До Арктики через тропіки/Від Сінґапуру до Цусіми
| ◀ Через Індійський океан | До Арктики через тропіки Великий рейс накрижника „Літке“ Від Сінґапуру до Цусіми |
Готування та склад експедіції ▶ |
|
Чорні вітрила. — Розбійницький замок на великому шляху. — Тайфун біля Філіппін. — Штурмуємо. — Оскаженіле море. — У коші. — Без обіду. — Гори Формози. — „Іван Федорович“. — Ікемі-Сан та його місто — Тут золота не беруть. — Знімаємо черевики. — Япончата. — Запоріжці в Японії. — Без хліба. — Меценат-ресторатор. — Запізнення на пароплав. — Спека спадає. — Цусіма. — Незабаром дома.
Ми ввійшли в Малаккську протоку. Ліворуч бовваніли береги Суматри. В далині, в тумані пропадали гори. У бінокль можна було роздивитись багату рослинність, що серед неї подекуди здіймався димок і пригадувалося з географії, що ми йдемо повз багатющі плянтації кавчуку, що нині в світовій політиці має таке саме значіння, як вугілля та залізо. Ішли поволі 8–10 миль на годину, бо вугілля, взяте в Сабангу, було погане й давало величезну кількість перегарків. Траплялося чимало невеликих островів, якось на обрії помітили човни під чорними вітрилами й пригадали минулі часи, коли води Малаккського архіпелагу були вславлені піратами. Але минув день, і ми зустріли цілу фльотилію рибацьких човнів під червоними вітрилами. Очевидно, малайці люблять кольорові вітрила. Повз нас хвилі проносять уламки пальм, листя та кокосові горіхи. Вночі проходили Малакку, її вогні залишились далеко ліворуч. Вітер з норд-осту посилювався, на сході росла чорна хмара, треба було поспішати згортати ташу. За пів-години ми попали в невеличку штурму, а цілу ніч нас мочив дощ. Дощ був справжній тропічний. Уночі протягом чотирьох годин, не зважаючи на дощ, ми стоїмо на містку в самих трусах, і лише наприкінці вахти згадуємо про ґумові плащі. Екватор швидко наближається. Сьогодні наша географічна позиція — 10 східньої довготи й 2°24' північної широти.
Проходимо Сінґапур. Десятки островів, укритих буйною рослинністю — пальми й трави. Багато маяків. Сила-силенна білих цистерен, розкиданих по різних островах, і величезні будівлі в глибині заточини, приблизно в милях трьох-чотирьох од нас. Незчисленна кількість пароплавів. Аеропляни. Це все залишилося позаду, коли ми вийшли з Малаккської протоки.
Курс зюд-ост різко змінено на норд-ост, не дійшовши семидесяти миль до екватору.
Було ще три дні до Формози. Люди, змучені спекою, тяжкою працею, поганими харчами, в наслідок попсованих продуктів, журились за берегом і вираховували години прибуття до Келунгу.
Саме наприкінці того дня радист виліз із своєї буди з клаптиком паперу в руці й побіг на капітанський місток.
— Костянтине Олександровичу, є радіоповідомлення про тайфун.
Капітан мовчки прочитав радіограму.
У напрямку від Філіппінських островів до Гонконгу мчав тайфун із швидкістю 60 миль (105 верстов) на годину. Коли напрям його не зміниться, все буде добре, він нас не захопить.Протягом ночі вахтові хвилювались, слідкуючи за вітром, небом та барометром. Минув спокійний, гарячий тропічний ранок, і стомлені спекою люди не догадувались, що це останній гарячий день рейсу.
Вечір 26 травня був хмарний, Вітер із 2 балів переходив на 4. Хвилі побільшали, й почало похитувати. Треба було здіймати ташу.
Сипнув дощик, і люди потягли матраци до кают та мурень. Частина влаштувалась у червоному кутку.
На палубі рвав вітер, ішов дощ, подекуди вода пробивалась з палуби крізь щілини, обмочувала столи, канапи й зливалась у калабані на підлогу. Вперше за довгі дні подорожування загорнувшись у ковдру, спалося з насолодою й здавалося, що хитавиця лише загойдувала.
Близько півночі мене розбуджено. Водолаз Чумак шукав мене серед сонних тіл, що завалили собою й своїми матрацами червоний куток. Вахтовий керманич Юрко Йванович викликав мене на вахту.
Міцно тримаючись за стомки та бар'єри ми перебігли до східньої стернової буди, де, захопивши непромокального плаща, я подався на капітанський місток. Чорною масою зігнувся стерновий над штурвалом, безупинно відкидаючи то в одну, то в другу сторону держаки колеса. Спереду, через пляншир ледве-ледве побризкувало водяним пилом і скроплювало місток.
Прямуючи з кінця в кінець, я підійшов до маленького піддашку над лівобортним машинним телеграфом. Там заховавсь од водяного пилу Юрко Йванович. Він зустрів мене надзвичайно весело.
— А братішечка… а… сачкувать хочеш? Може вкачує? Коли морякувать, так морякувать.
Під час штурми Юрко Йванович найвеселіша людина на судні. Він безперервно щось наспівує, коли немає жодної серйозної погрози, на палубі він дає матросам найжвавіші розпорядження й сам завжди в найнебезпечніших місцях, а в кают-компанії в ці дні він помітний своїм величезним апетитом, з'їдаючи по 3 порції за хорих пасажирів чи молодих моряків.
Навколо судна щось клекотіло в темній безодні. Щохвилини дужчав вітер, і, коли боцман із старшим матросом пішли забирати дві бухти кодоли з півбаку, ніс накрижника почав забирати воду. Саме тепер, коли ми допалювали запаси вугілля й судно спорожнилось, ніс „Літке“ стирчав над водою, але хвилі, що йшли назустріч, перекочувались через півбак, з силою падали на горішню палубу й своїми бризками заливали капітанський місток, що на височині 45 футів.
— Полундре.
Вигук Юрка Йвановича розрізав гуркіт оскаженілого моря й свист вітру, коли велетенська хвиля неслася на судно. Боцман і матрос кинулись до фок-щогли й міцно її обійняли. Ніс глибоко заринав у воду, і хвиля котилася через півбак, по коліна, а то й по пояс заливаючи матросів.
— Чорти його понесли туди, — лаяв Юрко Йванович боцмана.
— Бо-цма-ане, до-сить, забирайся звідти.
Але боцманові треба було ще щось принайтовити, й він, відіславши матроса, залишався на півбаку, ризикуючи щохвилини бути змитим у море.Вахтовий керманич полетів на півбак. До мене на місток долітали окремі слова голосної лайки Юрка Йвановича, що гнав боцмана з півбаку й не менш енергійна відповідь боцмана, який покрученою російською мовою поясняв щось про линву.
Саме в цей момент дві величезні хвилі одна по одній набігли з моря на ніс, маса води прокотилася через півбак, і я стратив з очей постаті сварливих моряків. Мене обдало принаймні бочкою солоної води, й поки я витирав очі та відпльовувався, півбак уже вдруге був під водою. Для мене досі незрозуміло, як тоді не змило боцмана й Юрка Йвановича, коли вони були майже з головою під водою.
Але в наступний момент обидва залишили сварку, боцман забув про свою линву й швидше за десятибальний вітер, що кип'ятив море, понеслись на спардек.
Вітер діходив 11-ти балів. Уже пообламлювало й позривало лати для таші, проламало закритий водозбіг на верхній палубі, відірвало кусок плянширу на розі спардеку й змило кодольний ящик. Капітанський місток заливало безперервними величезними бризками, й стерновому запропонували перейти до спідньої стернової буди. Він одмовився.
Од сильного хитання та вітру хилиталось серце дзвону, й він безперевно подзвонював. Біля швидкоміра відірвалась електрична лямпа-летучка, й ми не знали, з якою швидкістю ми посуваємось. Тиск пари був надзвичайно низкий, а кількість обертів ґвинта мінімальна. Юрко Йванович гадав, що ми йдемо 4 милі на годину. Чумак розраховував на 5. Після того, як я розшукав нашого електрика, старого Сердюка, й він полагодив летючку, обчислили, що з другої до третьої години „Літке“ пройшов лише З милі.
Новий ранок був неприємний: сірий, мокрий, солоний і хорий. Навколо клекотіло й булькотіло море й трисаженні буруни, запінившись од пасії, заливали й бак, і корму, запльовували спардек і містки.
У паровичні не вистичало людей. Треба було перештивати вугілля з кошів до вугільної ями. Там працювали лише паровичний старшина та один паровичник. Але всі вони, що ніколи не одмовлялись від будьякої роботи, тепер лежали хорі.
У вузькому коші було душно й темно. Вугільний пил забивав ніс, рот, горло й легені. Як не дивно, а хитання тут відчувалось значно сильніше, ніж на палубі, й куски вугілля безперервно били мене по ногах. Треба було лопатою насипати вугілля до кошика й потім той кошик випорожнювати через спеціяльний проріз у палубі до вугільної ями, звідки паровичники підвозять його тачками до паливень.
Здавалося, що тут не витримати й п'яти хвилин. Я працював один. Паровичний старшина штивав з коша по другому борту. Треба було твердо стояти на ногах, бо в той момент, коли там десь вгорі хвиля засовувалась до вугільної купи, великі брила заваджали набирати повну лопату дрібного вугілля, а кошик здавався без дна.
Один по одному кошики з вугіллям із гуркотом висипались до ями. Я налічив їх щось чотирнадцять чи що й втратив лічбу.
Було душно. Я скинув усе, що можна було, але піт ллється однаково. Минуло двадцять хвилин, півгодини, година, вже близько дві години. Ще якась година та кілька хвилин, і вахта закінчена.
Але щось важке давить у грудях, голова запаморочена, у вухах шум. У роті з'являється якась солодка слина й відчуваю, що, коли за хвилину не вискочу на палубу, то „травну“. — Кидаю лопату й поспішаю через порожній верхній трюм у темний закамарок до дверей спідньої носової мурні, а звідти вже, думаю, вискочу на палубу. Але двері замкнено. Стукаю. Тільки хто ж почує тут мій стук?
Повертаю назад. Чую — підкочується до горла. Чи витримаю? Щоб добратись до палуби, треба мінімум п'ять хвилин. Трюм — кіш — незручна довга драбина до паровичні — ціла паровичня, машиновня далі по східниках нагору. А мене вже прориває. Я гикаю. Ще раз. Тихенько спускаюся долі на купу вугільного сміття й розпластовуюсь на ньому. Лежу хвилину, другу… Стає легше, й я сам до себе посміхаюсь.
За чверть години був на палубі. На кормі біля дверей до машини сидів блідий другий механік.— Ну, я „травнув“!
— Хіба?.. Перший раз за штурму?
— Еге ж. Паровичня підвела. На палубі не бере. Там узяло.
— Ну так будемо компаньйони. Я оце тільки но теж за борт зазирнув.
У каюті лежали хлопці.
— Як, хлопці, „травите“?
— Здається, уже печінками…
Я більше не „травив“. Свіже палубне повітря правило за найкращі ліки.
Минула ще доба. Вітер спав до дев'яти, але штурма не вщухала. Проте, троє чи четверо нас розташувались на ніч на палубі. Один спав на гамаку, другий під захистом шлюпки, а я вмостився біля радіобуди. Ми закутались у мокрі від солоних бризків ковдри й спали так міцно, що коли б не вахтові чергових вахт, то попросипали б свої вахти.
— І як це вас, чортів, не позмивало? — лаявся молодший керманич.
Ішла третя доба. Вітер спав до п'яти-шести, й лише море клекотіло балів на вісім. У далечині показалися гори Формози. Змінили курс на ост, і кільова хитавиця змінилася на бокову.
Назустріч нам траплялись рибацькі шхуни. Ще кілька годин нашого повільного ходу й будемо в порт-Келунзі.
А вугілля в нас залишилось уже менше, ніж на добу.
Ми проходили серед цих суден, наблизились до пристані, й матроси готувались закинути кітву біля бочки, що в кількох сотнях метрів од берега. Саме в цей час нам назустріч затріщав моторний катер із кількома людьми на ньому, що махали руками й щось гукали нам.
Виявилось, що ті люди вимагали, щоб наше судно повертало назад і виходило з заточини. Тривога пробігла серед людей. Невже японці нас не тільки на берег не пустять, а не дозволять навіть зайти до заточини? Таких випадків із радянськими пароплавами в Японії не буває. Але ж ми не в самій Японії, а на Формозі, що є японська колонія. До того ж порт Келунг не звичайна торговельна гавань, а й морська фортеця.
Ми вийшли назад у море, й в цей час до нас наблизився катер. З нього на борт вилізло троє японців і за хвилину пояснили нашим керманичам, у чім справа. Виявилось, що без лоцмана ми не мали права заходити до заточини, бо незнання морського дна у вході в заточину загрожувало суднові небезпекою. Отож, для нас і приїхав лоцман, що мусив провести нас до гавані. Власне, справа розшифровувалась просто, — за те, що лоцмани супроводять судно, треба платити певну суму грошей.
Після лікаря, що нашвидку оглядав команду, ми перейшли в розпорядження поліції. Нас перераховували, урядовці портової управи переглянули наші документи, й ми дістали радісну звістку, що нас пустять на берег. Про це нам сказав маленький японець, урядовець поліції, що єдиний на ввесь порт Келунг знав російську мову. Він одрекомендував себе „Іваном Федоровичем“, запропонував свої послуги й обіцяв за півгодини всім нам видати перепустки. Справді, за півгодини ми були на березі, в одній із кімнат великого будинку… поліційної управи. „Іван Федорович“ диктував якомусь писарчукові наші прізвища, які той писав на перепустках, а потім зібрав усіх нас до гурту й сказав коротеньку промову. Зміст промови був приблизно такий:
— Панове, ми знаємо, що ви понад 40 день були в морі, вас не пускали на жодний берег, протягом кількох тижнів ви не бачили землі, й ми знаємо, що ви надто скучили за суходолом. Ми зробили все, щоб дати змогу вам скористуватись із недовгочасного перебування в нашому порті. Зараз ви розійдетесь по місту, й ми сподіваємось, що ви поводитиметесь пристойно, й, саме головне, на що мушу звернути вашу увагу — не провадитимете жадної аґітації та пропаґанди. Ви знаєте, що державний лад Японії значно різниться від державного ладу радянської Росії, й про це ви, будь ласка, не забувайте. Окрім того, попереджаю — ви можете вільно ходити по всьому місту, лише не переїжджаючи на той бік заточини.
Потім ми довідались, що по той бік заточини є фортеця й, звісно, жоден із нас не мав ніякої охоти їхати туди. З тих самих причин поліція забрала всі наші фото-апарати й опечатала їх.
Всі хлопці, вільні від вахт, рушили до міста, а „Іван Федорович“ тим часом повернувся на судно, близько зазнайомився з нашою кают-компанією, привіз нам якихось японських книжок, а сам просив у нас російських. Пізніше в червоному куточку він побачив статут та програму ВКП(б) і почав настирливо просити, щоб йому подарували цю книжку. Зрештою хлопці погодились і, надписавши на книжці, що вона подарована „Івану Федоровичу“ на його власне прохання, віддали йому статут та програму.
Келунг — невелике місто, з чистенькими, добре забрукованими вулицями, з величезною кількістю крамниць, із рикшами, що стоять поруч автомобілів, з японцями-крамарями й китайцями-робітниками. Ми йшли вулицями й дивувались, що кожна вулиця була наче одна величезна крамниця, яка простяглася від рогу до рогу. Покупців у крамницях було мало, крамарів не було видно, — вони, заховавшись вглиб у затінку, клопотались біля якихсь своїх хатніх справ і наче з неохотою виходили назустріч покупцям. Перше, чим ми зацікавились у цих крамницях, це були сотні різних дерев'яних боженят, богів радости й богів суму, перших — гладких, лисих, широколицих, других — худих, із страшними рогами, з татуйованими обличчями. В одній крамниці зустріли чималу партію спиночухалок „хя-оци“, як вони звуться по-японському. Таку спиночухалку до цього часу мені довелося бачити лише в Олександрівському палаці в Дитячому селі, у кабінеті Миколи II, — то був йому подарунок од японців. Ми захопились спиночухалками, боженятами, сірниками з оригінальною реклямою, паличками для їжі та десятикопійчаними китайськими гостроверхими брилями з широкими крисами.
Насамперед, одвідали ми ресторан та кафе. Зголоднілі під час рейсу, коли всі наші продукти попсувалися від спеки, бувши останні дні підчас штурми без обіду, ми накинулись на різні страви, що за ними заскучали, та взялися до холодних напоїв, кафе-ґлясе, морозива, кавунів, бананів та різної садовини. Лише одного нам не дали в японських ресторанах — хліба. Тут хліба майже не знають, лише в двох чи трьох ресторанах знайшовся хліб. Біфстекс коштував 45 сен, а два маленькі шматочки хліба до нього — 50 сен. Та ми швидко призвичаїлись їсти без хліба, якого мали досить на пароплаві.
Того таки дня пішли до японського театру. Взявши квитки, рушили до фойє, але виявилось, що перед тим, як увійти до театру, треба…. роззуватися. Довелось роззуватись. До японського театру можна зайти в брилі, в пальті, але не в черевиках. Черевики ви мусите скинути й замінити спеціальними капчиками, й лише тоді вас пропускають до залі. Антрактів тут немає й тому до залі впускають безперервно. Чи ви прийшли на початку вистави, чи всередині, чи при самому кінці — берете квиток, скидаєте черевики й входите до театру. Прислужниця показує вам ваше місце, й ви, здивовано оглянувши залю, не побачивши ані крісел, ані лав, спускаєтесь долі й якзручніше розташовуєтесь на рогожі. Ви можете сидіти, підібгавши під себе ноги, можете їх витягти й нарешті, можете зовсім лягти й лежати. За хвилину до нас тихою ходою підходить інша служниця, подає на таці чайник з чаєм та чашки, пропонує сірники й цигарки. Ви п'єте чай, палите цигарку й одночасно дивитесь, що діється на коні. А там щось на зразок мюзик-голу, один естрадний нумер змінює інший, музика змінює акробата, після танців ідуть невеликі сцени, а далі виступав якийсь штукар.
Ви оглядаєтесь навколо, бачите японців, що поприходили до театру цілими родинами, чоловіків із жінками й дітьми, матерів із немовлятами; за кілька місць далі сидять військові матроси, байдуже поглядаючи на кін, задумливо розпластався на своїй рогожі молодий японець, раз-у-раз затягаючись своєю цигаркою й пускаючи цілий стовп диму. Тут таки між рогожами пробігають діти, що одночасно й дивляться виставу, й граються між собою. Але характеристично, що жадного галасу ви не чуєте. У театрі надзвичайна тиша. Килими й рогожі приглушують звуки кроків, і мені пригадався китайський театр, що його довелося бачити кілька років тому у Владівостоці. Там теж п'ють чай, курять, голосно розмовляють між собою, але жадного порівняння з японським. Коли в японському тиша, якась затишність, і там можна відпочивати, то в китайському навпаки — неможливий гамір, що не дає змоги розібрати жодного слова, страшенна духота й надзвичайний бруд.Другого дня команда „Літке“ одержала зарплату. Моряки дістали свій заробіток золотими англійськими фунтами стерлінґів. Стерлінґи треба було обміняти на ієни. Але яке було наше здивовання, коли в банку прийняти наше золото відмовились, а паперові фунти стерлінґів моментально обмінювали на японську валюту.
— Чому у вас не приймають золота? — питали ми „Івана Федоровича“.
— Очевидно, багато його є, — сміючись відповів він… і пішов до банку, щоб поговорити в нашій справі.
Кінець-кінцем банк погодився зробити виняток, і золото нам обміняли на паперові ієни, що мусили залишитись у Келунгських крамарів та рестораторів.
Незабаром у нас знайшовся приятель. Ми обідали в одному з ресторанів, коли його господар, підійшовши до нашого столика, почав із нами розмовляти. Балакав з ним Сашко, що знав слів із 40 англійських. Як би там не було, але мовного запасу англійських слів у Сашка вистачило на те, щоб ресторатор за годину вже запросив нас до себе в кімнату, запропонував рогожі, почав учити грати в „го“[1], понаносив якихось книжок і щось довго про них розказував. Сашко уважно слухав, хитав потверджуючи головою й потім, повертаючись до мене з серйозним виглядом, наче б то перекладаючи мені те, що говорив японець, казав:
— Отут я якраз нічого не можу зрозуміти, але ось зараз мушу зрозуміти.
Як би там не було, а японець був надзвичайно задоволений із своїх гостей, показав нам свій садок із невеличким басейном, де плавала різна рибка. Потім пішли разом до книгарні, там вибрали кілька японських журналів та взяли по великій книжці, де на обкладинці були витиснуті рєпінські запорожці, а під ними підпис російською мовою: „Три русских писателя — Гоголь, Чехов и Голький“.
Це був переклад японською мовою кількох творів Гоголя, Чехова та Ґорького, що його японці зробили „Гольким“. Там таки вміщено й Тараса Бульбу.
Взявши книжок та листівок з краєвидами Формози й тубільцями племен Савадж, що їх понад 600 родин живе в диких горах Формози й до цього часу не скорились японцям, ми рушили на пароплав. Цього дня „Літке“ залишав порт Келунг. Ми затримались у книгарні й запізнились на пароплав. Уже 40 хвилин, як він мусив рушити в море, й вже цілу годину капітан нервував, що п'ятьох пасажирів немає з берега. Але от підійшов наш човен, ми вже на палубі, піднято кітву, й накрижник вийшов із заточини. А нас п'ять, вислухавши нотацію старпома, йдемо до капітана просити пробачення.
Проте, тепер настрій попсувати комусь із нас уже важко. Ще кілька днів, і ми будемо вдома.
31 травня ми йдемо Східньо-Китайським морем, спека змінюється прохолодою, й ми фактично спочиваємо після гарячих тропічних вод, останньої штурми й безперервної гонитви вулицями Келунгу. Правда, обмаль харчів, і доводиться їсти останні консерви, щоб їх запити останнім вином, яке ще сьогодні нам дозволив випити лікар. Адже ми вже залишили тропіки, й порцію вина скасовано.Нетерпляче ждемо, коли наш радист зв'яжеться з Владівостоком, щоб передати наші радіограми й повідомити про швидке прибуття туди накрижника. Нарешті, 2 червня дістали радіограми з радіо-станції накрижника „Добрині Нікітіча“, що стоїть у Владівостоці. Проходимо Цусіму, старі моряки згадують про те, як тут японці знищили царську фльоту.
Ранок 4-го червня, невеличкий туман, що швидко зникає під промінням сонця. Ми проходимо якісь острови й наближаємось до острова „Скрипльова“, що недалеко вже від „Русского Острова“ та заточини „Золотий Ріг“. Ще кілька хвилин, і ми побачимо Владівосток. Маяк Скрипльова перший вітає нас сиґнальними прапорами, що визначають: „вітаємо із щасливим закінченням рейсу“.
За півгодини в „Золотому Розі“ нас вітають гудками й прапорами пароплави, що стоять там, а до борту „Літке“ причалює катер „Славянка“ з представниками влади, громадських організацій, моряками й родичами наших владівостокчан.
Тропічну частину Вранґелівського рейсу — закінчено.
——————
- ↑ Японська гра пішаками на шахівниці.