Діло (газета)/1929/159/„Нова Зоря“ і ідеольоґія гетьманців
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| Діло, №159 „Нова Зоря“ і ідеольоґія гетьманців (Вячеслав Липинський) |
|
Для нас територіяльна автономія — в протилежність до політики екстериторіяльного націоналізму — є першим етапом в напрямі виховування громадянства Української Землі в дусі української державницької ідеї. Територіяльна автономія, на нашу думку, мусить бути здобута від Варшави спільними силами місцевого громадянства. Бо тільки в спільній боротьбі за добро спільної землі це громадянство може з хаосу ріжних кольоніяльних, недержавних, культурно-віроісповідних-українських, польських, жидівських, німецьких і чеських — сект перетворитись в орґанічну державну українську націю. Порозуміння українців з місцевими поляками проти централістичного панування поляків з Варшави — ось єдиний шлях, яким може відбутись політичне визволення західньо-української землі.
Пан Томашівський уявляв собі, що надання всіх політичних благ українцям, в тому числі і територіяльної автономії, „залежить виключно від польського уряду“ („Н. 3.“ ч. 30 1929). Наше гасло територіяльної автономії, яке для свого здійснення вимагалоб від українців найбільшого напруження ідейности — такого, щоб українці могли притягнути до себе інші місцеві нації — на шпальтах „Н. 3.“ зветься насмішливо „фантазіями“. Натомість пропаґується там така територіяльна автономія, яка могла би бути одержана від польського уряду за ціну якнайбільшого опортунізму і якнайбільшої безідейности. І замість шукати порозуміння з місцевими поляками, всі надії українські покладається там на порозуміння з Варшавою.
Не помічає певно п. Томашівський, що тут він дав себе опанувати тій самій ментальности, яка панує в „Ділі“. Бо й „Діло“ думає, що територіяльна автономія може бути надана колись якимсь „поступовим“ польським урядом. Тому „Діло“, во імя української державницької ідеї, її не хоче, і тому п. Томашівський, за ціну зречення української державницької ідеї, її хоче.
Очевидно помиляються тут і „Діло“ і п. Томашівський. Колись Москва поробила українців єпископами у всіх єпархіях, як пише Драгоманів, від Київа до Сибіру. Але одночасно знищила вона козацьку територіяльну автономію, останок і зародок української державности. Так само і Польща може поробити українських професорів ректорами всіх польських університетів від Познаня до Львова, але територіяльної автономії вона не надасть західним землям українським добровільно (це значить без орґанізованого натиску цих земель) ніколи. Таким чином і „Діло“ і „Нова Зоря“ своїм відношенням до територіяльної автономії ідуть діяметрально протилежними шляхами, і, вірю, не свідомо, до одного наслідку: задержання українського громадянства в стані культурно-віроісповідного, до власного державного життя нездатного, язиково-реґіонального відлому державної польської нації в межах польської держави.[1])
Те саме, що про територіяльну автономію, можна сказати і про дві другі, ніби спільні між нами і „Новою Зорею“, точки світогляду: 1) потребу у західних українських землях орґанічної праці, замість безплодного революційного бунтарства і 2) безкомпромісове відношення до большевизму — до т. зв. радянської „української держави“ за Збручем.
Перемогти руїнницьке бунтарство можна тільки ідейністю. Приклад т. зв. краківських консерватистів, які при всій своїй антиреволюційности дали Польщі найвищу державницьку ідею (краківська історична школа) і наймудріших борців за цю ідею — мусів би служити прикладом і для галицько-волинських прихильників позитивної, орґанічної праці. Але ідеї, і то зорґанізованій та горячій ідеї революціонерів, протиставляти безідейне, розкладаюче, слабодухе, злобне і дефетистичне скавуління ображених та переляканих одиниць, це тільки скріпляти революціонерів, пхати країну до остаточної руїни.
В ще більшій мірі відноситься вище сказане до більшовиків. Більшовизм — цеж один з найсильніших ідейних рухів сучасности. Ідеї деструктивній, опертій на залізній та вірній орґанізації і порушуваної злобою, треба протиставити ідею творчу, оперту на таксамо залізній і таксамо вірній орґанізації, порушуваної любовю. Колиж більшовизм поборюється осмішуванням ідеалізму, повною нездатністю до орґанізації, надіями на столицю і такого самого ґатунку, як і більшовицька, злобністю, то остається тільки щиро побажати панам світським редакторам „Нової Зорі“, щоб карієра їхня не скінчилася колись у Харкові.
Врешті до моїх, рідких зрештою, зловживань чемністю і гостинністю редактора „Діла“, яких і „Ділові“ і мені робить закид п. Томашівський.
По перше на Західній Україні відносини склалися так, що хтось, хто має щось сказати українському громадянству, а не має в Галичині чи на Волині свого власного політичного дневника чи тижневика, мусить звертатися до „Діла“, як до найбільше поширеного українського орґану. І сам п. Томашівський робив це доки не придбав собі свого тижневика. Треба бути тільки вдячним редакторові „Діла“ п. В. Мудрому, що він це виїмкове становище „Діла“ розуміє і його сторінки, з рідкою серед українців політичною толєрантністю, своїм політичним противникам, як мені наприклад відкриває.
По друге, п. В. Мудрий ніколи не присилав мені листів, що зриває зі мною (нотабене з якихось видуманих і непровірених причин) навіть персональні зносини (гл. заява про це С. Томашівського в ч. 30. „Н. З.“ з 1929 р.). Він ніколи не боявся, щоб зносини зі мною пошкодили його політичній благонадійности і редакційній карієрі. Врешті він ніколи не вів проти проводу нашої орґанізації підпольних інтриґ. А що з двох родів противників мені завжди миліщий противник льояльний від нельояльного, то з гостинности „Діла“ буду, за дозволом п. В. Мудрого і далі користати, натомість до „Н. З.“, доки в ній пануватимуть теперішній дух та теперішні погляди, як не дав, так і не дам ні одного рядка.
По третє, українське громадянство, знаючи отверте відношення „Діла“ до моєї ідеольоґії і отверте відношення моє до ідеольоґії „Діла“, буде певно, що ані п. В. Мудрий, містячи мої статті, не став гетьманцем, ані я, користаючи з гостинности п. В. Мудрого, не став сторонником УНДО.[2]) На жаль цього не можна сказати про „Нову Зорю“ п. Томашівського, яка весь час засадничо мою ідеольоґію поборює, а одночасно пише, що не виступає проти моєї ідеольоґії. Йти в цю мутну воду не хочу, тим більше, що риби, в цій воді ловлені, шкодять не лиш мені, а — що богато гірше — і українському громадянству.
Прийміть, Пане Редакторе, вислови і запевнення мого високого поважання.
Бадеґ, 9. липня 1929.
В. Липинський.
Примітки[ред.]
- ↑ Погляд про потребу добування територіяльної автономії для Сх. Галичини шляхом — так мовити — єдиного територіяльно-міжнаціонального фронту, є безумовно цікавий. Шкутильгає він незнанням місцевого галицького польського громадянства та переченням факту, що національна політика центрального варшавського уряду є ведена під безоглядним впливом, якщо не диктатом, якраз т. зв „кресового“, сх.-галицького польського громадянства. Тому ця теорія п. В. Липинського впадає у заворожене коло. Зокрема щодо становища „Діла“ до питання терит. автономії, що ш. автор помиляється у тому пункті, в якому припускає що: „Діло“… думає, що… автономія може бути надана…“ „Діло“ цього не думає! — Ред.
- ↑ Коли цей лист у нас друкується, гол. редактор „Діла“ В. Мудрий перебуває на відпустці. Його заступник, як і ред. В. Мудрий, далеко не є визнавцем ідеольоґіі Вячеслава Липинського і нераз уже мав та певне нераз матиме нагоду це засвідчувати. Друкуючи ж його листа вволяє не лише принятому у „Ділі“ традиційному звичаєві, але й дає висказ особистому поглядові, якого тримається теж гол. редактор „Діла“: доцільности політичної дискусії під двома лише умовинами — культурного тону і взаємної льояльности.
І. К-н.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|