Доробок/Комуна

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Доробок
Михайло Йогансен
КОМУНА
Комуна
• Інші версії цієї роботи див. Комуна Київ: Червоний Шлях, 1924
КОМУНА.
 
(Утопична поема).
 
I.

До муз.


О музи двадцятого віку,
Професори, критики й академики!
Порадьте, якої мені взяти форми
Для моєї великої теми.

Вам усім вистачить корму
Для авторитетного критичного крику
— Підходьте вельмишановні словесні прорви
І роспочинайте вчену полеміку.

 
II.

Не утопія.


 Не утопія
Потонула в палених хвилях минулого,
 Не озерова легенда
Записана Ґріммом — далека відбитка сходу
 — Просяна правда веселих полів,
Сивих століть достиглий посів
— Скоро день у Европі!

 
III.

Агітація.


 За степ моє серце
 Агітація
 За море і гори.
 За ліс
Тільки не за мистецтво для мистецтва
І не за місто для міста.
Ні, не буде смердючого міста, не буде!
 Для кого та цяця:
Понабивані м'ясом казарми із двору до двору?
 — Вийдуть вільні і горді
 На поле люди,
 Радісне радіо
 Загуде з бородатого бору.

 
IV.

Агітація.


Так, ліси — і такі-ж неминучі
Ще неминучіші, ще буйніші,
Сині долини, ще глибші кручі
По земній кулі наше серце напише

Аероплани, арци-машини…
— Подорожники. Стежка. Піший.
І ляже в канаву і снитиме синій
Сон як і зараз, тільки ще синіший.

 
V.

Пацани всіх країн, єднайтеся!

 Гей!
Єднайтесь, пацани усіх країв,
Ви знаєте, хто ви й чого вам треба.
Не ждіть батьків і матерів,
Наплюйте теж на нагороду з неба.

Автомобілі, паровози, кораблі
Не для святих і мертвих поробили
Живе — живій землі.
Єднайтеся, скоріш збирайте сили!

Читайте Маркса й химію, коли-ж
Ще раз переконаєтеся: Лібкнехт!
Дрочіть батьків, штовхайте їх у криж,
 Сипте!

 
VI.

Про турбіни.


Гей, молоді, не сосюртесь чуєте,
Й не хвилюйтесь ні в якім разі.
Застроміть два пальці в рота і блюйте,
Поки не виблюєте з себе Азії.

Споживається дев'ять процентів енергії,
Решту бухкають марно у хмари.
Хочете швидче доскочити черги,
Плюньте на все, займіться турбіною й парою.

 «Учітеся, брати мої,
 Думайте, читайте»
 Скоро таке заблимає,
 Що й ви завагаєтесь.

 
VII.

Про химію.


Коли-б я був химик
Я-б винайшов був такий убийчий газ,
Щоби виздохли чисто останні рештки родимих
І чужих людоїдів, і це в останній раз.

Та я тільки поет. Узяв сірничків коробочок,
Запалюю по одному й кидаю в ноги
У ніч. У огидну нудоту ночи
— Чи не вдасться мені запалити дороги!

 
VIII.

Мій любий.

Мій любий, мій друже,
Ти, що співатимеш з мене,
Коли буде Комуна,
Коли вже й Комуни не буде…
Тобі, по-над голови
 Вчених
 Розумних
 Марудних
Передаю свого душу.

 
IX.

Син дівчини.


І дівчина — вдень продає насіння,
Вночі віддається салдатам у парку
 (Вона й убралась-би, та ех! таке все в неї стареньке)
— Її син, великий і сильний,
Із вічних законів чудову скрутить цигарку.

І за руку візьме свою убогу неньку
І поведе з собою у високу залу
І при фанфарах і сурмах покаже людім стареньку,
Що його народила і тілом своїм годувала.

 
X.

Ви — під чоботом черви.

А ви, під чоботом черви
Рожеві і жовті,
Погасли вам лозунги,
Заялозено гасла,
Ви, що жовтий червень
Зробили-б з червоного жовтня,
Коли-б час повернувся назад…
— Ваше заялозене сонце загасло —
Ні перемог ні зрад
 Ваших нема!

Над вами віки продзичали,
Ви живцем в багні зогнили.
Спіть спокійно, сумні генерали,
Світ плюне на ваші могили.

 
XI.

Комуна.


Коли буде Комуна,
То буде місто як море, як гори,
Таке біле й таке широке.
І вдень у дванадцять
 Ударять у дзвони
І підуть люди від праці до моря.

А люди — як поле пісень і пшениці
І білі крила — небесних будівель
Обличчя мов сон, чи секунди… чи птиці…
— Рудокопи поети, матроси — лірики моря.

І ти так само її шукатимеш зором
І серце злеліє зорею — падучого птаха,
Серед сотень і тисяч сліпих — для тебе!
Око в око — солодким жахом.

І під величнім вечірнім небом
Пізнає кожен, кого він хоче так ревно,
І от так само — десь під самісіньким дахом
Прочитає хтось мій розмір древній.

 
XII.

Не журіться, капіталісти.


І збудуємо притулки, і в них генерали,
Хорі на мілітаризм, імперіялісти й инші сифілітики
Матимуть чисто все, що мали,
І щиро гратимуть в карти й політику.

Туди звеземо всіх чисто грошей,
Акцій, гарантій, корон і клейнодів,
Навалимо гору невимовно хорошу
Для імперіялістів, банкірів і злодіїв.

І до самої своєї славної смерти
Вони в вас житимуть теплі й розумні;
Що-дня до несхочу пити й жерти,
А по смерті — в музей поставимо мумії.

 
XIII.

Метемфісис.


А нас тих, що знали зарані пісню,
Заспівають у трави, квіти й коріння,
Вітерець хвильовий пролетить і свисне,
Тичину блакитний елан оповине.

Закивав лісними очима сосюра,
І знайдеться десь перекручений корінь,
Такий незґрабний, такий чудернацький і бурий,
Що для нього назвищ не стане тих.
Ще раз полізуть в історію
І наречуть йому химерне наймення:
 — Йогансен.

 
XIV.

Сон.


Я станув на горі і підо мною
Долина вуста вічнії роскрила,
І поточилися блакитні соки,
Де хмари тихо розгортали крила
І надималися летіти у майбутнє
— В обійми вод блакитнооких.

І я простер свої обійми полю
І людім, що колись по нім поспінуть.
І полились поля, яри, дороги,
Порушили на небосхилі стіну,
Переступили синяві пороги…

— Із неминучости пробилась в волю.

 
XV.

Машина мріє.

Гуркоче, свище і летить
Із краю в край, із краю в край.
Підводиться і падає магніт.

І виринає в пам'яті трамвай,
На повороті хилиться й рипить
І заникає. Виростає гай…

Машина мріє. Хилиться магніт.