Дика панї і иньші оповіданя/Дядько Улян
| ◀ Місячна ніч | Дика панї і иньші оповіданя пер.: М. Кордуба Дядько Улян |
Ординанс ▶ |
|
|
Старий сивобородий дїдусь просив в нас милостинї. Мій товариш Осип Давранш кинув йому пятку. Се мене счудовало, але товариш сказав:
Сей нещасний пригадує менї одну подїю, яку тобі розкажу, і якої нїколи не забуду.
— Моя рідня, що була поселилась в Гаврі, не визначувала ся заможностю. Нераз бракло її на найпотребнїйше. Батько працював в урядї аж до пізної ночи, але його майно стояло в відворотнім відношеню до працї. Крім мене було ще дві дївчинї.
Мати відчувала дуже сильно тягар обставин і часто густо доводило ся батькови наслухатись від неї гірких слів і менш або більш неприємних докорів. Тогди робив бідолаха рух, що сильно вражував моє серце; не відповідаючи нї словечка тер простертою долонею по чолї, немов хотїв би стерти піт, котрого там не було. Я чув, що його прошибав безсильний біль. Ощадности заведено під кождим зглядом. Ми не принимали нїяких запросин, щоб не потрібували у себе давати принять; ми купували товари по знижених цїнах і останки. Мої сестри шили свої сукнї самі і довго торгували ся за цїну материї, якої метер стояв около 12 кр. У нас на обід давали звичайно зупу і мясо з всякими можливими сосами. Се мала бути їда здорова і поживна, але я волїв би иньшу. А вже як я згубив ґузик, або прийшов з дїрою на колїнах! Мав же ся я, мав!
Одначе, що недїлї відбували ми урочистий прохід по надбережній греблї. Мій батько в чорнїм сурдутї, цилїндрі і рукавичках подавав рамя матери, що навішала на себе платя мов трипарусний корабель. Сестри, що все найскорше причепурились, чекали на знак до виходу. Але в останнїй хвилї все находила ся якась доси незамічена пляма на одїню голови родини і треба було радити собі на борзї миткою напущеною бензиною.
Батько чекав з цилїндром на голові і в камізолї кінця операциї, яку виконувала мати беручи свою льорнету в одну руку і скинувши обережно рукавички.
Відтак починав ся урочистий похід. Сестри йшли за підруки на передї. Вони вже були на відданю, і для того треба їх було показати сьвітови. Я держав ся лївого боку матери, а батько йшов коло неї з правого. Досї ще докладно уявляю собі той бундючний вигляд, якого старали ся собі надати мої бідні родичі при тих недїльних прогульках, їх суворі черти лиця, їх маєстатичний хід. Ішли випрямившись, мов попроковтували палицї, витягаючи ноги як струни, немов би то від їх постави Бог-зна що залежало!І що недїлї, коли ми видїли великі судна торговельні в пристани, що припливали з далеких країв, батько повтаряв все ті самі слова:
„Що то булаби за несподїванка, колиб там був Улян!“
Дядько Улян, брат батька, був одинокою надїєю родини, так як перше був її пострахом. Я чув про нього вже від дитинних лїт і менї все здавало ся, що пізнав-бим його від першого погляду, так часто моя уява ним занимала ся. Цїле його житє, аж до дня від'їзду до Америки було менї докладно знане, хоча про ту епоху його буття оповідали собі на ухо.
Він мабуть лихо провадив ся, себ-то коштував троха гроший — найбільший проступок, який істнує у вбогих людий. У панів кажуть про молодця, що лиш розривки шукає, що він дурницї стріляє і називають його з усьмішкою простаком; між бідними син, через котрого мусять нарушити своє маленьке майно, називає ся лихим чоловіком, волоцюгою, шаленим.
І ся ріжниця оправдана мимо того самого поступованя, бо лише наслїдки рішають про вагу дїла.
Остаточно дядько, протративши свою часть спадщини до останнього шелюга, забрав і ту частку, на яку батько числив.
Після звичаю вислали його на торговельнім суднї, яке з Гавру відпливало до Ню Йорку, до Америки.
Там взяв ся дядько за дїло, не знаю вже якого рода, і незабаром надійшов від нього лист, що йому добре поводить ся і що сподїє ся батькови нагородити кривду, яку заподїяв. Се письмо викликало в родинї малий переворот. Улян, про котрого досї говорило ся, що він не варт і фунта клоча, вийшов нечайно на чесну людину, зі щирим серцем, на правдивого Давранша, бездоганного, як всї Давранші.
Крім сього ми дізнали ся від одного капітана, що він має величавий склеп і веде велику торговлю.
В другім листї, що прийшов в два роки опісля, писав: Мій любий Пилипе! Пишу до тебе, щоб ти не турбував ся мною: я здоров. А й дїло йде менї добре. Завтра вибираю ся в довгу дорогу до полудневої Америки. Може минуть лїта, заки одержиш нову звістку від мене. Проте не бануй, коли не писати-му. Скоро дібю ся щастя, верну до Гавру. Сподїю ся, що не так довго на се ждати треба і ми відтак жити-мемо у купі…
Сей лист став євангелиєм родини; його відчитували при кождій нагодї і показували всїм знакомим.
І дїйсно, дядько Улян не подавав шість лїт нїякої звістки про себе. Але надїя батька більшала, чим довше чекав; а й мати часто говорила:
„Нехай-но лиш наш Улян приїде, наше житє змінить ся. Прецї найшов ся один, що вийшов на людий!“
А батько повтаряв що недїлї, коли узрів на виднокрузї темні велити-судна, що бухали димом до неба, з точностю годинника слова:
„Що за несподїванка була би, коли би Улян там находив ся!“
А нам здавало ся майже, що бачимо його, як киває хусточкою і чуємо його голос:„Гоп, гоп! Пилипе!“
Тисячні пляни укладали ся в безсумнївнім ожиданю його повороту; навіть маленька вілля близько берега належала до добродїйств, якими дядькові скарби мали нас обсипати. Я не присяг би, що батько не завязав вже під тим зглядом переговорів.
Сестрам минав тогди, одній двайцять осьмий, другій двайцять шестий рік. Здавало ся, що жадна не вийде вже замуж, що немалу грижу наводило на родину.
Вкінци з'явив ся жених до молодшої, не богатий, але порядний урядник. Я не можу позбути ся переконаня, що як раз лист дядька, який йому показали одного вечера, усунув його сумнїви і спонукав до рішучого кроку.
Його старанє о руку панночки приняли з одушевленєм і рішено по весїлю урядити родинну прогульку до Джерсі.
Джерсі — се ідеал подорожи для людий, що лиш не много мають в кишенї. Не лежить се далеко, їде ся звичайно судном через море і небавом припливає ся до чужої землї, бо остров сей належить до Анґлїї. Так може Француз позволити собі по двогодинній їздї побачити сусїдний народ в його вітчинї і придивляти ся варварським, по його думцї, обичаям мешканцїв острова, що належать під бритийську хоругов.
До тої подорожі на Джерсі відносили ся від тепер всї наші думки і сни.
Остаточно надійшла хвиля від'їзду. Я ще бачу, немов би то було вчера, як пара бухає з корабля, як батько з несупокоєм наглядає за перевозом наших трьох клунків, як мати в найбільшім несупокою взяла за руку мою незамужну сестру, що відлучила ся від решти і показала ся так безрадна мов пискля опущене, як молода пара сопругів все оставала ся позаду, і я мусїв часто обертати ся за ними.
Свиставка засвистала. Ми на помостї, а корабель випливає на море, що таке гладке перед нами лежить, немов стіл з зеленого мармору. З чуством гордого щастя, якого дізнають всї, що трохи гуляють, бачили ми, як зникали береги.
Батько витягнув ся з повагою і вдоволенєм під своїм сурдутом, з якого того рана усунено всї плями, так що він видїлював сю бензинову воню, яку я знав вже з наших прогульок і яка наводила на мене недїльний настрій.
Нечайно замітив він дві елєґантні панї, котрим два панове подавали устрицї. Старий обдертий моряк отвирав мушлї ножом і подавав їх панам, а сї паням. Дами споживали се апетитно; брали шкаралупу на тононьку хусточку, витягали уста на перед, щоб не помурати одїня, одним коротким порушенєм втягали острицю, а шкаралупу кидали в море.
Мабуть сей зручний спосіб споживаня устриць подїлав на мого батька. Він приступив до матери і сестер та поспитав:
„Чи можу вам служити устрицями?“
Сестри сейчас кивнули головами згоджуючись, але мати маючи на думцї видаток відказала:
„Бою ся попсувати собі жолудок. Дай лише дїтям, але не много, щоб не захорували.“
Опісля звернула ся до мене і сказала:
„Для Осипа сього не треба, хлопцїв не годить ся розпускати.“Так остав я коло матери, хоч серце моє обрушувало ся на таку несправедливість. Лише очима поводив я за батьком, як сей вів вельми поважно обі дочки і зятя до старого і обдертого моряка.
Обі дами відійшли і батько показав сестрам, як треба обходити ся при їдї устриць, щоб нїчо не пішло марно. Сам хотїв їм дати примір і взяв устрицю до руки. Але коли хотїв наслїдувати дами, вилляв усе на свій сурдут і я почув як мати заворкотїла:
„Було лучше тихо сидїти.“
Але нечайно видалось менї, що батько став несупокійний. Поступив ся кілька кроків в зад і звернув незвичайно острий погляд на моряка загорненого в старий напущений дехтем лахман і нагло приступив до нас. Менї видало ся, що він зблїд а лице його приняло якийсь особливий вигляд. Пів шепотом сказав до матери:
„Се дивно, як той чоловік з устрицями сильно подобає на Уляна!“
Мати поспитала з серцем: „Якого Уляна?“
Батько пояснив: „Ну… мого брата… Колиб я не знав, що він в Америцї живе серед добрих відносин, думав-би, що се він.“
Мати подражнена розсипала ся: „Ти дурак! Як можеш такі небелицї плести, коли знаєш, що се не він.“
Але батько був упертий: „Ану, поглянь но ти, Клярисо; я волїв би, щоб ти власними очима пересьвідчила ся.“
Вона встала і підійшла до дочок. Я також приглядав ся пильно сьому чоловікови. Він був старий, огидливий, поморщений як печене яблоко і не відвертав очий від своєї роботи.
Коли мати повернула до нас, я спостеріг, що вона дрожала. Не переводячи духа вона сказала:
Менї видить ся, що се він. Йди, розвідай ся у капітана. Але будь обережний, щоб той ледар не спав нам на карк!“
Батько відійшов; я почимчикував за ним незвичайно зворушений.
Капітан, горда, висока людина з довгими бокобородами, похожав з поважною міною по помостї сюда то туда, немов би мав під своєю рукою корабель, що пливе до Індиї.
Батько приступив до нього чемно, сказав йому кілька ласкавих слів і поставив кілька питань, про значінє Джерсі, його продукти, населенє, тамошні обичаї та звичаї, рід землї і т. и.
Можна було думати, що балачка йде що найменче про Сполучені Держави північної Америки.
Потому говорив про судно, що нас несло; перейшов до бесїди про послугу і остаточно поспитав дрожачим голосом:
„У вас є он-там старий устричник, що впав менї в воко. Чи знаєте що близше про сю людину?“
Капітан, що мабуть не находив вдоволеня в довгій розмові, відповів сухо:
„Се старий француський волоцюга, якого я минулого року забрав з Америки. Він має мабуть свояків у Гаврі, але не хоче за ними шукати, бо винен їм гроші. Зове ся Улян… Улян Дарманш чи Дарванш чи якось подібно. Менї видить ся, що він там колись був богачем, але бачите самі, в якій він тепер нуждї.“
Батькови сплила вся кров з лиця. Цїлком збентежений вистогнав:
„Так, так? Дуже гарно… дуже гарно… Се цїлком природно… Велике спаси-Біг, пане капітан.“
Вернув до матери, але так зворушений, що сеся сказала: Сїдай, бо спостережуть.“
Він упав на лавку і прошептав: „Се він, се він!“ По сьому поспитав: „Що нам тепер дїяти?“
Вона відповіла швидко:
„Дїти мусять відійти від нього. А що Осип все знає, нехай їх закличе. Цїлу увагу треба на се звертати, щоб наш зять нїчого не дізнав ся.“
Батько видавав ся приголомшеним. Безнастанно буркотїв; „Яке нещастє!“
Мати тепер вилила цїлу повздержувану доси злість і розсипала ся:
„Я знала, що з того волоцюги нїчого не буде і що остаточно ще нам влїзе на карк. Як можна від Дарванша чого доброго надїяти ся!…“
Батько тер рукою чоло, як се звик робити при докорах жінки.
Вона докинула: „Дай Осипови гроші, нехай швидко заплатить устрицї. Ще хибувало би сього, щоб той простак нас пізнав. Се зробило би гарне вражінє на цїлім корабли. Мерщій ходїм на другий бік судна, щоб ся людина не присунула ся до нас!“Встала і обоє пішли; я одержав пятку.
Сестри счудовали ся, що батько не вертає. Я заявив, що мати дістала малий напад морської хороби і поспитав моряка: „Кілько вам належить ся, добродїю?“
Я мав велику охоту сказати: „дядьку.“
Він відповів: „Півтретя золотого.“
Я дав йому пятку, він видав.
Оглядаючи його шорстку, поморщену руку, старе, журбами пооране лице я подумав:
„Се мій дядько, брат мого батька.“
І дав йому пів золотого „на пиво“. Він подякував: „Хай вас Бог благословить, паничу!“ і то з тим наголосом прошака, що одержує милостиню. Я подумав, що й жебранє йому не чуже.
Счудовані моєю великодушностю, глянули сестри на мене.
Коли я віддавав батькови два золоті, спитала мати здивована:
„Се коштувало три золоті?… Се неможливо!“
Я відповів сильним голосом: „Пів золотого я дав „на пиво“.
Мати була близька нападу і глянула менї в вочи:
„Ти шалений! Пів золотого тому чоловікови, тому вітрогонови…“
Погляд батька на зятя замкнув її уста.
Потім всї замовкли.
Перед нами висунула ся велика тїнь. Се був Джерсі.
Коли ми причалили до пристани, почув я в серци палючу жажду, поглянути ще раз на дядька Уляна, приступити до нього і сказати йому щось приємного, потїшаючого.Але що нїхто не хотїв вже їсти устриць, він зник. Мабуть пішов до брудної нори коло керми, де мав своє мешканє.
Ми вернули до Гавру иньшим судном і його не бачили. Через цїлу дорогу мати сидїла як на шпильках.
Від сеї хвилї нїколи не доводилось менї бачити брата мого батька.
Бачиш, се причина, із-за чого я часом прошакови й пятку кину.
_-_04.jpg)