Дев'яносто третій рік/III/7
| ◀ Книга VI. Після перемоги — боротьба | Дев'яносто третій рік пер.: Ольга Кривинюк, Любов Комарова Частина III. У Вандеї Книга VII. Феодалізм і революція |
|
На кам'яній долівці в підземеллі, біля чотирикутньої продуховини, стояв лихтар. Теж долі стояв кухоль з водою, лежав житній хліб та в'язка соломи. Темниця витесана була в скелі, і тому в'язень, що намислив би підпалити солому, дурно змарнував би тільки свою працю: в'язниця не могла згоріти, а сам він задушився б.
В ту хвилину, коли двері повернулися на завісах, маркіз ходив по в'язниці; це машинальний рух властивий всім диким звірям, посаженим у клітку.
На рип дверей, що відчинилися й знову зачинилися, він підвів голову, і лихтар, що стояв долі між Ґовеном і маркізом, ясно освітив їм обом обличчя.
Вони глянули один на одного, і той погляд був такий, що обидва спинилися нерухомо.
Маркіз зареготався й вигукнув:
— Здорові, пане! Вже багато років я не мав щастя вас бачити. Це дуже ласкаво з вашого боку, що ви прийшли відвідати мене. Дуже вам вдячний. Я не бажаю тепер нічого кращого, як трохи побалакати. Я починав уже нудитись. Ваші друзі марнують час; те констатування особи, ті військові суди, вся та тяганина. Я швидче впорався б. Я тут у себе вдома. Будь ласка, заходьте. Ну, що ви скажете про все те, що тепер діється? Адже правда, це оригінально? Були собі король і королева; король, то — король; королева, то — Франція. Королю відтяли голову, а королеву одружили з Робесп'єром; у цього пана і в цієї панії народилася дочка, її назвали гільйотиною. Здається, я познайомлюся з нею завтра вранці. Буду з того дуже радий. Так само, як і з того, що бачу вас. Ви тому завітали сюди? Одержали ви вищу рангу? Ви будете за ката? А як що це просто дружні одвідини, то я дуже зворушений. Пане віконте, ви вже може не знаєте що то таке дворянин? То ось перед вами один з них; то — я. Подивіться на нього. То цікаво; він вірить у бога, вірить у традиції, вірить у родину, вірить у своїх предків, вірить, за прикладом свого батька, у вірність, у законність, в обов'язок до свого монарха, в повагу до старих законів, у чесноту, справедливість; і він радо звелів би розстріляти вас. Прошу вас, будьте ласкаві, сідайте. Що правда — на кам'яну долівку; бо в цій вітальні немає крісла; але той, хто живе серед болота, може сидіти й на землі. Я це кажу не для того, щоб вас образити, бо те, що ми звемо болотом, ви звете нацією. Ви ж не вимагаєте, щоб я гукав: Воля, Рівність, Братерство? Це стародавня кімната в моїм домі, колись пани сажали сюди мужиків, а тепер мужики сажають сюди панів. А це безглуздя називають революцією. Здається, мені перетнуть шию за тридцять шість годин. Я не бачу в цьому нічого незручного. Доречі, коли б були чемні, то прислали б мені мою табатирку; вона там, нагорі в кімнаті з свічадами, де ви ще малою дитиною бавилися, і де я підкидав вас у себе на колінах. Пане, я зараз розкажу вам щось: Ви зветеся Ґовеном і, дивна річ, у ваших жилах дворянська кров, далебі, така сама кров, як і в мене; і ця кров, що робить з мене людину чести, з вас робить негідника. От які відміни. Ви скажете, що це є не ваша провина. І не моя. Чорт бери, бувають злочинцем несвідомо. Це залежить од того повітря, що ним дихають; за таких часів, як наші, не відповідають за те, що роблять; революція — всіх обшахровує, і всі ваші великі злочинці, — великі невинні. Які дурні! Починаючи з вас. Дозвольте мені полюбувати на вас. Так, я любую на такого юнака, як ви: значного роду, з добрим становищем у суспільстві, має змогу проливати велику кров за великі справи, віконт з цього Ґовенівського замку, Бретонський князь, може стати герцогом по праву і французьким пером по спадщині, тоб-то має сливе все те, чого може бажати тут на землі людина доброго розуму, — а він бавиться з того, що бувши тим, чим він є, стає тим, чим зробилися ви, і кого вороги через те мають за злочинця, а друзі за дурня. Доречі, перекажіть од мене привітання панові абатові Сімурденові.
Маркіз говорив з приємністю, спокійно, нічого не підкреслюючи, тоном людини з хорошого товариства, з ясним, спокійним поглядом, обидві руки заклавши під пахи. Він спинився, глибоко зідхнув і провадив далі:
— Не таю від вас, я зробив усе, що міг, щоб вас убити. Я сам, от як ви мене бачите, тричі особисто, власною рукою націляв на вас гармату. Це нечемно, визнаю, але було б помилково гадати, що ворог на війні хоче бути нам приємним. А ми ж з вами воюємо, мій пане внуче. Все в огні і в крові! І однак, то правда, що короля вбито. Хороші часи!
Він знову спинився, потім провадив далі:
— І то ж подумати, що нічого цього не сталося б, коли б були повісили Вольтера і заслали на галери Руссо! Ах! що за кара божа розумні люди! Ну, скажіть, — чим ви докоряєте їй, тій монархії? Правда, заслали абата Пюселя до його абатства Корбіньї, але ж йому дали карету на вибір і стільки часу на переїзд, скільки він захотів; а що до вашого добродія Тітона, що був, з вашого дозволу, превеликий розпутник, і що ходив до дівчат перше ніж іти на чудеса діякона Париса, то його таки перевели з Венсенського замку до замку Гамського в Пікардії, що, треба визнати, є досить таки мерзотне місце. Ото і всі провини; я це пам'ятаю; я теж кричав свого часу; я був такий самий дурень, як і ви.
Маркіз полапав свою кешеню, ніби шукаючи там табатирку, і провадив далі:
— Але не такий лихий. Тоді говорили, аби говорити. Тоді теж колотилися зо всякими слідствами й позовами; а потім з'явилися ці панове філософи, спалили їхні писання, замісць того, щоб спалити авторів; приплуталися двірські змови, всі ці дурні, — Тюрґо, Кесней, Мальєрб, фізіократи та инші, і почався заколот. Все через тих писак та віршомазів. Енциклопедія! Дідро! Даламбер! От, лихі нікчеми! А ще й людина хорошого роду, як той король Пруський, дався їм обдурити себе. Як би на мене, то я б знищив усіх писак. О, ми, то вміли чинити суд! Тут на стіні можна ще бачити сліди від колес для четвертування. Ми не жартували. Ні, ні, — геть писак! Доки будуть Аруе, будуть і Марати. Поки будуть писаки, що мастять папір, будуть і злочинці, що вбивають; доки буде чорнило, доти буде й мерзота; доки людська лапа триматиме гусяче перо, доти легковажні дурощі тягтимуть за собою жорстокі дурощі. Книжки родять злочини. Слово хімера має два значіння: воно означає мрію, і воно означає потвору. А! Як доводиться розплачуватися за ті безглузді мрії! Що ви там верзете нам про ваші права? Права людини! права народу! Все це дурниця, безглуздя, хімера, що немає ніякої рації! А як я кажу: Гавуаза, сестра Конана ІІ-го, принесла віно Бретанське графство Гоелеві, графові Нантському і Корнуельському, що залишив трон Аленові Ферґанові, дядькові Берти, що одружилася з Аленом Чорним, володарем Рож-сюр-Іона, і від нього мала Конана Малого, предка Гюї або Ґовена Туара, нашого предка, — то я кажу річ зрозумілу і оце, — то право. Але ваші дурні, ваші негідники, ваша голота, — що називають вони своїми правами? Боговбивство й царевбивство! Хіба ж це не огидливо?! О! паскуди! Мені прикро за вас, пане; ви ж походите з цього гордого бретонського роду; ви та я, ми обидва маємо прадідом Ґовена де Туара; серед наших предків є славетний герцог Монбазон, що був французьким пером і заслужив ланцюга з орденів, що атакував передмістя Тура, був поранений в бою під Арком і помер 86 років обер-єгермейстром Франції в свойому маєткові Кузьєр в Турені. Я міг би вам сказати, ще про герцога де-Лодюнуа, сина пані де-Ля-Гарнаш, про Клода Лоренського, герцога Шеврезького, і про Генриха де-Ленонкура, і про Франсуазу де-Ляваль-Буадофен. Але навіщо? Пан мають честь бути ідіотом, і їм залежить на тому, щоб бути рівнею з моїм стаєнним. Майте на увазі, що я був старою людиною, коли ви були ще хлопчиком. Я вам втирав носа, смаркачу, і ще втру. Підростаючи, ви знайшли спосіб зменшатися. З того часу, як ми не бачилися, ми пішли кожен своїм шляхом: я шляхом порядности, ви протилежним. А! Не знаю, чим це все скінчиться, але, панове, ваші друзі пишна підлота. О! так, це прекрасно! Я згоджуюся, досягнення величні: в армії скасовано кару для п'яниць салдатів, що мусили перед фронтом випивати по пів пляшки води три дні підряд; мають таксу на речі споживання; Конвент, єпископа Ґобеля, добродія Шометта і добродія Ебера, винищується до решти все минуле, від Бастилії до календаря. Заміняють святих городиною. Хай буде так, панове громадяни, порядкуйте, пануйте, беріть від життя все, що можете, дайте собі волю, не вважайте ні на що. Не дивлячись на те все, релігія лишається релігією, королівська гідність сповняє п'ятнадцять сторіч нашої історії, і старе французьке панство, хоч і з відтятою головою, а далеко вище за вас. Що ж до ваших причепок до історичного права королівських родів, то ми лише знизуємо плечима. Гільперік навсправжки був лише манахом, що звався Даніель; це Ренфруа вигадав його, щоб дошкулити Карлові Мартелові; ми знаємо це все так само добре, як і ви. Але не в цьому річ. Справа ось у чім: щоб було велике королівство; була стара Франція, ця прекрасно організована країна, де перед усім поважається священну особу монархів, необмежених володарів у державі, далі принців, державних урядовців в армії сухопутній і морській, в артилерії, в адміністрації і в головному управлінні фінансами. Крім того є суд верховний і нижчий, добре організоване управління митами й загальними податками і нарешті державна поліція трьох рангів. Ось як було все гарно й шляхетно зорганізовано; ви все це знищили. Ви знищили провінції, як нікчемні неуки, якими ви й є, самі не уявляючи навіть гаразд, що то таке провінції. Геній Франції складається з геніїв континенту, і кожна з французьких провінцій репрезентує одну з европейських чеснот; німецька одвертість була в Пікардії, шведська великодушність у Шампані, голандська майстерність у Бурґоні, польська жвавість у Ланґедокові, еспанська поважність у Ґасконі, італійська мудрість у Провансі, бистрий розум грецький в Нормандії; швайцарська вірність у Дофіне. Ви нічого цього не знали; ви нищили, ламали, розбивали, руйнували; і ви спокійно лишалися безглуздим бидлом. А! ви не хочете мати дворянства! Добре ж, ви не матимете його більш. Надіньте жалобу по ньому. У вас не буде більше лицарів, не буде більше героїв. Прощай, колишня величність! Знайдіть мені тепер такого — д'Асса! Ви всі боїтеся за свою шкуру. У вас не буде більш лицарів Фонтенеїв, що вклонялися ворогові перед тим, як убити його; не буде вояків у шовкових панчохах, як в час облоги Леріда; не буде цих гордих лицарських боїв, де пера на шоломах літали метеорами. Ви — пропаща нація; ви підляжете насильству, чужоземній неволі; як що повернеться Аларік II, його вже не зустріне Клодвіґ; як що Абдерам повернеться, він не знайде Карла Мартела; як що повернуться Саксонці, вони не знайдуть більше перед собою Пепіна; у вас не буде більше боїв, як під Аньяделем, Рокруа, Леном, Стаффардом, Нервіндом, Штейнкірхеном, ля Марсайлем, Року, Лавфельдом, Магоном; не буде Маріньяна з Франциском I; у вас не буде Бувена з Філіппом-Августом, що бере в полон однією рукою Рено, графа Булонського, а другою Феррана, графа Фландрського. У вас буде Азенкур, але не знайдеться більше вельможного пана Баквіля, державного хорунжого, що дав себе вбити, обгорнувшися прапором. Ідіть! Ідіть! Доконуйте! Будьте новими людьми. Обертайтесь у нікчемство.
Маркіз хвилину помовчав і провадив далі:
— Але ж залишіть нас великими. Убивайте королів, убивайте дворян, убивайте священиків, скидайте, руйнуйте, ріжте, все топчіть під ноги, кидайте стародавні звичаї під закаблуки ваших чобіт, топчіть ногами трон, топчіться по вівтарю, трощіть бога, танцюйте зверху! Це ваша справа. Ви зрадники і боягузи, нездатні на відданість і саможертву. Я скінчив. Тепер веліть мене гільйотинувати, пане віконте. Маю честь бути вашим покірним слугою.
І він додав:
— О! я сказав вам про вас усю правду! Чого мені боятись? Я мертвий.
— Ви вільні, — сказав Ґовен.
І Ґовен наблизився до маркіза, зняв свого начальницького плаща, накинув його маркізові на плечі й спустив відлогу йому на очі. Обидва були однакового зросту.
— Стрівай, що ти робиш? — сказав маркіз.
Ґовен зняв голос і гукнув:
— Лейтенанте, відчиніть мені.
Двері розчинилися.
Ґовен гукнув:
— Будьте ласкаві, зачиніть двері за мною.
І він виштовхнув здивованого маркіза.
Низьку залю, обернену в кордегардію, освітлював, як уже згадувалося, лише один лихтар, що давав більше тіни, ніж світла, і видко там було дуже невиразно. В цьому неясному блиманні ті з салдатів, що не спали, бачили, як серед них, простуючи до виходу, йшов високий на зріст чоловік у начальницькому плащі з відлогою, обшитою галуном; вони віддали честь і чоловік пройшов.
Маркіз повагом пройшов кордегардію, минув вилом, не раз зачепившися головою об нього, і вийшов.
Вартовий, гадаючи, що це Ґовен, оддав йому зброєю честь. Коли маркіз спинився по-за вежею, маючи під ногами польову траву, за двісті кроків од себе ліс, а перед собою простір, ніч, волю, життя, — він спинився і стояв хвилину нерухомо, як людина, що дозволила вчинити щось із собою, що підлягала несподіванці і тепер, скористувавшись розчиненими дверима, роздумує — добре чи погано вона зробила, вагається чи йти далі, і прислухається до своєї останньої рішучої думки. По кількох хвилинах глибокого замислення, він підніс праву руку, ляснув середнім і великим пальцем і сказав: — Ну, що-ж.
І пішов.
Двері темниці зачинилися. Ґовен був у темниці.
За тих часів військові суди не мали ще певного регламенту. Дюма на Законодавчому зібранні накреслив проєкта військового законодавства, що пізніше Тальо переробив його в Раді П'ятисот. Але в остаточній редакції кодекс для військових судів було видано лише за часів імперії. Лише з часів імперії запроваджено було між иншим і цей закон у військових трибуналах, — щоб голосувати, починаючи з молодшого чину. За часів революції цього закону не було.
1793 року голова військового трибуналу був мало що не сам цілий трибунал; він обирав членів суду, розподіляв між ними обов'язки, визначав порядок голосування; він був одночасно і вищою владою і суддею.
Для засідання військового суду Сімурден обрав ту саму приземну залю, де була раніше барикада перед виломом, а тепер у ній улаштовано було кордегардію. Він хотів скоротити шлях і від в'язниці до суду і від суду до ешафоту.
Опівдні, згідно з його наказом, суд зібрався на засідання в такій обстанові: три солом'яні стільці, сосновий стіл, дві засвічені свічки та перед столом табурет.
Стільці були для суддів, табурет — для підсудного. З двох кінців столу було ще два табурети, один для комісара-авдитора — його обов'язки виконував фур'єр, другий для секретаря, що за нього був капрал.
На столі лежала палічка червоного сургучу, мідна республіканська печатка, два каламарі, тека з чистим папером і два, розгорнені на всю свою широчінь, друковані оголошення. Одно — список осіб, поставлених по-за законом, друге — декрет Конвенту.
Середнього стільця було поставлено під трьохбарвними прапорами. За тих часів суворої простоти декорації швидко ставлялися, і треба було дуже небагато часу, щоб обернути кордегардію в судову залю.
Середній стілець, що призначався для голови суду, стояв просто проти дверей до темниці. За публіку були салдати.
Двоє жандармів охороняли табурет, призначений для підсудного. Сімурден сидів на середньому стільці, праворуч від нього капітан Ґешан, перший суддя і ліворуч другий суддя — сержант Радуб.
На Сімурденові був капелюх з трьохбарвною відзнакою, при боці шабля, за поясом — два пістолі. Шрам, ярко-червоної барви, додавав жорстокости його обличчю.
Радуб врешті вже мав на собі перев'язку. Його голова обвязана була хусткою; на ній розпливалася помалу кривава пляма.Опівдні суд ще не розпочався. Перед столом трибуналу стояв посланець, чекаючи естафети, і чути було, як кінь його копитом б'є землю. Сімурден писав. Він писав ось що:
«Громадяни, члени Комітету громадського рятунку.
Лантенака захоплено. Завтра його буде скарано».
Він поставив дату і підписався, згорнув і запечатав депешу і доручив її посланцеві. Той вийшов. Тоді Сімурден голосно сказав:
— Відімкніть темницю.
Двоє жандармів відсунули засув, відчинили темницю і увійшли до неї.
Сімурден підвів голову, склав навхрест руки на грудях, і дивлячись на двері, гукнув:
— Приведіть в'язня.
В дверях між двома жандармами з'явився чоловік.
То був Ґовен.
Сімурден здригнувся.
— Ґовен! — скрикнув він і додав:
— Я казав привести в'язня.
— Це я, — сказав Ґовен.
— Ти?
— Я.
— А Лантенак?
— Він вільний.
— Вільний?
— Так.
— Утік?
— Утік.
Сімурден заговорив тремтячим голосом:
— Справді! це ж його замок, він знає в ньому всі виходи, мабуть підземелля єднається з яким небудь виходом, — я повинен був подумати про це, він знайде спосіб утекти, йому не треба нічиєї допомоги для цього.
— Йому допомогли, — сказав Ґовен.
— Втекти?
— Втекти.— Хто ж допоміг?
— Я.
— Ти?
— Я.
— Ти мариш!
— Я зайшов до в'язниці, я залишився на самоті з в'язнем, я зняв свого плаща, накинув на нього, спустив йому відлогу на обличчя, він вийшов замісць мене, а я залишився замісць його. І ось я тут, перед вами.
— Ти не зробив цього!
— Я це зробив.
— Це неможливо.
— Це правда.
— Приведіть мені Лантенака!
— Його тут немає. Салдати, побачивши його в начальницькому плащі, подумали, що то я і пропустили. Було ще темно.
— Ти збожеволів.
— Я сказав те, що є.
Настало мовчання. Сімурден промовив, запинаючись:
— Як що так, то ти заслуговуєш…
— Смерти, — сказав Ґовен.
Сімурден був блідий, як одрубана голова. Він був нерухомий, як людина, що її вдарила блискавка. Здавалося, що він не дише. Велика крапля поту виступала на його чолі. Він опанував своїм голосом і промовив:
— Жандарми, посадіть підсудного.
Ґовен сів на табуреті.
Сімурден знову сказав:
— Жандарми, вийміть шаблі.
Це була звичайна формула в тих випадках, коли підсудному загрожував смертний вирок.
Жандарми вийняли шаблі.
Сімурденові вернувся його звичайний голос.
— Підсудний, — промовив він, — підведіться!
Він вже не казав Ґовенові «ти».Ґовен підвівся.
— Ваше ім'я? — запитав Сімурден.
Ґовен відповів:
— Ґовен.
Сімурден далі провадив допит.
— Хто ви такий?
— Я — начальник експедиційної колони в Кот-дю-Норі.
— Ви доводитесь родичем або свояком втікачеві?
— Я його внук удругих.
— Чи ви знаєте декрет Конвенту?
— Я бачу один примірник його перед вами на столі.
— Що ви можете сказати з приводу цього декрету?
— Що я його ствердив своїм підписом, що я наказав точно виконувати його і що я сам казав написати це оголошення, що під ним стоїть моє ім'я.
— Оберіть собі оборонця.
— Я сам боронитиму себе.
— Вам належиться слово.
Сімурден зробився знову спокійний. Але його спокій нагадував швидче нерухомість скелі, ніж спокій людини. Ґовен хвилину мовчав і ніби зосередився в собі.
Сімурден знову вдався до нього:
— Що можете ви сказати на свою оборону?
Ґовен поволі підвів голову, і ні на кого не дивлячись, відповів:
— Ось що: одна річ перешкодила мені побачити иншу. Один добрий вчинок, що я бачив його занадто зблизька, заховав од мене сто лихих учинків. З одного боку — дід, з другого — діти, все це стало межі мною й обов'язком. Я забув спалені села, спустошені поля, забитих полонених, добитих поранених, розстріляних жінок, я забув за Францію, запродану Англії; я звільнив убійника батьківщини. Я винен. Говорячи так, я ніби говорю проти себе, але це помилка. Я говорю за себе. Коли винний визнає свою провину, він рятує єдине, що варто рятувати — честь.
— І це все, що ви маєте сказати на свою оборону? — запитав Сімурден.
— Я додам, що, як начальник, я повинен був подавати приклад, і що ви, як судді, з свого боку повинні його подавати.
— Якого прикладу ви вимагаєте?
— Моєї смерти.
— Ви вважаєте її за справедливу?
— І конче потрібну.
— Сідайте.
Фур'єр-прокурор підвівся і спочатку прочитав постанову, що ставила по-за законом колишнього маркіза де Лантенака; потім декрет Конвенту, що оголошував смертну кару кожному, хто допомагатиме втікати полоненому бунтівникові. Він закінчив скількома рядками, видрукованими внизу декрета, що суворо забороняли «чинити будь яку допомогу вищепойменованому бунтівникові під загрозою смерти». Далі був підпис: Начальник експедиційної колони Ґовен.
Прочитавши цеє, прокурор знову сів.
Сімурден навхрест склав руки на грудях і промовив:
— Підсудний, будьте уважні! Публіка, — слухайте, дивіться і мовчіть. Перед вами закон. Зараз починаємо голосування. Вирок буде ухвалено простою більшістю голосів. Кожен із суддів по черзі висловить свою думку голосно, в присутності підсудного: правосуддю нема чого таїтися.
Сімурден казав далі:
— Слово належиться першому судді. Говоріть, капітане Ґешане.
Капітан Ґешан, здавалося, не бачив ні Сімурдена, ні Ґовена. Спущені повіки закривали його очі, нерухомо втоплені в розгорненому декреті, і дивилися на нього так, як дивляться в безодню. Він промовив:— Закон не лишає сумнівів. Суддя одночасно і більший і менший, як людина; він менший як людина тому, що немає серця; він більший за людину тому, що має меча. Року 414 в Римі Манлій скарав на смерть свого сина за те, що той переміг без його дозволу. Порушена дисципліна хотіла покути. Але тут порушено закон, а закон ще вищий за дисципліну. В наслідок виявлення милосердя батьківщина опинилася в небезпеці. Милосердя може бути злочином. Начальник Ґовен випустив на волю бунтівника Лантенака. Ґовен винен. Я подаю голос за смерть.
— Запишіть, секретарю, — сказав Сімурден.
Секретар записав: «Капітан Ґешан: смерть».
Ґовен озвався.
— Ґешане, — сказав він, — ви добре голосували і я вам дякую.
Сімурден знову сказав:
— Слово належиться другому судді. Говоріть, сержанте Радубе.
Радуб підвівся, повернувся до Ґовена і віддав підсудному честь. Потім покликнув:
— Коли так, то гільйотинуйте мене. Тому що, заклинаюся богом і даю слово чести найсвятіше, що я сам хотів би зробити спочатку те, що зробив старий, а потім те, що зробив мій начальник. Коли я побачив, як отой вісімдесятлітній кинувся в огонь, щоб врятувати трьох малюків, я сказав: Чоловіче, ти відважна людина! А коли я довідуюся, що мій начальник врятував цього старого від вашої звірячої гільйотини, тисяча проклять! я сказав: Мій начальнику, ви заслуговуєте бути моїм генералом, ви справжня людина; і, бий мене сила божа, я б нагородив вас хрестом святого Людовика, як би ще були хрести, як би ще були святі і як би ще були Людовики! Що ж це таке справді? Невже ми будемо ідіотами? Коли для цього було виграно бої при Жемапі, при Вальмі, при Флерюзі і при Ваттіньї, то так і кажіть. Як! Перед вами той самий командир Ґовен, що протягом чотирьох місяців безупинно жене перед собою всіх цих йолопів-роялістів, що своєю шаблею боронить республіку і що виконав ту славетну штуку в Долі, де треба було немало розуму, і, коли ви маєте у себе таку людину, ви намагаєтеся позбутися її! і замісць того, щоб зробити його генералом, ви хочете відтяти йому голову! це все одно, що кинутися вниз головою через парапет Нового мосту! А вам громадянине Ґовене, мій командире, коли б ви були моїм капралом, а не командиром, я сказав би, що ви говорили тільки що безглузді нісенітниці. Старий добре зробив, врятувавши дітей, ви добре зробили, врятувавши старого, і коли людей почнуть гільйотинувати за те, що вони роблять добрі вчинки, тоді хай все йде до ста бісів! Я тоді не знаю в чому справа. Вже нема чого на цьому спинятися. Це все якесь непорозуміння, адже так? Я щипаю себе, щоб переконатися, що я не сплю. Нічого не розумію. Виходить, старому слід було лишити малечу згоріти живцем, а моєму командирові слід було дозволити перерізати старому горлянку. Стрівайте, ось що, гільйотинуйте мене. Волію вже так. Припустимо, що малеча згоріла б, адже тоді батальйон Червоної Шапки був би знеславлений. Хіба цього й хотіли? Коли так, то давайте вже просто жерти один одного. Я розуміюся на політиці не гірше за вас, я був членом клубу секції Списів. Далебі, ми врешті зсовуємося з глузду! Я резюмую свою думку. Я не люблю таких справ, що так тебе запаморочують, що ти вже не розбереш що й до чого. На якого ж біса в такім разі наражалися ми на смерть? Для того, щоб врешті нам забили нашого начальника! А зась, Лізето! Я хочу свого начальника! Мені потрібний мій начальник! Я люблю його сьогодні ще більше, ніж вчора. Послати його на ґільйотину, — то це ж ви мене смішите! Як раз, а як же, — ми цього не хочемо. Досить я наслухався. Хай там говорять, що хотять. У всякім разі, — це неможливо.
І Радуб сів. Його рана відкрилася. Цівка крови збігала йому по шиї, витікаючи з-під перев'язки, з того місця, де було вухо.
Сімурден вдався до Радуба.
— Ви подаєте голос за виправдання підсудного?
— Я подаю голос за те, — сказав Радуб, — щоб його зробили генералом.
— Я вас питаю, чи голосуєте ви за те, щоб його виправдати?
— Я голосую за те, щоб його зробили першим у республіці.
— Сержанте Радубе, чи ви голосуєте за те, щоб командира Ґовена виправдати? Так чи ні?
— Я голосую за те, щоб мені відтяли голову замісць нього.
— Виправдання, — сказав Сімурден. — Секретарю, запишіть.
Секретар записав: «Сержант Радуб: виправдання».
Потім секретар промовив:
— Один голос за смерть. Один голос — за виправдання. Голоси поділились нарівно.
Настала черга Сімурденові подати голос. Він підвівся. Він зняв капелюха й поклав його на стіл.
Він вже не був ні блідий, ні червоний. Його обличчя було землистої барви. Коли б всі присутні лежали в трунах, мовчання не могло б бути глибшим.
Сімурден промовив поважним, повільним і твердим голосом:
— Підсудний Ґовене, суд розглянув вашу справу. Ім'ям республіки військовий суд більшістю двох голосів проти одного…
Він урвав, він ніби затримався; чи він вагався перед смертю? чи він вагався перед життям? Всі груди хвилювалися.
Сімурден закінчив:
…засуджує вас до смертної кари.
Його обличчя виявляло муку трагічного тріюмфу. Коли в темряві, перемігши янгола, Яків примусив його благословити себе, він мусив мати такий страшний усміх.
Усміх лише блимнув і зник. Сімурден знову зробився наче з мармуру, сів, надяг капелюха на голову і додав:
— Ґовене, вас буде скарано завтра насвітанку.
Ґовен підвівся, вклонився й сказав:
— Дякую судові.
— Виведіть засудженого, — сказав Сімурден.
Сімурден подав знак, двері до темниці відчинилися, Ґовен зайшов туди і темниця знову зачинилася.
Двоє жандармів з голими шаблями стали насторожі по обидва боки дверей.
Радуба винесли, він упав непритомний.
Військовий табор нагадує осине гніздо. Особливо за часів революційних. Жало громадськости що є в салдаті, вистромлюється охоче й швидко і не вагається вколоти начальника, після того, як гнало ворога. Сміливий загін, що захопив Тург, гув по різному; спочатку проти свого начальника Ґовена, як довідалися про те, що Лантенак утік. Коли побачили, що з темниці, де мав бути Лантенак, вийшов Ґовен, наче електрична течія пройшла і менше, ніж за хвилину, про це знав цілий табор. І нарікання спалахнуло в маленькій армії. Спочатку ремствували: — Вони судять Ґовена. Але то лише для вигляду. От і вірте ви тим «колишнім» і попам! Ми тілько що бачили, як віконт звільнив маркіза, а тепер ми побачимо, як піп виправдає аристократа! Коли ж довідалися про смертний вирок, почалися инші нарікання: — Це вже занадто! Скарати нашого начальника, нашого відважного начальника, нашого молодого командира, героя! Він віконт, ну що-ж, — тим більша його заслуга, що він республіканець! Як! Його, що звільнив Понторсон, Вільдьє, Понт-о-Бо! переможця під Долем і під Тургою! того, що завдяки йому ми стали непереможними! Того, хто є мечем республіки в Вандеї! Що протягом п'яти місяців одержує перемогу над шуанами і виправляє всі недоладні помилки Лешеля та инших! цей Сімурден сміє засуджувати його на смерть! за віщо? за те, що він врятував діда, що врятував трьох дітей! щоб піп убивав салдата!
Так нарікав, ремствуючи, переможний табор. Погрозливий гнів оточував Сімурдена. Чотири тисячі людей проти одного. Здавалося б, що це сила, а в дійсності було не так. Ті чотири тисячі людей були юрба, а Сімурден — був воля. Всі знали, що досить було Сімурденові нахмурити брови, щоб примусити армію коритися йому. За тих суворих часів досить було, щоб тінь Комітету громадського рятунку стояла за спиною в людини, щоб зробити цю людину страшною і щоб примусити нарікання перейти в шепіт і шепіт у мовчання. Як раніше, так і після нарікань, Сімурден лишався повновладним господарем Ґовенової долі, як і долі всіх инших. Всі знали, що не можна нічого від нього вимагати, що він послухається лише свого сумління, того надлюдського голосу, що був чутний лише йому самому. Все залежало від нього. Те, що він зробив, яко військовий суддя, лише він міг скасувати, яко громадський делегат. Лише він міг помилувати. Йому належалася повновлада; одного його знаку було б досить, щоб звільнити Ґовена; він був господарем життя і смерти; він наказував ґільйотині. В цю трагічну хвилину він був найвищою людиною.
Можна було лише чекати.
Настала ніч.
Опівночі чоловік з лихтарем у руці пройшов через кордегардію, назвав себе і звелів відімкнути темницю. То був Сімурден.
Він увійшов і двері за ним лишилися відхилені.
У в'язниці панувала темрява й тиша. Сімурден ступив крок у тій пітьмі, поставив долі лихтаря і спинився. У темряві чути було рівний віддих сонної людини, Сімурден замислено слухав той мирний звук.
Ґовен лежав у глибині темниці на в'язці соломи. То його подих було чути. Він спав міцно.
Сімурден наблизився, як найтихше, підійшов зовсім близько і задивився на Ґовена. Мати, дивлячись на своє сонне немовлятко, не мала б у своїм погляді більше ніжности й чогось невимовного. Той погляд, може, був дужчий за Сімурдена; Сімурден притулив до очей кулаки, як те роблять часами діти, і стояв хвилину нерухомо. Потім він став навколішки, підняв обережно Ґовенову руку і торкнувся її устами.
Ґовен поворухнувся. Він розплющив очі з несвідомим здивуванням раптового пробудження. Лихтар тьмяно освітлював підземелля. Він пізнав Сімурдена.
— О, — промовив він, — це ви, вчителю.
І додав:
— Мені снилося, що смерть цілує мене в руку.
Сімурден відчув той удар, що буває иноді в людей від раптового напливу хвилі з думок; та хвиля буває часом така висока й така бурхлива, що здається, — зараз погасить душу. Ніщо не виринуло з глибини Сімурденового серця. Він міг лише промовити:
— Ґовене.
Вони подивились один на одного; Сімурден з тим полум'ям в очах, що палить сльози. Ґовен з своїм лагідним усміхом. Ґовен підвівся, спершися на лікоть і сказав:
— Цей шрам, що я бачу на вашім обличчі, то удар шаблею, що ви дістали через мене. Вчора ви знову були серед тої колотнечі поруч зі мною і ради мене. Як би вища воля не привела вас до моєї колиски, де б я був тепер? Я блукав би в темряві. Коли тепер я маю розуміння обов'язків, за це я мушу дякувати вам. Я народився звязаний. Забобони це пута, ви звільнили мене від них, ви дали мені змогу вільно розвиватись, і з того, що раніше було лише мумією, ви зробили дитину. Ви вклали свідомість у душу того, хто легко міг би стати виродком. Без вас я виріс би пігмеєм. Я існую завдяки вам, я був би лише паном, ви зробили з мене громадянина; я був би простим громадянином, ви зробили з мене людину розумну. Ви підготували моє тіло до земного життя, а душу мою до життя небесного. Ви дали мені, щоб увійти в земне життя, ключ істини і, щоб увійти в небесний світ, — ключ світла. О, мій учителю, дякую вам. Це ви створили мене.
Сімурден сів на солому поруч з Ґовеном і сказав:
— Я прийшов повечеряти з тобою.
Ґовен розломив шматок житнього хліба і подав йому. Сімурден взяв одну половину; потім Ґовен простяг йому кухоль з водою.
— Перше випий ти, — сказав Сімурден.
Ґовен напився і передав кухля Сімурденові. Той став пити. Ґовен ковтнув лише раз; Сімурден пив довго.
При цій вечері Ґовен їв, а Сімурден пив. Ознака спокою в одного й гарячки в другого.
Якийсь страшний спокій панував у темниці. Сімурден і Ґовен розмовляли.
Ґовен сказав:
— Визначаються великі події. Те, що творить революція в цей момент, від нас заховане. За тим, що всі бачать, є ще инше, невидне нам. Одно застує друге. Те, що ми бачимо — жорстоке, а те, чого ми не бачимо — величне. В цю хвилину я дуже ясно все бачу. Це щось дивне й прекрасне. Треба було добре використати ввесь досвід минулого. А з того і цей надзвичайний 93-й рік. Під рештованням варварства будується храм цивілізації.— Так, — відповів Сімурден. З цього тимчасового народиться остаточне. Остаточне, це право і обов'язок, що йдуть рівнобіжно, пропорційні і прогресивні податки, обов'язкова військова повинність, зрівнення всіх, і вгорі, надо всим і всіма — ця проста лінія — закон. Республіка абсолюту.
— Я волів би, — сказав Ґовен, — республіку ідеалу. Він спинився, потім провадив далі:
— Мій учителю! Де ж серед того всього, що ви спогадали, вмістите ви відданість, саможертву, самозречення, великодушні прояви прихильности, любов? Привести все до рівноваги — це добре; привести все до гармонії — це краще. Ліра вища за терези. Ваша республіка одважує дозами, розміряє й регламентує людину; моя — підносить людину до широкої блакити. Це така ріжниця, як між теоремою й орлом.
— Ти губишся в хмарі.
— А ви — в рахунках.
— Гармонія — мрія.
— І в алгебрі вона є.
— Я хотів би, щоб людину зробив Евклід.
— А я, — сказав Ґовен, — я волів би, щоб людину створив Гомер.
Сімурден глянув на Ґовена з суворим усміхом, ніби бажаючи спинити цюю душу.
— Поезія. Не вір поетам.
— Так, я знаю цюю мову. Не вір вітерцеві, не вір промінню, не вір пахощам, не вір квіткам, не вір сузір'ям.
— Нічим цим ситий не будеш.
— Що ви там знаєте? Ідея також їжа. Мислити, то годуватися.
— Не треба абстракцій. Республіка, то ж два рази два — чотири. Коли я кожному дав те, що йому належиться.
— Тоді вам лишається дати кожному те, що йому не належиться.— Як це ти гадаєш?
— Я гадаю, що мусить бути безмежне обопільне поступання, що кожен повинен робити всім, а всі — кожному, і що є ціле суспільне життя.
— По-за точно означеним правом нема нічого.
— Є все.
— Я бачу лише закон.
— А я дивлюся вище.
— Що ж є вище над закон?
— Справедливість.
Часом вони спинялися, ніби пролітали полиски.
Сімурден сказав:
— З'ясуй, прошу тебе.
— Добре. Ви хочете обов'язково військової повинности. Проти кого? Проти инших людей. А я не хочу військової служби. Я хочу миру. Ви хочете, щоб допомагали вбогим, а я хочу, щоб знищили убожество. Ви хочете пропорційних податків. Я не хочу ніяких податків. Я хочу, щоб загальні витрати були щонайменші і платилися з громадських прибутків.
— Як ти це уявляєш собі?
— А так: перш за все знищіть усякий паразитизм; паразитизм у священика, паразитизм у судді, паразитизм у салдата. Далі, використовуйте природні скарби; ви кидаєте угноєння в помийницю, кидайте його в борозну. Три чверти землі стоїть облогом, зоріть Францію, знищіть зайві пасовиська, розділіть комунальні землі. Хай кожна людина має землю, і кожен клапоть землі має людину. Ви побільшите цим у сто разів загальні прибутки. Тепер Франція дає своїм селянам м'ясо лише чотири рази на рік; як би її добре обробляти, вона годувала б триста мілійонів людей, цілу Европу. Використайте природу, ту могутню занедбану спільницю. Примусьте працювати на себе кожний подув вітру, кожний водоспад, всі магнетичні струмені. Земна куля має сіть із підземних жил, по тих надзвичайних жилах плине вода, олії, огонь; проколіть жилу, нехай з неї рине вода для ваших водотягів, олій для ваших лямп, огонь для ваших огнищ. Поміркуйте про рух хвиль, припливи і відпливи, постійне хвилювання моря. Що таке океан? Величезна сила, що дурно пропадає. Яка нерозумна земля! Не використати океану!
— То все мрії.
— Ні, то реальність.
Ґовен провадив далі:
— А жінка? що ви робите з неї?
Сімурден відповів:
— Те, чим вона є. Чоловікову служницю.
— Так. Але з однією умовою.
— Якою?
— Щоб чоловік був жінчиним слугою.
— Чи ти подумав, що ти кажеш? — покликнув Сімурден. — Щоб чоловік був слугою? — ніколи! Чоловік — є володар. Я визнаю лише одно королівство, то хатнє вогнище. Чоловік у себе вдома — король.
— Так. Але з однією умовою.
— Якою?
— Щоб жінка була там королевою.
— Це-б то ти жадаєш для чоловіка і для жінки…
— Рівности.
— Рівности! Чи ти розумієш, що кажеш? Це ж дві цілком різні істоти.
— Я сказав рівність. Я не казав — тотожність.
Настала знову павза, ніби тимчасове замирання між цими двома розумами, що обмінювалися блискавками.
Сімурден порушив мовчання.
— А дитина? кому ти її віддаєш?
— Насамперед батькові, що її зароджує, потім матері, що її народжує, потім учителеві, що її виховує, потім громаді, що її змужнює, потім отчизні, що є найвища мати і нарешті людськості — що є праматір.
— Ти не кажеш про бога.
— Кожен з цих щаблів, — батько, мати, учитель, громада, Отчизна, людськість, — є лише щабель у драбині, що приводить до бога.
Сімурден мовчав, Ґовен говорив далі:
— Хто наверху драбини, той дійшов до бога. Бог розчиняє своє лоно; треба тільки увійти.
Сімурден зробив Ґовенові знак рукою, як людина, що кличе когось.
— Вернися на землю, Ґовене. Ми хочемо здійснити можливе.
— Починайте з того, щоб не зробити його неможливим.
— Можливе завжди можна здійснити.
— Не завжди. Коли утопію силують, її вбивають. Нічого нема беззахиснішого над яйце.
— Але все ж треба схопити утопію, накласти на неї ярмо реальности, і вправити її в рамку з фактів. Ідея абстрактна — повинна обернутися в ідею конкретну; що вона втратить від цього на красі, те виграє на користі; вона тоді менша, але ліпша. Треба, щоб право увійшло до закону; і коли право зробиться законом, воно буде абсолютне. Ось що я називаю можливим.
— Можливе більше, ніж це.
— А! ти вже знову за мрії.
— Можливе це таємничий птах, що завжди ширяє понад людьми.
— Його треба зловити.
— Але живого.
Ґовен провадив далі:
— Моя така думка: — завжди вперед. Як би бог хотів, щоб людина йшла назад, він дав би їй око на потилиці. Дивімося завжди в бік ранньої зорі, розпукування, народження. Те, що падає, надає одважности тому, що здіймається вгору. Тріск старого дерева, то — поклик до молодого. Кожна епоха виконає свій твір, сьогодні громадський, завтра людський. Сьогодні питання про право, завтра про заробітню платню. Заробітня платня і право, це в істоті своїй одно й теж саме. Людина живе не для того, щоб їй не платили; даючи їй життя, бог бере на себе обов'язок що до неї; право це прирожденна заробітня платня; заробітня платня — це набуте право.
Ґовен промовляв з пророчим піднесенням.
Сімурден слухав. Ролі перемінились, і тепер здавалось, що учень став учителем.
Сімурден тихо сказав:
— Ти швидкий.
— Це мабуть тому, що я трохи поспішаюся, — сказав Ґовен, усміхнувшись. І провадив далі:
— Ось, вчителю мій, ріжниця між нашими двома утопіями. Ви хочете обов'язкової для всіх касарні, я хочу школи. Ви мрієте про людину-салдата, я мрію про людину-громадянина. Ви хочете, щоб людина була страшна, я хочу, щоб вона мислила. Ви засновуєте республіку мечів, а я засновую…
Він урвав:
— Я заснував би республіку розумів.
Сімурден втопив погляд у кам'яну долівку темниці й сказав:
— А поки що, чого ти хочеш?
— Того, що є.
— То ти виправдуєш теперішній момент?
— Так.
— Чому?
— Тому, що це буря. Буря завжди знає, що робить. На один розбитий блискавицею дуб, — скільки лісів оздоровлених! Цивілізація мала джуму, цей великий вітер звільнив її від недуги. Він може не досить добре вибирає. Чи може ж він чинити инакше? Йому доручено таке тяжке замітання! Перед жахом пошести, я розумію шаленство вітру.
Ґовен говорив далі:
— Проте, що мені до бурі, коли я маю компас, і чого мені боятися подій, коли в мене є сумління!
І він додав тим тихим голосом, що буває разом з тим урочистий:— Є хтось, на кого треба завжди спускатись.
— Хто? — спитав Сімурден.
Ґовен підняв пальця у себе над головою. Сімурден глянув в напрямі цього піднесеного пальця і йому здалося, що крізь склепіння в темниці він бачить зоряне небо.
Вони знову замовкли.
Сімурден мовив:
— Суспільство більше за природу. Кажу тобі, це не є можливе, це — мрія.
— Це мета. Инакше, навіщо тоді суспільство? Лишайтеся серед природи. Будьте дикунами. Отаїті — то рай. Лише в тому раю не мислять. Краще вже розумне пекло, ніж дурний рай. Але ні, не треба пекла. Будьмо людяним суспільством, вищим за природу. Так. Коли ви не додаєте нічого до природи, навіщо-ж тоді покидати природу? Тоді задовольніться працею, як мурашка, або медом, як бджола. Залишайтеся робочою худобою, замісць того, щоб бути розумом царем. Як що ви додасте що-небудь до природи, ви неминуче зробитеся вищими за неї; додавати, значить збільшувати; збільшувати, значить більшати. Суспільство, це вища природа. Я хочу всього того, чого бракує вуликам, всього того, чого бракує мурашникам, — я хочу монументів, мистецтва, поезії, героїв, геніїв. Носити вічні тягарі, то зовсім не людський закон. Ні, ні, ні, хай не буде більше паріїв, рабів, каторжників, засуджених! Я хочу, щоб кожна людська властивість була символом цивілізації і провідником поступу; я хочу волі для думки, рівности для серця, братерства для душі. Ні! Досить ярма! Людину створено не для того, щоб волочити кайдани, а для того, щоб розправляти крила. Хай не буде людей плазунів. Я хочу, щоб робачок обернувся в лускокрилу комаху; я хочу, щоб земляний робак обернувся в живу квітку і полетів. Я хочу…
Він спинився. Очі йому сяяли.
Його уста ворушились. Він перестав говорити.Двері лишалися відхилені. Невиразні звуки проходили знадвору до в'язниці. Лунали переливи ріжків, то певно грали зорю; потім чути було, як брязкали об землю приклади з рушниць, то зміняли варту; потім, досить, близько біля вежі, як можна було здогадуватися в темряві, зчинився якийсь рух, ніби тягли дошки, і чути було глухий переривчастий стукіт, немов удари молотків.
Сімурден сполотнілий слухав. Ґовен нічого не чув.
Його мрійність ставала чим раз глибша. Здавалося, що він не дихає, бо так пильнує те, що бачить під уявленим склепінням свого мозку. Він солодко затремтів. Сяйво зірниці, що відбивалося в його очах, все яснішало.
Так минув якийсь час.
Сімурден спитав у нього:
— Про що ти думаєш?
— Про майбутнє, — сказав Ґовен.
І він знову замислився. Сімурден підвівся з солом'яної постелі, що на ній вони обидва сиділи. Ґовен не помітив того. Сімурден, не зводячи очей з молодого замисленого юнака, поволі відступив до дверей і вийшов. Темниця знову замкнулася.
Незабаром почало світати. Разом з днем, на Тургській височині, над Фужерським лісом, з'явилася річ чудна, непорушна, дивовижна, невідома небесним птахам.
Її поставили там уночі. Її швидче було поставлено, ніж збудовано. Здалека вона вимальовувалася на обрії силуетом з простими, твердими лініями і скидалася на якусь гебраїчну літеру, або на один з тих єгипетських гієрогліфів, що становили частину стародавньої загадкової абетки.Відразу з'являлася думка, що ця річ непотрібна. Вона стояла серед вересу в цвіту. Виникало питання, на що вона. Потім проймало здригання. То був ніби поміст на чотирьох стовпах. З одного краю помосту стояли сторч два прості високі стовпи, злучені вгорі бантиною, під нею висів трикутник, що видавався чорним на тлі ранішньої блакити. З другого краю помосту була драбина. Між тими двома стовпами, внизу, під трикутником, була щось на зразок рами, складеної з двох рухомих половинок; коли ті половинки зсунути щільно докупи, то видно було круглу дірку більш-менш таку, як людська шия. Верхня половинка рами совалася в жолобі таким чином, що могла підійматися й спускатися. В той час обидва півмісяці, що, сходячись, утворювали нашийника, були розсунені. Біля підніжжя стовпів, що підтримували трикутника, видко було дошку, що могла гойдатися на шарнірах і мала вигляд гойдалки. Поруч цієї дошки стояв подовгастий кошик, а між двома стовпами, спереду, на краю помосту — чотирикутній кошик. Все було пофарбовано на червоно. Все було дерев'яне, лише трикутник був залізний. Почувалося, що це спорудили люди, таке воно було погане, вбоге й нікчемне; а воно було б варте того, щоб його принесли сюди духи, таке воно було страшне.
Те повторне спорудження, то була ґільйотина.
Проти неї, за скілька кроків, оточена ровом, була друга потвора — вежа Тург. Кам'яна потвора була до пари потворі дерев'яній. І справді, ледве людина доторкнеться до каменя або дерева, як камінь перестає бути каменем, а дерево — деревом, сприйнявши в себе щось людське. Будівля — то догмат, машина — то ідея.
Тург була тим зловісним спадком минулого, що в Парижі звався Бастилією, Тоуером — в Англії, Шпільберґом — в Німеччині, Ескуріялом — в Еспанії, Кремлем — у Москві, Замком святого Янгола — в Римі.
В Турзі сконцентровано було п'ятнадцять століть, середневіччя, васальство, кріпацтво, феодалізм; в ґільйотині — лише один рік — 93-й: і ці дванадцять місяців урівноважували п'ятнадцять сторіч.
Тург — то була монархія; ґільйотина — то була революція.
Трагічна зустріч.
По один бік — борг; по другий — термін сплати. По один бік нерозвязана ґотична плутаниця, кріпак, пан, раб, господар, різночинці, аристократія, складний кодекс законів, розгалужений у звичаях, спілка судді з священиком, незчислені пута, державний фіск, мито на сіль, закріпачення, подушне, привілеї, прерогативи, забобони, фанатизм, королівська привилея банкротства, скипетр, трон, сваволя, божественне право; по другий бік — ця проста річ, сікач.
По один бік — вузол; по другий — сокира.
Довший час вежа Тург стояла самотна в цій пустелі. Вона стояла там зі своїми стрільницями, звідки лилася кип'яча олія, запалена смола й розтоплене оливо, зі своїми темницями, вистеленими людськими кістками, зі своєю кімнатою для четвертування, з безмежною трагедією, що сповнювала її; вона панувала своєю похмурою будовою над цим лісом; вона мала в його тіні п'ятнадцять століть суворого спокою; вона єдина в цій країні мала силу, єдина викликала повагу, єдина лякала; вона царювала, вона була безподільне варварство; раптом бачить: перед нею і проти неї стало щось, — більше, ніж щось, — хтось такий самий жахливий, як вона, — ґільйотина.
Часом здається, що каміння має очі. Статуя спостерігає, вежа чатує, фасад палацу споглядає. Вежа Тург мала такий вигляд, ніби пильно розглядала ґільйотину.
Вона ніби питала сама в себе:
Що воно таке?
Здавалося, що воно вийшло з-під землі.
І справді воно з'явилося звідти.
З фатальної землі зросло це зловісне дерево. З тої землі, политої силою поту, силою сліз, силою крови; з тої землі, де покопано стільки ровів, стільки могил, стільки печер, стільки ям; з тої землі, де тліють усякі мерці, що повбивала всяка тиранія; з тої землі, що лежить над стількома прірвами; де посіяно стільки страшного насіння — злочинств, з глибин тої землі в призначений день, вийшла та незнайома, та местниця, та жорстока меченосна машина, і 93-й рік сказав старому світові: — Ось я.
Ґільйотина мала право сказати до вежі: — Я твоя дочка.
І в той же час вежа, — бо ті фатальні речі живуть таємним життям, — почула, що дочка її вбила.
Перед цією страшною появою Тург мала якусь непевність. Можна було подумати, що вона злякалася. Потворна гранітна маса була велична та огидна; тая дошка з трикутником була ще гірша. Занепала всемогутність відчувала жах перед всемогутністю новою! Історія злочинств дивилася на історію кари. Минуле насильство рівнялося до насильства теперішнього; стародавня фортеця, стародавня в'язниця, стародавня маєтність, де вили від мук катовані; будівля, призначена для війни і вбивства, що вже не могла служити і не могла змагатися, згвалтована, зруйнована, розвінчана, купа каміння, варта купи попілу, огидна, велична і мертва, повна вертіжу страшних віків, споглядала жахний живий час. Вчора тремтіло перед Сьогодня, стара жорстокість визнала нове страхіття і скорилася йому; те, що тепер було, не більше, ніж ніщо, розкривало тмяні очі перед тим, що було жах; привид дивився на мару.
Природа немилосердна; вона не хоче ховати своїх квіток, своєї музики, своїх пахощів і свого проміння перед людською мерзотою; вона пригнічує людину контрастом між божою красою і соціяльною бридотою; вона не поступиться їй ні метеликовим крильцем, ні пташиною піснею. Треба, щоб серед вбивства, серед помсти, серед варварства людина мусіла дивитися на ті святі речі; нема куди сховатися від безмежного докору всесвітньої лагідности та від невблаганої ясности небесної блакити. Треба, щоб потворність людських законів виявлялася ні чим не прикрита серед довічного сяйва. Людина ламає і тре на порох, людина знепліднює, людина вбиває; літо лишається літом, лілея лишається лілеєю, зірка лишається зіркою.
Ніколи ще свіже небо на світанні не було краще як того ранку. Теплий вітерець гойдав верес, пара м'яко проходила поміж гіллям. Фужерський ліс, сповнений подихом струмків, курився на світанку, як величезна кадильниця, повна фіміяму; синява неба, білість хмар, ясна прозорість вод, зелень, — та гармонійна гама, що йде від аквамаринової до смарагдової барви, братерські гурти дерев, килими трави, глибокі долини, все мало ту чистоту, що є вічна порада від природи людині. І серед усього того виставляла себе страшна людська безсоромність; серед усього того стояли фортеця й ешафот, війна і кара, дві появи кровожерного віку й кривавої хвилини; нічна сова минулого і кажан тмяности майбутнього. Перед очима цієї чудової природи, повної квітів, пахощів і любови, прекрасне небо заливало сяйвом Тург й ґільйотину і, здавалося, казало людям: — Дивіться, що я роблю і що робите ви.
Такий страшний ужиток робить сонце зі свого світла. Це видовище мало споглядачів.
Чотири тисячі салдатів маленької експедиційної армії вишикувалися в бойові лави на височині. Вони оточували ґільйотину з трьох боків, ніби накреслюючи круг неї геометрічну фігуру літери Е; батарея поставлена в центрі найдовшої лінії, була середньою рискою цього Е. Червона машина була ніби заперта між цими трьома бойовими фронтами; стіна з салдатів доходила з двох боків до самих країв обривів височини; четвертий, одкритий бік, — то був рів і звернений він був до Турги.
Таким чином утворювався майдан у формі подовгастого чотирикутника; посеред нього стояв ешафот. В міру того, як сонце підбивалося вгору, тінь від гільйотини на траві ставала чим раз коротша.
Гарматії стояли біля своїх гармат з запаленими ґнотами.
Легкий блакитний димок знімався з рова; то конала пожежа на мості, догоряючи.
Проте, затушовуючи Тург, дим не закривав її, і верхня площинка на ній панувала над усим обрієм. Між цією площинкою й ґільйотиною був тільки рів. Між ними вільно можна було перемовлятися.
На цю площинку перенесли судовий стіл і стілець, затінений трьохбарвними прапорами. Сонце сходило за Тургою, чорною масою вимальовуючи фортецю, і на її вершку на судовому стільці під прапорами постать людини, що сиділа нерухомо, склавши руки на грудях.
Людина та — був Сімурден. Він був, як і напередодні, в убранні громадського делегата, в капелюсі з трикольоровою відзнакою, з шаблею при боці і з пістолями за поясом. Він мовчав. Всі мовчали. Салдати стояли, тримаючи рушниці при нозі й спустивши очі додолу. Вони торкалися ліктями один одного, але не розмовляли. Вони невиразно думали про цю війну, про численні бої, про наглі напади з-за тинів, так сміливо відбиті, про хмари розлючених селян, розвіяні від їхнього подиху, про захоплені фортеці, про славетні баталії, про перемоги, — і їм тепер здавалося, що вся та їхня слава обертається на ганьбу. Понуре чекання стискало всім груди. Видко було ката, що ходив по помосту біля ґільйотини. Ясність ранку, що все дужчала, велично сповняла небо.
Раптом залунав приглушений гук барабанів, прикритих крепою. Цей погребовий туркіт наблизився; лави розчинилися і в чотирикутник вступила процесія і попрямувала до ешафоту.
Попереду чорні барабани, потім сотня гренадерів зі схиленими рушницями, далі чата жандармів з голими шаблями, за ними засуджений — Ґовен.
Ґовен ішов вільно. Ні на ногах, ні на руках у нього не було кайданів. Він був у звичайній формі. Шпада була при ньому.
За ним ішла друга чата жандармів.
На Ґовеновім обличчі ще була та задумлива радість, що осяяла його в ту хвилину, коли він сказав Сімурденові: Я думаю про майбутнє. Ніщо не могло бути невимовніше й величніше за той усміх, що не сходив з його обличчя.
Дійшовши до сумного місця, він перший свій погляд кинув на верх вежі. Він нехтував ґільйотиною.
Він знав, що Сімурден уважатиме за свій обов'язок бути при страті. Він шукав його очима на площинці. Він знайшов його там.
Сімурден був блідий і холодний. Ті, що були близько нього, не чули його віддиху.
Побачивши Ґовена, він не здригнувся.
Ґовен тимчасом наближався до ешафоту. Ідучи, він дивився на Сімурдена, а Сімурден дивився на нього. Здавалося, що Сімурден спирався на цей погляд. Ґовен підійшов до підніжжя ешафота. Зійшов на поміст. Офіцер, що командував гренадерами, пішов слідом за ним. Ґовен зняв свою шпаду й оддав її офіцерові; він зняв свою краватку й оддав її катові.
Він був неначе видиво. Ніколи ще не був він такий прекрасний. Його темне волосся маяло на вітрі; тоді не стригли волосся. Його біла шия нагадувала жіночу, а героїчний, владний погляд нагадував архангела. Він мріяв, стоячи на ешафоті. Це місце — теж верхів'я. Ґовен стояв там гордий, спокійний. Сонце обгортало його немов сяйвом слави.
Однак треба було звязати засудженого. Кат наблизився до нього з шнурком у руці.
І в цю хвилину, коли салдати побачили, що їхнього молодого начальника так рішуче ведуть під ніж, вони не витримали більше. Серця тих вояків розривалися. Залунало щось безмежне, ридання цілої армії. Знявся лемент: Милосердя! Милосердя! Дехто впав навколюшки; инші покидали рушниці, здіймали руки до площинки, де був Сімурден. Якийсь гренадер закричав, показуючи на ґільйотину: — Чи беруть для неї замісників? Ось я! Всі несамовито гукали: Милосердя! Милосердя! Навіть леви, почувши теє, були-б зворушені або налякані, бо салдатські сльози — страшні.
Кат спинився, не знаючи, що робити.
Тоді виразний і тихий голос, що його проте почули всі, такий він був зловісний, гукнув з верху вежі:
— Закон має силу!
Всі пізнали той невблаганий голос. То сказав Сімурден. Армія затремтіла.
Кат уже не вагався. Він наблизився з своїм шнурком.
— Почекайте, — сказав Ґовен.
Він повернувся до Сімурдена, подав йому правою, ще вільною, рукою знак прощання, а тоді дав себе звязати.
Коли його було звязано, він мовив до ката:
— Вибачте. Ще хвилинку.
І вигукнув:
— Хай живе республіка!
Його поклали на дошку, ту прекрасну й горду голову встромили в ганебний нашийник, кат обережно одгорнув йому волосся, потім натиснув пружину, трикутник зрушився і почав спускатися, спочатку звільна, далі швидко; пролунав огидливий удар…
Одночасно пролунав другий гук. На удар сокири відповів постріл з пістоля. Сімурден вихопив одного з пістолів, що були в нього за поясом, і в ту хвилину, як Ґовенова голова котилася до кошика, Сімурден прострелив собі серце кулею. Кров ринула йому з рота; він упав мертвий.
І ці дві душі, трагічні сестри, полинули вкупі; темрява однієї поєдналася з світлом другої.