Дика панї і иньші оповіданя/Калїка

by Ґю де Мопасан

◀ Монако

Дика панї і иньші оповіданя Ґю де Мопасан пер.: В. Щурат Калїка

Боягуз ▶

Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1899

 

КАЛЇКА.

 

(Пер. В. Щурат).

 

Приключило ся менї се десь коло 1882 р.

Я примістив ся саме в кутї порожного ваґону і примкнув двері сподїючись, що остану сам, коли нараз двері відчинили ся і дав ся чути голос:

— Осторожно, прошу вас, пане! Тут саме перехрещують ся лїнїї, а східцї дуже високі.

Другий голос відповів:

— Не бій ся, Лавре, я держу ся ручки.

А там показала ся голова в кругленькім капелюсї; показала ся й пара рук, що чіпаючись шкіряних ременїв і сукна, яке звисало по обох боках дверцят, підняли поволи споре тїло, котрого ноги стукали о східцї, як палиця о поміст.

Коли новий товариш дістав ся до ваґону, я замітив під звисаючою матерією штанів помальований на чорно кінець деревляної ноги, біля котрої показала ся необавки й друга така-ж сама.

З по-за плечий подорожного вихилила ся якась голова:

— А вигідно вам, пане?

— Вигідно, хлопче.

— Прошу ось ваші клунки і кулї.

І слуга похожий на старого жовнїра війшов до ваґону, двигаючи в руках безлїч клунків. Клунки були позавивані в чорний та жовтий папір і старанно позавязувані. Слуга поскладав їх один поверх другого в сїтцї над головою свого пана. Потім сказав:

— Се вже, прошу пана, все. Пять клунків. Цукорки, лялька, барабан, стрільба і паштет.

— Гарно, хлопче.

— Щаслива дорога!

— Спасибі тобі, Лавре!

Слуга відійшов, причинивши двері, а я поглянув на свого сусїда.

Могло йому бути років трийцять пять, хоч волосє в нього було майже біле; з ордером лєґії, вусач, огрядний, визначав ся непомірною заживностию дїяльних і сильних людий, котрих калїцтво робить немічними.

Обтер чоло, відсапнув і дивлячись пильно на мене, спитав:

— Вам, пане, дим не шкодить?

— Нї, пане.

Я знав се око, сей голос, се лице. Але з відки, з коли? Я без сумнїву стрічав сього чоловіка, балакав з ним, стискав його руку. Було се давно, так давно, що аж пропадало в туманї, де чоловік даром глядає на-помацки споминів і жене за ними мов за щезаючими привидами — даром. Мій сусїд вдивляв ся в мене так само уперто і витревало, як чоловік, що пригадує собі щось, але не ясно.

Ми відвернули очи; нам зробило ся якось нїяково після сеї упертої стрічі поглядів; через кілька хвиль під впливом таємничого і острого приказ у працюючої памяти вони стріли ся вдруге; тогдї я озвав ся:

— Мій Боже, чи-ж не краще було-б замість стріляти на себе крадкома цїлу годину очима, разом пошукати, звідки себе знаємо?

Мій сусїд відповів ввічливо:

— Правда, пане, цїлком справедливо.

Я представив ся:

Генрих Бонклєр, судия.

Вагав ся пару хвиль; відтак з сею непевностию ока і голосу, яка йде в парі з великим напруженєм ума:

— А! — сказав, — стрічав вас колись у Пуенселїв, перед війною, лїт тому дванайцять назад.

— Так і є — се ви мабуть поручник Ревалїєр.

— Той сам, пане… Був навіть капітаном до дня, коли стратив обі ноги… обі нараз куля відорвала.

Ми знов зглянулись по собі, познакомившись.

Я пригадав собі дуже добре, що бачив сего стрункого колись, гарного хлопця, як він зручно і складно проводив котилїона. Однак поза сею, виразно зарисованою картиною, мріло щось невловимого, якась пригода, яку знав і забув, одна з тих пригод, яких слухаємо радо і недовго і які лишають в душі майже незамітні слїди.

Якась любов була в тій пригодї. На днї моєї памяти знайшов ся, правда, її спомин, однак крім того спомину, подібного до пилу, який з під ніг зьвірини вдаряє з легка ніздрі собаки, не знайшлось нїчого.

Мало-по-малу туман розвіяв ся і перед моїми очима виросло личко молодої дївчини. Згодом в моїй голові і її прізвище вибухло, напрасно, мов запалена петарда: панна де Мандаль. Тепер уже все пригадалось. Пригода справдї була любовна, але і банальна. Молода дївчина любила того молодого хлопця: любила тогдї, коли я з ним зійшов ся; всї говорили, що невдовзї поберуть ся. Він подабав на дуже влюбленого, дуже щасливого.

Я підняв очи до сїтки, де від потрясень ваґону дрожали всї клунки, що їх принїс був слуга мого сусїда; голос слуги пригадав ся менї, як колиб він що-йно тепер скінчив говорити.

Він сказав:

— Се вже, прошу пана, все. Пять клунків: цукерки, лялька, барабан, стрільба і паштет.

Тогдї в моїй голові через хвилю почав ся і скінчив ся роман. Він похожий був впрочім на всї ті романи, які менї доводило ся читати, де молодий чоловік або молода дївчина женить ся, чи виходить за муж, з своєю судженою чи за свого судженого, після якоїсь тілесної чи фінансової катастрофи. Значить ся, сей офіцир, що пожив калїцтва підчас війни, відпитав після кампанїї молоду дївчину, що з'обовязавшись перед ним, дотримала слова і вийшла за нього.

Видало ся менї се гарним, але простим, як видають ся простими всї театральні чи книжкові розвязки. Коли читаємо або прислухуємось, тогдї здаєть ся нам завсїгди, що й самі ми пожертвувалиб себе з ентузиястичною приємностию, з великодушною готовостию. Однак на другий день буваємо в дуже злім настрою, коли убогий приятель хоче позичити у нас пару франків.

По хвили знов другий, менче поетичний, та за те реальнїйший здогад заступив першу гіпотезу. Може він оженив ся перед війною, перед страшною пригодою з тою кулею, що відорвала йому обі ноги, а вона в розпуцї і резиґнациї, приневолена тепер приймати, доглядати, звеселювати і підтримувати сього чоловіка, що виїхав здоровий, гарний, а вернув з деревляними ногами, мов страшна руїна, засуджений на безчинність, на немічний гнїв і фатальну заживність.

Чи був щасливий, чи карав ся може? Зібрала мене охота з разу легка, де далї більша і більша, а вкінци невгомонна, пізнати його історию, пізнати хоч би лиш її головні пригоди, які дали-б менї спроможність відгадати се, чого-б він сам розповісти не міг або не мав охоти.

Розмовляючи з ним, я заєдно лиш про се і думав. Пішло кілька банальних речень; а я влїпивши очи в сїтку, міркував собі: „має троє дїточок; цукорки певно для жінки, лялька для донї, барабан і стрільба для синків, а паштет… паштет для нього самого.“

Тут я і спитав:

— Чи ви вже батьком?

— Нї, пане.

Менї стало тутже нїяково, як колиб допустив ся чогось невідповідного. Я промовив:

— Даруйте, пане. Прийшло менї се до голови, коли ваш слуга говорив про забавки. Чоловік чує не слухаючи і здогадує ся несьвідомо.

Всьміхнув ся і сказав:

— Нї, я навіть не женив ся. Поробив лиш перші кроки і на тім кінець.

Я прибрав такий вид, як колиб нагло пригадав собі.

— А, так, ви тілько заручені були, коли я вас пізнав, з панною де Мандель, коли не ошибаюсь.

— Так, память у вас знаменита.

Я здобув ся на нечувану відвагу і добавив:

— Здаєть ся менї, я чув, що нїби-то панна Мандель вийшла за пана… пана…

Він спокійно вимовив то прізвище:

— Пана де Флєрель.

— Так! Так… я навіть пригадую собі, що чув по тій причинї про вашу пригоду на війнї.

Я глянув йому прямо в вочи; він спаленїв.

Його повне, налите лице, пурпурове від безпереривного приливу крови, закрасило ся ще дужше.

Сквапно і з наглим жаром чоловіка, що бере ся боронити з гори програної справи, програної в своїм серци і в своїй душі, яку однак перед очима загалу хотїв би виграти, відповів:

— Несправедливо натякають люде при моїм прізвиску на прізвиско панї де Флєрель. Вернувши з війни, пожаль ся Боже, без ніг, я нїколи й нї за що в сьвітї не пристав би на те, щоб вона була менї жінкою. Хиба-ж се можна? Люде не побирають ся для того, щоб показати перед сьвітом свою благородність; чоловік женить ся, щоби прожити всї днї, всї години, мінути і хвилї побіч другої людини; а коли сей чоловік такий калїка як я, тогдї жінка, що виходить за нього, засуджує себе самохіть на муку, яка тревати буде до самої смерти! Гай, гай! Знаю я, дивую ся жертвам і пожертвованям, коли вони держать ся в своїх границях, але не жадаю від жінки, щоб вона відказувала ся від радости і мрій для заспокоєня подиву ґалєриї. Коли чую удари сих моїх деревляних ніг та куль о поміст за кождим своїм кроком, мене огортає така розпука, що я слугу свого задавити готов. Не вже-ж ви думаєте, що від жінки можна приймити охоту зносити се, що нам самим зносити не в силу? І чи ви гадаєте, що мої ноги гарні?

Замовк. Що йому відповісти? Говорив правду. Чи-ж я міг докоряти її, погорджувати нею, або в загалї стояти при тім, що вона не мала правди? Нї. А все таки ся розвязка, згідна з справедливостию, з правдою і можливостию, не заспокоювала моєї поетичної вдачі.. Се геройське калїцтво вимагало якогось високого пожертвованя; а сего як раз хибувало: от вам і гірке розчарованє.

Я вихопив ся з питанєм:

— Чи у панї де Флєрель є дїти?

— Є, дочка і два хлопцї. Се для них ті забавки везу. Її чоловік і вона сама дуже для мене добрі.

Поїзд вийшов з тунелїв, наблизив ся до стациї, затримав ся.

Я хотїв подати руку і помогти калїцї офіцирови, коли крізь відчинені дверцята просунула ся пара рук готових його обіймати.

— Добрий день, друже Ревалїєр!

— А, здоров був, Флєрель!

За чоловіком стояла жінка, з усьмішкою на устах, проміниста і гарна ще; пальцями в рукавичках посилала й від себе „добрий день“. Мале дївча підскакувало коло неї з радости, а хлопята нетерпеливо дивили ся на барабан і стрільбу, що з ваґонової сїтки перейшли вже до батькових рук. Коли калїка зійшов на землю, всї дїти кинулись обіймати його. Відтак рушили в дорогу. Дївча, по приязни обняло своєю дрібненькою ручкою обвід лякерованої кулї, так як ідучи поруч нього, могло-б держати в руцї палець свого старого приятеля.