Досвітні сімфоніі/Поема моєі сестри
| ◀ В елєктричний вік | Досвітні сімфоніі Поема моєі сестри |
|
Весняні квартали.
Ріг.
Моя сестра повія…
Вечоріє.
— Беріть мене всі —
для вас
фльондра я.
В лихтарях червоних
відблиски крови —
це юнача кров
— моя.
Йдіть на моє лоно,
лоно у квітках,
зазоріє в персах
в голову туман
… мріяв і гукав…
Росте жага.
В заулках метушаться кнури.
Печуть, печуть жалами
Стьожки підфарбованих брів.
На банях церков присмерк.
В очах умірає день.
Конуси. Квадрати. Призми.
Б'є. Гуде.
Місто.
|
|
у глибінь,
де гамула задихалась
важко,
ватажки моіх дум
побрели
Сутеніло у недрах
…тім'я темряви
…глухо
І конало тремтіння
надземне
на мережці зітхань.
Два кроти із жагою
велетенського жаху
ссали кров один з одного
там.
То був герць за самицю
незрячу.
От нарешті один переміг
і пожер супротивника
хутко,
далі ліз у кубло до гарячого
тіла
і — насів.
Я на полюс летів!
Я на полюс летів,
де на кригу бамбули
з окіяну вилазили
— злучка. —
… Чорноброва запашна самиця…
Я! кинула в нашу бурю радість
і на інтернаціональні позиціі
положила свого серця шмат.
Тато мій сухітний робітник
(Пам'ятаєте в огняній курделі?)
Думала про первістку весни,
дрімала на зоряній скелі.
Прийшла вона, метелиця завірюха,
зашугала по кварталах темних,
і я вулишна шлюха —
віддалась революційному темпу.
… Тепер —
лихтарня гасне.
Тремтіння… Ранок…
Летять соняшні гасла…
Земле кохана!
Скільки тих бездоріжних
доріг…
Підемо, товаришу, шляхом,
де купчиться над головою грім
і майорять прапори в очах.
Далеко, брести далеко,
багнети терору на путі
стережуть,
але під браму комуністичноі
Меки
З тобою, вітре, побіжу!
З тобою, вітре, побіжу
в діадемі червоного страждання.
Гей, ти, буржує!
Я дочка робітничого повстання.
В присмерках казарми.
Біля воріт червоногвардієць
вартовий.
– Моє серце з вами –
я уже не повія.
Але боюся йти. Прислухаюсь.
На моій тротуарній душі сніг.
А в грудях лебеді ховають
своі берегові пісні.
І мріями на край світа лину
по дістанціі нахабноі мети.
… присідають минулого тіні
… за будинки хвости.
Підійшла. Знизила віі
… очі світовоі революціі гостро.
Ти?
Я!
І перейшла поріг.
Біля мене вітер пробіг
і —
зник.
Моі рідні заводи,
а під небом зимовим списи.
— До полків! До загонів!
— Всі!
Я завагитніла зорею,
вже під ребром усміх лоскотав —
то на горізонті кублився
наш жіночий молодий світанок.
І пішла поперед усіх,
одгетькуючи міщанське щастя,
що так довго, безмежно довго
роздирало життя на частки.
|
|
Я вільна!
Я скину подвійну вагу
… Б'ються об мури хвилі,
а я на сріблястім хребті,
…Б'ються об мури хвилі —
бурі руді…
Слухайте — я — Мадона,
Спас у низу живота,
тільки у мріях на льони
він фантазійний злітав.
Слухайте — я — Мадона,
плоть моя щира спіє,
син мій приіде — чекайте!
син, кучерявий Месія.
Трудівниці всього обширу!
до вас моя проклямація.
Візьміть мого протесту бунт.
Вам правди огризки сняться,
я чую, як зоряні віки гудуть.
Доволі продавати тіло
біля церковного і вашоі сім'і
престолу.
Дивіться вже завесніло
на межах ясного кохання.
Це кажу я, колишня шлюха,
вам, простітутки без формальноі
простітуціі,
бо моі жіночі рухи
причастились
до нашого визволення революціі.
Я кличу вас — чуєте? — кличу!
Пірвіть ланцюги самиці —
ви будете вільні двічі
складати натхненні гімни,
ви будете вільні двічі —
нестримні!
Ви бачете там — метеори,
вони припадуть на груди…
Плюньте у вічі „вчора“
під гоготіння орудій.
… Це кажу я, колишня шлюха,
вам, простітутки без формальноі
простітуціі,
бо моі жіночі рухи
причастились
до нашого визволення революціі
|
|
|
|
|
|
одбили заклик мій — атака на нівець.
Але в просторах він летить, не згинув —
перед очима мерехтить нове.
Уперті буйволи — породження самиці
повстали чередою на всіх шляхах,
заплуталась в віках свідомість — буйволиця —
— Махай!
І я… ах, я згортаю крила,
примруживши себе, як сива далечінь,
у мозок уп'ялись шаленства стріли
і брязкотять передчуття мечі.
І знову я
сама.
Повз паланок м'єі муки
за сопілкою сумнів: —
над офірою тихенько
оксамитом темна нічь.
Грають лози — верболози
в зоряницях запашних…
Я-б хотіла так-далеко,
де в весельці смолоскіп.
Біля тину голубого
відкіля цей тічки рев?
Отерорте-ж і кохання
кришталева рветься плоть!
Повз паланок м'єі муки
за сопілкою сумнів.
Грають лози — верболози —
оксамитом темна нічь.
Гей, херувими і серафими
усіх раів!
Сідайте на оксамитові килими
в туман.
Ще прийде час
на вас.
Шугає, шугає курява.
Не революція — зіма
…стою обурена
…тьма.
Шугає, шугає курява
Він, білий сміх
…стоіть обурений
товариш мій.
Шугає шугає курява
світи мете
…стоіть обурений
і ворог степ.
Гей херувими і серафими
прокляття вам…
…Так інтродукція
в туман.
Плоть моя!
в гареми атмосфер
несу тебе у чаші
з фабричних врат.
Ти заспіваєш
на синім пароплаві:
— Я не сама!
— Я не сама!
О, вітре!
О, любий раві!
Я перейду весну кошачу
і знову сміх свій намантачу…
О, сине мій! О, сине мій!
Я — Магдалина! Ти — Палій.
Ударь смичком — я хочу з вітром…
…у вільний дух і плоть повірте!
Горить, пашить на небі кокс
і запланетився мій поклик.
Я вірю в сяйво Волосожара —
і вже бредуть понуро вовки
я вірю в елєктричний блиск —
і наречений кличе нас.
Я бачу —
вже здихають хмари
безцвітні маси.
Товариші комуністи!
Станьте зі мною поруч
і знову в сурми:
— Меч!
Іде мій ворог
буденний час
Лишень від вас
чекаю я поради
і оборони.
Ах, зоря моя так стогне — стогне:
пісчаная пустеля без води
Мій дух не запалив світанком тіло,
і тіло знову ссуть кроти.
Я ваша матір і сестра
лежу у пристрасти
брудних обіймах.
— Ганьба землі!
А ну бо крик в повітря:
— Повстаньте всі!
Наш дух не знав іще руіни,
там буйно рух ще не косив.
Гей, революцію для духа!
Так вам говорить
колишня
шлюха.
Ще не видко нікого на тирсі
по за плесами соняшних вод,
і зажурний в провалля схилився
сподівання жіночого гльод.
На межі з запитанням самиця.
…Хай вам флюгером плоть буде́.
— Я не хочу лишень окотиться
— Я не хочу цього й для людей.
Хто з вас знає смак терору,
побував у безодні громів?..
Я дивлюсь швидко-льотним зором
не на сотні — мільони миль.
Для мандрівника моря води,
громовиці, жах, смерчі —
для воскресшого тільки польоти
іще далі, туди, в далечінь.
Так навіщо-ж на мить зупинятись
не сказати, що плоть, а що — дух.
Я сестра і скорботная матір
із журбою своєю бреду.
Та ні!
промайнуть синьоокі сни.
Але й не прокинеться лихтарня…
Не забризкають мою спідницю
тротуари
під крапання осінньоі мжички.
Не піду я віяти повією
по проспектах, по мостах.
Забита моя доля шлюхи
рухом.
Я дивлюсь на вас —
на вас простітутки
без формальноі простітуціі.
І мені робиться так зимно,
як на розі льодовоі ночи.
Я іду тоді до брами заводу,
бо підсніжники нашоі весни
запахнуть
в ранковім диму праці.
Чуєте заліза лязг?
Виковують нашу подвійну волю,
скидають з нас подвійну вагу
…І нарешті заблакитніє органно:
— Радуйся, плоть моя!
Радуйся!
|
|
|
|
так сінтез в істоті.