Дика панї і иньші оповіданя/Кельнер пива!

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Дика панї і иньші оповіданя (1899
Ґю де Мопасан, переклад — Г. Кордуба
Кельнер пива!
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1899.
 
КЕЛЬНЕР! ПИВА!
 
(Пер. Г. Кордуба).
 

Чому сього вечера війшов я до шинку? Не знаю. Було холодно. Дрібненький дощик капуснячок капотїв; легка мрака прислонювала ґазові поломіни. Зі склепових вікон било ясне сьвітло і осьвічувало вогкий воздух та заболочені ноги прохожих.

Я не мав перед собою нїякої мети, лише волочив ся по обідї трохи. Перейшов Credit Lyonnais, Rue Vivienne і ще иньші улицї. Нараз замітив я великий, до половини набитий людьми шинок. Поступив там без найменчої причини. Спраги я не мав зовсїм.

Тут вишукав місце, де не було великого стиску, та усїв коло одного, по виглядови старого вже добродїя, що смалив з дво крейцарової, чорної як смола файки. Сїм чи вісїм куфлїв, що перед ним стояли на столї вказували, кілько він вже перепустив крізь горло. Мене не цїкавила ся людина. На перший погляд пізнав я, що се піячина, один з тих сталих гостий, що приходять рано, коли отвирають шинок, відходять в ночи, коли зачиняють.

Убраний був нужденно; на серединї його голови виднїла вже лисина; довгі космики волося перцевої краски спадали на ковнїр його сурдута. Одїнє, трохи за вільне, було мабуть зроблене в тім часї, коли його тїло було повнїйше. Чи мав він камізолю? Думаю, що нї.

Коли я сїв коло нього, він сказав до мене спокійним голосом: „Як ся маєш?“

Я митю обернув ся і глянув остро на нього. Він спитав дальше: „Ти мене мабуть не пізнаєш?“

„Нї“.

„Де Баретто!“

Я остовпів. Се був ґраф Іван де Баретто, мій шкільний товариш…

Я подав йому руку, але був так здивований, що не міг промовити нї словечка.

В кінци я вистогнав: „А як же тобі поводить ся?“

Він відповів з великим спокоєм: „От! яко тако“.

Опісля замовк. Я хотїв бути сердечним і шукав за фразою: „І що порабляєш?“

Байдужно відповів: „Бачиш!“

Я почув, що кров підступила менї до лиця, але говорив дальше:

Він здмухнув легко хмари диму і відказав: „Що днини те саме“.

Відтак ударив десятаком по марморнім столї і кликнув: „Кельнер два пива!“

Далекий голос відповів: „Два пива на четвертий стіл“. Другий, ще більш віддалений голос кликнув сильно: „Добре“. Опісля з'явив ся слуга з білою запаскою і принїс дві склянки пива, при чім, підчас бігу кілька капель упало

на землю.

Де Баретто випорожнив одним душком свою склянку і поставив на стіл обтираючи вуса.

Питає ся мене: „Що чувати нового?“

Я не знав властиво нїчого нового і видусив: „Нїчого, мій товаришу. Я купець“.

Своїм ще супокійним голосом питає він дальше: „І… се тебе займає?“

„Нї, але що хочеш? Предсї треба щось робити“.

„По-що?“

„Ну, щоби заняти ся“.

„Але яку мету се має? Я, як бачиш, нїчого не роблю, нїколи! Як хто не має грошей, то розумію ще, коли працює. Але як маєся на прожиток, то се нїсенїтниця. По-що працювати? Чи се ти робиш для себе чи для другого? Коли ти се для себе робиш і се тобі робить приємність, то добре; але коли се робиш із-за других, то ти дурак!“

Положив свою люльку на марморний стіл і крикнув знов: „Кельнер, склянка пива!“ та докинув: „Бесїдованє викликує у мене спрагу. Я до сього не привик. Я не роблю нїчого, живу з дня на день і старію ся. Коли буду умирати, не тужити-му анї жалувати нї зачим. Не маю нїяких спогадів крім сього шинку. Анї жінки, анї дїтий, анї нїякої журби. Се найлучше так!“

Випорожнив склянку, що йому принесли і почав знов курити.

Остовпілий дивив ся я на нього і поспитав:

„Алеж ти не все був таким?“

„Прошу дуже, все! Вже як ґімназист“.

„Алеж се не житє, мій любий! Се страшно! Ти мусиш щось робити, щось любити, мати приятелїв“…

„Нї! Я встаю в полудне, приходжу сюда, снїдаю, пю пиво, чекаю до ночи, обідаю, пю пиво. Опісля о пів до другої над раном вертаю домів, бо о тій порі зачиняють. Се мене лютить найбільше. Від десяти лїт пересидїв я шість лїт на тій лавцї в кутку, а проче переспав на ліжку. Часами балакаю зі сталими гістьми“.

„Але як ти приїхав до Парижа, що ти робив тут?“

„Студіював право… в каварні „Medicis“.

„А потім?“

„А потім я перепав і прийшов сюди“.

„По що-ж ти завдавав собі тілько труду?“

„Що-ж хочеш? Предсї годї свій вік вікувати в Quartier Latin. Студенти роблять за много галасу. Тепер я вже зі свого місця не рухаю ся. Кельнер! пива!“

Я думав, що він шуткує з мене і питаю ся дальше:

„Ну, будь-жеж щирий! Ти мав велику грижу. В кождім случаю нещасливу любов? Се нещастє тебе так прибило! Кілько лїт маєш?“

„Вже 33 роки. Але виглядаю найменче на сорок пять“.

Я глянув на його лице. Поморщений, пересичений вид, видав ся менї старечим. Він мав величезні брови, великі вусиска і густі залички.

„Справдї! — сказав я — виглядаєш на старшого, як в дїйсности. Ти певно мав грижу?“

Він відповів: „Ручу тобі-нї! Я старий, бо не виходжу на сьвіжий воздух. Нїчо не руйнує більше, як шинкове житє“.

Я не міг йому йняти віри: „Ти певно много вживав?“

Але й на се потряс головою і сказав: „Нї, я був дуже розсудний“. Відтак звернув очи на ґазову поломінь і толкував: „Коли я лисий, то винен тому ґаз. Ґаз, се ворог волося. Кельнер склянка пива! Ти не маєш спраги?“

„Нї, спаси-Біг! Але справдї ти мене цїкавиш. Від коли ти такий бездушний? Се не природне, не нормальне. Щось в тім мусить бути!“

„Так, се датує ся ще від моїх дитинних лїт. Коли я був ще малим, один удар мене оголомшив“.

„Що-ж се було?“

„Хочеш знати? То послухай! Ти тямиш ще той замок, у якім я виріс? Ти-ж відвідував мене пять чи шість разів підчас ферий. Ти пригадуєш собі ту велику сїру будівлю з гарним парком і довгими дубовими алеями? Ти не забув мого батька і моєї матери; обі поважні і величезні особи.

Я боготворив матїр, бояв ся батька, обоє поважав і привик до сього, що всі перед ними корили ся. Для околицї були вони пан ґраф і панї ґрафиня, а наші сусїди: Таннемар, Равєля, Врамевіль, оказували також моїм родичам особливше поважанє.

Я мав як раз тринайцятий рік. Був веселий, всїм вдоволений, аж палив ся до житя, як всї в тім віцї.

Се було під конець сїчня — кілька днїв перед моїм поворотом до ґімназиї. Я грав ся в гущавинї парку, коли, біжучи крізь алєю, замітив вітця і матїр, як проходжували ся.

Я тямлю, як би се було вчера. Дня того віяв сильний вітер. Цїлий ряд дерев погинав ся під вітром і, здавало ся, видавав глухі звуки.

Листє вже пожовкле, лїтало по воздухах як пташки, падало і котило ся як малі звірятка по земли.

Надійшов вечер, смеркло ся. Як лиш я спостеріг родичів, почав бігти за ними потихоньки, щоб їх налякати.

Але кілька кроків перед ними, я задержав ся перестрашений: Мій батько кричав розлючений:

„Твоя мати дурна! Впрочім се не йде про твою матїр, а про тебе. Я кажу, що потрібую грошей і жадаю, щоб ти підписала“.

Мати відказала рішучо: „Я не підпишу. Се майно Івана. Я бережу се для нього і не хочу, щоб ти з своїм товариством се протратив так, як свою спадщину.

Тепер обернув ся батько трясучи ся від гнїву, хватив свою жінку за горло, а другою рукою почав її бити по лици.

Мамин капелюх упав на землю, її волосє розплело ся; силувала ся оборонитись від ударів; але се її не вдавало ся. А батько, як бішений, бив раз по раз. Вона впала на землю і сховала лице в долонях. Він качав нею, бо бажав її ще бити, доки не відслонив лиця, закритого руками.

Що до мене, менї здавало ся, що се конець сьвіта, що земля западає ся. Мною заволодїла відраза і страх, як на вид незвичайних річий, страшних катастроф, нерозгаданих мар. Моя голова дитиняча закрутила ся. Я почав зо всїх сил кричати сам не знаючи чому, з відрази, страху і болю. Батько почув мене, піднїс ся і кинув ся на мене. Я думав, що він хоче мене убити і утїк як дикий звір при нагінцї просто в корчі.

Так гнав може з годину, може зо дві — не знаю. Настала ніч; я впав на мураву і лежав травлений боязню, а тремтїв від великої грижі. Мене морозило, а може я був голодний. Зійшло сонце. Я не посьмів анї піднести ся, анї йти, анї не міг дальше втїкати, бо бояв ся стрінути батька, котрого я вже не хотїв бачити.

Може був би я так з нужди і голоду згинув у стін гори, коли-б польовий мене не найшов і на силу не завів до дому.

Родичі виглядали тепер як все. Лише мати сказала: „Якого ти страху нагнав менї, не добрий хлопче! Я цїлу ніч не спала“. Я не відповів нїчого, лиш почав плакати. Батько не озвав ся нї словечком.

Вісїм днїв опісля я вернув до ґімназиї. Від тодї приятелю, все вже для мене пропало. Я бачив відворотну, злу сторону річий; доброї я не замітив уже від тої днини. Що в моїй душі зайшло? Що за з'явище перевернуло мої гадки? Я не знаю. Але вже не маю до нїчого чутя, до нїчого охоти, не чую до нїчого любови, не маю нїякого бажаня, нїякої жадоби, нїякої надії. А все бачу матїр, як лежить в алеї на земли, як її батько валить пястуком. Мати вмерла перед кількома лїтами. Батько ще жив, а я його вже не бачив. Кельнер, склянку пива!“

Принесли йому пива, а він вихилив його в однїй хвилї. Але коли взяв свою люльку, дрожав так дуже, що аж розбив її. Тепер зробив розпучливий рух і замітив: „Бачиш, се правдива грижа. Заки засмалю нову люльку, потрібую місяць часу“.

Відтак шпурнув нею на комнату, повну диму і пари і кликнув: „Кельнер! склянка пива і нова люлька!

 
Орнамент з книг УРВС - Мопасан - Дика панї (1899) - 05.jpg