Дорогою ціною

Михайло Коцюбинський

Вступ

Дьке поспiльство, поборене у класовiй боротьбi, з ярмом панщизняної неволi на шиї, тягло свою долю з глухим ремством. То не вiл був у ярмi, звичайний господарський вiл,

От хоч би там, за Дунаєм, гей, там, за Дунаєм!.. Недобитки сiчової руїни, хоробрiшi, завзятiшi, звили собi гнiздо в Туреччинi i возили звiдти на Вкраїну, мов контрабанду, палкi заклики у кiш на волю, до сiчового братерства.

Ярами, коритами висхлих рiчок, лiсовими нетрями, прикриваючись нiчною темрявою, ховаючись, мов од дикого звiра, тiкало од пана i панщини все, що не заплiснiло в неволi, не втратило ще живої душi, тiкало, щоб здобути собi те, за що предки виймали шаблi з пiхов або ставали до бою з кiллями та вилами…

А тим часом ворог не дрiмав.

Власники душ, повернених у робуче бидло, записаних у господарський iнвентар дiдича разом iз волами й кiньми, найбiльш боялись того неспокiйного, вiльнолюбного духу народного, бо його нiяк не можна було при-пасувати до панських iнтересiв, погодити з незмiрними скарбами; якi давала пановi оброблена хлопом українська земля, вiковiчна боротьба двох станiв - панського й мужичого, боротьба хронiчна, що часом приймала гострi форми i бурею проносилась над нещасним краєм,- нiколи не кiнчалась, ба й не могла скiнчитися, хоч пан перемiг. Ще недавно, вмившись в Уманi власною кров'ю i накидавши в Коднi стiжок гайдамацьких голiв, пан смакував перемогу, пильно обороняючи свої права на живий робочий iнвентар - хлопа. Хлоп протестував, хлоп тiкав на вiльнi землi, рятуючись, як мiг, од панщини, лишаючи на рiднiй землi все дороге, все миле його серцю." Але й там, далеко вiд рiдних осель, настигала його панська рука. На вiльних землях зорганiзованi були на втiкачiв лови, справжнi облави, як на вовка або ведмедя. По всiй Бессараб iї ганяли дозорцi, вистежуючи скрiзь по ровах, стогах сiна, комишах болотяних рiчок збiджених, змордованих людей. На пiвднi Бессарабiї, од бистрого Пруту, по лiвiм боцi Дунаю, аж ген до моря стояло на чатах вiйсько i заслоняло волю, що там, за широким Дунаєм, за зеленими прибережними вербами, синiла десь у чужiй країнi…

Голову втiкача оцiнено. За кожного спiйманого прибережнi козаки дiставали плату. Сотки, тисячi нещасних попадалися до рук козакам - i мусили випити гiрку до краю. Лиха доля чекала втiкача: його оддавано в некрути, засилано на Сибiр, катовано канчуками, тавровано, мов худобу, або з оголеною напiвголовою, збитого, збасаманеного, одсилано в кайданах назад до пана, знов у неволю, на панщину..

Чого вiн мiг сподiватися вдома вiд пана?

А проте, мов талiї води пiд теплим подихом весни, рiчкою текло вкраїнське селянство туди, де хоч дорогою цiною можна здобути бажану волю, а нi - то полягти кiстками на вiчний спочинок…

I

- То ти, Остапе?

- Я, Соломiє…

- Що ж воно буде?!?!?!?

- А що ж буде?.. Хай воно загориться без вогню й диму… Втечу… Пiду за Дунай, може, ще там люди не пособачились… От бачиш - сакви… Бувай здорова, Соломiє…

- Тiкаєш… покидаєш мене… I отеє яiiишуся сама з тим осоружним чоловiком… Нi, тiкай, тiкай, Остапе… Коли б ти знав, що робиться у горницях: пан бiга по хатi, мов скажений. "Бунтар, кричить, гайдамака! Вiн менi людей баламутить!.." Покликав осавулу: "Веди менi зараз Остапа Мандрику…"

- Так…

- "З живого шкуру здеру, чисто оббiлую… Я ж йому пригадаю, гайдамацi, Кодню…"

- Так…

- "В некрути, каже, оддам…" А паня бiла, бiла, трясця трясе її, а вона руки заломила та: "Ромцю, каже, тiкаймо звiдси, бо тi хлопи заб'ють нас, як мого дiдуся в Уманi…" Тiкай, Остапе, тiкай, серце… Спiймають - катуватимуть нелюди, живого не пустять…

- Враг його бери… Не так менi страшно ляха, як злiсть бере на наших людей: застромив вiл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що… Ех, пiду, де воля, де iншi люди… Бувай здорова, Соломiє…

- Перелазь, хоч попрощаємося.

Остап перекiiнуч^чедюз тин, за яким стояла Соломiя, сакви i сп'явся на тин. На нiчному зоряному небi виткнулась ставна парубоча постать й зникла по хвилi в густих бур'янах по той бiк тину.

- Ну, та й кропива ж тут, чисто попiкся. Де ти, Соломiє? Поночi й не видко.

- Ось я…- i перед Остапом зачорнiла велика, як на доброго мужика, постать.Ходiм до ставка, посидимо пiд вербами.^

Плутаючись у високих бур'янах, пролазячи попiд кущами, що тiсно посплiтались у сiй занедбанiй частинi панського гаю, вони долiзли врештi до води. Тут було парно. При повнiй тишi в повiтрi густий гай легко затримав зiбране за день тепло, i тепер звiдти пашiло, як iз печi. По скляному поверху ставка, в глибини якого визирало темне зоряне небо, тихо плив бiлою хмарою туман i, мов намiткою, загортав блимаючi в таємнiй глибинi зорi. Нiчна задуха насичена була сильними пахощами татарського зiлля, куширу, зогрiтої води. Край човна, в невеличкому плесi, оточеному осокою й лапатими лопухами, жаби лящали так завзято, що заглушали всякий згук у далекiй околицi, Остап iз Соломiєю сiли пiд вербою, але їм не говорилось. Подiї, що несподiвано привели їх до розлуки, ба й невiдома будущина, яка кинула вже свою тiнь на душу, збiглись у цей мент докупи i мов замулили глибину сердечну. Говорити мало - що скажеш кiлькома словами?.. Говорити ширше - навiщо? Не полегша на серцi, не одмiниться доля… Та й нiколи вже… пора рушати.

- Ти ж кудою подасися, Остапе?

- Та менi аби на чорний шлях, а там уже якось воно буде… там напутять уже…

- Ну, то не йди, голубе, селом, щоб не побачив хто… Я тебе духом перехоплю човном на той бiк, а там чагарником, полем - та й вийдеш на шлях. Так безпечнiше буде.

Соломiя пiдiйшла до ставка, скочила в човен i почала шарити на днищi.

- Капосний дiд, однiс весло у катрягу… Ну, та дарма - обiйдемось.

Одним зручним скоком Соломiя опинилась на березi i з такою легкiстю витягла з тину коляку, мовби то була застромлена дитиною ломачка.

Остап сiв у човен, i Соломiя одiпхнулась од берега. Човен плавко загойдався на волi, а далi тихо й рiвно посунув по водi над зорями, що тремтiли на днi блакитної безоднi. Соломiя з тихим смутком дивилась на Остапа й чула, як по її виду котилась сльоза за сльозою. Вони мовчали. Було б зовсiм тихо, коли б не пекельний хор, в якому жаби, здавалось, намагались перекричати одна одну.

Чорний панський гай потиху одсувався назад, закутуючись волокнуватими пасмами бiлого туману.

Човен стукнувсь об берег. Остап пiдняв свої сакви i поцiлувався з Соломiєю.

- Бувай здорова… Гляди ж, не забувай мого дiдуся… Перекажи, хай вони не журяться. Вже я якось дам собi раду…

- Добре, Остапе, перекажу… Ну хай тебе боронить i хова од лихого мати божа… Прощавай!

Остап скочив на берег, легким рухом закинув на плечi сакви i незабаром зник у чагарнику, а на човнi, як велетенська чавунна постать, iще довго стояла Соломiя, спершись на кiл та вдивляючись у чагарник, де разом iз Остапом зникало її щастя.

Остап йшов навпростець, минаючи вузькi, кривi стежки, протоптанi товаром й пастухами. Йому був добре знайомий i сей чагарник iз обгризеними худобою та виродливе покрученими корчами, й далека околиця, що розпливалась невиразними контурами серед нiчної темряви. Одiйшовши кiлька гонiв, Остап зупинився й озирнувся. Невиразною чорною плямою лежало сонне село у видолинку, i тiльки в корчмi ясно свiтилось одиноке вiконце й приковувало до себе Остапiв погляд. Се одиноке свiтло серед сонного села було немов останнiм "прощавай" рiдного закутка, ниткою, що в'язала його з батькiвщиною, з усiм близьким.) Але за хвилину вiконце згасло, i Остап почув, як разом iз зниклим свiтлом в його серцi щось урвалось i село геть одсунулось од його. Остап непомiтно для себе зiтхнув i рушив далi.

Чи то пiд впливом прощання й Соломiїних слiз, чи внаслiдок реакцiї по пережитих турботах, його обгорнув жаль. Чого саме було жаль, вiн не мiг би сказати, та й не думав про те. Так, просто жаль стис за серце, пiдступив до горЛа. Якась струнка сердечна бренькнула, зачеплена тим жалем, а з чагарiв та з нив, таких рiдних i милих - вiн се почув зразу,- натовпом знялись давнi згадки дитинства, неяснi, невиразнi, але вимагаючi частини серця для землi, яку вiн покидав тепер навiки, може.

Кожен кущик, горбок, долинка, кожна стежечка - все се було йому знайоме, промовляло до його. Тут, у товариствi однолiткiв-пастушкiв, заводив вiн безконечнi грища. Тут вiн пас панську худобу. Панську! Тим-то й ба, що панську. Та й хiба вiн сам за весь свiй двадцятилiтнiй вiк не був лишень панською худобою? Хiба його батько, мати, Соломiя, навiть дiдусь його, що ходив у Сiч, а потiм рiзав панiв в Уманi,хiба ж вони не стали такою худобою?..i Коли б вони не були панським товаром, то не мiг би пан розлучити його з Соломiєю та силою оддати їi за свого хурмана, не мiг би сивого дiдуся катувати на стайнi нагаями… не похвалявся б оббiлувати Остапа за смiливе слово.

- Оббiлуєш…- злорадно осмiхнувся Остап до себе.- Шукай вiтра в полi…

I йому ясно уявлялося, як лютуватиме пан, дiзнавшись завтра, що Остап утiк.

Коли б хоч дiдусевi нiчого не сталося через його… Та що йому станеться? Вiн уже старий, не сьогоднi-завтра покладуть у яму… На згадку про дiда Остап почув щось тепле у грудях. Тi билицi-казки про Сiч, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких вiн слухав, затаївши дух й не зводячи розжеврiлого ока з уст дiдових, будили в дитячiй головi химернi мрiї, вояцький запал. Не раз телята й вiвцi, спокiйно пощипуючи травицю в чагарнику, були свiдками козацьких нападiв або уманської рiзнi, виконаної пiдпасачами пiд проводом Остановим. Воля, воля i воля! Се чарiвне слово, споетизоване столiтнiм дiдом, розпалювало кров у хлопця, а дедалi, з лiтами, пiд впливом витворених панщиною умов, прибирало бiльш конкретну форму, глибше значення. Народ стогнав у неволi, але стогнав потай, не протестуючи, I коли Остап, викоханий дiдом у давнiх традицiях, здiймав рiч про те, що пора вже висунути шию з панського ярма, люди спочували йому, але далi спочуття дiло не йшло. Знайшлись навiть такi, що вклали пановi в уха бунтiвничi речi мо лодика - i от тепер Остап, скривджений i цькований, мусив кинути рiдний край. Йому було лiт десять, як iз-за Дунаю, з Сiчi, приїздили до них у село емiсари. Вiн їх добре пам'ятає. Лежачи на печi i удаючи, що спить, вiн чув, як вони довго гомонiли з дiдом, оповiдали про турецьку землю, про тамошнi порядки, казали, що пiд турком добре жити, й закликали людей на вiльнi землi. Дiд лишився, бо хотiв умерти на своїй сторонi, а дядько Панас як пiшов, так i по сей день Остап iшов уже з годину. Вiн не помiтив, як минув чагарник i вийшов у поле. Безкраї лани зеленого збiжжя, що саме красувалось у той час, дрiмали серед тихої ночi. Було так тихо, що Остаповi кроки лунали в полi, мов гупання цiпа на току. Але вiн тога не помiчав; якне помiчав величної лiтньої ночi, що розлягалась по безкраїх просторах, таких свiжих, зелених, запашних. Вiд прудкої ходи Остаповi зробилося душно. Вiн сiв на межi i роззувся. Приємний холод пройшов по його тiлу i принiс йому полегкiсть…

Тим часом темна блакить нiчного неба почала потроху блiднути. Зi сходу дихнув вiтрець i овiяв Остапа. I враз Остаповi зробилось весело i легко. Вiн почувся на волi. Молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всiх жилах, запрохалась на волю Остап зiрвався на рiвнi ноги i не пiшов, а побiг далi. Йому хотiлось гукнути на всi легенi словами пiснi або хоч крикнути, взяти отак щось у руки - велике, мiцне - i зламати його. Але вiн здержавсь.

Вiя йшов тепер прудко, сильно вимахуючи цiпком, мов усю силу свою молодечу вкладав i в ту ходу, i в рухи, а думки одна за одною, як на крилах, летiли все наперед. Не так думки, як уява. Уявляється йому Дунай, широкий-широкий - ну, як Дунай широкий. За Дунаєм - Сiч. Басують пiд козацтвом конi, мов змiї тi, повигинали шиї… Козацтво - як мак… Жупан червоний, вус чорний, довгий, при боцi шаблюка. Попереду… попереду - Остап. Кiнь пiд ним гарячий, вороний, той, що у пана лишився на стайнi; одiж iз щирого срiбла-злота, шабля довжезна. Вiн оповiда козакам, за вiщо пан хотiв його оббiлувати, ява повелась тепер у них неволя в Уманщинi, що треба пiти i визволити народ iз неволi, потiшити на старiсть дiдуся i одняти Соломiю вiд її чоловiка, бо вона не хурмана пайового, а його, Остапа, кохає… Козаки вклоняються йому, пускають iз копита конi, кидаються у Дунай, перепливають його, а далi мчаться - Остап попереду - через луки й поля до них у село, в Уманщину… Чи бачиш, Соломiє?..

Раптом - пурх! Щось важке, як куля, з писком вискочило з-пiд нiг Остапових i черкнулось крилом об його груди… Остап так i одплигнув, мов хвисьнутий зненацька батогом по жижках. Серце затрiпалось у грудях i стало. По плечах полiзла вгору мурашня.

- Тьху! пек тобi, цур!..- одiтхнув вiн нарештi.- Як налякало!..- I пiшов далi.

Але мрiї вже щезли, мов птах розвiяв їх крилами. Остап знов побачив себе серед поля, почувся втiкачем, недалеко вiд пана i всякої небезпечностi.

Свiтало. На блiдому небi ясно горiла зiрниця. Колосисте море синiло пiд росою в тьмяному свiтлi. Од свiжого подиху ранку злегка тремтiли жита, з рум'яного сходу линуло свiтло i м'якими хвилями розпливалось помiж небом i землею. Над полем,, у високостi, спiвали вже жайворонки.

Остап вийшов на шлях i озирнувся. Оддалiки щось манячiло на шляху, немов який подорожнiй, з клунками на плечах, плентався шляхом од села. На шляху було небезпечно. Остап змiркував, що пан, дiзнавшись про його втiки, мiг послати за ним навздогiн. Краще було звернути з дороги в який ярок чи видолинок. Там навiть можна переспати спеку i смерком знов у путь. Але тiльки Остап звернув iз дороги, як йому причулося, що щось немов гукає. Вiн озирнувся: прискорюючи ходу, подорожнiй махав на нього рукою, бажаючи, очевидячки, спинити його. Що за мара? Першою думкою в Остапа було тiкати. Але зваживши, що поки вiн один на один,жахатися нiчого, Остап зупинився, очiкуючи й вдивляючись у подорожнього. Тому, очевидячки, було пильно, бо, не вдовольняючись прудкою ходою, вiн iнколи пускався бiгти, придержуючи свої клунки на плечах, i вже за чверть години Остап мiг розглядiти його струнку постать.

Був то молодий, безвусий парубок, мiцно збудований, у високiй сивiйiкучмi, короткiй чутаїнцi i з довгим цiпком. Остаповi було чудно, що парубок немов осмiхався, але коли той наблизився i привiтався до нього, Остап iз несподiванки скрикнув:

- Соломiє!.. Чи ти здурiла?

- Може, й здурiла…- смiялася Соломiя.

- Пек тобi, маро… Чисто парубок… Куди ти й по що?

- За Дунай, у Сiч iз тобою… Приймаєш товариша чи не приймаєш?

- Чи ти знавiснiла, молодице, чи тебе нинi жарт узявся?..

- Якi там жарти… Скоро ти пiшов, я як стала на човнi, так i задубiла. Холодна, холодна, мов завмерла!.. Далi прокинулась i чую, що все менi противне, все гидке: i чоловiк, i панщина, й життя моє безщасне… Пропадай воно все пропадом… Пiду i я свiт за очi… Вже ж за тобою хоч серцевi легше буде… Та чимдужч додому, за торбину: вкинула що треба на дорогу. Тiльки, думаю, пан ловитиме нас. Але й я не дурна. Дiдька з'їсть, що спiймає… Метнулась до комори - чоловiка нема дома, повiз паню в гостi; зняла з жердки сорочку й штани… Тодi спiдницю з себе, штани на ноги, накинула на плечi чугаїнку, а на голову шапку-i козак козаком… Шукай тепер, пане, парубка з молодицею… нiхто не бачив, лиш двох парубкiв стрiчали… Що ж менi з тим, що скинула, дiяти? Покинути боюся, догадаються ще… Узяла своє пiд пахву, побiгла до ставка, прив'язала камiнь - i шубовсть у воду… Вiчная пам'ять. А тодi селом, та на шлях, та бiжу-бiжу, щоб догнати. Ху, як ухекалась… Що ж, приймаєш парубка у товаришi чи нi?

- А що ж я робитиму з тобою у Сiчi, гей!.. Отсе сказав! Звiсно, вона не пiде до Сiчi у братчики. Та й навiщо, коли навкруги Сiчi скрiзь слободи, а в тих слободах живуть нашi люди з жiнками, з дiтьми. Турок дає землю - займай, скiльки твоя сила. Вона про се довiдне знає од людей. Вони оселяться в слободi, вона хазяйнуватиме, а вiн iз Сiчi наїздитиме додому, а то й зовсiм облишиться на господарствi… А iим часом у дорозi вона хустя випере йому, догляне, голову змиє. При своїй небозi добре i в дорозi… Хiба не знає приказки?.. Ну, хай же вiн не супиться, мов сич на гiллi, й веселiше гляне на свою Соломiю, що задля нього вбралась у штани та ладна мандрувати хоч на край свiту Остап осмiхнувся. Вiн, властиво, радий був Соломiї, лише ота несподiванка збила його" з пантелику.

- А щоб же тебе муха вбрикнула, що ти вигадала!..- повеселiшав Остап.- Та чого ми тут стоїмо? - схаменувся вiн ураз,- день як бик, i вже он курить щось шляхом…

Справдi, сонце встало й оглядало свiт палаючим оком, а на степовому горизонтi немов справдi завислi хмарка куряви.

Остап iз Соломiєю звернули з шляху на поле i незабаром знайшли те, чого їм було треба. Тут, у коритi висхлого бурчака, облямованого по високих берегах червоним польовим маком, було безпечнiше, ба навiть i деякi вигоди трапились їм: вони надибали степову криничку, джерело, що ледве сльозило й виповняло природну 3'ападинку, оброслу травою, а далi течiйкою шилось по закрутах рiвчака. Тут вони порiшили спочити. Спiльний снiданок i можливiсть перекинутись щирим словом iз близькою людиною - дорешти помирили Остапа з несподiваним випадком; його значно заспокоїли Соломiїнi доводи, i обидва товаришi, вже без зайвих турбот, натомленi нiчницями, твердо поснули сном молодостi.

Сонце було низько, так у два чоловiки вiд землi, коли Остап прокинувся. Вiн хотiв збудити Соломiю, але лиш глянув на неї, як схопився за боки вiд шаленого реготу.

- Ха-ха-ха!.. От козак - разкозак!..- реготався Остап.Ха-ха-ха!..

Той регiт збудив Соломiю. Вона схопилась , протираючи очi, здивовано зиркала на Остапа.

- Ти чого?..

- Продери, продери очi… Ха-ха-ха!..

- Бачу вже… Та чого ти?

- Ну, тепер ходiм.

Остап пiдвiв Соломiю й потяг її до кринички.

Стань на колiна i дивись у воду…

Соломiя нагнулась i зазирнула до кринички. Звiдти глянуло на неї свiже, повне обличчя з карими очима, що так виразно бiлiло при картатому очiпку й пасмах чорного волосся, що пiд час сну повисмикувалось iз-пiд очiпка.

- Тепер глянь на свої ноги.

Соломiя глянула i враз залилася дзвiнким смiхом.

- Ха-ха-ха!..- не вгавав Остап. - Голова молодицина, а ноги парубочi…

Вони реготались, мов дiти: вона - тонко i дзвiнко, як молода дiвчина, вiн - грубше, передчасним баском двадцятилiтнього парубка.

- Що ж воно буде? - спитав перегодом Остап.- Таж як хто пiдгледить твiй очiпок, не мине нас халепа.

- А ось що буде! - рiшуче промовила Соломiя i з сими словами здерла з голови очiпок. Чорнi буйнi коси впали їй на плечi й вкрили їх нижче пояса.- На, рiж…

- Що ти кажеш? - жахнувся Остап.

- Рiж, кажу…

- I тобi не жаль, Соломiє?

- Анi крихти… Рiж! - уперто намагалась молодиця й сiла долi.

- Та в мене й ножиць чортма.

- Рiж ножем!..

Остап стояв, вагаючись, але бачачи молодицину упертiсть, вийняв нiж, поточив його об камiнь i почав обтинати в кружок Соломiiне волосся.

Довгi пасма чорних кiс, мов мертвi гадюки, тихо зсувались по плечах додолу i лягали на землi дивними покосами.

Однак Соломiя ^дурила себе, запевняючи, що їй не жаль кiс. Як тiльки нiж шурнув по волоссю i до нiг Соломiїних упало перше пасмо кiс, вона почула якийсь бiль у грудях, щось стисло за серце, i на очi набiгли слози.

Робота була скiнчена. Остап одступивсь од Соломiї, щоб здалека краще придивитись до своєї роботи, а Соломiя, мовчазна й замислена, сидiла долi серед обтятого волосся i вдивлялась кудись у простiр.

Заходяче сонце червоним свiтлом осявало сю картину: його, стрункого й мiцного, з чорними очима, орлячим носом i темним молодим вусом на засмаленому обличчю, i її, що в образi бiлолицього чорнявого хлопця дивилась у простiр засмученими карими очима.

- Ну, пора нам рушати… Гей ти, парубче, як тебе звати - Семеном чи як?

- Про мене й Семене…- зiтхнула Соломiя i знялась iз мiсця.

II

Була темна осiння нiч. Густа мряка чорним запиналом єднала з небом спалену сонцем полинину. У долинi, на виднокрузi, сiрiло щось широкою смугою i розпливалось у пiтьмi.

То був Дунай.

Ще густiший морок виповняв глибокi чорториї, що збiгали в долину по схилу прибережного узгiр'я. В однiй з таких яруг, глибоких та покручених по всiх напрямках весняними водами, на самому днi ворушились люди. То були втiкачi. Два днi i двi ночi сидiли вони тут у вогкостi й пiтьмi, ховаючись вiд козачих пiкетiв, розкиданих по лiвому березi Дунаю. Якраз сьогоднi, з опiвночi, мусили вони прокрастися у прибережнi комишi i там чекати перевожчикiв iз-за Дунаю.

Було i там чоловiка з тридцять, iз дiтьми, з усяким хатнiм збiжжям, зi слабими навiть, яких не можна було кинути у чужiй сторонi.

По днi яруги неслося глухе, придушене шемрання. Не то осiннi води шумiли, збiгаючи у Дунай, не то вiтер бився в заломах провалля. Люди говорили потиху, сливе пошепки. Якийсь молодий з ноткою сердечностi голос оповiдав звичайну iсторiю втiкача… "I попавсь я до грека, i зазнав я неволi ще гiршої, як удома. Гнав мене на роботу i вдень i вночi, i годував гiрш за собаку… Сорочка на менi чорна, заношена, нуяса мене напала, їсть… I ходив я, як звiр той лiсовий, та не смiв i словом перечити хазяїновi, бо вiн нахвалявся наслати на мене посiпак…"

- Ох-хо! - вирвалось iз чиїхось грудей i тихою скаргою загинуло в темному проваллi.

Десь здалеку бринiла, як муха повеснi, притишена пiсня.

- Отче наш… да будеть воля твоя…- молився хтось iз притиском, iз чуттям.

Хвора жiнка важко дихала i стиха постогнувала. Межи втiкачами були й Остап iз Соломiєю. Зазнавши всяких пригод, вони врештi добились до Дунаю i вкупi з iншими чекали перевозу.

- Ти ще не заснула, Соломiє? - стиха обiзвався Остап.

- Та мало що… Так сон налiг на мене, так налiгКоли б уже швидше рушати звiдси…

- Ще рано, до пiвночi далеко… Ну й холод - чисто змерз!.. Iване! - обернувся Остап у другий бiк.- Як думаєш, не завадив би нам оберемок бадилля на вогнище? га?

- Падку мiй! Таж то аж наверх лiзти, гей! - жахнулось щось у темрявi пискливим баб'ячим голосом i кiлька разiв вiдсапнуло, немов корова у хлiву.

- I куди його посилаєш? Адже вiн на своїх коротких ногах не злiзе на гору,- кинула Соломiя.

- Овва… овва… бозна-що вигадали… я й не на таке лазив…- образився Iван. I з сими словами стало чутно, як вiн подряпавсь на стрiмку стiну урвища, важко й часто вiдсапуючи.

- Бач, старається Котигорошок…-промовив хтось iз темряви,- аби молодиця слово сказала - в пекло полiзе.

За кiлька хвилин оберемок бадилля прудко летiв у провалля, а за ним, обвалюючи глину i запорошуючи усiм очi, скотився додолу трiумфуючий Iван.

- От i не вилiз… от i короткi ноги… ге! Якби не короткi ноги - сидiв би один iз другим поночi… а тепер у нас вогонь буде… хе-хе-хе… Кресало є?.. Є!.. А губка є?.. Є!.. Ну, викрешемо… ге!..- торохтiв вiн, мов горохом сипав.

Iван метушився, бiгав без потреби з одного мiсця на друге, шелестiв сухим бадиллям, iрощив його i складав на купу.

Врештi черкнулась криця о кремiнь… спалахнула на мент iскра, i стiни урвища немов двигнулись.

Iван припав до землi i дув. Червону цятку, до якої вiн мало не торкавсь устами, розбирав гнiв: вона росла, червонiла, пирскала, мов сердитий кiт, i врештi, не витримавши, схопилась полум'ям, бухнула сивим димом i залляла свiтлом дно чорториi.

Нерiвне свiтло осявало коротку, грубу фiгуру з круглим ласкавим обличчям, зарослим, мов куделею, пасмами полового волосся, блимало по накиданих безладно клунках та по втiкачах, що сидiли й лежали купками по землi. Крутi глинястi стiни урвища жовтiли, i лиш угорi, в глибоких заломах, бився крилами сполоханий морок.

Остап та Соломiя присунулись до вогню. Раптом здалека, з берега рiчки, почувся кiнський тупiт. Усi насторожились.

- Гаси вогонь! - обiзвався хтось пошепки й з тривогою.- Крий боже, ще помiтять…

Остап знехотя почав затоптувати вогонь, хоч се йому i не вдавалося. Жеврiюче бадилля розповзалось скрiзь, мов огнянi хробаки, сичало й курилось.

Тим часом кiнський тупiт завмирав удалинi i врештi зовсiм затих.

У проваллi знов стало темно. Усi мовчали.

- Iване,- перервав хтось врештi тишу,- розкажи-но, як тебе жiнка била та як ти од неї забiг аж сюди…

- Отеє вигадав! Щоб жiнка та чоловiка била - та се ж беззакон, безпардон!.. Зроду такого не було… хехе-хе…- непевно якось смiявся Iван, немов хотiв пiдбадьорити себе.

Iван пристав до Остапа десь у дорозi. Вони були з одного повiту, навiть села їх були близько. Се їх з'єднало, i з того часу Iван не розлучався з земляками. Весела i добродушна вдача Iванова не раз ставала їм у пригодi при довгiй i важкiй блуканинi по чужих краях. Iван охоче оповiдав про своє життя домашнє; з оповiдання того можна було зрозумiти, що втiк вiн не так од панщини, як вiд лютої жiнки, яка мала занадто великi кулаки для малого на зрiст Iвана. От тою-то лютою жiнкою й дратували раз у раз Iвана, та вiн не сердився i добродушно викручувався жартами.

Та хоч сите тiло Iванове спочило трохи вiд жiнчиних кулакiв, душа його шукала знайомих вражень покори. Вiн прив'язався до Соломiї, що огрядною постаттю нагадувала йому жiнку, i за кождим її словом ладен був скочити хоч у пекло. Сю особливу прихильнiсть до Соломiї помiчав не тiльки Остап, а всi, i лиш висмiювали бiдного коротконогого лицаря.

- Говори,- дратував Iвана той самий голос,- певно, молотила, як цiпом. Коли б не втiк, то пiшов би досi на смух. '"

- Ну, то що? - жваво пiдхопив Iван.- Хiба я боюся смертi? Сохрани боже!.. Пошли, господи, й завтра. Раз вмирати - не двiчi. Вмер - i край, бiльш не встанеш.

- Нi, краще не здихай, Iване, тут, бо будуть шкури дешевi…

- Хе-хе-хе!.. О, бодай тебе, що вигадав,- хехекав Iван, мов булькав iз повної пляшки. На смiх його, однак, нiхто не обiзвався. Люди були поважнi, похмурi навiть. Тiльки дитина часом заквилить й сповнить жалем провалля.

- Чи не час нам у дорогу? - поспитала Соломiя.

- Про те вже дiд Овсiй знає, вiн тут порядкує,- обiзвався Остап.

Очевидячки, се питання усiх цiкавило, бо по проваллi пройшов шепiт: пора, пора… I почалося збирання.

- Потихо, потихо, не всi разом,- шамкав дiд Овсiй i все лазив помiж люди, усе толочив їм ноги.

Рушили.

Вибратися, однак, iз темної, покрученої та вузької чорториї було нелегко. Раз у раз доводилось спотикатися, намацувати дорогу, падати, чiплятись за клунки, вставати i знов спотикатися. Ся плутанина зайняла коло години. Врештi вiйнув вiтрець - перед втiкачами була наддунайська низина. Усi зiтхнули вiльнiше, хоч небезпечнiсть саме тут i починалася. Треба було перейти рiвне, незаросле й не закрите нiчим мiсце, щоб опинитися в комишах. Дiд Овсiй вистроїв усiх в одну лiнiю, а сам пiшов попереду. Нiч була темна, аж чорна, в кiлькох ступенях нiчого не можна було розiбрати. Легкий туман вставав над Дунаєм, повз берегами, окутував втiкачiв. Вони потиху посувалися.

- А я вже вас держуся, як слiпий плота,- шепотiв Iван до Соломiї, йдучи за нею.Куди ви - туди й я… Щоб бути разом… А може, вам важко, то дайте менi клунок, я понесу,- жебонiв вiн, важко вiдсапуючи…

- Та не сопiть так, мов ковальський мiх,- напучувала його Соломiя.- А клунка свого не дам, бо я ще й вас могла б узяти на горгошi з вашою торбою разом..

- Коли ж ноги грузнуть, аж у постолах хлющить, та ще щось, не тут згадуючи, немов чiпляється до нiг, не пускає. Починався мочар, порослий комишем. Чутно було, як шелестить комиш шорстким листом та iнодi хрусне пiд ногою суха очеретина.

Йшли недовго. Дiд-провiдник зупинився, наказав усiм залазити в комишi, скласти свої клунки й бути напоготовi, а сам десь зник.

Близько, зараз отут, дихала холодною вогкiстю рiчка, хоч її не видко було у пiтьмi. Зверху почало щось сiятись, чи то дощ, чи мряка. Втiкачi розташувалися на мочарi, пiд ногами у них плющало. Вони сидiли нерухомо, карячки, боячись поворухнутись та зачепити шамкий комиш. Вони дивились перед себе у густий вогкий морок. Ноги терпли, мряка покривала одежу холодною росою, вода затiкала в обув. Очiкування помочi, що мала прибути з невiдомих вiльних країв та визволити з неволi,- напружувало нерви, розтягувало без краю час. Почуття дiйсностi втрачалося, усе приймало незвичайний, казковий характер. Напружене око вбачало у пiтьмi якiсь тiнi, що снуються в туманi, наближаються, вiддаляються, приймають незвичайнi розмiри. Часом блимне здаля вогонь i зникне, щоб з'явитись у другому мiсцi. I знов темно. На рiчцi щось плюснуло… раз, другий… Присяг би, що то весла одбивають по водi такт, що човни рiжуть хвилю i ось-ось стукнуть носами в берег… Однак скрiзь тихо… Широка рiчка спокiйно дрiмає в легкому туманi, чорне небо безпе рестанку сiє росу… Здається, що ся довга осiння нiч нiколи не скiнчиться… марнi надiї, даремнi сподiвання… нiхто не прибуде, нiхто й не думає про те, що тут сидять холоднi, стурбованi люди й, як бога з неба, чекають рятунку… Усе намарне… Але око знов ваблять блукаючi вогнi й рухливi тiнi, вухо знов ловить непевнi згуки, що родять надiю, будять увагу…

Тiло терпне, тiло деревенiє, кудись подiлись ноги, що мокли в водi, не чуть їх, напiвсолодка втома обхоплює людину, байдужнiсть закрадається в серце… Все так, як слiд, як має бути, i чи не однаково гинути тут, серед сього багна, чи вдома в неволi…

Ураз - що се? Сон сниться чи чудо дiється? Далеко за рiчкою блиснуло щось, немов iз неба вогонь упав на землю i спалахнув, як свiчка. Поряд сяйнуло знов, а за ним у третьому мiсцi сильно бухнув полумiнь. Три вогнi горiли, як свiчки в церквi,- i не можна було розiбрати, чи воно на землi, чи на небi дiється. Немов холодний вiтрець повiяв i торкнувся обличчя. Усi стрепенулись. Та не встигли вони спам'ятатися, як вогнi згасли i одночасно, десь недалеко в комишах жалiбно завив голодний вовк. Та сумна скарга покотилася по рiчцi i вразила втiкачiв.

- Бач, зголоднiв! - зi спiвчуттям обiзвалась Соломiя.

- Ая!.. ая!.. Ще й не такої заспiваєш, як живiт присохне до спини… А може, то вiн нас почув та плаче, що нiяк взяти… хе-хе!..

- Ну, ти його тiльки торкни. Котигорошка, то вiн зараз i розсиплеться,- невдоволено промовив Остап.

- А, якi ж бо ви!.. Хiба ж я що? Хiба ж я як?..

- Поснули? Га? - прошамкав раптом дiд Овсiй, вернувшись iз берега.- А зараз перевiз буде…

Люди ворухнулись. Аж ось воно - перевiз… Груди вiльно зiтхнули… Десь раптом знайшлися ноги, мокрi, холоднi, задубiлi, зомлiле тiло забажало рухiв, дiйснiсть розвiяла чари, розбудила мозок.

- А що - вовк добре заскиглив? - шепнув дiдок на вухо Iвановi i засмiявся.

- А щоб же вас ведмiдь загриз… борони боже! - здивувався той.- А я ж не казав, а я ж не мовив…

I в його шепотi чулося таке здивування перед хитрощами дiда й така наївна вiра в те, що вiн зразу одгадав тi хитрощi, що Остап i Соломiя мимохiть осмiхнулися.

Потиху й обережно усi посунулись до берега. З нетерплячкою вдивлялися вони у темряву, та нiчого не бачили й не чули. Рiчка спала. На заходi трохи вияснилось, i на мутному небi вирiзалися контури чорних, мов важкi хмари, гiр. За рiчкою шумiли плавнi.

Незважаючи на дiдову обiцянку, перевiз не прибував. Люди нетерпеливились. Дiти змерзли, пищали, i трудно було заспокоїти їх. Мiсце було небезпечне - тут раз у раз вешталась кордонна сторожа i кожної хвилини могла заскочити. Се дратувало. Нарiкання сипались на дiда Овсiя, усiх брала хiть скорiш покинути небезпечний берег та знов забитися в яку нору. Там бодай можна розкласти вогонь й зiгрiтися. Шхто й не дививсь на рiчку.

Коли се - на самому березi щось плюснуло. Два човни м'яко шурхнули по прибережному пiску, i тихий голос поспитав:

- Ви усi тут?

На березi зробився заколот. Всi товпились коло човнiв, кождий хотiв скорiш зайняти мiсце, примостити свої клунки. Дiдовi Овсiєвi нелегко давалося зробити лад i спокiй. Котигорошок одним iз перших скочив у човен i завзято намагався втягти за собою якийсь Соломiїн клунок.

- Соломiє… Остапе… сюди… до мене! - кликав вiн пошепки, i сопiв, i кректав, i крутив головою, вовтузячись iз непокiрливим клунком.

Раптом зовсiм зблизька форкнула коняка. Усi оторопiли.

- Сiдай швидше,- сикнув перевожчик. Та було пiзно.

- Хто там? - гукнув iз темряви сердитий голос. У ту ж хвилину кiнська голова наткнулась на купку людей, а над нею звiвся козак, немов шукав чогось на землi.

- Еге-еI - протяг вiн наче до себе, скинув iз плеча рушницю i бахнув над головами принишклих втiкачiв.

Люди опам'яталися. Адже вiн один, а їх багато. Смiливiшi кинулись на козака, та голiруч нелегко було його взяти.

Тим часом стрiл, певне, почули, бо з темряви неслась уже на втiкачiв кiнська тупотнява, брязк зброї i грубi людськi голоси.

- Лови їх! В'яжи! - гукали козаки, впадаючи на тих, що не встигли сiсти у човен. Вони зiскакували з коней i кидались на втiкачiв. Усе змiшалося.

Якийсь здоровенний москаль ухопив Соломiю впоперек i поволiк, але Остап насiв на нього ззаду i визволив Соломiю.

- Матiнко! Рятуйте! - верещав пронизуватий жiночий голос, покриваючи шум боротьби.

А човни тим часом тiкали. Вода кипiла пiд веслами, човни тремтiли й скакали на водi, як живi.

- Стiй! - неслось iз берега,- будемо стрiляти! - Гримнуло кiлька стрiлiв i сколихнуло повiтря.

Кулi свистали над головами втiкачiв, але Iвановi було не до куль: вiн усе ще махав руками i благаючим, розпучливим голосом кликав:

- Остапе!.. Соломiє!.. А якi ж бо ви… сiдайте швидше… сюди, до мене…- i не помiчав, що вiд берега оддiляла його широка смуга води, а галас на березi покривав його слабий, пискливий голос…

***

Що далi було - нi Остап, нi Соломiя не могли добре пригадати. Вони лиш пам'ятали, що бiгли на одчай, через комишi, через воду, в безпросвiтнiй темрявi, з почуттям звiрини, за якою женуть собаки. Кiлька разiв Остап вскакував у воду мало не по пояс, часто Соломiя з розгону натикалась на кущ верболозу, але кожен раз вони давали собi раду i знов мчали вперед, добуваючи останнi сили. Врештi щось перепинило їм дорогу, i вони попадали. Ся пригода була їм навiть на руку. Лежачи на чомусь твердому й холодному, вони могли тропи одсапнути. Ноги в них тремтiли, груди важко дихали. Вони лежали i слухали. Навколо було тихо, од берера не долiтав сюди жаден згук - очевидячки, там уже все скiнчилося. Сiяв дрiбненький дощик, темрява знов стала густiшою. Не почуваючи за собою погонi, Остап i Соломiя помалу опам'яталися. Остап обережно обмацав те, на чому лежав: то горб, порослий травою. "Ага! - подумав вiн.- Ми, видно, наткнулися на високий берег". Вони спочили трохи, осмiленi тишею, звелися i обережно побрели вздовж гiр, в над iї натрапити на яругу, де можна б було захиститися вiд дощу й холоду. I справдi - незабаром почули пiд ногами розмиту глину i увiйшли у чорну пащу провалля.

Тут вони намацали сухе, затишне мiсце i тiльки тодi почули, що страшенно втомленi й зогрiтi шаленим бiгом. Утома була така сильна, що брала верх над усiм: вони - просто впали. Без розмов, без думок вони поснули твердим, здоровим сном.

Прокинулись вони нерано: сонце, мабуть, було високо, бо жовтий промiнь його повз по стiнi урвища. Вгорi синiла смужечка погiдного неба.

Першою думкою в Остапа було довiдатись, де вони. Вiн подавсь на розвiдки i скоро вернувся, щоб заспокоїти Соломiю: скрiзь тихо, спокiйно, днина тепла й ясна. Почали радитись.

Обоє згадали, що один мiрошник iз-над Пруту, одноокий Яким, такий забiглий, як i вони, тiльки з Подiлля, хвалився, що знає спосiб переправити їх у Туреччину, i вони, певне б, звернулися до нього, коли б Котигорошок та дiд Овсiй не пiдбили їх тiкати разом iз ними через Дунай.

Тепер нiчого iншого не лишалося, як звернутися до того мiрошника, бо переховуватися далi на сьому боцi було небезпечно: їх могли спiймати, одiслати до пана або запроторити в тюрму.

Вони ледве вилiзли з глибокого провалля i опинилися на спаленiй сонцем сiрiй полонинi. Низина, що приймала вночi фантастичнi, непевнi форми, видавалась удень дуже гарною. Широкий i тихий Дунай блищав проти сонця, мов криця, а з-за прибережних, зелених iще верб здiймались у небо блакитнi шпилi далеких гiр.

Розглянувшись уважно, Остап змiркував, що звiдси до Кишницi, де стояв вiтряк Якима, буде верстов iз тридцять. Коли поспiшитися, то до вечора можна б iще постигнути туди.

I вони, почистивши трохи свою молдаванську, заболочену вчора одежу, не гаючись, подались у дорогу. Вони йшли то шляхом, то стежками навпростець, намагаючись не звертати на себе уваги.

- Десь тепер наш Котигорошок iз турком бесiдує,- обiзвалась Соломiя.

- Як не годує ракiв дунайських,- кинув Остап. I їм уявилися нiчнi пригоди.

Вони обiгнули з правого боку Ренi i подались понад Прутом. З дороги видно було, як вився у низинi кривульками глибокий та каламутний Прут, а за ним, скiльки око сягало, рудiли стиглим комишем плавнi i хвилювались, як нива. Край неба щось курилося, дим низько слався над очеретами. Iнколи над берегом Пруту проскакував вершник i зникав за крутим поворотом рiчки.

За Прутом була Туреччина.

Вже була нiч, коли вони пiдходили до кишницьких вiтрякiв, що лiниво помахували крилами. На радiсть їм, у Якимовому вiтряку свiтилось. Вони одхилили дверi i увiйшли. Там нiкого не було - i Остап iз Соломiєю присiли на мiшках. У млинi стояв теплий, приємно солодкуватий запах свiжої кукурудзяної муки. Борошняний пил висiв у повiтрi, а стiни, банти i постав були обсипанi ним, як снiгом. Бiле павутиння фестонами висiло вгорi, гойдалось од найменшого руху повiтря i кидало дивовижнi тiнi при жовтому свiтлi одинокої лiхтарнi. Жорна м'яко шамотiли по зернi; кiш трясся, як у пропасницi; вгорi щось жалiбно скрипiло. За стiнами вiтряка, в селi, валували собаки…

Незабаром з'явився заборошнений мельник. Придивившись своїм одним оком, вiн впiзнав Остапа.

Остап зараз-таки розказав йому, по що прийшов.

- Добре…- коротко одмовив Яким,- трохи упораюсь, i пiдемо.

Остап i Соломiя були стомленi дорогою, однак змовчали про те.

Вони трохи спочили й перекусили, поки мельник засипав зерно та переносив мiшки.

Так коло пiвночi Яким їх покликав:

- Ходiм.

Вони вийшли.

Над селом стояв звичайний в осiнню пору туман. Вiн йшов, очевидячки, з рiчки, з плавнiв, бо чим нижче вони спускалися, тим туман ставав густiшим. Село виглядало, як iз-пiд води, блiде свiтло лиш де-не-де блимало крiзь млу. Дихалось важко. Всi троє мовчки спускались униз, а далi звернули убiк од села i йшли так верстви зо двi, то спускаючись, то дряпаючись по горбах^ Врештi мельник казав їм зупинитися, а сам пiшов наперед. Остап iз Соломiєю вдивлялись у темряву i нiчого не бачили? мельникова постать раптом зникла з-перед очей, мов розпустилась у млi. За кiлька хвилин вiн вернув i повiв їх за собою униз, по крутому й слизькому схилу. Коли вони обережно спускалися з гори, недалеко вiд них блимнуло два вогники i в ту ж мить зникли.

- То лис,- пояснив мельник.

Врештi вони зупинились. Мельник викресав вогню i освiтив вузьку, як лисяча нора, печеру.

Тут, видно, недавно були люди, бо лежала купа сухого листу та кiлька грубих вербових полiн.

Мельникiв план був дуже простий: зв'язати невеличкий плiт, аби мiг здержати двох людей,- i в темну нiч, ховаючись од козакiв, переплисти у плавнi. А там уже безпечно. Коли б не стало прихованого тут матерiалу, можна роздобути на березi рiчки. Аби обережно.

I одноокий Яким подав Остаповi жмут мотуза та паляницю, попрощавсь i зник у млi.

Соломiї дуже сподобався мельникiв план. Вона мала охоту зараз-таки в'язати плiт.

При свiтлi воскової свiчки, що вони роздобули в млинi, вони взялися до роботи 1 так захопилися, що забули про втому та сон. Та матерiалу було не доволi для плота, i треба було одкласти роботу.

Другої днини Остап пустивсь на розвiдки. Показалося, що їхнiй сховок був у макiтрi, але доволi було злiзти на гору, як саме тут, мало не пiд ногами, нiс бистрi води Прут, вгинаючись у берег колiном i ховаючи обидва кiнцi за високими береговими виступами. Мiсце справдi було вигiдне для переправи, бо доволi було кордонному козаковi загнути за виступ - i колiно рiчки зникало йому з очей.

На березi валялись галузки, уламки дощок i навiть цiлi верби з корiнням, викинутi на берег повiнню. Над плавнями чорними пасмами повз дим.

Тiльки вночi Остап iз Соломiєю зважились податися на берег. Вилазячи з макiтри на гору, вони побачили червоне крайнебо, наче сходив мiсяць.

- Що за мара,- обiзвався Остап,- адже тепер не мiсячнi ночi.

Та Соломiя, що встигла вже злiзти, раптом одхилилась i мало не скрикнула:

- А дивись!.. дивись!..

Остап глянув i остовпiв.

Перед ним, на крайнебi, стояли високi вогнянi гори. Та нi, вони не стояли. Вони рушались, як живi, хитались, тремтiли, осiдали в одному мiсцi i виростали в другому. Вони тихо жеврiли, як купа iскристого золота, або вибухали червоним снопом полум'я. Вiдтак знесилювались, в'яли i гнулись од вiтру, i знову росли, знов палали. Коли одна з них падала, друга пiдхоплювала її, здiймалась догори i бистро ламала лiнiю блискучих визубнiв. Од них займалась на небi хмара i палала вкупi з далеким небом.

То горiли плавнi.

З жахом вдивлялись Остап iз Соломiєю у сю картину.

- Нi, не до нас йде, а вбiк, за вiтром,- iз легким серцем зiтхнула врештi Соломiя.

Здавалося, розбурхане море вогню кипiло, ревло, бризкало вогняною пiною, раз червоною, як грань, раз бiлою, як свiтло блискавки, i йшло сердитими хвилями на чорнi безбороннi плавнi, що причаїлись i тремтiли у вiчнiй пiтьмi.

Однак нiколи було любуватися. Оглядаючись i прислухаючись, вони зiйшли на берег. Не було нiкого. Од далекого свiтла внизу здавалось iще темнiше. З плавнiв уставав туман.

Вони знайшли, що їм було потрiбне, i з великою обережнiстю, пам'ятаючи, що кожну хвилину може виткнутись iз-за виступу козак, потягли на гору оберемки вербового гiлля.

З опiвночi плiт лежав готовий, аж просивсь на воду.

Вiн був важкий, кострубатий, i його треба було нести так, щоб не ослаб мотуз.

Остап i Соломiя кректали, зупинялись, спочивали, обливались потом i знов тягли його на гору.

Навколо - нi душечки. Нi, їм таки везло нинi! Туман стояв густий, мов кисiль; до свiта було далеко, а кордонна сторожа або поснула, або вигинула.

- Заким сонце зiйде - го-го! де ми будемо…- радiсно шептав Остап.

- Тодi кажи гоп, як перескочиш…

На березi було теж тихо i безлюдно. Каламутний Прут дихав вогким холодом. Сiрi, ледве помiтнi в туманi плавнi непривiтно шумiли.

Остап iз Соломiєю потиху спустили плiт на рiчку. Вiн хлюпнув i глибоко осiв у воду. Коли Соломiя примостилася на плотi, Остап одiпхнув од берега i тодi скочив. Плiт захитався i пропустив воду. Прудка течiя крутнула ним i понесла вниз. Остап опиравсь бистринi з усiєї сили, але його кiл мало що помагав: плiт несло серединою рiчки. Якийсь час плили вони в туманi, помiж берегами, одiрванi од землi й безпомiчнi. На превелику силу вдалося врештi вибитися зi стрижня та наблизитись до берега. Але й тут вода зносила плiт, i нелегко було пристати до берега. Остаповi пощастило, однак, зачепитись якось за прибережну вербу. Соломiя вхопила за гiллячки, Остап придержав плiт - i обоє вискочили на берег, втомленi й мокрi. Вода зараз пiдхопила плiт, поволi обернула його i понесла вниз укупi з харчами, забутими на плоту. Та се була дурниця: вони були за кордоном.

Дивне почуття обхопило Остаповi груди:: замiсть радостi - сильне обурення стрепенуло його iстоту. В один мент вiдчув вiн усi кривди й знущання, якi зазнав у покинутому краї, i, твердо упираючись ногами в нову, не панщизняну землю, вiн затис кулак i погрозив на той бiк рiчки.

- Бодай ти запалася, треклята країно, з твоїми порядками!..- закляв вiн наголос.

Одночасово на тому березi почулася кiнська ступа.

Одночасово на тому березi почулася кiнська ступа.

- Хто там?..- кинув у пiтьму кордонний козак i, не дочекавшись одповiдi, бахнув наослiп iз рушницi.

- Ойi - скрикнув Остап, ухопившись за груди, i захитався.

- Нiчаво-о!.. Коли не влучив, тiкай собi з богом! - добродушно промовив козак i ступою подався далi…

III

- Що тобi? - прискочила Соломiя до Остапа i пiддержала його.

Вона вся похолола i тремтiла од жаху.

- Ой,- тихо стогнав Остап,- поцiлив мене отут" пiд серце Соломiя немов не розумiла того, що сталося. Вона торсала Остапа за одежу, тягла його з собою i з жахом повторяла:

- Тiкаймо… тiкаймо… вiн iще стрiлятиме, вiн уб'є тебе…

Помiтивши, що Остап не рушиться з мiсця, вона вхопила його пiд руку i сливе поволокла за собою. Вона вскочила у комишi i бiгла прудко, наскiльки позволяв се Остап та густий очерет. Тряский грунт плавнiв вгинався пiд нею, як на пружинах. Ноги грузли часом по колiно в цмоковинi, цупкий комиш ламався, трiщав та бив її по лицi, плутався пiд ногами, а вона бiгла усе вперед, пойнята жахом, нiчого не помiчаючи, бажаючи тiльки забiгти якомога далi, укритися вiд наглої смертi.

Остап несвiдомо пiддававсь їй. Вiн бiг за нею, хоч iз кожним вiддихом i рухом кололо його в грудях i нападали часом млостi, а з-пiд руки, якою вiн затуляв рану, стiкало щось тепле й мокре.

"Аби лиш перебiгти отеє мiсце… аби лиш перебiгти, i все минеться… нiчого лихого не буде…" - блукали думки в його головi, i вiн бiг, напружуючи останнi сили, аби не вiдстати вiд Соломiї.

Врештi вiн почув, що млiє.

- Стiй… не можу…- шепнув вiн, опускаючись додолу.

- Що тобi? - опритомнiла молодиця, схилившись над ним.

- Кровi багато витекло…- насилу вимовив Остап.

- Тебе зранено? Де? - скрикнула Соломiя, опускаючись перед ним на колiна та намагаючись розглянути рану.

Але було темно, як у льоху. Не видно було навiть комиша, що стирчав густо, мов жито на нивi, круг них.

- Де тебе зранено?

- Отут, пiд серцем.

Соломiя провела рукою по його грудях i намацала мокру й липку сорочку. Остап скрикнув од того дотику.

В головi у Соломiї розвиднiлось. Жах її щез без слiду. Вона знала, що робити.

Обережно розщiбнула йому сорочку i одкрила груди. Сього було мало. Вона роздерла пазуху, одлiпила скривавлену сорочку, потiм одшматувала довгий пас зi своєї пiдтички i з помiччю Остапа тiсно зав'язала йому рану.

- Води!..- попрохав ранений.

Води! Се легко було сказати! У сiй пiтьмi, у сiй чорнiй невiдомiй пустинi, де доволi було зробити кiлька ступенiв, щоб заблудитись, трудно було шукати воду. Серце Соломiїне рвала та просьба Останова, а голова шукала способу. Ба! Адже вони на водi! Про се свiдчить трясовина, що вгинається пiд ногами. Соломiя спробувала викопати рукою ямку i справдi докопалась до води. Була се густа, гнила й тягуча рiдина, з противним запахом шувару. Соломiя зачерпнула її у пригорщi i подала Остаповi. Той змочив уста, але пити її не мiг. Соломiя змочила йому чоло, скинула з себе верхню одежу i пiдмостила йому пiд голову. Про те, щоб пускатись у дорогу в таку пiтьму в невiдомiй сторонi, не було й гадки.

Треба було дочекатися свiту.

Остап лежав на очеретi й почувавсь ослабленим. У грудях у нього хрипiло, i було боляче дихати. Не то сон, не то забуття склепляло повiки.

- Ти тут, Соломiє? - питав вiн i дрiмав далi.

- Тут, тут… осьде…

Серце нило в Соломiї од жалю й тривоги, їй легше було б, коли б куля потрапила в неї.

Та ще коли б вона хоч могла бачити його рану, його обличчя - їй, здається, не так би важко було. А то ся пiтьма, сей чорний, клятий морок. Вiн оточав її з усiх сторiн, слався перед очима, висiв над головою, заповзав пiд шкуру, виповняв її всю та гнiтив серце… Надаремне витрiщала вона очi - вона не могла навiть одрiзнити пальцiв на власнiй руцi. Вiн жив, той морок, рушався, дихав, шептав щось тисячними устами, безперестанно, уперто, з посвистом, як стара баба. Соломiя сидiла перестрашена та прислухувалася, про що шепче морок.

- Шу… шу… шу…- починав вiн iздалека,- шу… шу… шу…- одзивалось тут коло неї,- шу… шу… шу…- шепотiло все разом - а пощо було клясти… шушу… а тепер умре… побачиш - умре… шу… шу… шу…

Соломiї ставало моторошно. "Брешеш, брешеш…- хотiла вона кинути в лице злому мороковi,- вiн мiй… вiн буде жити… його не дуже поранено… адже вiн скiльки пробiг…"

Але морок уперто шумiв свое: "Вiн умре… шу… шу…"

I немов в одповiдь йому важко дихав Остап, тихо постогнуючи крiзь сон.

Соломiя затулила вуха й заплющила очi. Ся пiтьма, бiльш знайома, бiльш свiйська, не так мучила її. Зате вона почула вогкий холод, що проймав її наскрiзь. Та вона не хотiла виймати з-пiд голови в Остапа своєї одежини i тiльки скорчилась, щоб хоч трохи зогрiтись, Вона не чула вже зловiщого шептання мороку i оддалась надiям на краще. Вiн вигоїться, вiн житиме… вона не дасть йому загинути… От коли б лиш свiтало уже… коли б свiтало…

Утома взяла своє: Соломiя навсидячки задрiмала.

Коли вона прокинулась, сiре свiтло падало з хмарного неба. Туман iще плутався у комишах i поволi здiймався догори. Плавнi немов курились.

Остап лежав тут же з розплющеними очима; його молоде обличчя немов прив'яло, на уста впала смага.

- Ну, як тобi? - припала до нього Соломiя.

- Та нiчого… тiльки дихати важко… згага мене палить… води…

Треба було щось радити.

- Ти можеш йти?

- Не знаю… зведи мене…

За помiччю Соломiїною Остап звiвся. Вiн затискав зуби та крiпився, щоб не стогнати,- так його болiло з кожним рухом десь пiд лопаткою. Соломiя пiдтримувала його, i так вони звiльна йшли помiж високими стiнами жовтого комишу.

Недовго їм довелось шукати води. Незабаром заблищало крiзь комиш спокiйне дзеркало озерця. ^ Соломiя напоїла Остапа, оглянула i обмила його рану. Вона приклала до рани мокру холодну ганчiрку - i Остаповi стало легше.

Почали радитись, як їм вибратися з плавнiв, куди йти. Остап мiркував.

- Де сонце? - поспитав вiн.

Соломiя глянула на небо. Помiж очеретяною кунею, що тихо гойдалась угорi, виднiвся клапоть сiрих олив'яних хмар. З-за високого та густого, як щiтка, комишу не можна було нiчого розiбрати.

- Звiдки вiтер? - допитувався Остап. Але й те нелегко було змiркувати. В плавнях було тихо, як у лiсi, лиш горою шелестiла куня, раз в той бiк схиляючись, раз в iнший.

Остаповi здавалося, що вони мусять держатися правої руки; Соломiя ж, навпаки, доводила, що їм слiд йти влiворуч, проти вiтру, бо, здається, направо гнеться комиш. Соломiїне-перечення дратувало раненого, i вона мусила згодитися з ним. Вони рушили в дорогу. Дорога була трудна. Навiть здоровому важко було плутатися в густих комишах, зарослих павутицею, перескакувати з купини на купину, щоб не попасти в багнисту безодню. Часто доводилось обходити єрики й озерця, де Остап освiжавсь холодною водою та змочував розпалене гарячкою чоло. Соломiя сливе несла Остапа, а проте їм доводилось часто зупинятися, бо слабий утомлювався i потребував спочинку… Та вони знов волiклись, одинокi, загубленi серед безбережного моря очерету, що маяв над ними пухнатими китицями та наводив сум одноманiтним шелестiнням. Вони йшли так довго, не вiдаючи пори дня, бо над ними все висiв клапоть олив'яноi хмари, а круг них усе їжився височенний, цупкий, жовтий комиш, немов сунувся разом iз ними, як зачарований. Часом їм здавалося, що помiж очере том щось шмигнуло, немов пес або вовк, iнколи вони з огидженням обминали сонних, млявих од холоду гадюк, що купами лежали на купинах або лiниво пересувалися помiж очеретом.

Раз їм почувся згори шум, одмiнний од шуму плавнiв, i вони домiркувались, що то пролетiло над ними стадо якихсь птахiв, може, диких гусей. Здавалось, плавням нема кiнця-краю; навкруги було усе те саме та й те саме, немов вони стояли на мiсцi.

Справа починала бути поганою. Остап знемiгся i зовсiм розхорiвся: його палила гарячка. Соломiя поклала його край озерця i задумалась. Адже вони могли пропасти отут, без людської помочi, без харчiв, посуваючись так поволi! Голод уже й так ссав пiд грудьми. Видно, вони заблудились i тепер плутаються у плавнях - i хто зна, як довго ще iiiожуть блукати у сiй глушинi. Чи не краще б лишити тут Остапа - вона ж йому однаково нiчим не годна запомогти- - та самiй метнутись й пошукати виходу? Так було б певнiше й скорiше.

- Примости мене коло озерця, аби я мiг воду дiстати, а сама йди, розглянь…згоджувався Остап.

- Ти, певно, зголоднiв, їсти хочеш?

- Нi, не хочеться… тiльки пити. Соломiя нагнула комиш i зробила хворому ложе. Не зводячись, вiн мiг зачерпнути пригоршнею води.

- Отак добре буде…

Соломiя озирнулась i стала мiркувати…

Вона пiде проти вiтру… здається, управо бiльш гнеться куня… Вона нiчого не казатиме Остаповi, бо вiн почне сперечатися, дратуватися.

- Не сумуй же тут без мене, я швидко повернуся,- обернулась вона до нього i зникла в комишах.

Вона йшла i старалася нагадати собi плавнi, як бачила їх згори, до переправи.

Управо - горiло… так, управо горiло, i туди гнав вiтер вогонь; у лiву руку виднiлись гори й верби. Значить, треба йти туди, проти вiтру. Вона стрибала з купини на купину сливе бадьора. З кожним ступенем надiя росла у її серцi, хоч картина не мiнялася. Часом їй доводилось продиратися через таку гущину, що вона ледве пролазила помiж жовтими стiнами. Посковзнувшись, Соломiя вскочила вище колiн у холодну тванюку.

Пiд ногами була безодня, та, на щастя, вона вхопилася за кущ очерету i вилiзла. Вона роззулася, повиливала з чобiт воду i пiшла далi. Крiзь комишi блищали подекуди озерця. Водяний мак вигiдно спочивав на них круглим листом, висував iз води зеленi збаночки. Соломiя зупинялась на мить, щоб подивитись iздалеку, як дикий гусак старанно укладав пiр'ячко на головi самички, а вона млiла, плямкала дзьобом i розправляла крила. Гадюка часом перепливала єрик хвилястими рухами, здiймала голову, повабно хитала нею з боку на бiк, як значна дама, i роздивлялась навкруги круглими очима. По сих непролазних пущах, певно, нiколи не ступала людська нога. Тут було безлiч таємних закуткiв, скрiзь стрiчались берлоги диких звiрiв, висланi кунею та сухим мохом. На старих очеретинах гойдались покинутi гнiзда, по рудих, аж червоних, ослизлих од туману купинах валялись пiр'я й гадючi линовища. Вужiв було так багато, що Соломiя скоро перестала звертати на них увагу. Часом очеретяний початок, зачеплений Соломiєю, лопався i обсипав її бiли м пухом, мов снiгом. Соломiя йшла, як на днi моря, а вгорi, над її головою, шумiла куня, немов котила кудись рудi й каламутнi хвилi. Соломiя мiркувала, що коли брати у лiву руку, плавнi мусять швидко скiнчитися, бо в той бiк вони простягались недалеко. Аби йти проти вiтру. Раптом Соломiя зупинилась i мало не зомлiла од страшної думки. Гй прийшло до голови, що вона може не знайти Остапа, бо нiчим не значила своєї дороги. Треба було ламати комиш абощо. Треба зараз вертатися, поки вона недалеко одiйшла й не забула дороги. Серце її неспокiйно калатало, коли вона бiгла назад, одшукуючи свої слiди. Вона не мала часу на обережнiсть - комиш бив її по лицi i навiть скалiчив ногу. Та то були дрiбницi. Коли б швидше знайти Остапа, вона тодi знов подасться на розвiдки, тiльки не буде такою дурною, не забуде значити дорогу. Спочатку все йшло добре, вона знаходила свої слiди i по них верталась. Та скоро слiди щезли. Соломiї здалося, що вона дуже одхилилась улiворуч. Вона взяла трохи у праву руку i несподiвано наскочила на чимале довгасте озерце. Тут вона не була, се вона твердо пам'ятала. Вона мусила вернутись трохи назад, щоб обiйти перешкоду. Тепер Соломiя вагалась, в якому напрямку йти. Найкраще керуватись вiтром: треба, щоб вiн тепер-дув у спину, i йти за вiтром. Соломiя глянула вгору. Куня гойдалась то в той, то в iнший бiк. Рiшити було трудно. Однак Соломiї здалося, що їй треба йти просто перед себе. Вона пiшла. Пройшовши зо двоє гонiв, Соломiя запевнилася, що йшла проти вiтру. Невже вертатись назад? Вона зупинилася. Очевидячки, вона збiглася з дороги, заблудилася. Що робити? Ноги в неї тремтiли од трудної ходнi, в головi бродили безладнi думки й мiркування. "Що робити?" - немов питав у комишiв її блукаючий погляд. Комишi оточали її ворожою юрмою i шептались. Соломiя подумала, що вона мусить бути недалеко од Остапа, що вiн почує її, i крикнула:

- Остапе-е!.. Оста-апе-е!..

Голос її прогучав глухо, стiна ворожого очерету не пустила його далеко, забрала в себе, ковтнула.

Соломiя ще раз гукнула - те ж саме.

Серце в Соломiї упало, руки звисли безвладно. Та ненадовго. Новий приплив енергiї, шалена вiдвага пойняли її волю, i вона кинулась уперед, розхиляючи й ламаючи очерет зi слiпою завзятiстю зраненого оленя. Од часу до часу вона кликала Остапа. Одповiдi не було. Вона почала кричати на всю мiць легких, у надiї, що коли не Остап, то хтось iнший почує її. Не могло ж бути, щоб вона так далеко вiдбилася од берега, де проходили часом люди. Шум комишу перемагав її. Наляканi чужим голосом птахи з тривожним писком крутились над головою Соломiї. Комиш шумiв. Вiн їжився перед нею, тiснив iз бокiв, настигав iззаду, ловив корiнням за ноги, колов i рiзав шорстким листом. Жовтий, гладкий, високий - вiн глузував iз неї, помахуючи над її головою рудим чубом. Соломiя чула до нього зненависть, як до живої iстоти. Вiн дратував її. Коли б у неї був серп або нiж, вона рiзала б його доти, поки б вiн не полiг увесь або вона сама не впала трупом. Соломiя накинулась на нього i почала трощити iз злостi, з озвiрiнням, як свого ворога.

Вона рвала його, ламала, крутила i била ногами, а вiн згинався, упирався, зчiплювався вгорi китицями, ранив їй руки i тiльки корiнням тремтiв, немов од скритого реготу.

Соломiя знесилилась i впала, їй стало душно. Пiт краплями стiкав по виду, груди важко дихали, i очi блищали, як у звiра, що попавсь у лабети. Значить, нема виходу; вона мусить тут погибати, а Остап через неї - десь у другому кiнцi. Соломiї не так жалко було себе, як Остапа; вона уявляла собi, як вiн тепер лежить хворий i самотнiй у пущi i вигляда її з очеретiв, їй жаль стало молодого змарнованого життя - i вона заплакала.

Тим часом короткий осiннiй день гас, iз плавнiв вставала нiч. Спочатку морок полiз iз-помiж очеретiв, а за ним дихнули озерця й купини бiлим туманом.

Ставало вогко й холодно. Поночi нiчого було рушатись. Соломiя сидiла, обнявши голову руками, i думала. Ш, вона не хоче гинути отут! Як тiльки на свiт займеться i можна буде йти, вона пiде просто, просто i буде йти, аж поки дiйде до краю. Вона знайде там людей, оддасть їм усi свої грошi, що висять зашитi в торбинцi на шиї, i з ними обшукає плавнi та знайде Остапа. Коли б лиш переждати нiч…

Чим бiльш темнiло, тим вiтер, здавалось, дужчав, принаймнi очерет шумiв так, що заглушав навiть думки. Нiчого не було чути, тiльки безперестанне, одноманiтне, вiчне шу-шу-шу… шу-шу-шу… Правда, часом вона помiчала, що низом, помiж комишами, щось проскакувало, а шамкий сухий лист очерету тодi трiщав. Птахи були неспокiйнi, метушилися, бились крилами помiж очеретом i здiймали галас, мов перед бурею.

Соломiя сидiла так, аяс поки не заснула. Вона не знала, як i коли се сталося,- втома i шум комишу приспали її.

Вона не могла б сказати, прокинувшись, чи було пiзно, чи рано. Над комишами ще нижче, нiж вчора, спу, скалось олив'яне небо. Все тiло у Соломiї болiло, як побите. Важкi повiки мимохiть спускались на очi, голова була несвiжа. Однак Соломiя не могла гаятись i хвилини. Вона пiшла просто перед себе, так як стояла, i зважилась йти, доки стане снаги й сили. Вона бiгла, хоч ноги в неї були слабiшi, нiж учора, а повiтря було якесь густе i трудно було дихати ним. Опрiч того, Соломiї докучав голод. Уже другу добу вона нiчого не їла, пiд серцем її млоїло, в животi корчпло. На ходу Соломiя висмикувала стебло або корiнь водоросла i жувала противну, з болотним запахом рослину. Чим далi вона йшла, тим бiльше дивувалась, що сьогоднi попадалось їй так багато живих iстот. Тричi вона помiтила крiзь комишi сiрий вовчий хребет, раз лисиця майнула коло неї хвостом, а то здалеку чулося немов кабаняче рохкання. Вужi й гадюки набралися сьогоднi особливої рухливостi, бо все повзли й повзли в тому напрямку, як йшла Соломiя, i їй треба було особливо уважати, щоб не наступити на слизьке й холодне гадюче тiло. Птахи кружляли над плавнями цiлими хмарами i так верещали, що заглушали навiть шум плавнiв. Соломiя все йшла. Вона зiбрала всю енергiю, всю силу волi, всю мiць тiла i йшла уперто i завзято з вiрою, що її широкi й високi груди зламають усi перешкоди. Однак краю плавням не було. Комишi, озерця, єрики… I знов комишi, i знов вода, i знов той самий звук розмiреного, однотонного прибою морської хвилi. Надвечiр їй почувся дим, i вона зрадiла - значить, близько люди. Та чим далi вона йшла i чим бiльше смеркалось, тим бiльше дим ставав помiтним. Птахи сильнiше непокоїлись. В повiтрi стало теплiше. Те тепло йшло ззаду i з бокiв, немов од печi. Соломiї робилось душно, її дуже дивували i навiть непокоїли тi змiни в плавнях. Що се таке робиться навкруги?

Обернувшись назад i глянувши на небо, вона побачила червонi, як грань, хмари - i зразу стали зрозумiлими їй i той дим, що вона чула, i тепло, i неспокiй птахiв, i тiкання звiрiв. Плавнi горiли, вогнянi гори наступали на них, несли усьому смерть. Але вогонь iще десь далеко. Коли швидше побiгти - можна ще втекти. Тiльки так душно, так важко… наче хто женеться ззаду i дихає, налягає на плечi. Соломiїне вухо ловить уже далекий лускiт сухого комишу, невиразне гудiння, наче звiр-велет трощить щось, жвакає i важко солить. Се ж видима смерть здоганяє її1 Тут нема вже рятунку. Нiхто й нiщо не поможе. Несказанний жах обняв Соломiю. З криком "Ох, боже мiй!.. ох, боже!.." вона шарпнулась iз останнiх сил i наослiп кинулась в очерети, слiдком за гадюками, звiриною й усiм живим, що, рятуючись од наглої смертi, мчало в перестраху перед наступаючими бурунами вогняного моря…

А воно йшло. Воно котилось за ними невпинними, непереможними, веселими хвилями, золотом розсипалось по плавнях, жерло очерет, випивало воду, пiдпалювало небо…

***

По вiдходi Соломiї Остап почув себе одрiзаним од свiту, од людей. Гарячка палила його всерединi, вiн щохвилини мочив руку в водi та охолоджував чоло, очi, голову. Йому докучило дивитись на жовтi стiни комишу - i вiн заплющив очi. Вiн думав. Згадувались йому давнi замiри, вiн думав про те, чого йшов сюди, у Туреччину, через вiщо покинув рiдне село й дiдуся. Якто тепер живуть дiдусь, чи живi й здоровi? Чи згадують

Остапа? От коли б вони прийшли й подивились на свого внука, пiдстреленого, знесиленого, покинутого в комишах на обiд вовкам та воронам.

Йому все щось верзлося, i в маячнi вiн кликав дiдуся. Дiдусь приходив. Тихо й непомiтно вилазив вiн iз комишiв i ставав над Остапом, згорнувши руки.

- Тебе зранено, синку, чи не з ляхами бився?

- Нi, дiдусю, то мене москаль встрелив, як я кордон переходив.

- А де ж твої братчики, сiчовики дунайськi, що ти сам лежиш помiж очеретом?

- Е, дiдусю, ви думаєте, що ще й досi там Сiч є? Нi, нема, дiдусю, вже Сiчi… Була, та загула… Вивiв Гладкий, може чули, товариство на озiвськi степи, покинув турка…

- Що ж ти робитимеш, синку, на чужiй сторонi?

- Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму… все ж краще на волi, нiж пiд паном… Там iще лишились нашi люди, дiдусю… пiд турком…

Остап вiв бесiду з дiдусем - i дiдусь потiшав його, давав ради, розказував про колишнє й про те, що дiється у селi тепер. Як тiльки Остап розплющував очi, дiдусь ховавсь у комишi, але доволi було заплющити їх, як дiдусь знов з'являвсь i слухав пригоди Остаповi або оповiдав про себе.

Надвечiр Остап почав турбуватися: де дiлася Соломiя, що її нема досi? Чом вона не приходить? Адже вона знає, що йому трудно й поворухнутися, що вiн не годен сам видобутися з сих нетрiв.

А може, вона його покинула?.. "Соломiє… Соломiє…" - стогнав хворий, та стогiн його заглушався шумом плавнiв.

Вночi стало йому гiрше. Пропасниця тiпала ним, гарячка палила вогнем, а в грудях так кололо, що вiн на превелику силу дiставав собi воду. Вiн хотiв кашляти i не мiг од болю. А Соломiя не приходила. Остап не спав, а лиш часом, на кiлька хвилин, западав у нетяму. Нiч тяглась довго, безконечно, як смерть… А Соломiї не було… Де ж вона, що з нею? - Остап нудився.

Удосвiта Остап почув, що коло нього жива iстота.

- Ти, Соломiє? - поспитав вiн i одкрив очi. "Чи вона жартує, що перекинулась собакою?" - подумав вiн i трохи опритомнiв.

Проти нього стояв не пес, а вовк. Великий, сiрий, забовтаний, з гарячими й голодними очима. Вiн насторошив вуха й простяг до Остапа морду, мiркуючи, чи безпечно йому нападати, чи нi. Остап лежав безборонний i дививсь на вовка. Вiн добре бачив трохи кривий, глибокий i заслинений рот вовка, закрутки шерстi на його грудях й мiцнi замоченi лаби.

Звiр стояв нерухомо, врештi переставив одну лабу, далi другу i трошки присунувся до Остапа.

Остап зачерпнув пригоршнею води i бризнув на вовка. Бризки долетiли до його морди, кiлька з них впало на неї. Вовк вискалив зуби i осiв на заднi лаби, але не. одходив.

Остап знов покропив його водою. Вовк клацнув зубами i блимнув очима. Вiн був невдоволений. Посидiвши трохи й не зводячи очей з Остапа, вiн раптом витяг шию, подався наперед i так жалiбно завив, що Остаповi аж мороз пiшов поза шкiру. Вив вiн довго, на кiлька нот, iз великим смаком, з заплющеними очима. Врештi замовк, посидiв трохи i наблизився до Остапа. Єдиним оружжям Остапа була вода, i вiн од часу до часу обливав нею вовка, не допускаючи до себе. Вовк врештi скучив. Вiн кiлька раз сердито, з запеклiстю клацнув на Остапа зубами, крутнувсь i щез у комишах.

По сих одвiдинах Остап почав думати про смерть. Прийшла пора вмирати.

Чи живого, чи мертвого, а таки з'їсть вовк або сточать хробаки у сих нетрях. Чи не однаково?

Остаповi згадавсь Котигорошок. "Хiба я боюсь смертi? - чув вiн його цапиний голос.Зроду-звiку… Пошли, господи, хоч зараз. Раз умирати - не двiчi… Умер - i край, бiльш не встанеш…"

- Остап теж не боявся смертi. Йому тiльки хотiлось перед смертю побачити Соломiю. Дiдуся вiн бачив, той приходив до нього, а Соломiї як нема, так нема… Десь заблудилась у плавнях або вовки роздерли її. I Остаповi стало жалко Соломiї, страх як жалко. Вона така добра, так кохала його, вона пiшла за ним у далеку дорогу, не пожалувала кiс своїх задля нього; вона доглядала його, як рiдна мати, була вiрна, як товариш. I саме тепер, коли вони здобули собi волю i мали в щастi й радостi почати нове життя, приходить пбгибель i, як щенят у рiчцi, топить їх обох… Топить… топить… топить…- спiвають йому вiдхiдну комишi з правого боку.-Погибель… гибель… гибель…-пiдхоплює лiве крило.

Остап лежав довго, без кiнця. Осiннiй день сунеться поволi, сiре небо цiдить блiде свiтло.

Остаповi нудно. Вiн має таке враження, наче чекає перевозу… Ось-ось мае переправитися… ось-ось переправиться… i не може, щось не пускає… "Тихо будьте, люди, не хапайтеся…" - шепче дiд Овсiй, i палають на небi вогнi. Вогнi палають, розростаються, од них йде тепло i зогрiває Остапа, розпалює йому кров. Гаряча i., хвиля б'є до серця, в головi прояснюється. Вiн не хоче вмирати. Вiн хоче жити. Свiт такий красний… Остап iще молодий, вiн не жив iще, не зазнав усього… Йому ще хочеться глянути на сонце, побачити свiт божий, людей, обняти Соломiю… Вiн iще живий, вiн не лежатиме тут колодою, не ждатиме, аж прийде смерть… Остап зсувається зi свого ложа i повзе. Йому боляче. Ну, та нiчого, терпи, козаче… Вiн буде плазувати, чiплятиметься не тiльки руками й ногами, а й зубами навiть, а таки вилiзе з сих мочарiв. i Остап повзе. Йому трудно, кожну купину доводиться брати з бою, в грудях коле й спирає дух, ноги важкi, як колодки. Вiн спочиває, омлiвав часом, прокидається i знов повзе на днi комишевого моря. До серця б'є гаряч а хвиля; дика, непереможна згага життя палить усерединi, сповняє усю його iстоту… Раптом вiн чує над собою: - Остапе! Остапе! Се ти? Живий? Вiн знає, чий то голос: то вiрна його жiнка, то Соломiя злинула з неба, щоб узяти його до себе.

- То я, то я, серце моє…- обзивається вiн до неї i чує, як вона зводить його, бере на руки, як малу дитину, i вони летять обоє у високостi, ген-ген до зоряного неба… Йому так радiсно, так добреГУ

IV

Край битого шляху, яким селяни наддунайських сiл їздять у Галац, заховався серед купки верб та помiж очеретами циганський виселок. Вiн складався всього-навсього з трьох хаток, властиво, курникiв, низеньких, кривих, злiплених iз глини, як ластiвчанi гнiзда.

У двох iз них, очевидно, нiхто не жив, бо вiкна були повидиранi, комишевi стрiхи обсипались i кiнцi лат стирчали з них, як ребра кiстяка. Тiльки в однiй лiплянцi свiтились два вiконця i вився димок iз вербового димаря.

Там жила одинока у висiлку циганська сiм'я. Найбiльше мiсця в хатцi займала пiч iз великим, мало не до землi комином. Припiчок був так низько, що вогонь горiв сливе на землi. Сива розтрiпана циганка грiла коло вогню свої лахмани, пiдкладала в огонь очерет i курила з короткої люльки. На лавi, в вигiднiй i мальовничiй позi, розкинувся молодий циган. Його чорнi кучерi вилазили крiзь подертий бриль, а блискучi очi й веселе, подзьобане вiспою бородате обличчя осмiхалось до молодицi, що, зiгнута, силкувалася стягти з ноги свого чоловiка чобiт, її струнка фiгура зiгнулась од напряги, як тугий лук, а фантастичний синiй плащ i червона спiдниця не могли скрити мiцних форм молодого тiла.

На порозi стояв старий високий циган, немов роздумував, чи увiйти до хати. Врештi вiн переступив порiг, пiдiйшов до печi i присунувся "до вогню, так що його суворе обголене обличчя заблищало мiддю. Тодi обiзвався до молодшого:

- Ти загнав. Раду, шкапину? Щоб часом не забрела в плавнi та не згорiла.

Раду збиравсь одповiсти, коли в той мент щось сильно стукнуло в вiкно.

Усi здригнулися. Молода циганка вискочила з хати.

Скоро пiсля того знадвору почувся її рiзкий горловий голос:

- Раду, аорде!

Раду лiниво звiвся з лави i вийшов надвiр; за ним подався старий.

Пiд вiкном, у благаючiй позi, стояла перед циганкою якась страшна жiнка, блiда, простоволоса, в подертiй заболоченiй одежi, i намагалася щось вимовити. її вуста ворушилися, та голос не добувався. Се її мучило, i вона говорила очима - червоними, наляканими, страшними. Врештi їй удалось прохрипiти:

- Люди… добрi… рятуйте… рятуйте!.. Остап лежить там, недалеко… ходiм… рятуйте!.. Цигани нiчого не розумiли.

- Содеш душа? питав старий циган. Соломiя, одначе, не слухала його - вона зверталась ^о-Раду, хапала за плащ циганку, благала старого. Вона стогнала i тягла їх за собою.

Цигани не хапалися. Вони радилися, сперечалися, кричали. Врештi зважились - Соломiя се помiтила. Вона ухопила за руку циганку, наче боялася втратити її, i побiгла в той бiк, де горiли плавнi. Цигани ледве встигали за нею. Перейшовши дорогу, вона подалася вздовж плавнiв.

- Кай жа? тривожно кричав Раду на Соломiю. Але- вона не одповiдала та все бiгла наперед. Врештi зупинилась, нагнулась до землi i промовила:

- Остапе!..

Одповiдi не було.

Цигани теж нагнулися придивляючись. Лежав якийсь чоловiк. Старий циган викресав вогню, запалив очеретину i наблизив її до Остапового обличчя. Очi в Остапа були заплющенi, а на бiлому виду виразно зачорнiли молодi вуса й густi брови.

- Саншукар… шепнула молода циганка, нагинаючись над Остапом.

Ся похвала, видимо, роздратувала Раду, бо вiн гримнув на жiнку горловим, диким голосом i одтрутив од Остапа.

- Люди добрi,- благала Соломiя, стоячи на колiнах,- змилуйтесь, приймiть нас до хати… Ви ж бачите - пропадаємо… Чоловiка мого пострелено, вiн ледве живий, мало не загинули ми в плавнях… Я вам оддячу, я вам одроблю… Вiзьмiть усе, що маю… все… та не кидайте нас… Ось нате…

З сими словами Соломiя зiрвала з шиї торбинку i висипала з неї на руку старому цигановi кiлька срiбних монет.

Старий побрязкав грошима на долонi, пiдкинув їх i сховав у кишеню.

- Мiшто!..сказав вiн коротко. По нарадi з молодим вони взяли Остапа - один пiд пахви, другий за ноги - i тихо посунулись до хати.

Стара циганка вiджила, коли принесено раненого, її страшне, жовте, вiдьомське обличчя зразу стало добрiшим, а сивi пасма кiс, що вибивались iз-пiд чорної хустинки, спокiйно лягали на Остаповi груди, мов на груди сина, коли вона обмивала та перев'язувала йому рану. Напоєний незабаром зiллям, iз перев'язаною раною, зогрiтий теплом, Остап розплющив очi. Се так врадувало стару циганку, що вона забелькотала щось жваво, сильно зачадiла з люльки i радiсно потрiпала Соломiю по плечах.

Стара циганка взяла Остапа пiд свою опiку. Вона ходила коло нього, варила йому зiлля, обдивлялась рану, поїла козячим молоком, особливо коли Гiца та Раду виходили з дому.

Молода Марiуца при мужчинах не звертала уваги на Остапа, ба навiть показувала, що її сердить уся ся iсторiя: вона часто викрикувала щось лихе рiзким, як у ворони, голосом i блимала непривiтним оком у куток, де лежав ранений, та Соломiя помiчала, що все се робиться бiльш для Раду, бо, сердячись, циганка позирала скоса на чоловiка, видимо цiкавлячись, яке се враження робить на нього.

Проте доволi було мужчинам вийти за порiг, як Марiуца оберталась у добру, сердечну жiнку i помагала Соломiї та старiй матерi ходити коло Остапа. Вона укривала його найтеплiшим iз своїх лахманiв, одгортала волосся з чола, одганяла осiннiх мух i все се робила так охоче, з такими жвавими та гарними рухами, що здавалася гнучкою рослиною на вiтрi. Зиркаючи своїми чорними, блискучими очима то на Остапа, то на Соломiю, вона питала в Соломiї:

- Мануш? Мануш?

I коли Соломiя, не розумiючи, чого та хоче, кивала наугад головою, вона допитувалась:

- Сарбу шос?

Часом через Остапа циганки спiзнялися з мандрiвкою на жебри. Щоранку вони запрягали у свою двоколесну гарбу маленьку, худу й облiзлу шкапину, забирали з собою полотнянi сакви i залазили у збиту зi старих дощок дерев'яну скриню, що служила замiсть васага у гарбi. Скриня була така висока, що стара циганка цiлком зникала у нiй, 1 тiльки її страшна голова 8 бiлими патлами та червоною люлькою в зубах виглядала звiдти. Марiуца ставала у скринi на колiна i смикала за вiжки. Мала, облiзла шкапина сумно схиляла голову i не рушалася з мiсця. Марiуца цмокала, била її вiжками, обертала батiг то одним, то другим кiнцем, пiдбадьорювала горловими звуками. Шкапина нi з мiсця. Тодi стара циганка випускала з сухих грудей дикий, нелюдський крик, пiдiймала догори кулак iз димучою люлькою, трясла їм i кляла так страшно i завзято, що комишi схилялись навколо од страху i сорому. Коли траплялись мужчини, вони помагали жiнкам криком i руками. Серед несказанного гвалту шкапина врештi надумувалась, витягала хребет, випинала ребра i, ле две переступаючи тремтячими ногами, тягла чудний вiзок по курнiй дорозi.

Вони їздили по селах, жебрали, збирали де яєчко, де жменю муки або кукурудзи, викопували зi смiтникiв бруднi й подертi ганчiрки i виладновували увечерi з гарби таку силу рiзнорiдних речей, що трудно було вiрити, аби всi вони дiстались їм iз доброї волi милосердних людей.

Гiца з Раду пiдвечiр прокидалися - вони мали звичку спати удень i щезати на нiч,- i в задимленiй хатцi ставало весело й гамiрно. На припiчку палав вогонь, жiнки варили якесь вариво i, як сороки, сповняли хату горловими вигуками, оповiдали свої пригоди. За вечерею з'являлась горiлка, вино, всi пили, кричали, вимахували руками, гнулись, як комишина, блимали чорними очима та пiдсиненими бiлками, свiтили розхристаними чорними грудьми. Часом заходили на вечерю сусiднi цигани, похмурi й непевнi фiгури, i теж пили, кричали, стукали кулаками у стiл.

Чорнi тiнi од чорних циган хитались по стiнах, у хатi здавалось людно, як на базарi.

Остап не мiг спати од того галасу: вiн лежав iз розплющеними очима, в гарячцi, i уявляв, що попав у пекло.

Весела кумпанiя закликала Соломiю, частувала вином, та Соломiя, не розумiючи циганської мови, ухилялась од запросин - врештi їй було не до того.

К ночi все те стихало. Гiца, Раду i гостi вибирались кудись у дорогу, а циганки залазили на пiч. Другого дня було те ж саме.'

Лишаючись у хатi сама, поки жiнки їздили по жебрах, а мужчини хропли пiд стiнами на лавах або щезали кудись, Соломiя ставила бiля Остапа холодну воду i бралась до роботи. Вона пiдмазувала чорнi, задимленi стiни хатчини, що нагадували дику печеру, мела долiвку, стирала пил iз Гiциної скрипки, мила стiл i навiть занехаянi шибки, крiзь якi видко було море рудого комишу та бiлу, блукаючу коло хати козу.

Соломiя усе старалася оддячити циганам за рятунок i захист; однак те, що вона робила, не вдовольняло старого цигана - вона се помiчала з його лихих поглядiв, iз його бурчання. Та що мала чинити? Пiти найнятись у город або в село, лишити хворого на самотi, без помочi, вона не могла, бо Остап раз у раз її потребував. Навiть коли вона чепурила хату, вiн часто кликав її слабим голосом:

- Соломiє!..

- Чого, Остапе? - кидала вона роботу.

- Сядь коло мене…

Вона сiдала на лавi, а вiн мовчки дивився на неї червоними з гарячки очима або плiв нiсенiтницi.

Однак Соломiя не тратила надiї i навiть не дуже журилась. Молодiсть брала своє. Коли вони не загинули в плавнях, коли не пропали досi, то вже тепер не загинуть,- аби Остап швидше вигоївся.

I Остап поправлявся. Гарячка згодом спала, рана швидко затягувалась, сили пiдживали. За два тижнi вiн уже зводився з лави, доводiкався до вiкна i суїно поводив очима по хвилi рудих, аж червоних комишiв.

Соломiя тепер могла залишати Остапа на день самого. Вона радилась iз ним: чи не пiти їй разом iз циганками по селах, може, хто найме на поденне. А то стрiнуться де свої люди, напутять, поможуть, не те що чужi.

- Що ж, iди,- згодився Остап,- може, й менi що напитаєш, як очуняю…

Другої днини, як тiльки циганки вирушили на жебри, Соломiя пiшла услiд за їх гарбою. Тi помiтили її i здивувались.

- Кай жа? - крикнула Марiуца, обертаючись.

Соломiя махнула тiльки рукою, показуючи, що вона пiде туди, куди й вони. Циганки погергали трохи та й -заспокоїлись.

Соломiя йшла повз плавнi. Збоку, удень, вони видавались не страшними i навiть гарними: цупкi й високi очеретини блищали на сонцi, як золотi; куня стелилась за вiтром та привiтно шумiла, як лан стиглої високої пшеницi. Хоч погода була сонячна й суха, та дув холодний осiннiй вiтер i таки добре продував крiзь лиху Соломiїну одежу. "Зима ось-ось потисне,- думала вона,- а нi я, нi Остап не маємо чим загорнутись - треба заробляти…"

Соломiї пощастило. Циганки, певно, домiркувалися, чого вона пiшла за ними, бо в першому ж таки селi вони одвели її до заможного болгарина, який найняв Соломiю перемивати вовну. З того дня Соломiя приносила з собою трохи грошей та купувала Остаповi кращу страву.

Однак старий Гiца розiбрав, де раки зимують. Помiтивши, що Соломiя приносить грошi, вiн якось приступив до неї, простяг руку, закрутив грiзно баньками i крикнув:

- Давай грошi! Чи я дурно тебе годуватиму?.. Соломiя не розумiла мови, та догадалась, чого вiн хоче.

Однак Гiца для бiльшої ясностi вийняв iз кишенi монету, поклав її на долоню i, тикаючи в неї чорним пальцем другої руки, уперто й сердито провадив своє:

- Пара! Пара!..

Соломiя оддала йому, що мала.

Надалi так було з кожним її заробiтком: вiн щезав у глибокiй Гiцинiй кишенi.

З кожним днем життя в циганськiй хатцi робилось тяжчим та тяжчим.

Раз сталася така пригода. Остаповi зсунулась пов'язка з рани, i вiн нiяк не мiг дати собi ради з нею, йому нiяк не вдавалося зав'язати її. Марiуца на той час була в хатi. Вона помiтила се i помогла Остаповi зав'язати хустку. Саме в той мент, як Марiуца схилилась над Остапом, Раду ввiйшов до хати. Циган зразу збiлiв, а його борода й волосся з чорних стали синiми.

- Абрде!

Вiн гримнув на жiнку злим, здушеним, хриплим голосом. Руки самохiть стиснулись у кулаки.

Марiуца, не хапаючись, зав'язала хустку i стала перед Раду проста, висока, витягнена, як струна, iз спокiйним, але грiзним обличчям, її очi, не змигаючи, дивились в його очi, немов говорили: "Зачепи". З хвилину вони стояли так одно проти одного, як статуї. Раду ожив перший: вiн пiдняв руку i важко спустив на її плече. Потiм рука розтулилась i шарпнула за коси. Марiуца зiгнулась, наче вклонилась Раду, та зараз пiдскочила i всiма десятьма пазурами повела по його блiдому виду. Вiн рикнув iз болю й притяг її до себе, обняв. Вона забилась й закрутилась в його обiймах, як в'юн, а ii синiй плащ тримався на одному плечi, як перебите крило. Бiйка розпалювала їх. Вони налiтали одно на одного, бились грудьми, як роз'юшенi пiвнi, кусались i дряпались, як коти, ричали зi злостi i теребили одно одного так завзято, що волосся в них наїжилось i стирчало, як вата з їх дiрявих лахманiв. Врештi вони розскочились iз чудово-блискучими очима, зi схвильованими грудьми, з дихаючими вогнем нiздрями на блiдих гордих обличчях…

Остап тремтiв iз досади, що не має сил побити цигана.

"Я б тобi утер маку,- думав вiн,- коли б москаль не виточив iз мене кровi".

Кровi тої витекло чимало, бо здоров'я повергало до Остапа поволi, сили прибували ю^краплинi, а бiлi уста довго не хотiли рожевiти.

До того, вiн був у неволi. Море комишу звiдусюди котилось на нього рудими хвилями й не пускало, мов свого бранця.

Лишаючись по цiлих днях на самотi, Остап пробував свої тремтячi ноги, як мала пташина крила, i нудився, i сумував, що не почував у собi ще сили покинути скоро циганську оселю. Придивляючись до життя тої оселi, Остап помiчав багато незвичайного, тривожного навiть. Гiца з Раду по цiлих днях спали, а на нiч кудись щезали. Часто серед ночi, перериваючи спокiйний сон хатинки, розлягався раптовий грюкiт у вiконце, i хату сповняла цiла банда якогось непевного люду, що пив, кричав, блискав жадними очима i сварився, як вовча гiчка. Раз якось Остаповi не спалося. Вiн вiдхилив надвiрнi дверi, щоб дихнути свiжим повiтрям, i побачив, як Раду пригнав чиїсь конi, спутав їх i вiдвiв у комишi. - "Еге,подумав Остап,- дак ось воно щоi.."

I чим бiльш Остап придивлявся, тим бiльш помiчав i все бiльше запевнявся, що попав у злодiйське гнiздо.

Плавнi були добрим мiсцем до схованки краденого, а старий i молодий цигани жили з ними душа в душу та смiливо звiрялись їм iз усiх таємниць небезпечного ремества.

- Треба тiкати звiдси I - говорив Остап Соломiї, оповiдаючи їй свої спостереження.- А то ще вскочиш вище халяви. Раду на мене пеклом дише за свою - цур їйi - носату циганку та голомшить молодицю нi за що нi про що.

Однак Раду не завжди сварився з жiнкою.

Траплялись такi днi, коли вся сiм'я, мов змовившись, лишалась удома, спочивала. Всi разом обiдали, пили вино i були веселi. Коли часом вибух гнiву або лиховiсний полиск пiдсиненого бiлка каламутив спокiй, то лиш на хвилину. Зараз пiсля того знов розлягався смiх, i радiсть була такою ж дикою, як i сварка.

По обiдi Гiца знiмав зi стiни свою скрипку. Вся сiм'я знала вже, чого мав сподiватися, i розташовувалась пiд хатою. Стара циганка накладала червону люльку свiжим тютюном i вигiдно мостилася на призьбi. Гiца насував на чоло подертий бриль, ставав у позицiю коло дверей i починав. Спочатку Марiуца тiльки свiтила на Раду бiлками, а вiн злегка пiдморгував їй гарячим оком та чорним вусом, але коли скрипка починала пiдсипати жару i лоскотати танцюристi жили, молодиця не витримувала, зривалася з призьби, як чорний птах, i кидалась у танець так прудко, що синiй плащ її надувався i лопотiв на вiтрi. Раду був напоготовi. Всi рухи його, важкуватi звичайно, ставали у танцi легкими й повабними, ноги ледве торкались землi, руки гнулись, як гумовi, вся фiгура його нагадувала тонку й гнучку лозину. Спочатку танцювали повiльно, плавко, мов хитались вiд вiтру. Та ось Гiца зiгнувся i налiг на скрипку. Вiн пiдняв одну ноту i все викочував i викочував її нагору, все вище й вище, аж млоїло, аж дух захоплювало в грудях. Врештi нота зiрвалась iз високостi i покотилась униз. Спочатку вона котилась одна, пiдскакуючи й розганяючись, та ось ненароком зачепили другу, третю. Бренькнули тi ноти i покотились разом униз, як камiнцi з гори, все швидше i швидше, все бiльш розганяючись, усе бiльше захоплюючи нот, зростаючи в лавину згукiв, у грiзний музикальний водоспад, в якому чулась дика енергiя руху.

Той водоспад цiлком захопив танцюючих, стрепенув усi їх жилки. Вони усе прискорювали темп, вабили одно одного руками й очима, припливали й вiдпливали, солодко омлiвали, зручним рухом ухилялись iз обiймiв i знов гойдались у танцi, як чорнi лебедi на хвилях. Навiть у тi моменти, коли вони, здавалось, стояли, кожен мускул їх чорного тiла тремтiв пiд одежею, груди важко здiймалися, бiлi зуби блищали крiзь розхиленi уста, i з грудей вилiтав короткий рик жаги.

Стара циганка, ледве помiтна з-за диму вiд люльки, плескала з призьби в долонi, а з другого боку стояла бiла коза i придивлялась, не змигаючи, до хазяїв, немов зачарована мелодiєю циганського танцю.

Остап теж вилазив iз хати подивитись на танцi.

"Чорт зна, як гуляють, немов п'янi", - думав вiн та згадував музики у своїм селi, що наймав колись Соломiї.

***

Несподiвано трапилась пригода, що сколошкала усе циганське кодло. Якось перед свiтом Раду унiс у хату побитого, скривавленого Гiцу. Старий циган стиха постогнував i лишив за собою, вiд порога до лави, криваву стежку. Жiнки сполохались. Стара кляла i сiкалась до Раду, а той, похмурий i стурбований, пояснив їй щось пошепки, немов боявся, щоб стороннi люди не почули того. Стара циганка збила бучу, розворушила всiх. Соломiя мусила затопити в печi, Марiуца з матiр'ю обдивлялись побитого, а Раду поспiшивсь укинути в вогонь скривавлену Гїцину одежу та зiстругати з долiвки слiди кровi. Вiн був неспокiйний, усе то виходив, то входив у хату, кудись щезав i знов з'являвся, щоб таємно порадитись iз жiнками. Жiнки не поїхали на жебри. Облiзла шкапина блукала цiлий день коло дому, пiдставляла сухi ребра вiтровi та скубла останню, пожовклу й посохлу травицю. Стара циганка, видимо, журилась, кричала, плакала i не вiдходила вiд Гiци. Марiуца була спокiйна, але задумана. Гiца мовчки лежав у кутку, але часом скликав усiх, i тод i над ним нависали три чорнi голови - i велись таємнi поради. Щось мусило статися незвичайне. Що саме, Остап не знав, хоч догадувався.

Пригода з Гiцою тубрувала i його, i Соломiю, i вони наважились покинути небезпечне мiсце, невважаючи на те, що Остаповi трудно було пускатись пiшки в дорогу. Завтра Соломiя мала попрохати свого болгарина притулити поки що Остапа i, коли вiн згодиться, зараз же вибратись iз плавнiв.

Та сталось iнакше. На другий день, коло полудня, набiгли на циганську хатину турецькi жовнiри, зробили трус, познаходили в плавнях якесь манаття i пов'язали всiх, хто був у хатi, навiть слабого Гiцу. Надаремне Остап запевняв, що вiн чужий тут, надаремне оповiдав, як вiн опинився у плавнях, його не слухали, як не слухали лементу жiнок, прокльонiв Раду.

Вони поклали Гiцу на вiзок, запряженiй облiзлого шкапиною, пiдперли дверi кiлком i, аллахкаючи та лаючись, пiгнали бранцiв по дорозi в Галац.

Серед плавнiв коло хатки лишилась на хазяйствi лише коза i жалiбно мекала, коли осiннiй вiтер куйовдив її бiлу шерсть…

V

Соломiї сьогоднi щастило. В болгарина не робили, бо було якесь мiсцеве свято, i вона пiшла в горницi до хазяїна прохати за Остапа. Болгарин був задля свята трохи напiдпитку, веселий. Вiн охоче дозволив Остаповi ночувати вкупi з його челядниками i навiть дав Соломiї наперед трохи грошей. Соломiя рiшила покористуватись вiльним днем та грошима i забiгти в Галац - купити Остаповi теплу одежинку, їй було якось особливо весело i легко сьогоднi на душi, так здорово дихалось морозниїя повiтрям, усе погане, що було в життi, вiдсувалось назад, блiдло. Зростала певнiсть, що все скiнчиться добре,- i вона зазнає ще щасливого життя. Соломiя не помiтила, як опинилась на базарi. Очi в неї розбiгались помiж довгими рядами яток i' рундукiв iз купами рiзної одежi, з горами бiлих та рудих "качул", що лежали на рундуках, немов на них спочивала отара, з цiлими стосами козлових черевикiв, легких i запашних на весь базар. Вона не знала, куди перше поткнутися, i довго, може, стояла б, коли б хтось не смикнув її ззаду за рукав.

- Соломiє! - обiзвався рiвночасно козячий голос.- Чи це ви, чи ваша тiнь?.. Хе-хе-хе…

Соломiя озирнулась: перед нею стояв Котигорошок.

- Iванеї А ви звiдки тут узялися? - скрикнула вона, зрадiвши йому, як рiдному.

- А що? Ви думали - пропав?.. Де ж Остап?

- Остап… та ходiм краще звiдси, сядемо де, я вже потiм куплю що треба…- I Соломiя вивела з юрми зрадiлого такою ласкою Iвана.

- Хе-хе-хе! Гора з горою не зiйдуться, а ми…- смiявся вiн, ледве постигаючи короткими ногами за Соломiєю, i його сите тiло гойдалось вiд смiху.

Iван за цей час погладшав, вилюднiв наче i виглядав не наймитом, а скорiш хазяїном. Коротку суконну чугаїнку вiн широко пiдперезав зеленим поясом, широченнi шаровари пустив поверх халяв, вiд чого став iще коротшим, а цапину борiдку запустив, i вона поважно лежала на його грудях, мов у статечної грошовитої людини. Вони примостились на сходах пiд крамницею.

- Оце але! - дивувався Iван.- Наче менi сон снигься, що вас бачу… Розкажiть хоч, яким чудом ви тут опинилися?

Соломiя почала оповiдати, та Iван раз у раз перебивав її.

- Хе-хе! Я гукаю: "Остапе! Соломiє!" - аж коли гляну, а навкруги вода… тiльки буль-буль пiд веслами, буль-буль… а берег так i пропав у темрявi…

…Ох, лишко! - охкав Iван, наче баба.- Пiд саме серце влучив, бач…

Iван витрiщив на Соломiю очi i- крутив, здивований, цапиною борiдкою.

…Аякже, аякже, таже обсмалили б, як кабана.. пропала б душа християнська нi за понюшку табаки… хе-хе!..

…Ви думаєте - точнiсiнько так i менi було: ото пристали ми до берега…

…Оце але! Ну й бiсова циганка!.. вiн її лупцюс, а вона йому очi з лоба дере, так якIван перебивав Соломiїне оповiдання та все поривався розповiсти про свої пригоди. Врештi вiн таки дiп'яв свого.

- Вилiзли ми з човнiв, стали на турецьку землю, а менi й свiт не милий, iй-богу!.. Де! Чоловiк думав при

Пкупi з гарними людьми, а тут… тiльки клунок ваш у ^руках… Йдемо на другий день у конак записуватись, ц менi все ви на думцi з Остапом, мало не плачу з жалю… Записали нас - кажуть, вiльнi… Ну, живий живе, й гадає - хе-хе-хе!.. Однi з нашої валки подались на Тульчу, на Iсакчу, до родичiв, а я бачу, що й тут нашi люди, та й лишивсь. Може, думаю, яку звiстку про вас почую - їй-богу!.. Та чекайте ж бо, не перебивайте… От вийшов я на базар - став коло наших… оглядаю тих, що наймають… Проходять турки - гал-галгал! Як жиди нашi… Чорнi греки так i шпають, так i шпають… Пiдiйшов до мене один чоловiк, румунами їх тут звуть… "Йди, каже, до мене за "аргата"… Аргат - це по-їхньому, а по-нашому - наймит… А я й не знав, про що вiн… Чого хочеш, питаю? А вiн - аргат, аргат… Насилу розтолкували люди… Чому нi? - кажу, та й пiшов за ним. Людяний чоловiк, спасибi йому, харчi добрi… Оце як молодиця його почне на.мене гримати, то вiн i пiддобрюється, щоб я не покинув: "Бун аргат,- каже,- бун", ще й по плечу плеще… Та що вiн собi ми слить, що я довiку буду молотити йому на гарманi!.. Аякже, сподiвайся, хе-хе-хе!.. От Савка - пам'ятаєте Савку - такий високий, сухий?.. Е, якi ж бо ви, отой Савка… що… що такий сухий, високий, верстою дражнили… та вiн кличе пiд Тульчу… Йди, каже, туди, там землi не мiрянi, бери займай, скiльки сили твоєї, рубай лiс, став хату, хазяїном будеш… Знаєте що, Соломiє… ой, знаєте що: рушаймо усi туди-їй-богу!.. I Остап iз нами… От буде добре! Ходiм зараз до вас, порадимося ще з Остапом… однак сьогоднi свято… Ну, це але! Ну, це так!.. I не гадав, i не снив навiть… Правду кажуть: гора з горою… хе-хе-хе!..

Iван крутив головою; вiд щасливої гадки ситий вид його i круглi очi блищали, мов помазанi маслом. Вiн, не вгаваючи, жебонiв своїм козячим голоском, хвалив, сподiвався, божився i прохав.

Соломiя й сама думала про тi сторони, куди закликав Iван. Роблячи у болгарина, вона чула про селитьби втiкачiв i тiльки ждала, щоб Остап трохи очуняв. Тепер, разом iз Iваном i з отим Савкою - який це Савка? - охiтнiше буде вирушати у новi мiсця.

- Ну, добре. Ви вже тiльки заждiть, поки я зроблю покупки…

- I я з вами пiду… я вже буду триматися вас, як слiпий плота, а то знов загублю де… хе-хе-хе…

Незабаром Соломiя з Iваном простували повз плавнi до циганської оселi. Iван був радiсний, веселий, дробцював короткими ногами i все говорив та й говорив, мов горохом сипав.

Насамперед вони побачили бiлу козу. Вона терлась об стовбур сухої верби i жалiбно мекала. Наближаючись до хати, Соломiя почувала невиразну тривогу. Чого, через вiщо - вона не знала, хоч та тривога отруїла їй кров. Соломiя, не слухаючи вже Iванової бесiди, побiгла до дверей. Дверi були пiдпертi кiлком iзнадвору. Що сталося? Нащо зачинили Остапа? Вона шарпнула кiлок i вбiгла до хати. Там був нелад: перекинутi ослони лежали догори ногами, лахмани валялись долi, в хатi було чорно i пусто. Нiкого. Де ж усi подiлися? Куди подiвся Остап? Може, вона помилилась i попала не в ту хату? Соломiя вискочила надвiр. Нi, та сама хата, он i розколина на стiнi, i тi ж верби, i коза… Може, Остап вийшов iз хати та пiдпер дверi?

Соломiя гукнула Остапа.

Нiхто не обiзвався. Та чого ж у хатi такий нелад, все перекинуто, лежить жужмом?.. Де ж слабий Гiца? Вiн не мiг рушитися, як вона виходила з дому, вiн ледве дихав. Що ж сталося?

Соломiя оббiгла навкруги хату, заглянула в повiтку - коня й воза нема. Вона побiгла до других хат, заглянула в повибиванi вiкна - нiкого й нiчого. Ноги в неї тремтiли. Все тiло тремтiло. Тривога душила груди i горло. Де Остап?

- Оце але! - дивувався Iван, бiгав за Соломiєю, чудно витрiщав на неї очi та докучав усякими дурними радами.

- Куди його подiли? - питала сама в себе молодиця, дивлячись на Iвана i не бачачи його. Вона нiчого не могла зрозумiти: думки й гадки скакали у неї в головi i розкочувались, як намисто.

- Гаї Хто ж його знає!.. Ходiм у конак,- радив Iван,- так i так, розкажемо, був чоловiк та пропав. Побачите, вони вже знайдуть його…

Соломiя ладна була за що-небудь учепитися, аби напасти на Остаповi слiди. Та й нiчого iншого не лишалося, як послухати Iванової ради. Для певностi вона що раз обдивилась кожен закамарок у хатi, гукнула кiлька разiв Остапа у плавнях. Iван допомагав їй своїм пискливим голоском. Усе було надаремно. Тодi вони чимдуж поспiшили назад у Галац, бо вже почало смеркати.

Нiч стояла надворi, коли вони добились до конаку. Тут їм довелось чекати, бо старший пiшов до мечету i довго не вертався, а турецькi жовнiри не розумiли їх. Врештi їх покликано. Товстий, добродушний турок iз горбатим носом та з чорними блискучими вусами на свiжому виду спокiйно вислухав їх через драгомана. Вiн перекинувся кiлькома словами з другим турком i знов через драгомана спокiйно вiв рiч:

- Нема чого шукати далеко, вiн тут, у нас, у доброму сховку. Попалась пташка… Давно вже наставляли сiльце на горобцiв, та ось пiймалися… Цiле гнiздо накрили. Чужу душу послали у рай, а самi опинились у пеклi. Скажи нам, молодице, коли твiй чоловiк дiстав кульку мiж ребра? Адже не тодi, як Гiца, мабуть, при другiй оказiї, бо рана гоїться вже… Од москаля, кажеш, на перевозi… я так i знав, що вiн рус, втiкач… От ми й вiдiшлемо його назад, у нас i своїх шибеникiв доволi, хай там погладять його по спинi… I не прохай, i не благай, нiчого не поможу… Ну, чого стоїш? Айда!..

- А ти що за один? - помiтив турок Iвана.- Теж, видно, з циганського табору?

- Я… я нiчого… я так… Оце вигадали - я тут служу, у градинаря, Тодоракi прозивається - хiба не знаєте?.. Оце але!..

Соломiя аж похолола, коли почула про таку напасть на Остапа. Вона з обуренням вiдкидала тi обвинувачення, розповiдала всю свою iсторiю, благала, мало не плакала. Турок не схотiв слухати, обернувся i забалакав iз iншим. Драгоман замахав на неї руками i мало не випхав за дверi.

Вона вийшла з конаку.

Що було робити, де шукати рятунку?

Вони мовчки йшли темною вулицею незнайомого города. Перед ними висiв туман, а в йому виразно виднiлись лиш жовтi, мокрi гiллячки дерев, осяянi вiкнами з верхнiх поверхiв кам'яниць. Прохожi стрiчались рiдко, зате пiд ворiтьми, по лавках, сидiли рядами, як горобцi на плотi, веселi й гомiнкi румуни. Все це було таке чуже, таке байдуже до Соломiїного горя, ще байдужiше, як плавнi. I чого вони з Остапом забились сюди? Нащо вони стiльки терпiли, стiльки набiдувалися на Бессарабiї, мало не пожили смертi у плавнях? Чи не краще було б зiгнити у панськiй неволi серед своїх людей?

- Не журiться,- потiшав її Iван,- таже там, у конацi, розсудять… Не їла душа часнику, не буде й смердiти… Побачите, що його пустять… А ми завтра порадимось iз людьми… Я пiду до хазяїна свого, вiн тутешнiй, знає порядки… Не журiться, жура не поможе… Гей, смутку мiй, де б менi вас переночувати?.. Чи не знає Савка?.. Пiдемо до Савки, в нього добряча хазяйка…

По довгiй блуканинi брудними й темними вулицями вони добились врештi до Савки. Його не було вдома, та хазяйка Савчина пустила Соломiю на нiч.

- Забiжу до вас завтра, так iз полудня… може, випрошусь у хазяїна…- попрощався з нею Котигорошок.

Соломiя цiлу нiч проплакала i вранцi не пiшла на роботу. Вона нетерпляче чекала Iвана.

I справдi, Iван з'явився як обiцяв, iз полудня.

- Ну, що? - накинулась на нього Соломiя.

- Бакшиш треба дати… Ви не знаєте, що то бакшиш? Куку в руку… хабар… як не дамо, вiдвезуть раба божого у Ренi, до москалiв… А тi не погладять по головцi, ой нi… Розказував Савка,- ви ж пам'ятаєте Савку? - що як його вiдвезли звiдси за Дунай, то там йому москалi так списали спину канчуками, що й досi синi басамани знати… та ще обголили половину голови, випекли на лобi тавро - ви не бачили, бо вiн чуприною закриває,- i вiдiслали до пана… Вже скiльки по тюрмах поволочили, то вiн i лiк тому загубив, а що пан награвся з ним, то, каже, й згадувати не хочеться. Та що - втiк знов сюди, у Тульчу, каже, пiду… завзятий хлопець… хе-хе!.. Треба бакшиш готувати та визволяти Остапа, а де грошей взяти? Де? Кажiть! Аж дур голови береться…

Невважаючи на всi розказанi Iваном страхи, Соломiї трохи розвиднiлось. Коли тiльки рiч у грошах,- вона заставить себе, а роздобуде їх. Вона вiд рота вiдриватиме кожен шматок, кожен шеляг складатиме на викуп. Може, й Iван запоможе.

- Ось вам усе, що склав, хай 1 моє докупи…- наче вгадав її думку Iван, розвиваючи з хустинки купку срiбла. Вiн засоромився i клiпав очима.- Та ще там у вашому клунку щось є… може, продасте шу плаття…

Соломiя взяла грошi. В Її клунковi були коралi та деяка одежина. Вона те все позбувала - їй помогла Савчина хазяйка,- та грошей було мало. Однак Соломiя на другий день уранцi побiгла у конак. Там її не допустили до старшого, драгомана вона не бачила, а жовнiри скалили до неї зуби i зачiпали.

Соломiя горiла вiд сорому i злостi.

- 1-i, бусурмени… так би й порiзала вас, так би й поскручувала голови, як галченятам… Взяли безвинного - та ще й знущаються…- мало не плакала Соломiя i показувала своїми дужими руками, як би вона поскручувала жовнiрам голови.

Проте не було iншого способу, як ходити в конак, де можна було побачити драгомана, а на нього Соломiя покладала надiю. Драгоман, однак, небагато обiцяв.

- Не пустять твого чоловiка, i не сподiванся. Утiк до нас - сиди тихо, а робиш шкоду - айда назад… Не клопочись дурно, н не побачиш його тепер…

- Змилуйтесь, визволяйте, безвинно чоловiк погибає.- Соломiя ткнула драгомановi грошi.

Драгоман узяв, полiчив i покрутив головою:

- Мало…

- Бiльш нема… Отут усе, що роздобула…

- Ну, добре… приходь за три днi… нi, краще за тиждень… може, що скажу…

Соломiя щодня блукала коло конаку - лиха, роздратована, мов голодна вовчиця. Вона не знала, чого вона туди ходить, але щось несвiдомо тягло її у той бiк. Вона ходила до втоми i мерзла. Мокрий снiг, легко падаючи, як цвiт вишнi вiд вiтру, лягав на землю i засипав Соломiю, але вона не звертала на те уваги. Соломiя була певна, що не дозволить перевезти Остапа за Дунай. Як це станеться, що вона зробить, вона не знала, але певнiсть у тому зростала в нiй з кожним днем. Вона ладна пiти на видиму смерть, коли цього треба. Солрмiя вiрила, що станеться якась незвичайна подiя, якась невiдома сила прийде у потребi на помiч, i та вiра була у неї такою мiцною, що Соломiя кинула роботу, не хотiла заробляти та складати грошi, як поклала спочатку. Навiщо? I без того обiйдеться. Аби дочекатися, що скаже драгоман.

Спокiйною, грiзно-спокiйною прийшла вона в конак у визначений драгоманом день.

Вiн вийшов до неї байдужий.

- Нiчого не буде… Вiдвезуть… А що я дурно не хочу твоїх грошей, то скажу тобi, що повезуть його позавтра вранцi… Як тiльки свiне, приходь на берег - побачиш чоловiка… От!..

Така ж спокiйна, нiчого не вiдповiвши навiть, немов вона давно погодилась iз цим, покинула Соломiя конак.

"Вiдвезуть… вiдвезуть… вiдвезуть…" - стукало щось молотком в її головi за кожним кроком, коли вона поспiшалася до Iвана. Вона забрала Iвана з гармана i вiдвела набiк.

- Вiдвезуть…- промовила вона, дивлячись на нього сухими очима.

- Що вiдвезуть?

- Остапа.

- Ну? Коли?

- Позавтра… Ми його вiдiб'ємо…

- Хто - ми?

- Ви i я.

- Оце але! Оце сказали! Як же ми його вiдiб'ємо? Таже його турки везтимуть, гей! - налякався Котигорошок.

Що турки!.. Вона має цiлий план. Дуже простий план. Вiн дiстане собi i їй рушницi - кожен румун їх має в хатi,- вони вийдуть на берег уранцi, вiдв'яжуть чужий човен i випливуть на рiчку. Там вони чекатимуть, аж везтимуть Остапа, i нападуть на туркiв. Остап допоможе, коли побачить їх… Що, вiн боїться? Вiн не хоче визволити товариша, що разом iз ним вiдбув далеку дорогу, разом їв i пив?.. Вона так i знала, що у сього пухиря з здором тiльки й стало смiливостi, щоб утекти вiд жiнки… Ось коли вона знайшла йому цiну, зрозумiла його пiдлещування. Обiйдеться без нього, вона сама потрапить загинути, рятуючи Остапа… Та на прощання вона нагадає йому його жiнку i отут при людях, на сором йому, вiдлупцює його, як жиди Гамана…

- А що ж бо ви… а якi ж бо ви… нехай бог сохранить…- оборонявся наляканий Iван вiд наступаючої на нього Соломiї.- Та я з вами хоч у пекло… Що менi страшно вмирати, чи що!.. Коли кажете позавтра, про мене, й позавтра… я готовий, аби ви…- Iван був червоний" клiпав очима i боязко поглядав на Соломiю.

Соломiя вiдiйшла, опам'яталася. Вони помирились i вже тихо, без сварки, умовились, як i що. Потому розiйшлись.

На другий день, тiльки почало розвиднюватись, Соломiя була вже на березi. Повна ущерть рiчка лежала перед нею помiж вкритими снiгом берегами, як чорна i тиха безодня. Туман уже пiднявся - i небо стало сiрим. В тихому й теплому повiтрi чорнiли прибережнi верби i лягали чорними тiнями на чорному дзеркалi рiчки; набубнявiлi мокрi гiллячки верб злегка курились, немов дихали на холодi.

Соломiя дивилась на город. Вона чекала Iвана. Невже вiн не прийде?

Народу ще було мало. Лиш де-не-де перебирались через грязьку вулицю зiгнутi пiшоходи. Та ось показалась коротка i сиiа фiгура. Iван нiс на плечах весла i скидався на рибалку, що спокiйно починає робочу днину. Iван скинув весла у перший скраю човен, витяг iз-за пазухи старий турецький пiстоль i подав Соломiї. Оце все, що вiн мiг роздобути.

- Набитий? - поспитала Соломiя, сiдаючи в човен.

- Набитий,- стиха обiзвався Iван, вiдпихаючись вiд берега. Вiн був неговiркий i поважний, наче жалоба зимового краєвиду змiнила йому настрiй. Вони вiдпливли на середину рiчки. Прудка течiя зносила їх униз, i видко було, як тiкали вiд них бiлi береги з чорними вербами.

Соломiя не вiдривала очей вiд берега. Там над водою купка людей лагодилась сiдати в човен. Чи їх троє, чи четверо? - мучило Соломiю питання, i вона нiяк не могла порахувати. Вона бачила, як вони сiдали i як човен загойдався на водi, вiддiляючись вiд берега. Обидва човни сунулись по чорному дзеркалi i лишали за собою город. Турецький човен теж виплив на середину, певно, хотiв покористуватися силою течiї. Так вони плили далеко один вiд одного, не наближаючись до себе. Швидко город зовсiм закрився за прибережними вербами. Iван налiг тодi на весла, i його човен почав наганяти переднiй. Вже можна було розiбрати, що там сидiло четверо - двоє на веслах, а двоє - один проти одного. Соломiя впiзнала Остапа.

Треба його сповiстити.

- Оста-а-пе-е! - вигукнула вона на голос пiснi, i той музикальний вигук покотився помiж бiлими берегами, долинув до людини на передньому човнi i стрепенув нею.

- Оста-апе! - спiвала Соломiя.- Ми їдемо тебе визволяти!.. Iван б'є одного… я стрiляю другого, ти возьми собi третього…

Гарний сильний голос спiвав на водi, все наближаючись, все змiцнюючись, i турки заслухались. Вони не помiтили навiть, що просто на них летить човен i ось-ось стукнеться з їхнiм.

Соломiїн човен повернув боком i був усього на аршин вiд турецького, коли турки загалакали. Та було пiзно: човни черкнулися, загойдались, i саме тодi, як турки з лайкою нагнулися, щоб вiдiпхнутись, Iван пiдняв весло i з усiєї сили спустив його на червоний фез.

У той же мент мiж них блиснув пострiл i звилась хмарка диму.

- Алла! - скрикнули турки з несподiванки.

Одного душив Остап.

Той мент був таким блискавичним, що видався хвилшгого с^. Iван, спустивши весло на голову турковi, пiдняв його знов i на хвилину закляк, дивлячись на розгойданий, стрибаючий по водi човен iз переляканими людьми. Соломiю крiзь серпанок диму опiк лютий погляд червоних очей, i їй здавалося, що вона стрiляє безперестанку, хоч могла вистрiлити лише раз.

Раптом Iван почув, що його впекло щось у живiт. Вiн машинально спустив весло на турка, але весло сковзнуло i випало йому з рук: червоний фез турка якось витягся перед очима, немов вирiс, вiдтак щез;

Iван розкинув руки, похитнувся, в головi мигнула свiдомiсть, що йому щось недобре.

- Ой боже ж мiй! - скрикнув вiн раптом i полетiв навзнаки в воду. Хибкий човен нагнувсь пiд вагою його тiла i викинув Соломiю. Льодова вода голками пройшлась по Соломiїному тiлу, сон щез i свiдомiсть освiжила мозок. Намагаючись вхопитись за перекинутий човен, Соломiя побачила, що Остап б'ється в руках двох туркiв, а третiй - той самий, що був пiд Iвановим веслом,- держить у руках димучу ще рушницю. Довгий човен трiпавсь перед її очима на водi, як велика риба.

Значить, нi вона, нi Iван нiкого не забили… Значить - усе пропало… Але їй не до того… Вона чує, що могутня течiя бере її в свої обiйми, а чорна глибiнь тягне її за ноги. Приходить смерть. Але вона не дасться. Во^я на має сильнi руки, а до берега недалеко. Вона чує за собою якiсь крики, Остапiв голос, та їй не до них. Вона мусить поспiшатися, поки не змерзло тiло… Дикi, невгамовнi сили життя встають, i пруться, i розпирають груди, зростають у лютiсть… Усi сили добути… всю теплу кров… усю волю… Ось ближче до берега… Ось берег видко… а там так гарно, там сонце сяє, там зелено, там небо синє, там радiсть, життя… Душа рветься до сонця, а тiло тягне до себе чорна безодня. Вона оковує його залiзом, обвiшує камiнням, обхоплює холодними руками… Все тяжчим i тяжчим стає воно, все глибше i глибше пiрнає у воду…

- Остапе!..- з розпукою кличе душа.

- Соломiє-є!..- доноситься до неї крик серця.

- Соломiє!..- чує вона крiзь холодну хвилю, що б'є їй в очi, торкається чола, розплутує коси…

Жовте, каламутне свiтло потиху лине догори… згадки життя займаються, як iскри, i гаснуть, попелiють, як iскри…

По чорнiй рiчцi помiж бiлими берегами прудко пливе човен, тане вдалинi i обертається в цятку… за ним несе вода другий, порожнiй, хлюпає в його бiлi боки i фарбує їх у червоний колiр…

Тихо в повiтрi…

***

Чимало води утекло в Дунаї з того часу. На високiй бессарабськiй половинi, де удень котиться брудна хвиля овечої отари, а по ночах сумно гуде вiтер, стоїть одиноко високий пам'ятник, поставлений на згадку розливу людської кровi. Там колись бились турецькi яничари з московським вiйськом.

Тьмяно свiтяться вiкна у маленькiй хатинцi, де сторож варить собi убогу вечерю. Весело, з трiском палає в печi сухий комиш i гуготить у коминi. В печi щось булькає. Сивий дiд грiє свою бороду бiля вогню i слухає розмову вiтру.

Що не кажiть, а вiн живий, той вiтер. Вiн летить iздалеку, понад тихими селами i забирає по дорозi, всичує в себе i тишу села, i клекiт мiста, шемрання темного лiсу, дзюрчання вод i дзвiн стиглого колоса. Вiн несе в собi весь гомiн землi, вiд тихо-то бринiння мушки до гуркоту грому, вiд скритого зiтхання серця до крику смертельної розпуки.

Треба тiльки умiти слухати. А дiд навчився. Довгi роки самiтного життя серед розлогих просторiв, у цьому царствi вiтру, навчили його розумiти таємну розмову. Ось i тепер приносить йому той вiрний товариш усякi звiстки свiту i кидає, мов цiнний дарунок, у комин хатинки.

Дiд пiднiмає кудлатi брови i слухає. Його мутнi очi дивляться в простiр, а усмiшка розсуває зморшки.

- Чую, чую…- шепче вiн i виходить iз хати. Темрява i пустка обгортають його. Вiн повертається у той бiк, де далеко, за селами й ланами, пливе Дунай,- i шепче:

- Знов мене кличеш, Соломiє? Почекай, швидко прийду, не забарюся вже…

А вiтер гуде, розвiває дiдовi бороду i приносить йому тихий, ледве чутний, мов iз дна Дунаю, поклик:

- Оста-а-пе-е!..

- Отак вона мене часто кличе,- оповiдає -дiд людям, що iнколи заходять у сторожку.- Як тiльки вiтер загуде - так i кличе до себе… то в комин гукне, то надворi покличе… а часом серед ночi збудить… А не приходить, нi… Та й хвала богу, бо засмутилась би небiжка, коли б прочитала моє життя, як воно списане на спинi…

I Остап охоче пiднiмає сорочку i показує збасаманений синiй хребет, де списана, як вiн каже, його життєпись.

- Оце ззаду пам'ятка вiд пана, а спереду, мiж ребрами, маю дарунок вiд москаля… кругом латаний… з тим i до бога пiду… Дорого заплатив я за волю, гiрку цiну дав… Половина мене лежить на днi Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею…

Листопад, 1901 рік