Діло (газета)/1932/291/Місто з таємним тремтінням серця
Місто з таємним тремтінням серця пер.: Григорій Тимощук |
|
ГУСТАВ МАЙРІНК[1].
З ТАЄМНИМ ТРЕМТІННЯМ
СЕРЦЯ.
Коли я перед 45 роками, ведений лоцманом-долею з мрячного Гамбурга до цього дивного міста, вже першого дня пустився в мандрівку по незнаних мені вулицях, осліпило мене ясне сонце, що палючим жаром налягало на старезні доми, з яких кожний зі стриманим віддихом мов береже в собі таємницю з давно минулого часу — те сонце, що якось так цілком інакше сіяло, ніж той родинний блеск неба, який я знав з часів мого дитячого віку з ясної, безжурної Баварії. Вже тоді, як я ступав по прастарім камянім мості[2], який веде через тиху Велтаву на Градчани з їхнім замком, що заквітчаний зубцями і вежами, похмуру гордість старих габсбурських родів навіває — вже тоді напав на мене незрозумілий, глибокий жах, якого я не вмів ніяк пояснити. Цей жах не покидав мене від того часу ні на хвилину, як довго, то значить упродовж людського віку, жив я в Празі, в місті з таємним тремтінням серця. Він ніколи не відступав від мене цілком, він спадає ще нині на мене й душить як фин[3], коли думаю про Прагу або нічю про неї сню, що мені трапляється в дивно правильних відступах часу, немов би бив у моїх грудях притаєний годинник невідомим ритмом, який не має нічого спільного з земним часом. Все, що я колинебудь пережив, можу знову викликати перед внутрішнє око так, що неначе повне життя стоїть переді мною; колиж викличу Прагу перед моє око — то стає вона виразнішою як все інше, такою виразною, що видається вона вже не дійсною, а примарою — кожна людина, яку я там знав, тужавіє в мару і стає мешканцем країни, що не знає смерти.
Маріонетки не вмирають, коли зникають зі сцени, а маріонетками є всі істоти, що їх містить у собі місто з таємним тремтінням серця. Інші міста, хоч які вони старі, ввижаються мені, немов стоять під владою своїх мешканців, немов вони здезинфековані від квасів, що вбивають зародки. Прага оформлює своїх мешканців і порушує ними, неначе маріонетковий грач, від першого до останнього віддиху. Як вульканн викидають з землі ляву і вогонь, так викидає з себе це страхітне місто світ війни і бунт у світ. Це мабуть дійсно не видумка, що багато людей з створеними очима каже: воно роздуло потаємно перші іскри останньої війни. Може божевільні стоять ближче останньої війни. Може божевільні стоять ближче останніх річей ніж ті, що мають „здоровий” розум. А божевільною зовсім потайки і божевільною, так чи інакше, є велика більшість маріонеток у Празі. Або навіжені вони якоюсь дивною ідеєю.
Одного дня взяв мене старший мужчина, якого я свого часу знав як незвичайно тверезу людину, на вулиці за рамя і шепнув мені таємно, показуючи на достойного пана, що йшов дорогою: „Ви хіба чули? Він отруїв передучора свою жінку, щоби дістати по ній спадщину“. А опісля, як пан переходив попри нас, зняв низенько капелюх і поздоровив голосно: „Моє поважання, пане доктор“. Тоді мусів я мимохіть подумати про гніздо зміюк, що можуть перемінити ясне світло сонця в блеск отрути.
Що року, 16. травня, приходять тисячі прочан, переважно селянки в барвистих хустках на головах і дівчата з палкими чорними очима або дивно чарівної краси, із сіл Чехії до статуї св. Непомука[4] на краю камяного моста[5], що, осяяна пятьома рубіново-червоними ліхтарнями, у такі весняні ночі немов свобідно пливе у воздусі, крізь сріблисту мряку ріжними барвами міниться і лицем Івана Гуса на полуднє глядить, якби чекала на якийсь таємний прихід. Ця бронзова статуя — це в дійсності статуя Гуса, а не св. Непомука, але простий народ про це вже не знає, він давно помішав імена: таємне тремтіння міського живчика споліскує імена, витворює легенду. Скрита дійсність Праги так глибоко запустила коріння, що імена зникають як подих на самоцвітнім камені. Годинами цілими, часто, дуже часто, ходив я в ясні, місячні ночі по Малій Страні[6], передмістю по тамтій стороні Велтави, серцевій комірці Праги і кожний раз блукав я. Ось-тут прастара палата, перед якою відчуваєте, що неможливо, щоби там від десятиліть мешкала якась людина, таким густим пилом вкрита мідяною снідю потягнена ручка на дверях. Біля нього барокова будівля з опалізуючими вікнами, що блищать як шкло античних слізниць. Там знову якийсь мур, що тягнеться у безконечність, в три чоловіка високий, з розсипаним тинком, де рука духів мита врисувала фантастичні голови звірят і виряченими очима лиця, що видаються непорушними. Одначе за кожним разом, як на них глянути, вони зміняють вислів. Опянливий подих жасмину або бузка паде з воздуха і догадуємося: десь там є городи, величезні парки, сховані, де від давніх-давен не була людська нога. У серце вкрадається здогад, що може десь там у запустілій кімнаті, що валиться, у давно вже спорохнявілім ліжку лежить, у порох розсипана жінка, про якої існування тут уже забули, заки вмерла. А може це монастир, що його довкола обвели цим муром? Чи мешкали там черці і черниці, що замертвлювали тіла і молитвами спасалися від зовнішнього світа?
Думка не дає спокою, завертаюся коло ліхтарні, що нагло в сяеві місяця виринає перед очима з землі в іризуючім ореолі[7]. Хочеться назад вернутись до сірого муру, але його вже не можна найти. Чи омана це була? А коли шукаєш його в білий день — даремне: вже його там нема. Замісць нього є тут вуличка, на її кінці дім, трьохповерховий, дивишся вгору на дах і бачиш: другий дім стоїть на першім. Чи це омана зору? Ні, вуличка скручує гостро під кутом у бік, як нагло шарпнене в лікті рамя, стрімко знімається вгору, а на вершку сторчить другий будинок. Дивна людина мешкає в ньому, що говорить високим жіночим голосом, мала, без бороди, виглядає як Наполеон і ворожить відвідувачам із величезної, єврейськими буквами записаної книги або змальовує минувшину так, що аж мороз іде по шкірі. Одного разу зайшов я був до нього з цікавости. Коли я переступив поріг його кімнати, зачув я, як він до незнайомого, що від нього саме відходив, ломаною німецькою мовою говорив: „Барабанення, що ви його чули з муру при останній ліхтарні, не йде від жовнірів, це від барабану мертвого Жішки[8], який заки помер, розказав, щоби зняли з нього шкіру і натягнули на барабан, щоби його було чути, хоч він помер“. „Що ви хотіли тим сказати“ — спитав я, як ми були самі. Він прикинувся здивований або ним дійсно був і сказав, що він такого не казав. Пізніше довідався я, що він якстій усе забував, хоч ледви, що це сказав, що він люнатик — навіть у білісінький день. Пізніше, як вибухла велика війна, мусів я думати про барабан Жішки, одноокого. Мені здавалося, що мов розумію неясно — як тінь, що мигнула — що тут є якийсь звязок. А може це був випадок? Не вірю у це; місто з таємним тремтінням серця має дивний спосіб говорити устами своїх маріонеток.
Переклав Гр. Тимощук.
——————
- ↑ Німецький письменник, що вмер цього місяця в околиці Мінхена. Про його смерть і твори була згадка в „Ділі“.
- ↑ Міст Карла IV.
- ↑ Фин, теплий, сухий вітер, що віє в Альпах передовсім весною
- ↑ Св. Йоан Непомук, патрон Чехії, утоплений королем Вячеславом IV. 1393 р. в Велтаві за те, що, як каже лєгенда, не хотів зломити тайни сповіди.
- ↑ Моста Карла IV.
- ↑ Мала Страна, передмістя Праги, де находяться найвеличавіші старі будівлі, пр. костел св. Миколи (барок), замок і костел св. Віта (готик) на Градчанах, палата Шварценберґів, Валленштайна і т. д. і т. д. Міст Карла IV. лучить Малу Страну зі Старим Містом, де також находяться гарні старі булівлі, як Тинський костел або ратуш зі старим годинником.
- ↑ Сяєві, що мерехтить барвами веселки.
- ↑ Вожд гуситів. 1375—1424: осліп