|
Вітре буйний, вітре буйний!
Ти з морен говориш, —
Збуди ёго, заграй ти з ним,
Спитай синє море:
Воно знає, де мій милий,
Бо ёго носило;
Воно скаже, синє море,
Де ёго поділо.
Коли милого втопило,
Розбий синє море;
Піду шукать миленького,
Втоплю своє горе,
Втоплю свою недоленьку...
Найду ёго, пригорнуся.
На серці зомлію.
Тогді, хвиле, неси з милим,
Куди вітер віє!
Коли ж милий на тім боці, —
Буйнесенький, знаєш,
Де він ходить, що він робить:
Ти з ним розмовляєш.
Коли плаче, то й я плачу;
Коли ні, — співаю;
Коли ж згинув чорнобривий,
То й я погибаю.
Тогді неси мою душу
Туди, де мій милий;
Червоною калиною
Постав на могилі.
Буде легше в чужім полі
Сироті лежати:
Буде над ним ёго мила
Квіткою стояти.
І квіткою й калиною
Цвісти над ним буду,
Щоб не пекло чуже сонце,
Не топтали люде.
Я в-вечері посумую,
А в-ранці поплачу;
Зійде сонце — утру слёзи,
Ніхто й не побачить!
Бітре буйний, вітре буйний!
Ти з морем говориш, —
Збуди ёго, заграй ти з ним,
Спитай синє море...
|
• 
• 
• 
