Старий дуже жорстокий. Ці люди з родини Ґовенів, тутешніх панів. То родина, що має дві парості: велика — головою її є маркіз де Лантенак, мала, — на чолі її віконт Ґовен. Тепер дві парості б'ються між собою. Цього не буває в дерев, але серед людей трапляється. Цей маркіз де Лантенак — всемогутній в Бретані; для селян він принц. Того самого дня, як він вийшов на беріг, він мав вісім тисяч чоловіка; на протязі одного тижня повстало триста парафій. Коли б він міг захопити шматок берега, англійці вже були б тута. На щастя, Ґовен, що доводиться йому внуком, трапився тут і відкинув свого діда від берега. Ґовен республіканський командир. І знаєте, трапилося так, що цей Лантенак, відразу, як прибув, звелів розстріляти силу полонених, і в тому числі двох жінок, одна з них мала троє дітей, що їх всиновив один паризький батальйон. Це розлютувало батальйон. Він зветься батальйон Червоної Шапки. Їх лишилося небагато тих парижан, але їхні багнети наводять жах. Вони ввійшли до загону командира Ґовена. Ніщо не може їм противитися. Вони хочуть помститися за жінок і забрати назад дітей. Невідомо, що старий зробив з ними, з тими малими. І це доводить до сказу гренадерів. Подумайте тільки, як би в колотнечу не вплуталися ті діти, війна б ця не була така, як вона є. Віконт — добрий і хоробрий юнак, але старий маркіз — це звір. Селяни звуть це війною святого Михайла проти Вельзевула. Ви знаєте, може, що святий Михайло — то архангел цієї країни. Серед моря, в бухті, є гора, присвячена йому. Вірять, що він переміг диявола й закопав його під другою горою, що близенько звідси; її звуть Томблен.
— Так, — пробубонів вершник, — Tumba Beleni, могила Белена, Бела, Беліа, Бельзевула.
— Я бачу, що вам це відомо.
І корчмар знов сказав до себе:
— Звичайно, він знає латинь, це — священик.
Далі, вдавшись до мандрівника, він промовив:
— Так от, громадянине, на думку селян, знов розпочинається ця війна. Певна річ, для них святий Михайло — це роялістський генерал, а Бельзевул — це командир патріотів. Але, коли тут є диявол, так це, безперечно, Лантенак, і коли є янгол — це Ґовен. Ви не з'їсте нічого, громадянине?
— Зо мною моя пляшка й шматок хліба. Але ви мені нічого не сказали, що саме робиться в Долі?
— А ось що. Ґовен командує експедиційною береговою колоною. Метою Лантенака було підняти всюди повстання, зробити Нижню Нормандію підпорою для Нижньої Бретані, відчинити двері Піттові й підтримати велику вандейську армію 20-ма тисячами англійців і 200 тисячами селян. Ґовен став на перешкоді цьому намірові. Він тримає в своїх руках берег, відштовхуючи Лантенака в глиб країни, а англійців — у море. Лантенак був тут, і Ґовен вибив його звідси, взяв у нього назад Понт-о-Бо, вигнав його з Авранша, з Вільдьє, не допустив до Ґранвіля. Він маневрує так, щоб загнати його в Фужерський ліс і там оточити. Все йшло добре. Вчора Ґовен був тут з своєю колоною. Раптом — тривога. Старий дуже хитрий, він зробив зручний маневр, і є чутка, що він пішов на Доль. Коли він візьме Доль і поставить на Дольській горі батарею, бо він має гармати, от і шмат берега, де англійці можуть пристати, і тоді все пропало. Не можна було губити ні хвилинки, і тому Ґовен, що має добру голову, не радився ні з ким, не прохав і не чекав наказу, а засурмив, щоб кульбачили коні, взяв свою артилерію, зібрав своє військо, витяг шаблю й, коли Лантенак кинувся на Доль, Ґовен кинувся на Лантенака. І от тепер в Долі ці два бретонські лоби мають стукнутися. Це буде добрий удар! Вони там тепер.
— Скільки часу треба, щоб доїхати до Долю?
— Для війська, що має підводи, принаймні три години; але вони вже там.
Мандрівник прислухався й сказав:
— Справді, мені здається, що я чую гармати.
Хазяїн корчми прислухався:
— Так, громадянине. І постріли з рушниць. Ніби рвуть полотно. Ви мусите перебути ніч тута. Не дуже то добре потрапити туди.
— Я не можу зупинятися. Я мушу їхати далі.
— Цього не варто робити. Я не знаю ваших справ, але ви на лихо граєте і, принаймні, коли не йдеться про найдорожче для вас на світі…
— Якраз саме про це і йдеться, — відповів вершник.
— Про вашого сина, наприклад…
— Майже так, — сказав вершник.
Корчмар відвів голову й сказав до себе:
— Проте, цей громадянин мені здається священиком.
І далі, поміркувавши:
— Але ж і священик може мати дітей.
— Загнуздайте мого коня, — сказав мандрівник. — Скільки я вам винен?
І він заплатив.
Корчмар поставив коритце й відро коло стіни й повернувся до мандрівника.— Як ви вже так рішуче їдете, послухайте моєї ради. Очевидячки ви їдете до Сен-Мало. Ну, так не їдьте ж через Доль. Є два шляхи, один — через Доль, другий — вздовж моря. Один не коротший від другого. Дорога берегом моря йде через Сен-Жорж де Брегень, Шерюей та Ірель-ле-Вів'є. Ви залишаєте Доль на південь, а Канкаль — на північ. Громадянине, в кінці вулиці ви побачите роздоріжжя: на Доль шлях ліворуч, на Сен-Жорж — праворуч. Послухайте мене, коли ви поїдете на Доль, ви потрапите на різанину. Тому не беріть ліворуч, їдьте праворуч.
— Дякую, — сказав мандрівник.
І він стиснув острогами свого коня.
Настала вже темрява, він пірнув у ніч і зник з очей.
Коли мандрівник був уже в кінці вулиці, на роздоріжжі двох шляхів, він почув корчмарів голос, що гукав йому здалека:
— Беріть праворуч!
Він повернув ліворуч.
Доль, еспанське місто у Франції, в Бретані, — так говориться про нього в старовинних манастирських манускриптах, — власне не є місто, це — вулиця. Велика старовинна готична вулиця, облямована з обох боків будинками з колонами. Ці будинки не витягнені в одну лінію, роблять ріжки й виступи на вулицю, проте, дуже широку. Решта міста, це — мережка з вуличок, що кінчаються всі в цій великій поздовжній вулиці, як струмки у великій річці. Місто, без воріт і без стін, зовсім, відкрите, з горою, що стремить над ним, не могло б витримати облоги; але вулиця могла. Виступи будинків, що їх можна було бачити ще 50 років тому, й дві галереї під колонами, що облямовують вулицю, робили з неї місце дуже придатне для бою й до опору. Скільки будинків, стільки фортець, і їх треба було брати одну по одній. Старовинний базар був приблизно на середині великої вулиці.
Корчмар у Круа-Браншар сказав правду: саме в той час, як він розмовляв з мандрівником, в Долі був лютий бій. Нічний поєдинок між білими, що прибули вранці, й синіми, що з'явились увечері, раптово спалахнув у місті. Сили були нерівні: білих було шість тисяч, синіх — 1500, але лють з обох боків була однакова. І дивно, 1500 атакувала 6 тисяч.
З одного боку юрба, з другого — військо. З одного боку 6 тисяч селян з Христовими серцями на шкіряних куцинах, з білими стьожками на круглих брилях, з християнськими гаслами на поручнях, з рожанцями на поясах, озброєні більш вилами, ніж шаблями, з карабінами без багнетів, з гарматами, що їх тягли мотузками, погано одягнені, мало дисципліновані, погано озброєні, але люті. З другого боку —1500 салдатів у трикутних шапках, з трьохбарвними кокардами, в довгополій одежі з великими вилогами, з перев'яззю навхрест, з короткою шаблею з мідяною ручкою й рушницею з довгим багнетом, дисципліновані, добре вимуштрувані, слухняні, як люди, що самі зуміли б командувати, хоч також волонтери, але волонтери отчизни, в лахмітті й босі. За монархію селяни — лицарі; за революцію герої — босяки. І душею кожної з цих армій був її командир, у роялістів — старий, у республіканців — юнак. З одного боку Лантенак, з другого — Ґовен.
Революція поруч з молодими велетнями, як Дантон, Сен-Жюст та Робесп'єр, має також ідеальну молодь, як Гош та Марсо. Ґовен був один з таких.
Ґовенові було 30 років; він мав геркулесову статуру, поважний погляд пророка й дитячу усмішку. Він не курив, не пив, не лаявся. На війні він возив за собою туалетний несесер; він дуже дбав про свої нігті, зуби, своє розкішне темне волосся; підчас зупинок він сам витрушував свій капітанський мундир, пробитий кулями й білий від пороху. Він ніколи ще не був поранений, хоч і кидався завжди в бій, не жаліючи себе. В його приємному дуже м'якому голосі чулися, коли це було потрібно, владні ноти. Він подавав приклад своїм салдатам: спав на землі, під вітром, під дощем, в снігу, загорнувшись у плащ і поклавши свою хорошу голову на камінь. Це була душа героїчна й невинна. Шабля в руці зовсім зміняла його. Він мав той делікатний вигляд, що в бої робиться страшним.
І до всього мислитель і філософ, молодий мудрець; Алківіад для того, хто його бачив, Сократ для того, хто слухав.
В цій величезній імпровізації, якою була французька революція, той юнак відразу став військовим отаманом.
Його загін, що він сам його сформував, був як римський легіон, ціла маленька повна армія; була в ній і піхота й кіннота; в ній були розвідники піонери, сапери й понтонери; і як римський легіон мав катапульти, так вона мала гармати. Три гармати робили загін сильним, але не заважали йому легко пересуватися.
Лантенак також був військовим командиром ще більшим. Він був розсудливіший і сміливіший. У справжніх старих героїв більше витриманости й холодної розсудливости, ніж у молодих, бо вони далеко від світанку життя, й більше відваги, бо вони близько до смерти. Що вони мають загубити? Так мало! Через те були такі відважні й разом такі мудрі маневри Лантенакові. Але, врешті, в цій упертій боротьбі старого й молодого, сливе завжди перемагав Ґовен. Але це було більше щастя, ніж що инше. Щастя завжди сприяє молодшим. Перемога трохи схожа на жінку.
Лантенак був страшенно роздратований проти Ґовена: по-перше, через те, що Ґовен його перемагав, по-друге, через те, що це був його родич. Що за вигадка зробитись якобинцем! Цей негідник Ґовен! Його спадкоємець, бо маркіз не мав дітей, внук у-других, майже рідний онук. — О! — казав цей «ніби» дід, — як що я його піймаю, то вб'ю, як собаку!
Зрештою республіці було чого турбуватись через цього маркіза де Лантенака. Скоро вийшов на беріг, він примусив усіх тремтіти. Його ім'я пробігло серед вандейських повстанців, як пороховий ґніт, і Лантенак негайно ж зробився осередком. В такому повстанні, де всі заздрять один одному, і де кожний має свій ліс або свій яр, коли приходить хто-небудь з вищих, він з'єднує окремих ватажків, рівних між собою. Майже всі лісові ватажки приєдналися до Лантенака й зблизька чи здалека всі корились йому.
Лише один покинув його, це Ґавар, той, що перший до нього приєднався. Через що? Тому що це був вірник одного з отаманів. Він знав усі таємниці й погоджувався на всі плани старої системи громадянської війни, що Лантенак хотів одкинути й змінити. Вірника не можна одержати в спадщину; черевик де Ля Руарі не прийшовся на Лантенака. Ґавар, покинувши його, приєднався до Боншана.
Як військовий командир, Лантенак був зі школи Фридриха II; він умів комбінувати велику війну з малою. Він не хтів ні безладної юрби, як велика католицька роялістична армія, що безперечно мала бути роздушена, ні розпорошення по чагарниках та хащах, що могло втомити ворога, але не могло його знищити. Партизанська війна нічого не розвязує, або розвязує зле; починається з нападу на республіку, а кінчається грабунком диліжансу. Лантенак не розумів цієї бретонської війни, ні такої, як провадив Ла Рошжаклен, виключно у відкритому полі, ні такої, як Жан Шуан, лише в лісі; ні Вандеї, ні шуанської війни; він хотів війни справжньої; він хотів використати селянина, але спиратися на салдата. Він хотів банд для стратегії й полків для тактики. Він уважав за чудесні для атаки, засідок та несподіваних нападів ті селянські армії, що так швидко збирались і так швидко розпорошувались; але вони були занадто рухливі, вони були в його руці, як вода. В цій війні, хуткій та розпливчастій він хотів утворити якийсь міцний підпорний пункт; він хотів до дикої лісової армії приєднати регулярне військо, що могло б бути за вісь для маневрів селян. Думка глибока й страшна; як би це здійснилось, Вандея була б непереможна.
Але де знайти регулярне військо? Де знайти салдатів? Де знайти полки? Де знайти готову армію? В Англії. Звідси idée fixe Лантенакова — допомогти англійцям висісти. Так капітулює партійне сумління; біла кокарда ховала від нього червону одежу. У Лантанека була одна думка: захопити шматок берега й передати його Піттові. Тому, бачивши, що Доль без захисту, він кинувся туди, щоб захопити Доль і таким чином заволодіти берегом.
Місце було добре обрано. Гармата на Дольській горі вимела б ворога з одного боку, з Френуа, з другого — з Сен-Бреладу, тримала б на віддаленні Канкальську ескадру і зробила б увесь берег вільним для десанту, починаючи від Ра-сюр-Куенон до Сен-Мелуар-дез-Онд.
Щоб досягти успіху, Лантенак привів з собою понад 6 тисяч душ, все, що було найдужчого в бандах, що він ними орудував, і всю свою артилерію, 10 гармат 10-фунтових, одну — 8-фунтову й одну — 4-фунтову. Він мав намір поставити сильну батарею на Дольській горі, певний того, що тисяча пострілів з 10 гармат зроблять більше, ніж півтори тисячі з 5-ти.
Успіх здавався певним. Можна було боятися лише Ґовена з боку Авранша з його 1500 салдатів та Лешеля з боку Динану. Лешель, правда, мав 25000 салдатів, але він був за 20 льє. Лантенак був певний, що йому не загрожує небезпека ні з боку Лешеля, що хоч і мав велике військо, але був далеко, ні з боку Ґовена, що був близько, але мав занадто мало людей. Додамо, що Лешель був нездара й пізніше допустив знищити свій 25-тисячний загін в Круа-Батайльських ландах, за що заплатив своїм життям, наклавши на себе руки.
Отже, Лантенак вважав себе в цілковитій безпеці. Його вступ до Долю був раптовий і жорстокий. Маркіз де Лантенак взагалі мав славу людини жорстокої; всім було відомо, що він немилосердний. Тому ніхто й не гадав опиратися. Перелякані мешканці забарикадувалися в своїх будинках. Шість тисяч вандейців безладно розташувалися у місті, майже як на ярмарковому майдані, без фур'єрів, без квартир, табором, аби-як, готуючи собі їжу під чистим небом, розпорошуючись по церквах, кидаючи рушниці для рожанців. Лантенак з деякими артилерійськими офіцерами негайно пішов на розвідки на Дольську гору, залишивши своїм замісником Гуж-ле-Брюана, що він його назвав бойовим сержантом.
Цей Ґуж-ле-Брюан залишив по собі слід у історії. Він мав два прозвиська: Бріз-Бле (згубник синіх) за страшні вбивства патріотів, і друге — Іманус, через те, що в ньому було щось невимовно страшне. Слово Іманус, що походить від «immanis», є стародавнє нижнє-нормандське слово, що означає нелюдську гидоту, надприродний жах, демона, сатира, людоїда. В одному стародавньому манускрипті сказано: «d'mes daeux iers j'vis l'imânus». Старі діди з «Гаю» не знають вже тепер хто такий Ґуж-ле-Брюан, ні що значить Бріз-Бле. Але якось невиразно вони все ж знають Імануса. З його ім'ям звязані місцеві легенди. Про Імануса ще говорять в Треморелі і в Плюмога, двох селах, де Ґуж-ле-Брюан залишив слід своєї залізної ноги. У Вандеї, инші були дикуни, Ґуж-ле-Брюан був варвар. Він був, ніби якийсь кацик, татуйований хрестами й квітками з лілей; на обличчі його відбивалась мерзотна й майже надприродня душа, несхожа на людську душу. Він був пекельно-хоробрий в бою, лютий — після бою. В серці його якимись дивними покрученими шляхами з'єднувались здатність до відданости й люта жорстокість. Чи мислив він? Певне, але так, як плазують змії — спіраллю. Він починав з героїзму, щоб скінчити убивством. Неможливо було зрозуміти звідки випливали його вчинки, иноді велично потворні. Він був здатний до найжахливіших несподіванок. Це була якась епічна лютість.
Звідси походить це виродкове прозвище — Іманус.
Маркіз де Лантенак мав довір'я до його жорстокости.
Лютість — в цьому, справді, Іманус відзначився, а в стратегії та в тактиці він стояв не дуже високо і, можливо, маркіз помилився, зробивши його своїм замісником. Проте, він залишив Імануса замісць себе, наказавши йому дбати про все.
Ґуж-ле-Брюан, більше вояка, ніж стратег, був здатний більше на те, щоб перерізати цілий клан, ніж охороняти місто. Однак він порозставляв варту.
Над вечір, коли маркіз де Лантенак, оглянувши місце для батареї, вертався в Доль, раптом він почув гармату. Він подивився. Червоний дим здіймався з великої вулиці. Несподіваний напад, атака; в місті бились.
Його не легко було здивувати, проте він був вражений. Цього він не сподівався. Хто це міг бути? Звичайно, те не Ґовен. Хіба можна атакувати, маючи одного проти чотирьох? Невже це Лешель? Але-ж який швидкий перехід! Хто-ж врешті? Лешель — неймовірно, Ґовен — неможливо.
Лантенак погнав коня; дорогою він зустрів мешканців міста — втікачів, вони були, як божевільні, від жаху й на його запитання кричали лише:«Сині, сині!»
Коли він прибув до міста, становище було погане.
От що трапилося.
Прибувши в Доль, селяни, як ми бачили, розпорошилися по місту, роблячи кожний, що хто хтів, як це буває, коли «слухаються з приязні», як казали вандейці. Така відсутність дисципліни може дати героїв, але не салдатів. Вони поставили свою артилерію й підводи під склепінням старого ринку й, втомлені, пили, їли, молились, нарешті полягали покотом на великій вулиці, більше загативши її, ніж охороняючи. Коли настала ніч, більшість поснула, поклавши голову на свої сакви, дехто маючи поруч себе своїх жінок, бо жінки часто йшли разом з чоловіками; у Вандеї вагітні жінки були за шпигів.
Була чудова липнева ніч. Сузір'я сяяли в глибокій темній блакиті неба. Цілий той табор, що більше скидався на спочинок каравану, ніж на військовий одпочинок, спокійно дрімав. Раптом, в присмерковому світлі, ті, що не встигли ще стулити очей, побачили три гармати, поставлені кінець вулиці.
То був Ґовен. Він несподівано захопив варту, він був у місті, він зайняв своїм загоном початок вулиці.
Один селянин підвівся, гукнув: хто йде? і стрельнув з рушниці, постріл з гармати відповів. По тому розпочалася скажена стрілянина з мушкетів. Вся ця юрба, що була задрімала, скочила. Жорстоке збудження! Заснути під зірками й прокинутися під картеччю.
Перший момент був жахний. Нема нічого трагічнішого, як розполох юрби підчас раптового блискавичного нападу. Вони кинулись до зброї, бігали, кричали, дехто падав. Захоплені розполохом люди не розуміли самі, що роблять, і стріляли одні в одних. Були такі, що, як очманілі, виходили з будинків, знову туди входили, потім знову виходили і, як непритомні, блукали серед цієї колотнечі. Рідні шукали й кликали одні одних. Страшний бій, де змішалися разом усі, де були жінки й діти. Кулі зі свистом прорізували темряву. Постріли з рушниць чути було з усіх темних кутків. Дим і божевілля навкруги. Нагромадження фургонів і возів. Коні брикали. По поранених ходили. На землі лунали прокльони й стогін. Жах на обличчях в одних, отупіння в инших. Салдати й офіцери шукали одні одних. І серед цього всього якась похмура байдужість. Одна жінка годувала своє немовлятко, сидячи під стіною, там притулився і її чоловік з пораненою ногою; кров текла з його рани, а він спокійно набивав свого карабіна і стріляв навманя, убиваючи в темряві перед собою. Деякі лежали на животі, стріляли по-між колесами возів. Часом лемент і зойк збільшувались. Грубий гарматний голос покривав усе. То був жах.
Було схоже на те, як рубають ліс; всі падали одні на одних. Ґовен із засідки стріляв напевне, гублячи дуже мало своїх людей.
Проте безстрашна, хоч і безладна, селянська юрба, відступивши на ринок, у великі темні галереї з лісом кам'яних колон, почала нарешті боронитися; все, що нагадувало ліс, викликало в них певність. Іманус, як міг найкраще, намагався заступити Лантенака. У них була гармата, але, на диво Ґовенові, вони з неї не користувалися; через те, що офіцери пішли з маркізом на розвідку на Дольську гору, самі-ж селяни не розуміли, що робити з гарматами. Але вони кулями засипали синіх, що стріляли в них з гармати. На картечу вони відповідали пострілами з мушкетів. Тепер вони знайшли захист; нагромадивши докупи вози, бриччи, весь свій обоз, всі бочки з старого ринку, вони зробили імпровізовану барикаду з просвітами, крізь них проходили їхні карабіни. Рушничні постріли крізь ці дірки були смертельні. Все це сталося дуже швидко. За чверть години ринок мав неприступний фронт.
Справа оберталася недобре для Ґовена. Той ринок, так раптово обернений на цитадель, то було зовсім несподівано. Селяни засіли там скупченою й міцною масою. Ґовенові пощастило напасти на них несподівано, але розбити їх він не зміг. Злізши з коня й тримаючи шаблю в руках, він стояв у смолоскиповому світлі, що освітлював його батарею, і уважно вдивлявся в темряву.
Його високий зріст у цьому освітленні робив його помітним для людей за барикадою. Він був для них за ціль; але він і не думав про те. Дощ із куль, що посилала барикада, падав навкруги Ґовена, а він стояв у задумі.
Але проти всіх тих карабінів він мав гармату. Ядро завжди переважає. Хто має артилерію, в того перемога. Його батарея добре працювала і це давало йому перевагу.
Раптом блиснула блискавка з боку ринку, повного темряви, залунав неначе удар грому, і ядро пробило стіну в будинку над головою в Ґовена.
Барикада одповіла на гармату гарматою.
Що сталося? Щось нове. Тепер артилерія була вже з обох боків.
Друге ядро пролетіло слідом за першим і вгрузло в стіну зовсім близенько від Ґовена. Третє ядро скинуло йому капелюха на землю.
Ці ядра були великого калібру. Стріляла 16-фунтова гармата.
— У вас цілять, командире, — кричали артилеристи.
І вони погасили смолоскипа. Ґовен задумливо підняв свого капелюха.
Хтось справді цілив у Ґовена, то був Лантенак.
Маркіз тільки що прибув на барикаду з протилежного боку.
Іманус підбіг до нього.
— Монсеньйоре, нас захопили.
— Хто?
— Не знаю.
— Шлях на Динан вільний?
— Я гадаю.
— Треба відступати.
— Відступ почався. Багато хто вже втік.
— Не треба тікати, але відступати. Чому ви не використали артилерії?
— Бо не спам'яталися, та й не було офіцерів.
— Я йду туди.— Монсеньйоре, я направив до Фужеру найбільшу, по змозі, частину обозу, жінок, все потрібне. Що зробити з трьома маленькими бранцями?
— А, тії діти?
— Так.
— Вони в нас у заставі. Відпровадьте їх до Тургу.
Сказавши теє, маркіз пішов до барикади. З прибуттям начальника все змінилося. Барикаду не було пристосовано для артилерії. Там було місце лише для двох гармат. Маркіз звелів поставити дві 16-фунтові, для них зробили амбразури. Нахилившися над однією гарматою й оглядаючи ворожу батарею, крізь амбразуру, він помітив Ґовена.
— Це він! — крикнув.
Тоді він сам взяв віхоть, вичистив, набив гармату й націлився.
Три рази він стрельнув у Ґовена й не влучив. За третім разом збив лише з нього капелюха.
— Незграба! — пробурмотів Лантенак. — Трохи нижче і попав би у голову.
Зненацька смолоскип згас і перед ним була темрява.
— Хай так! — сказав він.
І крикнув до гармашів селян:
— Картеча!
Ґовен з свого боку не менш турбувався за свою справу. Становище гіршало. Починалася нова фаза бою. Барикада почала обстрілювати його з гармат. Хто знає, чи не перейде вона від оборони до наступу? Відкинувши мертвих і втікачів, перед ним все-ж було принаймні 5 тисяч чоловіка, а в нього залишилося лише 1200 душ. Що буде з республіканцями, коли ворог побачить їхнє невелике число? Ролі зміняться. Досі вони нападали, тепер нападуть на них. Хай лише барикади зроблять вилазку й все може загинути.
Що робити? Не можна було й думати про те, щоб атакувати барикаду з фронту. Взяти її приступом — це була химера. 1200 чоловіка не зможуть збити з позицій 5 тисяч. Зробити наступ — неможливо, чекати — небезпечно. Треба було врешті на щось зважитись. Але на що?
Ґовен був з цієї країни, він добре знав місто; він знав, що до старого ринку, де скупчились вандейці, прилучався лабіринт з вуличок, вузеньких і покручених.
Він обернувся до свого лейтенанта. То був хоробрий капітан Ґешан, він пізніше прославився тим, що очистив Консизький ліс, де народився Жан Шуан, і, загородивши шосе на Шенський став, не допустив взяти Бургнефу.
— Ґешане, — сказав Ґовен, — я передаю вам командування. Підтримуйте яко мога більший вогонь. Пробийте барикаду гарматами. Скупчіть на собі увагу цих мужиків.
— Розумію, — сказав Ґешан.
— Зберіть увесь загін і з набитими рушницями тримайте його напоготові до атаки.
Він додав кілька слів на вухо Ґешанові.
— Добре, — відповів той.
Ґовен провадив далі:
— Чи всі наші барабанники напоготові?
— Так.
— У нас їх дев'ять. Залишіть собі двох дайте мені сім.
Сім барабанників мовчки вишикувалися перед Ґовеном.
Тоді Ґовен гукнув:
— До мене батальйоне Червоної Шапки.
12 чоловіка, між ними один сержант, виступили наперед.
— Я викликаю весь батальйон, — промовив Ґовен.
— Він тут, — одповів сержант.
— Але вас дванадцять!
— Нас залишилося дванадцять.
— Гаразд, — сказав Ґовен.
Той сержант був добрий суворий вояка Радуб, той що всиновив од імени батальйону трьох дітей, знайдених в Содрейському лісі.
Половину батальйону, як згадує читач, знищено в Ерб-ан-Пайлі, але Радубові пощастило не бути в тому числі.
Недалеко стояв віз із соломою. Ґовен показав на нього сержантові.
— Сержанте, звеліть вашим людям зробити з соломи перевесла й обкрутити ними рушниці, щоб не чути було, як вони вдаряться одна об одну.
За хвилину наказа виконано мовчки і в темряві.
— Готово, — сказав сержант.
— Салдати, скиньте черевики, — промовив Ґовен.
— У нас їх немає, — сказав сержант.
З 7-ма барабанниками це становило 19 душ; Ґовен був двадцятий.
Він гукнув:
— В колону одинцем! За мною! Попереду барабанники, за ними батальйон. Сержанте, ви командуватимете батальйоном.
Він став на чолі колони і, в той час, як канонада тривала з обох боків, ці 20 чоловіка, як тіні, пірнули в порожні вулички.
Вони йшли так якийсь час кривульчастими вуличками вздовж будинків. Все здавалося мертвим у місті; городяни причаїлися по льохах. Всі двері забарикадовані, всі віконниці зачинені. Світла нігде.
Серед цієї тиші лемент та колотнеча на великій вулиці видавалися шаленими; гарматний бій тривав; республіканська батарея й роялістська барикада скажено випльовували одна на одну свою картечу.
По 20 хвилинах ходи цими покрученими вуличками Ґовен, що йшов у темряві зовсім упевнено, дійшов до кінця вулички, що виходила теж на велику вулицю. Але то було вже з другого боку ринку.
Позицію ворога обійшли. З цього боку барикади не було; це вічна помилка тих, що будують барикади; тут ринок був відкритий і можна було увійти під колони, де стояло кілька навантажених возів, готових від'їхати. Ґовен і його 19 чоловіка мали перед собою 5 тисяч вандейців, але з тилу, не з фронту.
Приглушеним голосом Ґовен звернувся до сержанта; зняли намотану круг рушниць солому; 12 гренадерів вишикувалися бойовим ладом за ріжком провулку, а 7 барабанників, напоготові, піднявши палічки, чекали.
Гарматні вибухи чергувалися. Раптом у перерві між двома вибухами Ґовен підніс свою шаблю й голосом, що серед цієї тиші пролунав, як сурма, гукнув:
— Двісті чоловіка праворуч, двісті ліворуч, решта посередині!
12 пострілів з рушниць, і сім барабанників вдарили на атаку.
Ґовен вигукнув страшний поклик синіх:
— На багнети! Вперед!
Скуток був нечуваний.
Вся ця селянська юрба, побачивши себе захопленою з тилу, подумала, що має за спиною нову армію. Одночасно загін, що стояв на початку великої вулиці та що ним командував Ґешан, почувши барабани, теж ударив на атаку й кинувся бігом на барикаду; селяни побачили себе між двома вогнями. Паніка — то побільшення; в паніці постріл з пістоля здається за гарматний вибух, собаче гавкання за лев'яче рикання, кожний звук фантастичний, всюди — привиди. Додамо, що жах захоплює селянина, як огонь солому і так само як вогонь з однієї хати швидко обертається у велику пожежу, жах селянина обертається у відступ. Не можна висловити, що то було за втікання.
За кілька хвилин ринок був порожній; перелякані селяни тікали поодинці, а офіцери не могли нічого зробити. Іманус убив двох чи трьох втікачів, але це не врятувало справи. Чути було лише: «Рятуйся, хто може!», і вся ця армія міськими вуличками, як крізь дірки в решеті, просіялася в поля й зникла з швидкістю хмар, захоплених ураганом.
Хто втікав до Шатонефу, хто до Плерге, а хто до Антрену.
Маркіз де Лантенак бачив те втікання. Він заклепав своєю власною рукою гармати, тоді пішов, останній, помалу й спокійно, говорячи до себе:
— Ні, таки на мужиків не можна покладатись. Нам треба англійців.
Перемога була цілковита.
Ґовен обернувся до салдатів батальйону Червоної Шапки й сказав:
— Вас дванадцять, але ви варті тисячі.
Командирова хвала, — за тих часів, то був почесний хрест.
Ґешан, що Ґовен послав його за місто, переслідував утікачів і багато захопив у полон.
Запалили смолоскипи й обшукали місто. Всі, хто не міг втекти, здалися. Велику вулицю освітили великими каганцям. Вона була вкрита мертвими й пораненими. Кінець бою завжди доводиться виривати; декілька груп в одчаї ще опиралися; їх оточили й вони склали зброю.
Серед скаженої колотнечі відступу Ґовен помітив якогось безстрашного чоловіка, ніби фавна спритного й дужого, що допомогав утікати иншим, а сам не тікав. Цей селянин уміло орудував своїм карабіном, і стріляючи, і нещадно б'ючи прикладом, так що нарешті поломав його; тепер він мав лише пістоля в одній руці й шаблю в другій. Ніхто не зважався наблизитися до нього. Раптом Ґовен побачив, що він похитнувся й притулився до одного з стовпів великої вулиці. Його тільки що поранено, але, не зважаючи на те, він все тримав у руках свою шаблю й пістоля.
Ґовен наблизився до нього.
— Здавайся, — промовив він.
Чоловік пильно подивився на нього. Кров з рани стікала під одежою, утворюючи калюжу коло його ніг.
— Ти мій бранець, — почав Ґовен.
Чоловік все мовчав.
— Як ти звешся?
Чоловік одповів:
— Я звуся «Танок у затінку».
— Ти відважний, — сказав Ґовен, простягаючи йому руку.
Чоловік відповів:
— Хай живе король!
І зібравши всю свою силу, він підняв обидві руки разом і одночасно вистрелив з пістоля в серце Ґовенові й ударив його шаблею по голові.
Він зробив це швидко, як тигр; але хтось инший був ще проворніший за нього. То був вершник, що допіру прибув і залишався тут уже скілька хвилин, не звернувши на себе нічієї уваги. Побачивши, що вандеєць підняв пістоля й шаблю, він кинувся по-між ним і Ґовеном. Як би не він, Ґовен впав би мертвий. У коня влучив постріл, а в самого вершника удар шаблі, й обидва вони впали. Все це сталося в одну мить.
Вандеєць теж упав на брук.
Удар шаблі влучив вершникові саме в обличчя; він лежав на землі, непритомний. Кінь був мертвий.
Ґовен наблизився.
— Хто це такий? — спитав він.
Він розглядав його. Кров заливала пораненого й на його обличчі була ніби червона маска. Не можна було нічого розібрати. Видко було сиве волосся.— Цей чоловік врятував мені життя, — промовив Ґовен. — Хто небудь знає його?
— Командире, — сказав один салдат, — цей чоловік допіру прибув до міста. Я бачив, як він їхав. Він прибув Понторсонським шляхом.
Надійшов загоновий хірург з своїми струментами. Поранений все був непритомний. Хірург оглянув його і сказав:
— Рана не тяжка. Нічого, загоїться. За 8 день він буде здоровий. Це добрий удар шаблюкою.
На пораненому був плащ, трьохбарвний пояс, пістолі, шабля. Його поклали на ноші. Роздягли. Принесено відро свіжої води, й хірург промив рану. Почало потроху вимальовуватись обличчя. Ґовен дивився на нього з пильною увагою.
— Чи є при ньому папери? — спитав він.
Хірург полапав бокову кешеню й, витягти звідти портфейля, простягнув його Ґовенові.
Тимчасом поранений, відсвіжений холодною водою, потроху приходив до пам'яти. Його повіки злегка ворушилися.
Ґовен шпортався в портфелі; він знайшов там аркуш паперу згорнений учетверо, розгорнув його й прочитав:
«Комітет громадського рятунку. Громадянин Сімурден…»
Він крикнув:
— Сімурден!
Почувши цей крик, поранений розплющив очі.
У нестямі Ґовен промовив:
— Сімурдене! Це ви? Це вже вдруге ви рятуєте мені життя.
Сімурден дивився на Ґовена. Невимовна радість освітлювала його скривавлене обличчя.
Ґовен упав навколішки перед пораненим, скрикнувши:
— Мій учителю!
— Твій батько, — промовив Сімурден.Вони не бачилися багато років, але серця їхні ніколи не розлучалися; вони пізнали один одного, неначе розлучилися лише вчора.
В залі міської мерії улаштували нашвидку амбулаторію. Сімурдена поклали на ліжку в маленькій кімнаті, сумежній з великою спільною залою, де лежали поранені. Хірург, що зашив рану, перервав нарешті розмову та вияви почуття по-між двома друзями, уважаючи, що треба дати Сімудренові заснути. Та й Ґовена кликала до себе тисяча турбот і обов'язків, що є наслідком перемоги. Сімудрен лишився на самоті; але він не спав; у нього була подвійна гарячка — від рани й від радощів.
Він не спав, проте йому здавалося, що він спить. Чи це ж можливо? його мрія здійснилася. Сімудрен був з тих, що не вірять у можливість виграти, проте, він виграв. Він знову знайшов Ґовена. Покинувши дитину, він знайшов дорослого чоловіка, мужнього, відважного, що перед ним тремтіли вороги. Він знайшов його переможного і та перемога була за народню справу. У Вандеї Ґовен був точкою підпори для революції, і це він, Сімурден дав республіці цього велетня. Цей переможець був його учень. Він бачив, як на цьому молодому обличчі, що може залишиться в республіканському пантеоні, променіє його думка, його Сімурденова; його учень, дитина його розуму — герой, що незабаром зробиться славою своєї країни. Сімурденові здавалося, що його власна душа зробилася генієм. Допіру він на власні очі бачив, як провадить війну Ґовен; він був ніби Хірон, що бачить Ахіла в бою. Таємничий стосунок між священиком і центавром, бо священик тільки напів людина.
Всі несподіванки цієї пригоди, приєднавшися до безсоння від рани, сповняли Сімурдена якимсь таємничим сп'янінням. Ця молода доля стояла перед ним пишна, велична, і глибокої радости додавало йому ще й те, що він міг мати вплив на цю долю; ще один такий успіх, як тільки що він бачив, і Сімурденові досить буде сказати слово, щоб республіка довірила Ґовенові армію. Ніщо так не засліплює, як здивування, коли бачиш, що у всьому щастить. Це був час військових мрій; кожний хотів утворити генерала, Дантон — Вестермана, Марат — Росіньоля, Ебер — Ронсена, Робесп'єр хотів, щоб ніхто з них не був генералом. Чому б Ґовенові не бути генералом? Казав собі Сімурден; і він міркував і мріяв. Перед ним була безмежність; він переходив від однієї думки до иншої; всі перешкоди зникали; хто поставив ногу на щаблі цієї драбини, тому зупинитись уже неможливо, це безконечне здіймання; починають від людини й доходять до зірок. Великий генерал — лише начальник армії; великий праводар — керує ідеями. В своїх мріях Сімурден бачив Ґовена великим проводарем. Йому здавалося — мрія летить швидко, — що він бачить Ґовена на океані, як він жене англійців; на Рейні, як він карає північних королів; в Піринеях — проганяє Еспанію, в Альпах закликає Рим до повстання. В Сімурденові було неначе дві людини: одна ніжна, а друга сувора, і обидві були задоволені, тому, що непохитний в свойому ідеалі, він одночасно бачив Ґовена і незрівняно-величним і страшним. Сімурден міркував про все, що треба було зруйнувати раніш, ніж будувати; звичайно, казав він собі, це не час для ніжности, але ж Ґовен буде «на висоті» — тогочасний вираз. Сімурден уявляв собі Ґовена, як він топче ногою морок і, осяяний світлом, з блиском метеора на чолі, але з шпадою в руці, розгортає великі ідеальні крила справедливости, розуму, поступу; янгол, але янгол-губитель.
В розпалі цієї мрії, що доходила майже до екстазу, він почув крізь напіводхилені двері розмову у великій залі, сусідній з його кімнатою; він пізнав Ґовенів голос; цей голос, не вважаючи на роки розлуки, завжди лунав у його вухах, а голос дитини можна пізнати в голосі дорослого. Сімурден прислухався. Залунали кроки. Салдати казали:
— Командире, це той чоловік, що стріляв на вас. Поки на нього не звертали уваги, він доплентався до льоху. Ми знайшли його. Ось він.
І тоді Сімурден почув таку розмову між Ґовеном і чоловіком:
— Ти поранений?
— Я себе почуваю досить добре, щоб бути розстріляним.
— Покладіть цього чоловіка на ліжко. Перев'яжіть, доглядайте й вилікуйте його.
— Я хочу вмерти!
— Ти житимеш. Ти хотів убити мене ради короля, я хочу вилікувати тебе ради республіки.
Тінь пройшла по Сімурденовім обличчі. Він ніби раптом прокинувся й прошепотів у якомусь зловісному знеможенні:
— Так, він милосердний.
Рана гоїться швидко; але десь був хтось, тяжче поранений, ніж Сімурден. То була розстріляна жінка, що жебрак Тельмарш знайшов її серед великої калюжі крови на фермі Ерб-ан-Пайль.
Мішель Флешар була в більшій небезпеці, ніж думав Тельмарш. Рані спереду на грудях відповідав другий отвір ззаду на лопатці; тимчасом, як одна куля розбила дужку, друга пройшла через плече; але, що легені не були зачеплені, вона могла видужати. Тельмарш був «філософ», — селянське слово, що значить трохи лікар, трохи костоправ і трохи чаклун. Він доглядав пораненої в свойому звірячому логові, на своїй постелі з водоростей, лікуючи її тими таємничими ліками, що звуться «простими», і, завдяки йому, вона видужала.
Дужка зрослася, дірки на грудях і на плечі загоїлися; по кількох тижнях, поранена вже видужала.
Одного ранку вона могла вже вийти з землянки, спираючися на Тельмарша. Вона сіла під деревами на сонечку. Тельмарш мало що знав про неї; рани на грудях потрібують мовчання, а підчас свого немов конання вона промовила ледве кілька слів. Коли вона хотіла говорити, Тельмарш змушував її мовчати; але в неї було якесь невідступне марення, і Тельмарш спостерігав, як в її очах то з'являлися, то зникали якісь темні думки, що рвали їй серце. Цього ранку вона була вже міцніша і майже могла ходити сама. Лікувати когось, це ніби зробитись йому рідним, і Тельмарш дивився на неї щасливий. Добрий дід почав усміхатися й промовив до неї:
— А ми вже й встали. У нас вже нема рани.
— Лише в серці, — промовила вона.
І далі провадила:
— То ви зовсім не знаєте, де вони?
— Хто? — спитав Тельмарш.
— Мої діти.
В цьому «то» був світ думок; це значило: «ви нічого мені не говорили про них, ви стільки днів коло мене, не розкриваючи рота, ви примушуєте й мене мовчати що-разу, коли я хочу перервати мовчанку, здається, ви боїтеся, щоб я про них говорила, — це тому, що не маєте чого мені сказати». Часто в гарячці, в маячні, вона кликала своїх дітей, і вона добре бачила, бо в маренні теж спостерігають, що старий нічого їй не відповідав.
І, справді, Тельмарш не знав, що їй сказати. Не дуже-то легко говорити з матір'ю про її загублених дітей. Та й що він знав? Нічого. Він знав, що якусь матір було розстріляно, що він знайшов її на землі, що, коли він її взяв, це був майже труп, що в цього трупа було троє дітей, і що маркіз де Лантенак, розстрілявши матір, забрав з собою дітей. Всі його відомості кінчалися на цьому. Що сталося з тими дітьми? Чи вони ще живи? Він знав, що було два хлопчики й маленька дівчинка, тільки-що відлучена. Більше нічого. Він ставив собі тисячу питань про цей нещасливий гурток дітей, але не міг відповісти. Люди, що він їх питав, тільки хитали головою. Пан Лантенак був людина, що про неї не говорили охоче.
Не говорили охоче про Лантенака й не говорили охоче з Тельмаршем. Селяни — неймовірні. Вони не любили Тельмарша. Тельмарш — старець, людина непевна. Чого він дивиться завжди на небо? Що він робить, про що думає, коли протягом двох годин сидить непорушно? Справді, він був чудний. В країні, що була в розпалі війни, в полум'ї повстання, де всі мали лише одну справу — спустошення й одну лише працю — убивати, де кожний готовий був спалити хату, вирізати сім'ю, перебити сторожу, зруйнувати село, де лише й думали про те, щоб робити одні одним засідки, затягати одні одних у пастки, убивати, — цей відлюдник, занурений в природу, ніби потонулий в безконечному мирному спокої речей, збирав зілля й трави, думав лише про квіти, пташок та зірки. Звичайно, така людина була небезпечна. Він був не в повному розумі, це видко було з усього: він не робив засідки за кущами, він не стріляв ні в кого. І тому його боялися.
— Цей чоловік — божевільний, — казали люди.
Тельмарш був більш, ніж самотній, він був людина, що її уникали.
Його ні про що не питали й нічого йому не відповідали. Отже він не міг добути стільки відомостей, скільки хотів. Війна пересунулася до иншого місця, билися далі, маркіз де Лантенак зник з обрію, і в тому душевному стані, в якому був Тельмарш, щоб він помітив війну, треба було, щоб вона наступила на нього.Після тих слів, — мої діти, — Тельмарш перестав усміхатись, а мати почала думати. Що відбувалося в тій душі? Вона була ніби в глибині безодні. Раптом вона подивилася на Тельмарша й знову вигукнула, майже з виразом гніву:
— Мої діти!
Тельмарш понурив голову, неначе винний.
Він думав про того маркіза Лантенака, що звичайно, не думав про нього й, можливо, навіть забув, що він існує. Він добре розумів це й казав собі: — Великий пан у небезпеці знає вас, коли-ж вона мине, то він вас уже не знає.
І він питав себе: — Коли ж так, то нащо ж я врятував того вельможного пана?
І відповідав: — Бо то — людина.
Він задумався над цим, але через якийсь час знову спитав себе: — Чи я ж певний цього?
І він гірко повторив собі: — Коли б я знав!
Вся та пригода його мучила, бо в тому, що він зробив, він бачив щось загадкове. З болем він роздумував про це. Отже добрий вчинок може бути поганим вчинком. Хто рятує вовка, вбиває вівці. Хто вигоює крило яструбові, той відповідає за його кігті.
Він справді почував себе винним. Несвідомий гнів цієї матери був справедливий.
Проте його тішило, що він врятував цю матір, і через те він не так сумував, що врятував маркіза.
Але ж діти?
Мати також задумалась. Ці дві думки йшли, одна поруч одної й, не висловлюючись, зустрічалися може, в сутінках мрії.
Її погляд, що в глибині його була ніч, знову зупинився на Тельмаршеві.
— Це ж не може, однак, так залишатися, — промовила вона.
— Тихо! — сказав Тельмарш, поклавши палець на уста.— Ви не повинні були мене рятувати, і я на вас за це гніваюся. Я воліла б краще вмерти, бо певна, що тоді побачила б їх. Я знала б, де вони. Вони мене не бачили б, але я була б коло них. Мертва, я напевне могла б їх захистити.
Він взяв її за руку й помацав живчика.
— Заспокойтеся, у вас знов буде гарячка.
Вона спитала його майже жорстоко:
— Коли я зможу піти?
— Піти?
— Так, піти.
— Ніколи, як що ви не будете слухатись. Завтра, коли ви будете розсудливі.
— Що ви називаєте бути розсудливою?
— Покладатися на бога.
— Бог! Куди він подів моїх дітей?
Вона знову ніби марила. Її голос зробився дуже ніжний.
— Ви розумієте, — сказала вона, — я не можу так жити. Ви не мали дітей, а я мала. В цьому різниця. Не можна розуміти того, чого не знаєш. Ви не мали дітей, правда?
— Ні, — відповів Тельмарш.
— А я мала тільки їх. Без своїх дітей — хіба я існую? Я хотіла б, щоб мені з'ясували, чому зо мною нема моїх дітей. Я почуваю, що щось трапилось, але нічого не розумію. Мого чоловіка вбито, мене розстріляно, все одно, я нічого не розумію.
— Ну от, — сказав Тельмарш, — гарячка знову повертається. Не говоріть більше.
Вона подивилася на нього й замовкла.
З того дня вона більше не говорила.
Її слухняність була більше, ніж того хотів Тельмарш. Протягом довгих годин вона сиділа, як остовпіла, під старим деревом. Думала й мовчала. Мовчання ніби дає якийсь захист і заспокоєння простим душам, що їм горе дало сумне поглиблення. Здавалось, вона відмовилася від того, щоб зрозуміти. На певному ступені розпач уже не доходить до свідомости людини.
Тельмарш, зворушений, дивився на неї. Бачивши таке страждання, цей старий чоловік ніби сам відчував те, що мусить почувати жінка. — О, так, — казав він собі, — її уста мовчать, але очі говорять; я добре бачу, що в неї лише одна думка. Бути матір'ю, і перестати нею бути! Годувати дитину і більше не мати її. Вона не може цьому скоритися. Вона думає про свою малесеньку, що годувала її ще так недавно. Вона все думає про неї, думає, думає. Справді, це повинно бути чудово почувати маленький рожевий ротик, що тягне вашу душу й з вашого життя творить життя собі.
Він теж мовчав, розуміючи, що слова безсилі перед такою знемогою горя. Мовчання страшне, коли душею володіє одна думка. Як примусити матір, опановану однією думкою, слухатися розуму? Материнство безпорадне, з ним не можна сперечатися. Мати, — як тварина, і це робить її високою. Інстинкт материнський має в собі щось святе й звіряче разом. Мати вже не жінка, вона самиця.
Діти — то її малята.
Тому в матері є щось вище й щось нижче за розум. Вона має чуття. В ній величезна темна творча воля, і та воля керує нею. Засліплення, повне яснозору.
Тепер Тельмарш уже хотів примусити говорити ту нещасливу, але не міг. Одного разу він сказав їй:
— На жаль, я старий і не можу ходити. Я збувся своєї сили раніше, ніж дійшов кінця свого шляху. За чверть години мої ноги втомляться йти і я мушу спинятись; як би не те, я пішов би з вами. Але, може, то й добре, що я не можу йти. Од мене вам булоб більше шкоди, ніж користи; тут мене не чіпають, але я підозрілий для синіх, як селянин, а для селян, як чаклун.
Він чекав, що вона відповість. Вона навіть не звела на нього очей.
Кожна уперта думка кінчається або божевіллям, або героїзмом. Але на який героїзм може бути здатна бідна селянка? Ні на який. Вона може бути матір'ю, та й годі. З кожним днем вона глибше поринала в свою мрію. Тельмарш спостерігав її.
Він намагався притягти її до праці; приніс їй ниток, голок, наперстка; і справді, вона взялася до шитва, що дуже втішило бідного діда. Вона мріяла, але працювала; це — ознака здоров'я; сила помалу-малу поверталась до неї; вона полагодила свою білизну, одежу й черевики; але очі її лишалися скляні. Шиючи, вона співала потихеньку незрозумілі пісні. Вона шепотіла наймення, може наймення дітей, але не досить виразно для того, щоб Тельмарш міг їх розібрати. Вона зупинялася і слухала пташок, неначе вони мали їй принести якісь вісті. Вона дивилась, яка погода. Її уста ворушилися. Вона тихенько говорила сама до себе. Потім зробила мішка і сповнила його каштанами. Одного ранку Тельмарш побачив, що вона збирається в дорогу. Очі її були втуплені навмання в глиб лісу.
— Куди ви йдете? — спитав він.
Вона відповіла:
— Я йду їх шукати.
Він не пробував її затримувати.
За кілька тижнів, повних усяких пригод громадянської війни, в Фужерській окрузі тільки й мови було, що про двох людей, цілком протилежних один одному, але, що, проте, робили те саме діло, тоб-то провадили поруч великий революційний бій.
Дикий вандейський поєдинок тривав, але Вандея губила грунт. В Іль-е-Вілені зокрема, завдяки молодому командирові, що в Долі так влучно відповів на відвагу 6 тисяч роялістів відвагою 1500 патріотів, повстання було, коли не загашено, то, принаймні, дуже зменшене й дуже обмежене. Декілька щасливих ударів сталося після першого, і в наслідку тих успіхів утворилося нове становище.
Становище змінилося, але з'явилося нове ускладнення.
У всій цій частині Вандеї республіка перемогла, це було безперечно, але яка республіка? В тріюмфі, що тільки починався, були дві форми республіки, республіка терору й республіка милосердя; одна хтіла перемогти жорстокістю, друга — милосердям. Яка з них переможе? Представниками цих двох напрямків — миротворного й невблаганного — були двоє людей, що кожний з них мав свій вплив і свій авторитет, один — військовий командир, другий — громадський делегат. Хто з цих двох людей переможе? Один з цих двох мав страшні повноваження: він привіз з Парижу загрозливий наказ сантерським батальйонам: «Жодної ласки! Жодного милосердя!» Всі мусили коритися його владі, у нього був декрет од Конвенту, що проголошував «смертну кару тому, хто звільнить взятого в полон отамана повстанців, або допоможе йому втекти», уповноваження від Комітету громадського рятунку й наказ слухатися його посланця, підписаний: Робесп'єр, Дантон, Марат. Другий, салдат, мав за себе лише одну силу — милосердя.
Він спирався лише на свою руку, що перемагала ворогів, і своє серце, що милувало їх. Переможець, він вважав за своє право милувати переможених.
Звідси незгода, прихована, але глибока, між цими двома людьми. Вони боролись обидва з повстанням, один, домагаючись лише перемоги, другий — визнаючи конечність терору.
По всьому «Гаю» тільки й мови було, що про них. І те, що ці двоє людей, такі протилежні, були тісно звязані між собою, ще додавало тоскної турботности поглядам, з усіх боків зверненим на них. Ці двоє антагоністів були двоє друзів. Ніколи ще вища й глибша симпатія не з'єднувала двох сердець; суворий врятував життя милосердному й за це мав шрама на обличчі. В цих двох людях були велетні — в одному смерть, в другому — життя; один був представник жорстоких принципів, другий — мирних, і вони любили один одного. Дивна проблема. Треба уявити собі милосердного Ореста й невблаганого Пілада. Треба уявити собі Аримана, Ормуздового брата.
Додамо, що той із двох, якого називали «жорстоким» по-братерському ставився до людей: він перев'язував поранених, доглядав хворих, цілі дні й ночі пробував у шпиталях, сумував над босими, роздягненими дітьми, не мав нічого для себе та все віддавав бідним. Підчас бою він був там; на чолі загонів ішов він в найнебезпечніші місця, озброєний, бо мав шаблю й два пістолі за поясом, і разом неозброєний, бо ніхто ніколи не бачив, щоб він добував свою шаблю, або доторкався до пістолів. Він ішов під удари й не віддавав їх назад. Казали, що він був колись священиком.
Один із людей був Ґовен, другий — Сімурден.
Дружба була між цими двома людьми, але ненависть між двома принципами, що вони їх втілювали; це була ніби одна душа, розрізана й поділена на-двоє. Ґовен справді одержав половину душі Сімурденової, але половину лагідну. Здавалося, що Ґовен узяв білий промінь і що Сімурден залишив для себе те, що можна назвати чорним променем. Звідси внутрішня незгода. Ця глуха війна повинна була спалахнути. Одного ранку боротьба почалася.
Сімурден сказав Ґовенові:
— В якому стані наші справи?
Ґовен відповів:
— Ви це так само добре знаєте, як і я. Я розігнав Лантенакові банди. У нього лишилося ледве кілька душ. Тепер він сховався у Фужерському лісі. За тиждень він буде оточений.
— А за два тижні?— Його буде захоплено.
— А потім?
— Ви читали моє оголошення?
— Так, ну, а далі?
— Він буде розстріляний.
— Знову милосердя. Його треба гільйотинувати.
— Що до мене, — сказав Ґовен, — то я стою за військову кару.
— А я, — відповів Сімурден, — за кару революційну.
Він подивився просто в вічі Ґовенові й запитав:
— Чому ти звільнив тих черниць з манастиря Сен-Марк-ле-Блан?
— Я не воюю з жінками, — одповів Ґовен.
— Ті жінки ненавидять народ. А що до ненависти, то тут одна жінка варта 10 чоловіків. Чому ти одмовився послати до революційного трибуналу все те стадо старих фанатичних священиків, взятих в Лувіньє?
— Я не воюю з старими.
— Старий священик гірший, ніж молодий. Повстання небезпечніше, коли його проповідує людина з білим волоссям. Зморшкам довіряють. Не треба такого милосердя, Ґовене. Царевбивці — визволителі. Нехай твоє око постійно буде звернене на Тампльську вежу.
— Тампльська вежа. Я випустив би звідти дофіна. Я не воюю з дітьми.
Сімурденів погляд став суворий.
— Ні, Ґовене, треба воювати з жінкою, коли вона зветься Марія Антуанета, з старим, коли він зветься папа Пій VI, і з дитиною, коли вона зветься Луї Капет.
— Учителю, я не політик.
— Ти можеш зробитися небезпечним. Чому підчас атаки Коссе, коли повстанець Жан Третон, притиснений в безпорадному стані, кинувся сам один з шаблею в руці, проти цілої колони, ти крикнув: «Розступіться! Дайте пройти!»
— Півтори тисячі, щоб убити одну людину. Це ганебно.— Чому в Кайлетері д'Астільє, коли ти побачив, що твої салдати хочуть вбити вандейця Жозефа Безьє, що плазував, поранений, ти гукнув: «Ідіть вперед! Це моя справа!» і стрельнув у повітря?
— Тому, що не можна вбивати людину, що лежить на землі.
— Ти не повинен був цього робити! Тепер обидва — отамани банд. Жозеф Безьє, це Вус, а Жан Третон, це Срібна Нога. Врятувавши цих двох людей, ти дав республіці двох ворогів.
— Звичайно, я хотів дати їй друзів, а не ворогів.
— Чому після твоєї Ландеанської перемоги, ти не розстріляв 300 полонених селян?
— Тому, що Боншан помилував республіканських полонених, і я хотів, щоб сказали, що республіка також помилувала роялістських полонених.
— Але в такому разі, коли ти візьмеш Лантенака, ти помилуєш його?
— Ні.
— Чому? Ти-ж помилував 300 селян.
— Селяни несвідомі, а Лантенак знає, що він робить.
— Але-ж Лантенак твій родич.
— Франція ще рідніша.
— Лантенак старий.
— Лантенак чужинець. Все одно, якого він віку. Лантенак закликає англійців. Лантенак — це навала чужинців. Лантенак — ворог отчизни. Боротьба між нами може скінчитися лише смертю або його, або моєю.
— Ґовене, пам'ятай ці слова.
— Я так сказав.
Якийсь час вони мовчали, дивлячись один на одного.
Ґовен почав знову:
— Цей 93 рік, це буде кривава дата.
— Стережись! — покликнув Сімурден. — Бувають страшні обов'язки. Не обвинувачуй того, кого не можна обвинувачувати. З якого часу хвороба стала провиною лікаря? Так. Цей страшний рік не має милосердя. А чому? Бо це великий революційний рік. Він втілює революцію. Революція має ворога — старий світ, і до нього вона не має милосердя, так, як хірург має ворога — гангрену і не має до неї милосердя. Революція з корнем вириває королівську владу в особі короля, аристократизм — в особі аристократів, деспотизм — в особі військового, забобони — в особі священика, варварство — в особі судді, одно слово все, що є тиранія і всіх, що є тиранами. То жахна операція, революція робить її певною рукою. Що до кількости здорового м'яса, що вона віддає на жертву, то спитай Боергава, що він про це думає. Який опух можна вирізати без крови, яку пожежу загасити, щоб ніщо не згоріло? Жертви — конечна умова успіху. Хірург нагадує різника; цілитель може здаватися катом. Революція цілком віддається своїй фатальній праці. Вона мучить, але рятує. Як! ви вимагаєте, щоб вона милувала причину хвороби? ви хочете, щоб вона була милосердна до отрути? Але вона не слухає. Вона тримає в своїх руках минуле, вона доконає його. Вона робить на цивілізації глибокий розріз, і звідти з'являється здоров'я людського роду. Ви страждаєте? Безперечно. Скільки часу це триватиме? Скільки буде потрібно для операції. Після цього ви будете жити. Революція робить світові ампутацію. І от в наслідку ця кровотеча 93 рік.
— Хірург спокійний, — сказав Ґовен, — а люди, що я їх бачу, несамовито люті.
— Революція, — відказав Сімурден, — потрібує жорстоких робітників; вона відштовхує кожну тремтячу руку. Вона довіряє лише невблаганим. Дантон — страшний, Робесп'єр — непохитний, Сен-Жюст — незломимий, Марат — невблаганий. Пам'ятай це, Ґовене. Ті ймення нам потрібні. Для нас вони варті армій. Вони тероризують Европу.
— Можливо, також і майбутнє, — сказав Ґовен.Він зупинився, далі знов почав:
— А втім, учителю, ви помиляєтесь, я не обвинувачую нікого. На мою думку, нема відповідальних. Нема ні невинних, ні винних. Людовик XVI — це баран, кинений по-між левів. Він хоче втекти, хоче врятуватися, намагається оборонятися; він вкусив би, коли б міг. Але не всякий може бути левом, хто того хоче. Слабкість волі у нього вважають за злочин. Цей баран у гніві показує зуби. Зрадник! кажуть леви. І з'їдають його. Скінчивши теє, вони починають битися між собою.
— Баран — тварина.
— А леви, що вони таке?
Ті слова примусили Сімурдена подумати. Він підвів голову й сказав:
— Ті леви, то — свідомість, то — ідеї, то — принципи.
— Вони викликають жах.
— Колись революція буде виправданням терору.
— Глядіть, щоб колись терор не зробився ганьбою революції.
І Ґовен провадив далі:
— Воля, рівність, братерство — це догми миру й гармонії. Для чого їм надавати страшного вигляду? Чого ми хочемо? Завоювати народи для всесвітньої республіки. Ну, так не будемо ж їх лякати. Народи не більше можна притягти страховищами, ніж птахів. Із зла не вийде добра. Не варто перекидати трона, щоб залишити ешафот. Смерть королям, життя націям. Скиньмо корони, збережім голови. Революція — це добра згода, а не жах. Добрим ідеям погано служать немилосердні люди. Амністія — для мене це найчарівніше слово людської мови. Я не хочу проливати крови инакше, як тільки наражаючися своєю. Врешті, я вмію лише воювати, я тільки салдат. Але, коли не можна прощати, не варт і перемагати. Будьмо підчас бою ворогами наших ворогів, а після перемоги — їхніми братами.
— Стережись, — сказав знову Сімурден. — Ґовене, для мене ти більше, ніж син, стережись.І він додав замислено:
— В такі часи, як наші, милосердя може бути зрадою.
Слухаючи розмову цих двох людей, можна було подумати, що чуєш діялог шпади й сокири.
Мати тимчасом шукала своїх дітей.
Вона йшла все вперед. Як вона жила? Неможливо цього сказати. Вона не знала цього й сама. Вона йшла день і ніч, вона жебрала, їла траву, спала на землі, під чистим небом, в кущах, під зірками, часом під дощем та вітром.
Вона блукала від села до села, з ферми до ферми, розпитуючи. Вона зупинялася коло порогів. Замісць одежі на ній було лахміття. Иноді їй дозволяли увійти, иноді проганяли. Коли вона не могла війти до хати, вона йшла в ліс.
Вона не знала країни, вона не знала нічого, крім Сискуаньяра й парафії Азе, вона не мала жадного певного плану; часом вона поверталася назад і знову починала ту саму дорогу, що вже пройшла, роблячи зайву путь. Вона йшла коли бруком, коли колією од возу, коли лісовими стежками. В цьому скитальницькому житті вона зовсім зносила свою злиденну одежу. Спочатку вона йшла в черевиках, потім босими ногами, нарешті скривавленими ногами.
Вона йшла крізь бої, крізь стрілянину, нічого не чуючи, нічого не бачучи, нічого не уникаючи, шукаючи своїх дітей. Був саме розпал повстання; не було більше жандармів, ні мерів, не було влади. Вона мала справу лише з перехожими.
Коли їй зустрічались перехожі, вона часом вдавалася до них з питанням: «Чи не бачили ви де-небудь трьох маленьких дітей?»Перехожі підводили голову.
— Два хлопчики й дівчинка, — казала вона.
І провадила далі:
— Рене-Жан, Ален, Жоржета? Ви не бачили їх? Старший має 4 з половиною роки, маленька — 20 місяців.
І вона додавала:
— Чи не знаєте ви, де вони? В мене їх забрали.
На неї тільки дивилися.
Бачивши, що її не розуміють, вона казала:
— Вони-ж мої. Тому я їх шукаю.
Люди йшли своєю дорогою. Тоді вона спинялася й не говорила більше нічого, а розривала собі груди нігтями.
Одного дня, проте, якийсь селянин вислухав її. Він почав міркувати.
— Почекайте, — сказав він. — Троє дітей?
— Так.
— Два хлопчики?..
— І одна дівчинка.
— То ви їх шукаєте?
— Так.
— Я чув, як говорили про одного пана, що він забрав трьох маленьких дітей, і що вони з ним.
— Де цей чоловік? — покликнула вона. — Де вони?
Селянин відповів:
— Ідіть у Тург.
— Там я знайду моїх дітей?
— Може й знайдете.
— Як ви кажете?..
— Тург.
— Що то таке, Тург?
— То таке місце.
— Чи то село, чи замок, чи ферма?
— Я ніколи там не був.
— Це далеко?
— Не близько.— Де це?
— Коло Фужеру.
— Як іти туди?
— Коли ви будете у Ванторті, — сказав селянин, — ви лишите Ерне ліворуч, а Коксель — праворуч, і пройдете через Лоршан і через Леру.
І селянин показав рукою на захід.
— Ідіть все просто вперед в той бік, де заходить сонце.
Раніш, ніж селянин спустив руку, вона вже рушила.
Селянин гукнув їй:
— Але стережіться. Там б'ються.
Вона не озирнулася навіть, щоб одповісти йому, і йшла все вперед.
Сорок років тому, мандрівник, увійшовши до Фужерського лісу з боку Леньєле і вийшовши з нього коло Париньє, мав на узліссі тої пущі зловісну зустріч. Вийшовши з гущавини, він зненацька бачив перед собою Тург.
Не живу Тург, а Тург мертву. Тург потріскану, подіравлену, в шрамах, зруйновану. Руїна будівлі — то все одно, що привид людини. Не можна уявити собі видовиська похмурішого, як Тург. То була висока, кругла башта, зовсім самотна в кутку коло ліса, ніби якийсь злочинець. Та проста вежа, стояла на окремій скелі, вона мала вигляд сливе римський, така вона була правильна й дужа, й так в цій міцній масі ідея могутности змішалася з ідеєю занепаду. Вона теж була трохи римська, бо була романська. Її було почато в IX віці, а скінчено в XII, після третього хрестового походу. Склепіння по кутках вікон свідчили про її вік. Наближаєшся, злазиш на скелю, бачиш вилом, зважаєшся увійти — ти вже в середині, там порожнеча. Вежа в середині була ніби кам'яна труба, поставлена на землю, зверху до низу — жадної перетинки. Ні покрівлі, ні стелі, ні підлоги, уламки склепінь і коминів, амбразури для фальконетів, на різній височині гранітні виступи й кілька поперечних бальків позначали поверхи; на бальках послід нічних птахів; велетенський мур, п'ятнадцять футів завтовшки внизу й дванадцять вгорі; подекуди розколини й дірки, що були колись дверима; крізь них видко сходи в темній середині муру. Хто заходив туди ввечері, той чув крик сичів, сов, чапель та дрімлюг і бачив під ногами терен, каміння, гадів, а над головою, крізь чорну круглу дірку наверху вежі, ніби крізь отвір величезного колодязя, бачив зірки.
В тій країні говорили, що в горішніх поверхах у вежі є потайні двері, зроблені, як двері в могилах юдейських царів, з одного великого каменя, що вертиться на осі, одчиняється, зачиняється й зовсім губиться серед инших каменів муру; архітектурна мода принесена з хрестових походів разом із стрілкою готичного склепіння. Коли ці двері були зачинені, неможливо було їх знайти, так добре вони були припасовані до иншого каміння. Ще й тепер можна бачити такі двері по тих таємничих містах Анти-Лівану, що не загинули від землетрусу дванадцяти городів за часів Тиберія.
Вилом, що через нього можна було пройти в руїни, зробила міна. Як на знавця, знайомого з Ерраром, Сарді й Паґаном, то була міна мудро зроблена. Камера для вогню, в формі священицької шапки, була відповідна до міцности вежі, що її мала вона розпороти. Вона мусіла містити принаймні два центнери пороху. До неї йшов кривульчастий канал, кращий від простого; руйнація, що сталася од вибуху, відкрила в розірваному камінні, порохову кишку з діяметром у куряче яйце. Вибух зробив у стіні глибоку рану, крізь неї, мабуть, обложники могли увійти. Безперечно, ця вежа витримувала в різні часи справжні правильні облоги; її подзьобала картеча; та картеча була різних часів; кожне ядро залишає свій особливий слід — і всі вони залишили на тій вежі свої шрами, починаючи від кам'яних ядер XIV віку й до залізних XVIII-го.
Крізь вилом можна було увійти в ту частину, що була при землі. Навпроти вилому в мурі вежі відчинялися дверцята до підземної печери, витесаної в скелі; та печера йшла підмурівком вежі аж під приземну залю.
Цю печеру, на три чверти засипану грузом, вичищено 1835 року; подбав про це Огюст Ле Прево, Бернайський антикварій.
Та печера то була підземна темниця. Кожна вежа мала свою темницю. Вона, як і багато карних льохів тих часів, мала два поверхи. В першому поверсі, куди входили крізь дверцята, була під склепінням кімната, досить велика, на одному рівні з приземною залею. На стіні цієї кімнати видко було дві сторчові рівнобіжні борозни, що тяглися від одного муру до другого, проходячи склепінням, де вони були дуже глибокі й робили вражіння колій. Це й справді були колії, що їх вибили два колеса. Колись, за феодальних часів, у цій кімнаті четвертували способом, що робив менше гуку, ніж чотири коні. Там містилося два дужих колеса, таких великих, що вони торкалися стін і склепіння. До кожного з цих коліс прив'язували руку й ногу в'язня, потім крутили колеса, в різні боки й людину розривало. Обертати ці колеса було тяжко й раз-у-раз торкаючись каменю, вони вибили в ньому глибокі колії. Ще й тепер можна бачити у Віяндані таку кімнату.
Під цією кімнатою була друга. То була справжня темниця. Туди не входилося дверима, а діркою. В'язня голого спускали, зачепивши під пахи шнурком, у нижню кімнату крізь продуховину, зроблену серед плит у підлозі горішньої кімнати. Коли він уперто жив, йому кидали їжу крізь ту дірку. Ще й тепер є така дірка в Бульйоні.
Крізь ту дірку проходив вітер. Спідня кімната, видовбана під приземною залею, була швидче колодязь, ніж кімната. Вона доходила до води, і її сповняло льодове повітря. Той вітер, що вбивав нижнього в'язня, підтримував життя горішнього в'язня. Завдяки йому в темниці можна було дихати. Горішній в'язень, сидячи в темряві під своїм склепінням, мав повітря лише крізь ту дірку. Зрештою, хто туди входив, або хто туди падав, звідти не виходив. В'язень сам повинен був стерегтися в темряві. Один необережний крок міг з в'язня горішньої кімнати зробити в'язня спідньої. То вже його діло. Коли він тримався за життя, та дірка була для нього небезпекою; коли ж життя йому обридало, то була його надія. Горішній поверх був темниця, спідній — могила. Шари, як у тодішньому суспільстві.
Це було те, що наші предки називали ямою. Слово це для нас не має вже ваги, бо сама річ зникла. Завдяки революції ми слухаємо байдужо такі слова.
З надвірнього боку, над виломом, що сорок років тому був єдиним входом до вежі, видко було амбразуру, ширшу, ніж инші стрільниці, з неї звисали залізні ґрати, погнуті й поламані.
До цієї вежі, з боку, протилежного од вилому, прилучався камінний міст з трьома арками, мало пошкодженими. На мості був будинок, від нього залишились тільки руїни. Той будинок з слідами пожежі, мав лише почорнілий зруб, ніби кістяк; крізь нього проходило світло; він стояв коло вежі, як скелет поруч з привидом.
Ці руїни тепер зовсім знищено й від них не залишилося й сліду. Досить було одного дня й одного селянина, щоб зруйнувати те, що утворили віки і багато королів.
Тург, селянське скорочення, значить Тур-Ґовен. Так як Жюпель значить Жюпельєр, або ім'я одного горбатого отамана банди Пенсон-ле-Тор, значить Пенсон-ле-Тортю.
Тург, що сорок років тому була руїна, а тепер — тінь, 1793 року була твердиня. То був стародавній замок Ґовенів, що захищав на заході вхід до Фужерського лісу, лісу, що тепер уже ледве можна назвати гаєм.
Ту твердиню було збудовано на великій шиферній скелі, таких скель багато між Майєном і Динаном, вони всюди розкидані серед кущів та вересу так, ніби якісь велетні кидали їх один одному на голову.
Башта, то й була вся фортеця; під баштою скеля, коло підніжжя скелі один з тих струмків, що січень обертає їх на потоки, а червень зовсім висушує.
Така надзвичайно проста, ця фортеця за середніх віків була сливе неприступна. Міст зменшував її міць. Готичні Ґовени збудували її без мосту. До неї можна було достатися такою хисткою кладкою, що досить було раз ударити сокирою, щоб розрубати її. Доки Ґовени були віконтами, їм так подобалося, і вони задовольнялися з цього; але, коли вони зробилися маркізами й покинули своє логово за-для королівського двору, вони перекинули через потік три арки, зробивши себе приступними з боку рівнини так само, як вони зробилися приступні з боку короля. Маркіз XVII віку вже не прагнув бути неприступним так само, як маркіза XVIII віку. Замісць того, щоб наслідувати своїх предків, вони намагалися мавпувати Версаль.
Навпроти башти, з західнього боку, була височина, досить висока, що спускалася до рівнини; та височина майже торкалася вежі, відділена від неї лише глибоким ровом, де протікав струмок, що вливався в Куєнон. Міст, що єднав фортецю з височиною, був поставлений високо на стовпах, і на ньому збудували, як в Шенонсо, будинок в стилі Мансара, більше придатний до житла, ніж вежа. Але життя було ще дуже суворе; сеньйори затримували звичку жити в кімнатах, подібних до в'язниць, у вежі. В мостовому будинку, подібному до невеликого замку, зробили довгий хідник, ним входили і його називали залею сторожі: вище над цією залею, що була ніби антресолями, зробили бібліотеку, а над бібліотекою — горище. Довгі вікна з маленькими шибками з богемського скла, пілястри між вікнами, медальйони, виліплені на стінах; три поверхи; внизу — келепи й мушкети; посередині — книжки; на горі — мішки з вівсом; все те було трохи дике й дуже аристократичне.
Вежа поруч — була сувора.
Вона панувала над цим кокетним будинком усією своєю високою, похмурою постатею. З її платформи можна було розгромити міст.
Дві ті будови, одна — шерстка, друга гладенька — були зовсім протилежні одна одній. Два стилі зовсім не були в згоді; хоч два півкола, здається, й повинні бути подібні, але романська дуга цілком не схожа на класичний архівольт. Та башта, гідна лісів, була чудною сусідкою для цього мосту, гідного Версалю. Уявіть собі Алена-Кучеряву Бороду під руку з Людовиком XIV. Поєднання жахало. З двох величностей змішаних виходило щось дике.
З погляду військового, ще раз зазначуємо, міст майже зраджував вежу. Він її прикрашав і разом обеззброював; вигравши на красі, вона загубила на силі. Міст ставив її в рівень з височиною. Як і раніш, неприступна з боку лісу, вона стала тепер уразлива з боку рівнини. Колись вона панувала над височиною, тепер височина панувала над нею. Ворог, що встановився б на височині, швидко став би господарем над мостом. Бібліотека й горище були за обложників і були проти фортеці. Бібліотека й горище схожі між собою в тому, що й книжки й солома — легко горять. Для обложника, що використовує пожежу, чи спалити Гомера, чи в'язку сіна, все одно, аби тільки воно горіло. Французи довели це німцям, спаливши Гейдельберзьку бібліотеку, а німці довели це французам, спаливши Страсбурзьку бібліотеку. Отже той міст, прилучений до Турги, був стратегічна помилка; але в XVII віці, за часів Кольбера й Лувуа, принци Ґовени так само, як і принци Рогани або принци Ла Тремуйлі, не вважали вже за можливе, щоб їм довелося бути обложенцями. Проте, будівничі мосту вжили деяких захисних заходів. По-перше вони передбачали пожежу; під трьома вікнами, що виходили до струмка, почепили впоперек на залізних гаках, що їх можна було бачити ще пів століття тому, міцну рятувальну драбину, що була завдовжки, як висота двох перших поверхів, висота, що перебільшувала висоту звичайних трьох поверхів; по-друге, вони передбачали напад; одділили міст от вежі важкими й низькими залізними дверима; ті двері були напівкружні; вони замикалися великим ключем, що лежав у схованці, відомій самому лише господареві; бувши зачинені, ці двері могли не боятися тарана і навіть гарматних ядер.
Треба було пройти мостом, щоб дійти до цих дверей, і пройти цими дверима, щоб дістатися до вежі. Не було иншого входу.
Залізні двері відчинялися з боку мосту до бібліотеки, а з боку вежі до великої залі під склепінням і з стовпом посередині. Та заля, як ми казали, була другим поверхом вежі. Вона була кругла, як вежа; світло проходило до неї крізь довгі стрільниці, що виходили на рівнину. Стіни її з дикого каменю були голі й ніщо не закривало каменю, що був дуже симетрично припасований. До тої залі можна було дістатися крученими сходами, зробленими в стіні, дуже проста річ, коли стіни п'ятнадцять футів завтовшки. За середнєвіччя місто брали вулиця за вулицею, вулицю — будівля за будівлею, будинок — кімната за кімнатою. Фортецю брали поверх за поверхом. Що до цього, Тург було дуже мудро збудовано і дуже неприступно і дуже тяжко до здобуття. З одного поверху до другого йшли спіральними сходами; до них незручно було доступитися, бо двері було зроблено навкоси й були вони нижчі від людського зросту; щоб пройти крізь них, треба було нахилити голову; а нахилена голова — то голова розбита; а за кожними дверима обложенець чекав на обложника.
Нижче, під круглою залею із стовпом було дві однакові кімнати, що становили перший поверх і приземну залю, а над залею було три кімнати; над цими шістьома кімнатами, нашарованими одна над одною, була кам'яна покрівля плисковата, як платформа, туди входилося вузенькими східцями.
Ставляючи залізні двері, пробили стіну в п'ятнадцять футів завтовшки; в тому довгому склепінні, що пробили, двері вмурували посередині; коли вони були зачинені, то були під цим склепінням на 6 або 7 футів у глиб, так з боку вежі, як і з боку мосту; коли вони були відчинені, ті дві частини проходу продовжували одна одну, утворюючи одно склепіння над входом.
Під цим склепінням з боку мосту відчинялася в мурі низенька фіртка, на покручені сходи, що провадили до коридору першого поверху під бібліотекою; це ще одна завада для обложника. Мостовий замок з боку височини кінчався стрімким муром, і міст тут теж обривався. Звідний міст, що починався від низеньких дверей єднав міст з височиною; цей звідний міст, через те, що височина була зависока, коли був спущений, ішов похило й виходив у довгий коридор, так звану залю сторожі. Захопивши цей коридор, обложник, щоб досягти залізних дверей, мусив здобути покручені сходи, що приводили на другий поверх.
Що до бібліотеки, то це була довгаста заля, так довга й широка, як міст; до неї був єдиний вхід крізь залізні двері. Фальшиві двері, оббиті зеленим сукном, закривали з середини вхідне склепіння; їх досить було штовхнути, щоб вони розчинилися. Стіни в бібліотеці з гори до низу й від підлоги до стелі було заставлено заведеними під скло шафами прекрасної столярської роботи XVII віку. Шість великих вікон, три з кожного боку, по одному над кожною аркою, освітлювали цю бібліотеку. Крізь ті вікна, знадвору з верху височини, видко було середину бібліотеки. Між вікнами на різблених дубових підставцях стояло шість мармурових погрудь; Гермолая візантійського, навкратійського граматика Атенея, Сюїди, Казавбона, Клодвіга, короля французького і його канцлера, Анахалуса, що, зрештою, був не більше канцлером, ніж Клодвіг — королем.
В цій бібліотеці були різні книжки. Одна з них стала славнозвісною. То був стародавній том in quarto з гравюрами, на ньому був заголовок великими літерами Святий Бартоломей і підзаголовок: Євангелія св. Бартоломея з переднім словом Пантенуса, христіянськоґо філософа, проте, чи треба цю євангелію вважати за апокриф і чи св. Бартоломей те саме, що Нафанаїл? Ця книга, що вважалася за єдиний примірник, лежала на окремім підставці посеред бібліотеки. Ще в минулому сторіччі приїздили зацікавлені, щоб подивитись на неї.
Що до горища, то воно було однаково з бібліотекою довгасте, як міст; то був просто піддашок; велика просторінь повна соломи й сіна й освітлена шістьома віконечками. За єдину окрасу горище мало постать св. Варнави, вирізблену на дверях, і під нею ці вірші: «Barnabus sanctus falcem jubet ire per herbam»[1].
Отже висока й широка башта на шість поверхів, пробита подекуди стрільницями, мала для входу й виходу єдині залізні двері, що відчинялися до мостового замку, замкненого звідним мостом; позад вежі — ліс; перед вежею — височина, поросла вересом, вища за міст, нижча за вежу; під мостом, поміж вежею й височиною, — глибокій рів, вузький, повний кущів, потік у зимку, струмок на-весні, кам'янистий рів влітку, — така була вежа Ґовенів, так звана Тург.
Липень минув, настав серпень; героїчний і жорстокий подих пролинув над Францією, два привиди пройшли на обрії, — Марат з ножем у боці, Шарлотта Корде без голови; все робилося страшне. Що до Вандеї, то переможена у великій війні, вона захищалася малою, ще страшнішою, як ми вже сказали; ця війна, то був тоді один величезний бій, розпросторений по лісах; почалися поразки великой армії, що звалася католицькою й королівською; декретом виряджено до Вандеї Майянську армію; вісім тисяч вандейців загинули в Ансені; вандейців було відкинено від Нанту, вибито з Монтегю, викинено з Туару, вигнано з Нуармутьє, виштовхнуто з Шоле, Мортаня й Сомюру; вони вибралися з Партне, покинули Кліссон; вони накивали п'ятами з Шатільйону, загубили стяг в Сент-Ілері; їх було розбито в Порніку, в Сабль, у Фонтене, в Дує, в Шато д'О, в Пон-де-Се; вони мали поразку в Люсоні, відступили в Шатеньєре, в Ла-Рош-сюр-Йон; але, з одного боку, вони загрожували Ла Рошелі й з другого, в Ґернсейських водах англійська флота з генералом Крегом на чолі, з декількома англійськими полками й найкращими офіцерами французької флоти, чекали лише на гасло від маркіза де Лантенака, щоб зробити десант. Цей десант міг знову дати перемогу роялістському повстанню. Пітт був, до того, державний злочинець; в політиці є зрада так само, як в повному озброєнні є кинжал. Пітт колов кинжалом нашу країну і зраджував свою, бо безчестити свою країну — то зраджувати її; під його керівництвом Англія провадила пунічну війну. Вона шпигувала, дурила, брехала. Браконьєри, фальшовники, — нічим вона не гребувала; вона спустилася до дріб'язкової ненависти. Вона казала закуповувати сало, що коштувало п'ять франків фунт; в Лілі в одного англійця знайшли листа Пріджента, Піттового агента у Вандеї, де було написано: «Я прошу вас не жалувати грошей. Ми сподіваємося, що вбивства робитимуться обережно. Переодягнені священики й жінки найбільше надаються для цього. Надішліть шістдесят тисяч фунтів до Руану й п'ятдесят тисяч фунтів до Каену». Цього листа прочитав Барер на засіданні Конвенту 1 серпня. На це лукавство відповідали Паррен дикунством, а пізніше Кар'є жорстокістю. Мецькі республіканці й республіканці з Півдня вимагали, щоб їх послали проти повстанців. Декрет наказував сформувати двадцять чотири піонерських загони, щоб запалити всі тини й огорожі в «Гаю». Нечувана криза! Війна припинялася в одному місці лише для того, щоб розпочатися в иншому, Ні помилування, ні полонених! — це було гасло з обох боків. Історія тих часів повна страшного мороку.
В тому місяці серпні почалася облога Турги.
Одного вечора, коли сходили зорі, серед спокою літнього смеркання, коли жаден листок не шелестів у лісі, жадна травинка не тремтіла в полі, в тиші ночи, що сходила на землю, залунала сурма. Сурмили з верху вежі.
У відповідь затрубив знизу ріжок.
На верху вежі стояв озброєний чоловік; внизу, в тіні, був військовий табор.
У темряві невиразно було видко навколо вежі Ґовенів метушню чорних тіней. Той мурашник — був табор. Вогні починали запалюватися під деревами в лісі й серед вересу на височині, пронизуючи подекуди темряву світлом, так ніби земля хотіла засвітитись зірками одночасно з небом. Сумні ті зорі війни! Табор з боку височини тягся до рівнини, а з боку лісу заглиблювався далеко в гущавину. Тург була в облозі.
Розтяглість табору обложників показувала, що військо їх було численне.
Табор тісно стискав фортецю й протягався з боку вежі до самої скелі, а з боку мосту — до самого рову.
Вдруге залунала сурма, а слідом за нею вдруге ріжок.
Сурма питала, ріжок відповідав.
Сурма — то вежа, вона питала в табору: «Чи можна з вами говорити?» а ріжок — то табор, він одповідав: «Так».
В той час Конвент не визнав вандейців за військового ворога й розмовляти з «розібйниками» через парламентарів було заборонено; тому доводилося чимсь иншим заміняти той спосіб зносин, що людське право визнає в звичайній війні й забороняє у війні громадянській. Через те часами деяка погодженість між селянською сурмою й військовим ріжком. Перший заклик мав на меті лише звернути увагу ворога, другий ставив питання: «Чи хочете ви слухати?» коли б на цей другий заклик ріжок мовчав, то була б відмова; коли ж ріжок відповідав, — значить, згода, — замирення на скілька хвилин.
Коли ріжок відповів удруге, чоловік, що був на вежі, почав:
— Люди, що слухаєте мене, я Гуж-Ле-Брюан, прозваний Бріз-Бле[2], бо я знищив багато ваших, і прозваний Іманус, бо я вб'ю ще більше, ніж уже вбив. Ударом шаблі одрубано мені пальця на дулі моєї рушниці підчас Гранвільської атаки, ви гільйотинували в Лавалі мого батька, мою матір і мою сестру Жакеліну, що мала 18 років. От, хто я.
Я промовляю до вас від імени монсеньйора маркіза Ґовена-де-Лантенака, віконта Фонтене, бретонського принца, володаря семи лісів, мого пана.
Хай буде вам відомо перш за все, що пан маркіз, перше, ніж зачинитися в цій вежі, де ви обложили його, розподілив військове командування поміж шістьома отаманами, своїми лейтенантами; він передав Дельєрові країну між шляхом Брестським і шляхом Ернайським; Третонові — країну між Ла-Рое й Лавалем; Жаке, прозваному Тайльфером — межу верхнього Мену; Гольє, прозваному Гран-П'єр — Шато Ґонтьє; Леконтові — Краон, Фужер — панові Дюбуа-Ґі і всю Майенську округу — панові де Рошамбо. Таким чином, війна для вас не скінчиться, коли ви візьмете цю фортецю й, коли б навіть пан маркіз умер, — божа й королівська Вандея не вмре.
Я сказав це, щоб ви знали, аби вас попередити. Монсеньйор тут, коло мене. Я — уста, що з них ідуть його слова. Люди, що нас обложили, мовчіть.
От що ви повинні вислухати:
Не забувайте, що ваша війна з нами несправедлива. Ми — люди, що живемо в своїй країні; воюємо ми чесно; ми прості й чисті під богом, як трава під росою. Республіка сама напала на нас; вона прийшла турбувати нас в наших селах, спалила наші хати й наше жниво; розбила картечею наші ферми; наші жінки й діти мусіли босоніж утікати до лісів, коли співала ще зимова славка.
Ви, що стоїте тут і чуєте мене, ви, як звірів, загнали нас до лісу і обложили нас у цій вежі; ви повбивали або розігнали тих, що прилучилися до нас; у вас є гармати; ви взяли до вашого загону залоги й пости з Мортену, з Барантону, з Тейелю, з Ландіві, з Еврану, з Тентеніяку й з Вітре, отже, вас чотири з половиною тисячі й ви атакуєте нас; а ми, ми боронимося, хоч нас лише дев'ятнадцять.
Ми маємо досить харчів і військового припасу.
Вам пощастило підвести міну й висадити в повітря шматок нашої скелі й нашого муру. Од того зробилася дірка в підніжжі вежі, й через цю дірку ви можете вдертися, хоча вона й не одкрита внизу, і над нею у вежі, все ще міцній і грізній є склепіння.
Тепер ви готуєтеся до атаки.
І от ми, перший монсеньйор маркіз, принц Бретонський і світський пріор абацтва святої Марії — в Лантенаку, де королева Жанна зафундувала щоденну месу, потім, инші оборонці вежі; серед них є: пан абат Тюрмо, по військовому Ґран-Франкер, мій товариш Гінуазо, начальник зеленого табору, мій товариш Шант-ан-Івер, начальник Вівсяного Табору, мій товариш ля Мюзетт, начальник Мурашиного Табору, і я, селянин, що народився в Даоні, де плине струмок Моріяндр, — всі ми маємо вам щось сказати.
Люди, що внизу, під вежею, слухайте.
В наших руках троє бранців, троє дітей. Цих дітей всиновив один з ваших батальйонів, вони ваші. Ми можемо віддати вам цих трьох дітей.
Але з одною умовою.Щоб нам дали вільно вийти.
Як що ви одмовите, — слухайте добре, — ви можете атакувати лише двома способами: через вилом, з боку лісу, або через міст, з боку височини. Мостовий замок має три поверхи; в нижньому поверсі я, Іманус, що промовляю до вас, звелів поставити шість бочок живиці й сто в'язок сухого вересу; в горішньому поверсі є солома; в середньому книжки й папери; залізні двері, що єднають міст з вежею, зачинені, й маркіз має ключа від них на собі; я зробив під дверима дірку, крізь неї проходить насичений сіркою ґніт, один кінець його в бочці з живицею, а другий — в середині вежі, у мене на поготові: я запалю його, коли захочу. Як що ви одмовите нас випустити, ми посадимо дітей у другий поверх, між тим поверхом, де живиця, й де кінчається насіркований ґніт, і тим поверхом, де солома; залізні двері замкнемо за ними. Як-що ви атакуєте через міст, ви самі запалите будинок; як що ви атакуєте через вилом, запалимо ми; коли ви атакуєте й через вилом і через міст, запалимо разом з обох кінців, — і ви й ми; і у всякому разі діти загинуть.
Тепер згоджуйтесь, або відмовте.
Коли ви згодитесь, ми вийдемо.
Як що ви відмовитесь, діти вмруть.
Я скінчив».
Чоловік, що говорив з вежі, замовк.
Голос зниву гукнув:
— Ми не згоджуємось.
Цей голос був твердий і суворий. Другий голос, м'якший, але рішучий, додав:
— Ми даємо вам двадцять чотири години, щоб здатися на нашу волю без умов.
По якійсь мовчанці, знову той самий голос сказав:
— Завтра, в цей самий час, коли ви не здастеся, ми почнемо атаку.
А перший голос додав:
— І тоді — ніякого милосердя!На цей суворий голос инший голос відповів з вежі. Видко було, як між двома зубцями нахилився високий силует, в ньому при зоряному світлі можна було пізнати страшну постать маркіза Лантенака; він поглядом, здавалося, шукав когось в темряві, і знайшовши гукнув:
— А, це ти, попе!
— Так, це я, зраднику! — відповів суворий голос знизу.
Невблаганий голос був, справді, Сімурденів голос; молодший і м'якший належав Ґовенові.
Пізнавши Сімурдена, маркіз де Лантенак не помилився.
За короткий час, в цій країні, скривавленій од громадянської війни, Сімурден, як відомо, прославився, але то була сумна слава; казали: Марат в Парижі, Шальє в Ліоні, Сімурден у Вандеї. Абата Сімурдена ганьбили тепер так, як поважали колись; то все через священицьку вивернену одежу. Сімурден викликав жах. Суворі люди нещасливі; хто бачить їхні вчинки, осуджує їх, хто побачив би їхнє сумління, може б виправдав їх. Нез'ясований Лікург, подібний до Тіберія у всякім разі ті двоє людей — маркіз де Лантенак і абат Сімурден важили однаково на терезах ненависти; роялісти, проклинаючи Сімурдена, врівноважували республіканців, що кляли Лантенака; кожен з тих двох людей для ворогів був потворою; і через те сталося так, що в той час, як Марнський депутат в Ґранвілі призначав нагороду за Лантенакову голову, Шаретт в Нуармутьє призначав нагороду за Сімурденову голову.
Треба сказати, що ті двоє людей, маркіз і священик, до певної міри були однакові. Бронзова маска громадянської війни має два профілі, один обернений до минулого, другий до майбутнього, але обидва однаково трагічні. Лантенак був першим з цих профілів, Сімурден — другим; лише гіркий Лантенаків усміх вкривала нічна тінь. А на фатальному Сімурденовому чолі був відблиск світанку.
Тимчасом обложена Тург мала відрочення.
Завдяки Ґовеновому втручанню, як ми бачили, погоджено щось ніби замирення на двадцять чотири години.
Іманус, зрештою, був добре повідомлений і, в наслідку Сімурденових реквізицій Ґовен мав тепер під своїм керуванням чотири тисячі з половиною чоловіка, почасти національної гвардії, почасти лінійного війська; з цим військом він і оточив Лантенака в Турзі; крім того, він міг націлити на фортецю дванадцять гармат, шість з боку вежі, внизу, на узліссі, й шість — з боку мосту, вгорі, на височині. Він підклав міну, що проломила підніжжя вежі.
Отже, як пройде двадцять чотири години відрочення, боротьба мала знову початися в таких умовах:
На височині і в лісі — було чотири тисячі п'ятьсот.
У вежі — дев'ятнадцять.
Ймення цих дев'ятнадцяти історія може знайти в оголошеннях про тих, кого було визнано по-за межами закону. Може ми їх зустрінемо.
Щоб командувати цими чотирма з половиною тисячами людей, що становили сливе цілу армію, Сімурден хтів, щоб Ґовен дозволив призначити себе генералом, але Ґовен одмовився, сказавши: «Коли Лантенака буде взято, тоді побачимо. Поки що я нічого не заслужив».
То був республіканський звичай, щоб начальник великого війська мав низький ранг. Пізніше Бонапарт був одночасно начальником артилерійського ескадрону й головним генералом італійської армії.
Ґовенівська вежа мала дивну долю: Ґовен атакував її, Ґовен обороняв. Через те була деяка стриманість в атаці, але не в обороні, бо пан Лантенак був з тих, що нічого не жаліють; окрім того він найбільше пробував у Версалі й тому не мав якогось особливого почуття до Тургської вежі, він її ледве що й знав. Він прийшов до неї заховатися, не маючи иншого притулку, от і все; але він зруйнував би її без жалю. Ґовен мав до Турги більшу повагу.
Слабким місцем у фортеці був міст; але в бібліотеці, на мості, сховані були родинні архіви Ґовенів; коли атакувати з цього боку, пожежа мосту неминуча; Ґовенові здавалося, що палити архіви — то ніби нападати на своїх предків. Тург була стародавній родинний замок Ґовенів; з тієї вежі вони керували всіма своїми ленами в Бретані, так само, як всіма французькими ленами керувала Луврська вежа. Родинні Ґовенові спогади були звязані з Тургою; він сам тут народився. Фатально покручені життьові шляхи привели його, дорослу людину, атакувати ці любі йому стіни, що захищали його, як він був дитиною. Чи може він бути таким нечестивим, щоб спалити цей рідний замок? Може, його, Ґовенова, власна колиска стояла де-небудь у кутку на горищі над бібліотекою. Де-які думки — то почуття. Ґовен перед старим родинним домом почував зворушення. Через те він не зважався атакувати міст. Він обмежився тим, що зробив неможливим вихід і втечу з того боку тримаючи міст під націленими гарматами; а для атаки вибрав протилежний бік. Було закладено міну й зроблено підкопа до підніжжя вежі.
Сімурден дав Ґовенові вільну руку робити, як хоче: і сам собі за це докоряв, бо його суворість насуплювала брови перед усім тим старим готичним мотлохом, і він не хотів жалю до будинків так само, як і до людей. Пожалувати замок, — то був початок милосердя. А милосердя — то було хибке місце в Ґовена; Сімурден, як відомо, наглядав його й зупиняв його на тому схилі, згубному на його погляд. Проте він сам, — хоч і признавався собі з гнівом, — побачив знову Тург з таємним зворушенням; він почував себе розчуленим перед тією залею, де були перші книжки, що прочитав Ґовен; він був священиком у сусідньому селі Паріньє; він сам, Сімурден, мешкав під дахом мостового замку; в цій бібліотеці він тримав між коліньми маленького Ґовена, коли вчив його складати літери; серед цих старих стін він бачив, як зростав його улюблений учень, син його душі, бачив, як розвивався розум у юнака. Ця бібліотека, цей замок, ці стіни повні ще благословення, що він прикликав на дитину, чи має ж він тепер їх зруйнувати й спалити? Ні, він не міг зважитись на це. Правда, не без докорів сумління.
Він дозволив Ґовенові почати напад з протилежного боку. Тург мала дику частину — вежу, й цивілізовану частину — бібліотеку. Сімурден дозволив Ґовенові пробити міною лише дику частину Турги.
Зрештою, ця стародавня оселя, що атакував її Ґовен, і боронив Ґовен, серед французької революції поверталася до феодальних часів. Війнами по-між родичами повна середнєвічна історія. Етеокли й Полініки так само були можливі за середніх віків, як і в стародавній Греції, і Гамлет зробив у Ельсинорі те, що Орест зробив в Аргосі.
Цілу ніч з обох боків готувалися до бою.
Скоро скінчилися суворі переговори Ґовен покликав свого лейтенанта.
Ґешан, що його слід трохи знати, був чоловік другорядний, чесний, відважний, середній, кращий салдат, ніж начальник, що розумів як-раз стільки, скільки треба було до тої точки, коли обов'язком було не розуміти, без жадного нахилу до чулости, нездатний ні до якого підкупу, так само нездатний до продажности, що зраджує сумління, як і до жалю, що зраджує правосуддя. Він мав на душі й на серці дві заслінки — дисципліну й наказ, як кінь має шори на обох очах, і він ішов уперед тим вузеньким простором, що лишався йому вільним. Його хода була проста, але його стежка була вузька.
Врешті, людина певна, тверда в командуванні, точна у виконуванні.
Ґовен жваво вдався до Ґешана.
— Ґешане, драбину.
— Командире, в нас нема драбини.
— Треба добути.
— Для наступу?
— Ні. Для рятунку.
Ґешан подумав і відповів:
— Розумію. Але для того, що ви хочете, треба дуже високої драбини.
— Принаймні на три поверхи.
— Так, командире, приблизно таку.
— Навіть треба ще вищу, бо треба бути певним успіху.
— Безперечно.
— Як же це ви не маєте драбини?
— Командире, ви не вважали за доцільне атакувати Тургу з боку височини, а задовольнились блокадою з цього боку; ви зважили атакувати не міст, а вежу. Тому всю увагу було скеровано на міну, а від нападу відмовилися. Через те в нас і нема драбин.
— Звеліть зробити негайно.
— Але ж не можна зробити в мить драбину на три поверхи.
— Кажіть з'єднати декілька коротких.
— Але ж треба їх мати.
— Знайдіть.
— Неможливо знайти. Селяни всюди нищать драбини, так само як вони розбирають вози й рубають мости.
— То правда, вони хочуть паралізувати республіку.
— Вони хочуть, щоб ми не могли нічого везти, ні перейти річки, ні вилізти на стіну.— У всякім разі мені треба драбини.
— Я про це міркую, командире. В Жавене, коло Фужеру, є теслярня. Можна там добути.
— Не можна гаяти ані хвилини.
— Коли ж ви хочете мати драбину?
— Завтра, в цю пору, що найпізніше.
— Я зараз пошлю до Жавене гінця. Він одвезе наказа про реквізицію. В Жавене є кінний пост, він постачить конвой. Драбина може бути тут завтра перед заходом сонця.
— Гаразд. Цього досить, — сказав Ґовен. — Зробіть все, як найшвидче. Ідіть.
За десять хвилин по тому, Ґешан повернувся і сказав Ґовенові:
— Командире, гінець виїхав до Жавене.
Ґовен зійшов на височину й довго дивився на мостовий замок, що був по той бік рову. Замковий причілок, що не мав иншого отвору, крім низенького входу, закритого піднятим звідним мостом, був навпроти схилу до рову. Що б дістатися з височини до підніжжя мостових стовпів, треба було спуститися з того схилу; це можна було зробити від куща до куща; але в рові нападник був би зовсім беззахисний, і на нього дощем могли б сипатися кулі з усіх трьох поверхів. Ґовен до решти впенився, що в тому стані облоги, в якому вона була тоді, справжня атака можлива лише через вилом у вежі.
Він ужив усіх заходів, щоб утекти було неможливо; він ще тісніше стягнув блокаду навкруги Турги, зблизивши свої батальйони так, щоб ніхто не міг пройти між ними. Ґовен і Сімурден поділили між собою облогу фортеці. Ґовен залишив собі бік од лісу, Сімурденові ж доручив височину. Зважили, що в той час, як Ґовен і слідом за ним Ґешан, будуть атакувати крізь вилом, Сімурден, запаливши всі ґноти верхньої батареї, глядітиме моста й рова.Тимчасом, як зокола все готувалося до нападу, в середині все готувалося до оборони.
Є деяка аналогія між вежею й бочкою; вибух міни пробиває иноді вежу, як удар пробойця бочку, в стіні робиться така ж дірка, як і в бочці. Це трапилось і з Тург.
Могутній удар пробойця, що зробили два чи три центнери пороху, пробив наскрізь грубезну стіну. Та дірка йшла від підніжжя вежі, проходила крізь стіну в тому місці, де вона найгрубша й кінчалася нефоремною аркадою в приземній залі фортеці. Щоб зробити цю дірку зручнішою для нападу, обложники поширили її зокола гарматними пострілами.
В приземнім приміщенні, де кінчався той вилом, була велика кругла зовсім порожня заля з центральним стовпом, що підтримував ключ склепіння. Та заля, найбільша в усій вежі, мала не менш, як сорок футів у діяметрі. Кожен поверх вежі то була така сама кімната, тільки вужча, з нішами в амбразурах стрільниць. Приземна заля не мала ні стрільниць, ні продуховин, ні віконечок; як-раз стільки світла й повітря, як у могилі.
У цій залі були двері до темниці, зроблені більш із заліза, ніж з дерева. Другі двері відчинялися на сходи, що провадили до горішніх покоїв. Ці сходи було зроблено в середині мурів.
Ото в цю приземну залю мали надію дістатися обложники крізь вилом, що вони зробили. Взявши ту залю, вони повинні були брати вежу.
В цій долішній залі не можна було дихати. Ніхто не міг пробути там двадцять чотири години і не задушитися. Тепер, завдяки виломові в стіні, там можна було жити.
Через те обложенці не закривали вилому.Та й нащо? Все одно, гармата знов би відкрила його.
Вони прибили до стінки залізну супору, вставили до неї смолоскипа, й він освітлював всю приземну залю.
Тепер, як же там боронитися?
Замурувати дірку було легко, але то була марна праця. Краще було збудувати ретраншемент кутком, цеб то таку барикаду, що дає змогу звертати вогонь на обложників і, залишаючи вилом відкритим знадвору, закриває його з середини. Матеріялу їм не бракувало; вони збудували барикаду з відтулками, щоб вистромлювати крізь них дула з рушниць. Куток барикади спирався на центральний стовп, а два крила торкалися стін з обох боків. Зробивши цеє, поклали в придатних місцях фугаси.
Маркіз давав розпорядок у всьому. Привідця, орудар, керівник і господар, страшна душа всього!
Лантенак був з тієї породи військових людей вісімнадцятого віку, що й у вісімдесят років рятували міста. Він був схожий на того графа д'Альберґа, що, бувши сливе столітнім, прогнав з Риги польського короля.
— Мужність, друзі! — казав маркіз. — На початку цього століття, 1713 року, в Бендерах Карл XII, запертий в одному домі, тримався з трьома сотнями шведів проти десяти тисяч турків.
Зробили барикади в двох нижніх поверхах, укріпили кімнати, поробили зубці в нішах, двері підперли балками, вбиваючи їх довбнею; мусіли лише залишити вільними спіральні сходи, що єднали всі поверхи, бо треба було мати змогу ходити ними, а загородити їх для обложників — то загородити їх і для обложенців. Оборона завжди має якесь слабке місце.
Маркіз, невтомний, дужий, як молодий чоловік, давав приклад, підіймаючи балки, носячи каміння; він докладав рук до праці, командував, допомагав, братався, жартував з своїм жорстоким кланом, залишаючись, проте, завжди вельможним паном, гордим, фамільярним, елегантним і суворим.
Не можна було перечити йому. Він казав:
— Як би половина з вас збунтувалась, я звелів би другій половині розстріляти її, й боронив би вежу з тою рештою.
У той час, як маркіз клопотався біля вилому й вежі, Іманус клопотався коло мосту. З самого початку облоги, рятувальну драбину, почеплену знадвору під вікнами другого поверху, було знято з наказу маркіза й Іманус поклав її в бібліотеці. Вікна на першому поверсі, в так званій вартовій залі, були захищені потрійною арматурою з залізних брусків, вправлених у мур; таким чином крізь них не можна було ні увійти, ні вийти.
На бібліотечних вікнах не було ґрат, але вони були дуже високо.
Іманус взяв з собою трьох людей, що були так само, як він, здатні до всього, й зважливі на все, то були: Уанар, прозваний Бранш-д'Ор і два брати Пік-ан-Буа. Іманус взяв потайного лихтаря, одчинив залізні двері й пильно обдивився всі поверхи мостового замку. Уанар Бранш-д'Ор, був такий самий невблаганий, як Іманус, бо республіканці вбили його брата.
Іманус обдивився горішній поверх, напханий сіном і соломою, і долішній, куди він звелів принести декілька горщиків з вугіллям у додачу до бочок з живицею; коло самих бочок він казав покласти в'язки з вересу й упевнився в доброму стані насіркованого ґноту, що один кінець його був у мостовому замку, а другий у вежі. Він розілляв по підлозі, під бочками й під в'язками вересу цілу калюжу живиці й занурив у неї кінець насіркованого ґноту; потім він звелів поставити в бібліотеці, між нижньою залею, де була живиця, й горищем, де була солома, три колиски; в них міцно спали Рене-Жан, Товстий Ален і Жоржета. Колиски перенесено дуже обережно, щоб не збудити дітей.
То були прості селянські колиски, вербові кошики, дуже низенькі, що ставляться на землю; таким чином, дитина може вилізти з колиски сама, без допомоги. Коло кожної колиски Іманус казав поставити мисочку з юшкою й покласти дерев'яну ложку. Рятувальну драбину, зняту з гаків, поставлено на підлозі, коло стіни; Іманус звелів поставити три колиски вздовж другої стіни, навпроти драбини. Потім, гадаючи, що протяги можуть бути корисні, він розчинив навстежи всі шестеро великих бібліотечних вікон. То була літня ніч, синя й тепла.
Він послав братів Пік-ан-Буа повідчиняти вікна в горішньому й долішньому поверхах. На східньому фасаді будинку Іманус помітив великий старий, сухий плющ, губкової барви, що вкривав цілком один бік мосту, згори до низу й обрамковував вікна. Він подумав, що цей плющ теж не пошкодить. Поглянувши навкруги востаннє, Іманус з тими трьома людьми вийшов із замку й вернувся до вежі. Він знову замкнув важкі залізні двері, двічі повернувши ключа, подивився уважно на величезний і страшний замок і оглянув, зробивши головою знак задоволення, насіркований ґніт. Той ґніт проходив діркою, що зробив Іманус. Тепер то був єдиний звязок між вежею й мостом. Ґніт починався з круглої кімнати, проходив під залізними дверима, входив під склепіння, гадюкою звивався по спіральних сходах, ліз підлогою коридору й кінчався в калюжі живиці під купою сухого вересу. Іманус вирахував, що треба близько чверти години для того, щоб цей ґніт, підпалений всередині вежі, запалив калюжу живиці під бібліотекою. Все це влаштувавши й уважно оглянувши, він приніс ключа від залізних дверей маркізові Лантенакові, а той поклав його до себе в кешеню.Важливо було спостерігати всі рухи обложників. Іманус став на варті з своєю сурмою коло пояса у вартівні на платформі наверху вежі. Спостерігаючи одним оком ліс, другим — височину, він мав коло себе в амбразурі віконечка, ладівницю з порохом, полотняну торбу з кулями та старі газети; він їх рвав і робив набої.
Коли сонце зійшло, воно освітило в лісі вісім батальйонів, готових до нападу, з шаблями при боці, з патронташами на спині, з багнетами на рушницях; на височині — батарею гармат і скриньки з ядрами та картечею; у фортеці дев'ятнадцять людей, що набивали мушкети, пістолі й рушниці; і в трьох колисках — трьох сонних дітей.