Ой не діброва зашуміла,
як удова старая
з своїми дітками маленькими
в своєму дому гомоніла.
Мала собі вдова три сини,
як ясниї гласниї соколи.
Вона ж годувала,
до зросту в найми не пускала,
вона ж свої головоньці
при старости літ
при їх жития сподівала.
А скоро стали сини
до разума дохожати,
стали молоде подружжя принімати (sic).
Зараз стали матері, старій удові,
хлібом-сіллю дорікати,
із домівки ізсилати.
— Іди ж ти, нене, пріч від мене,
будуть, нене, гості в мене,
царі та князі,
будуть пити, гуляти,
будеш ти, мати старая, у порога стояти,
ой то як же тебе не знатиму
за своєю гордощею,
як тебе назвати вже й мати.
А та удова се зачуває,
із двора схожає,
по вулиці склоняє-валяє,
за своїми дрібними сльозами
світа божого не видає.
— Що великая туга коло мого серця,
мов хто ножем пробиває.
Ой близькі сусіди поглядали:
— Ей, удово, старая мати,
іди ж у наш дом чужий проживати,
будем ми тебе хлібом-сіллю годувати,
будеш ти наших маленьких діток доглядати.
А та вдова те зачуває,
у чужий дом ухожає,
живе-проживає,
хатку помітає,
(лавки помиває),
ой на ранній зорі, на вечірній
спочивання собі ніколи вона не має,
ой своїх синів збарзе зневажає,
клене-проклинає:
— Ой сини мої, сини,
три, як ясниї, гласниї соколи,
бодай же ви отнині довіку
щастя й долі не мали,
як ви мене при старости літ
з домівки зіслали!
Що як я ручками та пучками
хліба-солі заробляла
та вас годувала,
а тепер хотя б не пила, не їла,
хотя б у вас в тихомирстві пожила!
Коториї в них пили та гуляли,
за ворота вийшовши, їх осуждали:
— Братіки милі, голубоньки сиві,
стілько ж ми в вас п’ємо та гуляємо,
почому ж ми старої матері в вічі видом не видаємо?
Чи ви її задали,
чи ви її запродали,
чи вона в вас хліб-сіль переїла?
Чи вона при старости літ
де вона вас осудила?
А старший брат те зачуває,
до утрені божественної одхожає,
утреню божественну вислухає,
до господи прибуває,
до братів словами промовляє:
— Братіки рідненькі, голубоньки сивенькі,
нуте думати-гадати,
як би ж нам стару матір у свій дом обіськати, —
став же нас господь видимо карати,
став у полі і в домі хліба-солі вменчати,
і не стало без старої матері
порядків у нас доставати.
То не орли заклектали,
як три вдовиченьки старої матері шукали та питали,
а скоро в третім дворі напитали,
у хату вхожали,
словами промовляли,
сльозами обливали,
неньку стареньку прохали та й благали:
— Ей, мати старая, іди в свій дом проживати,
будем тебе хлібом-сіллю годувати,
будем свої маленькі дітки спиняти,
будем тебе штити-шанувати-поважати.
А та вдова те зачуває,
словами промовляє,
сльозами обливає:
— Ой сини ж мої, сини,
три, як ясниї, гласниї соколи,
ой не так то отцівську-материну
молитву упросити,
як її розгнівити.
Ваша душа отнині і довіку гріхов (sic) не одкупиться,
очі мої на вас не зоглянуться.
Як то вдова кляла-проклинала,
а ще ж подумала й погадала,
зо дна моря винімала,
од великих гріхів душу відкупляла,
до царствія небесного преводжала.
Ой которий чоловік отцівську-материну молитву
штить-шанує-поважає,
то отцівська-материна молитва
зо дна моря винімає,
од великих гріхов відкупляє,
до царствія небесного приводжає.
Нам годиться теє спом’ятати,
за которими молитвами стали ми хліба-солі поживати.
Дай же, боже, миру царському,
народу християнському,
од сьогодні всім на здравіе,
на многая лета,
многая лета!
