Енцикліка про христіянське виховання молоді

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Енцикліка про христіянське виховання молоді (1930
Пій XI
Видання: Львів: Накладом Митрополичого Ординаріяту, 1930.
Обкладинка
ЕНЦИКЛІКА
 
Його Святости Отця Нашого Пія,
Божим Провидінням Папи XI.
 
Про христіянське виховання молоді.
 

ЛЬВІВ, 1930.
НАКЛАДОМ МИТРОПОЛИЧОГО ОРДИНАРІЯТУ.

 


 З ДРУКАРНІ ВИД. СПІЛКИ »ДІЛО« — ЛЬВІВ, РИНОК ч. 10. 

 

Його Святости Отця Нашого Пія, Божим Провидінням Папи XI.
ЕНЦИКЛІКА.

До Всечесних Братів Патріярхів, Примасів, Архієпископів, Епископів і инших Ординаріїв, що в мирі і єдности з Апостольською Столицею перебувають та до всіх вірних католицького світу.

ПРО ХРИСТІЯНСЬКЕ ВИХОВАННЯ МОЛОДІ,

Всечесні Браття, Любі сини — Благодать Вам й Апостольське Благословення.

Вступ:

Заступаючи на землі Божественного Учителя, котрий хоч всіх людий, навіть грішників і недостойних обіймав своєю безграничною любовю, то всеж таки виявив особлившу дбайливість серця супроти дітий, якої виразом є ті так дуже зворушаючі слова: „Позвольте дітям приходити до мене“, й Ми старалися також в ріжних обставинах виявити ту правдиво батьківську особлившу любов, яку маємо до них, а то безнастанною журбою й відповідними поученнями, що відносяться до христіянського виховання молоді.

а) Причини до говорення про христіянське виховання.

Стаючися в цей спосіб відгомоном Божественного Спасителя, Ми звертали й до молоді і до виховників i до батьків і до материй родин спасенні слова чи то напімнення, чи заохоти, чи вказівки що до ріжних точок христіянського виховання з тою печаливістю, яка пристоїть спільному Вітцеви всіх віруючих і з тою настирливістю в час і не в час, яка відповідає пастирському урядови і яку так усильно поручає Апостол: „Настоюй в пору і не в пору, картай, напоминай, грози з всякою терпеливістю і наукою“; і якої вимагають наші часи, в яких на жаль стверджуеться зі смутком великий брак ясних понять і здорових засад навіть що до найбільше засадничих питань.

Отже цей загальний стан наших часів, о якім Ми згадали, ці найріжнороднійші спори що до шкільної й виховної проблеми, які тепер ведуться в ріжних краях, і звідсіля випливаюче бажання, яке в синівськім довірю виявило Нам богато з Вас, Всечесні Браття і богато з Ваших вірних, а також ця горяча любов до молоді, як Ми сказали, спонукує нас з розмислом повернути до цего предмету, коли вже не на те, щоби обговорити його в майже невичерпаній теоретичній і практичній ширині, то бодай, щоби зібрати найвисші засади, поставити в повнім світлі найголовнійші висновки й подати практичні примінення. Нехайже це буде памяткою Нашого священичого ювилею для дорогої молоді і для всіх тих, що з покликання і з обовязку займаються її вихованням, яку їм жертвуємо й поручаємо з особлившою гадкою й почуванням.

Дійсно, ніколи тільки не говорилося о вихованню, як в наших часах. Звідси то множаться учителі нових виховних теорій, винаходиться, представляється й обговорюється методи й середники не тільки для улекшення, але щоби прямо сотворити нове виховання, яке не завело би в успішности й яке могло би уформувати нове покоління для так бажаного щастя на тій земли.

Тому люди, яких Бог сотворив на свій образ і подобу й призначив для себе, безконечної досконалости, видячи нині більше чим колинебудь недостаточність земських дібр до правдивого щастя одиниць і народів, відчувають в собі живійше гін до висшої досконалости, защіплений Творцем у їх власній розумній природі і хочуть осягнути її головно через виховання. Звідси то богато з них, тримаючися пересадно етимольогічного значіння слова „едукація“, надіється, що виховання зможуть видобути із самої людської природи й здійснити виключно власними силами. На жаль у тім блудять, бо замісць звертати старання до Бога, першого початку й останної ціли вселенної, цофаються й задержуються на собі самих, привязуючися виключно до земських й дочасних річий; тому сталим й безпереривним буде їх шамотання доти, доки не звернуть своїх очий і своїх зусиль до Бога, одинокої ціли досконалости, після тої глубокої думки св. Августина: „Сотворив Ти нас Господи для себе й неспокійне наше серце, доки не спічне в Тобі“.

б) Суть, важність і велич христіян. виховання

Є отже річчу найбільшого значіння не блудити у вихованню, як також не блудити у прямованню до останної ціли, з якою тісно й беззглядно є злучена ціла справа виховання. І дійсно тому, що штука виховання полягає на виробленню чоловіка — яким повинен бути, як повинен поступати в тім земськім життю, щоби осягнути ту високу ціль, до якої є сотворений, — є ясно, що як не може бути правдивого виховання, яке не було би ціле спрямоване до останної ціли, так також у теперішнім порядку Провидіння, то є по обявленню нам Бога в Єдинороднім своїм Сині, що тільки сам є „дорогою, правдою і життям", не може бути повного й досконалого виховання, як тільки христіянське.

То вказує на найвисшу вагу христіянського виховання не тільки для окремих одиниць, але також для родин і для цілої людської спільноти, бо її досконалість не може не виходити з досконалости її членів, що на неї складаються.

Подібно, в світлі висше вказаних ясно й виразно засад, ясною стає, можна сказати, не даючася перевисшити велич діла христіянського виховання, як такого, що остаточно стремить до того, щоби запевнити душам вихованків найвисше добро — Бога, а людській спільноті найвисший степень можливого на тій землі добробуту. І то в спосіб зі сторони чоловіка найбільше успішний, через співділання з Богом в удосконаленню одиниць й цілої спільноти, бо виховання надає душам найперший, найсильнійший і найбільше тревалий напрямок життя, після знаного вислову Мудрця: „Молодець, що пішов по своїй дорозі, хочби постарівся, не відступить від неї“. Тому слушно каже св. Іван Золотоустий: „Щож є більшого, як провадити душі, як виробляти обичаї у молоді?“

Однак ніяке слово не виявляє так величі, краси й надприродної взнеслости христіянського виховання, як той надземський вислів любови, в якім Ісус Христос, утотожнюючи себе з дітьми, каже: „Хто одно з таких дітий прийме в моє імя, мене приймає“.

в) Поділ листу.

Тому, щоби в так важній справі не блудити й щоби нею при Божій помочи як найліпше покермувати, треба мати ясне й докладне поняття о христіянськім вихованню в його засадничих точках, то є: до кого виховне післанництво належить, який є предмет виховання, які конечні условини окруження, яка є властива ціль й форма христіянського виховання, після установленого Богом порядку в заряді Провидіння.

До кого належить виховання.

Виховання є по своїй природі суспільним ділом, а не ділом одиниці. Є три ріжні спільноти, а прецінь гармонійно зі собою Богом злучених, на яких лоні родиться чоловік; дві спільноти в природнім порядку — а то родина й держава; трета, в надприроднім порядку — Церква.

А) Взагалі

Отже на першім місци родина, безпосередно Богом установлена для властивої собі ціли, якою є родження й виховання потомства; яка також длятого у відношенню до держави має першенство природи, а звідси першенство прав. Алеж родина є недосконалою спільнотою, бо не має в собі всіх засобів до свойого повного розвитку; натомісць держава є досконалою спільнотою, що має в собі всі засоби до своєї ціли, якою є загальне, дочасне добро; тому під тим оглядом, то є відносно загального добра, держава має першенство перед родиною, яка саме в державі осягає відповідну собі дочасну досконалість.

Третою спільнотою, в якій чоловік через хрещення родиться до Божого життя ласки, є Церква, надприродна й загальна спільнота, спільнота досконала, бо має в собі всі засоби до своєї ціли, якою є вічне спасення людий — і тому в своїм порядку найвисша.

Завдяки тому виховання, яке обіймає цілого чоловіка, індивідуально й суспільно, у порядку природи й у порядку ласки, належить у відповіднім степени до тих всіх трьох спільнот, після взаїмного уложенняся їх властивих цілий, згідно з існуючим порядком Провидіння, що його установив Бог.

Б) Особливо: До церкви:

І так наперед належить воно в особливший спосіб до Церкви, з двох титулів надприродного порядку їй виключно самим Богом наданих, а тому безумовно висших від якогонебудь иншого титулу природного порядку.

а) В найвисший спосіб.

Перший полягає на виразнім післанництві й найвисшій учительській повазі, даній їй через Божого Основника: „Дана мені всяка власть на небі й на землі. Ідіть отже, навчайте всі народи, хрестячи їх в імя Вітця і Сина і святого Духа, навчаючи їх заховувати все, що я заповідав вам. І се я з вами по всі дні, до кінця віків“. Тому учительському урядови уділив Христос разом з приказом голошення Його науки привілею непомильности; звідси Божественний Творець установив свою Церкву стовпом й твердинею Правди, щоби вчила людий Божої віри й стерегла її депозиту, собі повіреного, в цілости й ненарушимо, та кермувала й виховувала людий, їх товариства й діла в праведности обичаїв і чесности життя після норм обявленої науки.

б) Надприродне материнство.

Другим титулом є надприродне материнство, через яке Церква, непорочна Обручниця Христа, родить, кормить й виховує душі в Божім життю ласки через свої Тайни й свою науку. Той слушно твердить св. Авустин: „Не буде мати Бога вітцем той, що не хотів би мати Церкви матірю“.

Тому відносно властивого предмету свойого виховного післанництва, то є „відносно віри й науки обичаїв“, сам Бог зробив Церкву учасницею Божого учительства і з Божого дару вільною від блуду; звідси Церква є також найвисшим й найпевнійшим учителем та має ненарушиме право свободи навчання. З цего випливає безперечно, що Церква, як у своїм повставанню, так і в виконуванню свого виховного післанництва є незалежною від якої небудь земської влади й то не тільки в ділянці власного предмету, але також що до конечних й відповідних середників до сповнення своєї виховної місії. Отже що до всякої иншої галузі знання й людського навчання, що само в собі є одідиченим майном усіх, одиниць і загалу, має Церква незалежне право користання з него, а передусім вирішування, чи й оскільки може воно бути пожиточним або шкідливим для христіянського виховання. А це раз тому, що Церква яко досконала спільнота, має незалежне право до орудників, що ведуть до її ціли, а раз тому, що всяке навчання на рівні з всякою иншою людською чинністю є в конечній залежности від останної ціли чоловіка, й тому не може виломлюватися з під норм Божого права, якого сторожем, товмачем й непомильним учителем є Церква.

Дуже ясно говорить про це бл. п. Пій X.: „Щонебудь робить христіянин, також в ділянці земських річий, не вільно йому забувати о надприродних добрах; противно, після науки христіянської мудрости повинен усі справи звертати до найвисшого добра, як до останної ціли. Крім цего усі його діла, морально добрі чи злі, то є о скільки годяться або ні з природним й Божим правом, підлягають осудови й судовласти Церкви“.

І годиться ту зазначити, як добре зумів зрозуміти й висказати ту засадничу католицьку правду світський чоловік, так знаменитий письменник, як глубокий й совісний мудрець: „Церква не твердить, що моральність належить одиноко (себто виключно) до неї; але що належить до неї в цілости. Ніколи не твердила, що поза її лоном, або без її навчання, не може чоловік пізнати ніякої моральної правди; овшім, нераз осудила ту гадку, що являлася в ріжних формах. Одначе голосить і голосила й голосити буде, що з установи Ісуса Христа й завдяки св. Духови, зісланому в своїм імени від Вітця, вона одинока посідає первісно й невтратно повну моральну правду, в якій містяться всі поодинокі правди моральности, так ті, до яких пізнання може дійти чоловік при помочи самого розуму, як і ті, що становлять часть Обявлення, або які можна з Обявлення виснувати“.

в) Ділянка прав Церкви

Отже Церква повним правом попирає літературу, науку й мистецтво, о скільки вони є конечні або хосенні для христіянського виховання, а також для цілої діяльности Церкви для спасення душ, закладаючи й удержуючи власні школи й інститути у всіх галузях знання і на всіх степенях культури. А навіть саме так зване фізичне виховання, і його не треба вважати за чуже материнському навчанню Церкви якраз тому, що й воно є засобом, що може помагати, або шкодити христіянському вихованню.

А та діяльність Церкви у всякім роді культури, як з одної сторони є незмірною поміччю для родин і народів, що гинуть без Христа, як слушно звертає на це увагу св. Ілярій: „Щож більше небезпечного для світа як те, що не приняв Христа?“, так з другої сторони не справляє навіть найменшої трудности державним зарядженням, бо Церква у своїй материнській второпности не противиться тому, щоби школи й виховні заведення для світських примінялися до слушних в кождім народі розпоряджень державної влади, а там, де могли би повстати якісь труднощі, є готова з нею порозумітися і все уложити за взаїмною згодою.

Крім цего має Церква право, якого не може зречися, а також обовязок, від якого не може бути звільнена, чування над цілим вихованням своїх дітий, віруючих, в якімнебудь публичнім чи приватнім заведенню, не тільки що до науки релігії, якої там уділяється, але також що до всіх инших наук і всіх заряджень, о скільки вони мають якийсь звязок з релігією й моральністю.

Виконування цего права не можна вважати за незаконне втручування, але як материнську опіку Церкви, яка хоронить своїх дітий від грозячої небезпеки всякої доктринальної і обичаєвої отруї. Це чування Церкви, як з одної сторони не створює жадної перешкоди, так з другої не може не принести успішної помочи добробутови родий й держави, тримаючи здалека від молоді ту моральну отрую, яка в тім віці, так недосвідченім і зміннім, дуже легко приймається та в практиці скоро поширюється. А що без релігійного й морального виобразувацня — як слушно звертає на це увагу Лев XIII. — „буде нездоровою всяка культура духа, то молодці, непризвичаєні до пошанування Бога, не зможуть знести карности чесного життя й призвичаєні до невідмовлювання нічого своїм пристрастям, дадуться легко потягнути до протидержавної акції“.

Щож до ширини виховного післанництва Церкви, то воно розтягається без жадного ограничення на всі пароди, після приказу Христа: „Учіть всі народи“, і не має власти на землі, що могла би йому правно спротивитися, або ставити йому перешкоди. А в першій мірі розтягається на всіх вірних, яких як дбайлива мати обіймає печаливою опікою. І тому створила для них на протязі віків безчисленне множество шкіл й інституцій у всіх ділянках знання; бо — як це недавно Ми мали нагоду сказати — „вже в тім далекім середновіччу, в якім були так численні (хтось сказав аж надто численні) монастирі, конвенти, церкви, колеґії, катедральні й не катедральні капітули, — при кождій з тих інституцій було шкільне огнище науки й христіянського виховання. До цего треба додати всі університети, університети розкинені по всіх краях, завсіди з ініціятиви й під опікою Святої Столиці й Церкви. Цей величавий образ, який тепер краще бачимо, бо близший до нас і зі згляду на обставини більше імпонуючий, був предметом подиву всіх часів, що досліджують й порівнують ріжні явища а в який спосіб могла Церква в тій царині тільки зробити; чудуються й зі способу, в який зуміла Церква відповісти повіреному собі Богом післанництву виховання людських поколінь у христіянському життю й уміла осягнути так світлі успіхи й овочі. Але коли збуджує подив те, що Церква потрафила в кождім часі зібрати коло себе сотні, тисячі, міліони вихованків свойого післанництва, то не менше повинно нас вдаряти, коли звернеться увагу на те, що зуміла она зробити не тільки в ділянці виховання, але також в ділянці правдивого і властивого образування. Бо коли могло заховатися тільки скарбів культури, цівілізації, літератури, то завдячується це тому становищу, через яке Церква в навіть найбільше віддалених і варварських часах, потрафила ясніти так великим світлом в царині літератури, фільософії, мистецтва, а особливо архитектури“.

Тільки могла й уміла зробити Церква тому, що її виховне післанництво розтягається також і на невірних, бо всі люди покликані до Божого царства й до осягнення спасення. Як у наших часах, коли Місії Церкви тисячами будують школи у всіх сторонах світа й у краях ще не христіянських, від обох берегів Ґанґесу аж по Жовту ріку та до великих островів й архипелягів Океану, від Черного Континенту до Огнистої Землі й до ледяної Аляшки, так у всіх часах виховувала Церква через своїх Місіонарів до христіянського життя і культури ріжні племена, які тепер становлять жристіянські народи цивілізованого світу.

Це ясно вказує, що правно, а надто силою факту, прислугує Церкві в особливший спосіб виховне післанництво і що для кождого розуму, вільного від упереджень, є не до поняття якийнебудь розумний мотив до спротиву, або ставлення Церкві перешкод в тім якраз і, якого благословенними овочами тішиться тепер світ.

г) Гармонія прав Церкви з правами родини й держави.

Тим більше, що з таким відданням першенства Церкві не тільки не стоять у суперечности, але навпаки знаходяться в найбільшій гармонії права одиниць до слушної свободи науки, наукових метод і взагалі всякої світської культури. А се тому — тут зараз треба вказати на підставову засаду цеї гармонії, що надприродний порядок, до якого належать права Церкви, не тільки що ніяк не нищить природного порядку, до якого належать инші згадані права, але навпаки, його підносить й удосконалює та оба порядки взаїмно підпомагають себе й неначе доповнюють себе відповідно до природи й достоїнства кождого, якраз тому, що оба походять від Бога, що сам собі не може противитися: „Діла Бога є досконалі, а усі дороги Його слушні“.

Ще яснійше буде можна це видіти, коли розважиться зокрема й більше зблизька виховне післанництво родини й держави.

Право родини

І так по перше, з виховним післанництвом Церкви годиться дуже дивно виховне післанництво родини, бо і Церква й родина походять у дуже до себе зближений спосіб від Бога. І дійсно родині в природнім порядку безпосередно уділює Бог плідности, початку життя, а звідси також початку виховання для життя, а заразом авторитету, який є початком порядку.

а) Право раньше від права держави

Ангельський Доктор з питомою собі ясністю думки й стислістю вислову каже: „Тілесний батько має по части характер початку, що вповні знаходиться в Бозі… Отець є початком і родження й виховання й карности та всього того, що відноситься до удосконалення людського життя“.

Отже родина має післанництво безпосередно від Творця, а звідси також і право виховання потомства, право, якого не може зречися, бо воно лучиться нерозривно зі стислим обовязком, право раньше від якогонебудь права людської суспільности, чи держави, а звідси ненарушиме зі сторони якоїнебудь земської влади.

б) право ненарушиме, але не деспотичне.

Що відноситься до ненарушимости цего права, то її причину подає Ангельський Доктор: „Бо син з природи є чимсь з батька… вимагає цего природне право, щоби син, заки прийде до уживання розуму, був під опікою батька. Тому противилося-б природному праву, колиб дитину, заки прийде до уживання розуму, видерто з під опіки родичів, або колиб постановлено щонебудь відносно неї без їх згоди“. А що обовязок опіки зі сторони родичів треває аж до часу, коли діти будуть мати спромогу самі собі радити, тому треває також те саме ненарушиме виховне право родичів. „Бо природа стремить не тільки до зродження потомства, але також до його розвою й поступу аж до стану досконалого чоловіка, як такого, який то стан є станом чесноти“, каже тойже Ангельський Доктор.

Тому також правнича мудрість Церкви висловлюється ясно й докладно в тім предметі в Кодексі канонічного права в кан. 1113 в той спосіб: „Родичі мають чайстислійший обовязок дбати після спромоги о виховання свойого потомства так релігійне й моральне, як фізичне й горожанське, та також о забезпечення томуж потомству дочасних дібр“. В тій точці загальне почуття людського роду є так згідне, що в найяскравійшій суперечности став би з ним той, що відваживсяб твердити, що дитина перше чим до родини, належить до держави, та що держава має безоглядне право до її виховання. Не звертається уваги на це, що, аби бути горожанином держави, людина мусить наперед існувати, а існування не має вона від держави, але від родичів, як то мудро каже Лев XIII.: „Діти є чимсь з батька й неначеб розширенням батьківської особи і коли ми хотілиб висказатися стисло, не самі через себе, але через родинну спільноту, у якій були зроджені, входять у державний звязок і внім мають участь“.

Тому, як каже в тій самій енцикліці Лев XIII.: „батьківська власть є цего рода, що держава не може її ані знищити, ані в себе втягнути, бо вона має той самий початок, що й саме людське життя“. Та з цего не випливає, щоби батьківське право до виховання було беззглядне, або деспотичне, бо воно підпорядковане неподільно останній ціли, а також природному й Божому законови, як каже тойже Лев XIII. в своїй другій незабутній енцикліці: „Про головні горожанські обовязки христіян“, де в скороченню представляє збір прав й обовязків родичів в такий спосіб: „Родичі мають право з природи виховувати тих, що їх зродили, з тим обовязком, щоби виховання й наука дітий були згідні з ціллю, задля якої з ласки Бога одержали потомство. Тому родичі повинні старатися й стреміти до того, щоби відперти всякий замах на свої права в тій матерії та щоби рішучо вибороти собі, щоби могли, як належить, виховувати свої діти по христіянськи, а особливо тримати їх здалека від тих шкіл, у яких криється для них небезпека пересякнення іддю безбожности“.

Добре треба собі усвідомити то, що виховний родинний обовязок обіймає не тільки релігійне й моральне виховання, але також фізичне й горожанське, передусім о скільки воно має звязок з релігією й моральністю.

в) Признане цивільним судівництвом

Це неоспориме право родини було нераз юридично признане в краях, в яких звертається увагу в державних законах на пошанування природного права. І так, щоби навести один з найновійших примірів, Найвисший Трибунал Републики Сполучених Держав Півн. Америки в ореченню, що відноситься до надзвичайно важного спору, рішив, що державі не прислугує загальна власть впроваджування одного тільки типу виховання молоді, через змушування її до побирання науки виключно в публичних школах і додав мотив цего рішення з природного права: Дитина не є тільки твором держави; ті, що її виховують і її провадять, мають право, злучене з найтіснійшим почесним обовязком, виховати її та приготовити до сповнення своїх обовязків.

г) хоронене Церквою.

Історія свідком, що особливо в новійших часах держава допускалася й допускається ломання прав, даних родині Творцем; а в повнім світлі доказує, як Церква їх стерегла й боронила. Найліпшим доказом того є це особливше довіря родин до церковних шкіл, як то Ми вже зазначили недавно в Нашім листі до Кардинала Секретара Стану. „А-що воно так, то родина відразу це спостерегла й від перших днів христіянства аж до наших днів, батьки й матері, навіть мало або цілком невіруючі, посилають і тисячами провадять своїх дітий до виховних заведень, які заложила й провадить Церква“.

А випливає це звідси, що батьківський інстинкт, що походить від Бога, звертається з довірям до Церкви, певний, що ту знайде охорону родинних прав і ту гармонію, яку Бог установив у порядку річий. Дійсно. Церква, хоч не перестає домагатися свойого права й пригадувати обовязок хрещення й христіянського виховання для дітий католицьких родичів, свідома свого загального Божого післанництва й обовязку, який тяжить на всіх людях приняти одиноку правдиву реліґію, прецінь так є заздрісна о ненарушимість природного права родини в ділянці виховання, що не годиться хрестити дітий невірних, хиба під певними услівями й застереженнями, ані також в якийнебудь спосіб рішати проти волі родичів про їх виховання, доки самі діти не будуть могли о собі рішати й добровільно приняти віру.

Звідси маємо два факти найбільшої ваги, як то Ми зазначили в згаданій бесіді: Церква, що дає в розпорядження родин свій учительський і виховний уряд — родини, що спішать, щоби з того скористати й віддають Церкві сотками й тисячами свої діти; і ті два факти пригадують й голосять велику правду, дуже важну в моральнім і суспільнім порядку. Вони голосять, що виховне післанництво передусім, надусе, в першій мірі належать до Церкви й родини, що належить до них з природного й Божого права, а тому з його нічо не дасться відняти, з під него ніхто не виломиться, його ніяке инше заступити не зможе.

До держави:

З того першенства виховного післанництва Церкви й родини, як це Ми бачили, пливуть найбільші користи для цілої суспільности, а не може вийти найменша шкода для дійсних, властивих державі прав до виховання горожан після Богом установленого порядку.

а) Відносно до загального добра:

Ті права має держава від самого Творця природи, не з титулу вітцівства, як Церква й родина, але завдяки авторитетови, який належиться її для піддержування дочасного, загального добра, яке є властивою її ціллю. В наслідок цего виховання не може належати до держави так само, як належить до Церкви й родини, але инакше, себто відповідно до ціли держави.
А та ціль, загальне добро в дочаснім порядку, полягає на спокою й безпеченстві, яким тішаться родини й поодинокі горожани в уживанню своїх прав, а заразом на як найбільше можливім до осягнення в тім життю духовім й матеріяльнім добробуті, через злучене й згармопізоване зусилля всіх.

б) дві функції

Отже подвійна є функція поваги, властивої державі: охороняти й піддержувати родину й одиниці, а не проковтувати їх, або займати їх місце.

Звідси в ділянці виховання має держава право, або, щоби ліпше висказатися, має обовязок охороняти своїми законами раньше право родини до христіянського виховання дітий, як це Ми висше описали; а в наслідок цего шанувати надприродне право Церкви до христіянського виховання.

Рівнож належить до держави охороняти то само право дитини, коли не булоб фізичної або моральної опіки зі сторони родичів, з їх браку, нездібности або негідности, бо їх виховне право, як це Ми висше вияснили, не є беззглядне, ані деспотичне, але залежне від природного й Божого права, а тому підлягле повазі й осудови Церкви, як також чуйности й правній охороні держави у відношенню до загального добра; врешті родина не є досконалою спільнотою, що мала би в собі всі потрібні засоби до свойого удосконалення. Отже в тім випадку, зрештою цілком виїмковім, держава не займає місця родини, але доповнює її брак відповідними засобами, усе згідно з природним правом дитини й з надприродними правами Церкви.

Поза тим загально є правом й обовязком держави охоронювати, відповідно до наказів здорового розуму й віри, моральне й релігійне виховання молоді, усуваючи ворожі йому публичні перешкоди.

Передусім отже належить до держави, в звязку з загальним добром, підпирати ріжними способами само виховання й образування молоді. Наперед, піддержуючи й спомагаючи ініціятиву й діяльність Церкви й родини, яка, як показує історія й досвід, є дуже успішна; опісля, доповнюючи ту діяльність там, де вона не сягає, або де не вистарчає, також власними школами, бо держава більше, чим хтонебудь инший, вивінувана в засоби, віддані в її розпорядження для потреби всіх, і є слушною річчу, щоби вона вживала їх на користь тих самих, від котрих їх приймає.

Крім цего держава може вимагати, а звідси старатися о те, щоби всі горожани мали конечне знання своїх горожанських й національних обовязків і певний степень духової, моральної й фізичної культури, якої, зваживши обставини наших часів, дійсно вимагає добро загалу.

Одначе у всіх тих способах піддержування виховання й публичного й приватного образування, повинна очевидно держава шанувати природні права Церкви й родини до христіянського виховання, а крім цего повинна придержуватися роздільної справедливости. Тому також є несправедливий і недозволений всякий виховний чи шкільний монополь, який змушує родини фізично або морально до посилання дітий до державних шкіл, всупереч обовязкам христіянської совісти, а також всупереч їх слушним уподобанням.

в) Яке виховання може собі застерегти

Однак це не перешкоджує, щоби для доброї управи держави й для охорони внутрішного й зовнішного спокою, так дуже потрібних для загального добра, а вимагаючих особливших здібностий і спеціяльного приготовання, не мала держава застерегти собі права закладання приготовляючих до певних урядів шкіл, а особливо для війська й права кермовання ними; колиб тільки уважала, щоб не нарушити прав, що прислугують Церкві й родині. Не від річи буде ту пригадати особливо ту пересторогу, бо в наших часах (коли шириться пересадний і фальшивий націоналізм, так дуже ворожий правдивому мирови й поводженню), звикло ся переступати слушні границі у військовій організації т. зв. фізичного виховання хлопців (а часом навіть дівчат, всупереч самій природі людській), навіть дуже часто у неділі — з надмірним вкороченням часу, який повинен бути посвячений реліґійним обовязкам й відданий святощам родинного життя.

Врешті не хочемо ганити цего, що може бути добрим в дусі карности й розумної смілости в таких методах, але тільки всяку пересаду, якою є пр. дух насилля, якого не можна мішати з духом мужества, ані з шляхотним почуттям військової справности в обороні вітчини й публичного порядку; якою є також у фізичнім вихованню надмірне перецінювання атлєтизму, що навіть в клясичній добі поганства було ознакою звиродніння й упадку.

Дальше, загалом, прислугує державі право виховання, яке можна назвати суспільним, не тільки відносно до молоді, але до людий всякого віку й стану. Воно полягає на штуці публичного представлювання стоваришеним одиницям таких предметів для розуму, уяви і змислів, що потягають волю до доброго, або з майже моральною конечністю впроваджують її на ту дорогу, чи то позитивно, представляючи такі предмети, чи то негативно, усуваючи ті, які є її противні. Це суспільне виховання так широке й ріжнородне, що обіймає майже цілу діяльність держави для загального добра і як мусить бути узгіднене з засадами моральности, так також не може противитися науці Церкви, яка з Божої установи є Учителькою тих засад.

Все те, що Ми до тепер сказали о діяльности держави в ділянці виховання, опирається на як найбільше тревалій й незрушимій основі католицької науки „Про христіянський устрій держав“ так прегарно виложеної Нашим Попередником Львом XIII., саме в енцикліках „Immortale Dei“ і „Sapientiae christianae“, а іменно:

г) Гармонія між Церквою і державою

„Бог розділив управу людського роду поміж дві власти: церковну й світську, одну ставляючи над Божими річами, другу — над людськими річами. І одна й друга є в своїм роді найвисша. І одна й друга має зачеркнені границі, в яких замикається, безпосередно визначені природою й ціллю кождої.

Звідси неначеб то повставав якийсь світ, у якім кожда з них поступає силою власного права. Але тому, що приказам кождої з них підлягають ті самі піддані і може лучитися, що та сама матерія, хоч під ріжним зглядом, входить однак у ділянку прав і компетенції обидвох, Боже Провидіння, яке обі установило, мусіло визначити обом їх дороги просто і в порядку. „Власти, які є, Богом є постановлені“.

Отже виховання молоді є власне одною з тих справ, що належать і до Церкви і до держави „хоч в ріжний спосіб“, як це Ми висше виложили. „Звідси між обома властями — каже дальше Лев XIII. — повинна заходити упорядкована гармонія, яку цілком слушно порівнується до звязи, якою в чоловікови лучаться душа й тіло. Якою повинна бути та звязь, не можливо инакше означити, як розглядаючи, як це Ми сказали, природу кождої з тих властий і маючи на оці взнеслість і шляхотність їх цілий; бо одна має старатися передусім і безпосередно о поводження в дочасних річах; друга — достарчати небесних й вічних дібр. А тому усе те, що в якийнебудь спосіб відноситься до спасення душ і Божої слави, чи то воно таке із своєї природи, чи то таким його уважають з уваги на ціль, до якої відноситься, все те належить до обєму влади й осуду Церкви; а слушним є, щоби решта, що обіймає світську й політичну ділянку, підлягало світській владі, бо Ісус Христос приказав „віддати цісареви, що є цісарського, а Богови, що Боже“.

Хто небудь протививсяб приняттю тих засад, а затим примінюванню їх до виховання, цей конечно дійшов би до заперечення, що Христос заложив свою Церкву для вічного спасення людий, і до твердження, що держава не є піддана Богови і Його природному й Божому законови. А ще найнагляднійше є безбожним і противним здоровому розумови, а особливо в справі виховання надзвичайно небезпечним для належного виобразування молоді і з певністю шкідливим для самої держави і для правдивого щастя людської спільноти. Навпаки, з примінення тих засад не може не вийти найбільший хосен для властивого вироблення горожан. Дуже наглядно доказують це факти всіх віків; тому як в перших часах христіянства Тертуліян у своїм „Apologeticum“ так пізнійше св. Августин міг кинути в лице визов всім противникам католицької Церкви. І Ми також у наших часах можемо з ним повторити: „Ті, що кажуть, що Христова наука є ворожою державі, нехайже дадуть таких жовнірів, якими їм каже бути наука Христа; нехай дадуть таких підданих, таких мужів, таких жінок, таких родичів, таких синів, таких панів, таких слуг, таких королів, таких суддів, таких вкінци скарбових урядників і платників держави, якими наказує бути христіянська наука, а тоді нехайже собі говорять, що вона є ворожою державі; противно, нехай не завагаються назвати її сильною опорою держави, коли її слухають“.

А що ходить о виховання, не від річи буде звернути увагу на це, як досконало висказав ту католицьку правду, потверджену фактами, заслужений коло христіянського виховання, надзвичайно побожний і учений кардинал Сільвій Антоніян, ученик того предивного виховника, яким був св. Филип з Нері, учитель і секретар латинських листів св. Кароля Боромся, на якого налягання і за якого натхненням написав цінну розправу: „Про христіянське виховання дітий“.

ґ) Конечність і хосен згоди з Церквою

„Чим більше світська власть — каже — згармонізується з духовною та більше її сприяє і піддержує, тим більше причинюється до заховання держави. Бо підчас коли церковний провідник, відповідно до своєї ціли, старається виробити доброго христіянина при помочи поваги й духовних засобів, рівночасно силою неминучої послідовности виробляє доброго горожанина, яким повинен бути під політичним оглядом. Звідси то походить, що в святій, римській, католицькій Церкві, тім Божім царстві, абсолютно значить те саме бути добрим горожанином, що чесним чоловіком. Тому дуже блудять ті, що розділюють річи так дуже з собою злучені і котрі думають, що будуть могли мати добрих горожан при помочи инших прав та иншими дорогами, як ті, що сприяють виробленню доброго христіянина. І нехай собі людська второпність говорить і розправляє кільки її подобається, а прецінь неможливо є, щоби спровадило згоду й правдивий дочасний спокій те, що противиться і що відвертається від спокою й від вічної щасливости“.

А так як держава, так також і наука і наукова метода та наукові досліди не мають чого побоюватися зі сторони повного й досконалого виховного післанництва Церкви. Католицькі заведення, на якім небудь би степени навчання і знання не стояли, не потребують апольоґій. Довіря, яким тішаться, похвали, які збирають, наукові праці, які піддержують і помножують, а над усе вихованки вповні і досконало приготовані, яких дають урядничому станови, вільним званням, учительству, життю у всіх його ділянках, свідчать аж надто добре на їх користь.

Врешті ті факти є тільки світлим ствердженням католицької науки, висказаної Ватиканським Собором: „Віра й розум не тільки що не можуть ніколи стояти в суперечности, але противно, взаїмно собі помагають, бо здоровий розум виказує підстави віри і світлом просвічений, плекає знання Божих річий; а знова віра визволяє розум і хоронить від блудів та збогачує ріжними відомостями. Тому Церква є так далека від спротиву плеканню світських штук й наук, що овшім ріжними способами їх спомагає й піддержує, бо не ігнорує, ані не легковажить тих користий, які з них плинуть для людського життя; що більше признає, що як походять вони від Бога, Пана всякого знання, так і також о скільки належно їх плекається, провадять до Бога, при помочи Його ласки. І не забороняє ані трохи, щоби ті науки, кожда у своїм обсягу, вживали власних засад й власної методи; але признаючи ту слушну свободу, пильно вважає, щоби через спротив Божій науці, не попали в блуди, або, переступаючи властиві свої границі, не займали місця, яке належиться вірі, ані її не нищили“.

Ця засада слушної наукової свободи є заразом ненарушимою нормою дидактичної свободи, або належно понятої свободи навчання і її треба придержуватися у всякім уділюванню знання другим, а з без порівнання тяжшим обовязком справедливости у навчанню молоді, а то тому, що в відношенню до неї кождий учитель, державний чи приватний, не має безглядного виховного права, але уділене; а що кожда дитина, чи також христіянський молодець має стисле право до побирання науки, згідної з наукою Церкви, того стовпа і утвердження Правди, то тяжку кривду зробив би йому кождий, хто захитав би його віру, надуживаючи довіря молоді зглядом учителів і її природного браку досвіду і легкодушної склонности до абсолютної, зрадливої і фальшивої свободи.

Підмет виховання:

Направду ніколи не повинно сходити з очий, що підметом христіянського виховання є цілий чоловік дух злучений з тілом у єдности природи, з усіми своїми природними й надприродними властями, як його нам представляє здоровий розум і Обявлення;

а) Цілий упавший чоловік, але відкуплений

отже чоловік, що стратив стан первісної ласки, але Христом відкуплений і привернений до надприродного стану прибраної Божої дитини, хоч без позаприродних привілеїв безсмертности душі й цілковитої рівноваги пристрастий. Звідси залишаються в людській природі наслідки первородного гріха, а особливо ослаблення волі й неупорядковані похоти.

„Дурнота впилась молодикові в серце, та навчаюча лозина прожене її від його“. Притч. XXII. 15. Отже треба поправляти неупорядковані пристрасти, зміцняти й згармонізувати добре від наймолодших літ, а передусім належить просвічувати розум і скріпляти волю за поміччу надприродних правд й орудників ласки. Без тих орудників не можливо ані опанувати злих склонностий, ані дійти до виховної досконалости, властивої Церкві, вивінуваній Христом досконало й у повноті і в Божу науку і в Тайни, ці успішні орудники ласки.

б) Фалш і шкоди педаґоґічного натуралізму.

Тому то фальшивим є усякий педаґоґічний натуралізм, що в образуванню молоді виключає в який небудь спосіб, або ограничує надприродне христіянське вироблення; блудною є також всяка метода виховання, що опирається в цілости або в части на запереченню первородного гріха й ласки, або на забуттю про них, а звідси на самих тільки силах людської природи. Такими загально є ті нинішні системи о дуже ріжних назвах, які покликуються на мниму автономію і нічим неограничену свободу дитини, та які зменшують або навіть усувають повагу й працю виховника, приписуючи дитині виключне першенство ініціятиви в ділянці свойого виховання і поступовання, незалежне від всякого висшого природного й Божого права.

А як через котру з тих назв хотілосяб вказати, хоч менше стисло, па конечність чинного, постепенно що раз більше свідомого співділання дитини в своїм вихованню; коли прямувалосяб до усунення з виховання деспотизму й насилля (яке зрештою не є властивим орудником поправи), говорилосяб правду, але нічо нового, що не булоб голошене Церквою і впроваджене в діло в практиці традиційного христіянського виховання. Того способу держиться сам Бог у відношенню до сотворінь, яких взиває до чинного співділання, відповідно до властивої кождому природи, бо „Мудрість Його досягає силою від кінця аж до кінця і уряджує усе лагідністю“.

Але на жаль не мало є таких, що і назвою після її звичайного змислу й ділом стараються усунути виховання з під усякої залежности від Божого права. Тому в наших часах є ми свідками досить дивного направду явища, що виховники й фільософи трудяться у вишуканню якогось загального морального кодексу виховання так, як би не існувало Десять Божих Заповідий, ані не було евангельського закона, ані навіть права природи виритого Богом у серци чоловіка, яке голосить здоровий розум і яке при помочи позитивного Обявлення є зібране самим Богом в десятьох заповідях. Ті новатори привикли також називати з погордою христіянське виховання „гетерономічним“, „пасивним“, „перестарілим“, бо основується воно на повазі Бога й на святім Його законі.

Ганебно обманюють себе думаючи, що визволюють, як кажуть, дитину. Противно! роблять її радше невільником своєї сліпої гордости й своїх неуладнаних пристрастий, бо силою льоґічної консеквенції тих хибних систем, оправдується ті пристрасти яко слушні вимагання природи, що посідає т. зв. автономію.

Але ще гірше, коли в хибній, легкодушній і небезпечній претенсіональности хочеться піддати дослідам, досвідченням й непокликаним осудам природного порядку, прояви порядку надприродного, що відносяться до виховання, як пр. священиче або монаше покликання і взагалі тайне ділання ласки, яка, підносячи природні сили, безконечно їх перевисшає і в ніякий спосіб не може підлягати фізичним законам, бо „Дух куди хоче, дише“.

в) Сексуальне виховання.

Однак найбільше небезпечним є той натуралізм, що проникає в наших часах ділянку виховання у найбільше делікатній матерії, якою є чистота обичаїв. Дуже розповсюдненим є блуд тих, що в шкідливій претенсіональности, брудними словами, голосять т. зв. сексуальне виховання, думаючи фальшиво, що зможуть охоронити молодь перед небезпеками змислів за поміччу чисто природних середників, якими є: легкодушне усвідомлювання й превенційне поучування для всіх без ріжниці, навіть публично, а що гірше, за поміччу виставлювання молоді через якийсь час на нагоди, щоби її, як кажуть, до них призвичаїти неначеб загартувати душі проти такого рода небезпек.

Дуже вони миляться, не хотячи признати природної уломности людської природи й права, про яке говорив Апостол, що воно противиться праву розуму — і забуваючи навіть сам досвід життя, з якого видно, що якраз у молоді проступки проти обичайности не є на стільки наслідком браку знання, на скільки передусім слабости волі, нараженої на небезпеки й не підпомаганої орудниками ласки. В тій так дуже делікатній матерії, коли, зваживши всі обставини, якесь індивідуальне поучення у відповіднім часі виявилося конечним зі сторони тих, яким Бог дав виховне післанництво й ласку стану, належить заховати всяку осторожність, яку добре знало традиційне христіянське виховання, яку достаточно описав згаданий Антоніян.

„Така й так велика є наша неміч й нахил до гріха — каже він — що часто в тих самих річах, які говориться для охорони перед гріхом; слухаючий має якраз нагоду й заохоту до гріха. В наслідок цего є річчу в найвисшім степени важною, щоби добрий батько, коли говорить з сином про так ховзьку річ, уважав й не сходив до подробиць і до описування ріжних форм, якими та пекольна гидра затроює так велику часть світа, щоби не лучилося, що замість згасити той огонь, роздмухав би його неуважно й розпалив у простім і вразливім серці дитини. Взагалі у дитячих літах вистарчить уживати тих середників, що рівночасно защіплюють чесноту чистоти і замикають двері до проступку“.

г) Коедукація.

Рівнож мильною і для христіянського виховання шкідливою є т. зв. система „коедукації“, оперта також богатьома на заперечуючім первородний гріх натуралізмі, а надто всіми приклонниками цеї системи, на гіднім оплакання помішанню понять, яке чесне людське співжиття утотожнює з помішанням і все нівелюючою рівністю. Творець задумав й постановив повне співжиття обох полів тільки у супружій звязи; а менше близьке, в ріжнім степени, в родині й суспільности. Поза тим, у самій природі, яка зробила їх ріжними що до організму, що до нахилів й талапів, нема жадного арґументу, неначеб ту могло або повинно бути помішання, а тим менше зрівнання обох полів в образуванню. Відповідно до предивних намірів Творця, мають они взаїмно доповнятися в родині і в суспільности саме з причини тої їх ріжниці, яку тому належить заховати у вихованню і піддержувати через конечне розріжнення й відповідне, залежно від віку і умовин, відділення. Ті засади повинні бути примінювані що до часу й місця після норм христіянської второпности до всіх шкіл, особливо в найбільше делікатнім й рішаючім о виробленню чоловіка періоді, яким є час молодости, й у ґімнастичних та спортових вправах, де особливший згляд треба мати на христіянську скромність женської молоді, яку у високім степени ображує всякого рода виставлювання себе на публичний вид.

Пригадуючи страшні слова Божественного Учителя: „Горе світови від соблазней“, усильно заохочуємо Вас, Всечесні Браття, до печаливости й до чуйности на ті найщкідливійші й найпогубнійші блуди, що з безмірною шкодою для молоді широко розливаються серед христіянського народу.

Середовище виховання.

А щоби дійти до досконалого виховання, найбільшої ваги є чування, щоби це все, що окружає вихованка в часі його формації, т. є щоби збір тих усіх обставин, які звичайно називається „середовищем“, добре відповідав наміреній ціли. Першим природним й конечним середовищем є родина, призначена Творцем якраз на це. Тому нормально найуспішнійшим й найтревалійшим є це виховання, що його одержується в добре владнаній й карній христіянській родині.

а) Христіянська родина.

Є воно тим успішнійше, чим яснійше й тревалійше присвічує там добрий примір, передусім родичів й инших домашних.

Не є Нашим наміром говорити ту про домове виховання, хочби порушуючи тільки найважнійші точки, — так обширний є цей предмет; врешті не брак у тім предметі давних й нових спеціяльних розправ, написаних щиро католицькими авторами, серед яких на особлившу згадку заслугує ця справді золота розправа Антоніяна: „Про христіянське виховання дітий“, яку св. Карло Боромей казав читати публично зібраним в церквах родичам.

Бажаємо однакож в особливший спосіб звернути Вашу увагу, Всечесні Браття і Любі Сини, на нинішне, оплакання гідне, обниження родинного виховання. Обняття урядів й ріжних фахів земського й дочасного життя, з певністю меншої ваги, попереджують студії й докладне приготовання, підчас коли до сповнення засадничого уряду й обовязку виховання дітий, нині богато з родичів мало або й зовсім не є приготованих, бо занадто потонули в дочасних журбах. До ослаблення впливу родинного середовища прилучується нині факт, що майже всюди прямується до що раз то більшого відірвання дітвори від родини, вже від наймолодших літ, під ріжними позорами, чи то економічної, торговельної або промислової природи, чи то природи політичної. А є також країна, де видирають дітий з лона родини, щоби їх виобразувати (а радше, ліпше висловлюючися, щоби їх обезобразити й здеправувати) в товариствах і школах без Бога, в безбожности й ненависти, після скрайних соціялістичних теорій, повторюючи правдиву й стократно більше страшну від Іродової, різню немовлят.

Тому заклинаємо Пастирів душ, на Серце Ісуса Христа, щоби ужили всяких орудників у науках і катихизмах, та щоби словами й письмами, широко розкиданими, пригадували христіянським родичам їх найважнійші обовязки та представляли не так теоретично або загально, як практично й у подробицях їх поодинокі обовязки в ділянці реліґійного й морального й горожанського виховання дітий, та крім приміру свойого власного життя, найвідповіднійші методи до успішного його здійснення. До цего рода практичних поучень не завагався знизитися Апостол народів у своїх листах, особливо в листі до Ефесян, де між иншими річами упоминає: „Батьки не розсерджуйте ваших дітий“; що не є так наслідком надмірної строгости, як передусім нетерпеливости, незнання найвідповіднійших способів до успішної поправи, а також наслідком нині дуже загального ослаблення родинної карности, в наслідок чого розвиваються у молоді непогамовані пристрасти. Нехайжеж родичі, а враз з ними усі виховники уважають, щоби добре користали з уділеної собі поваги Богом, якого вони є в повнім значінню цего слова заступниками, не для своєї вигоди, але для властивого вироблення дітий в святій і синівській „боязни Бога, початкови премудрости“, на якій одиноко може сильно опертися пошанування власти, без якого не може встоятися ні лад, ні спокій, ні яке небудь поводження в родині й у суспільности.

б) Церква і її виховні діла.

На слабість сил упавшої людської природи зарадила Божа доброта обильною поміччу своєї ласки й ріжнородними орудниками, в які богата є Церква, ця велика родина Христа, якої тому виховне середовище є тіснійше й більше гармонійно злучене з середовищем христіянської родини.

Це виховне середовище Церкви обіймає не тільки її Тайни, ті орудники ласки, успішні Божою силою та всі предивно виховні її обряди, не тільки ту матеріяльну будівлю христіянської святині, що також в чудесний справді спосіб ділає виховно мовою літурґії й мистецтва, але також велику скількість і ріжнородність шкіл, стоваришень і всякого рода інституцій, що зміряють до вироблення молоді при літературних й наукових студіях та навіть через саму забаву й фізичну культуру в реліґійній побожности.

І в тій невичерпаній обильности виховних діл, як з одної сторони предивною, а заразом недосяжною є материнська опіка Церкви, так з другої пречудесною є та висше згадана гармонія, яку вона може удержати з христіянською родиною так, що з цілою слушністю можна сказати, що Церква й родина творять разом одну святиню христіянського виховання.

в) Школа:

А що конечною є річчу, щоби нові покоління були виобразувані в штуках і в науках, з чого черпає користь і успіх людська спільнота, а на це самої родини не стати, повстала суспільна інституція школи, наперед — треба то добре завважити — з ініціятиви родини й Церкви і то значно скорше, ніж за стараннями держави. Тому школа, розглядана також у своїм історичнім початкови, є із своєї природи помічничою й доповняючою інституцією родини й Церкви; а наслідком цего, з льоґічної моральної конечности, повинна не тільки не противитися, але овшім позитивно згоджуватися з обома попередними середовищами, в можливо як найдосконалійшій моральній єдности так, щоби могла творити разом з родиною й Церквою одно святилище, посвячене христіянському вихованню і то під загрозою розминення з своєю ціллю, а противно перемінення в діло розкладу.

Признав це навіть світський чоловік, якого так дуже славлять за його педаґоґічні письма (хоч не цілком заслугують на похвалу, бо заражені лібералізмом), що сказав: „Школа, якщо не є святинею — є яскинею“; крім цего: „Коли виховання літературне, виховання суспільне, виховання родинне, виховання реліґійне не погоджуються зі собою, чоловік є нещасливий, безсильний“.

невтральна, світська

З цего власне випливає, що противною основним засадам виховання є т. зв. школа „невтральна“ або „світська“, з якої викидається реліґію. Зрештою, така школа в практиці є неможливою, бо в дійсности стається вона нереліґійною. Злишним повторювати це все, що в тім предметі сказали Наші Попередники, особливо Пій IX., Лев XIII., за яких то часів в особливший спосіб зачав паношитися в публичній школі ляіцизм. Поновлюємо й потверджуємо ті їх вискази, а також приписи святих Канонів, що забороняють католицьким дітям ходити до некатолицьких шкіл, або невтральних, чи мішаних т. є без жадної ріжниці доступних для католиків й некатоликів і тільки в певних обставинах часу й місця позволяють це толерувати одиноко за згодою Ординарія і за спеціяльними застереженнями. Також не можуть католики згодитися на таку

мішана, одинока

мішану школу (гірше як є вона одинокою і для всіх обовязуючою), в якій, хоч можуть побічно побирати науку реліґії, то всеж таки решту навчання побирають від учителів некатоликів, разом з учениками некатоликами.

Бо не тим самим, що в школі уділяється (часто дуже скупо) науки реліґії, стається вона згідною з правами Церкви й христіянської родини та гідною, щоби до неї ходили католицькі ученики. Щоби вона такою була, треба, щоби ціле навчання й ціле уладження школи: учителі, програми, книжки для всіх предметів були переняті христіянським духом під материнською опікою й чуйністю католицької Церкви в цей спосіб, щоби реліґія була дійсно підставою й завершенням цілого образування, на всіх степенях, не тільки початкових, але і середних і висших. „Є конечною річчу — щоби ужити слів Льва XIII. — щоби не тільки на деяких годинах викладалося молоді реліґію, але щоби ціле навчання віяло духом христіянської побожности“. Коли цего бракне, коли це святе дихання не буде проникати й розгрівати душ учителів і учеників, буде можна зібрати дуже малий хосен з якої небудь науки; противно, часто виплинуть з цего шкоди і то немалі.

А нехай ніхто не говорить, що в народі поділенім на ріжні ісповідання, не може держава инакше зарадити потребам побл. освіти, як тільки через невтральну або мішану школу, бо без порівнання ліпше й лекше може й повинна заспокоїти їх, зіставляючи свободу та піддержуючи відповідними допомогами ініціятиву і діяльність Церкви і родин в цій ділянці. А що це дасться здійснити на вдоволення родин й з хісном для спокою й загальної згоди, доказує примір народів, поділених на ріжні реліґійні ісповідання, де шкільний закон відповідає виховному правови родин не тільки під оглядом цілого навчання, особливо через католицьку школу для католиків, але також під оглядом роздільної справедливости через грошеву поміч зі сторони держави для поодиноких шкіл, яких хотять родини.

В инших краях о мішаній реліґії инакше діється, з немалим обтяженням католиків, котрі під проводом і протекторатом Епископату та при безнастаннім зусиллю світського й монашого духовенства удержують виключно власним коштом католицьку школу для своїх дітий, якої від них вимагає тяжкий обовязок совісти, і з гідною похвали щедрістю і сталістю видержують в постановленню забезпечення в цілости, як самі це голосять у формі кличу, „католицького виховання для цілої католицької молоді в католицьких школах“. Коли тих католицьких шкіл не піддержується з державного скарбу, як цего сама собою вимагає роздільна справедливість, то принайменше не повинна їх вязати державна власть, коли та власть має свідомість прав родини й конечних умовин правної свободи.

Там, де навіть цей найнизший степень свободи є знасилуваний, або на ріжний спосіб вязаний, мають католики, хочби коштом великих жертв, старатися всякими засобами про те, щоби удержати свої школи і боронити їх, та стреміти до ухвалення справедливого шкільного закона.

Католицька акція в шкільній справі

Усе, що вірні роблять для піддержки й оборони католицької школи для своїх дітий, є наскрізь реліґійним ділом і тому найпершою задачею „католицької акції“. Тому особливо дорогими Нашому батьківському серцю і гідними найвисшої похвали є ті усі спеціяльні стоваришення, що в ріжних краях працюють з таким запалом для так конечного діла.

Тому треба це сильно голосити і треба, щоби це всі добре зрозуміли й признали, що католики якогонебудь народу на світі, стараючися для своїх дітий о католицьку школу, не ведуть якоїсь партийної політики, але з наказу совісти провадять реліґійне діло; і цілком не думають відділяти своїх дітий від тіла й духа народу, але овшім виховати їх як найдосконалійше і як найбільше корисно для народного добра, бо добрий католик, якраз силою католицької науки, є тим самим найліпшим горожанином, що любить свою вітчину і льояльно піддається існуючій державній владі, в якійнебудьби законній формі уряду не була вона уконституована.

В тій школі, згідній з Церквою і христіянською родиною, не трафиться, що на ріжних годинах, з очевидною шкодою для виховання, будеться перечити це, чого діти довідуються на науці реліґії; а коли, задля делікатности учительської совісти, буде конечною річчу дати їм пізнати невідповідні діла в ціли їх поборювання, то буде це зроблене з таким приготованням і з такою противагою здорової науки, що з цего буде мати христіянське вироблення молоді не шкоду, але хосен.

Також в тій школі не буде ніколи небезпекою для чистоти обичаїв наука рідної мови й клясичних авторів, бо христіянський учитель піде за приміром пчіл, що збирають з цвітів те, що найчистійше, зіставляючи решту, як учить св. Василій в своїй бесіді до молоді про читання клясиків. Ця конечна осторожність, яку поручає навіть поганський Квінтіліян, цілком не перешкоджує, щоби христіянський учитель не мав збирати і віддавати до вжитку цего всего, що направду доброго в річи і в методах приносять наші часи, памятаючи на це, що говорить апостол: „Всегож досвідчайте; доброго держіться“. І тому у збиранню нових річий буде стерегтися, щоби легкодушно не покидати старих, випробованих що до своєї доброти й успішности через досвід богатьох віків, особливо в науці латини, яка за наших днів, як бачимо, щораз низше упадає, якраз в наслідок неслушного занехання метод, так успішно уживаних здоровим гуманізмом, котрий розцвився так гарно особливо в школах Церкви. Ті шляхотні традиції вимагають, щоби молодь, повірена католицьким школам, була досконало виобразувана в літературі і в инших науках, відповідно до вимог наших часів, а заразом солідно й глубоко, особливо в здоровій фільософії, вистерігаючися ендцикльопедичної поверховности тих, що „може й знайшлиб те, що конечне, колиб не гляділи того, що злишне“. Тому кождий христіянський учитель повинен мати перед очима те, що говорить Лев XIII. в короткім реченню: „…усильно треба старатися, щоби не тільки примінювати відповідну й солідну методу навчання, але ще більше, щоби само навчання і літератури і инших наук було у всім згідне з католицькою вірою, а найбільше фільософії, від якої в значній мірі залежить властивий напрямок инших галузий знання“.

Добрі вчителі.

Добрі школи є овочем не так добрих уладжень, як передусім добрих учителів, котрі, досконало приготовані і виобразувані, кождий у своїм предметі, який має викладати, вивінувані в ті інтелєктуальні й моральні прикмети, яких вимагає так важний їх уряд, горять чистою й Божою любовю до повіреної їм молоді якраз тому, що люблять Ісуса Христа і Його Церкву, якої они є найдорозшими дітьми, а також тому, що їм щиро лежить на серци правдиве добро родин і своєї вітчини. Тому то наповняє Нашу душу потіха і вдячність для Божої доброти, коли бачимо, як разом з монахами й монахинями учить велика скількість добрих учителів і вчительок — згуртованих навіть в згромадженнях і спеціяльних стоваришеннях, щоби виробляти щораз досконалійше свойого духа і котрі заслугують тому на похвалу й піддержку, як шляхотні й могучі помічники „Католицької Акції“ — коли бачимо, як вони безінтересовно працюють з запалом й витревалістю у тій, так св. Григорієм з Назіянзу названій „штуці над штуками й знанню над знаннями“, яким є кермовання й формовання молоді. Не менше відносяться до них слова Божественного Спасителя: „Жниво вправді велике, та робітників мало“; просім отже Господа жнива, щоби післав ще богато таких робітників на загін христіянського виховання. Підготовлення їх повинно передусім лежати на серцю Пастирів душ і найвисших монаших Настоятелів.

А так само конечною є річчу кермувати й чувати над вихованням молодця „мягкого як віск на впливи проступку“, в якімби небудь середовищу він знайшовся, усуваючи недобрі оказії й стараючися для него о добрі нагоди, в забавах і товариствах, бо „злі розмови псують добрі обичаї“.

г) Світ і його небезпеки

Але в наших часах треба більше широко розтягненого й докладного чування, бо для недосвідченої молоді зросли значно нагоди морального й реліґійного розбиття, особливо через безбожні й гидкі книжки, яких богато розкидається за безцін, дійсно по діявольськи; а надто в кінематоґрафічних виставах, а тепер також в радіофонічних авдиціях, що помножують й улекшують, можна сказати, всякий рід лектури так, як кіна всякий рід преставлень. Ті премогучі засоби популяризації, що, о скільки ними кермують здорові засади, можуть принести велику користь образуванню й вихованню, на жаль служать часто до розбуджування злих нахилів і жажди зисків. Св. Августин болів над пристрастю, що навіть христіян тих часів тягнула на циркові ігрища і з драматичною живістю представляє зіпсуття, на щастя хвилеве, свойого ученика й приятеля Аліпія. Кільки то молодечих збочень, що походять з теперішних представлень, як також зі злої лектури, змушені нині оплакувати родичі й виховники.

Тому належить хвалити й піддержувати усі ті виховні діла, які в дусі щиро христіянської ревности о душі молоді, стараються при помочи відповідних книжок і періодичних видавництв усвідомити, особливо родичів і виховників, про моральні й реліґійні небезпеки, що часто підступно криються в книжках й представленнях ста стараються поширити добрі книжки й піддержати представления дійсно виховуючі, будуючи навіть коштом великих жертв театри й кіна, де чеснота не то що не поносить жадної страти, але противно, може богато зискати. Одначе з цего обовязку чуйности не виходить, щоби молодь треба здалека тримати від суспільности, в якій прецінь має жити та спасти свою душу, але що нині, більше чим колинебудь, повинна бути забезпечена й по христіянськи узброєна проти злуди і блудів світа, що, як напоминає Боже слово, є цілий: „похотию тіла, похотию очий і гордістю життя“; щоби в цей спосіб сталися такими, якими після слів Тертуліяна були перші христіяни і якими повинні бу ти христіяни всіх віків, „співвласниками світа, не блуду“.

В цім вислові Тертуліяна Ми вже дійшли до того, що Ми задумували порушити на останнім місци, а що однак є річчу найбільшої ваги, т. є до правдивої сути христіянського виховання, яку можна пізнати з її власної ціли і в якої розважанню яркійше понад денне світло виступає вибиваючеся понад усе виховне післанництво Церкви.

Ціль і форма христіянського виховання:

Властивою і безпосередною ціллю христіянського виховання є співділати з Божою ласкою у вироблюванню правдивого й досконалого христіянина, т. є самого Христа в людях, відроджених хрещенням, після сильного висказу Апостола: „Діточки мої, котрих я знова роджу в болях, доки Христос вобразиться у вас“. Тому правдивий христіянин повинен жити надприродним життям в Христі, „в Христі, що є вашим життям“, і виявляти його у всіх своїх ділах: „щоби й життя Ісусове в нашім смертнім тілі явилося“.

а) Виробити правдивого христіянина

І тому христіянське виховання обіймає цілий обсяг людського життя, фізичного й духового, інтелектуального й морального, індивідуального, родинного й суспільного, не щоби його в якийнебудь спосіб зменшити, але щоби його піднести, ним покермувати й усовершити після приміру й науки Христа.

Тому правдивий христіянин, овоч христіянського виховання, є надприродним чоловіком, котрий думає, судить та стало й послідовно ділає після здорового розуму, просвіченого надприродним світлом примірів й науки Христа, або також — щоби ужити принятого нині способу говорення — то правдивий і повний чоловік характеру. Бо правдивий характер становить не якась цілість й сталість поступовання після субєктивних засад, але одиноко витревалість у придержуванню відвічних засад справедливости, що признає навіть поганський поет, виславлюючи нероздільно: „справедливого й сталого у своїм поступованню чоловіка“; а з другої сторони не може бути бесіди про повну справедливість як тільки там, де Богови віддається то, що Боже, як це робить правдивий христіянин.

Так понята ціль і задача христіянського виховання видається ліодям, що стоять здалека, якоюсь мрією, або радше не до здійснення без знищення або нарушення природних властий і без зречення трудів земського життя; тому вони є ворожими суспільному життю та дочасному поводженню, противними усякому поступови в науці, літературі, мистецтві та всяких ділах культури. На подібний закид, який під впливом незнання справи й пересуду ставили свого часу погани, навіть освічені, та який на жаль частійше і з більшою впертістю повторюється в наших часах — відповів Тертуліян: „Ми не є чужі життю. Здаємо собі добре справу з обовязку вдячности зглядом Бога, Господа, Творця; не погорджуємо жадним овочем Його діл, тільки вважаємо пильно, щоби не перебирати в них міри, ані їх надуживати. Отже не жиємо на цім світі без вашого ринку, торговиці, лазні, гостинниці, варстатів, заїздів, ярмарків та инших ваших уладжень. І ми також з вами пливаємо по морю, займаємося війсковістю, управляємо рілю, торгуємо, вимініюємо працю та віддаємо до вашого вжитку наші діла. Звідкіля отже можемо вам видаватися непожиточними для ваших справ, ми, що з вами і з вас жиємо — того не знаю“.

б) котрий є також найліпшим і найбільше пожиточним горожанином.

Тому то правдивий христіянин не тільки що не усувається від трудів земського життя й не зменшує своїх природних властий, але противно їх розвиває та удосконалює, гармонізуючи їх з надприродним життям, через що навіть і це природне життя ушляхотнює та дає йому дуже успішну поміч не тільки в духовнім й вічнім порядку, але також матеріяльнім і дочаснім.

Доказує цего ціла історія христіянства і його інституції, які аж по наші часи утотожнюються з історією правдивої цивілізації і дійсного поступу; а передусім святі, що їх Церква і тільки вона одна має так богато, котрі в найдосконалійшім степени осягнули ціль христіянського виховання й ушляхотнили та збогатили людську спільноту всякого рода добрами. Дійсно святі були, є і будуть завсіди найбільшими добродіями людської спільноти, як також найдосконалійшими взорами для людий всіх кляс і звань, всіх станів і умсвин життя, від простого селянина і рільника аж до ученого й літерата, від скромного ремісника аж до вожда військ, від звичайного батька родини аж до монарха, володаря племен й народів, від простих дівчат і жінок з домашнього укриття аж до королових і цісаревих. А що сказати про безліч діл, які також на користь дочасного добробуту виконали евавгельські місіонарі, що разом з світлом віри несли й несуть варварським народам добра культури!

Щож про основників численних діл милосердя й суспільної опіки та про нескінчений ряд святих виховників й виховниць, що утревалили й помножили свої діла через свої плідні інституції христіянського виховання, які несуть поміч родинам і неоцінені користи народам!

в) Ісус, учитель і взір виховання.

То є овочі христіянського виховання, під кождим оглядом благословенні, зроджені якраз життям і надприродною чеснотою в Христі, яку воно в чоловікови формує й розвиває; бо Христос, наш Господь і Божественний Учитель є також жерелом і Дателем цего життя і чесноти, а заразом, через свій примір, загальним взором, доступним для всякого рода людий, а особливо для молоді в часі укритого, працьовитого, послушного життя, прикрашеного в очах Бога й людий індивідуальними, родинними й суспільними чеснотами.

Закінчення.

Цілий той збір виховних скарбів безконечної вартости, який Ми дотепер ледви частинно представили, є до цего степеня властивим Церкві, що входить в саму її суть, суть Церкви, яка є містичним Тілом Христа, непорочною Його Обручницею, а тим самим найпліднійшою Матірю і найвисшою, найдосконалійшою Виховницею. І тому великий і геніяльний св. Августин, котрого 1500-літну памятку смерти маємо обходити, повний святого почування для такої Матери відзивається такими словами до Церкви: „Церкво католицька, найправдивійша Мати христіян, слушно кличеш до найчистійшого й найсвятійшого почитання Бога, котрого посідання становить найщасливійше життя; але маєш також любов і вподобання ближних так велике, що на ріжні хороби, якими задля гріхів обтяжені є душі, маєш всякий лік. Ти вправляєш і вчиш дітвору по дитячому, молодців з силою, старців зі спокоєм, як цего вимагає степень розвою не тільки тіла, але також і душі кождого. Ти піддаєш дітий в добровільну службу родичів, родичів ставиш з лагідного владою понад дітьми. Ти звязуєш братів зі собою реліґійним вузлом сильнійшим і тіснійшим від узлів крови… Ти лучиш горожан з горожанами, народи з народами і загалом людий памяттю перших родичів не тільки в суспільнім звязку, але в певнім навіть братерстві. Учиш королів журби о народи; напоминаєш народи, щоби улягали королям. Усильно повчаєш кому належиться честь, кому любов, кому пошановання, кому страх, кому потіха, кому напімнення, кому заохота, кому кара, кому нагана, вказуючи, що не всім належиться все; всім однак любов — нікому кривда“.

Піднесім, Всечесні Браття, серця і благальні руки до неба „до Пастиря і Епископа наших душ“, до Божого Царя, що володарам дає закон, щоби своєю всемогучою силою вчинив, щоби ті величні овочі христіянського виховання множилися і щоби їх збиралося на цілім світі на що раз то більший хосен одиниць і народів.

Як задаток тих небесних ласк, з вітцівським почуванням, уділяємо Вам, Всечесні Браття, Вашому Клирови і Вашим народам Апостольського Благословення.

Дано в Римі, у св. Петра, 31. грудня 1929, осьмого року Нашого Понтифікату. Пій XI. Папа.

 
——o——


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Україні і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала у суспільному надбанні в Україні
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1939 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.