Дядько та тітка

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Михайло Коцюбинський


У Зарванці!.. Як тілько на душі посутеніє, як тілько смуток важким каменем пригнітить серце, як тілько остогидіє мійська курява чи заморочать, буває, книжки — у Зарванці!..

Та й літо надворі. Та ще й наше, українське літо. Гаряче, щире сонце так і вабить тебе, так, здається, й примовляє, сяючи: «А ходи, чоловіче, най я обцілую тебе, з своїми гарячими поцілунками увіллю силу в твоє мізерне тіло!»

Минаю місто, минаю гній людський. Передо мною простягся поштовий шлях, обтиканий з обох боків старими липами у два рядки. Густе віття поперепліталось межи собою — і над тобою мов баня зелена, кучерява.

Моріг зелений перерізується посередині биндючкою — стежкою, по котрій чимчикують ноги молодиць, дівчат, чоловіків, поспішаючи у місто на базарний день. «Добридень!» — «Дай, боже, здоров’я!» І гарно тут і погано. Гарно — як ніхто не тарахкотить по дорозі й не порошить тебе пилом. А погано — як проскочить поштою яка-небудь кокарда і почнуть прохожі, мов вівці, чхати від пороху. Далі! Ще містом смердить! Завертаю уліворуч — на поле.

Там, попід левади, обсаджені деревом, попід зелені, як рай, хутори простяглася стежечка аж у Зарванці. Тихо тут, свіжо тут, вільно тут! Тілько пташки щебечуть, зашелестить, похилиться пшениця від вітру (а вона так і має своїм струнким стеблом по березі стежки), та часом, зачувши чоловіка, вискочить хуторянська собака — і дивно — і бреше якось весело, зовсім не так, як захлялі собаки захлялого города.

Сонце підбилось вже височенько. Не одну версту відмахало воно по небові, бо й я вже аж штири налічив, простуючи по землі. Впрів трохи — але ще не втомився. Їсти хочеться... до холодку й пішки. Та як його й не спочити, не полежати у такій розкоші, як онде! Здоровенний свіжий дуб розлягся, розширився своїм кострубатим гіллям, так що аж темно під ним. Молоденька яворина так і облипла коло його, мов діти коло діда, як казку розказує. Широколистий горішник й собі до компанії окутав полянку під дубом. Густа, як щітка, зелена, як рута, заквітчана, як дівчина на весіллі, манячить трава на полянці. Годі міркувати! Туди! Під саму цівку дуба! За хвилину бриль і верхня одежина лежать осторонь, а я ув одній сорочці, простягшись під дубом, задивився на чудовий краєвид, що он перед очима.

На небосклоні, чистім, як кришталь, гарячім, як любощі, вигулькнули два узгір’я, переділені долинкою. По них, у довжину, рівною вигинчастою смугою простяглися липи і, мов вилиті з чорного чавуну, віддавали на небосклоні. А на узгір’ях? Біліє широка бинда гречки, і пахощі повівають. За нею бинда золотої пшениці похиляється від вітру, мов море хвилясте. Зеленіють проса. Жовтогарячий ріпак аж горить на сонці, котре не шкодує свого проміння і на весь веселий краєвид. А справа і зліва обступають узгір’я кучеряві стіни густого зеленого лісу і злучаються аж ген із чорними липами.

Любо, просторо! Половина туги, так і чуєш, злізла з серця. Їсти — страх хочеться. Та хіба ж я не знав, що так воно буде, та не налагодив хліба та ковбаси? І з яким смаком трощиться їстівне! Аж за ушими лящить. Далі — в дорогу! Тепер стежка побігла високим лісом. Кілька років назад була в нас здоровенна ожеледа. Ліси, садки поламались, погнулись. Ні їдну деревину не минула та лиха година. Висока, струнка грабина посхиляла свої голови, мов дерево хоче шепнути свому сусіду через стежку якусь новину. Глянеш збоку — зелено, глянеш угору — зелено, глянеш униз — також зелено. Тільки пташки щебечуть-розлягаються та верхів’я лісове шепотить. Не треба тут капелюха; не загляне сюди сонечко, не напече голови. Прохолода, тінь та лісова тиша панують тут. Кінчився ліс. Заблищав світ, запекло сонце, повіяв вітрець. Зруб та чагарник розлягся аж до самого села, котре звідси брилює тілько кількома стріхами, заново пошитими. Ото і Зарванці. Тут живуть мій дядько та тітка.

Між зеленим кострубатим чагарником заманячить де-не-де спутана шкапа. То хлопці пасуть коней. Он визирнуло засмалене обличчя хлопчика — з шматком хліба в руках. А он, при дорозі, знов двоє дітей. Старший — поважний такий. Стоїть і цигарку крутить, і ніби не вважає на мене. Менший — білявеньке таке: роззявило рота, заклало назад рученята і тримає в них возика, та так штучно виробленого, мов і справжній віз.

— Добридень, парубки!

— Дай, боже, здоров’я! — відказало два голоси; їден — товсто, поважно, як і пристало курцеві, а другий — тонко та скоро, мов горобець зацвірінькав.

Йду далі. От і вулиця курна; окопи заросли колючою повійкою. Знов діти. Дівчинка-восьмиліток забавляє свого трилітнього братика, котрий чогось розбегався.

— Не плач — потішає вона,— прийдуть мама з міста, принесуть булі! Кажи: дайте, мамо, бу-у-лі!

— Дайте, мамо, бу-у-лі!

— Кажи: дайте, мамо, к-е-е-тя!

— Дайте, мамо, ке-е-е-тя! Кетя? — знов питає хлопчик.

— Та вже ж кетя. Червоного.

Кляснуло хлоп’я в долоні й так погоже, весело засміялось. Мабуть, дуже зрадувалось, що буде їсти солодкого «кетя», та ще й червоного. Дві здорові сльозини ще не встигли впасти на землю і висіли на широкому веселому виду. Точнісінько квітка уранці: не встигне спасти роса, як вона вже сміється до червоного сонця.

З-за окопа визирнули сосни, розкішні крислаті яблуні, а за ними й комин дядькового двірка. Здоровенне подвір’я, чисте й зелене. На подвір’ї коло стайні порається над чимсь Явтух — наймит. Юхтове лице його розтягнулось усміхом на мій «добридень».

Тітка за роботою. Сорочку дядькові вишиває. Як же зрадувалась стара, зобачивши мене! Скучно на самотині. Дітей немає.

— Ах ти, мій голубчику! Як же ти добре зробив, що прийшов! Дядько забрався на пасіку — хропе... А як прийде ніч, буде нудитися... Може, ти їсти хочеш? От скоро обід буде... Котра година?

— Одинадцята... Та не клопочіться, тіточко. До обіду нічого не буду їсти. Зате вже обідати — за штирьох буду. Піду навідаюся до дядька.

— Піди!

Через шкляні двері — гайда у садок. Квітник перед ганком аж горить червоними, рябенькими, білими гвоздиками, аж очі бере в себе. Молоді щепи аж до пасіки, котра притулилася на полянці межи високими розложистими волоськими горіхами, грушками та яблунями. Бджоли гудуть; пахощі так і обіймають, так і огортають тебе. Гіллястий волоський горіх розкинув густу тінь. В тіні лавка з сінником, а на цівці образ св. Севастія і Зосими, оборонців бджіл.

З лавки, угледівши мене, підвелась здоровенна постать дядькова. Кучерява сива борода, не дуже велика, кучеряве волосся, рум’яний вид, повний добрістю і лукавства, високий зріст, чимале черево; гарна вишивана сорочка, штани в простих чоботях, на голові чорний мнягкий капелюх, в руках палиця з ліщини — ото мій дядько.

— А, здоров! Добре зробив-єсь, що прийшов. Сідай чи лягай отут. Тепер в мене у пасіці рай... Бджоли гудуть... Узяток добрий... пахне... Як прийду сюди, так зараз сон і морить, і розбирає. А тітка свариться, що я сплю отут... Хе-хе! Як припам’ятаю, що я мало не все життя прокиснув в канцелярії над бомагами, «ісходящими» та «отношенія- ми», то аж злість бере... Я тобі кажу, що як я переїхав у село — от вже сім літ буде — та став ближче до природи, то зовсім іншим чоловіком зробився... Не таючись, скажу тобі: чорнильна душа була в мене. Опріч казенщини — там губернських та сенатських відомостей,— і у руки нічого не хтілось узяти. А як візьмеш, було, книжку, то такою вона дивною здається... Читаєш, читаєш — двадцять разів перечитуєш, а все нічого не второпаєш, ніби не нашою мовою написана. А там простісінька річ по-простому й написана. Та й на мир божий, й на розпорядки не так я дивився. Де там! Яка-небудь «поліцейська власть» здавалась мені мало не святою. Справедливою, непорушимою... Що мало силу, те було в мене й праве. Дивуюся, єй- єй, дивуюся, як я витримував. Та тепер що хоч мені давай — озолоти мене, то не хочу у місто... Он яка благодать наокруги, а то у куряву, у смород. Та вже ж, кажу, на селі лучче. Багато сонця, без міри чистого повітря, наокруги добро — й чоловік добрішає. Чи ж можна мати світлий погляд на життя, живучи в тіснім, смердючім місті, де високі будинки закривають від тебе і небо, і сонце, де замість праве живих рослин мертвий камінь навкруги оточує тебе... От бач! І у селі, скажу тобі, не так поводиться як слід. П’є мужик, краде, та ще як краде. Мало що не все село панським лісом опалюється. Зовсім мужик не такий ідеальний, яким його малюють теперішні паничі. Поганий тепер народ! А через що? Канчука над собою не має! О-го- го!! Не пішов би він красти панського лісу, якби йому всипав гарячих! А то — нічого йому не вдієш! Позивайся з ним; ну, присудять штраф. Та що з того? Хати в його не візьмеш — не можна; земля не його; худоби також не руш. От лучче залиши та най твоє пропадає. Он і тепер: на людськім полі ростуть панські дуби. Мужик йде та й рубає, нікого не питаючись, наче своє. Що вже і мировий приїздив, і на суді рішили, що дуби панські,— нічого не вдієш. Рубають та ще й вигукують: «Як то! голова моя, а волосся на голові не моє? Моє поле, моє й дерево на полі! І мировий, кажуть, пан, і він за панами тягне, на панську руч; приїде, зайде до пана, наїсться, нап’ється, а потім вже й діло межи нами судить. І суд нічого не знає; панські гроші всюди, пани адвокатів мають. Адвокат перемеле — то пан і виграє!»

— Не дуже ви, дядьку, з канчуками. Не канчуки тут у пригоді би стали, а просвіта. Через їх темноту нічим їх не переконаєте. А як крадуть ліс, то через те, що вони лісом обділені; що панський ліс вони лічать своїм. Та ви не були у мужицькій нужді. Може, і ви б вкрали. Не знаю, хто більше краде і хто більше винуватий: чи мужик, що у нужді вкраде деревину для своєї потреби, лічачи ліс своїм, чи який-небудь пан, що обкрадає казну, мир, добре знаючи, що то чужі гроші, що, може, багато людей, а не їден, терпітимуть від його кривди... От візьміть газети та прочитайте. Що не день, то нова крадіжка. Розумію, що красти, хто б там не крав, діло зовсім кепське. Але наші люди не так винні, як ви їх винуватите. Хоч всім відомо, що красти гріх і погано, але їм ніхто про цеє не споминає. А хоч батюшки часом і говорять, то, певно, додають, як той панський ксьондз: «Робіть так, як я говорю, а не так, як я чиню». Просвіти більше, науки більше, а не канчуків, і тоді тільки добро буде. А щоб ні одного поганого чоловіка на було — то дурниця, і бажати цього задаремно, бо, як то кажуть, нема лісу без вовка, а села без сукиного сина.

— Та, може, воно і так... А що за попів, то вже і я скажу. Не научають вони людей, а обдирають. Оце як мають вінчатися парубок з дівкою, то піп і питає молитов. Що-но скоро не знають — бере піп по карбованцю у свою кишеню і тоді вже вінчає. А, такий-сякий сину! То він не навчає з дитинства їх богу молитися. Щоб тобі кожної неділі чи там свята скликати дітей, проказати молитву, сказати батькам, що от твоя і твоя дитина не вміє оченаша чи чого,— ні, він чатує, заким не виростуть та не прийде нужда вінчатися. Тоді принаймні два карбованці буде у кишені. Ні! Я б з кожного такого попа за кожного невмілого взяв по карбованцю — чому не вчить? То його діло. Або царський день, чи там церковне свято: піп заказує, щоб святкували, не робили. Мені, каже, можна робити, то нічого, а собі гріх. От, каже, приходьте жати чи косити до мене, то не грішно. Як же кому приспіє конечне своя робота, неси до попа пів-ока чи курку — і піп позволяє робити. От тобі добро буде! Сподівайся! Ні! Сам бачу, що просвіта та добрий приклад переінакшили б діло!

Дядько мій, як видно, хоч і обілив закаляну чорнилами душу, але ще прежні порядки та прежні здання зоставили в йому сліди. Це хоч добре: з ним можна сперечатися, йому можна доводити, його можна переконати. Він слухає завжди голосу правди.

— А йдіть обідати! Ото забалакались,— гукнула з ганку тітка, придивляючись з-під руки на пасіку.

Ми знялись і потягли до господи.

По дорозі до хати дядько зірвав кілька квіточок браток, балабану і заніс їх тітці.

— Оце тобі, Манюню, букетик,— подав він квітки тітці, якось мило, пестливо нагинаючись до неї. По тому, взявши її за бороду, поцілував у губи. Якось чудно дивитися на старих людей, котрі з коханням цілуються, як ніби обвінчана учора парочка.

Випили ми по чарці. Явдоха, дівка гарна, але приземкувата і товста, як кадіб, зачервонівшись, внесла обідати. Якось збоку лукаво подивившись на мене, перевернула сіль, кинулась її збирати і, до останку засоромившись, притьмом вибігла з кімнати.

Дядько мовчав, мовчав, а далі, моргнувши їдним оком до тітки, зареготався на всю хату:

— Оце, Манюню, що то значить молодий хлопець... Як зобачила дівчина, то як муха на окропі скрутилася... І сіль розсипала, і страву мало не вилляла, і почервоніла... А як глянула на його вишивану сорочку, то вже і годі...

— Та й в вас,— кажу,— вишивана сорочка; чом же від єї не дуріють дівки?..

— Еге! Минулося моє! Що моя сорочка? Усе їдно що муштарда по обіді. От дай ти мені літ за сорок назад, тоді я молодець... А тепер яку гарну не вбери — ніхто й не примітить.

Славний обід у тітки. Простий: борщ з сметаною, вареники з сиром до сметани чи галушки,— але такий смачний, що як згадаєш, то і слину ковтнеш. Як прийду у Зарванці, то такого наїм, що аж дивуюся.

Оце по обіді закурюєм цигарки. Дядько звик робити дві цигарки; як тільки робить собі, не забуде за тітку. Часом тітка запалить перше свою і до половини викурить, а дядько тілько що нагадається смоктати і прикладає до вогню тітчиної папіроси, щоб запалити. Тоді тітка бере у дядька його цигарку, запалить, складе рівненько запаленими кінцями, а нерівні кінці сховає у руці. «Ну, вгадай, котра твоя?»— питає дядька. Дядько наморщить лоба, міркує, то ту хоче взяти, то другу, все б то бажаючи витягти довшу, таки свою. Тітка стисне губи, поведе часом неспокійно бровами, як рука дядька наблизиться до довшої цигарки. Усміх, котрий перед тим розтягнув зморшки на лиці, так і застиг на обличчі... Тілько лукаві очі бігають за кожним поруханням дядькових рук. Нарешті дядько відважився, вхопив і витяг коротшу папіросу. Веселий, ніби дитячий сміх розтулив тітчині уста і розлягся по хаті разом з дядьковим сміхом.

— Отак вона завше зі мною робить,— скаржиться мені дядько.— Ах, ти, моя старенька! моя поганенька, моя малесенька, моя ціпонька, моя милесенька! Що я буду без тебе робити в світі божому, як ти помреш?! — лащиться дядько до тітки, тріпаючи її по щоці рукою.

— А що ж будеш робити?.. Зараз одружишся з молодою, гарною, не такою, як я...

— А ти думала, що ні?! Зараз надягну, яка є найкраща вишивана сорочка, та й таку засватаю, що годі! Куди тобі до неї братися, старій, поганій, сивій моїй!..

Тітчине зібране на нитку лице освічується вдячним усміхом. Дядькове, здорове, червоне, також світить — і вони знов цілуються — довго, палко та смачно.

У дядька мнягка, тепла, привітна душа. Тра було бачити, як він піклувався, як він побивався, як він гризся, як тітка була слаба. Тра було бачити, кажу, бо ні сказати, ні написати того ніхто не здолає. Страшна лежала тітка. Гнила бешиха їдним пухиром зляла голову, лице, шию, спину, руки. Дохтор казав висповідати. Слаба жалібно стогнала день і ніч. Ходити було нікому коло неї. Їден дядько повинен був, на самоті, поратися і коло слабої, і коло хазяйства. День і ніч тра було сидіти коло слабої. День і ніч сидів дядько, забувши і про сон, і про їжу, і про власне своє здоров’я. На своїх руках обертав він недужу, садовив її. Тра було неабиякої сили і зручності, щоб поратися коло неї, та й не вразити страшне, зболіле тіло. Вночі дядько ніколи не спав. Роззується і ходить по цілим ночам по хаті, прислухаючись до маленької шамотні, до легенького стогону. Прихилить свою стомлену кільканедільним неспанням голову до подушки і ніби дрімає; але що-небудь шеберхне, перекладе тітка ногу, чи що, вже дядько опинився коло ліжка слабої. А йому вже шостий десяток кінчається — пора, коли чоловік дуже любить спокій, та й потрібний натрудженим кісткам його той спокій!

Терплячий чоловік мій дядько. Мама його, котру він, жонатий, беручи 12 р [ублів] в місяць пенсії, содержував при собі, була страшно вередлива, злослива, з’їдлива. По цілим дням було тільки й робить, що вередує та закручує голову усім; усе було не по неї. Нічим їй ніхто не догодить, ні з ким жити у спокої, у лагоді не може. Було, і страву собі окроме іншу варить, і цукор свій тримає. То їй забагнеться солодкої горілки, то кави, то того, то другого. А тут 12 р [ублів] в місяць грошей! У всім догоджав їй дядько, усе перетерплював; а поважав як свою маму! Такий був син, що пошукати таких удень, та ще з світлом.

— Ну, йди, Муся, в садок, а я спочину трохи.

— Та не спи,— кажуть тітка.— Що вночі будеш робити?

— Я трошечки-крихтоночку...— перевалюється здоровенна, трохи зігнута, черевата постать дядька, як ступає з ноги на ногу, простуючи до постелі.

Гарний у дядька садок; колись він займав під собою коло 40 десятин. Тепер також здоровенний, тілько декотрі дерева повирублені, інші посохли, інші здичавіли. Є місця, де деревина од деревини — як крупа від крупи в московськім куліші. Садок кінчається невеликим ставком з греблею, котра вузькою биндою, обсадженою вербами, перерізала річечку.

Ходжу я на волі — не дишу, а несито ковтаю свіже повітря, упиваюся і ним, і сонцем, і прохолодою. Простягнуся де-небудь на траві, котра, що твій килим квітчатий, брилює, горить на сонці різнокольоровими квітками, задивлюся на чудову далину, і якісь мрії насуваються їдна за другою, оточують якимсь то спокійним, то пекучим щастям твоє серце. То хтілось би затаїти те невідоме щастя у самій глибині серця, то хтілось би поділитися ним з цілим світом. Золотії мрії! Не буду вас згадувати: боляче роз’ятрите і так наболілеє серце.

А з ганку вже гукає дядько: «Муся, Муся! А ходи-но лишень, я тобі щось покажу». Підходю.

— Оце щось в мене росте; якась дивна рослина: лист широкий, стебло високе: хто його знає, що воно таке; кого не спитаю — не знають. Я до неї щодень навідуюсь, чи не буде цвісти. Мені здається, що воно чудово-гарно зацвіте... Ото якби його пересадити на копану землю та доглядати — ото десь гарне б було. Конечне зроблю так. Як ти думаєш: що воно за зілля? Га?

І почнеться в нас розмова по рослинниці. І дядько плохий билинар, і я не геть-то який, але розмовляємо, та ще гаряче, як справді закохані у рослинниці. Викладаємо свої догадки, будуємо теорії — роздрухаємось обидва. А через годину дядько вже сидить на ганку і віршує Міцкевича:


Bywaj zdrow, kraju, moj kraju kochany!..[1]


І піде, поллється розмова про поезію, про літературу. Чого, чого не переберемо, кого й чого не скритикуємо?! От простий, невчений чоловік, з доморослим розумом, а як він міркує! Не їден би письменник та друкований позавидував би! Єй-богу!

Сперечаємося, пригадуємо, що де вичитали, часом давно забуте звідкись прилізе на пам’ять, обраховуємо свої по-гляди, аж поки тітка не гукне, щоб ми йшли чаю пити.

Добра людина моя тітка. Обличчя якесь пласке, без виразу. Згризлива вона — страх. Доволі, щоб не вдалися огірки, згнила фасоля або курка з’їла яйце, щоб вона була вже неутішно згризена. Розчервоніється вже, впріє, скине з себе верхню одежину і, хвилюючись, бігатиме по хаті, нарікаючи і стогнучи. Любить вона мене, добра вона — то й я її люблю і шаную. Але на вище мізкування — вибачайте.

Що мені найбільше подобається в дядькові — так то той парубоцький, палкий вогонь, котрий так і грає в його сірих очах, котрий так і прискає в розмові. Другий би на його місці тілько і провадив би про житіє святих, страшний суд, кінець світа та про свої недуги. А в дядьковім старім тілі сидить молода, свіжа, тепла душа, і через те так легко по-чуває себе кожний чоловік в товаристві з ним.

Балакаючи, напилися чаю, балакаючи, повечеряли. Історія, хазяйство, сильниця, зірниця, землепис, політична економія, зоологія — все те на кону. Зі всього знає дядько потроху, а цікавий на такі речі — страх! З того часу, як він перебрався до Зарванець, на село, почав потроху читати: і так уважно читає, що що де не вичитає, те пам’ятає і двічі, як корова жуйку, пережовує.

Тітка давно вже спить — давно вже півні прокукурікали, а ми вдвох, ходячи по хаті, говоримо, сперечаємося, та так завзято, яко ніби від нашої суперечки залежить щастя громадське.

Не думайте, що він мізкує абияк; якби ті великі мислі та одягти в одежу научного слова, то і розумний чоловік прочитає. Що було, думаю собі, якби його було вчити ззамолоду, якби йому було дати доступ до таємниць науки — який би то вийшов пожиточний чоловік з нього.

— Ви йще не спите? — питає, прокинувшись, тітка.— Он незабаром буде світати, а вони ще балакають. Годі, годі! Спати перешкоджаєте.

Оце вже ніби і на добраніч віддали оден одному. Вже я взяв свічку і пішов постіль собі слати.

Через хвилин кілька двері рипнули.

— Ти не спиш, Муся?

— Не сплю.

— Як ти думаєш: чим-то кінчиться громадська справа? Що той бідний народ робитиме?

І знов почнеться.


Лютий 1886, м. Вінниця


Примітки[ред.]

  1. Bywaj zdrow, kraju, moj kraju kochany!.. (польськ.) — Бувай здоров, краю, мій краю коханий!..