Дика панї/Боягуз

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Дика панї
Ґю де Мопасан, переклад — В. Ріленко
Боягуз
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
БОЯГУЗ.
(Пер. В. Ріленко).

Його називали загально в товаристві „гарним Сіньолем“. Був се віцеґраф Ґонтан Осип де Сіньоль.

Сирота, пан доволї значного майна, мав богато товариських прикмет. Гарний з постави і милий в поведеню, був доволї говіркий, щоб уважати його за дотепного. Мав якусь натуральну ґрацию, горду, аристократичну міну, гарний вусик, солодкий погляд, словом — міг подобатись женщинам.

Запрошували його в товариства, глядали за ним танцюючі дами, а на уста мужчин він викликав ту неприязну усьмішку, яку має ся для осіб енерґічних з вигляду. Натякали на нього в кількох любовних пригодах, що могли молодому чоловікови здобути найлїпшу опінїю. Він жив собі спокійно і щасливо, в найповнїйшій духовій рівновазї. Знали всї, що добре бє ся, а ще лїпше стріляє.

— Коли-б я бив ся, то вибрав би пістолї. З пістолем в руцї я певний смерти противника!

Раз у вечері, відвівши до театру дві молоді приятельки, впрочім під ескортою мужів, запропонував їм по представленю морожене у Тортонїя. Вони сидїли кілька хвиль, коли він замітив, що якийсь пан при найблизшім столї вдивляє ся уперто в одну з його сусїдок. Вона виглядала засоромлена, занепокоєна і спустила вочи. Наконець сказала до мужа:

— Глянь, як той чоловік вдивляє ся в мене! Я його зовсїм не знаю. Ти його знаєш?

Муж, що нїчого не замітив, піднїс вочи і сказав:

— Нї, не знаю.

— Молода женщина повторила трохи усьміхнена, трохи загнївана:

— Се менї дуже не мило; той чоловік псує менї гумор, менї не смакує морожене.

Муж здвигнув раменами.

— Ет, що там! Як би прийшло ся занимати усїми стрічними влїзливцями, то й кінця не дійшов би.

Але віцеґраф встав нагло. Він-же не міг дарувати, щоби той незнакомий псував комусь морожене, на котре він запросив. Отже против нього була вимірена оскорба, бо через нього і для нього товариство увійшло до каварнї. Длятого справа ся обходила тільки його. Приступив до незнакомого і сказав:

— Вдивляєте ся в дами в такий спосіб, якого я не можу стерпіти! Будьте ласкаві, перестаньте!

Той відповів:

— А ви звольте полишити мене в спокою!

На те віцеґраф вицїдив крізь зуби:

— Уважайте, пане, а то змусите мене, що переступлю границї!

Другий висказав тільки одно слово, обидне слово, що залунало від одного кінця каварнї до другого і змусило гостий до наглого руху, неначе всї були напружені. Хто сидїв відвернений плечима, звернув ся лицем, иньші підняли голови; три півколеса обернули ся на закаблуках, як кружок; обі панни, що сидїли при касї, підскочили на своїх кріслах і звернули ся цїлим туловом, як два автомати послушні тому самому механїзмови.

Настала велика тишина. Потім нагло залопотїв у воздусї сухий лускіт. Віцеґраф вибив противника по лици. Усї зірвали ся, щоби їх роздїлити. Вони обмінялись картами.

*  *  *

Коли віцеґраф вернув до дому, проходив ся якийсь час великими кроками по кімнатї. За-надто був роздратований, щоби міг об чім-небудь думати. Одна гадка метушила ся в його умі — „поєдинок“, — хоч гадка ся не ворушила в нїм ще нїяких вражінь. Він зробив те, що зробити був повинен; показав ся тим, яким повинен був показати ся. Будуть про нього говорити, будуть хвалити, будуть благожелати! Повтаряв голосно говорячи так, як се звичайно говорить ся в великім збентеженю ума:

— Що за брутальний чоловік!

Опісля сїв і зачав роздумувати. Мусїв до рана найти собі сьвідків. Кого мав вибрати? Шукав найвисше поставлених і найславнїйших людий в крузї своїх знакомих. Наконець з'упинив ся на маркізї де ля Тур-Нуар і полковнику Бурден; великий пан і військовий, склало ся гаразд. Назвища їх будуть у дневниках. Завважав, що хоче пити і випив три склянки; потім зачав знов ходити. Чув у собі великанську енерґію. Коли покаже ся непохитним, порішеним на все і поставить суворі небезпечні умови, коли стане домагатись поважного поєдинку, дуже поважного і страшного, то противник певно мабуть уступить і перепросить.

Взяв знов у руку карту, яку був виняв і кинув на стіл, та й прочитав ще раз, так як читав її в каварни перелетно і в повозї при сяєві кождого ґазового полумя, коли їхав до дому. "Жорж Ляміль, 51, улиця Моисей". Більш нїчого.

Вдивляв ся в ті складені букви, що видавались йому якісь таємннчі, неясні. Жорж Ляміль? Хто він такий? Яке його ремісло? Чому дивив ся в такий спосіб на ту даму? Чи то не обурює, що якийсь там собі незнакомий, чужий чоловік появляє ся, щоби замутити тобі спокій так неждано, і то тілько через се одно, що йому подобало ся вдивлятись влїзливим поглядом в якусь даму? І віцеґраф повторив знов голосно:

— Що за брутальний чоловік!

Потім станув непорушно в задумі і з'упинив погляд на картї. Його пірвала злість на той кусень паперу, гнївна ненависть, помішана з дивним чутєм невдоволеня. Отсе тобі раз дурна приключка! Взяв до рук розтворений ножик і шпигнув вістрє в саму середину назвища, неначе бажав когось проколоти.

Отже треба було битись! Чи вибрати шпади чи пістолї? — бо він уважав ся за оскорбленого. На шпади менше наражував ся, але пістолями міг нагнати страху противникови і приневолити, щоб уступив. Поєдинок на шпади рідко коли кінчить ся смертию; обопільна обережність борцїв наказує держати ся в належнім віддаленю, щоби вістрє не затяло надто вже глубоко. Пістолями справдї наважував житє, але й міг вийти з положеня з повною честию без стрічи. Сказав:

— Треба триматись. Перелякає ся.

Звук власного голосу перелякав його. Оглянув ся по-зад себе. Чув, що всї нерви в нїм грають. Випив ще одну склянку води, опісля зачав роздягатись, щоб легко спати.

Як лише поклав ся в постїль, загасив сьвітло і прижмурив вочи. Міркував: Адже-ж маю ще цїлїський завтрішний день до намислу, а тепер треба виспатись, аби бути завтра спокійним…

Йому було дуже добре в теплій постели, але не міг заснути. Перевертав ся раз-у-раз, лежав пять хвиль горілиць на спинї, потім лягав на лївий бік, то знов на правий. Чув ще спрагу. Встав напитись води. Нараз занепокоїв ся:

— Не вже-ж би я бояв ся?

Чого-ж в його грудях міцнїйше било ся серце за кождим знакомим відгомоном у кімнаті? Коли годинник мав бити, то коротке дзизчанє пружини кидало його в дрож і для віддиху мусїв на кілька хвиль розімкнути губи, так щось душило його за горло. Зачав надумуватись над можливостю.

— Не вже-ж би я мав боятись?

Нї, нї, певно не бояв ся, коли рішив ся на таку крайність, коли мав кріпку волю битись, не дрожати. Але чув, що був до глубини зворушений і запитав себе:

— Чи можна боятись на перекір своїй воли?

І оволодїв ним той сумнїв, той несупокій, та боязнь: коли поводити буде ним сила, могучійша від волї, невмолима, непоборима, то що буде тогдї? Так, що буде тогдї? Але-ж стане таки на місци бою, коли схоче станути. Але що, як би задрожав? Але що, як би попав в нетяму? І подумав про своє становище, про свою репутацию, про своє назвище.

І почув чудацьку потребу встати і поглянути на себе в зеркало. Засьвітив опять сьвічку. Коли побачив своє лице, що відбивало ся на гладкім склї, ледви пізнав себе; йому здавалось, що нїколи себе не бачив. Вочи видались йому величезні — і був блїдий, так, був блїдий, дуже блїдий.

Стояв перед зеркалом. Висолопив язик, як колиб хотїв сконстатувати стан здоровя і нагло стрілила йому мигом блискавки до голови гадка:

— Позавтра в сїй порі не буду може вже жити. (І серце його зачало знов тьохкати з шаленою силою). Та особа, яку бачу напротив себе, те я, яке бачу в отсїм зеркалї, не буде жити. Як же так! адже-ж я єсьм, адже себе бачу, адже чую, що живу, а за двайцять чотири години зложать мене тут на отсїй постели, з замкнутими очима, зимного, мертвого.

Звернув ся до софи і бачив себе докладно горілиць на тій постели, з якої встав перед хвилею. Його лице було без виразу, таке як на мерцях і така зцїпенїлість рук, котрі вже більше не рушать ся.

Перестрашив ся своєї постелї і щоб не видїти її, перейшов до фімаура. Взяв машинально циґаро, закурив і зачав знов ходити. Йому було зимно; підійшов до дзвінка, щоби збудити слугу, але задержав ся з рукою піднесеною до тасьми:

— Той чоловік побачить, що я бою ся!

І не задзвонив. Засьвітив сьвітло сам.

Руки його дрожали легко, нервно, коли дотикав предметів. В голові мутилось; неспокійні гадки мотали ся, рвались, сумнїйшали; одур заволодїв його умом, неначе був пяний.

І раз-по-раз питав себе:

— Що дїяти? Що стане ся зі мною?

Тремтїв на цїлім тїлї; безупинно кидало його в дрож. Встав, підійшов до вікна і піднїс ролєту.

Наставав день, лїтний день. Рожеве небо обливало рожевим сяєвом город, дахи, мури. Гожа зірниця, пестїйка сонця, обіймала цїлий сьвіт в просоню; а з тим сяєвом радісна, нагла, животворна надїя наповнила серце віцеґрафа!Чи здурів, що дав так опануватись тревозї, ще заким що небудь рішило ся, заким його сьвідки стрітили ся з сьвідками Жоржа Ляміля, заким попросту знав, чи буде битись?

Убрав ся і вийшов кріпким кроком.

*  *  *

Ідучи улицею, повторював собі:

— Мушу бути енерґічним, дуже енерґічним! Мушу доказати, що не бою ся.

Його сьвідки, маркіз і полковник, віддались на його услуги і стиснувши сердечно його руки, зачали говорити про умови. Полковник запитав:

— Чи хочете поважного поєдинку?

Віцеґраф відказав:

— Дуже поважного. Маркіз докинув:

- На пістолї?

— Так.

— А решту здаєте на нас?

Віцеґраф відповів сухо:

— Двайцять кроків, на даний знак, за піднесенєм оружя. Виміна куль аж до поважної рани.

Вони відійшли. Віцеґраф вернув до дому, щоби ждати на їх поворот. Зворушенє,зацитькане на коротко, змагало ся що хвилї. Чув здовж рук, здовж ніг, у грудях, якусь дрож, безустанний трепет; не міг витримати на однім місци, устояти, висидїти. В ротї не чув слини; що хвилї мляскав голосно язиком, щоб відлїпити його від піднебіня. Хотїв з'їсти снїданє, та не мав змоги взяти що в рот. Отож прийшло йому на думку напитись чого, щоб набрати відваги і велїв собі принести фляшочку руму, якого в короткім часї ликнув шість чарок. Стало йому горячо, нїби щось його палило, сила чутя ступилась. Поміркував:

— Я вернув до рівноваги. Тепер добре. Але в годину опісля фляшочка була по рожна, а його стан був невитерпний. Чув у собі шалену охоту качати ся по земли, кричати, кусати.

Наступав вечір.

Голос дзвінка так застрашив його, що не мав сили встати, аби приняти сьвідків. Не сьмів промовити нї слова, не сьмів привитатись, _— бояв ся, щоб не відгадали всього по трепотї голосу.

Полковник сказав: — Усе рішене після тих умов, яких ви бажали. Ваш противник покликав ся з-першу на права оскорбленого, але зараз таки згодив ся і пристав на все. Його сьвідки оба військові.

Віцеґраф вирік:

— Спасибі'!

Маркіз докинув:

— Даруйте, дорогий пане, що ми прийшли тілько, аби знов відійти, але ще тисяча справ на нашій голові. Треба доброго лїкаря, коли бій не покінчить ся до поважної рани, а самі здорові знаете, кулї не жартують. Треба вишукати місце поблизько якогось дому, де можнаби занести раненого, коли буде потреба, і иньше; у нас ще роботи на яких дві-три години.

Віцеґраф в друге викряхтїв:

— Спасибі'!

Полковник запитав:

— Як-же ви? спокійні?

— Зовсїм спокійний, спасибі'!

Оба папи вийшли.

*  *  *

Коли знов лишив ся сам, здавалось йому, що збожеволїє. Слуга завісив лямпу, віцеґраф сїв при столї, щоби розписати листи. На горі картки написав: "Отсе моє завіщане"... Нагло затремтїв, встав і відійшов геть від стола. Чув, що не міг звести дві гадки до купи, анї приняти яку небудь постанову.

Отже, треба було битись! Годї вже як-небудь викрутитись. Але щож із ним дїялось? Хотїв битись, мав намір, рішив ся невідклично, а мимо всього з'усиля ума й усього напруженя волї, чув добре, що не буде мати на тілько сили, аби зайти аж на місце стрічі. Намагав ся уявити собі поєдинок, своє поведенє, поступованє противника.

Від часу до часу обі його щоки вдаряли до себе сухим звуком. Хотїв читати і взяв до рук поєдинковий кодекс Шатовілярда. По хвили спитав себе:

— Чи мій противник уміє стріляти? Чи бував на пописах? Чи звістний? Хто се міг би знати?

Пригадав собі книжку барона де-Во про тих, що стріляють на пістолї і перелистував її від дошки до дошки. Жоржа Ляміля не було в списї. Але з другого боку, колиб той чоловік не вмів стрілятись, то чей-же не приняв би так без ваганя того небезпечного оружя анї смертельних умов.

Отворив коробку на комодї і виймив пістоль, станув, неначе мав стріляти і витяг руку. Але тряс ся на цїлім тїлї.

Вкінци сказав до себе:

— Се неможлива річ. Так, я не годен битись!

Зирнув в глубину дула, в той малий, чорний, глубокий отвір, що розсїває смерть, подумав про гапьбу, про усьмішки в сальонах, про шепти в кружках знайомих, про погорду женщин, про натяки дневників, про оскорби, якими кине йому в лице хто небудь.

Раз у раз глядїв на оруже і підносячи курок, заздрів нагле капзель, що жеврів нїби червоний огник. Пістоль був припадково набитий. Віцеґраф почув в собі невиразну, невияснену радість.

Коли супротив суперника не покаже холодної крови, то погубить себе раз на завсїгди — на завсїгди. Матиме ганьбу на собі, ходитиме з пятном ганьби, виключать його з товариства! А тої зимної крови, того холоду не буде мати, знав се, чув се. Та чей-жеж був відважний, коли хотїв битись!... Був же відважний, коли...

Нагло одна гадка стрілила йому до голови і навіть не докінчила ся в його мозку; рознимаючи широко рот, всадив глубоко дуло, аж по гортанку...

Коли слуга прибіг на голос вистрілу, застав пана мертвого горілиць. Струя крови забризкала білу картку паперу на столї і отворила велику червону пляму під трьома словами:

"Отсе моє завіщанє..."


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.