Поете-пророче, і сине народний!
Ти гордий, достойний, бо ти благородний,
Бо сьвіжеє листя лаврове навколо
Вінком оточає думне твоє чо́ло.
Вінок той безсмертний, вінок незрадливий,
Як сьпів твій всесьвітнїй, широкий, думливий.
Два страдних вінки ти одержав від слави, —
Обидва чудові, — обидва керваві,
Бо в працї не слави ти вік добивав ся,
А в стогін братерський ти серцем вслухав ся,
Бо їм навіть стогін в устах замикають,
Гріхом та злочинством його уважають,
Ти-ж одгуком став ся братерської муки,
Луною відбив ти пригнічені згуки,
Болїв ти над ними, слізьми умивав ся,
Поки з твого серця той сьпів виливав ся.
Та Дух з високо́сти хранив тебе всюди
І з мук визволяв він замучені груди.
Журливий поете! Слово чуда діє!
Як Божого сонця нїхто не закриє,
Коли воно зійде і стане сияти,
Так слова тирани не можуть сховати,
Бо сонце і слово — суть Божа основа, —
Поети-пророки, сьвятителї слова.
Як промінь від сонця сия біля грота,
Де холоду повно, туман і темнота,
Так сяє свободи хвилина сьвятая,
Коли люд поетів на сьвіт нарождає.
