Дика панї і иньші оповіданя/Ординанс

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Дика панї і иньші оповіданя (1899
Ґю де Мопасан, переклад — В. Щурат
Ординанс
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1899.
 
ОРДИНАНС.
 
(Пер. В. Щурат).
 

Цвинтар, оживлений значним числом офіцирів ріжного оружя в барвистих мундурах з золотими вишивками, з шнурами, касками, перами і поблискуючою збруєю, що заповнили стежки і вільні місця проміж могилами, — прибрав вид великого квітника, де хрести й памятники з зелїза, дерева і мармуру з жалем вибігали до неба.

Поховали саме жінку полковника Лїмузена, що два днї тому втопила ся підчас купелї.

Скінчили ся релїґійні церемонії, сьвященик відійшов. Полковник опертий о двох офіцирів стояв над відкритим гробом, де на днї спочивала труна з тїлом його молодої жінки.

Був то вже старець, худощавий, високий, з білим волосєм і вусом. Перед трьома роками одружив ся з сиротою, з донькою давного товариша, полковника Сортіса.

Капітан і поручник, що підтримували полковника, пробували відвести його від гробу. Опирав ся і отримуючи сльози, що тисли ся на вочи, шепнув „позвольте… остану ще хвилинку.“ З тремтячими колїнами хитав ся над глубиною, що видавала ся бездонна, над пропастию, в яку провалило його серце і житє, все, що мав на земли.

Вкінци приступив до нього ґенерал Ормонт і, вхопивши нещасного за рамя, відпровадив майже на силу з словами: „ходїть, старий друже; годї нам тут задержувати ся довше.“ Полковник послухав тепер і пішов домів.

Коли відчинив двері канцеляриї, на бюрку побачив лист. Несьвідомо взяв його в руку. Ледви глянув на коверту, затремтїв. Пізнав письмо небіжки; на ковертї була дата дня похорону. Роздер коверту і прочитав:

Отче!

„Позволь, щоб я тебе по давному і нинї назвала вітцем. В хвили, коли дістанеш сей лист, мене не буде в живих, гріб наді мною замкне ся. Може простиш менї нинї.

Не буду старати ся нї зворушити тебе, нї прикрасити свої похибки. З безпощадною отвертостию женщини, що за годину закінчить свій вік, скажу правду, нїщо, лише правду.

„Коли ти, піддаючи ся чуству великодушности, взяв мене за жінку, я віддала ся тобі з вдячности — бо любила тебе так щиро, як лиш може любити молоде недосьвідчене дївча. Так, я любила тебе майже так само як батька і коли одного разу сидїла на твоїх колїнах, — а ти взяв мене в обійми, я назвала тебе мимохіть вітцем. Був то голос серця, що пробудило ся. І справдї ти був для мене тілько вітцем, нїчим більше як вітцем. Ти усьміхнув ся тодї і сказав: „Клич мене так, се менї приємне.“

„Ми прибули сюди і тут — прости менї отче — мене опанувала любов. Два роки я не піддавала ся тому чуству, чуєш, два роки; вкінци улягла, стала блудною женщиною.

„Про нього — нїколи не вгадаєш хто він. Дванайцять офіцирів окружало мене безпереривно, ти сам назвав їх моїми трабантами.

„Шкода твого труду — шукати за ним: отче, скинь з серця ненависть. Зробив, що всякий на його місци зробив би, врештї я певна, що любив мене.

„Тепер збери ся на увагу. Одного дня ми умовили ся зійти на острівци — знаєш його добре — зараз за млином. Я мала підплисти, він мав ждати в лозах до вечера, щоб нїхто нас не бачив. Ледви я причалила до берега, розсунули ся гіляки і ми побачили Пилипа, твого ординанса. Я скрикнула з переляку, видячи, що нас відкрили; він — мій любовник — казав менї вертати домів і лишити його з ординансом.

„Я вертала вплав; по дорозї мало що не втопила ся. Я була сильно переконана, що наступить щось страшне.

„За годину Пилип був в передпокою. Сказав: „Служу вам, панї, колиб вам випало переслати листи.“ Спродав ся, купив його мій любовник.

„З того часу носив мої листи, приносив від нього. Тревало то два місяцї. Мав у нас довірє, таке, як і в тебе.

„А тепер слухай, отче, що дальше стало ся. Раз на тім самім острові я здибала ся знов з Пилипом. Нїхто не ждав мене. Пилип заявив, що все викриє, скоро не віддам ся йому.

„Отче, отче! великий страх, труслива боязнь опанувала мене. Я бояла ся твого гнїву, певна я була, що вбєш мого любовника. Може й за себе було менї лячно. Не знаю. Досить, що я через половину божевільна постановила вблагати падлюку, що рівнож любив мене. О — ганьбо!

„ Ми женщини такі немічні, що скорше тратимо голову, як ви. А хто раз впав, паде що раз глибше і глибше. Знала-ж, я що почати? Я знала, що вас обох і мене жде смерть. Віддала ся Пилипови.

„Не оправдую ся, отче.

„А потім, потім — стало ся, чого треба було сподївати ся — я знов мусїла бути податлива, схильчива до кождочасної його волї, бо боязнь була сильнїйша від мене. Пилип на рівнї з тамтим був моїм любовником, любовником кождої днини. Се страшне. Що за кара, отче!

„Випадало вмерти. За житя я не виявила-б такого злочину. По смерти важу ся на все. Смерть стала конечностию. Нїщо не могло мене підняти, так низько я впала. Я не могла любити, нї приймати любов. Дотик моєї руки плямив.

„По хвили виберу ся до купелї і не верну.

„Лист вручений мому любовникови. Не знає, що в нїм. В день похорону вручить його тобі. Прочитаєш, вернувши з цвинтаря.

„Пращаю тебе, отче. Нїчого тобі вже казати. Роби як знаєш.“

Полковник втер спітнїле чоло. Спокій яким визначав ся в бою, вернув ся йому.

Задзвонив. Входить слуга; казав покликати Пилипа. Рівночасно висунув через половину одну шуфляду з бюрка.

Ординанс, дужий, плечистий парень з рудавим вусом і хитрим виразом лиця явив ся на порозї.

Полковник подивив ся жовнїрови прямо в вочи.

— Кажи зараз, як зветь ся любовник моєї жінки.

— Пане полковнику, я… я…

Полковник добув з шуфляди револьвер.

— Борше; знаєш, не люблю жартів.

— Пане полковнику… то капітан Сен-Альберт.

Ледви се сказав, полумя блисло йому в вочи і з прошитим кулею чолом він повалив ся на поміст.

 
Орнамент з книг УРВС - Мопасан - Дика панї (1899) - 01.jpg