Дев'яносто третій рік/III/5
| ◀ Книга IV. Мати | Дев'яносто третій рік пер.: Ольга Кривинюк, Любов Комарова Частина III. У Вандеї Книга V. In daemone deus |
Книга VI. Після перемоги — боротьба ▶ |
|
В ту мить, як Мішель Флешар помітила вежу, що червоніла в світлі сонця на заході, вона була ще більш, як милю від неї. І хоч вона ледве могла йти, вона не вагаючись зважилася пройти тую милю. Жінки слабкі, але матері дужі.
Сонце зайшло; настав присмерк, потім глибока, темрява; вона чула все йдучи, як продзвонило десь далеко, на якийсь невидимій дзвіниці восьму годину, потім дев'яту годину. Мабуть то була дзвіниця в Паріньє. Иноді вона зупинялася, щоб прислухатися до якихсь глухих ударів, що були, може, якісь невиразні нічні відгомони.
Вона йшла вперед, все просто, ламаючи колючки своїми скривавленими ногами. Вона керувалася блідим світлом, що йшло від далекої вежі; вежа від того світла виступала серед темряви; воно надавало башті якоїсь таємничої променистости. Те світло робилося ясніше, коли удари ставали чутніші, потім зникали.
Широку височину, що нею йшла Мішель Флешар, вкривала трава й верес; ніде ні будівлі, ні дерева. Височина здіймалася вгору помалу й без краю, впираючись довгою рівною лінією в темний зоряний небосхил. Єдине, що надавало Мішель Флешар сили йти вгору, було те, що вона увесь час мала перед очима вежу.
Вона бачила, як та вежа помалу більшала.
Приглушені звуки й бліде світло, що йшли від башти, иноді, як ми вже казали, мали перестанки; вони переривалися, потім починалися знову, загадуючи болісну загадку нещасливій, скорботній матері.
Раптом вони припинилися; все згасло, — і світло, і звуки. Настала хвилина цілковитої тиші, якогось могильного спокою.
В цей саме час Мішель Флешар досягла краю височини.
Вона помітила у себе під ногами рова, дно його губилося в блідій нічній темряві; недалеко від себе, на самій височині вона побачила якусь купу коліс, спадів, стрільниць, то була гарматна батарея; а просто перед нею, невиразно освітлена засвіченими батарейними ґнотами, здіймалася величезна будівля, що ніби була зроблена з темряви чорнішої, ніж вся инша темрява, що була навкруги неї.
Та будівля складалася з мосту, що його арки спускалися в рів, із чогось, ніби замку, що здіймається на цьому мості; і замок і міст тулилися до якоїсь високої темної круглости; то була вежа, що до неї так здалека йшла цяя мати.
Крізь вікна було видко світло, що переходило туди й сюди, а гамір, що йшов звідти, виявляв, що там була ціла юрба людей.
Коло батареї містився табор, і Мішель Флешар побачила вартових; але її ніхто не помітив серед темряви та густого чагарнику.
Вона дійшла до краю височини, майже до самого мосту, і їй здавалося, що вона може торкнути його рукою; але глибина рову відділяла її від нього. Мішель Флешар відріжняла в сутіні три поверхи мостового замку. Вона стояла нерухомо не знати скільки, бо свідомість часу зникла з її розуму; стояла скам'яніла й німа перед тим роззявленим ровом і тою темною будівлею. Що це таке? Що там робиться? Чи це Тург? Її обхопило якесь запаморочення, якесь дожидання чи то прибуття, чи то відбуття. Вона питала себе, чого вона тут.
Вона дивилася, вона слухала.
Раптом не стало видко нічого.
Димовий серпанок став поміж нею й тим, на що вона дивилася. Щось гостре почало їсти їй очі, й вона заплющила їх. Але ледве вона заплющила очі, як їй стало ясно й червоно в очах. Вона знову розплющила очі.
Перед нею вже не була ніч — то був день; але день зловісний, день, що походив од вогню. У неї на очах починалася пожежа.
Чорний дим зробився червоний, і в ньому був великий пломінь; те полум'я з'являлося, потім зникало, звиваючись дико, як блискавки або гадюки.
Те полум'я виходило довгим язиком з чогось, подібного до пащі, то було вікно, повне вогню. Те вікно, з залізними ґратами, що вже стали червоні, було в нижньому поверсі замку, збудованого на мості. З цілої будівлі можна було помітити лише те вікно. Дим укрив усе, навіть височину, і можна було бачити лише край рову, чорний на червоному пламені.
Мішель Флешар дивилася здивована. Дим — то хмара, хмара — то мрія; вона вже не знала, що вона бачить. Чи треба їй тікати? Чи залишатися? Вона почувала себе сливе по-за всім реальним.
Повійнув вітер, розірвав запону з диму, і в цьому розриві трагічна фортеця, раптом виявлена, з'явилася ціла, — вежа, міст, замок, — сліпуча, страшна, знизу догори залита розкішним золотом пожежі. Мішель Флешар могла бачити все теє в зловісній виразності вогню.
Нижчий поверх замку, збудованого на мосту, горів.
Два вищі поверхи, ще незачеплені вогнем, ніби лежали в кошику з полум'я. З краю височини, де стояла Мішель Флешар, можна було бачити невиразно, крізь вогонь та дим, середину кімнат. Всі вікна були відчинені.
Крізь величезні вікна другого поверху Мішель Флешар помітила вздовж стін шафи, їй здалося, що вони повні книжок, а проти одного вікна, на землі, в півсутіні, вона побачила маленьку невиразну групу, що мала вигляд якогось гнізда, чи виводка; їй здавалося, що воно иноді ворушиться.
Вона дивилася туди.
Що то таке, та маленька група тіней?
Часами їй спадало на думку, що воно подібне до живих форм. У неї була гарячка, вона нічого не їла від ранку, вона йшла без відпочинку, вона була виснажена й почувала, ніби має якусь галюцинацію, але інстинктово не вірила їй; однак її очі дивилися що раз пильніше й не могли відірватися від тої темної купи якихсь предметів, мабуть неживих і з вигляду нерухомих, що лежала на паркеті тої залі, що була саме над пожежею.
Коли це вогонь, наче він мав власну волю, простяг знизу один свій пломень до великого сухого плюща, що вкривав саме той фасад, куди дивилася Мішель Флешар. Здавалось, що полум'я оце зараз помітило ту сітку з сухих гілок; іскра хтиво захопила її й вогонь почав здійматися вздовж гілок зі страшною швидкістю порохового проводу. Полум'я, як оком змигнути, досягло другого поверху й освітило середину його. Яскраве світло осяяло раптом три маленькі сонні істоти.
То був чудовий гурток, переплетені руки й ноги, заплющені повіки, біляві усміхнені голівки.
Мати пізнала своїх дітей.
Вона страшно крикнула.
Такий крик невимовної муки дано лише матерям. Нема нічого страшнішого і нічого зворушливішого. Коли жінка кричить так, здається, що чуєш вовчицю, коли так кричить вовчиця, здається, що чуєш жінку.Цей крик Мішель Флешар був подібний до виття. Гекуба завила, каже Гомер.
То був той крик, що його почув маркіз Лантенак.
Ми бачили, що він зупинився.
Маркіз був поміж виходом, що ним його вивів Гальмало, й ровом.
Крізь кущі, що спліталися над ним, він побачив міст, понятий полум'ям, Тург червону від відблиску і, крізь отвір між двох гілок, він помітив, над своєю головою з другого боку, на краю височини, проти замку, що палав, в ясному світлі пожежі, страшну й жалібну постать, жінку схилену над ровом.
Це була та жінка, що допіро кричала.
Та постать, то вже не була Мішель Флешар, то була Горгона. Нещасливі бувають страшні. Селянка обернулася на Євменіду. Та проста жінка, така звичайна, темна, несвідома, раптом набула епічних розмірів розпачу. Великі скорботи, то безмірне поширення душі; та мати — то було саме материнство; все те, що резюмує людськість, є надлюдське; вона стояла там, на краю рова, перед тою пожежею, перед тим злочинством, наче гробова могутність; її крики були звірячі, рухи, як у богині; з її обличчя, падали прокльони, а воно здавалося пломенистою маскою. Не могло бути нічого величнішого над блиск її очей, залитих слізьми; її погляд разив блискавицею пожежу.
Маркіз слухав. Її крик спадав йому на голову; він чув щось безладне, воно рвало душу, швидче ридання, ніж слова.
— Ой, боже мій! діти мої! це мої діти! Рятуйте! Гасіть, гасіть, гасіть! Але-ж ви розбійники! Невже тут немає нікого? То ж мої діти згорять! Ох, що ж це таке? Жоржето! дітоньки мої! Алене! Рене-Жане! Та що ж це таке? Хто ж то поклав там моїх дітей? Вони сплять. Я збожеволію! Це щось неможливе! Рятуйте!
В цей час в Турзі й на височині почався великий рух. Увесь табор збігся на вогонь, ледве він спалахнув. Обложникам доводилося після стрілянини клопотатися з пожежею. Ґовен, Сімурден, Ґешан давали накази. Що робити? Ледве можна було добути скілька відер води з маленького струмка в рові. Тривога зростала. Весь край височини вкрито було переляканими обличчями, що дивилися на пожежу.
Те, що бачили, було жахливе.
Дивилися й не мали змоги щось зробити.
Полум'я, по обхопленому вогнем плющеві, досягло верхнього поверху. Там воно знайшло горище, повне соломи, й кинулось туди. Тепер палало все горище. Полум'я танцювало; радість полум'я, це щось страшне. Здавалося, що якийсь злочинний подих роздмухує те вогнище. Можна було подумати, що страшний Іманус цілий обернувся в іскристий вихор, живучи убийчим вогняним життям, що та потворна душа — палахкотить пожежею. Той поверх, де була бібліотека, ще не зайнявся; його висока стеля й грубі стіни віддаляли момент, коли це мусило статись, але ця фатальна хвилина вже наближалася; його облизував вогонь з першого поверху й лащив з третього. Страшні смертельні поцілунки вже торкалися його. Знизу був льох лави, вгорі склепіння жару; якщо зробиться дірка в підлозі, то все завалиться в червоний присок, коли дірка зробиться в стелі, то все поховає розпечений жар. Рене-Жан, Товстий Ален і Жоржета ще не прокинулися; вони спали глибоким і спокійним дитячим сном, і крізь згортки полум'я та диму, що закривали, та відкривали вікно, можна було помітити їх в тій огневій печері, на тлі метеорного світла, спокійних, милих, нерухомих, як три маленьких Ісуси, що довірливо спали серед пекла; навіть тигр плакав би, бачивши ті троянди в розжареному горні й ті колиски в могилі.
Тимчасом мати ламала руки.
— Гасіть! я ж кричу гасіть! Десь усі поглухли, що ніхто не йде? Палять моїх дітей. Ідіть же, хто там є! Стільки днів я вже йшла й ось як я їх знаходжу. Гасіть! рятуйте! Це янголи! Щоб отак довелося янголам! Що вони зробили, ці безневинні? Мене розстріляли, а їх палять! Хто це все робить? Рятуйте! Врятуйте моїх дітей! хіба ви не чуєте того крику? До сучки, — до сучки і то мають милосердя. Дітоньки мої! Дітоньки мої! вони сплять. Ох, Жоржето, я бачу маленький животик моєї любочки. Рене-Жане, Товстий Алене! то ж вони так звуться. Ви ж бачите, що я їхня мати. Тепер усе робиться така мерзота. Я йшла дні й ночі. Те ж саме я казала сьогодні вранці одній жінці. Рятуйте! рятуйте! Гасіть! То тут самі потвори! це жах. Найстаршому ще нема й п'яти років, маленькій немає й двох. Я бачу їхні босі ноженята. Вони сплять, милосердна свята діво! Небесна рука повертає їх мені, а пекельна рука забирає їх від мене. А я стільки йшла! Діточки мої, та ж я вас вигодувала своїм молоком. Я була така нещаслива, що не знаходила їх! Майже милосердя до мене! Я хочу своїх дітей, мені треба своїх дітей. Однак, це правда, що вони там в огні! Гляньте на мої бідні ноги, які вони скривавлені. Рятуйте! Не може бути, щоб на землі були люди й дали цим бідним крихтам так умерти! Рятуйте! допоможіть! Нечувана річ! Ах! Розбійники! Що це за страшний дім? Їх украли в мене, щоб забити. Милосердний Ісусе! я хочу моїх дітей! О, я не знаю, що б я зробила! Я не хочу, щоб вони вмерли! рятуйте! рятуйте! рятуйте! О, коли б вони так умерли, я вбила б бога.
В той самий час, як мати розпачливо благала, на височині й в рові лунали голоси:
— Драбину!
— Нема драбини!
— Води!
— Нема води!
— Вгорі, на другому поверсі вежі, є двері.
— Вони залізні.
— Вибийте їх.
— Неможливо!
А мати подвоювала своє розпачливе гукання.— Гасіть! рятуйте! Але ж бо швидче! Чи вбийте мене! Мої діти! Мої діти! О, страшне полум'я! або їх витягніть звідти, або мене туди!
В перервах по між тими вигуками чути було, як спокійно тріщить пожежа.
Маркіз полапав у кешені й вийняв з неї ключа від залізних дверей. Тоді, нахиляючись під склепінням, що ним він тікав, він знов увійшов у прохід, з якого тільки що вийшов.
Ціла армія, схвильована неможливостю порятунку, чотири тисячі людей, що не могли врятувати трьох дітей — такий був стан речей.
Дійсно, не було драбини; та драбина, що послали з Жавене, не прибула; пожежа ширилась, ніби кратер, що вибухнув; зважитися гасити за допомогою майже висхлого струмка в рові було смішно; все одно, що линути на вулкан шклянку води.
Сімурден, Ґешан і Радуб спустилися в рів; Ґовен знову піднявся до залі другого поверху в Турзі, де був верткий камінь, потайний вихід і залізні двері до бібліотеки. Там був насичений сіркою ґніт, що підпалив Іманус; і звідти почалася пожежа.
Ґовен привів з собою двадцять саперів. Виломати залізні двері, то був єдиний спосіб порятунку. Їх було страшенно міцно зачинено.
Почали бити їх сокирами. Сокири поламалися. Один салдат сказав:
— Криця, як скло проти цього заліза.
Двері були справді з кутого заліза, зроблені з подвійних пластин, з'єднаних шворнями, кожна пластина, на три цалі завгрубшки. Взяли залізні штаби й пробували відважити ними двері. Залізні штаби поламалися.— Як сірники, — сказав салдат.
Ґовен похмурий пробурмотів:
— Тільки ядро може відчинити ці двері. Як би можна було втягти сюди гармату.
— Ото ще! — мовив сапер.
Настала хвилина знемоги. Всі ті безсилі руки зупинилися. Німі, переможені, смутні дивилися ті люди на страшні непорушні двері. З-під них проходив червоний відблиск. По-за ними пожежа зростала.
Страшне Іманусове тіло було там, згубливий переможець. Може ще скілька хвилин і все завалиться.
Що робити? Не було вже жадної надії.
Ґовен розпачливо скрикнув, дивлячись на верткий камінь в стіні й на вихід, відчинений для втікачів:
— Однак сюдою вийшов маркіз де-Лантенак!
— І сюдою він вертається! — мовив чийсь голос.
І чиясь біла голова вималювалася в кам'яній рямі потайного виходу.
То був маркіз.
Вже багато років Ґовен не бачив його так зблизька. Він одступився.
Всі, що були там, стояли нерухомо, так, як були, скам'янілі.
Маркіз тримав у руці великого ключа. Гордим поглядом примусив він розступатися кількох саперів, що стояли перед ним, пішов просто до залізних дверей, нахилився під склепінням, і встромив ключа в замок. Замок заскрипів, двері відчинилися й стало видко вогнену безодню. Маркіз увійшов туди.
Він пішов твердими кроками, високо піднявши голову.
Всі слідкували за ним очима, тремтячи.
Ледве маркіз зробив кілька кроків по залі, що горіла, як паркет, що вже підгорів і похитнувся від ходи, завалився позад нього і утворив між ним та дверима безодню. Маркіз не озирнувся, а все йшов уперед. Він зник за димом.Більше нічого не було видко.
Чи може він іти далі? Чи не відкрилося під ним нове провалля? Чи не загине і він сам? Нічого не можна було сказати. Перед споглядачами була тільки стіна з диму та з полум'я. Маркіз був по-за нею мертвий чи живий.
Тимчасом діти прокинулися. Пожежа, що ще не увійшла до бібліотечної залі, кидала на стелю рожевий відблиск. Діти ще не знали такої заграви. Вони дивилися на неї. Жоржета споглядала її.
Пожежа виявляла всі свої пишноти; чорна гідра й пурпуровий дракон з'являлися в потворних клубках диму велично темного й червоного. Довгі блискучі стріли в далечінь і черкали темряву, наче комети, що билися між собою й наздоганяли одна одну. Вогонь, це марнотратство; жаровні повні дорогоцінностей, що вони пускають за вітром; недаремне-ж вугіль і діяманти одне й те саме. В стіні третього поверху вогонь зробив розколини, крізь них жар спадав у рів каскадами з самоцвітів; купи соломи й вівса, що горіли на горищі, почали стікати крізь вікна струмками золотого пилу, вівсяні зерна робилися аметистами, а соломинки — гранатами.
Всі троє підвелися.
— Цяця! — сказала Жоржета.
— Ах! — скрикнула мати, — вони прокидаються.
Рене-Жан встав, тоді Товстий Ален встав, тоді Жоржета встала.
Рене-Жан простяг руки, підійшов до вікна й сказав: — Мені гаряче.
— Мені ляче, — повторила Жоржета.
Мати покликала їх:— Мої діточки! Рене! Алене! Жоржето!
Діти подивилися навкруги. Вони намагалися зрозуміти. Там, де дорослі бувають налякані, діти відчувають цікавість. Хто легко дивується, той не легко лякається; невідання зроджує одважність. Пекло так мало стосується до дітей, що як би вони побачили його, вони б тільки дивувалися з нього.
Мати все гукала:
— Рене! Алене! Жоржето!
Рене-Жан повернув голову; цей голос вернув його до свідомости; діти мають коротку пам'ять, але вони згадують швидко; все минуле є для них — вчора; Рене-Жан побачив свою матір, це здалося йому цілком природним; навкруги нього робилося щось дивне і, відчуваючи невиразну потребу якоїсь допомоги, він скрикнув:
— Мамо!
— Мамо! — сказав Товстий Ален.
— Мам! — сказала Жоржета.
І простягла рученята.
Мати заголосила: — Діти мої!
Всі троє підійшли до вікна; на щастя, з того боку ще не горіло.
— Мені дуже гаряче, — сказав Рене-Жан і додав: — Пече.
І він шукав очима свою матір.
— Іди ж сюди, мамо.
— Ди, мам, — проказала за ним Жоржета.
Мати розпатлана, в роздертій одежі, скривавлена, хапаючись за кущі, покотилася в рів. Сімурден з Ґешаном були там, такі ж безсилі внизу, як Ґовен вгорі. Салдати, в розпачі, що не можуть нічого зробити, метушилися навкруги них. Пал був нетерпучий, але ніхто не відчував його. Дивилися на спад мосту, на висоту арок, на високі поверхи, на неприступні вікна й розуміли, що треба робити щось, як-найшвидче. Досягти трьох поверхів. Не було ніякого способу достатися туди. Радуб, з плечем пораненим шаблею, з одірваним вухом, обливаючись потом і кров'ю, прибіг; він побачив Мішель Флешар.
— Диви, — сказав він, — розстріляна, то ви воскресли? — Мої діти! — сказала мати. — То правда, — відповів Радуб, — ми не можемо гаяти часу з воскреслими. І він почав дряпатись на міст, — марна спроба; він впинався нігтями в каміння й дерся скілька хвилин; але каміння було гладеньке, жадної западини, жадного виступу, стіна була така рівна, як нова, й Радуб упав. Пожежа не вгавала, — страшна. У вікні, червоному, помітили три біляві голівки. Тоді Радуб, показуючи кулака небу й ніби шукаючи там когось поглядом, сказав: — От, як ти поводишся, добрий боже! — Мати навколюшках, обіймала мостового стовпа, волаючи: — Змилуйтесь!
Чути було глухе тріскання вогню. Шибки в бібліотечних шафах тріскалися й падали з брязкотом. Було видко, що всі дерев'яні частини подавалися. Жадна людська сила не спроможна була щось зробити. Ще хвилина і все розвалиться. Чекали лише катастрофи. Чули, як дитячі голоси все гукали: Мамо! мамо! — Всіх обхопив розпач.
Раптом у вікні, сусідньому з тим, де були діти, на пурпуровому тлі палання, з'явилася висока постать.
Всі голови підвелися туди, всі очі дивилися пильно. Людина була вгорі, людина була в бібліотечній залі, людина була в тому розжареному горні. Постать ця видавалася чорна на вогненому тлі, але її волосся було біле. Всі пізнали маркіза де-Лантенака.
Він зник, потім знов з'явився.
Страшний дід наблизився до вікна, несучи в руках величезну драбину. То була рятувальна драбина, що лежала в бібліотеці, він знайшов її коло стіни й приніс до вікна. Він схопив її за кінець і з надзвичайною атлетичною спритністю спустив з вікна на край надвірньої підпори, на дно рову. Радуб, стоячи внизу, схвильований, простяг руку, підхопив драбину, стиснув її руками й скрикнув: — Хай живе республіка!
Маркіз відповів: — Хай живе король!
Радуб буркнув: — Ти можеш кричати, що хочеш, і казати всякі дурниці, бо ти сам господь бог.
Драбину поставили; звязок поміж залею в полум'ї й землею налагоджено; двадцять душ з Радубом на чолі прибігли й за одну хвилину поставали на драбині знизу до верху, притулившись спинами до щаблів, як мулярі, що підіймають і спускають каміння. Таким чином на драбині з дерева, утворилася драбина з людей. Радуб зліз на самий верх і досяг вікна. Він стояв там обличчям до пожежі.
Невеличка армія, розсипана поміж вересом та по схилах, схвильована всіма почуттями одразу, поспішилася на височину, до рову, на площину коло вежі.
Маркіз знову зник, потім з'явився, несучи одну дитину.
Всі почали гучно плескати в долоні.
Перша дитина, що маркіз навмання схопив, був Товстий Ален.
Він кричав: — Я боюся.
Маркіз дав Товстого Алена Радубові, що передав його позад себе й нижче себе салдатові, а той знов иншому, і в той час, як Товстий Ален, переляканий і не перестаючи кричати, переходив з рук до рук аж до кінця драбини, маркіз на хвилину відійшов од вікна і вернувся знову вже з Рене-Жаном, що опинався й плакав і навіть ударив Радуба в той час, як маркіз передавав його сержантові.
Маркіз знов вернувся до залі, повної полум'я. Жоржета залишалася там сама. Вона усміхалася. Маркіз, цей чоловік з граниту, почув, щось вогке в очах. Він спитав: — Як тебе звуть? — Ожета, — сказала вона.
Він взяв її на руки; вона все усміхалася; в той момент, як він передавав її Радубові, його душа, така горда та темна, була осяяна її невинністю, й старий поцілував дитину.
— Це дівчатко, — сказали салдати.
І Жоржета в свою чергу, з рук до рук, спустилася до землі серед радісних вигуків. Всі плескали в долоні, тупотіли ногами. Старі гренадери ридали, а вона усміхалася до них.
Мати була коло підніжжя драбини, задихана, напівнепритомна, сп'яніла від цих несподіванок, що перенесли її з пекла просто до раю. Занадто велика радість теж прибиває серце. Вона простягла руки, вхопила спочатку Товстого Алена, потім Рене-Жана, потім Жоржету, вкривала поцілунками їх всіх всуміш, потім вона голосно засміялася й впала непритомна.
Навкруги кричали:
— Всіх врятовано!
Справді було врятовано всіх, крім старого. Але ніхто про те не думав, може й навіть він сам. Він стояв кілька хвилин замислений коло вікна, ніби хотів дати час вогняній безодні зважитись на щось. Потім, непоспішаючись, помалу, гордовито, він переступив через підвіконня й, не обертаючись, випростаний, високий, притулившися спиною до щаблів, маючи по-за собою пожежу, а попереду безодню, він почав спускатися по драбині мовчки, з величністю привида. Ті, що були ще на драбині, кинулися вниз, всі присутні тремтіли й відступалися перед цією людиною, що йшла згори, з якимсь святобливим жахом, як перед якимсь привиддям. А він тимчасом велично поринав у темряву, що була перед ним, і в той час, як присутні відступалися, він наближався до них. В його мармуровій блідості не було жадної зморшки, в його очах привида — жодного блиску: за кожним кроком, яким він наближався до тих людей, що їх перелякані зіниці не відривалися від нього, в темряві він здавався все більшим; драбина тремтіла й стогнала під його погребовою ходою; ніби статуя командора знову сходить до своєї могили.
Коли маркіз був унизу, коли він досяг останнього щабля й поставив ногу на землю, якась рука схопила його за комір. Він озирнувся.
— Я арештую тебе, — мовив Сімурден.
— Маєш рацію, — сказав Лантенак.