Ейдос/1/Інтегральний напрям сучасної історіографії: інтелектуальна історія
| ◀ Інтелектуальна історія: спроба конвенції(матеріали “круглого столу”) | Ейдос Альманах теорії та історії історичної науки Випуск 1 під ред. Валерія Смолія та Ірини Колесник Інтегральний напрям сучасної історіографії: інтелектуальна історія (Віталій Андрєєв) |
Історія ідей та криза історизму ▶ |
|
Ейдос.
1’2005.
Віталій Андрєєв
Херсон
№2
Інтелектуальна історія як новий інтегральний напрямок сучасної історіографії вивчає історію окремих ідей та ідейних комплексів разом з тими соціальними, політичними та релігійними контекстами, в яких ці ідеї народжуються, розповсюджуються та модифікуються. Тут маються на увазі народжені індивідуальною свідомістю завершені в собі духовні конструкції відрефлектовані та систематизовані за допомогою цілеспрямованих розумових зусиль мислителів та теоретиків (“інтелектуалів”).
У загальному розвитку людства епохальним є виділення інтелектуальної сфери його діяльності як складової життєзабезпечення соціуму. Спеціалізацію в галузі розумової праці разом з появою писемності можна вважати початком інтелектуальної історії. При цьому для виділення предметного поля інтелектуальної історії другорядним є питання фіксації спродукованих ідей (але першочерговий для можливостей подальшого використання в якості історичного джерела). Так, Гомера (якщо він дійсно існував) треба вважати “інтелектуалом” на момент створення ним “Іліади”, а не пізніше, коли вона була записана; усну форму мала інтелектуальна діяльність Сократа.
Проте, від історії ідей “в чистому вигляді” (особливо таких що існують в усній формі) треба відрізняти “соціальну історію ідей”. Предметом останньої є продукт на рівні ментальності, ментальність виступає як розумове та емоційне підґрунтя, на якому народжується ідея як така, через ментальність іде сприйняття ідей “інтелектуалів” певним соціальним середовищем, сприйняття, яке їх несвідомо і безконтрольно змінює, викривляє та спрощує.Втім, “соціальна історія ідей“ та історія ідей “в чистому вигляді” завжди знаходяться в діалектичному зв’язку. Ідеї “в чистому вигляді” продукуються “інтелектуалами” в нових історичних умовах на основі розвитку попередніх ідей “в чистому вигляді” – це зрозуміло. Але в різних суспільствах і спільнотах як мобільних системах постійно відбувається процес виділення спеціалізованих сфер інтелектуальної діяльності. Це вже не буде первинний та оригінальний процес, нові ідеї будуть поставати на основі “соціалізованих” ідей. Така суспільна потреба виникає там, де “інтелектуали” з якихось причин не виконують своїх функцій, або має місце різкий злам соціальної структури, а відтак і соціальної свідомості.
Пояснимо це на прикладах. Так, нам відомо за результатами археографічних експедицій Запорізького державного університету (під керівництвом Бойка А.В.) непоодинокі випадки написання історії свого села селянами-переселенцями в Південну Україну XIX-XX ст. з центральних українських областей. Писалися ці “літописи” іноді протягом кількох поколінь, і що цікаво, деякі автори намагалися вписати історію свого села в загальну українську історію спираючись на підручник М.Грушевського. Виникнення таких творів зумовлено намаганням зафіксувати і зберегти в новому поліетнічному середовищі свою національну ідентичність та суспільну єдність через усвідомлення і фіксацію власної історії.
Запорожці, як відомо, не мали власної історіографічної традиції. В масі своїй вони були неписемні, не залишили письмових творів, крім величезної кількості скарг, прохань з доведенням своїх прав на землі і вольності на підставі давніх прав та універсалів. Також в історичних думах не тільки узагальнено життєвий досвід народу, а й втілено народні світогляд та ідеали, відображено його історію, філософію.
Принциповим в цьому плані можна вважати висловлене І.Сапожніковим припущення про походження з Архіву Нової Січі рукописного зводу XVIII ст. по історії козацтва, який нині зберігається в бібліотеці Одеського археологічного музею. Ця пам’ятка являє собою зроблену приблизно 1770 р. компіляцію з козацьких літописів, рукопису праці Мишецького та ранніх статей Міллера і не має антикозацької спрямованості. Показовим є докладне цитування з різних джерел гетьманських універсалів (Сапожников И.В. Рукописный свод XVIII века по истории казачества и освободительной войны украинского народа // Південна Україна XVIII-XIX століття. Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ. – Вип.4(5). – Запоріжжя, 1999. – С.232-234). Якщо припущення і невірне, то цілком можливе. Тобто, запорожці відстоюючи свої вольності і передчуваючи можливі заходи імперії акумулювали здобутки сучасної їм історіографії для власної легітимізації. Таким чином, в предметне поле інтелектуальної історії потрапляють казуси примітизованої інтелектуальної діяльності, що знаходяться “на межі” з суспільною історичною свідомістю.
№5
Історіографія як історія історичної науки автоматично входить до предметного поля інтелектуальної історії. Історіографія збагачується від інтелектуальної історії, як і завжди від новацій у загальногуманітарних дослідницьких підходах.
В Україні найбільшу потребу має залучення в історіографічному дослідженні специфічних методологічних підходів і.і. в таких напрямках:
– Біоісторіографія. В результаті треба очікувати написання інтелектуальних біографій окремих істориків, як “першого”, так і “другого” плану. Тут є перепони в написанні саме інтелектуальних біографій таких знакових постатей як М.Грушевський, В.Липинський та ін., бо за це наважиться взятися лише інтелектуал, наближений до рівня свого предмету дослідження (хоча і по сьогодні ми не маємо взагалі наукових життєписів деяких українських істориків минулого, не те що їх інтелектуальних біографій).
– Концепції української історії, як запропоновані істориками кінця XVIII-XX ст., так і сучасними. Актуальність даного напряму випливає з потреби сучасної української історичної науки в новому історичному та історіографічному синтезі.
– Творення нового образу української історії. На цьому шляху дослідник, хоче він того чи ні, зіткнеться з національними історичними міфами етноцентричного характеру, створеними його попередниками інтелектуалами з метою забезпечення свого народу славним минулим і звідси сформувати його певну національну ідентичність, самосвідомість. Навіть сьогодні, можемо спостерігати активну діяльність національних інтелектуалів в напрямку культивації етнічної та регіональної самосвідомості, тобто усвідомлення власної культурної та мовної осібності, свого специфічного історичного шляху, своєї особливої стратегії виживання в місцевих природних та соціальних умовах.
Національний або етнічний образ минулого складається, і це неважко помітити, з певних ключових моментів, з якими народ ототожнює себе і свою долю: етногенез українців і місце в ньому Київської Русі, спроба створення української незалежної держави під час Визвольної війни середини XVII ст., державність 1917-1920 рр., отримання незалежності у 1991 р.
Отже, в центрі уваги знаходяться події, пов’язані з отриманням батьківщини, формуванням та розквітом власної державності, великими завоюваннями і, великою катастрофою, що перервала поступовий розвиток даного періоду (ясна річ, крім останнього сюжету). Чому виділяються саме ці моменти? Перший з них легітимізує право народу на територію, другий дає можливість вважатися політичним суб’єктом, дає право на власне державотворення, третій та четвертий уявляються сильним аргументом для того, щоб зайняти достойне місце в сучасному співтоваристві народів.
Формування міфологізованого образу минулого є не тільки “конструктивним” актом, воно має велике “інструментальне” значення у боротьбі за підвищення політичного статусу, за доступ до економічних та фінансових ресурсів, за контроль над територією та її природними багатствами, і, кінець кінцем, за політичний суверенітет. Чим більш блискучим, ефектним уявляється народу власне минуле, тим с більшою наполегливістю він схильний претендувати на значну політичну роль у сучасному світі. Націоналістична або етноцентрична версії історії грають велику роль в легітимації політичних претензій або політичних прав що вже маються – і в цьому полягає її глибокий політичний сенс.
Тобто свої соціальні функції в цьому розумінні українська історична наука може вважати виконаними, чого не можна сказати про виконання завдань історії як науки. В даному випадку інтелектуальна історія може стати засобом спростування національних міфів (як ідеї, як продукту інтелектуальної діяльності кількох поколінь українських істориків, які за комплексом обставин, переважно об’єктивних потреб політичного розвитку українських земель, політизували і зміфологізували вітчизняну історію) та допомогти у створенні “наукового” образу української історичної науки і посісти українській історичній науці достойне місце серед провідних сучасних національних історіографій (адже наше минуле заслуговує на це).
№6
Інтерес представляє дослідження такого феномену дискурсивної практики історика як робота у співавторстві та колективні праці. У XX ст. спостерігаємо посилення тенденції до збільшення наукової продукції, “виробленої” саме таким шляхом що насамперед відображає процес інтенсифікації наукової праці (від анонімної в середньовіччі, персоніфікованої в нові часи до авторських колективів сучасності).
Історія як наука відстає від точних та природничих наук навіть в принципах організації наукової діяльності. Сьогодні, навіть важко пригадати коли в галузі біохімії або астрофізики Нобелівську премію отримували не авторські колективи чи цілі лабораторії, а вчені одинаки. Дійсно, збільшення інформації та накопичення конкретно історичних знань, поглиблення спеціалізації та виділення нових напрямків в історичних дослідженнях, розбудова наукових структур вимагає роботи цілих інститутів, акумуляції здобутків різних наукових шкіл (або однієї школи), формування авторських колективів для написання синтетичних праць. В Україні ця практика була започаткована за радянських часів, і іноді вона мала за мету приховати, знеособити результати наукового дослідження. За останні роки в Україні реалізовано кілька вдалих колективних проектів (Українське козацтво: Мала енциклопедія. – Київ: “Генеза”; Запоріжжя: “Прем’єр”, 2002; Давня історія України / Під ред. П.П.Толочка та ін. В 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1997-2000 тощо).
Зрозуміло, що в авторського колективу, як і будь-якого колективу, колективної голови немає, ідеї народжуються в мозку окремих індивідів. Втім, у авторського колективу є голова, тобто керівник або редактор на якого покладено велику відповідальність і який виконує не тільки організаційну, а й наукову інтеграційну та узагальнюючу функції. Механізм створення колективної наукової продукції з історії поки що не став предметом окремого дослідження (ні історіографії, ні інтелектуальної історії, ні соціальної психології, ні наукознавства), хоча у перспективі оволодіння цими навичками могло б збільшити обсяг якісної наукової продукції.
Співавторська робота в історичних дослідженнях має чимало позитивних прикладів (М.Барг та Є.Черняк, Г.Бонгард-Левін та Е.Грантовський, В.Смолій та В.Степанков і т.д.). Іноді складання авторського тандему відбувається природно зі спільних наукових зацікавлень та на основі єдиних методологічних підходів та концепцій, іноді це диктується потребами міждисциплінарних досліджень, іноді співпраця молодого аспіранта з корифеєм є практикою оволодіння навичками і секретами “ремесла історика”, але в будь-якому разі це справа індивідуальна.
Окрему проблему для інтелектуальної історії становить визначення внеску в спільну справу окремих співавторів чи членів авторських колективів. Також це має бути предметом уваги відповідних офіційних структур історичної науки (з забезпеченням прав інтелектуальної власності) та наукового співтовариства (з виробленням певних етичних норм).
№ 7
В різні часи українські землі були пов’язані з різними народами, різними імперіями і знаходилися в сфері їх впливу (політичного, економічного, культурного, релігійного тощо). В цьому контексті повинні розглядатися зовнішні впливи на український інтелектуальний простір, які могли носити різний, найчастіше нерівноправний, характер. Або це, як в разі явної переваги візантійської культури, за аналогією з сполученими посудинами, відкрите масштабне сприйняття релігійно-культурної традиції, або імперські репресуючі практики нав’язування певної ідеології, світоглядних орієнтирів, інтелектуальної моди.
На наш погляд, з огляду на сьогоднішні цивілізаційні орієнтири України на Захід намітилося посилення тенденції модернізації української історії в прозахідному дусі, що супроводжується латентним “переподілом” спадку Візантії. При цьому за Росією залишається “право” успадкування як в культурно-релігійній, так і політичній сфері (“їх” деспотизм східного зразку протиставляється “нашому” демократизму). Але навіть культурно-релігійний вплив Візантії як на еліту України-Руси, так і взагалі на православне населення досліджується тільки за період Київської Русі. А пошуки відповіді на багато питань ранньомодерної та навіть модерної історії України потребують дослідження глибоких соціокультурних шарів світосприйняття, багато в чому зумовленого традицією візантійських книжників.
Блискуча культурна армада Візантії як спадкоємиці античності дала значний поштовх і визначила на століття інтелектуальний, культурний вектор розвитку руських земель. Про значущість і далекосяжність візантійських впливів на формування інтелектуальної традиції та українського національного характеру, при чому не завжди позитивних, наголошував і І. Лисяк-Рудницький кілька десятиліть тому в праці “Україна між Сходом і Заходом”. Також він вважав що східне православ’я знайшло на українських землях сприятливий ґрунт, бо цей регіон вже півтора тисячоліття знаходився в сфері геополітичного і культурного грецького впливу.
Православ’я східного зразку було прийнято Руссю у “готовому”, майже законсервованому вигляді і наступні кілька століть знаходилося в релігійній та культурній сферах під переважаючим впливом Візантії, який діяв “зсередини”, формуючи саму духовність суспільства. До того ж візантійство як таке, попри свій блиск і вишуканість, було статичним, йому бракувало в перспективі історичного розвитку динамізму та раціоналізму західного християнства.
Розібратися в питанні вмісту візантійської інтелектуальної парадигми в інтелектуальному просторі України-Руси, а тим більше в далекосяжному впливі візантійської історіографічної традиції (потужне інтелектуальне поле Візантії характеризувалося значними досягненнями в історіописанні) надзвичайно важко, бо вітчизняної школи візантієзнавців на сьогодні вже не існує.
Але лише поняттям візантійсько-слов’янської культури не можна означувати зміст історії Східної Європи, зокрема і України. Хоча руське інтелектуальне середовище і багато сприйняло від візантійських впливів, проте якби століттями у своєму внутрішньому розвитку не рухалося в напрямку Заходу, то на українських землях не мали б місця ті самі процеси, що були основою розвитку Західної Європи – Реформація, Просвітництво.