Дорош і інші оповідання/Суджена
| ◀ Чортова коршма | Дорош і інші оповідання Суджена |
Скарб ▶ |
|
СУДЖЕНА
Після багатого батька остався хлопець по дванацятому році круглим сиротою, бо мати ще давним умерла, а на селі не було у його ні роду, ні племени. От громада, поміркувавши, і рішила віддати того хлопця на руки старої дячихи удови, що жила у якогось селянина у приймах. Бабуся була дуже добра, богобоязнва і розумна; ціле село її поважало. Глянувши на того сироту, дячиха згодилась, бо Івашко (так звали хлопця) навдивовижу був доброю дитиною: слухняний, покірний, чулий, і такий гарний та хороший, як та паняночка. Перебралась дячиха у хату до сироти, стала йому за матір, і господарює, і дбає; навчила його ласкою всього добра, і письма, бо бо ще й письменна була.
Випестила бабуся собі на втіху Івашка; такий з нього вийшов бравий парубок, високий, сановитий і такий гарний, що від його погляду дівчата таяли, як весною від сонця сніг. Так не дуже то Івашко і заглядувався на дівчат; якось понуро, зпід лоба дивився на них, неначе соромився; і на вечорниці ніколи не ходив. Вже бабуся збіралась одружити Івашка, так не привів Бог: занедужала небога, та й вмерла; а вміраючи і каже Івашкові:
— Не журись, синку, що я не вспіла тебе одружити: я й на тім світі буду благати Господа милосерного, і вимолю тобі вірну дружину.Дуже журився Івашко за бабусею, аж світом нудив; з хати не вийде, а коли й вийде, то хіба тільки на кладовище; поплаче на могилі покійниці, та й вертається додому, повісивши голову. От і стали старі люди йому совітувати:
— Оженись, синку: молода жінка хоч яку тугу розважить.
Стали й свашки забігать, та щож?… На яку дівчину не гляне, усе йому не по душі. Ходив і в другі села, так і там не знайшов, хоч такі дівчата траплялись (деб то у нас, в Україні такого зілля не знайти!), що здавалось і на світі кращих нема. Вже неодна дівчина від його чахла, неодна й до знахорки ходила, і зілля варили і чарували, — та нічого не вдіяли. Та Івашко нудився, місця собі, сердешний, не прибере. Далі подумав, та й сам собі каже: »Як бачу, то тут нема мені судженої; піду по світі та пошукаю, то може Бог дасть — знайду таку, якої бажає моя душа.«
Осідлав коня, одягся у добру одежу, і хотів уже рушати, та подумав собі: »Ні, нехай не знають, що я багатий: полюбить в свитині, то в жупані ще більш кохатиме.« Натягнув на себе сімряжку, перекинув через плече торбу, і грошенят на всякий случай не забув, та помолившись Богу помандрував.
Блукав наш Івашко від села до села, і хуторів не минає: приглядається, розпитує, шукає пари, як того скарбу. Обійшов цілу околицю, і вже степами потяг.
Раз іде собі дорогою і міркує: »Яку то мені знайти дівчину… От якби таку: сині очи, трошки прищурені, а коса чорна, як гайворон, устонька, як нерозквітчана маківча; а сама біла та пишна: плечі широкі, груди високі, щоб крімка так і врізалась би у тонкий стан, щоб ходила як по струнці, високо піднявши головоньку!… Або таку: щоб була чорнявенька, як циганочка, а щоки, неначе жар горіли, зуби білі, як молоко, а уста червоні, як калина, та повненькі, такі, що, як цмокне тебе, щоб луна округи зацмокотіла! Або таку, — знов мізкує: — очи, як небо, сині, а коса, як кудель, щоб, як глянеш на неї, то здавалась би вона тобі янголом, що Господь посилає хоронити і втішати чоловіка на землі«.
Оттак коверзує та йде собі. Далі якось ненароком — зирк, аж стоїть біля криниці дівчина, така гарна, що якби з тих трьох, що вигадував собі Івашко, зібрати одну, то не була б вона краща від цієї. Як глянув на неї Івашко, то неначе на небі опинився; стоїть і очам своїм віри не йме. А вона ж так його зглядом привітає, усміхається, буцім от-от обійме і притулиться до його серця. »Відкіль, подумав Івашко, — узялась ця чудова дівчина?… Чи не бабуся з того світу, з самого неба, посилає мені суджену, бо не тільки не бачив такої на землі, і на думку така не спадала!«
— Здорова була, дівчино! — каже Івашко, підходячи, зняв шапку та й вклонився. Підняв голову, — а дівчини не було, як у землю ввійшла. »Що за нечиста мати! — каже сам собі Івашко, озираючись на всі сторони, — куди ж вона ділась?… Чи не стрибнула в криницю?« — Глянув, — криничка не глибока, а вода чиста як скло, і дно видно. Кругом степ і трава не дуже висока, нікуди гаразд і сховатись… »Чи не мана яка?« — думає Івашко, йдучи по дорозі.
Не пройшов він і трьох гін, аж біля тернів, під кущиком, сидить та сама дівчина, і також на нього дивиться і всміхається. »Глянь, — каже Івашко, — аж ось де опинилась!… От прудка… і не вгледів, як вона перебігла!… Ну тепер, — міркує собі, — сяду біля неї, трошки відпочину, а тимчасом розпитаю, відкіля вона, куди йде… а там що Бог дасть!«
Підійшов і сів; оглянувся до неї, щоб спитати, аж знову нема дівчини. Івашко метнувся сюди-туди, оббіг терня, гукав до неї, шукав у самій гущавині, аж одежу пірвав і руки подряпав: нема та й нема! »Що за притча!… — подумав, — та це мабуть мара!…« Аж сумно йому стало; коли б у вечорі, то може ще гірше злякався б, а то в день, так як чумацький полудень. Пройшов ще кілька гін, став спускатися у балку, дивиться: біля ставочка невеличка хатка, і на призбі сидить та сама дівчина. »Що за біс! — аж скрикнув Івашко, — та це навожденіє, мана!…« Протер очи, перехрестивсь, а дівчина все сидить і пильно на нього дивиться, неначе щось хоче сказати. »Трівай же, — подумав Івашко; — тепер вже не втечеш, моя пташечко: обійду поза хатою, та з того боку і зайду, то вже тоді нікуди тобі дітись.« Обійшов; тільки виткнувсь ізза вугла, аж бачить, — хуторянська сімя сидить біля дверей, і полуднують собі: старий із старою, парубок, літ йому двацять пять буде, і гарна молодиця, та ще й не порожня, — на останнім вже місяцю, на тій порі, як кажуть старі люди, що душа, яку Господь посилає дитинці, вже недалеко від неї витає.
— Хліб-сіль, люди добрі! — каже Івашко, знявши шапку і низенько вклонившись.
— Спасибі, — відповіли старі, — сідай, кажуть, до гурту, чоловіче і пополуднуй з нами.Подякував Івашко та й сів, тільки вже йому не до їди; сидить похнюпившись і за ложку не береться.
— Чого ж ти не їси, чоловіче? — питають його, — бери лишень ложку, та й їч на здоровя.
Узяв Івашко ложку, покуштував того полуднику, чи ні, та й питає старих:
— Чому ви не покличете вашої дочки полуднувати?
— Якої дочки? — каже стара, — у нас одна тільки є, невістка моя! — стара кинула оком на молодицю.
— Ну, так родичку, або наймичку?
— Нема в нас ні родички, ні наймички; от, як бачиш, ми тут усі.
— Яка ж там дівчина у вас за хатою, на призбі сидить?
— Не знаємо, не бачили!
Повставали старі, а за ними і молоді, обійшли кругом хату, — нема нікого! Глянули вони на Івашка, та й подумали, чи не божевільний він.
— Де ж ти, чоловіче, бачив дівчину? — спитав старий.
— Це вже вона мені втретє привиджується, — каже Івашко, — та так живо, та така гарна!…
— Чого ж вона тобі привиджується? — питають Івашка.
— Бог його знає — чого; чи не того, що шукаю собі вірну дружину, та все тільки про неї думаю.
— Ну, так іди ж собі чоловіче, та там і шукай і шукай, нехай тобі Бог помагає, а в нас нема дівчат.
Івашко вклонився, важко здихнувши, та й знов потягнув шукати вітра у полі. Тільки вже не мізкує, яку шукати: глибоко запала у його серце та чудова дівчина, з голови не йде, тільки про неї і думає, і гадає. Вже і на дівчат не дивиться, тільки блукає собі по степах, щоб хоч трошки розважити свою тугу.
Провештавсь ще тижнів зо три, Івашко повернувся додому. Іде біля тієї хатки, а стара побачила його, та й каже:
— Бодай тебе, чоловіче! напророчив нам дочку! Ми молили собі у Господа хлопчика, а молодиця розсипалась дівчинкою!
— На все воля Божа, — відповів Івашко, — може з цієї дівчинки буде вам більше втіхи, як з того хлопчика, що прохали!
Івашко хотів уже дальше йти, а стара йому й каже:
— Пострівай, чоловіче: сьогодні в нас хрестини, то вже коли зайшов, то треба чарку випити, щоб часом не виніс зі собою щастя народженої.
— Добре, — каже Івашко, — чому не випити, нехай їй Господь пішле щасливу долю!
Незабаром приїхав і піп із кумою, а кума ще нема. Підождали трошки, — не їде; от піп і каже:
— Не можна мені довго ждати; завтра празник, так треба поспішати ік всеночній.
— Як же ми, пан-отче, без кума обійдемось? — питає стара.
— От вам кум, — каже піп, глянувши на Івашка.
Вже піп почав молитву, як щось заторохтіло, — глянули у віконце, аж справжній кум приїхав, і змінив Івашка. Дівчинку охрестили Оленою, бо саме на Костантина й Олени вродилася. Івашко, почувши це імя, згадав свою покійницю бабусю, бо й вона Оленою звалася.За обідом, по звичаю, баба стала частувати, — хто кине на тарілку шаг, хто два, а Івашко хотів положити пятка, та якось помилився і брязнув таляра. Як це побачили, так усі і витріщились на нього; у баби руки задрижали, трохи пляшки з горілкою не розбила, а піп аж розсердився. За хрестини досталась йому від кума злотівка, а бабі, чорт-батька-зна за віщо, цілісінький таляр! Так стало йому досадно, що, здається, у друге охрестив би, коли б Івашко був хрещеним батьком.
Пообідавши, стали кружляти горілку, а Івашко, як непитущий, вийшов з хати, сів на призбі, на тім самім місці, де бачив дівчину, та й задумався. Аж чує, стара з бабою підійшла до вугла та й стали собі розмовляти.
— Що це за чоловік, — каже стара, — щось не просте!… Відкіля воно взялось? Чи від Бога він, чи може нечистий його підіслав на якунебудь капость?… Напророчив дочку, якусь дівчину тричі бачив… Що не було б, нехай Бог боронить, три літа посухи? Такий обірваний та обшарпаний, зовсім гультіпака, а дав тобі таляра! Це не розщедрився б так і багатий пан!…
— Що це ви вигадуєте, моя матінко? — перебила баба: — чи він же таки похожий на гультіпаку? Такий з його бравий парубок; звісно, у дорозі трошки обносився, а може він і багатого син. Та нічого вам і Бога гнівити: невістка здорова, а дитина така гладка, як той цурупалок. Та ще й те: хіба ж ви не бачили, як він хрест цілував?… Та й я хрестила таляр, — так усе такий, як і був; ось подивіться.
— Так от послухай, що я тобі ще скажу. Невістка розказувала, що у першу ніч, як уродилась дитинка, приходила якась бабуся, і дула і хрестила дитину. Невістка хотіла крикнути, та мови не стало: дуже злякалась!
— Може їй таке приснилось!
— Божилась, що не спала і добре її розгледіла.
— Яка ж вона?
Тут стара почала розказувати, а Івашко слухає, і добре бачить, що та бабуся не хто інший, а його наречена мати.
— Чого ж ви злякались, моя матінко? — каже баба, дослухавши: — аджеж та бабуся хрестила дитину? Хіба нечистий прийде, або пришле кого хрестити чужу дитину?
Оттак побазікали собі, та й пішли у хату, а Івашко ще гірш засумувався.
Сонечко вже сідало, як він, подякувавши хазяїнам за хліб-сіль, пустився у дорогу на цілу ніч. А як дійшов до тієї криниці, де побачив дівчину, то вже й смеркалось. Роса серпанком розіслалась по степу, кругом, як море його оточило. Так йому легенько дихати; тепленький вітерець зо всього степу несе йому квітчані запахи; ясні зорі, як діточки, дивляться йому ввічи і його провожають. Івашко сів біля криниці і думає собі: »Навіщо вона мені привиджувалась? Лучше було б, якби я ніколи її не бачив; не засумувала б вона моєї душі, не накинула б на моє серце важкої могили!…« Далі устав, озирнувся на всі сторони і голосно крикнув:
— Дівчино! Найкраща з усього світа, серце моє, горлице моя! Явись до мене, нехай хоч раз ще на тебе гляну, та й умру з твоїм обличчям перед очима… Хоч обізвись до мене!… Дівчино!… Кохання моє!…Оттак гукав сердешний Івашко на ввесь степ! І не явилась же, і не озвалась до його та дівчина; тільки закигикала над ним чайка, далеко запідпідьомкала перепілочка, і раз-у-раз висвистував вівчарик. Не витала вже тут та душа, — мабуть знайшла собі вже хатинку, і на якийсь час зачинилась.
Сумний і невеселий вернувся додому Івашко; важкий камінь навалився на його серце. Всю осінь і зиму нудився, а на весну, щоб хоч трохи розвіяти свого смутку, пішов чумакувати.
Чумакує Івашко рік, і два, і десять і пятнацять, а болячка на серці не загоїлась. У всьому щасливий — тільки не дає йому Господь вірної дружини. Такий став багатий: пять фір посилає на Дін за рибою, а сам з десятьма ходить у Крим за сіллю. Прикупив чимало ґрунту, построїв хату, як той будинок, став паном на всю губу. Громада нераз вибірала його головою, так не схотів та й не схотів. І який то з його козарлюга став, якби ви побачили! Високий, сановитий, і глянути на нього весело. Заглядувались на його тепер неодні дівчата, — казились і молодиці; а яких та не було! І чепурних, і моторних, з біса хитрих та лукавих, що, здається, і самому вже не робили, як не заджувались, як бісиків не пускали, так ні на одну й не глянув, не то щоб узяв від якої стяжку у комір. Частенько було у ночі затуркотить у віконце.
— Хто там? — спитав Іван Уласович (так вже тепер звали).
— Я, дядьку, — защебече тоненьким голоском, — Параска; будьте ласкаві, відчиніть та дайте вогню!
Відчинить Іван Уласович, увійде молодиця, вигребе із печі жару і засвітить світло. Така розхрістана, підтикана, звісно, як у ночі. Гляне на себе, та й засоромиться, сама то й не знає, що робити: запаскою груди закриває. А там якось сміліша стане і розпитує:
— Як вам, дядечку, не обридне одному спати? Чому ви не оженитеся?… Єй-же Богу, правда.
Іван Уласович і не слухає, що вона йому верзе; тільки візьме її тихенько за плече та й скаже:
— Ідіть вже, йдіть, а то вогонь погасне.
Та і в день не дуже соромились: яканебудь молодиця випровадить у поле свого чоловіка, гульк — і несе митель до Івана Уласовича, та й заходжується мити йому голову, і рукава засукує до самих пліч, а руки такі повні, ніжні та білі, як пшеничне тісто. (Звісно, чортяка підводить, бо сам з Іваном Уласовичом нічого не вдіє).
— Не треба, не турбуйтеся, — каже Іван Уласович, — я й сам собі голову змию.
— Ну, так я вам поськаю, — каже молодиця.
І зараз сідає і загортає плахту, щоб не намулив щоки об жорстку одежину. А тонкого полотна сорочка так і обхватує пишно стегно; на такій подушці не погребав би виспатись і сам султан турецький! Та ба! не так заправила змалку бабуся Івана Уласовича.
Наступила вісімнацята весна після того, як Іванові Уласовичеві привиджувалась та чудова дівчина, — і досі не забув її, буцім вчора бачив, і досі не відірвав її від свого серця.
Після святої неділі, зібравши фіри, Іван Уласович з наймитами рушив у Крим за сіллю. Тепер вже він не такий був, як колись швендявся по степу у сімряжці; тепер уже він, як багатий господар, у брилі підперезаний, такий з його чоловяга, що й пан не дуже став би перед ним кирпу гнути.Їдуть вони вже тиждень. Звісно, чумаки завжди рушають до схід сонця, щоб захопити холодку. От раз піднялись вони ще удосвіта; тільки вирівнялись у стрічку, а тут як насуне туман, такий густий, що в двох ступінях не видно чоловіка. Зійшло сонечко і рознесло той туман; дивляться, аж загубили дорогу. Було вже хотіли вертатися назад, так Іван Уласович і каже:
— Їдьте вже, невеликий круг зробимо; тут може буде яка оселя, — розпитаємо та й вихопимось на свій шлях.
Їдуть собі та їдуть, вже пора і скотину попасти б, так нема водопою. Іван Уласович іде собі стороною і думку гадає, усе одно на умі, аж чує — фурщики гукають.
— Дядьку, а дядьку: ось криниця!
Глянув Іван Уласович, аж знакома криниця, а біля неї стоїть та сама дівчина, що й вісімнацять літ назад стояла, і так саме на його дивиться, так само йому й усміхається, як тоді дивилась і усміхалась. Як він її побачив, то аж груди йому заложило, і степ кругом його покотився. Близиться він до неї, а сам оком не змигне, з очей не спускає, щоб не зникла.
— Аж ось відкіля узялись! — обізвалась дівчина: — куди ви ділись, дядьку, як я підходила до вас?
— Де?… коли?… — питає Уласович. Аж задражав, почувши її голосок.
— Уранці, біля тернів; несла воду, а ви сидите під кущиком і так пильно на мене дивитесь; я й думала, чи не хочете напитись, — подаю вам глечик з водою, та й кажу: »На здоровя!« — аж гульк — нема нікого!…
— Моя голубонько, — каже Іван Уласович, узявши дівчину за білі рученьки, — не мене ти бачила, не мені й воду підносила, а моїй душі! Вісімнацять літ назад, оттак-саме і на цьому місці ти мені привиджувалась! Вісімнацять літ тільки о тобі й думав, одну тебе виношував у мойому серці!… Де ти живеш, — питає він, дивлячись у ясні очі своєї судженої, — де витаєш, моя горличко?
— Живу у батька, в матері, тут недалеко у бальці біля ставочка.
— Як же тебе звати?
— Олесею, — відповіла дівчина.
— Еге, от що! — так я був у тебе й на хрестинах. Чи живі, чи здорові твої діди, батько, мати?
— Хвалить Бога, усі живі й здорові!
— Ходім же, моя суджено, до них за благословенням!
Обнялись, як голубяточка, й пішли собі; а над ними так і вється чайка, як над гніздом, як над діточками, і квилить і кигикає; а як дійшли вони до хати, то чайка піднялась угору, усе вище, вище, поки не зникла. Так укупі, побравшись за руки, й увійшли у хату.
— Здорові були, люди добрі! — гукнув Іван Уласович, — а пізнавайте, хто до вас прийшов?
Стара тільки глянула, зараз і пізнала.
— Це, — каже, — той парубок, що колись заходив до нас, та привиджувалась йому якась дівчина.
— Ось яка привиджувалась дівчина, — каже Іван Уласович, глянувши на Олесю. — Якою її тоді бачив, такою й тепер знайшов!… Так благословіть же, бо сам Бог уже нас благословив!
Поблагословили їх старі, як слід; помолились Богу, і посідали, щоб усе добре сідало. Олеся так і тулиться до Івана Уласовича, так і дивиться йому увічи, неначе давно його знала, неначе давно його кохає. Хто на них не глянув би, то зараз пізнав би, що Господь дав їм на двох одно тільки серце.
Не довго сидів Іван Уласович: забрав усіх з худобою, бо вони жили підсусідками, та й повіз до себе. Поїхав за сіллю, а привіз хліб із сіллю.
От вам і кінець! Ні для чого казати, що вони були щасливими; не даром же старі люди кажуть:
»Кого Бог зєднав,
Тому й щастя дав.«
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі.
|