Перейти до вмісту

Ейдос/1/Культурно-інтелектуальна історія як дзеркало “нової наукової революції”

Матеріал з Вікіджерел
Ейдос
Альманах теорії та історії історичної науки
Випуск 1

під ред. Валерія Смолія та Ірини Колесник

Культурно-інтелектуальна історія як дзеркало “нової наукової революції” (Ірина Колесник)
Київ: Інститут історії України НАН України, 2005

Ейдос.

1’2005.

Ірина Колесник
Київ

Культурно-інтелектуальна історія як дзеркало “нової наукової революції”

Нинішню духовно-інтелектуальну ситуацію в науковому пізнанні можна кваліфікувати як різновид “нової наукової революції”. Основними ознаками “нової наукової революції” XXI ст. є 1) пріоритет соціогуманітарних наук; 2) формування нового типу наукового мислення; 3) прагматизм, орієнтація на практичне знання.

Суспільний інтерес до гуманітарного знання, його специфіки, методів, – це певний знак культури Модерну. Домінування у глобалізованому світі “економіки Знань” передбачає зосередженість на процесах творчості, інтелектуальних практиках, здебільшого суб’єкті пізнання. Це визначає предметну територію соціогуманітарних наук. Невипадково XXI ст. вже назвали “століттям гуманітарної науки” [1].

Сьогодні перед блоком соціально-гуманітарних наук стоїть широке коло питань. Серед функцій соціогуманітарних наук (пізнавальна, освітня, технологічна, практична) найпрестижнішою й найприбутковішою вважається експертна (політичні, революційні, квазіреволюційні технології, соціальні опитування, політичний консалтинг, професійні піармени тощо). Відомі вчені-гуманітарії (політологи, історики, соціологи, філософи, економісти) пробують себе як експертів у численних фондах, політичних проектах, бізнес-структурах.

Зрозуміло, у постіндустріальному суспільстві актуалізується освітня функція соціогуманітарних дисциплін. Існує навіть певна ієрархія гуманітарних дисциплін в освітній сфері:

1. дисципліни-лідери (економіка, право, політологія, менеджмент);

2. перспективні дисципліни (психологія, соціологія, культурологія);

3. дисципліні-аутсайдери (історія, філологія).

Стратегічна мета дисциплін соціогуманітарного профілю в Україні полягає в тому, щоб не споживати чи транслювати готове знання, а створювати свій власний науково-інформативний простір, що має відповідати світовим стандартам і вимогам.

Друга риса “нової наукової революції” репрезентована інноваційним типом мислення, що формується. Цей тип мислення органічно поєднує інновації, продукування креативних ідей, їх методологічне обґрунтування із моральними чинниками, відповідальністю за нове знання й технології, прогнозуванням соціальних наслідків і результатів. У межах постмодерної парадигми, котра лише утворюється, констатується криза жорсткої раціональності як моделі наукового мислення. Це означає відмову від ідеї детермінізму, закономірності, об’єктивності, усталеності істини. Ідея прогресу, розвитку, еволюції заміщується концептами розриву, катастроф, соціальних мутацій, історичного релятивізму у різних модифікаціях: перервності, пульсації, ритмів, квантів екзистенції тощо. Звичне поняття об’єктивної реальності “витискується” розумовими конструкціями, мовними структурами. На зміну епістемологічним стратегіям приходять текстуальні. Ідеали цілісності, концептуалізації в сучасному науковому просторі конкурують з ідеями фрагментарності, множинності концепцій, історій, дослідницьких стратегій.

Сучасний ідеал науковості у процедурах пізнання – це полідисциплінарність, що надає стилю мислення інтелектуальну гнучкість, відкритість до нового.

Новий стиль наукового мислення цілком корелюється з особливостями постмодерністської свідомості, що передбачає розуміння індивідом, суб’єктом пізнання відповідальності за свої ідеї, вчинки, здібність до інновацій, духовний відгук на життя, котрий означає причетність інтелектуала до творення соціокультурної реальності.

Ознакою змін в духовно-інтелектуальній сфері початку XXI ст. є поява “нових інтелектуалів”. Це невелика група сучасних інтелектуалів, які володіють мовами, інтегровані у західний науковий простір, мають зв’язок із ЗМІ, користуються сучасними засобами наукової комунікації (Інтернет, E-mail, електронна евристика). Для цієї групи характерна соціально-психологічна стабільність, наукова і соціальна запитаність, частота наукових подорожей за кордон, високий рейтинг цитування. “Нові інтелектуали” мають різноманітні джерела прибутків, достойні заробітки та спосіб життя. Цей прошарок “нових інтелектуалів” виступає кретивною складовою середнього класу, що зараз формується в Україні.

Характерною ознакою “нової наукової революції” є орієнтація на практичне знання. В умовах переходу до “економіки Знань”, “інтелектуальної економіки” актуалізуються технологічна та експертна функції науки. Запитанними залишаються практичні знання – економічні програми, бізнес-ідеї, проекти (до речі, бізнес є різновидом інтелектуальної діяльності як наука, література, мистецтво), новітні політичні технології, соціологічні опитування, прикладні розробки в промисловій та банківській сферах.

Духовно-культурна ситуація XXI ст. дещо нагадує добу Ренесансу, що маніфестувала вивільнення індивідуальності, творчого начала життя. Ренесансна культура дала гуманізм, гуманітарні науки – humanitatis. У культурі Постмодерну дивовижно поєднуються елементи Ренесансу, Просвітництва, Романтизму, міфології, філософії Платона, ідеї протестантизму, католицизму, містеріальних релігій, інші культурні впливи (езотеричні течії, буддизм). Усі елементи перебувають у взаємодії, що надає культурі постмодерна новий, синкретичний характер. Гуманітарний прорив нашої епохи актуалізує такі бінарні опозиції Романтизму, як суб’єкт-об’єкт, людина-природа, дух-матерія, свідомість-підсвідомість, розум-душа[2].

Гуманітарні науки – це історія свідомості, ідей, мислення. Гуманітарний переворот у сучасному пізнанні корелює зміст і статус інтелектуальної історії.

“Історія ідей” – “інтелектуальна історія”, як співвідносяться ці поняття? Історія ідей як самостійна галузь знання оформлюється на зламі ХІХ – XX ст. у процесі дисциплінарної самоідентифікації історії науки, історії філософії, історії літератури, критики, культури, історії історичної науки (історіографії), історії релігійної свідомості, мистецтва.

У радянській інтелектуальній традиції тривала дискусія навколо визнання історії ідей як автономної (незалежної від загальноісторичного процесу) сфери існування. Це був прихований протест проти марксистської редукції історії ідей, проти ототожнення їх з історією формацій та класової боротьби. В межах марксистської парадигми історія ідей сприймалась як “довга битва ідей”, ідеалізму та матеріалізму, протистояння політичних ідеологій, політичних еліт та народних мас.

Серед радянських істориків існували суттєві розбіжності щодо проблеми періодизації історії історичної науки. Домінувала точка зору, що історія ідей збігається із поступом історичного процесу за формаційним принципом (історичні знання доби феодалізму, періоду капіталізму, соціалістичного будівництва). М. В. Нечкіна, А. М. Сахаров наголошували на окремішності, самодостатності процесу розвитку ідей, який мав свою внутрішню логіку й не збігався механічно з етапами історичного поступу. У той час такий погляд на історію ідей був кроком уперед на шляху самоідентифікаціі інтелектуальної історії, незважаючи на певну “натуралізацію” історії ідей, відрив її від соціального та історичного контексту. Зокрема історія історичної науки сприймалась як боротьба ідей, закономірний процес розвитку в напрямі до матеріалістичного розуміння історії.

У нинішніх умовах змінюється зміст і статус “історії ідей” як однієї з когнітивних дисциплін. Усе частіше у науковому вжитку замість концепту “історія ідей” використовується поняття “інтелектуальна історія”. Питання “історія ідей – інтелектуальна історія: опозиція чи тотожність” сприймається швидше як риторичне. На наш погляд, концепт “інтелектуальна історія” відповідає новому етапу в розвитку “історії ідей”.

Інтелектуальна історія – феномен культури Постмодерну. Трансформація, перетікання, перевтілення “звичайної й зрозумілої” історії ідей у стильну “інтелектуальну історію” були зумовлені низкою чинників. У просторі сучасної культури Постмодерну можна виокремити три глобальні тенденції, що мають вирішальний вплив на характер та структуру наукового пізнання, зокрема історію ідей. По-перше, йдеться про культурологізацію знання. Історія ідей не можлива без вивчення культурного background’а, соціокультурного контексту епохи, тобто розуміння того середовища, де виникають, циркулюють та змінюються знання, ідеї, дослідницькі технології та практики. Такий підхід повертає історію ідей до історії суспільства, культури, особистого та повсякденного життя, духовного клімату певної доби. У межах Постмодерну саме культура перебирає на себе функції генерації та концептуалізації знання. Постмодерн – це демократична, антитоталітарна культура, культура свідомої конкуренції, зміни соціальних ролей та масок, стереотипів поведінки, саморепрезентації етносів, націй, індивідуумів, знань тощо.

Наступна глобальна тенденція, що характеризує стан сучасного пізнання, – його антропологізація, швидше індивідуалізація знання. Знання стає особистісним, як співавтори виступають автор – дослідник тексту, письменник – читач, вчитель – учень. Антропологізація історії ідей реалізується через поняття “автор”, на що звернув увагу М. Фуко. В його лексиконі фігурує поняття “історія інтелектуалів”. Автор, наголошує М. Фуко, визначається через присутність у творі подій, які він фіксує, їх деформації, трансформації, модифікації (і через біографію автора, встановлення його індивідуальної перспективи, аналіз його соціальної приналежності чи класової позиції, розкриття його фундаментального проекту). Автор може бути не лише творцем тексту, книги, ідеї. З огляду на дискурс він може бути автором чогось більшого, ніж книга, а саме творцем теорії, традиції, наукової дисципліни, в рамках якої можуть існувати інші книги, інші автори. За визначенням М. Фуко, такий автор знаходиться у “трансдискурсивній позиції”. Цих авторів він називає “засновниками дискурсивності”[3]. Засновниками дискурсивності можна вважати Гомера, перших математиків, християнських першовчителів, Маркса, Фройда.

Важлива тенденція постмодерної культури, котра сприяла трансформації історії ідей в інтелектуальну історію – охудожнення знання. Охудожнення (літературизація) є реакцією на кризу жорсткої раціональності, що властива філософській свідомості XX ст. Зараз місце ідеї прогресу, еволюції, процесуальності, заступають поняття дискретності, розриву, катастроф, культурних мутацій в історії, культурних мутацій. Ідеї закономірності протиставляється принцип релятивізму; ідеалу цілісності, концептуалізації – фрагментація, “точковий позитивізм” наратологічної філософії історії; пошукам об’єктивної істини – вивищення творчої суб’єктивності. Змінюється науковий інструментарій: замість понять “об’єктивна реальність”, “закономірність”, “прогрес” у структури сучасної наукової свідомості входять наратологічні концепти “дискурс”, “наратив”, “деконструкція”.

Текст-наратив сприймається не як усталена структура, а як діалог, “пульсуючий простір смислів”.

Духовна практика, інтелектуальна діяльність виступає як текст. Духовний простір Постмодерну – це визнання активної ролі мови, тексту, самого суб’єкту пізнання, це культура діалогу, мультиголосся.

Предметне поле інтелектуальної історії – це дійсно простір варіацій, гра ума, вербальне бієнале. Так, Х. Уайт предмет інтелектуальної історії визначає як процес продукування смислу. Р. Шартьє предметом вивчення вважає інтелектуальну діяльність в соціокультурному контексті. Л. Рєпіна предмет інтелектуальної історії розуміє як історію ідей, умов форм інтелектуальної діяльності. Ситуацію ускладнює термінологічне розмаїття самого предмету обговорення: “нова історія ідей”, “нова інтелектуальна історія”, “інтелектуальна історія”. Особисто мені пасує термін, запропонований французьким дослідником Роже Шартьє, – “культурно-інтелектуальна історія”. Це – категорія змісту, що містить історію ідей, ідейних комплексів, теоретичних ансамблів у контексті конкретної епохи, у ширшому сенсі – вивчення механізмів творчої діяльності людини.

Культурно-інтелектуальна історія має розмаїту “предметну територію”, або напрями (жанри). Йдеться про “соціально-інтелектуальну історію, що віддає перевагу вивченню організаційних засад науки, наукового середовища, механізмів взаємодії влади та науки, соціального статусу науки, інтелектуальної діяльності, образів науки у свідомості різних соціальних страт (наприклад, академічний, селянський, народний, люмпенський тощо).

Наступний тренд – “дисциплінарна інтелектуальна історія”, що поглинає історію таких самодостатніх сфер знання, як історія філософії, науки, літератури, мистецтва, природничих наук, політичної, естетичної думки, історії історичної науки, картини світу, наукового світогляду, релігійної свідомості та віровчень. Це історія субдисциплін у межах метанауки (наприклад, у структурах історичної науки, це історіографія, історія археології джерелознавства, геральдики, сфрагістики, дипломатики тощо). Дисциплінарна інтелектуальна історія – здебільшого внутрішня історія предмету – саме історія ідей, методів, теорій, відкриттів, наукових революцій.

Важливий напрям – т.зв. “безособистісна” або “проблемно-орієнтована інтелектуальна історія”, яка висвітлює історію “великих ідей”, соціальних, наукових, культурних проблем. Йдеться про “інтелектуальну історію націоналізму”, “інтелектуальну історію соціалізму”, “інтелектуальну історію культури”, “інтелектуальну історію сексуальності”, “історію психоаналізу”, “історію ментальностей”.

Перспективним постає й такий тренд, як “інтелектуальна історія знизу”, який швидше за всіх входить до соціокультурного простору певної доби. “Інтелектуальна історія знизу” вивчає не вершини, а духовний ландшафт епохи: історію кар’єр, конфлікт поколінь, культурний андеґраунд, історію заборонених бестселерів, популярних у суспільстві ідей, національні цінності, стандарти освіти, діяльність інтелектуалів “другого ряду”, які не продукують, а тиражують популярні ідеї, різні смакової культури, моральні норми.

Креативним є такий напрям як “інтелектуальна біографія”, або “історія інтелектуалів” (у просторі історичної науки – біоісторіографія). Інтелектуальна персоналістика або біографія інтелектуала – найпопулярніший й найскладніший жанр інтелектуальної історії. Зазвичай творча біографія, психологія й свідомість вченого, письменника, культурного діяча сприймається під кутом зору внутрішньої логіки, автономно від особливостей культурного та наукового життя епохи, без занурення у внутрішній світ героя, без вивчення зовнішньої мотивації інтелектуальної діяльності, поведінкових реакцій.

Сучасні дослідники розрізнюють дві стратегії вивчення індивідуальної історії інтелектуала: 1.вивчення соціуму через особистість, тобто соціокультурної ситуації життя героя; 2.„екзістенційний біографізм”, що передбачає реконструкцію внутрішнього психологічного світу, його динаміки, екзистенційного досвіду індивідуума (Л. Рєпіна). Джерелом вивчення інтелектуального світу індивідуума виступає група ego-джерел (тобто пам’ятки особистого походження), що репрезентують його емоційно-психічний склад, самосвідомість, життєвий досвід.

Звичайно, жанри (тренди) культурно-інтелектуальної історії перетинаються, доповнюють один одного, мають “пульсуючий характер”, практично не існують у “чистому вигляді” у людини. Центральне місце посідає жанр інтелектуальної біографії, де зникає поділ між внутрішньою і зовнішньою історією ідей. Ще Лев Карсавін зауважив, що історія індивідуальності неминуче перетікає в історію взагалі. Словом, наукова біографія слугує засобом повноцінної реалізації соціокультурної моделі інтелектуальної історії.

Дослідницькі стратегії культурно-інтелектуальної історії репрезентовані комплексами засобів, прийомів, методів. По-перше, це принципи культурної і структурної антропології, по-друге, методи й техніки наративної філософії історії, по-третє, прийоми психоаналізу, психоісторії, по-четверте, традиційні наукознавчі, історико-культурні технології.

Наприклад, зі сфери культурної (символічної) та соціальної (структурної) антропології запозичені прийоми вивчення внутрішнього, духовного світу особистості, ментальні характеристики, механізми взаємодії індивідуума та його мікросоціума, дослідження побуту, звичок, змін соціальних масок та ролей, мерехтіння образів.

У методологічному просторі “нової інтелектуальної історії” знаковими залишаються категорії “історична свідомість”, “історичне пізнання”, “стиль наукового мислення”. “Історична свідомість” як категорія “змісту” просто приречена на довічне обговорення. Більшість дослідників розглядає історичну свідомість як форму, різновид суспільної свідомості (поряд з такими її формами, як мораль, право, Дехто з дослідників ототожнює історичну свідомість з соціальною пам’яттю (Ю. Левада). Треті сприймають історичну свідомість як структуруючий елемент культури (М. Барг).

На наш погляд, сенс історичної свідомості можна визначити через поняття “науковий світогляд”. Науковий світогляд, стверджував В. Вернадський, – це “картина Всесвіту, Космосу, до якої входять рух небесних світил, склад щонайменших організмів, зміни у людському суспільстві, закони мислення, історичні явища, логічні закони мислення або безліч законів форми та числа, що дає математика” [4]. Історична свідомість – це фрагмент наукового світогляду, саме його суб’єктивний, людський вимір. Історична свідомість – це засіб світобачення через людину, яка вивчає цей світ.

Історична свідомість має свою структуру, містить космогонічний, онтологічний компонент; рештки інших світоглядів, теорій, концепцій; вольове зусилля розширити межі пізнання, тобто метод перевірки і пояснення уявлень про місце людини в природному світі та суспільстві. Словом, історичне пізнання виступає як частина, органічна складова структур історичної свідомості. Як мистецтво не може існувати без форми у звуках гармонії, ритмі вірша, кольорів, як немає релігії без культу й філософії без самозаглиблення та мислення, так, на думку В. Вернадського, наука неможлива без наукового методу.

Науковий метод – це не тільки засіб розбудови наукового світогляду, це “завжди інструмент, завдяки якому воно перевіряється”. Відповідно історичне пізнання варто сприймати як метод перевірки та репрезентації історичної свідомості. Історичне пізнання становить не лише “момент” чи “підсистему”, “підструктуру” історичної свідомості, але її стрижень, засіб, за допомогою якого перевіряються факти перед тим, як вони будуть включені до структур історичної свідомості.

Джерелами формування історичної свідомості слугують не лише наукове вивчення минулого, але релігійні, філософські ідеї, суспільні відносини, культура.

Історична свідомість – багатовимірний феномен. Побутовий рівень історичної свідомості передбачає повагу до предків, традицій (родинних, народних), інтерес до своєї минувшини, рідного краю та містить такі поняття, як “відчуття історії”, “історичний інтерес”, міфологічні, героїчні образи та символи вітчизняної історії, роду, сім’ї. Художній рівень історичної свідомості означає сприйняття минулого, сьогоднішнього та майбутнього за допомогою художніх засобів. Відтак, художнє проникнення у минуле митцем, композитором, письменником іноді набагато глибше й тонше ніж у фахового дослідника історії. Цей факт пояснюється інтуїтивним проникненням, відчуттям того духовного простору, який іменується історичним контекстом епохи, що відображується.

Через емоційно-психологічне відчуття та естетичне осмислення минулого та сьогодення відбувається формування історичної свідомості кожної конкретної доби, соціуму, особистості на побутовому, художньому та науковому рівнях.

Стадіально побутовий рівень, очевидно, передує художньому, а останній – науковому. Однак, у сталих формах історичної свідомості усі три рівні тісно перетинаються, доповнюючи один одного. Науковий рівень історичної свідомості – це і є історичне пізнання, або науковий метод. Історичне пізнання має рефлексивну природу, тобто може подивитися на себе “ззовні”, ідентифікувати, оцінити само себе. Виникнення наукових форм історичної свідомості має своїм призначенням удосконалення картини світу, що панує, або, за потреби, заміну однієї картини світу іншою. У структурах історичної свідомості історичне пізнання виконує конструктивну, критичну функцію, виступає як інструмент його формування та подальшого удосконалення.

З свого боку, історична свідомість виконує парадигмальну функцію щодо історичного пізнання, історичної науки. Вона (історична свідомість) зумовлює стиль мислення, який у свою чергу визначає тип історіописання, що домінує: прагматичне повіствування часів Античності, літописи, хроніки доби Середньовіччя, барокова повість, повна (критична) наукова історія. Зміна картини світу призводить до заміни стилю історичного мислення: міфологічний, провіденціалістський, раціонально-прагматичний, романтичний, позитивістський, теоретико-методологічний (епістемологічний), наратологічний.

Інтелектуальна історія в Україні переживає стадію самоідентифікації, самоусвідомлення. Історія ідей в українському духовному просторі має давню традицію: від старокиївських книжників, церковних полемістів та літераторів XVI-XVII ст. до модерних професорів й вчених мужів Київського бароко, Г. Сковороди, П. Юркевича, М. Лоського, Д. Чижевського, М. Грушевського, І.Лисяка-Рудницького. Історія ідей в Україні має здебільшого естетичний вимір, емоційно-психологічну спрямованість. У структурах української історичної науки присутня бібліографічно-джерелознавча акцентуація. Українські історики налаштовані на пошуки та опис нових масивів джерел. Більшості українських істориків бракує практик концептуалізації, теоретизування, історичного філософствування. Типовий український історик естетизується в архівних дослідженнях та джерелознавчих практиках. З іншого боку, нахил до охудожнення, літературизації, психологізації історичного повіствування органічно поглиблює відкритість української історичної науки до постмодерних наратологічних стратегій і технік дослідження. Український інтелектуалізм – надто специфічний, має чутливо-емоційну природу, йому бракує жорсткої раціональності, платоновсько-аристотелевського спекулятивного стилю мислення.

Український духовний простір характеризує два явища. Поперше, лінгвоцентризм, домінанта мовних структур, мовної свідомості, що постає своєрідним відповідником філософії. По-друге, бікультурність духовного простору українців, що сягає своїм корінням до ідейно-культурної дихотомії візантінізм – латинство. Бікультурність водночас поєднує й роз’єднує український Схід і Захід, з їх культурними світами, релігійними, мовними, політичними преференціями. Бікультурність означає співіснування російсько-слов’янсько-православних та польсько-латино-католицьких цінностей, освітніх стандартів, численних політичних, національних, культурних лояльностей.

Охудожнення духовного світу українців, літературизація мислення створюють ґрунт для сприйняття постмодерністських викликів, текстуальних наратологічних практик, які органічно поєднуються з позитивістськими епістемологічними стратегіями, що має створити умови для інтелектуального прориву української культури та науки.

——————

  1. Юревич А.В. Звездный час гуманитариев: социогуманитарная наука в современной России// Вопросы философии. – 2003. – №12. – С.118.
  2. Тарнас Р. История западного мышления. – М., 1995. – С.342-346.
  3. Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности. Работы разных лет. – М., 1996. – С.27-33.
  4. Вернадский В. И. Избранные труды по истории науки. – М., 1981. – С.43.