Можеб хто послухав казки?
Ось послухайте, панове!
Тілько вибачте ласкаво,
Що не все в нїй буде нове.
Та чого там, люде добрі,
За новинками впадати?
Може часом не завадить
І давнїйше пригадати.
Хто нам може розповісти
Щось таке цїлком новеє,
Щоб нїхто з нас не відмовив:
„Ет, вже ми чували сеє!“
Тож, коли хто з вас цїкавий,
Сядь і слухай давню казку,
А менї, коли не лаврів,
То хоч бубликів дай вязку.
I.
Десь, колись, в якійсь країнї,
Де захочете, там буде,
Бо у казцї, та ще в віршах,
Все можливо, добрі люде;
Десь, колись, в якійсь країнї
Проживав поет нещасний,
Тілько мав талан до віршів
Не позичений, а власний.
На обличі у поета,
Не цвила урода гожа,
Хоч не був він теж поганий, —
От собі — людина божа!
Той співець — та що робити!
Видно правди не сховати,
Що не був співцем поет наш,
Бо зовсїм не вмів співати.
Та була у нього пісня
І дзвінкою і гучною,
Бо розходилась по сьвітї
Стоголосою луною.
І не був поет самотним, —
До його малої хати
Раз-у-раз ходила молодь
Піснї-слова вислухати.
Теє слово всїм давало
То розвагу, то пораду;
Слухачі співцю за теє
Дїлом скрізь давали раду.
Що могли, то те й давали,
Він зо всього був догодний,
Досить з нього, що не був він
Нї голодний, нї холодний.
Як на ве́снї шум зелений
Оживляв сумну діброву,
То що дня поет приходив
До діброви на розмову.
Так одного разу ранком
Наш поет лежав у гаю,
Чи він слухав шум діброви,
Чи піснї складав — не знаю!
Тілько чує — гомін, гуки,
Десь мисливські сурми грають,
Чутно разом, як собачі
Й людські крики десь лунають.
Тупотять прудкії коні,
Гомін ближче все лунає,
Зза кущів юрба мисливська
На долинку вибігає.
Як на теж лежав поет наш
На самісїнькій стежинї.
„Гей! — кричить він, — обережно!
Віку збавите людинї!“
Ще на щастя не за звіром
Гнала ся юрба, — спинилась,
А то б може на поета
Не конечне подивилась.
Попереду їхав лицарь
Та лихий такий, крий Боже!
„Бачте, — крикнув, — що за птиця!
Чи не встав би ти, небоже?“
„Не біда, — поет відмовив, —
Як ти й сам з дороги звернеш,
Бо як рими повтїкають,
Ти менї їх не завернеш!“
„Се ще также полювання!“
Мовить лицарь з гучним сьміхом,
„Слухай, ти, втїкай лиш краще,
Бо пізнаєш ся ти з лихом!“
— „Ей, я лиха не бою ся,
З ним ночую, з ним і днюю;
Ти втїкай, бо я, мось-пане,
На таких, як ти, полюю!
„В мене рими соколята,
Як злетять до мене з неба,
То вони менї вполюють,
Вже кого менї там треба!“
— „Та який ти з біса мудрий!
Мовить лицарь, — ще нї разу
Я таких, як ти, не бачив.
Я тепер не маю часу,
А то ми б ще подивились,
Хто кого скорій вполює.
Хлопцї! геть його з дороги!
Хай так дуже не мудрує!“
— „От, спасибі за послугу!
Мовить наш поет, — несїте.
Та візьміть листки з піснями,
Он в траві лежать, візьміте.“
— „Він напевне божевільний“
Крикнув лицарь. „Ну, рушаймо!
Хай він знає нашу добрість —
Стороною обминаймо.
„А ти тут зажди, небоже,
Хай-но, їхати-му з гаю,
Я ще дам тобі гостинця,
А тепер часу не маю.“
— „Не на тебе ждать я буду,
Так поет відповідає:
Хтож кому подасть гостинця,
Ще того нїхто не знає.“
Лицарь вже на те нїчого
Не відмовив, геть подав ся;
Знову юрба загукала
І луною гай озвав ся.
Розтеклись ловцї по гаю,
Полювали цїлу днину,
Та коли-б же вполювали
Хоч на сьміх яку звірину!
А як сонечко вже стало
На вечірньому упрузї,
Стихли сурми, гомін, крики,
Тихо стало скрізь у лузї.
Гурт мисливський зголоднїлий
Весь підбив ся, утомив ся,
Де-хто ще зоставсь у гаю,
Де-хто вже й з дороги збив ся.
Геть одбивши ся від гурту
Їде лицарь в самотинї,
Зирк! — поет лежить як перше,
На самісенькій стежинї.
„Ах, гостинця ти чекаєш!
Мовив лицарь і лапнув ся
По кишенях, — ой, небоже,
В дома гроші я забув ся!“
Усьміхнувсь поет на теє:
„Не турбуйсь за мене, пане,
Маю я багатства стілько,
Що його й на тебе стане!“
Спалахнув від гнїву лицарь,
Був він гордий та завзятий,
Але ж тілько на упертість
Та на гордощі багатий.
„Годї жартів! крикнув згорда, —
Бо задам тобі я гарту!“
А поет йому: „Тай сам я
Не люблю з панами жарту…
„Бачиш ти — оця діброва,
Поле, небо, синє море,
То моє багатство-панство
І роскішне і просторе.
„При всьому сьому багатстві
Я щасливий завждї й вільний.“
Тут покликнув лицарь: „Боже!
Чоловік сей божевільний!“
— „Може буть, — поет відмовив, —
Певне, всї ми в божій волї.
Та я справдї маю щастя
І з мене його доволї.
„Так, я вільний, маю бистрі
Вільні думи чарівницї,
Що для них нема на сьвітї
Нї застави, нї границї.
„Все, чого душа запрагне,
Я створю в одну хвилину,
В таємні сьвіти, надхмарні
Я на крилах думки лину.
„Скрізь гуляю, скрізь буяю,
Мов той вітер дзвінкий в полї;
Сам я вільний і нїколи
Не зламав чужої волї!“
Засьміявсь на теє лицарь:
„Давню байку правиш, друже!
Яж тобі скажу на теє:
Ти щасливий, та не дуже.
„Я-б віддав отой химерний
Твій таємний сьвіт надхмарний
За наземне справжнє графство,
За підхмарний замок гарний.
„Я б віддав твоє багатство
І непевнїї країни
За єдиний поцїлунок
Від коханої дївчини“…
Щось поет хотїв відмовить
На недбалу горду мову,
Та вже сонечко червоне
Заховалось за діброву.
Надійшла сїльськая молодь,
Що з роботи поверталась,
І побачила поета,
З ним приязно привіталась.
Тут поет взяв мандолїну,
І на відповідь гуртові
Він заграв, і до музики
Промовляв піснї чудові.
Всї навколо нерухомі,
Зачаровані стояли,
А найбільше у дївчаток
Очи втїхою палали.
Довго й лицар слухав пісню,
Далї мовив на відходї:
„Що за дивна сила слова!
Ворожбит якийсь, тай годї!“
II.
Лїтним вечером пізненько
Сам поет сидїв в хатинї,
Так од ранку цїлу днину
Він просидїв в самотинї.
Тож сидїв поет в віконцї,
Слухав співів, що лунали
Скрізь по полю і до нього
У хатину долїтали.
Співи стихли, потім хутко
Налетїла лїтня нічка;
Дерева шуміли з вітром,
Гомонїла бистра річка.
І поет в своїй хатинї
Прислухавсь до того шуму,
Погляд в темряву втопивши
Він таємну думав думу.
Тілько чує, — хтось під'їхав
На конї до його хати
І спинив ся, потім зброя
Почала чиясь бряжчати.
Що за диво! під віконце
Хтось помалу підступає.
Тут поет не втерпів: „Хто там?“
Невідомого питає.
„Як що злодїй, то запевне
Помиливсь ти, любий друже!“
— „Нї, се я“, озвав ся голос:
„Маю справу, пильну дуже“…
„Хтож се „я“? — поет питає.
— „Я, Бертольдо, лицарь з гаю“.
Тут поет пізнав той голос:
„А, мисливий! знаю, знаю!“
„Вибачай, прошу до хати,
Хоч у мене трошки темно,
Бо коли я сам у хатї,
Не палю вогню даремно;
„Та для гостя запалю вже“.
І добув вогню з кресала.
Перед ним лицарська постать
Владаря Бертольда стала.
„Добрий вечір!“ — „Добрий вечір“. —
Став тут лицарь і — нї слова.
Щось нїяк не починалась
Тая пильная розмова.
„Деж твоя, мій гостю, справа?“
Далї вже поет озвав ся.
Лицарь стиха одмовляє:
„Я, мій друже, закохав ся“…
Тут поет йому говорить:
„Щож на се тобі поражу?
А про те, доказуй далї,
Може чим тебе розважу“.
„Закохав ся я і гину,
Каже лицарь, — в день і в но́чі
Бачу я перед собою
Ясні оченьки дївочі“.
„Щож? — поет на те говорить:
То за ручку, тай до шлюбу!“
— Ох! зітхає лицарь, — візьме —
Інший хтось дївчину любу!
„Під балкон моєї донни
Кожен вечір я прихожу,
І в журбі тяжкій, в зітханнях
Цїлу нічку я провожу.
„На мою журбу й зітхання
Я відповідї не маю,
Чим я маю привернути
Серце милої, — не знаю!
„Можеб краще їй припали
До сподоби серенади?“…
Тут поет на те: „Запевне,
Треба пташечцї принади!
— „Голос маю, каже лицарь, —
Та не тямлю віршування“…
— „Певна річ, — поет говорить, —
То не лехке полювання,
„А тоб досї вже на лаври
Хто-б схотїв, то й був богатий.
Нї, — химерний, норовистий
Кінь поезиї крилатий!“
— „Правду кажеш, мовив лицарь,
Алеж я тебе благаю,
Щоб поміг менї в сїй справі.
Памятаю, як у гаю
„Ти своїм віршем чудовим
Чарував усю громаду, —
Тілько ти один тепера
Можеш дать менї пораду!
„За пораду все, що хочеш,
Дам тобі я в нагороду“. —
„Ну, на се, — поет відмовив, —
Не надїю ся я з роду.
„Можу я знайти й без плати
Для приятеля пораду.
Ось пожди лиш трохи, зараз
Будеш мати серенаду.
„Та менї для сього треба
Йменя й вроду панни знати“.
— „Їй на ймення Ізідора,
А вродлива!… не сказати!“…
Більш поет вже не питав ся,
Сїв, задумавсь на хвилину,
Записав щось на папері,
Зняв з кілочка мандолїну,
Показав слова Бертольду,
Мандолїну дав у руки
Та написанії вірші,
І промовив для науки:
„Ти, співаючи, на струнах
Маєш так перебирати:
Ut-fa là-sol, fa-mi-ré-sol…
Далї можеш сам добрати“.
„От, спасибі!“ крикнув лицарь.
Щеж поет не відозвав ся,
А вже лицарь був на дворі.
На коня! і геть погнав ся.
І погнав ся лицарь хутко
Через доли, через гори,
І спинив ся під віконцем
У своєї Ізідори.
Хутко в неї під віконцем
Мандолїна залунала
І з потоку гуків чулих
Серенада виринала:
„Гордо, пишно, променисто,
Золотії сьвітять зорі,
Та не може дорівнятись
Нї одна з них Ізідорі!
„Найчистїйші діяманти
Сяють ясні та прозорі,
Та не може дорівнятись
Нї один з них Ізідорі!
„Дорогих перлин коштовних
Є багато в синїм морі,
Та не може дорівнятись
Нї одна з них Ізідорі!“.
Отже ледве серенада,
Залунала у просторі,
Вийшла з хати Ізідора
Подивити ся на зорі.
А як стихли під балконом
Любі гуки мандолїни,
До Бертольда полетїла
Квітка з рожі від дївчини.
В туж хвилину Ізідора
Зникла хутко, наче мрія,
Та зостала ся в Бертольда
Квітка з рожі і — надїя!
III.
Боже, Боже! що то може
Наробити серенада!..
Зникла в серденьку в Бертольда
Темна туга і досада.
Усьміх донни Ізідори
Був де-далї все яснїще
І що раз вона ставала
До Бертольда прихильнїще.
Далї перстїнь Ізідорин
На руцї у нього сяє,
Нареченою своєю
Він кохану називає.
Як же бучно, як же втїшно
Всїм гулялось на весїлї!
Танцювали, попивали
Від недїлї до недїлї.
Всїх приймали, всїх витали,
Всїм уміли догодити,
Тілько нашого поета
Пан забув ся запросити.
Звісно, клопоту богато
Завждї пану молодому, —
Хто-ж би міг ще памятати
Про якогось там сїрому?
Час летїв немов на крилах
І мов сон життя минало.
Та не счувсь Бертольд, як лихо
Несподїване настало.
Забажалось королеві
Звоювать чужеє царство,
Розіслав він скрізь герольдів
На війну скликать лицарство.
І як раз серед бенкету
В замку нашого Бертольда
Залунала гучна сурма
Королївського герольда.
Прощавай, дружино люба,
Всї роскоші, всї вигоди!
Все те треба проміняти
На далекії походи.
Залишить Бертольдо мусїв
Молодую Ізідору,
У недїлю вранцї рано
Вже він вирушив із двору.
Подало ся геть за море
Все одважнеє лицарство;
Там за морем десь лежало
Бусурменське господарство.
І пішло одважне військо
Через нетри та пустинї;
Не один вояк смутив ся
По своїй рідній країнї.
Та коли вже надто тяжко
Туга серце обгортала,
То співцї співали пісню,
Пісня тугу розважала:
„Не журись, коли недоля
В край чужий тебе закине!
Рідний край у тебе в серцї,
Поки спогад ще не гине.
„Не журись, не марне пройдуть
Сїї сльози й тяжка мука;
Рідний край щирійш любити
Научає нас розлука“.
Так вони співали, йдучи
Через дикії пустинї,
Додавав той спів розваги
Не одній смутній людинї.
Попереду всього війська
Три старшії виступали:
Карлос, Гвідо і Бертольдо;
За одвагу їх обрали.
Їдуть, їдуть, врештї бачать, —
Три дороги розійшли ся;
Розлучились тут найстарші,
Кожний різно подали ся.
Карлос вибрав шлях на право,
Гвідо вибрав шлях на лїво,
А Бертольд подав ся просто:
„Дай же Боже нам!“ — Щасливо!“
І Бертольдові з початку
Справдї щастя панувало,
Довело ся звоювати
Городів чужих чимало.
От вже він на стольне місто
Погляда одважним оком,
Але тут-то саме щастя
Обернулось іншим боком.
Чи то врештї у Бертольда
Притомило ся лицарство,
Чи то владар бусурманський
Міцно так тримавсь за царство, —
Тілько твердо так трималось
Місто гордеє, уперте,
Раз одбилось, потім в друге,
Потім в третє, ще й в четверте.
Тут прийшлось Бертольду з лихом:
Край чужий, ворожі люде,
Голод, злиднї, військо гине…
Що то буде, що то буде?!…
Місяць другий вже ведеть ся
Тая прикрая облога,
Серед війська почали ся
Нарікання і трівога.
Приступили до Бертольда
Вояки й гукають грізно:
„Гей, виводь ти нас із-відси!
Геть веди, поки не пізно!
„На-що ти сюди на згубу
Підманив нас за собою?
Чи ти хочеш щоб усї ми
Наложили головою?
„Осоружне нам се місто!
Хай їй цур, такій облозї!
Хай їй цур, самій тій славі!
Хай їй цур, тій перемозї!“…
Хтїв Бертольд розумним словом
Люте військо вгамувати,
Та воно де-далї гірше
Почало репетувати.
Далї кинулись до зброї…
Бог зна чим би то скінчилось…
Але тут хтось крикнув: стійте!
Військо раптом зупинилось.
Вийшли тут наперед війська
Військові співцї славутні,
Всї вони були при зброї,
А в руках тримали лютнї.
З них один промовив: „Браття!
Часу маєте доволї,
Щоб Бертольда покарати,
Він же й так у вашій волї.
„Ми б хотїли тут в сїй справі
Скілька слів до вас сказати,
Та співцям співати личить,
Отже ми почнем співати“.
Тут один із них тихенько
Струни срібнії торкає,
Усьміхаєть ся лукаво
І такої починає:
„Був собі одважний лицарь,
Нам його згадать до речі,
Він робив походи довгі —
Від порога та до печі.
„Він своїм язиком довгим
Руйнував ворожі міста…
Чули ви його розповідь:
„Я один, а їх аж триста!
„Ну, та сей одважний лицарь
Якось вибрав ся до бою,
І вернув живий, здоровий:
Талїсман він мав з собою.
„Я гадаю, талїсман сей
Кожен з вас тут знать готовий?
Се було речення мудре:
Утїкай, поки здоровий!“
„Утїкай, поки здоровий!“
Всї співцї тут заспівали;
Вояки стояли тихо,
Очи в землю поспускали.
Раптом зброя заблищала
І гукнуло військо хором:
„Ми готові йти до бою!
Краще смерть, нїж вічний сором!“
І метнули ся у напад
Так запекло, так завзято,
Що не встигла й ніч настати,
Як було вже місто взято.
Місто взято, цар в полонї
Бусурманський. Перемога!
От тепер уже одкрита
Всїм у рідний край дорога.
Тут на радощах Бертольдо
Всїх співцїв казав зібрати
І коли вони зібрались,
Привселюдно став казати:
„Ви, співцї славутні наші,
Ви, красо всього народу!
Ви нам честь відратували,
Вам ми винні надгороду!“
Та співцї відповідали:
„Нї, не нам, ласкавий пане:
Той, хто сих пісень навчив нас,
Надгороду хай дістане“.
„Деж він, де? гукнув Бертольдо,
„Щож він криєть ся між вами?“
„Він не тут, співцї говорять,
На війнї не був він з нами.
„Він зостав ся, щоб піснями
Звеселять рідну́ країну,
Там він має розважати
Не одну сумну родину“.
— „Знаю я сього поета
І його величну душу,
І тепер йому по царськи
Я подякувати мушу.
Тілько б дав нам Бог щасливо
Повернути ся до дому,
Срібла, золота насиплю
Я співцеві дорогому!“…
IV.
Кажуть, весь поміст у пеклї
З добрих замірів зложив ся!
Для пекельного помосту
І Бертольдо потрудив ся…
Вже давно Бертольд вернув ся
Із далекої чужини,
Знов зажив життям веселим
Біля милої дружини.
Знов у нього в пишнім замку
Почало ся вічне сьвято, —
О, тепер було у нього
Срібла, золота богато!
Окрім того, що набрав він
На війнї всього без лїку,
Ще король йому в подяку
Нагороду дав велику.
Сила статків та маєтків!
Вже Бертольдо граф заможний!
Він живе в свойому графстві
Наче сам король вельможний.
Та околиця, де жив він,
Вся була йому віддана,
Люд увесь в тім краю мусїв
Узнавать його за пана.
Тож спочатку того щастя
Справдї був Бертольдо гідний,
Правий суд чинив у панстві,
До підданих був лагідний.
Але то було не довго,
Він де далї в смак ввіходив,
І по троху в себе в графстві
Інші звичаї заводив.
Щож, напитки, та наїдки,
Та убрання прехороші,
Та забави, та турнїри,
А на всеж то треба гроші!
Тай по всїх далеких війнах
Граф привчив ся до грабунку,
А тепер в своїй країнї
Він шукав у тім ратунку.
Почали ся нескінченні
Мита, панщина, податки,
Граф поставив по дорогах
Скрізь застави та рогатки.
Трудно навіть росказати,
Що за лихо стало в краю, —
Люде мучились як в пеклї,
Пан втїшав ся як у раю.
Пан гуляв у себе в замку,
У ярмі стогнали люде,
І здавалось, що до віку
Все така неволя буде.
Розливав ся людський стогін
Всюди хвилею сумною,
І в серденьку у поета
Озивав ся він луною…
Ось одного разу чує
Граф лихі, трівожні вістї,
Донесла йому сторожа,
Що не все спокійно в містї;
Що співцї по містї ходять
І піснями люд морочать,
Все про рівність і про волю
У піснях своїх торочать.
Вже й по тюрмах їх сажають,
Та нїщо не помагає,
Їх піснї ідуть по людях,
Всяк піснї ті переймає.
„Ну, — гукнув Бертольд, — то байка!
Я візьму співцїв тих в руки!
Раптом чує десь близенько
Залунали піснї гуки;
„В мужика землянка вохка,
В пана хата на помостї;
Щож, не дарма люде кажуть,
Що в панів білїші костї!
„У мужички руки чорні,
В панї рученька тендїтна;
Щож, недармо люде кажуть,
Що в панів і кров блакітна!
„Мужики цїкаві стали,
Чи ті костї білі всюди,
Чи блакітна кров поллєть ся,
Як пробити пану груди?
„Що се, що? — кричить Бертольдо, —
Гей ловіть співця, вяжіте!
У тюрму його, в кайдани!
Та скоріш, скоріш біжіте!“
Коли се зза мурів замку
Обізвав ся голос долї:
Гей біжіте, панські слуги,
Та спіймайте вітра в полї!
„Не турбуй ся ти даремне,
Все одно, вельможний пане,
Вловиш нас сегодня десять,
Завтра двайцять знов настане!
„Нас таки чимале військо,
Маєм свого отамана,
Він у нас одважний лицарь,
Врештї, він знайомий пана“…
Мов крізь землю провалив ся
Той співець, утїк од лиха.
А Бертольд сидїв і думав,
Далї так промовив стиха:
— „Маєм свого отамана!“ —
„Ось де корінь цїлій справі!
Ну, та я тепера хутко
Положу кінець забаві!“
Тут він двох що-найвірнїйших
Слуг до себе прикликає
І до нашого поета
У хатину посилає:
„Ви скажіть йому від мене,
Що я досї памятаю,
Як піснї його втїшали
Нас колись в чужому краю.
„Власне я тепер бажаю
Дать йому за них заплату,
Я поетові дарую
В себе в замку гарну хату.
„Я його талан співацький
Так високо поважаю,
Що співцем своїм придворним
Я зробить його бажаю.
„Ви скажіть, що він у мене
Буде жити в шанї, в славі,
Тілько, звісно, хай забуде
Різні вигадки лукаві“.
Слуги зараз подали ся
До убогої оселї,
Принесли вони поету
Ті запросини веселі.
Усьміхаючись він слухав
Те запрошення знаднеє,
А коли вони скінчили,
Так промовив їм на сеє:
„Ви скажіте свому пану,
Що заплати не бажаю,
Бо коли я що дарую,
То назад не одбираю.
„Хай він сам те пригадає,
Що тож я йому дав злото,
Хоч тепер об тім жалкую,
Краще-б кинув у болото!
„Ви скажіть, що я не хочу
Слави з рук його приймати,
Бо лихую тілько славу
Тії руки можуть дати.
„Золотих не хочу лаврів,
З ними щастя не здобуду,
Як я ними увінчаюсь,
То поетом вже не буду.
„Не поет, у кого думки
Не лїтають вільно в сьвітї,
А заплутались на віки
В золотії тонкі сїтї.
„Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надїть кайдани!
„Тож підїте і скажіте,
Що поки я буду жити,
Не подумаю до віку
Зброї чесної зложити!“
З тим вернулись вірні слуги
До Бертольда і сказали:
„Так і так поет відмовив,
Ми даремне намовляли“…
Аж скипів Бертольд, почувши
Гордовитую відмову,
До поета посилає
Посланцїв тих самих знову:
„Ви скажіть сьому зухвальцю,
Що тепер настав день суду,
Що терпів його я довго,
Але більш терпіть не буду.
„Коли він складання віршів
Бунтівничих не покине,
То в тюрму його закину,
Там він, клятий, і загине!“
Знову слуги подали ся
До убогої хатини,
І підходячи почули
Тихий бренькіт мандолїни.
У вікно зирнули слуги,
Бачать: зібрана громада,
Всї стоять навколо ліжка,
Мов якась таємна рада!
Утомивсь поет від працї,
Третїй день лежить в недузї,
Слухачі навколо него
Посхиляли чола в тузї.
А поет усе то грає,
То щось пише на папері
Й роздає писання людям, —
Тут вступили слуги в двері.
Всї метнулись хутко з хати,
І поет один зостав ся,
Подививсь на слуг спокійно,
Гордовито привітав ся.
Всї Бертольдові погрози
Слухав мовчки, усьміхав ся,
А коли скінчили слуги,
Так до них він обізвав ся:
„Ви скажіть свойому пану,
Що готовий я в дорогу,
Тілько хай волить прислати
Слуг ще двох вам на підмогу.
„На запросини ласкаві
Я не можу встать з постелї,
Вам нести мене прийдеть ся
Аж до нової оселї.
„Тай в темницї буду вільний, —
Маю думи чарівницї,
Що для них нема на сьвітї
Нї застави, нї границї.
„І мого прудкого слова
Не затримає темниця,
Полетить воно по сьвітї,
Наче тая вільна птиця.
„З словом зіллють ся в темницї
Гіркий жаль і тяжка туга,
І тодї потрійна стане
І страшна його потуга.
„І поет від свого люду
Не почує слів догани
В день сумний, коли на нього
Накладатимуть кайдани!“
Так до віку у темницї
Довелось поету жити,
За тюремний спів він мусїв
Головою наложити.
Та зостали ся на сьвітї
Молоді його нащадки,
Що взяли собі у спадок
Всї піснї його, всї гадки.
Здійнялось повстання в краю,
І Бертольда вбили люде,
Тай гадали, що в країнї
Більш неволї вже не буде.
Та зостав ся по Бертольду
Молодий його нащадок,
І пиху його й маєтки
Він забрав собі у спадок.
І тепер нащадки графські
Тюрми міцнії будують,
А поетові нащадки
Слово гостреє гартують.
Проти дїла соромного
Виступає слово праве —
Ох, страшне оте змагання,
Хоч воно і не кріваве!
А коли війна скінчить ся
Того дїла й того слова,
То скінчить ся давня казка,
А настане правда нова.
1893. 12. XI
|
