ЖДІУР/12/Боротьба за польський престіл по смерти Володислава IV

Матеріал з Вікіджерел
Jump to navigation Jump to search
Жерела до історії України-Руси. Акти до Хмельниччини (1648-1657). (1911
Мирон Кордуба
Боротьба за польський престіл по смерти Володислава IV
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Боротьба за польський престіл по смерти Володислава IV.
I.

Смерть короля Володислава IV випала дуже не в пору. Він помер 20 мая 1648 р. в Меречу на Литві серед приготовань до походу против козаків, не передчуваючи, що кілька день перед тим коронне військо потерпіло нову невдачу. До Польщі наспіла вість про смерть короля майже рівночасно з вістию про катастрофу під Жовтими Водами та Корсунем і обі ті вісти викликали великий переполох. Після законів польської держави переходила тепер найвисша власть в руки примаса, котрий по одержанні вістки про смерть короля мав зараз-же приїхати до Варшави і по нарадї з сенатом оголосити безкоролївє, назначити день на соймики та зарядити все потрібне. Але тодїшний примас, гнїзненський архиепископ Матвій Лубєньский, був немічним старцем, до того саме під ту пору занедужав і не міг приїхати до Варшави. Тому, хоч після букви закона власть канцлєра кінчила ся зі смертю короля, остала управа держави і на дальше в руках Осолїньского; Лубєньский виконував лише порученя канцлера і представляв власть на внї[1]. Се мало великий вплив на вибір наслїдника, бо Осолїньский був приклонником Івана Казимира, брата помершого короля, а рішучим противником всякої заграничної кандидатури. Він справедливо думав, що чим коротше тривати ме безкоролївє, тим меньше часу мати муть заграничні кандидати на придбанє сторонників, тим лекше буде перевести вибір Івана Казиміра. Тому скликав з початком червня сенаторів і поблизьку шляхту до Варшави, намірявши сей з'їзд перемінити на конвокаційний сойм, а в липни перевести вибір нового короля. Однак сї наміри стрінули ся з опором воєводських соймиків, які варшавського з'їзду не хотїли признати конвокаційним соймом і вимогли скликанє нової конвокації на 16-го липня, так як се первісно зарядив примас[2].

Смерть Володислава IV наступила несподівано навіть для його найблизшої родини. Івана Казимира не було тодї в Польщі. Він саме вибрав ся в подорож до купелевого міста Ст. Кашано (St. Casciano) в середущій Італїї і вість про смертельну недугу брата захопила його в дорозї, в стирийській місцевости Мірццушляґ 27-го мая, в слїд за чим прийшла вість про смерть. Сейчас перервав намірену подорож і завернув з дороги, 4-го червня наспів до Відня і зараз-же вихіснував свій переїзд, щоби забезпечити підмогу цїсарського двора для своєї кандидатури на польський престіл, обіцюючи за се вічну приязнь і вдячність[3]. Фердинанд III не робив з разу нїяких трудностей, бо Іван Казимир уходив за сторонника Австрії і був короткий час (в 1635 р.) в цїсарській службі; в р. 1647 вели ся навіть переговори в справі женитьби Івана Казимира з Ізабелею Клярою дочкою Леопольда V з Тиролю, першою сестрою цїсаря: тому в своїй відповіди заявив цїсар зовсїм отверто і рішучо, що ужиє цілого свойого впливу в хосен його кандидатури та дасть відповідні порученя свойому послови, котрого незабаром вишле до Варшави[4].

Між тим в Польщі почали обговорювати ріжні кандидатури на королївський престіл. Крім Івана Казимира лишив Володислав IV ще одного, молодшого брата, Карла, котрий стояв в духовній звязи і займав чин єпископа вроцлавського і плоцького. Хоча Польща була виборною державою і шляхта мала необмежене право вибору, все таки — як і в сусїдній Нїмеччинї — наказував звичай брати згляд на родину помершого короля; через се уходили оба королевичі від самого початку за найбільше „управнених“ кандидатів на опорожнений престіл. Про них найбільше писали і говорили серед виборчої боротьби, зазначували особисті прикмети і заслуги кождого з окрема, в загалї підносили всякі обставини, які могли би дати перевагу одному братови над другим. Всї отсї замітки і виводи приклонників одної і другої сторони дають богатий матеріял до характеристики обох головних кандидатів.

Іван Казимир перебував від смерти свого батька головно за границею і рідко коли заїздив до Польщі. Провадив житє доволї неспокійне і авантурниче. В р. 1635 був кілька місяцїв в цїсарській службі і брав участь в 30-лїтній війнї; опісля виїхав до Нїдерляндів. В р. 1638 вибрав ся до Еспанїї, але по дорозі переловили його Французи, підозріваючи о шпіоньство в хосен Еспанїї, і передержали два роки в вязницї. В маю 1643 р. виїхав до Італїї, де вступив до ордена Єзуітів; по двох лїтах побуту в орденї зложив рясу і надїлений кардинальським титулом вернув до Польщі. Про його бурливе і неморальне житє за границею ходили між шляхтою ріжні оповіданя і він не тїшив ся в своїй вітчинї доброю славою. Загально вважали його легкодухом і марнотравним, а часті процеси зі слугами і братом Карлом викликували згіршенє. Вічними грошевими домаганями і заграничними зносинами противними тогочасній польській полїтицї спричинював чимало клопоту свому братови Володиславови IV. В патріотичних польських кругах не долюблювали Івана Казимира ще й за се, що мав чужоземні привички, вбирав ся в чужоземний стрій, мав нахил до чужинцїв, не любив польської мови і звичаїв та висказував ся згірдно про Польщу. Бояли ся, що засївши на королївськім престолї, окружить ся самими чужинцями і відновить злопамятні часи Бони. Однак з другого боку підносили ся голоси, які підчеркували дещо такого, що промавляло в хосен його вибору. Перш за все обставину, що він був старшим братом, і що не годить ся без важної причини при виборі поминати старшого в хосен молодшого; також мав Володислав IV на смертній постели поручити вибір свого старшого брата. Відтак образованє, оборотність і знанє заграничних відносин завдяки частим подорожам, особливо-ж хоробрість і воєнний досвід, так потрібні в тодїшні непевні паси, якими він прославив ся в московській війнї за володїня свого брата. Важним арґументом було й се, що на Івана Казимира, як на старшого брата, переходив титул шведського короля; сего титулу, який вправдї не мав поки що практичної вартости, не хотіли віддїлювати від польської корони, надїючи ся при найблизших пересправах за його зреченє виторгувати від Швеції яку уступку, прим. Естонїю. В кінцї між дисидентами приєднувала йому симпатії слава людини толєрантної в справах віри.

Карло Фердинанд був строгим, маломовним, завзятим і скупим. Жив більше замкнено, звертав пильну увагу на моральність свого окруженя, не любив бенкетів, ловів і шумних забав. Пересадна ощадність відбивала ся в його способі житя і його одежи; через се вспів зібрати велике майно і мав славу чоловіка дуже богатого. З Польщі нїкуди не виїздив, не любив чужинцїв і не допускав їх на свій двір; за се радо пускав до себе тих з помежи шляхти, котрі мали до него дїло і потребуючих нераз підпомагав. Як католицький єпископ дбав дуже пильно про церковні справи і був противний всяким уступкам в хосен іновірцїв. Велику популярність серед шляхти приєднав собі особливо тим, що був противний змаганям Володислава IV, зложити проти-турецьку коалїцію і в загалї не любив війни. Сю останню прикмету підносили сторонники Івана Казимира в некористь кандидатури Карла; зазначували також, що він має надто мало образованя і дуже податливо піддає ся впливови Єзуітів[5].

Між обома братами розгоріла ся завзята боротьба за опорожнений престіл. Від повороту Івана Казимира до Варшави (25 червня) починає ся жива аґітація обох королевичів за собою. Вони розіслали своїх аґентів між шляхту, розписали листи до вельмож і сенаторів, скликували сторонників на пири і наради, перелїцитовували себе взаїмно в дарунках для приватних осіб і держави. Карло мав дати 100.000 дукатів на воєнні видатки і вислати своїм коштом 600 жовнїрів проти козаків; Казимир став також збирати наємне війско і обіцював поставити 3.000 жовнїрів[6]. Рівночасно заходили ся оба запопадливо, щоби придбати собі попертє заграничних дворів, особливо тих, котрих вплив міг би при виборі мати значінє. Кромі запевненого попертя віденського двора старав ся Іван Казимир приєднати собі прихильність француських послів Брежі (Bregy) і Арпажу (Arpajou), які під той час находили ся в Польщі і мали противдїлати австрийському впливови на польськім дворі. Туда звернув також і Карло свої забіги, але француські посли заховували ся поки-що з резервою. Навпаки Арпажу став підносити нові кандидатури на польский престіл, називав раз архикнязя Лєопольда, иншим разом палятина з Найбурґу, шваґра помершого короля, не даючи однак пізнати, по чиїм боці стоять симпатії француського двора[7]. За палятином з Найбурґу заявив ся також француський посол в Штокгольмі Шанї (Chanut) на авдиєнції у королевої з початком червня, однак королева відповіла рішучо, що Поляки не повинні оминати братів помершого короля і заявила, що коли би не була зайнята нїмецькими справами, не допустила би до иньшого вибору.[8] Таким чином в червни 1648 р. уложила ся справа будучого вибору польського короля в той спосіб, що одинокими серіозними кандидатами були оба брати Володислава IV, при чім Іван Казимір мав більше виглядів на вибір, чим його молодший брат[9].

З кінцем червня виринула нова кандидатура, а саме семигородського князя Юрія Ракоці. Першу згадку про неї стрічаємо в справозданю посла бранденбурського елєктора, Говербека, з 24 червня[10]. Тому що справа отсеї кандидатури досї доволї мало прояснена і що в польсько-козацьких відносинах судило ся їй відограти непослїдну ролю, хочемо над нею зупинити ся довше.

II.

Від коли Степанови Баторієви вдало ся засїсти на польськім престолї, старали ся семигородські князї йти за його слідом і простягали при ріжних нагодах руку за польською королївською короною. Також і славний Гаврило Бетлєн носив ся з того рода плянами і отсї змаганя грали доволї визначну ролю в його заграничній полїтиці. Юрій І Ракоцї був з разу занятий внутрішними справами і змаганєм укріпити своє становиско зглядом Туреччини і через се не звертав уваги на польські справи. Але самі Поляки спонукали його підняти пляни своїх попередників.

Віроісповідна нетерпимість польських правлячих кругів звертала ся не лише против православних Українців, але й против всїх іновірцїв в загалї, між иньшим також против приклонників ріжних протестантських конфесій, тоб-то т. зв. дисидентів. Число дисидентів не було велике в прирівнаню до числа вірних пануючої католицької церкви, але між ними було багато заможної шляхти, а також декілька впливових вельмож. До найбільшого розвою і значіня дійшли дисиденти в Польщі в XVI ст. — коло половини XVII ст. став їхний вплив вже упадати. Багато богатих домів вернуло назад до католицької віри, внутрішні спори і невзгодини ослабили иньших. Дисиденти мусїли зречи ся всякої пропаґанди та виставлені на що раз острійші напади з католицького боку обмежили ся на оборону своїх давних прав. Вони не творили полїтичної партії в властивім значіню сего слова, так як рідко коли йшли в полїтичних справах разом. Лише коли ходило о віроісповідні справи, особливо при укладаню pact-ів convent-ів для нового короля, держали ся разом, щоби забезпечити собі свободу віри. Найбільше впливу між дисидентами мала кальвінська галузь родини Радзївілів, що володїла просторими маєтностями в Литві і від часу посвояченя з королем Жигмунтом Августом дійшла до великого полїтичного значіня в державі. Коло половини XVII ст. вважав ся литовський польний гетьман Януш (Іван) Радзївіл головою дисидентів.

9. серпня 1643 р. явили ся на дворі семигородського князя Юрія І Ракоці в Деш (Dés) посли від Януша Радзївіла і заявили, що їхній пан задумує старати ся о руку старшої дочки молдавського воєводи Лупула і просить князя Ракоці о посередництво в тій справі. При тій нагодї зазначили посли з притиском, що отсє подруже може бути й для Семигороду не без хісна, тому що дисиденти рішили при слідуючім виборі польського короля поставити протестантського кандидата і вже тепер мають на приміті князя Юрія, або одного з його синів, і в такім разї підмога з боку богатого і впливового молдавського воєводи може дуже придати ся. Ракоці дав намовити ся і приняв посередництво. Однак пересадна хитрість спричинила дипльоматичну невдачу. Відносини між Туреччиною і Польщею були тодї напружені і порта дуже нерадо дивила ся на всякі зносини своїх вазалїв з польськими вельможами. Зі страху, щоби Лупул не представив в Царгородї його зносин з Радзївілом в ложнім світлї і не викликав якої затїї, рішив ся Ракоці його упередити. Ледви польське посольство від'їхало в Молдавію, поручив князь свому аґентови при портї, Степанови Реті (Réthy), розповісти везирови про все. Реті вчинив волю кпязя і спричинив, що турецький уряд старав ся перешкодити наміреному подружу. Лупул швидко дізнав ся, чия се справа, і його обуренє на Юрія І Ракоці було зовсім природним наслїдком отсеї інтриґи. Само собою молдавський воєвода відкинув посередництво семигородського князя; сесю ролю перейняв опісля київський митрополит, який і звінчав молодих[11].

Події найблизшого часу: переговори зі Шведами і похід против Австрії, не перепинили князеви Ракоці занимати ся й дальше польськими справами. Король Володислав IV домагав ся посередництва в австрійсько-семигородській війнї, а коли Юрій І не хотів на се пристати, грозив злукою з Фердинандом III; лише опір польської шляхти перешкодив йому виконати отсю погрозу. По тій причинї ходили між семигородським князем і польським королем часто посольства а й Радзївіл брав живу участь у переговорах[12].

Хоч при тих переговорах не було бесїди про кандидатуру семигородського князя на польський стіл, то незабаром прийшла і до сього нагода. Як відомо, Володислав IV дав приєднати ся до проти-турецької коалїції і забажав притягнути до сього також і Семигород. В тій цїли післав Януша Радзївіла до Ракоцї, щоби розвідати його думку про се. Радзївіл був сам горячим приклонником війни з Туреччиною і проте ревно попирав всї забіги короля в тім напрямі. Щоби тим лїпше закрити ціль свойого посольства, поїхав до свого тестя Лупула у відвідини, а відтак, вертаючи через семигородську територію, з'їхав ся з Юрієм I в Мункачи. Тут вели ся оживлені переговори 22—29 серпня 1646. Щоби тим лекше притягнути семигородського князя, згадав Радзївіл про його кандидатуру на польський престіл і заохочував, не лишати отсеї нагоди, при якій зможе легко придбати собі симпатії польської шляхти[13]. Не треба було великого труду, щоби старого князя приєднати для задуманого дїла, бо Ракоці, як каже Кемень, „вже з природи ненавидїв Турків“ а до того був обурений на порту за ролю, яку вона відограла в недавній семигородсько-австрійській війнї. Не вичікуючи рішеня польського сойму, вислав свого посла, Франца Бетлєна, до Варшави і поручив йому уложити умовини семигородсько-польського союза та обговорити плян війни з Турками[14]. Однак всї ті наміри розбили ся о опір польської шляхти, що про турецьку війну й слухати не хотїла, а навіть принудила короля розпустити вже набрані нїмецькі наємні віддїли. Сумні наслїдки отсего передвчасного посольства показали ся незабаром. Туреччина перенюхала, на що заносило ся, й її неохота до Ракоці перемінила ся в отверту ненависть, як се доказують численні справозданя семигородського посла в Царгородї, Саланчі. А що до сього прилучив ся ще спір про данину, ставали семигородсько-турецькі відносини що раз то більше напружені і заносило ся на оружну розправу[15].

Однак посольство Франца Бетлєна мало ще одну тайну ціль: вислїдити думку литовського польного гетьмана про евентуальну кандидатуру Жигмонта, молодшого сина семигородського князя, на польський престіл і розвідати у нього-ж, чи не вдало би ся одружити Жигмонта з Руксандою, молодшою дочкою молдавського воєводи. В обох сих справах мав посол поступати дуже обережно та навіть говорити про них не від імени свого князя, а немов би від себе. І ся частина польського порученя стояла в звязи з плянами проти-турецької коалїції. Через тїснїйшу звязь з Польщею хотїв Ракоці придбати собі симпатії польської шляхти і через се покласти сильну основу для своїх династичних намірів. Підмогу Лупула думав приєднати родинними звязями і за сю ціну мала забути ся вся дотеперішня ворожнеча між ними. Рівночасно війшов семигородський князь в порозумінє з довіреним дорадником молдавського воєводи, Степаном Ґеорґіцою, щоби потайно вивідати, яке становиско займе Лупул зглядом сього проєктованого подружа. Але й тут не мав Ракоці щастя. Бетлєн найшов князя Радзївіла в лихім настрою із-за розбитя воєнних плянів (в маю 1647) і не міг поручених справ докладно обговорити. Що до наміреної женитьби заявив Радзївіл коротко, „що він мав би відвагу поручити тоту женитьбу з огляду на свою жінку, бо в нїй найшов щиру подругу і з неї цїлком вдоволений, але з її батька нї“[16]. А Степан Ґеорґіца відповів, що його пан не може сказати в тій справі рішаючого слова, бо княгиня Руксанда тепер в Царгородї[17], що проте ще зовсїм не пора говорити про ту справу, поки її відтам не увільнять. Все-ж таки не хотїв Ракоці покидати свого наміру. Відповідаючи Радзївілови, він жалує ся на неясність присланої через Бетлєна звістки і просить князя, розвідати докладно у Лупула, чи має він надїю та спромогу освободити дочку з Царгорода та коли се могло би наступити. При тім вложив Радзївілови на душу, щоби поступав в тій справі обережно, та через передвчасне виявленє намірів не зразив воєводу[18]. На тім уривають ся наші відомости про переговори ведені за житя Володислава IV.

III.

Вість про смерть Володислава IV наспіла доволї швидко на семигородський княжий двір. Її принїс там вже в перших днях червня Михайло Мікеш, висланник до курляндського князя, де мав заступати Ракоці при хрестинах дитини князя, але на вість про смерть польського короля спішно завернув з дороги[19]. З разу не проявив Ракоці нїякого стараня придбати собі опорожнений престіл і через цїлий місяць червень не розвинув ніякої дїяльности, щоби запевнити собі, або одному зі своїх синів, сторонників та поміч сусїдних держав при виборі. Вправдї вийшли протягом сього часу три посольства із семигородського двора, але про нїяке з них не можемо сказати, щоби воно стояло в звязи з кандидатурою князя Ракоці на польській престіл. Павла Бенчера вислано 3. червня до польського коронного гетьмана Миколи Потоцкого, щоби зібрав докладні відомости про стан воєнних діл против козаків та про характер союза між Хмельницьким і Татарами[20]. Посол до шведської королевої, Степан Дальмаді, мав упімнути ся про заплату суми, яку Торстензон ще в р. 1645 приобіцяв князеви[21], дорученє, яке могло на шведськім дворі радше викликати негодованє, чим приєднати до підмоги семигородській кандидатурі. Що йно два місяцї опісля, коли Ракоці через своїх послів Бетлєна і Клобушіцкого вже почав стараня о польську корону, дістав Дальмаді наказ зовсїм не торкати справи грошевої та місто сього просити шведську королеву о попертє кандидатури княжевича Жигмонта Ракоцї[22]. Також і Григорій Паданї, висланий 28-го червня до бранденбурського елєктора,[23] не мав, здаєть ся, нїякого порученя в справі польського вибору; інакше не міг би посол бранденбурського двора в Варшаві, Говербек, робити опісля (в серпни) закиду Бетлєнови і Клобушіцкому, що семигородський князь не повідомив його пана про намір, старати ся о польський престіл, при чім семигородські посли оправдували ся лише посередництвом курляндського князя в тій справі[24].

Перші слїди акції Юрія І Ракоці в хосен свого молодшого сина Жигмонта замічуємо що йно з початком липня. Польські закони приписували строге обмеженє дипльоматичних зносин на час безкоролївя: перед отворенєм елєкційного сойму, а особливо в часї між конвокаційним і елєкційним соймом не вільно було нїяких заграничних посольств пускати в границї держави. Сього закону мали за почином канцлєра Осолїньского особливо тепер строго придержувати ся і Алєґреті перестерігав віденський двір, щоби не висилав за вчасно свого урядового заступника[25]. Всеж таки перебували тодї в Варшаві ріжні дипльоматичні аґенти заграничних держав; вони радили собі в той спосіб, що не передавали своїх вірительних грамот і жили як приватні люди[26]. Здаєть ся, що все се спинювало зразу семигородського князя. Він вижидав на офіціяльне повідомленє про смерть короля; се повідомленє вислав примас 10 червня і воно наспіло що йно 2 липня на семигородський двір[27]. Аж тепер вислав Ракоці посольство до Польщі і поручив сю справу знаному вже нам Францови Бетлєнови, знатокови польських відносин, і Андрієви Клобушіцкому, головному управителеви княжих маєтностий на Угорщині. Вони мали урядове порученє висказати архиепископови Лубєнському і польській державі співчутє князя по причинї смерти Володислава IV. А що Лубєнський згадав в своїм листї також про козацьку війну і про сумне положенє польської держави, мали посли обговорити з ним і сї справи та при тім обережно підготовити терен для кандидатури князевича Жигмонта[28].

IV.

Між тим полїтичне положенє в Польщі значно змінило ся. По битві під Корсунем заложив Хмельницький табор під Білою Церквою і тут наспіла до него вість про смерть польського короля. Ся вість розвязала руки гетьманови, бо тепер міг безпечно голосити світови, що його затїї звертають ся виключно против шляхти, а не против короля. Він розіслав унїверсали по Українї і візвав всїх спосібних до воєнного дїла збирати ся до нього під Білу Церкву. Однак з другого боку хотїв спробувати переговорів, чи не дало би ся без дальшого проливу крови заключити мир на вигідних умовах. В тій цїли вислав в половинї червня в Варшаву посольство із чотирох членів старшини з письмом до короля, немов-то не знаючи про його смерть; посли мали предложити спис кривд, які терплять козаки й український нарід від шляхти та домагати ся відповідних реформ.

Висилка козацьких послів на переговори викликала в Польщі велике вражінє. Шляхта бачила в тім доказ слабости Хмельницького, знак недовіря у власні сили і трівалу поміч Татарів. Розійшла ся поголоска, що Татари покинули Хмельницького, що козаки не хочуть довше воювати. Всї були переконані, що війна сим і покінчить ся. Під тим вражінєм зібрали ся 25 червня воєводські соймики. Наради над обороною зійшли на дальший плян, на перед висунули ся ріжні внутрішні роздори, а головно ворожнеча против Осолїньского; тому то й відкинено його проєкт приспішеня елєкції. Під тим вражінєм почав 16 липня й конвокаційний сойм свої наради. Туда наспіли посли від Хмельницького та предложили соймови бажаня козаків. Мимо опозиції деяких непримиримих, що й слухати не хотіли про переговори з „бунтівниками“, рішив сойм за впливом воєводи Кисїля, котрого попер й сам канцлер Осолїньский, вислати відпоручників на Україну, для переговорів про условини мира[29]. Переконанє, що війна з козаками не грозить вже нїякою небезпекою та віра в недалекий мир були так загальні, що посол бранденбурського елєктора відраджував свому панови посилати Польщі більшу підмогу, як сю, до якої був обовязаний з титулу свого васальства; давнїйше, писав Говербек, приняли би таку поміч з великою вдякою, тепер република почуває себе безпечною і з огляду на близький вибір короля викликала би присилка більшого помічного війска радше підозрінє чим признанє[30].

Ціла увага польської шляхти звернула ся тепер на вибір короля і на особи кандидатів. Мировий настрій відбив ся також і на виглядах поодиноких кандидатів. Вправдї й тепер, як загалом все, вважали ся кандидатури обох братів Володислава IV за найпевнїйші, але відносини між ними пересунули ся значно. Дотеперішну свою перевагу над Карлом завдячував Іван Казимир своїй славі хороброго лицаря і досвідного жовнїра. Як довго козацька війна висїла над карком, находили ті прикмети загальне признанє, особливо з огляду на цілковите незнанє воєнного діла з боку Карла. Однак в часї конвокаційного сойму, коли виднокруг прояснив ся і безпосередна небезпека, здавало ся, уступила, стратили й воєнні прикмети Івана Казимира на вартости. Рівночасно стали поправляти ся вигляди кандидатури Карла і його особа приєднувала собі що-раз більшу прихильність. Вже з початком липня писав Алєґреті, що вигляди справи Карла стоять тепер ліпше[31]. Стали появляти ся ріжні сатиричні листки против Івана Казимира, ріжні пересадні оповіданя про його розпустне житє за границею. Найшли ся люди, що впевнювали, немов-то Володислав IV перед смертю заборонив вибирати свого старшого брата королем[32]. Всї ті звістки ширили ся особливо між низшою шляхтою і бентежили дотеперішних сторонників Івана Казимира. На засїданю тайної цїсарської ради у Відни 16 липня мусїли мінїстри признати, що „як слїдно з авізів, табор Карла більшає з кождим днем, а справа Івана Казимира стає безвиглядною[33]. Злою признакою для сього останнього було також й те, що своїм маршалком на конвокаційнім соймі вибрала шляхта однодумця і близького свояка підканцлєра Лєщиньского, який вважав ся провідником сторонництва королевича Карла, та що сторонники Карла мали в загалї на тім соймі рішаючий голос. Свої симпатії виявляв сойм доволї недвозначно. Коли Карло жертвував на потреби держави 800 піхотинцїв, шляхта післала до нього окрему депутацію з подякою за таке патріотичне діло, між тим коли на подібний дарунок Івана Казимира зовсім не звернено уваги[34].

Ся переміна настрою, всї ті прояви загальної опінїї в Польщі не остали без впливу на становище сусїдних держав, а особливо на полїтику цїсарського двора. Маючи запевнене попертє з боку цїсаря Фердинанда III, вислав Іван Казимир зараз по поворотї до Польщі свого аґента Батісту Вісконті до Відня. В листі до цїсаря звернув він увагу на се, що в часї його неприсутности вспів королевич Карло приєднати собі деяких сенаторів, задумує зложити велику партію та при її помочи придбати собі польську корону; тому просив, щоби Фердинанд III ужив своєї поваги і своїм впливом спонукав Карла, покинути свій намір і не ставити перешкод старшому братови[35].

Між тим віденський двір не думав перед часом зраджувати публично своїх сімпатій. З початком липня вислано на конвокаційний сойм посла Лїзолю, котрий мав урядове порученє висказати примасови і польським станам співчутє цїсаря по причинї смерти короля. Впрочім його інструкцію зладжено в загальнім тонї. Йому поручено передати привіт цїсаря обом князевичам і обом їм заявити, що цїсар не занедбає нїчого, що моглоби їм і цїлому їхньому домови принести хосен. Ся заява зобовязувала до попертя в першій мірі кандидатури членів родини помершого короля, не висказуючи ся однак явно анї за одним, анї за другим братом. Лїзоля мав всїма способами старати ся розвідати про загальний настрій в Польщі і зараз-же про се донести, а при тім строго уникати всякого дїланя і говореня в хосен котрого не-буть з кандидатів[36]. Само собою, що така полїтика була Іванови Казимирови дуже не по нутру. Зараз по формальній авдієнції візвав австрійського посла до себе на тайну нараду. Тут старав ся всіма способами оказати свою прихильність до австрійського дому, впевняючи Лїзолю, що він „verissimus Austriacus“; обіцяв зараз по закінченю козацької війни всї свої війска віддати до розпорядимости цїсаря, просив лише держати се поки-що в тайнї, щоби Франція не дізнала ся про се; оправдував ся з ріжних закидів роблених йому противниками і в загалї цїлою силою налягав на се, щоби Австрія отверто станула за його кандидатурою. Лїзоля впевнив його, що симпатії двора стоять по його боцї, але заразом викрутив ся, що бажаної заяви зложити не може, бо його вислали лише з обмеженими порученями більше етикетального характеру, та що властиве посольство в справі вибору короля приїде що йно пізнїйше. Таку-ж саму заяву зложив й князевичови Карлови і в загалї старав ся держати ся невтрально. Кілька разів взивав його Іван Казимир на тайну розмову до себе; щоби проте не викликати зайвого підозріня у Карла, він за кождим разом заряджував ся так, що зараз-же по нарадї з одним королевичем сходив ся на розмову з другим[37].

Рівночасно з Лїзолею перебував в Варшарі Алєґреті, дипломатичний аґент еспанського посла у Відни, князя Теранова. Його задачею було інформувати князя про перебіг виборчої боротьби і в загалї про всї важнїйші подїї в Польщі. Було се важним дипльоматичним успіхом з боку королевича Карла, що йому вдало ся перетягнути сього аґента на свою сторону. Своїми справозданями впливав Алєґреті на еспанського посла в хосен Карла, підчеркував його привязанє до католицької церкви, постійну прихильність до австрійського двора і ворожий настрій до Франції. Івана Казимира представляв як кандидата Франції і Швеції, отже держав ворожих Габсбурґам, а до того як любимця всяких єретиків; при тім все зазначував, що його кандидатура не має ніяких виглядів на успіх. За посередництвом Алєґреті вислав королевич Карло 29 липня свого посла до, Фердинанда III і піддав ся під його опіку[38]. Таке становиско еспанського аґента мало великий вплив на полїтику австрийського двора в справі елєкції в Польщі. Князь Теранова мав незвичайно впливовий голос у Відни, а справозданя Алєґреті прочитувано на засїданях тайної цїсарської ради, де їм йняли більше віри, чим справозданям Лїзолї.

Ще до другої половини липня стояв віденський двір доволі рішучо по сторонї Івана Казимира, мимо некористних вістий про його вигляди. З нагоди приїзду аґента Вісконті відбула ся 10 липня у Відни нарада цїсарської тайної ради, на якій рішено кілька основних питань. Перш за все висказала ся рада за сим, щоби цїсар в справі вибору польського короля не держав ся відсторонь та старав ся ужити свого впливу не лише з огляду на свою цїсарську власть, але й з огляду на сусїдство польської держави з австрийськими краями та на близьке посвояченє з королївською родиною. При тім має попирати кандидатуру обох братів помершого короля Володислава IV, бо їхній батько Жигмонт покинув шведську корону для польської; з поміж братів однак в першій мірі Івана Казимира, тому що він старший, має вже титул шведського короля, а особливо тому, що приватним листом вже обіцяв йому своє попертє. Також не бачить тайна рада причини, щоби відмовити бажаню Івана Казимира що до інтервенції цїсаря у самого-ж Карла в хосен старшого брата, лише сей крок треба-би зробити дуже обережно і не гаючи ся, поки ще Карло в партійній боротьбі не загнав ся надто далеко; тому годї ждати з сею справою до головного посольства і треба поручити Лїзолї підготовити се діло. Що до ради ґрафа Маґнуса, щоби за попертє домагати ся від Івана Казимира деяких концесій, висказала ся тайна рада против сього, бо безкористне попертє спонукає королевича до тим більшої вдяки. Зваживши однак, що вигляди Карла з кождим днем стають лїпші, треба старанно уникати всього, що могло би його зразити до австрійського двора, і проте треба наказати Лїзолї і послови, котрий буде післаний на елєкцію, щоби не ставили ся ворожо до кандидатури Карла, не давали йому ексклюзії і в разї, коли би всяке попертє Івана Казимира показало ся безвиглядне, старали ся залагодити суперечку між братами та перевести відповідну угоду. На кінець обговорено на тайній радї також і иньші кандидатури, на випадок, коли би нї один з польських королевичів не зміг удержати ся; рішено піддержувати в такім разї перш за все кандидатуру архикнязя Лєопольда Вільгельма, коли би сей не хотів або не міг удержати ся, архикнязя Жигмонта, а коли би й з сим не пощастило ся, тодї подумати про иньшу кандидатуру — однак в кождім разї поборювати кандидатуру князя Ракоці, бранденбурського елєктора і в загалї всякого не католика[39].

Перший вплив справозданя Алєґреті бачимо на нараді тайної ради, яка відбула ся тиждень опісля. В супереч ухвалї з попередного засїданя, на якім рішено не гаючи ся, хоч з можливою обережністю, вплинути на Карла; щоби зрік ся кандидатури в хосен брата, висказує ся тайна рада за тим, щоби зайняти поки-що вижидаюче становиско, тому що справа Івана Казимира стоїть дуже зле і „weil man mit etwas Zuwarten wenig versäumen“; між тим з'їде ся шляхта до Варшави, і буде можна лїпше бачити, куда дїло хилить ся. При тім треба бояти ся, щоби Лїзоля не дав ся надто унести своїй живій вдачі і попираючи Івана Казимира не загнав ся надто далеко. З огляду на се рішено доручити Лїзолї, щоби в разї напору з боку старшого королевича заявив, що він в справі кандидатур на королївський престіл не має нїяких поручень і що цїсарський двір вишле на елєкцію для сеї справи окремого відпоручника. При тім може від себе додати, що, на скільки йому відомо, цїсар попре того, за котрим промовляє першенство віку, що не думає, щоби Польща хотїла як раз тим разом знехтувати се першенство і не сподїє ся, щоби Іван Казимир мав кого небуть против себе. Впрочім дозволено послови вести переговори з королевичом і сходити ся з ним на наради, але з виразним застереженєм, щоби не важив ся переступити своєї інструкції. Ще більш рішучо пробиває зміна настрою віденського двора в ухвалах з 12 серпня. Покликуючи ся на справозданя Алєґреті з 15, 22 і 29 липня, висказує тайна рада свій сумнїв, чи з огляду на теперішні відносини варто в загалї посилати окреме цїсарське посольство на вибір польського короля до Варшави, та думає, що коли висилати, то лише для відданя почести польській державі. Що до кандидатур, обговорено тут зразу питанє, чи не було би лїпше для самої Польщі і для інтересів австрійського дому, колиби вибір випав в хосен королевича Карла. Вправдї рішено стояти все ще за кандидатурою Івана Казимира, але мінїстри висказали заразом бажанє, щоби в разї, коли питанє про вигляд обох головних кандидатур не вияснить ся, цїсарський відпоручник поручив загально вибір одного з братів помершого короля. На основі тих ухвал рішив цїсар вислати посольство на елєкційний сойм, передати се посольство пралатови адмондського монастиря і поручити йому, висказати ся загально в хосен вибору одного з польських королевичів[40].

V.

Коли Франц Бетлєн і Андрій Клобушицький хотїли розвинути живійшу аґітацію за своїм кандидатом, то на конвокаційнім соймі мали до сього дуже добру нагоду, бо під ту пору зібрали ся у Варшаві найвизнатнїйші сенатори і відпоручники шляхти з цїлої польської держави. Однак по причинї злої дороги та тому, що не знали добре, коли збирає ся сойм на наради, наспіли дуже пізно, вже під сам конець конвокації[41]. Їхнїй приїзд до Варшави зазначують жерела що йно на 29 липня[42], а зараз-же 1 серпня покінчили ся наради сойму.

Діяльність, яку семигородські посли розвинули у Варшаві, доказує, що їхнїй князь мав надїю, при помочи деяких обітниць приєднати для кандидатури свого сина також впливових достойників польської держави та бодай частину католицьких маґнатів. На святочнім послуханю в сенатї не згадували посли нїчого про наміри свого пана та обмежили ся до висказаня співчутя від імени князя[43], але потайки почали вести переговори з деякими сенаторами. Вони виготовили пропамятне письмо, в якім звертають увагу правлячих кругів на скрутне положенє Польщі в наслїдок повстаня козаків, на можливість вмішаня Туреччини, та підчеркують обставину, що й семигородського князя може Туреччина принудити против своєї волї підняти оружє на Польщу; з другого боку підносять великі матеріяльні засоби свого пана, які роблять йому можливим в доволї короткім часї зібрати війско до 30.000 людий і обіцюють Польщі союз з Семигородом против козаків, коли би польські стани захотїли обовязати ся, попирати кандидатуру князевича Жигмонта. Само по собі — заявляють посли під конець — що в такім разї обовязав би ся Жигмонт покинути свою гельветську віру і перейти до католицької церкви. З таким самим проєктом звернули ся семигородські посли також до примаса Матвія Лубєньского[44].

Однак сей проект не зробив на сенаторів бажаного вражіня. Надїя на швидке закінченє козацької війни, яка витворила ся між польською шляхтою під впливом приїзду послів від Хмельницького на конвокаційний сойм, була така сильна, що сенатори вважали всяку заграничну підмогу зайвою та відказали ся від всяких переговорів в тій справі. Не більшим успіхом могли повеличати ся семигородські посли в переговорах з примасом Лубєньским, сторонником Івана Казимира і рішучим противником всякої заграничної кандидатури. Вправдї його відповідь на лист князя Ракоці не задержала ся до наших часів, але його поступованє і настрій не дають сумнївати ся, що ся відповідь була що найбільше виминаюча[45]. При тім не полишено семигородським послам часу на довшу аґітацію; зараз по одержаню відповіди мусїли покинути границї Польщі і вертати домів[46].

В часї свого побуту в Варшаві заходили ся семигородські посли, щоби приєднати також бранденбурського елєктора для попертя кандидатури Жигмонта Ракоці. В тій цїли вони відвідали бранденбурського посла Говербека, передали йому свої вірительні грамоти і повідомили його про намір свого князя, старати ся о польську корону для князевича Жигмонта. При тій нагодї просили о поміч елєктора в тім дїлї, покликуючи ся на великі матеріяльні засоби, які семигородський князь має до розпорядимости і вказуючи на великий хосен, який в разї переведеня сього дїла вийшов би для протестантської церкви з Польщі. Але й тут Бетлєн і Клобушицький не мали щастя. Говербек висказав своє здивованє, що вони звертають ся з отсим дїлом до нього, коли між тим семигородський князь досї зовсїм не старав ся повідомити бранденбурґського елєктора про свої наміри; при тім заявив без обиняків, що його пан підпирає кандидатуру братів помершого короля. Колиж семигородські посли, щоби оправдати ся, покликали ся на посередництво курляндського князя і впевнювали, що сей повідомив елєктора про наміри князя та одержав прихильну відповідь, предложив Говербек цїлу отсю справу свому панови і просив о відповідну інструкцію[47]. Відповідаючи на се письмо, приказав Фридрих Вільгельм свому послови дїлати лише в хосен Івана Казимира[48].

Такі самі стараня рішено підняти на королївськім дворі в Штокгольмі. Саме в той час, коли Бетлєн і Клобушицький були в Варшаві, заходив ся семигородський посол Степан Дальмаді коло побору нїмецьких наємних військ в Ґданьску. Тепер дістав він від Бетлєна порученє, не гаючи ся, продовжати свою подорож у Швецію, однак там не згадувати нїчого про грошеві домаганя князя, а місто сього старати ся о попертє з боку шведського двора і правлїня для кандидатури князевича Жигмонта[49]. Однак і сї змаганя не принесли, як опісля побачимо, нїякого успіху.

В часї побуту семигородського посольства у Варшаві виринула на князївськім дворі в Феєрварі (Fejérvár) думка, оженити Жигмонта Ракоці з Мариєю Людовикою, вдовицею по польськім королеви, і таким чином скріпити вигляди на його вибір. Старий Ракоці не дуже був прихильний до сего пляну і годив ся на се лише в разї необходимої конечности. „Ce певна річ — писав він 2 серпня до Бетлєна — що коли би Жигмонт міг стати польським королем, не входячи в подружє з королевою, нам се було би милїйше“. Також Іван Кемень був противником такої звязи та вважав женитьбу князевича з молодшою дочкою молдавського воєводи за хосеннїйшу. Все-ж таки Юрій І приказав своїм послам розвідати думку князя Радзївіла про се та зібрати у нього-ж потрібні відомости про особисті прикмети королевої-вдовицї[50]. Однак се порученє наспіло до послів за пізно. Бетлєн і Клобушицький вертали вже назад домів, а відтак цілий сей плян подружа закинено, мабуть під впливом їхнього посольського справозданя.

VI.

Як ми вже висше сказали, мусїли семигородські посли по короткім побуті у Варшаві покидати Польщу і вертати домів. Вислїд їхнього посольства був зовсїм некористний. Показало ся, що анї примас, анї впливові круги католицьких вельмож не дадуть ся приєднати для семигородської кандидатури, навіть за цїну визначної підмоги против козаків. Також попертє бранденбурґського елєктора показало ся більше чим сумнїве. Навіть міста, котрі, як прим. Ґданьск, мали право вибору і котрі, як здавало ся, приймуть протестантську кандидатуру з одушевленєм, виявили себе дуже непевними[51]. Тепер стало ясно, що кандидатура Жигмонта зможе оперти ся лише на опозиційних елєментах, на дисидентах і козаках, і до сього обороту дїла мусїв семигородський князь приноровити свої дальші стараня. І справді замічуємо, що в найблизшім часї звертають ся змаганя Юрія I Ракоці саме в сей бік; провідною гадкою його полїтики стає тепер стремлїнє, приєднати підмогу Богдана Хмельницького і воєводи Лупула та своїм посередництвом довести до зближеня і тїснїйшого порозуміня між козаками і иншими опозиційними елєментами в Польщі.

Перші кроки в тім напрямі зробили вже посли Бетлєн і Клобушицький. Мимо свого короткого побуту в Польщі вспіли війти в зносини також з ріжними опозиційними кругами, перш за-все з Янушом Радзївілом, та обговорити з ними ріжні способи, яких треба би ужити, щоби запевнити вибір Жигмонта. Дальше веденє отсих переговорів, приєднанє ширших кругів для справи, а також підготовленє инших необхідних дїл було задачею посольства Павла Ґеча (Göcs), котрого вислано до Польщі зараз-же по повороті Бетлєна і Клобушицького, отже ще в останнїх днях серпня. Після інструкції, зладженої Клобушицьким, мав Ґеч дїлати в порозуміню з дисидентськими шляхтичами Володиславом Любєнєцким і Юрієм Немиричем, котрих очевидно вже попередне посольство приєднало для семигородської справи. За посередництвом Немирича, що тодї був мабуть в службі Януша Радзївіла, мав Ґеч війти в зносини з брацлавським воєводою Адамом Кисїлем, передати йому лист від Юрія Ракоці та обітницею дарунків і відзначеня, яке покищо не гаразд виявляти, старати ся приєднати його для задуманого дїла. Коли би Немирич вважав се необходимим, щоби посол їхав й до козаків, мав Ґеч не відказувати ся й від сеї подорожі — в противнім разї лист семигородського князя до Хмельницького оставити у Немирича, та просити його, щоби впевнив козаків, що Ракоці сповнить всї обітницї, передані їм через Радзївіла[52]. Рівночасно в листї, пересланім мабуть через того-ж посла, звертає ся Юрій І Ракоці до князя Януша Радзївіла, дякує за переслані йому через Бетлєна і Клобушицького відомости і, покликуючи ся на своє посольство до Немирича, просить князя взяти переговори з Кисїлем і козаками таки в свої руки та по змозї приєднати для семигородської кандидатури ще й инших сторонників, особливо московського царя. Обіцює мимо трудностий переїзду через Молдавію і Волощину вислати ще й від себе окремого посла до Хмельницького в ciй справі. Відтак зазначує виразно, що з огляду на свій старий вік і слабе здоровлє не думає зовсїм старати ся о польський престіл для себе, і тому обстоює при кандидатурі свого молодшого сина; вибір відповідного подружа для отсего сина лишає досвідному осудови князя. На кінець згадує про вербунок війска на Угорщинї і в Семигородї, із-за котрого вичікує приїзду повновластників Радзївіла[53].

Що старий Ракоці вважав тепер необходимим придбати собі козаків і прикладав велику вагу до їхньої підмоги, бачимо із сього, що він старав ся підійти до них ще й з иньшого боку. 2 вересня від'їхав з семигородського двора Микола Шебеші де Болґарфалва (Sebessi de Bolgárfalva) в посольстві до волоського воєводи Матвія Басараби. Після інструкції, яку виготовив князевич Юрій II, мав Шебеші перш за все вивідати ся у воєводи Матвія про загальне положенє справ, а особливо про відносини серед Козаків, Татаріє, Москалїв та про турецько-венеціянську війну. Велику вагу кладе інструкція на розслїдженє волосько-молдавських відносин та настрою волоського воєводи зглядом Лупула. Коли посол про все то дізнає ся, повинен старати ся намовити волоського воєводу, щоби післав свого довіреного чоловіка в козацько-татарський обоз, або бодай придїлив семигородському послови свого чоловіка, в цїли зібраня певних відомостий. Коли би показало ся, що Матвій не противний сьому проєктови і в загалї щиро відносить ся до семигородського князя, тодї може Шебеші, з застереженєм найстрогійшої тайни (навіть супротив власних боярів), виявити властиву цїль свойого приїзду меньш-більш в такий спосіб: Се загально відома річ, що католицька церква все старала ся переслїдувати иньші христіянські віри і отсе-саме творить тепер в Польщі, через що принудила козаків до повстаня. А що загрожені у своїй свободї і вірі польські стани звернули ся до семигородського князя з просьбою о підмогу, то сей думаючи, що змаганя знищити греко-православну церкву не найдуть також й у волоського воєводи одобреня, вважає за відповідне вложити через окремого посла козакам на серце, щоби вони злучили ся з всїма иньшими „в свободі і вірі“ пригнетеними польськими станами і спільними силами старали ся, договором або оружем, вимусити уступки для себе. В тій справі нехайби воєвода Матвій вдав ся в пересправи з Хмельницьким і післав до нього довірену, але й проворну людину. Сей посол мав би також поздоровити гетьмана від семигородського князя, переказати йому, що Ракоці з давна вже бажає війти в зносини з козаками, але із-за непевних доріг не міг досї перевести сього бажаня в дїло, та просити гетьмана, щоби зараз-же вислав своїх послів на семигородський князївський двір і через них подав до відома, яку відповідь дістали козаки від польського сойму, чи можуть вони у всякому разї твердо надїяти ся на татарську підмогу, та чи війшли в порозумінє з опозиційними кругами польської шляхти і з московським царем[54].

Як раз обставина, що для посольства до Хмельницького треба було придбати згоду і посередництво волоського воєводи і через се справа йшла в далеку проволоку, показала семигородському князеви наглядно, що крайна вже пора помирити ся зі своїм сусїдом на сходї, молдавським воєводою Лупулом, і війти з ним в близші зносини. Через Молдавію вела найблизша дорога на Україну і переговори, ведені сею дорогою, могли при швидкім розвою подій далеко скорше довести до цїли, чим посольства через далеку Волощину. Відносини між князем Ракоці та воєводою Лупулом були досї доволї лихі; оба сусїди не довіряли собі взаїмно і безпереривно вели проти себе інтриґи на турецькім дворі, стараючи ся один одному як найбільше досолити. Поступок князя з нагоди сватьби старшої дочки воєводи в р. 1643[55], був ярким доказом того недовіря і певно не причинив ся до поправи сусїдських відносин. Через се мусїв приїзд молдавського канцлєра Степана Ґеорґіци (Georgița), котрий як раз під теперішну пору наспів на семигородський двір, викликати велике счудованє. Він явив ся в останніх днях серпня в Колошварі (Клявзенбурґу), де саме тодї перебував старий Ракоці[56] і привіз зі собою дорогі дарунки від воєводи. Його посольство було дуже загадочне. Воєвода переказував через нього князеви, що хоче порозуміти ся в важних справах, котрих однак не може нїкому завірити, і тому просить прислати йому до Яс Івана Кеменя. Отсє загадочне бажанє викликало у князя підозрінє, бо він вітрив тут новий підступ воєводи і бояв ся, що Лупул хоче Кеменя звабити до свого краю та відтак видати Туреччинї, як закладника за данину, котру Ракоці вже від двох лїт був винен султанови. Однак мимо сього підозріня рішив ся Кемень дати віру ґлейтовому листови воєводи, підняти ся подорожи до Яс і вести там пересправи в імени свого князя. А що предмет тих пересправ не був відомий та лише загально мож було догадувати ся, про що річ йти-ме, не дав йому князь докладної інструкції, спускаючи ся на досвід і розум свого дорадника.

На щастє показало ся, що побоюваня старого князя були тим разом безосновні. Лупул велїв приняти посла з великими почестями, вислав против нього почесну боярську дружину аж до просмику Дімеш і заховував ся супротив нього незвичайно чемно та ласкаво. Кемень наспів до Яс 12 жовтня і зараз-же слїдуючого дня мав послуханє у воєводи. Розмова між обома вела ся зовсїм довірочно; навіть перекладчика не хотїв воєвода допустити і Кемень мусїв зібрати ціле своє знанє румунської мови, щоби порозуміти ся з Лупулом. Як се легко можна було догадати ся, головним предметом нарад були змаганя семигородського княжого двора придбати собі польську корону. Лупул заявив охоту попирати отсї змаганя, як через знакомих польських вельможів, так також і в иньший спосіб, коли би лише Ракоці війшов з ним в тїснїйшу звязь і удержував „добрі зносини“. Кемень, котрому дуже залежало на тім, щоби сю справу чим швидше покінчити, так як він кождої днини бояв ся смерти свого князя, згодив ся на сей проект без обиняків, представив воєводї великі користи семигородсько-молдавського союза, а як условини такого союза виставив слїдуючі точки. Воєвода має: 1. дозволити свобідний перехід для війска і послів семигородського князя через свій край; 2. згодити ся в разї потреби на побір рекрута для князя в молдавськім воєводстві; 3. обовязати ся до позички до висоти 100.000 дукатів; 4. пособляти інтересам семигородського князя всїма способами, також і грішми; 5. в нїяким випадку, навіть на приказ турецького уряду, не піднимати ворожих кроків проти Семигорода.

Сї точки не стрітили нїякого спротиву з боку молдавського воєводи і були без трудности прийняті. Також обдумано способи спільного дїланя на султанськім дворі і рішено поручити послам сбох входячих в союз держав, щоби перед турецьким урядом поступали ві всїх справах згідно та нїчого не робили без взаїмного порозуміня.

По заключеню договору з Молдавією уступила перешкода, яка досї стояла в дорозї безпосередним зносинам між семигородським двором та Хмельницьким. Кемень зараз-же вихіспував нагоду. Він привіз зі собою на всякий випадок лист князя Ракоці до гетьмана і тепер за згодою і підпомогою Лупула вислав з отсим листом двох шляхтичів із своєї дружини Гриця Мошу (Mosa) та Юрія Раца (Rácz) до козацького обозу. Оба посли мали наказ, з разу передати Хмельницькому лише лист Кеменя; що йно коли пізнають настрій козаків та впевнять ся що до прихильности гетьмана, можуть передати й лист семигородського князя та почати переговори з Хмельницьким.

В пересправах з Лупулом порушив Кемень ще одну справу. Переговори семигородського князя про женитьбу свого сина Жигмонта з Лупулівною, ведені попередного року з Радзївілом і Ґеорґіцою, не остали тайною для молдавського воєводи. Здаєть ся, як раз із сеї причини намагав ся Лупул вже від липня 1648 р. видістати свою дочку із Царгороду та тому жертвував султанови і великому везирови великі суми гроший[57]. За свого побуту в Колошварі згадав Степан Ґеорґіца про сей плян і Кемень дістав порученє, передати воєводї дарунки від княгинї Ракоці та при тій нагодї просити його офіціяльно о руку дочки для князевича Жигмонта. Лупул не противив ся й сьому, що впрочім супротив кандидатури Жигмонта на польський королївський престіл було зовсїм зрозумілою річю; навпаки, надїя на отсе подруже була, здаєть ся, головним товчком, який спонукав воєводу підпирати семигородську кандидатуру та навязати тїснїйші зносини зі старим Ракоці. Однак вроджена обережність не дозволила йому вязати ся зовсїм рішучо перед часом. Тому заявив, що передше мусить освободити Руксанду з Царгороду та виждати нагоди, щоби молоді могли себе близше пізнати.

В ту пору, коли вели ся отсї переговори в Ясах, не було вже Юрія І Ракоці між живими. Вже при виїздї Кеменя із Семигороду погіршила ся недуга князя дуже замітно, і тому Кемень приказав граничним урядникам, щоби в разї смерти старого Ракоці не пускали вістки про смерть за границю аж до його повороту та заразом старали ся його чим швидше про се повідомити. Він бояв ся, що вість про смерть князя може мати некористний вплив на пересправи з Лупулом і в загалї перепинити заключенє договору. Отсї побоюваня були, як показало ся, зовсім оправдані. Вже в дни своєї першої авдіенції дістав Кемень звістку від князевича Юрія II, що князь стратив мову і що хвилї його житя почислені. Тому наставав твердо на воєводу, щоби його відпустив домів та не дав ся задержати нїякими чемностями, звиняючи ся рішучим приказом свого князя, чим швидше вертати назад. Лупул відпустив його 14 жовтня і ще тої самої ночи покинув Кемень столицю молдавської держави. Дві милї від Яс стрітив семигородського стольника Михайла Уґрона, що спішив до нього з вістю про смерть князя. Боячи ся о незайманність своєї особи, затаїв Кемень смерть князя перед воєводою та повідомив його про сумну подію що йно тодї, коли станув на семигородській границї; при тім в листї до Лупула висказав надію, що заключені зобовязаня задержать мимо сього свою силу та що розпочаті переговори не перервуть ся із-за зміни особи семигородського князя. Але Лупул був иньшої думки. У своїй відповіди на сей лист заявив Кеменьови, що зі смертю князя кінчать ся всї зобовязаня та що всї між ними умовлені точки не мають тепер нїякого значіня. Кромі сього просив посла, щоби все, про що вони зі собою устно балакали „alto premantur silentio, nec in lucem prodeant, sed cum mortuo principe tanquam cum principali huius negotii causa, aeternum moriantur[58].

VII.

Коли Іван Казимир побачив, що вигляди його кандидатури стають з кождим днем меньші, що шляхта що раз більше горне ся до його брата Карла та що попертє австрійського двора стає також дуже непевне, став пильно заходити ся коло приєднаня иньших впливових держав і всіх тих елєментів в Польщі, для яких загально відомі непримиримо-католицькі переконаня Карла робили симпатичною кандидатуру його соперника. В тім змаганю найшов він сильну підмогу у канцлєра Осолїньского та в иньших визначних сторонниках своєї кандидатури. Перші кроки пороблено у бранденбурґського елєктора Фридриха Вільгельма, відомого під назвою „великого елєктора“, основателя могутности дому Гогенцолєрнів. Був се впливовий володар, що мав часті зносини з польськими вельможами та велике число особистих приклонників, не лише між дисидентами, які вважали його своїм покровителем, але й серед католицької шляхти у Великопольщі і Прусах (західних). Довгий час думали в Польщі та побоювали ся у Відни, що Фридрих Вільгельм виступить сам, як кандидат на опорожнений польський престіл[59]. Заохочував його до сього бранденбурґський посол в Польщі Говербек, впевняючи, що його кандидатура мала би великі вигляди на успіх[60]. Однак елєктор не дуже був ласий на польську корону. Місто сумнівного успіху в боротьбі за королївський престіл волїв забезпечити собі більше реальні користи від того кандидата, котрого рішив би ся підперти своїм впливом. Вже від довшого часу домагали ся бранденбурґські елєктори допущеня до чинної участи у виборі польського короля, опираючи ся на постанову заключеної 1525 р. pax perpetua, де їм, як пруським князям і ленникам Польщі, признано „primum et proximum locum in consiliis Terrarum, Comitiis etc.“ Польський уряд противив ся сьому, покликуючи ся на Responsum regium з р. 1529, в якім бранденбурґському елєкторови, як особі пануючій, відказано права на елєкцію, бо такого права не мали прим. мазовецькі князї. Фридрих Вільгельм рішив вихіснувати теперішнє безкоролївє, щоби собі і своїм наслїдникам запевнити раз на все чинну участь при виборі польського короля, а через се й рішучий вплив на вислїд вибору; в тій цїли поручив своїм послам у Варшаві поробити відповідні кроки. Колиж заходи Говербека в сїй справі стрітили ся з рішучим відпором тимчасового польського уряду, приказав елєктор в остаточнім разї застеречи своє виборне право дорогою публичного протесту та pro futuro війти в тій справі в переговори з Іваном Казимиром[61].

Перші зносини між Іваном Казимиром та бранденбурґським елєктором навязав поморський воєвода Денгоф. Він ще з кінцем липня звернув ся, безперечно не без відома польського королевича, до Фридриха Вільгельма з просьбою від імени лютерських станів, щоби елєктор попер своїм впливом кандидатуру Івана Казимира та не допустив до вибору королевича Карла[62]. Незабаром опісля вислав сам Іван Казимір туда свого підкоморія Евальда Сакена, та нехтуючи відоме становиско польського уряду, просив, щоби елєктор поміг йому при елєкції своїм „voto et sufragio“; таким чином признав за бранденбурґським елєктором право чинної участи при виборі короля[63]. Тим приєднав собі прихильність Фридриха Вільгельма, котрий вправдї поки що не висказав ся в хосен його кандидатури, лише поручив Говербекови подбати, щоби вибір здержано аж до кінця падолиста, але заразом приказав дїлати в порозуміню з Іваном Казиміром, хіснувати ся його помічю в заходах коло придбаня права вибору та вести з ним переговори в справі евентуальних уступок. До тих уступок, кромі права вибору, мало належати ще звільненє бранденбурґських елєкторів від особистої присутности при інвеститурі на пруських князїв, зглядно дозвіл на інвеституру через заступника і то безплатно[64]. Незабаром завязали ся між Говербеком та Іваном Казимиром живі зносини, а що сей останній не робив великих трудностий в справі жаданих уступок, став елєктор зовсім рішучо попирати його кандидатуру. 6 жовтня підписав Іван Казимир предложену йому „асекурацію“, в якій обовязав ся на випадок свого вибору признати за елєктором право участи при елєкції, звільнити його від особистої присутности при інвеститурі, залагодити всї „gravamina“ та забеспечити права протестантської церкви в Польщі[65]. Одержавши бажану грамоту, котра поки-що мала остати тайною, напружив Говербек всї свої зусулля, щоби переперти вибір Івана Казимира, вважаючи се дїло за особистий інтерес свого пана[66].

Не менше залежало Іванови Казимирови на придбаню помочи з боку француського уряду. Ми бачили, що француські посли заховували ся в тій справі зразу здержливо і пробували піддержувати кандидатуру палятина з Найбурґу[67]. В Польщі були тоді два француські посли. Властивим повновластником уряду був Брежі (Bregy), котрий мав припорученє по смерти першої жінки Володислава IV (Цецилїї Ренати, сестри цїсаря Фердинанда III) одружити його з якою француською княгинею. Отеє припорученє він сповнив, бо в р. 1645 одружив ся польський король з Мариєю Людовикою Ґонзаґа. Однак незабаром показало ся, що Мария Людовика надто прихильна Австрії і тому мінїстер Мазарен, не відкликуючи Брежі, вважав потрібним післати до Варшави ще вікомта Людвика д' Арпажу (Louis d' Arpajou) як надзвичайного амбасадора, який під покривкою переданя королевій ордена сьв. Духа мав старати ся зближити королївську пару до Франції та бути посередником між Польщею та Швециєю[68]. Франція була тоді в тїснім союзї зі Швецією і обі держави стояли вже від давних лїт поруч себе в 30-лїтній війнї против Габсбурґів. Тому і в справі вибору нового польського короля старав ся французький уряд увійти в порозумінє зі шведською королевою і дїлати спільно в хосен одного з кандидатів. Розвідавши через свого посла в Штокгольмі, що шведська королева стоїть рішучо за кандидатурою одного із братів Володислава IV, післав Мазарен 28-го липня своїм послам в Польщі приказ, щоби не допустили до вибору заграничного претендента та всїма способами обстоювали за кандидатурою обох польських королевичів. А що з їхнїх дотеперішних справоздань бачить, що Іван Казимир має більші вигляди на вибір, чим його брат Карло, тому нехай заявлять ся за Іваном Казимиром та старають ся ніяким чином недопустити його до подружа з австрійською княгинею, доручаючи йому женитьбу з якою францужанкою, або з вдовою по Володиславі IV; коли-ж би однак вигляди змінили ся та сторонники Карла мали взяти верх, нехай не пливуть против води. Для придбаня франкському впливови при виборах більшої сили мали оба посли обіцяти Польщі поміч у війнї з козаками[69]. Також на шведськім дворі поробив Мазарен стараня в хосен Івана Казимира. Шведська королева перехилювала ся зразу більше на сторону Карла; вона вважала Карла миролюбивою людиною, котра не стане безпокоїти сусїдів і шукати воєнної слави. На послуханю, яке мав Шанї в тій справі у королевої, старала ся вона відтягнути Францію від Івана Казимира, вказуючи на нестійність його характеру, та на обставину, що Іван Казимир був свого часу вязнем Франції. Однак Шанї відповів, що лїпше мати до діла з нестійною людиною, чим з таким рішучим приклонником габсбурського двору, як королевич Карло, а що до вязницї, котру перебув Іван Казимир, то він чейже не буде мати причини згадувати на сю подїю, тим більше, що там дуже чемно його обходжено[70].

Ще заки Брежі та Арпажу одержали інструкцію Мазарена, вспів Іван Казимир перетягнути їх на свій бік. Се вдало ся йому тим лекше, що королевич Карло, як ми се вже висще замітили, мав славу непримиримого ворога всяких іновірцїв і через се не годив ся з тодїшною полїтикою Франції та хилив ся більше на сторону Габсбурґів. Маючи проте до вибору між обома братами-королевичами, станули француські посли на тім-же становиску, яке зайняв Шанї в Штакгольмі. Вже в другій половинї липня доносить Алєґреті, що Брежі і Арпажу попирають Івана Казимира, то знова висувають що-раз то нові заграничні кандидатури, щоби збільшити заколот та недопустити до вибору Карла[71]. Більше рішучу дїяльність в хосен Івана Казимира почали французькі посли по конвокаційнім соймі, і коли вірити справозданям Алєґреті, не щадили нї гроший, нї обітниць, щоби свому кандидатови придбати як найбільше сторонників. Лїзоля висказує ся про сю справу обережнїйше, хоча й він доносить, що француські посли мають на аґітаційні цїли 300.000 зл., попираютъ Івана Казимира та при тім висувають, як евентуальну кандидатуру, князя Конде[72]. Коли-ж кандидатура старшого королевича ставала мимо того що раз більше безвиглядною, прийшло між обома послами до гострого непорозуміня. Брежі, тямлячи на інструкцію Мазарена не плисти против води, став хилити ся на бік королевича Карла, між тим коли Арпажу держав ся непохитно кандидатури Івана Казимира[73]. Однак се непорозумінє швидко минуло і в рішаючій хвилї, безпосередно перед елєкційним соймом, бачимо знова обох заступників Франції в таборі Івана Казимира. Вихісновуючи загальне замішанє і страх перед козаками, який заволодїв шляхтою по пилявецькім погромі, стали француські посли приєднувати собі сторонників обітницями то 3 мілїонової грошевої підмоги на війну з козаками, то знова посередництва Франції між Польщею та Хмельницьким. Зі справоздань Лїзолї бачимо, що ті обітницї не минали без вражіня і мали чималий вплив на вислїд виборчої боротьби[74].

Союзниця Франції, шведська королева, не дуже остоювала за кандидатурою Карла і швидко піддала ся впливови посла Шанї. Впрочім й сам Іван Казимир не засипляв своєї справи, придержуючи ся подібної тактики, як в зносинах з бранденбурґським елєктором. Він післав потайно свого посла до шведської королеви з обітницею, що коли королева підопре його кандидатуру, він поробить відповідні уступки при відновленю шведсько-польського мира та відплатить вічною приязнию та вдячностию. З другого боку заходив ся й Карло, щоби перетягнути Швецію на свій бік, та писав в тій справі письма до королеви. Се мало такий вислїд, що з кінцем серпня рішила королева післати одного зі своїх секретарів, Лаврентия Кантерштайна, з листами на елєкційний сойм та поручити вибір обох братів-королевичів, не висказуючи ся нї в хосен одного, нї другого; впрочім мав Кантерштайн порозуміти ся з французькими послами та поступати після їхнїх вказівок та рад. З початком вересня прийшли до Штокгольму нові вісти про приспішенє елєкції в Польщі і при тій нагодї відбула ся нарада між француським послом Шанї та шведським канцлєром Оксеншєрною. Канцлєр впевнив посла, що після присланих з Польщі вістий Іван Казимир має найбільші вигляди на вибір, однак королева все ще не може рішучо заявити ся нї за ним, нї за Карлом, щоби не наразити собі того з поміж обох братів, котрий буде вибраний. Впрочім заявив без обиняків, що вважає кандидатуру Івана Казимира за хосеннїйшу для обох союзних держав та просив посла Шанї, написати француським послам у Варшаві, що для Швеції було би се дуже мило, коли би вони підперли сю кандидатуру. Шанї, бачучи таку явну прихильність шведського уряду до кандидата підпираного Францією, заявив, що для Людовика XIV справа вибору польського короля не представляє великої ваги, але що для Швеції, як більше інтересовної в тім дїлї, готов дуже радо сповнити се бажанє[75]. Між тим сторонники Івана Казимира ширили в Польщі вість, що шведська королева стоїть рішучо по його боцї і з огляду на тїсний союз між Францією та Швецією находила ся вістка загальну віру. Говорено навіть про подружє Івана Казимира з Ульрикою Елєонорою, що мало би остаточно усунути напружені відносини, які від часу Жигмонта III завели ся між Польщею та Швецією, та розвязати справу титулу шведського короля, який носили наслїдники Жигмонта[76]. Під впливом поручень від посла Шанї і заяви канцлєра Оксеншєрни стали француські посли побивати ся за кандидатурою Івана Казимира й від імени шведського уряду та ширити ріжні пересадні вісти про уступки, які готова зробити Швеція для сеї цїли. Велике вражінє викликала вість, що шведське посольство має жертвувати Іванови Казимирови частину Лївонїї за зреченє титулу шведського короля і прав на шведську корону[77].

В той сам час, коли Шанї мав свою нараду з канцлєром Оксеншєрною, наспів до Швеції Степан Дальмаді, посол семигородського князя Ракоці. Зараз по своїм приїздї, 2 серпня, мав послуханє у канцлєра, котрий став його випитувати, о скілько правдива вість, що семигородський князь претендує на опорожнений престіл. Дальмаді, не виявляючи поки-що властивої цїли свого посольства, спитав Оксеншєрну, нїби нехотячи, чи було би се шведському урядови по нутру, коли би польські стани справдї жертвували корону його панови, на що одержав відповідь: „чому-ж би нї?“ Перше послуханє у королевої, 5 вересня, зійшло на обмінї звичайних чемностий, бо коли посол заявив, що має деякі порученя, яких не може виявити на публичнім послуханю, відложила королева розмову про се на пізнїйше. Тому старав ся між тим Дальмаді війти в порозумінє зі шведським канцлєром і по довгих заходах вдало ся йому виєднати собі послуханє в приватнім мешканю Оксеншєрни. Однак їхня розмова не мала успіху, бо канцлєр заявив, що такої важної справи не може сам рішати, обіцяв лише подати бажанє посла королевій до відома. Так само безвислїдно минуло тайне послуханє у королевої 15 серпня, де Дальмаді виявив намір семигородського князя, старати ся о польський престіл для свого сина Жигмонта та виказав всї користи, які успіх отсеї кандидатури принїс би для Швеції та для протестантської церкви в Польщі. Королева випитувала лише про вік Жигмонта, про заходи, які Ракоці досї поробив в сїй справі, та заявила, що рішучу відповідь зможе дати що йно по нарадї зі своїми мінїстрами. Що ся відповідь не могла випасти користно для семигородської кандидатури, виходить ясно із дотеперішної полїтики Швеції в сїй справі; королева стояла твердо при кандидатурі своїх свояків, польських королевичів, сенат вважав наміри князя Ракоці небезпечними для шведської держави, не бажаючи допустити сю могутну і войовничу родину до панованя в Польщі. Два дни після послуханя у королевої завізвав Оксеншєрна посла Дальмаді до себе і заявив, що королева не може виступати против кандидатури своїх свояків королевичів, тим більше, що недавно був тут їхнїй посол і вона на бажанє Франції обіцяла їх поручити републицї; впрочім польська шляхта відносить ся з таким недовірєм до Швеції, що всяка заява в хосен якої кандидатури з сього боку може дотичному кандидатови більше пошкодити, чим помочи; тому із сих та деяких иньших причин не може шведська королева сповнити бажаня семигородського князя. Ріжні заміти, які піднїс Дальмаді против отсих арґументів, остали без впливу на остаточне рішенє справи і на другім і заразом останнім тайнім послуханю 19 вересня почув з уст королевої ту саму неприхильну заяву з наведенєм сих самих-же причин[78].

При висилцї свого посла Кантерштайна на елєкційний сойм до Варшави дала йому королева дві грамоти, одну з порученєм обох братів королевичів без ріжницї, другу виключно в хосен Івана Казимира; відповідно до укладу виборчих виглядів та рад француських послів мав Кантерштайн передати соймови одну або другу грамоту. Між тим вість, що Швеція рішила ся підпирати кандидатуру Івана Казимира, і ріжні поголоски, які про се за почином француських послів ходили, занепокоїли сильно Карла і спонукали його поновити свої забіги на шведськім дворі. В жовтни, під неприсутність королевої, явив ся в Штокгольмі посол від королевича Карла, домагаючи ся напрасно послуханя. Заки королева вернула з подорожи вів оживлені наради з ріжними шведськими вельможами, стараючи ся змінити настрій в хосен свого пана. Не перебираючи в засобах боротьби, змалював Івана Казимира як фанатичного католика, вихованця єзуїтів, котрі й досї на нього мають рішаючий вплив, вказував, що його вибір викликав би огірченє серед іновірців і т. др. Як головний арґумент навів в кінци обставину, що Карло звертав ся за попертєм своєї кандидатури до нїмецького цїсаря, однак йому відповіли відмовно, бо його брат вже вспів придбати собі ласку віденського двора. Більше вражінє, чим отсї інтриґи Карлового посла, викликали на шведськім дворі вісти з Польщі, які про вигляди кандидатури Івана Казимира звучали дуже неприхильно. Мім иньшими доносив і Кантерштайн про свої наради з послом Брежі, як відомо, під той час хвилево приклонником Карла, та заявив, що сторонництво Карла таке сильне, що хоч би не вспіло переперти вибору свого кандидата, то у всякому разї вспіє не допустити до вибору Івана Казимира. Побачивши безвиглядність кандидатури старшого королевича та боячи ся, щоби польська корона не попала в чужі руки, коли Швеція і Франція стануть дальше противити ся виборови Карла, обіцяла королева Карловому послови свою поміч по змозї і вислала Кантерштайнови трету грамоту, в хосен Карла[79]. Однак заки сеся грамота дійшла до рук шведського посла, справа вибору польського короля вже була рішена.

VIII.

В тім часї, коли Іван Казимир дорогою дипльоматичних переговорів старав собі запевнити попертє заграничних держав, ставало його положенє в Польщі що раз більше безвиглядним. Ми бачили, як неприхильно віднїс ся до його особи конвокаційний сойм[80]; в серпни і вересни стали вигляди його кандидатури ще більше упадати. Бранденбурґський посол Адерсбах звертає в однім із своїх справоздань увагу на дивну апатію Івана Казимира, котрий всю надїю покладає на заграничні держави та дивить ся з заложеними руками, як сторонники Карла перетягають на свій бік вельможів і шляхту. Навіть дотеперішній сторонник Івана Казимира, австрійський посол Лїзоля, зачав тратити надїю на його вибір. „Вправдї годї ще напевно сказати, пише в своїм справозданю з 29 серпня, який оборот возьмутъ справи при елєкції, бо вибір залежить не лише від сенаторів, але й від шляхти, котрої настрій тяжко пізнати, заки з'їде ся до Варшави — всеж таки сенатори і вельможі мають великий вплив на дрібну шляхту, бо вона від них зависима. Тому з настрою вельможів можна з деякою правдоподібністю оцінити вигляди кандидатів. При тім, коли при виборі ворожі партії не зможуть погодити ся, може прийти до оружної боротьби, як се в Польщі нераз вже бувало“. Яснїйше висказує ся Лїзоля в листї до міністра Травтмансдорфа, писанім тоїж днини, де зазначує, що коли би між обома братами-королевичами прийшло до оружної розправи, Карло буде мати велику перевагу і, здаєть ся, захопить корону. Се спонукує його навіть висказати ся собі-ж в хосен тої кандидатури та навести ріжні обставини, які промовляли би за сим, щоби австрійський двір підпер Карла. Особливо підчеркує його відразу до чужинцїв, а з окрема до Французів, сталість, нахил до габсбурського дому та підносить в некористь Івана Казимира його бурливу минувшину, хиткість характеру та дружні зносини з француськими послами[81].

З кінцем серпня почали вже доволі виразно зарисовувати ся табори сторонників обох головних кандидатів. Вправдї ще й тепер годі було цілком певно означити партійну приналежність всіх визначних осіб, бо богато з них не хотіло виявляти ся та лише стежили за загальним настроєм[82] — однак по ріжним признакам можна було здогадувати ся, в котру сторону вони завертають. В тогочасних справозданях з виборчої боротьби находимо ріжні лїсти вельмож і сенаторів з означенєм сторонництва, до котрого належать. Хоча в тих лїстах стрічають ся деякі суперечности, то все таки можемо на їхній основі виробити собі образ партійного уґрупованя рішаючих сфер та подати начерк загального настрою в останніх тижднях перед елєкційним соймом.

Із сього бачимо, що з виїмкою примаса, котрий уходив за невтрального, а в дїйсности перехиляв ся більше на сторону Івана Казимира, та з виїмкою ще двох-трьох єпископів ціла висша церковна гієрархія із папським нунцієм Торрес-ом на чолі стояла рішучо по сторонї Карла, котрого попирали також єзуіти. Зі сьвітських вельмож належали до рішучих його сторонників коронний віцеканцлєр Андрій Лєщиньский, який уходив за провідника Карлової партії, великий коронний маршалок Лука Опалїньский, маршалок двора Адам Казановский, великий секретар Іван Ґембіньский, відтак велика більшість воєводів, між ними князь Ярема Вишневецький (воєвода руський), князь Вол. Острожський (воєвода сандомірський), Конєцпольский (воєвода белзський) і його брат (воєвода сєрадський) та баг. инь.; багато кастелянів і майже ціла дрібна шляхта з Мазовії і Великопольщі, яка з огляду на близкість віддаленя та безпричасности в козацькій війнї могла найчисленнїйше з'їхати ся на поле елєкції і своїми голосами рішити вибір. На Литві число Карлових приклонників було дуже невелике; сюда належав канцлєр Альбрехт Радзївіл, родина Тишкевичів та віцеканцлєр Сапіга. За Іваном Казимиром стояли із поміж висшого духовенства лише примас Лубєньский та Юрій Тишкевич, жмудський єпископ. Із свіцких вельмож належав до його табору перш за все канцлєр Осолїньский, котрий незвичайно зручно та обережно вів виборчу агітацію та орґанїзував цїле сторонництво; відтак Станїслав Любомірський, краківський воєвода, Данилович, великий коронний скарбник, Варшицкий, мазовецкий воєвода і ще 2—3 воєводів та декілька кастелянів. В загалї у Великопольщі не мав Іван Казимир майже нїяких приклонників, в Малопольщі доволї мало; за се стояла за ним майже цїла руська шляхта з Кисїлем, брацлавським воєводою, на чолї і велика часть Литви, де причисляли до його табору також польного гетьмана Януша Радзївіла, хоча сей — як ми бачили — стояв тайно по стороні зовсім иньшої кандидатури. Великими симпатіями тїшила ся кандидатура старшого королевича серед кругів іновірцїв, які вважали його за людину більш толєрантну, меньш фанатичну в справах віри, чим його брата Карла. Алєґреті, Адерсбах, Лїзоля називають Івана Казимира кандидатом схизматиків і дисидентів та впевняють, що він й між козаками мав богато приклонників.[83]

Сильний зріст сторонництва Карла і що раз більша чисельна перевага його приклонників ввели заколот в партію Івана Казимира. Багато покидало табор старшого королевича, теряючи всяку надїю на його вибір; з тих деякі переходили на бік Карла, иньші знова, більше непримиримі, стали оглядати ся за иньшим, сильнїйшим кандидатом, щоби лише не допустити до вибору противника. За сею розвязкою справи були також деякі невтральні. Давали ся чути голоси, що коли брати-королевичі не погодять ся та оден не зрече ся в хосен другого, найліпшим виходом із колотнечі буде вибір якого третього заграничного кандидата[84]. Сї голоси ставали що раз частїйші і спонукали цїсарського посла кількома наворотами звертати увагу свого уряду на небезпеку такої розвязки[85].

Серед таких відносин приєднувала кандидатура Жигмонта Ракоцї легко прихильників, його імя почало переходити з уст до уст і забіги семигородського князя стали прибирати вигляди на поважний успіх. Знаменною для настрою, який витворив ся тоді в таборі Івана Казимира, була заява зложена самим-же королевичом перед послом бранденбурґського елєктора, що коли би вибір не мав вийти в хосен його особи, „то він волїв би бачити польську корону на голові якого чужинця, от хоч-би навіть семигородського князя, або котрого з його синів, чим на голові якого иньшого члена своєї родини[86].

Сей оборот справи затревожив віденський двір. Ми бачили, що під впливом справоздань Алєґреті стали члени цїсарської тайної ради призадумувати ся над тим, чи не лїпше було би покинути безвиглядну кандидатуру Івана Казимира і підперти Карла, який в католицьких кругах тїшив ся більшою симпатією. Ся думка виринула зовсїм отверто на засїданю тайної ради з 12 серпня і упала лише через се, що цїсар вже був звязанй особистою обітницею зглядом Івана Казимира[87]. Між тим протягом серпня та вересня стали надходити що-раз нові вісти з терену виборчої боротьби. Цїсарський двір побачив, що його кандидат не лише тратить ґрунт під ногами, але веде дуже непевну полїтику; що входить в тїсні зносини з француськими і бранденбурґськими послами та робить великі заходи у Штокґольмі, отже шукає опори як раз у тих держав, які вважали ся традиційними ворогами Габсбурґів і з якими австрійський та еспанський двір все ще вів 30-літну війну; в кінци й симпатії, якими тішив ся Іван Казимир серед дисидентів та опозиційних кругів у Польщі, робили його підозрілим в очах віденських полїтиків. Навіть остання надїя, яка вязала віденський двір з його особою, надїя на подружє з архикнягинею цїсарської родини, ставала що раз більше сумнївою з огляду на часті поголоски про стараня Івана Казимира то о руку шведської королевої, то знова вдови по помершім братї. Лїзоля доносив навіть про пересправи ведені при помочи посла Брежі в справі женитьби королевича з француською княжною Льонґвіль[88]. У вересни вислав Карло свого вірного сторонника Лєщиньского до Відня, щоби в послїдне попробувати перетягнути цїсаря на свій бік. Се посольство безперечно не остало без впливу на настрій цїсарських дорадників і хоча у відправі, яку одержав Лєщиньский 21 вересня, нема рішучої згадки в хосен Карла, лише відсилка на будучу заяву цїсарського посла при елєкції[89], всеж таки як раз під ту пору наступила переміна полїтики австрийського двора в справі елєкції. Святочне посольство на елєкцію поручено Фердинандови де Корето маркґрафови Ґрана. В інструкції, яку він одержав 26 вересня, поручено йому висказати ся від імени цїсаря загально в хосен обох братів помершого польського короля; коли би однак сторонництва не могли погодити ся між собою і вибір звертав ся на якого иньшого кандидата, мав маркґраф Ґрана зразу приватно, відтак в офіціяльній промові на соймі поперти вибір архикнязя Лєопольда Вільгельма, молодшого брата цїсаря Фердинанда III, що був великим майстром нїмецького ордену[90]. Ще крок дальше зроблено в начерку бесїди, яку цїсарський посол мав держати на елєкційнім соймі у Варшаві; в сїм начерку поручає ся в першій мірі кандидатура королевича Карла, а що йно на другім місци евентуально оба брати-королевичі без ріжницї[91]. Про висилку маркґрафа Ґрани повідомив цїсар членів своєї родини (архикнязїв Карла Фердинанда, Лєопольда Вільгельма та архикнягиню Клявдію) письмом з 8-го жовтня, де виразно зазначує, що попирає „erst- und hauptsächlich“ королевича Карла та що в тім змислї дав приказ свому послови; лише на випадок, коли би сторонництво Івана Казимира взяло верх і австрийський вплив не мав вигляду змінити сего, позволив послови висказати ся в хосен сього останнього[92].

IX.

Коли рішенє віденського двора в справі кандидатури Карла мало достроїти ся до загального настрою в Польщі, то воно наступило рішучо за пізно. Саме в той час, коли маркґраф Ґрана виїздив з новими порученями до Варшави, відносини в Польщі круто перемінили ся. Надія на мирове залагодженє козацької війни нагло розвіяла ся. Ще 26 вересня доносив Лїзоля з Варшави, що мир з козаками запевнений і що француські посли роблять заходи, щоби польські наємні війська перебрати у свою службу; тому мав Ґрана просити королевича Карла, щоби свої наємні війска відступив на жолд австрійського двора[93]. Однак Хмельницький лише обманював Заславского переговорами, дожидаючи приходу Татарів; коли Кримцї надійшли, рушив нечайно на польський обоз і битва під Пилявцями 20 вересня покрила соромом польське війско. Вість про пилавецький погром принїс до Варшави начальник обозової почти 29 вересня. Вона викликала безмежний переляк і замішанє; всї бояли ся, що Хмельницький ось-ось з'явить ся з козаками і Татарами під Варшавою. Королева-вдова хотїла втїкати зі своїм двором до Торуня і ледво з тяжким трудом вдало ся Осолїньскому її відвести від сього наміру[94]. Се вплинуло заразом на зміну виборчого настрою. Переконанє, що Польща потребує тепер рішучого і досвідченого у війнї короля, було першою притокою, із-за якої багато покинуло табор Карла. Одні перейшли на бік Івана Казимира, котрий мав славу хороброго лицаря і досвідченого жовнїра та визначив ся в московській війнї за Володислава IV, иньші висказували ся в хосен семигородської або бранденбурґської кандидатури. Постороння підмога против козаків, яку перед двома місяцями знехтовано, стала тепер дуже пожадана, майже необходима; тому стали звертати очи здебільша на заграничних кандидатів, не могучи при тім згодити ся на одного. Се побільшило лише заколот і остаточний вислїд вибору став ще більше непевним.

Елєкційний сойм скликано до Варшави на б жовтня і сюда допущено також послів заграничних держав, які мали право поручити в імени своїх володарів їм любих кандидатів. На сей сойм вислав й Юрій І Ракоці своїх повновластників, Франца Бетлєна та Андрія Клобушицького, тих самих, котрі вже в часї конвокаційного сойму були у Варшаві. За радою Радзївіла та навчений власним досвідом, подбав тепер семигородський князь, щоби заосмотрити своїх послів в звінкі аґітаційні засоби, які в Польщі все дуже поплачували. Він призначив 40.000 дукатів і 20.000 талярів, відтак ріжні дарунки — між иньшим й кілька бочок знаменитого угорського вина — на се, щоби приєднати собі як найбільше число приклонників при виборі[95]. Кромі сього поробив й иньші стараня, щоби кандидатурі свого сина дати реальний підклад. Вже від початку безкоролївя в Польщі став Ракоці заходити ся коло зібраня війска. З початком червня вислав своїх аґентів до Польщі, щоби набирали піхотинців в Гданьску і Кракові[96]. Таких же аґентів розіслав мабуть і по других краях, бо вже в липни звернено увагу на се, що в північних угорських комітатах Ракоці збирає наємне війско[97]; на зборах семи північних комітатів в Патаку проголосив він зазив до шляхти, щоби приготовила ся до походу та була на кождий приказ готова станути в ряди[98]. Також і Радзївіл вербував жовнїрів в хосен і коштом семигородського князя; сї побори рекрута відбували ся рівночасно в Польщі, Угорщинї та Семигородї, в сих останнїх краях через семигородських аґентів[99]. До чого і в чий хосен мало бути ужите отеє війско, про се не знав на разї й сам князь; се залежало від обороту, який возьмуть дипльоматичні пересправи в справі кандидатури сина на польський королівський престіл. Спосіб, в який він досї провадив свої заходи в цїли успіху при виборі, вказує зовсїм недвозначно, що Ракоці був кождого часу готовий, або дати поміч Полякам против Хмельницького, або до спілки з козаками напасти Польщу і насильно заволодіти польською короною[100].

Везучи з собою гроші і дарунки та заосмотрені в велике число поручаючих листів до ріжних польських вельможів і достойників[101] рушили Франц Бетлєн та Андрій Клобушицький около половини вересня, отже менш-більш в ту саму пору, коли Кемень вибирав ся до Молдавії, в другу подорож до Польщі[102]. 11 жовтня, в день смерти семигородського князя, були вони вже в Бєчу, польськім замку недалеко угорської границї і там приймав їх каштелян Вєльопольский дуже гостинно. Звістка про безвихідний стан князя, яку їм вислав князевич Жигмонт 5-го жовтня, дійшла їхнїх рук аж у Варшаві 21 жовтня. Вона діткнула їх немило, викликала жах перед новими несподїваними перешкодами, але зовсім не зменшила надїй на успішне полагодженє задуманого діла. У Варшаві застали посли загальний настрій все ще під вражінєм страшної пилавецької катастрофи та нових тревожних вісток з поля війни. „Тут панує страшний заколот і magna animarum consternatio — писали до Жигмонта Ракоці — загально кажуть simpliciter, що той кандидат вийде королем, котрий in praesenti statu juvet ipsos“. Тому просили князевича на всякий випадок держати війско в готовости[103].

Вигляди для семигородської кандидатури були тоді, тоб-то з початком елєкційного сойму, далеко лїпші, чим в часї конвокації. Табор сторонників королевича Карла став сильно проріджувати ся. До сього причинила ся не лише зміна полїтичного положеня на сході. Сторонництво Карла зробило великий промах, що зараз-же по створеню елєкційного сойму дуже остро напало гетьманів і воєнних комісарів з під Пилявець, обкинуло їх пристрасною лайкою та домагало ся, щоби їх-же, як виновників соромної утечі, потягнути до судової відвічальности[104]. Через се загнали всїх учасників битви під Пилявцями, а сї напливали під Варшаву кождої днини у все більшім числї, до ворожих виборчих таборів. Велика частина утїкаючих згуртувала ся довкола Осолїньского, шукаючи у нього захисту перед напастями; таким чином попала в табор Івана Казимира та скріпила його сили, — иньші навязали зносини з семигородськіши послами і обіцяли підпирати кандидатуру Жигмонта Ракоці. Князь Домінїк Заславский, оден із вождів з-під Пилавець, обіцяв свою поміч Семигородцям, коли лише його особиста справа возьме лїпший оборот. Вєльопольский заявив послам ще в Бєчу — правда, „inter pocula“ — що він душею і тїлом відданий родинї Ракоцих. Князь Ярема Вишневецький, на котрого тодї цїла Польща глядїла, як на національного героя та одинокого оборонця перед козаками, та котрий тїшив ся великими симпатіями серед війска, впевнив Радзївіла, що віддасть свій голос за Жигмонтом, коли лише будуть усунені деякі трудности[105]. Се була безперечно пересада, коли семигородські посли впевняли князевича, що його імя є на виборчім поли у кождого на устах[106], але й в чужих звітах находимо згадки про користний під ту пору настрій для семигородської кандидатури. Цїсарський посол Лїзоля доносить, що богато звертають тепер очи на Ракоці, наводять ріжні обставину за сим кандидатом та що він сам чув, як оден сенатор сказав: Non est contemnendus Rakocius“[107]. Бетлєн і Клобушицький уводили ся навіть надїєю, що Поляки незабаром вишлють посольство до Семигороду, щоби запросити князевича Жигмонта на королївський престіл.

Однак сей прихильний до семигородської кандидатури настрій був переходовий і не обхопив ширших кругів; він тривав лише так довго, поки вигляди королевича Івана Казимира рішучо не поправили ся. Бо й сей вирвав ся тепер зі своєї дотеперішної байдужности супротив шляхти та розвинув горячкову дїяльність, щоби вихіснувати новий оборот справ. Саме тодї покінчили ся дипльоматичні переговори з Бранденбурґїєю і Швецією і заступники сих держав станули рішучо по його боці; так само покінчили ся непорозуміня між обома француськими послами в його хосен. Становиско трьох могутних держав не могло остати без впливу на загальний настрій в Польщі, особливо коли бранденбурґські та француські посли забирали ся живо до виборчої аґітації й особистим впливом, намовами, грішми і обітницями стали перетягати сторонників Карла до табору Івана Казимира. Говербекови вдало ся принудити навіть самого начальника Карлової партії, віцеканцлєра Лєщиньского, до зложеня письменної заяви в хосен старшого королевича[108]. Дуже важною була обставина, що з руських провінцій стали напливати цїлі товпи шляхти, утікаючої перед козаками; всї вони бажали як найшвидшого покінченя козацької війни, а що ходили слухи, що Іван Казимир веде в тій справі переговори з Хмельницьким, то се звернуло їхнї симпатії в його сторону. Чималий вплив серед польських вельможів мала вдовиця по Володиславови IV. Вона придивляла ся зразу виборчій боротьбі бездїльно, вижидаючи, по чиїм боцї буде перевага. Коли-ж у вересни сторонництво Карла зросло до сеї степени, що його вибір, здавало ся, був майже певний, навязала й Марія Людовика з ним зносини та старала ся через свого аґента розвідати, з якими намірами він носить ся в справі женитьби. Після оповіданя Лїзолї, мав сей аґент просто висказати бажанє королевої, щоби Карло, заки рішить ся на женитьбу, перше її порадив ся. На се відповів королевич, вказуючи на свій духовний стрій, що тепер про се не думає, а коли прийде на се пора, зробить так, як йому порадять заступники держави[109]. Сеся відповідь, а може й вплив француських послів та обітниця Івана Казимира одружити ся з нею, перекинули королеву в табор сього останнього. Вона почала явно виступати в хосен старшого королевича, скликувала до себе визнатних вельможів і перетягала їх на бік свого кандидата[110]. Литовська шляхта стояла збитою лавою за Іваном Казимиром та відгрожувала ся, що коли би иньший кандидат вийшов королем, вона вибере собі Івана Казимира литовським князем[111]. Багато було таких, котрі признавали Іванови Казимирови першеньство перед Карлом із-за права старшого та бояли ся, що коли його мине вибір, він хопить ся якого розпучливого способу та викличе братовбійчу війну, тим більше небезпечну, що Хмельницький підходив чим раз близше і в половинї жовтня обложив Львів[112]. В той час появили ся слухи, що Іван Казимир вже заключив договір з козаками та що гетьман обіцяв в разі його вибору перервати дальший похід та вернути на Україну[113]. Все то приєднувало Іванови Казимирови що-раз більше сторонників та перехиляло вигляди на побіду в його бік. Справозданє заграничних послів та численні „авізи“ з сього часу показують нам, як швидко і рішучо відбувала ся отся переміна настрою на виборчім поли. Ще 31 жовтня вважав Лїзоля сили обох головних партій та вигляди обох королевичів на вибір за меньш-більш рівні і тому бояв ся вибору якого третього кандидата[114]. 3 падолиста висказує ся Говербек, що справа Івана Казимира стоїть дуже добре[115]. Під ту пору стали майже всї вельможі переходити з табору Карла до Івана Казимира. Початок зробив литовський канцлєр Альберт Радзївіл, який вже з кінцем жовтня заявив ся за вибором старшого королевича, приноровлюючи ся до загального бажаня литовської шляхти[116]. Незабаром зробили те саме познанський єпископ та підчаший Остророґ, а Домінїк Заславский, котрий зразу нахиляв ся до кандидатури семигородського князевича Жигмонта, післав Іванови Казимирови свою шаблю на знак підчиненя[117]; до сього табору прилучив ся й Януш Радзївіл, котрий 1 падолиста наспів на елєкційне поле на чолї 3000 людий та, побачивши безвиглядність семигородської кандидатури, пішов за голосом більшости дисидентів[118]. В кінци й нунцій відсунув ся від Карла та старав ся намовити його, зречи ся добровільно кандидатури в хосен старшого брата, однак поки-що без успіху[119].

Мимо всього отсего королевич Карло не тратив ще надїї та з напруженєм цїлої енерґїї старав ся виплисти знова на верх. З погіршенєм положеня росла його завзятість, а його приклонники пускали що раз острійші напасти на Івана Казимира. Не щадив гроша та старав ся щедрістю наново скріпити свій табор. Близько своєї палати в Уяздові отворив над Вислою гостинницю, де їдою і напитками гостив шляхту, для вельможів уряджував бенкети у себе в дома; розказували, що на аґітаційні цїли видав більше чим мілїон зл.[120]. Не менше щедрі обітницї давав на державні цїли; на елєкційнім соймі заявив через київського єпископа охоту виставити своїм коштом 10.000-не війско та удержувати його через пів року, при тім сам станути на чолї цїлої армії та „або побідити, або голову положити за вітчину“[121]. Не жахав ся й дороги підкупства, щоби лише приєднати собі деякі впливові особи і пробував сього способу у полковника Корфа та князя Яреми Вишневецького; бранденбурґському послови Говербекови жертвував 2000 дукатів, щоби лише перестав підпирати Івана Казимира[122]. Однак всї ті заходи не довели до нїчого і не змогли привернути Карлови давного впливу і значіня. Коли 3 падолиста появило ся в елєкційнім соймі посольство Карла та начальник сього посольства, київський єпископ Заремба, офіціяльно зголосив кандидатуру королевича на польський престіл, шляхта прийняла сю заяву з гамором і криками, які не ворожили кандидатурі великого успіху[123].

Вже з давна роблено з ріжних боків проби, щоби погодити обох королевичів і спонукати одного з них до уступленя в хосен другого. Сї проби розбивали ся о завзятість обох кандидатів. Ті проби відновлено в часї елєкційного сойму. 19 жовтня поставив шляхтич Яловєцкий внесенє, щоби вибрати з сойму окрему комісію, яка підняла би ся сеї задачі[124]. Комісія поробила відповідні кроки 25 жовтня, однак знова без успіху. Коли сторонництво Івана Казимира одержало рішучу перевагу, звернено зусилля в бік Карла, щоби його намовити до добровільного уступленя, а через се успокоєня розгорячених умів. 28 жовтня зібрали ся на обіді у Карла давні сторонники його кандидатури: литовський канцлєр Альбрехт Радзївіл, маршалок, підканцлєр Сапіга, підскарбник і др. По обіді завели розмову про вибори і всїма силами старали ся спонукати королевича до зреченя, виказуючи йому безвиглядність дальшого кандидованя[125]. Але Карло остав глухий на сї намови. Останню пробу зробив сам Іван Казимир 6 падолиста, стараючи ся листом вплинути на брата, щоби добровільно уступив та не викликував небезпечного заколоту; від себе обіцяв, що ні до нього, ні до його сторонників не буде мати ніякого жалю або неохоти, та буде з ними так само обходити ся, як із своїми сторонниками. Карло відписав, що не думає йому стояти на перешкоді, але не хоче гордити тим, що й його може стрітити, бо виборцї мають повну свободу голосованя[126].

Отсю відмовну відповідь писав королевич Карло 7-го падолиста, а вже 10-го зрік ся сам добровільно всяких заходів о корону. Що спонукало таку швидку переміну?

Заки відповімо на се питанє, мусимо розглянути ся докладно з закулїсових подїях тих днїв. Зараз по вимінї листів між обома братами-королевичами кинув ся Єронїм Радзєйовский, ломжинський староста, незвичайно проворний та зручний дипльомат, сторонник Івана Казимира, між начальників Карлового сторонництва та провадив з ними тайні наради. 9 падолиста відбула ся в домі підканцлера Лєщиньского нарада головнїйших сторонників Карла, в якій між иньшими брали участь холмський епископ, князь Вишневецький, подїльський воєвода Потоцкий, коронний маршалок Опалїньский, референдар Залєвский та Радзєйовский. По короткій розмові поїхали всї до Нєпоренту, тимчасової резиденції Івана Казимира і жертвували йому своє посередництво, обіцюючи намовити Карла до уступленя від кандидатури; коли би се їм невдало ся, обовязали ся відступити від нього. Просили королевича, щоби на другий день прикликав своїх приятелів з Варшави до помочи в переговорах — і відїхали до Яблоної, до резиденції Карла.

Все то дїяло ся без відома Осолїньского. Канцлєр, занепокоєний цими нарадами Карлових сторонників до спілки з Радзєйовським, казав одному з послів оголосити в посольськім колї, що в домі одного сенатора відбуває ся катилїнарний заговір, щоби насильно вибрати короля. Посли питали о імя сього сенатора й їм обіцяно виявити се на другий день. Притім сей посол закинув Радзєйовскому зраду, що як сторонник Івана Казимира брав участь в тім заговорі.

На другий день о 10-ій рано приїхав Радзєйовский з Нєпоренту та привіз звістку, що королевич Карло пристав на переговори в справі своєї резиґнації[127].

Із сього бачимо, що до відступленя від кандидатури примусили Карла самі його сторонники. Бачучи, що день вибору надходить, а справа їхнього кандидата не бере лїпшого обороту, навпаки стає що раз більше безвиглядна, затрівожили ся перш за все про себе та стали придумувати, як би, поки ще пора, приєднати собі ласку того, котрий майже певно й без них стане незабаром королем. Справедливо зазначує цїсарський посол маркґраф Ґрана, який сам старав ся розслїдити причини такої швидкої і несподїваної розвязки справи, що всі ті вельможі, які стояли на чолї Карлової фракції, руководили ся більше своїми особисто-приватними мотивами, з одного боку завистю до противників, з другого боку бажанєм, при помочи свого кандидата прийти в посїданє ріжних почестий, урядів та впливу, що досї були в других руках. Внутрішного переконаня про висшість Карла над другими кандидатами, що його особа під дану хвилю більше відповідна на керманича держави, чим иньші — в загалї якогось згляду на публичне добро — у них не було. При тім не вязала їх до купи нїяка спільна ідея, лише ненависть до Осолїньского та бажанє усунути ту впливову людину від керми. Карло мав їм служити орудєм до осягненя їхнїх цїлий. Колиж однак побачили, що справа взяла некористний і для них небезпечний оборот, зовсїм не думали посвячувати ся для піддержаня кандидатури Карла аж до останньої хвилї. „Під грозою мнимої небезпеки (для держави) — пише Ґрана — спонукали вони Карла до відступленя від кандидатури, тим радше, що Іван Казимир в своїм листї до брата обіцяв його сторонників узгляднювати при всяких вакансах по заслузі і справедливости“[128]. Такіж обітницї і запевненя мусїв принести від імени свого пана й Радзєйовский, бо лише таким чином могло його посередництво числити на успіх. Вони були тим золотим містком, по якім Радзєйовский перепровадив останки Карлового табору на бік Івана Казимира. Тому сї пересправи вели ся без відома Осолїньского, бо Іван Казимир не хотів виявити впливу, який мав серед його табору могутний канцлєр помершого короля, а може й бояв ся, що сей не схоче згодити ся на ніякі уступки супротив своїх особистих ворогів. Замітне також, що провідники Карлової фракції ще перед тим, заки повідомили Карла про своє рішенє, явили ся в Нєпорентї у Івана Казимира, щоби виразно дати йому до пізнаня, що са́ме їм лише буде завдячувати уступленє соперника. Яким чином відтак спонукали Карла до уступленя, легко догадати ся. Що представили йому безвихідність його положеня, що вдарили в патріотичну струну, благаючи з огляду на грізну небезпеку зі сходу не робити заколоту у внутрі, що вказали мабуть й на нагоду, яка тепер в послїдне трапляєть ся, добити ся від Івана Казимира за стягненє кандидатури догідних умов, що може й грозили, в разї дальшого супротивленя перейти на власну руку до Івана Казимира, а його лишити власній судьбі — все то виходить із сути річи і має за собою велику скількість правдоподібности[129].

Переговори в справі умов, під якими мав Карло зречи ся своєї кандидатури на королівський престіл, відбули ся 10 падолиста в присутности Осолїньского. Вони не тривали довго; Карло домагав ся забутя всїх непорозумінь, справедливого поступованя з його дотеперішними сторонниками, звороту гроший виданих на аґітацію, відступленя князївства Ратиборського й Опольського[130] та сплати довгів, які затягнено на ті князївства; На внесенє Осолїньского рішено, щоби Іван Казимир на покритє коштів надав братови які богаті монастирські добра та 30.000 зл. річної пенсії з неаполїтанських гроший; князївства Ратиборське і Опольське мусїли й так припасти на долю Карла, бо не могли бути злучені з королївською короною — иньші справи мав залагодити Іван Казимир приватно з братом. Се й стало ся, коли Іван Казимир вечером 11 падолиста особисто відвідав Карла в Уяздові, щоби йому зложити подяку за уступленє[131].

Із-за колебаня та нерішучости полїтики віденського двора відограли цісарські заступники у Варшаві доволї нещасливу ролю при кінци виборчої боротьби. Як ми бачили, перехилила ся австрійська рада мінїстрів остаточно на сторону Карла і се рішенє запало як раз тодї, коли вигляди Івана Казимира стали швидко поправляти ся. Цїсарський повновласник на елєкцію, маркґраф Ґрана, виїхав з Відня 18 жовтня, не перечуваючи, які між тим зайшли зміни на теренї боротьби. Через дощі та виливи рік протягнула ся його подорож довше чим звичайно і що йно 1 падолиста наспів він до Кракова. Тут зустріла його немила вість, що у Варшаві приспішено елєкцію і що через се він вже не поспіє на час. Ся звістка була правдива. Під впливом нових трівожних вістий зі сходу, а саме про бистрий похід Хмельницького на Варшаву, рішило посольське коло 23 жовтня скоротити соймові наради та визначило вибір короля на 4 падолиста. Лїзоля донїс про сю ухвалу зараз слїдуючого дня до Відня та висилав два рази письма цїсарському послови на зустріч, щоби спонукати його до поспіху в подорожі. Однак ті листи не дійшли до рук маркґрафа Ґрани і він що йно в Кракові дізнав ся, що вибір відбуде ся вже 4 падолиста та що майже зовсїм певно рішить ся в хосен Івана Казимира. Не знаючи з огляду на се, що почати, бо не мав нїяких певних вістий від Лїзолї, написав розпучливий лист до Відня, благаючи о нові інструкції, відповідні до зміненого стану справ, а особливо о вказівки, що має тепер по довершеній елєкції робити в Варшаві, з чим звернути ся до вибраного короля та до сойму. Відтак, хоч вже стратив надію, щоби зміг на час наспіти до Варшави, пустив ся в дальшу дорогу і 9 падолиста станув на нічлїг 4 милі від Варшави, повідомляючи Лїзолю про свій приїзд[132].

Між тим Лїзоля нетерпеливо дожидав ся приїзду цїсарського повновласника та чув ся дуже безрадний, не маючи нїяких нових поручень з Відня. Бачучи, що нема вигляду, щоби маркґраф Ґрана міг наспіти на час, рішив ся передати примасови свою вірительну грамоту та перебрати на себе ту задачу, яку мав сповнити висланий посол, щоби не стягнути на цїсарський двір закиду байдужности зглядом польської держави в так важній справі; се міг тим лекше зробити, що тепер, в часї елєкції, навіть по виявленю свого посольського характеру міг на дальше остати в Варшаві. В перших днях падолиста мав авдиєнцію в соймі і поручив від імени цїсаря вибір обох королевичів, не висказуючи ся явно нї в хосен одного, нї другого[133]. За отеє переступленє інструкції та дїланє на власну руку стрітила його відтак з боку віденського двора остра нагана[134].

Що йно 6 падолиста дістав Лїзоля звістку про се, що Ґрана вже в Кракові та незабаром наспіє до Варшави. 10-го стрінув ся з ним в місцевости, в якій Ґрана тимчасово задержав ся, та повідомив його, що вибір ще досї не відбув ся та що через се його приїзд випав ще зовсїм в пору. А що тепер загальне заворушенє та кождої днини можна надїяти ся проголошеня вибору, радив, щоби посол, не вижидаючи святочного привитаня, котре може забрати багато часу, зараз-же переїхав до призначеного для нього приміщеня в лїтнім королївськім замку під Варшавою. Так і стало ся. Другої днини (11-го) хотїв Ґрана відвідати обох королевичів. Однак Лїзоля, вернувши домів, застав картку від Алєґреті з вістю про уступленє Карла. Ся вість поразила його тим більше, що до останньої хвилї вважав вигляди обох королевичів-братів меньш-більш рівними і нїяк не надїяв ся такої розвязки справи. Тепер треба було зробити щось на швидку руку, щоби надати цїсарському впливови хоча-би позір реальної вартости. Нарадивши ся з Ґраною, поїхав Лїзоля до Карла, щоби розвідати докладно, як стоять справи та жертвувати йому посередництво цїсарського посла бодай при уложеню умови з Іваном Казимиром. Та вже й на се було за пізно, бо умова вже була заключена. Із-за сього цїла дїяльність маркґрафа Ґрани обмежила ся лише на залагодженє офіціяльної части свого посольства. 13 падолиста промовляв в соймі та в супереч до недавної промови Лїзолї поручив в імени цїсаря вибір Івана Казимира[135]. Само по собі зрозуміле, що ся промова не викликала нїякого вражіня, бо справа й без того вже була рішена; не приєднала також прихильности Івана Казимира, бо він чув ся обиджений хиткістю австрийської полїтики, а передвчасна промова Лїзолї зрадила йому, як мало в разї правдивої потреби міг би числити на додержанє обітницї, даної йому самим цїсарем.

Тепер для семигородської кандидатури не було вже нї вигляду, нї місця. Головна опора сеї кандидатури, Януш Радзївіл, котрий на чолї 3000-ного віддїлу наспів під Варшаву в останнїх днях жовтня, швидко зрозумів, на що заносить ся, та заявив ся за кандидатурою Івана Казимира[136]. За його приміром пішли й иньші сторонники Жигмонта. Вечером 20-го падолиста, вибрано Івана Казимира одноголосно польським королем. За Жигмонтом Ракоцї не обізвав ся нї один голос. Бетлєн і Клобушицький вернули домів, не вдїявши нїчого; навіть не пробували ужити гроший та дарунків призначених на аґітаційну цїль і привезли все то із собою назад[137].

Невдачу семигородської кандидатури не треба приписувати нї смерти старого Ракоці, нї нездарности або бракови доброї волї молодого князя Юрія II, як се роблять деякі сучасні жерела та цїла теперішна історіоґрафія. Особливо неоправданий є закид Кеменя, що семигородський двір не давав по смерти старого князя своїм послам в Польщі нїяких звісток анї інструкцій, так що вони навіть не знали, чи новий володар бажає собі дальшого веденя сеї справи, чи нї[138]. Коли Бетлєн та Клобушицький відїздили до Польщі, Юрій І був вже тяжко хорий; 20 жовтня дізнали ся вони, що його недуга безвихідна, а 24 одержали від князевича Жигмонта вість про смерть князя[139]. Ще перед смертю батька доручив Юрій II обом послам докладати всяких старань при виборчій боротьбі в хосен Жигмонта, та щоби усунути всякі можливі непорозуміня, заявив рішучо, що сам не старає ся о королївську корону для своєї особи, „щоби не наражати бідну вітчину на небезпеку“, однак все таки готовий всїма силами підпирати кандидатуру свого брата[140]. Правда, що на семигородськім дворі не мали мабуть пересадних надїй на успіх цїлої сеї справи, що було зовсїм природним наслїдком невдачі посольств Кеменя і Дальмаді та небезпеки, яка грозила від Туреччини; се й спонукало Жигмонта напімнути своїх послів в Польщі, щоби поступати дуже обережно[141]. Однак се доказує лише, що Юрій II й сам Жигмонт дивили ся тверезо на тодїшний уклад справ та розумно оцїнювали вигляди. Начертаний нами образ виборчої кампанії показує доволї ясно, що семигородська, як взагалї всяка загранична кандидатура на польський престіл, мала лише дуже невеликі вигляди на успіх та що невдача посольства Бетлєна і Клобушицького не могла бути нїякою несподіванкою. Цїла виборча боротьба обертала ся головно коло осіб обох королевичів, братів помершого короля Володислава IV і через цїлий час безкоролївя вважали загально лише Івана Казимира та Карла за серіозних претендентів до королївської корони. Ми вправдї бачили, що на початку елєкційного сойму був короткий час, коли й імя Жигмонта Ракоці набрало певного розголосу, але лише в деяких кругах, та й то на випадок, коли би між Іваном Казимиром та Карлом не могло прийти до порозуміня. Треба також підчеркнути, що дисиденти, які мали бути головною підпорою семигородської кандидатури та на яких Ракоці так дуже числили, уходили в загальній опінії за приклонників Івана Казймира і виявили в той бік далеко більше нахилу та діяльности, чим за Жигмонтом. Навіть Януш Радзївіл не висказував ся нїколи публично за семигородським князевичом та в рішаючій хвилї, на елєкційнім поли, прилучив ся до табору Івана Казимира. Ще менше прихильности найшла кандидатура Жигмонта Ракоці на дворах заграничних держав. Що цїсар Фердинанд III буде їй противити ся, можна було легко догадати ся; замітне однак було, що навіть до недавна союзні з Семигородом держави, як Бранденбурґія, Швеція та Франція не лише дуже холодно віднесли ся зглядом неї, але й цїлим своїм впливом підперли кандидатуру Івана Казимира. Навіть посвоячений з домом Ракоці курляндський князь заховував ся в часї безкоролївя дуже двозначно та на кінець лишив свого свояка на леду[142]. Вина невдачі лежала проте більше по боцї старого князя Ракоці і була лише одним з проявів його полїтичного ізольованя, до якого він довів своєю безсистемною полїтикою. Ще найшвидше мабуть зміг би собі був Ракоці придбати поміч козаків для підпертя кандидатури свого сина. Правда, що годї нам тепер брати ся судити про се, чи при їхнїй помочи він справдї осягнув би свою ціль, все-ж таки не мож йому ощадити заміту, що довго недоцїнював значіня сеї нової сили та звернув ся туди що йно під ту хвилю, коли вже було за пізно, коли вислїду справи вже нїчо не могло змінити.

X.

В боротьбі за польський королївський престіл зайняв Хмельницький доволї неясне становиско. Як лише вість про смерть Володислава IV наспіла до нього, звернув ся до московського царя Олексїя Михайловича, заохочуючи його до кандидатури на опорожнений престіл та обіцюючи йому свою поміч, „Желали бы есми себѣ самодержца государя такого въ своей земли, какъ Ваша Царская Велеможность, православный христіанскій царь… — писав гетьман 18 червня — естлибы была на то воля Божія а поспѣхъ Твой Царской тотчасъ не медля на государство то наступати, а мы со всѣмъ войскомъ Запорожскимъ услужить Вашей Царской Велможности готовы есмя“[143]. Чи се бажанє було щире, годї на певно сказати; мабуть Хмельницькому ходило головно о се, щоби втягнути царя у війну з Польщею, а бодай забезпечити собі невтральність Московщини, заки упорає ся з Поляками і заключить вигідний мир[144]. Також між козаками та українським населенєм мала московська кандидатура симпатії, що з огляду на спільність віри було зовсїм природним[145]. Однак пересправи не привели до нїчого. Цар вправдї зовсїм не відказував ся від польської корони і, посилаючи дяка Кунакова в Польщу, поручив йому старати ся приєднати польських панів для сеї справи[146], однак не хотів вязати ся з Хмельницьким та стягати на себе війни з Польщею і через се оферту гетьмана лишив без відповіди. Ще 8 серпня писав Хмельницький в тім дїлї до хотмижського воєводи Семена Волховського, але й сим разом без успіху[147]. Все таки добив ся гетьман, що цар тепер зовсїм не думав слати свого війска на підмогу Польщі, до чого був обовязаним договором заключеним з Володиславом IV, та що між козаками та граничними московськими воєводами завязали ся дружнїйші відносини[148].

У Варшаві і в загалї на теренї виборчої боротьби зразу не звертали уваги на се, яке становиско займуть козаки в справі елєкції короля. Що йно з кінцем серпня виринула ся справа на дневний порядок. Першу звістку про се маємо в т. зв. Informatio pro G. Visconti з 21 серпня, письмі висланім з двірських кругів Івана Казимира, де сказано, що козаки і дисиденти не хочуть иньшого короля, як Івана Казимира[149]. Рівночасно доносить посол Адерсбах бранденбурґському елєкторови, що після загальної опінії старший королевич удержує зносини зі Запорожцями та навіть заключив з ними якусь умову[150]. Також і цїсарський посол Лїзоля вичисляє в своїм звітї з 29 серпня між сторонниками Івана Казимира й козаків[151].

Ті звістки, подані авторитетними жерелами, мусїли мати деяку реальну підставу. Вони кажуть здогадувати ся, що десь в серпнї Іван Казимир навязав зносини з козацьким гетьманом та показують, що з кінцем того місяця загально вважали козаків сторонниками його кандидатури. Ми знаємо, що під ту пору ся кандидатура мала дуже невеликі вигляди на успіх, та що Іван Казимир кинув ся тодї шукати опори серед заграничних держав, головно Бранденбурґії, Швеції та Франції і цїною ріжних уступок старав ся приєднати собі їхню поміч при виборі. Нїчо імовірнїйшого як се, що в тім самім часї почав також з Хмельницьким перші переговори, про котрі однак ми нїчого близшого не знаємо. Опїсля справа на якийсь час притихла. Воєнні приготованя обох сторін до нової рішучої розправи і погром під Пилявою перервали мабуть дальші зносини. Однак страх перед козацько-татарською навалою та що раз грізнїйші вісти зі сходу спонукали правлячі польські круги призадумати ся над способом, яким би можна спинити дальший похід Хмельницького. На засїданю сенату 13-го жовтня висказав великопольський ґенерал, Богуслав Лєщинський, бажанє, щоби оба королевичі написали до козацького гетьмана та старали ся спонукати його до уміркованя[152]. Се подало Іванови Казимирови притоку до висилки шляхтича Юрія Єрмолича[153]. Царський посол Кунаков оповідає, що Іван Казимир представив Хмельницькому свого соперника Карла як рішучого ворога козаків, а зі свого боку обіцяв, як лише стане королем, перервати війну з козаками, оголосити загальну амнестию та затвердити не лише давні вольности запорожського війска, але ще й надати нові привілєї[154].

З кінцем жовтня наспіло до Хмельницького посольство від семигородського князя. До сеї пори не було між Ракоці і гетьманом нїяких зносин. Вправдї се можливе, шо Немприч, котрий наспів до козацького табору зараз по пилявецкій битві[155], принїс туди лист від семигородського князя переданий йому Павлом Ґечом, але на се не маємо нїякого доказу. В кождім разї переговори могли почати ся що йно з приходом посольства, яке вислав Кемень з Яс в часї свого побуту на дворі молдавського воєводи. Юрій Моша та Юрій Рац явили ся в козацькім таборі під Львовом в хвили, коли сей вже вибирав ся в дальший похід під Замостє[156]. Відповідно до інструкції мали посли перше розвідати про настрій козаків та гетьмана в справі елєкції і що йно опісля передати лист семигородського князя та почати переговори. Тому прилучили ся до козацького походу під Замостє і аж там вивязали ся з порученого дїла. Хоча нам невідомий зміст листу, який Моша та Рац передали гетьманови, все таки відповідь Хмельницького не позваляє сумнївати ся, що старий князь не лише просив о підпертє кандидатури свого сина, але й жертвував козакам союз в цїли спільного дїланя против Польщі. В однім із своїх звітів вказує Лїзоля на велике значінє, яке міг мати і мав Краків у виборчій боротьбі через се, що там находила ся в перехованю польська корона[157]. Се було відоме й семигородському князеви і він носив ся з наміром, в остаточнім разї заволодїти насильно містом та забрати корону в свої руки. В тїй цїли збирав в комітатах горішньої Угорщини війско і удержував у Кракові своїх шпіонів, котрі йому доносили про стан тамошних укріплень та засобів оборони[158]. Проте се дуже імовірне, що вже тодї піднесли Ракоцієві посли гетьманови плян, котрий опісля так часто обговорювано в семигородсько-козацьких зносинах, а саме, щоби козаки наступили Польщу зі сходу, а семпгородські війска рівночасно нападуть Краків і таким чином загрозять польському війскови з двох боків[159].

Одержавши отсї дві оферти, одну з боку Івана Казимира, другу з боку князя Ракоці, Хмельницький не довго вагав ся, що йому робити. Він пильно слїдив за ходом виборчої боротьби і, знаючи місцеві відносини та загальний настрій шляхти, бачив безперечно не меньше добре як посли заграничних держав, що лише кандидатури обох братів-королевичів мають вигляд на успіх. Коли-ж пригадаємо собі, які погляди ходили тодї серед загалу про тих обох кандидатів, то стане нам зрозумілим, що симпатії гетьмана мусїли чейже більше схиляти ся на бік хиткого, вихованого за границею, чужого польсько-шляхотським традиціям Івана Казимира, чим на бік строгого католика-фанатика, завзятого ворога всяких іновірцїв Карла. Іван Казимир уходив за кандидата дисидентів, Литви і всяких опозиційних кружків і сї стояли близше до Хмельницького, чим табор Карла. Проте коли Іван Казимир почав з ним переговори, гетьман піддержав їх, сподїючи ся при тій нагодї виторгувати для себе і для козаків користні умови мира. Точки, котрі привіз з собою Єрмолич, треба вважати відповідю на давнїйші домаганя козаків і в загалї вислїдом попередних (мабуть серпневих) переговорів в тій справі. Вони, здаєть ся, викликали в таборі добре вражінє. Кромі сього стали надходити з під Варшави вісти, які не лишали сумніву, в чию сторону перехилить ся вибір. Хмельницький мусїв спішити ся, коли хотїв вибір Івана Казимира хоть в части приписати своєму впливови. Вже в часї облоги Львова висказували ся гетьман і козаки в хосен вибору старшого королевича[160]. В перших днях падолиста вислав з під Замостя лист до свого бувшого учителя, єзуіти Гунцель-Мокрского, доручаючи йому посольство до польських станів. Мокрский виїхав зі Львова 7 падолиста під Замость, а відсїля виправив ся 12-го до Варшави з двома листами, одним до Івана Казимира; в якім гетьман обіцяв підперти його кандидатуру в разї потреби навіть оружем, другим до сенату з бажанєм мира та умовами, під якими козаки готові заключити мир[161].

В той-же час, 6 падолиста, писав Хмельницький до обложених в Замостю в мировім дусї та закінчив свій лист бажанєм, щоби Поляки чим швидше вибрали короля та щоби ним був Іван Казимир[162]. Се письмо вислав командант Замостя гонцем до Варшави, куда воно наспіло коло 14 падолиста, але не викликало надтовеликого вражіня, так як саме тоді королевич Карло вже відступив від кандидатури до корони і вибір Івана Казимира й без того був запевнений. Мокрский приїхав до Варшави вже по елєкції. Особиста інтервенція гетьмана прийшла тодї, коли вже все було рішене; вона мала лише формальне значінє[163].

Однак і се спізнене попертє кандидатури Івана Казимира не було щире. Хмельницький надто добре знав устрій польської держави, щоби всю свою надїю покладати на обітницї короля, котрий нїякої важнїйшої справи не міг рішити без згоди сенату і сойму. Можливо, що не довіряв також самому Іванови Казимирови. 17 падолиста відправив семигородських послів з відповідию на пропозиції князя Ракоці. В своїм листї до князя згадує гетьман на щасливі часи володїня Степана Баторі, котрий походив з Семигороду і відносив ся до козаків з великою прихильностю, дає свою повну згоду на кандидатуру князевича Жигмонта, взиває князя, щоби чим швидше вислав своє війско на Польщу та обіцює незабаром рушити зі всїми своїми полками йому на підмогу. Разом з Мошою і Рацом виправив гетьман в Семигород ще й окреме козацьке посольство для веденя дальших пересправ. На чолї сього посольства стояв пізнїйший довірений і права рука гетьмана Іван Виговський[164]. Сильний віддїл козаків, около 3000 людий провожав оба сї посольства до семигородської границї[165].

Посольство Смяровского і лист Івана Казимира, в якім сей взивав козаків до повороту на Україну, були для Хмельницького лише бажаним претекстом, щоби перервати припізнену облогу Замостя та заразом наново обовязати собі короля. Козаки, непривичні до довгої облоги кріпостий і до зимового походу, вже й так негодували на гетьмана. Заручивши ся на випадок дальшої війни новим союзником, який в разї потреби міг принести великі прислуги, рушив Хмельницький 24 падолиста з поворотом на Україну.

  1. Dr. Ludwik Kubala, Jerzy Osoliński II ст. 152—3
  2. Ibidem 154—7 з поправкою, що на намірене приспішенє вибору не вплинула звістка про жовтоводську катастрофу, бо вість про сю подію, а навіть про корсунську битву мусїла наспіти до Варшави ще перед з'їздом в Ловічи (24 мая). Битва під Корсунем була 15 мая н. ст.; вість про смерть короля йшла з Литви до Стириї около 10, до Семигороду 11—12 днїв.
  3. Венецький посол до сіньорії 3 червня 1648, Акти ч. 1; Іван Казимир до Фердинанда III 4. червня Акти ч. 2.
  4. Фердинанд до Івана Казимира 25 червня Акти ч. 5.
  5. Порівн. ріжні „avisi di Polonia“ з часів вибору в віденськім державнім архіві (віддїл: polonica); справозданя еспанського аґента Алєґреті (тамже); справозданє Лїзолї з 29 серпня Акти ч. 26; Kochowski Annales I 74—5; Pastorius, Historia ст. 214—6; Rudawski, Annales ст. 25; Pamiętniki Albr. Radziwiłła II, ст. 332 до 333. Основну характеристику обох кандидатів подає Kubala, Jerzy Ossoliński II ст. 208—12.
  6. Саґредо до сіньорії 3 липня 1648, Держ. архів у Відни Disp. di Germ.; Gazette de France 1648 ст. 913, 927, Kubala II 214.
  7. Посол Берґман до бранденбурського елєктора. Ґданьск 5 червня. Urkunden und Aktenstücke І, 249—50.
  8. Linage de Vaucienne, Memoires de ce qui c'est passé en Suede, tirés des depêches de M. Chanut I, 294.
  9. Меморіял тайної ради в Берлїнї з 21 червня Urkunden und Aktenstücke І, ст. 258—63.
  10. Говербек до бранденбурського елєктора Ibdm. І, ст. 255—6.
  11. Haller Gábor, Naplója. Erd. tört. adatok IV. ст. 87; Kemény J. Önéletirása ст. 297—8; Historische Anmerkungen eines Kronstädters. Fundgruben N. F. Kronstadt 1860 ст. 388; Справозданє Ретого в Levelek és okiratok вид. Szilágyi S. ст. 723.
  12. Haller G. 91—94; Bánti Gy. Naplója, Erd. tört. adatok IV 123, 125; Erdélyi országgy. emlékek X, ст. 418—21. Порівн. Lukinich Imre, I Rákóczy György és a lengyel királyság Budapest 1907 ст. 14—19.
  13. Samuel Grondski, Historia belli cosaco-polonici, ст. 309—17. Цїла наведена в Ґрондського розмова між Радзївілом і Ракоці є видумана автором, щоби оправдати похід Юрія II. против Польщі (1657). Всеж таки не мож сумнївати ся, що в розговорах порушено також й пляни з р. 1643 і Ракоці покликує ся опісля в часі польського безкоролївя виразно на умову заключену в Мункачи. ІІорівн. лист Ракоцї до Радзївіла з осени 1648 р. Erd. országgy. emlékek X ст. 495—7.
  14. Інструкція для Фр. Бетлєна Ibdm. X ст. 442—51.
  15. Справозданє Саланчі до Ракоці в І Rákóczy Gy. és a Porta, вид. Beke і Barabás ст. 815—91 та Levelek és okiratok вид. Szilágyi ст. 871—84.
  16. Lukinich ст. 41—42 на основі найденої переписки в архіві ґр. Бетлєнів. Там-же наведений уступ із справозданя Фр. Бетлєна з 15 мая 1647.
  17. Вона перебувала від р. 1645 в Царгородї, як закладниця за вірність свого батька, та була заручена зі сином венеціанського драґомана Антона Грільо. Порівн. E. Hurmuzaki, Fragmente z. Geschichte der Rumänen. Bukarest 1881 III, ст. 119.
  18. Недатований лист Юрія I до Радзївіла в Rákóczy Zsigmond levelezése Nr. 21. Történelmi tár з р. 1887 ст. 432—3; видавець (Szilágyi) означив його невірною датою 1648 р., через що зрозумінє cero листу набувало ріжні трудности (порівн. Sîrbu, Mateiu-Vodă Băsarăba, ст. 264 зам. 3). Для нас зовсім ясно, що сей лист, то відповідь на письмо Радзївіла принесене Фр. Бетлєном, отже відносить ся до літа 1647 р. Через се упадає здогад Сілядї, що плян женитьби вийшов від Лупула (Rákóczy Zsigmond ст. 91—92; Erd. orsz. emlékek X, ст. 99.
  19. Юрій I до бранденбурського елєктора, Monumenta Hung. Hist. diplom XXI Nr. 224.
  20. Інструкція в Szekély oklevéltár, Kolozsvár 1897, IV ст. 182—3. Здогадка видавцїв (Szabó і Szadeczky), що се посольство було вислане до гетьмана Хмельницького є неоправдана, як се зі змісту інструкції ясно виходить. Видавцї мабуть забули, що начальники польських війск носили також титул гетьманів. Посол висланий до Хмельницького не міг чейже збирати відомостий про місце побуту війска у польських каштелянів, анї домагати ся провідників на королівських добрах; також не потребував перш за все мати ся на обережности перед Татарами, бо ті були союзниками козаків; на кінець сам Ракоці оправдує ся в вересни, що йому досї неможливо було війти в зносини з козаками. Через се відпадає також здогад Lukinich-а, що Бенчер мав приєднати Хмельницького для семигородської кандидатури.
  21. Інструкція з 11. червня MHHD. XXI Nr. 222.
  22. Справозданє Дальмаді з 1 падолиста. Ibdm. XXI Nr. 227.
  23. Ibdm Nr. 224
  24. Говербек до елєктора 26 серпня. Urk. u. Aktenst І. ст. 283—4.
  25. Варшава 29 липня. Акти ч. 16.
  26. Лїзоля до Травтмансдорфа. Варшава 19 серпня. Ibdm ч. 23.
  27. Lukinich ст. 45.
  28. Lukinich ст. 47 на основі матеріялу Клобушицького в архіві ґр. Бетлєнів; також „avisi di Polonia“ з 12 серпня. Держ. Арх. у Відни, Polonica; лист Лубєньского в Інст. Осол. Nr. 231 р. 186.
  29. Костомаровъ, ст. 200—204; Kubаlа, Jerzy Ossoliński II, 174—202.
  30. Говербек до тайної ради 22 серпня Urk. u. Akt. І, ст. 279—80.
  31. Варшава, около 11 липня Держ. архів у Відни, Polonica.
  32. Акты отн. къ исторіи южной и западной Россіи III, Nr. 219 і 230.
  33. Gutachten der deputierten geh. Räte: Акти ч. 12.
  34. Алєґреті до князя Теранова. Варшава 12 серпня. Акти ч. 21.
  35. Іван Казимир до цїсаря 1 липня. Акти ч. 9.
  36. Інструкція Лїзолї з 28 червня і лист Фердинанда III до станів польської держави з 2 липня, Акти ч. 7 і 10.
  37. Справозданя Лїзолї з кінця липня і 19 серпня, Акти ч. 23.
  38. Справозданя Алєґреті з 11, 15, 22, 27, 29 липня і 12 серпня. Акти ч. 11, 13, 15, 16 та 21 і Держ. архів у Відни, Polonica; Лист Карла до Фердинанда III там-же.
  39. Gutachten der deputierten geheimen Räte з 16 липня. Акти ч. 12.
  40. Gutachten der deputierten Räte über des Don Allegretti Schreiben, 24 липня i Gutachten der Räte in der polnischen Wahlangelegenheit, 12 серпня. Акти ч. 14 і 22.
  41. Говербек до бранденб. елєктора. Варшава 26 серпня. Urk. u. Aktenst I. ст. 283—4.
  42. Лист з Польщі, Держ. архів у Відни, Polonica.
  43. Лїзоля до Фердинанда III. Варшава 29 серпня. Акти ч. 25.
  44. Крім „Memoriale“ наведеного в Лукінїча ст. 47, порівн. Avisi di Polonia до князя Теранова, Варшава 12 серпня; справозданє Алєґреті до того-ж з того самого дня, Акти ч. 21; Говербек до бранденб. елєктора, Варшава 26 серпня. Urk. u. Akt. І, ст. 283—4.
  45. Замітна сцена зайшла при першім послуханю семигородських послів у примаса. Посли надійшли в хвили, коли архиепископ са́ме вибирав ся до церкви на богослуженє і тому велїв їм сказати, щоби тимчасом йшли з ним до церкви. Посли заявили, що вже вислухали богослуженя; тодї примас, звертаючи ся до свого окруженя, замітив: „Bella cosa, vogliono esser Re e non voglion sentir messa“. Avisi di Polonia до князя Теранова з 12 серпня. Акти ч. 21.
  46. Справозданє Лїзолї з 19 серпня, Акти ч. 23.
  47. Говербек до елєктора, Варшава 26 серпня Urk. u. Akt. І, ст. 283—4.
  48. Рішенє елєктора, Клєве 10 жовтня Ibdm І, ст. 285—5.
  49. Посольське справозданє Дальмаді 1 падолиста. Mon. Hung. hist. diplom. XXI, Nr. 227.
  50. Lukinich ст. 47—8; там-же витяг з листу князя Ракоці з 2 серпня (на основі архіву ґр. Бетлєнів).
  51. Посольське справозданє Дальмаді.
  52. Erd. országgy. emlékek X ст. 494—5. Інструкція вправдї недатована, але по змістї і даним у співчаснім листї Юрія I до Радзївіла (nos hac septimana… in Transsylvaniam nos conferimus) треба єї віднести до останнїх днїв серпня.
  53. Ibdm X, ст. 495—7.
  54. Інструкція для Миколи Шебеші Ibdm. X ст. 497—500.
  55. Гл. висше ст. 10—11.
  56. Отсю дату можна цїлком певно означити на основі ітінерара старого Ракоці, а також на основі листу Юрія II до брата Жигмонта Ракоці з 21 серпня (MHHD XXIV Nr. 443), де заповідає недалекий приїзд молдавського посла.
  57. Справозданє венецького посла Джовані Соранцо з 10 липня. Documente вид. Hurmuzaki IV, 2. Nr. 664.
  58. Головним жерелом для начерку отсих пересправ з Лупулом є Кеменя автобіоґрафія (önéletirása) ст. 470—485 і його листи з 11, 13 і 15 жовтня (видав Szilágyi в Erdély és az északkeleti háború І, ст. 7—10); лист Лупула до Кеменя в Török—Magyarkori állam—okmánytár III Nr. 218. Lukinich ст. 43—44 і 49 пересуває цїлком довільно ті пересправи на весну 1648 р., продовжує дводневий побут Кеменя в Ясах на кількамісячний та малює наслїдком сього зовсїм невірний образ сучасних подій.
  59. Між кандидатами назване імя елєктора в справозданях Алєґреті, Лїзолї, Саґреда та в ріжних сучасних лїтописах; також в Gutachten der geh. Räte з 16 липня. Акти ч. 12.
  60. Говербек до елєктора 24 червня Urk. u. Akt. І, ст. 255—6.
  61. Говербек до елєктора 17 липня; елєктор до Говербека 15 серпня; інструкція для Говербека 22 серпня. Ibdm. І, ст. 267—8; 275—6; 277—8.
  62. Ibdm І, ст. 272.
  63. Елєктор до Говербека 21 серпня. Ibdm І, ст. 277; Kubala, Jerzy Osoliński II ст. 220.
  64. Інструкція для Говербека з 22 серпня Urk. u. Akt. І, ст. 277—8.
  65. Асекурація Івана Казимира, Ibdm І, ст. 308—310.
  66. Говербек до елєктора 17 жовтня Ibdm І ст. 307—8.
  67. Гл. висше ст. 7.
  68. Recueil des instructions т. IV, вид. Louis Farges, Paris 1888, ст. 2.
  69. Vittorio Siri, Mercurio. Parigi 1672 ст. 1002—8.
  70. Linage de Vaucienne, Memoires І ст. 306—7.
  71. Справозданя Алєґреті з 15 і 22 липня; справозданє Саґреда з 31 липня, Акти ч. 11, 13 і 18.
  72. Алєґреті 12 серпня; Лїзоля 29 серпня і 5 вересня, Акти ч. 21, 26.
  73. Алєґреті 29 серпня і 19 вересня, держ. Архів у Відни, Polonica.
  74. Справозданє Лїзолї з 24 і 31 жовтня, Акти ч. 35 і 37.
  75. Linage de Vaucienne І, ст. 831—9.
  76. Notitia particolare da Polonia з 27 липня, Акти ч. 15.
  77. Справозданє Лїзолї з 31 жовтня, Акти ч. 37.
  78. Справозданє посла Дальмаді з 1 падолиста Mon. Hung. hist. Dipl. XXI Nr. 227; Linage de Vaucienne, Memoires ст. 339; Pufendort, Coment. der rebus Suecicis, Ultrajecti 1686 ст. 895.
  79. Lіnage de Vauсіenne, Memoires І, ст. 349—353.
  80. Адерсбах до елєктора в Варшави 22 серпня. Urk. u. Akt. І, ст. 278—9.
  81. Справозданє Лїзолї Фердинандови III, Варшава 29 серпня і йогож лист до Травтмансдорфа з того-ж самого дня, Акти ч. 256.
  82. Лїзоля Ibdm.
  83. Ось важнїйші лїсти: Informatio pro Giov. Visconti з 21 серпня (сторонича в хосен Івана Казимира з замітками здаєть ся Лїзолї, держ. Архів у Відни, Polonica; Адерсбаха з 22 серпня, Urk. u. Akt. І, ст. 278—9; Lista di quelli Polacchì, che concorrono con il Princ. Carlo, в вересня (стороннича в хосен Карла); Лїзолї з 29 серпня, Акти ч. 256; Адерсбаха з 17 жовтня видана в Kubala, Jerzy Ossoliński II, зам. 83. Порівн. лїтописи Tembersk-ого і Kochowsk-ого.
  84. Notitia da Polonia al duca di Teranova з 27 липня, держ. архів у Відни, Polonica.
  85. Справозданя Лїзолї з 29 серпня і 5 вересня, Акти ч. 25 і держ. архів у Відни, Polonica.
  86. Говербек до елєктора 5 вересня. Urk. u. Akt. І, 288.
  87. Гл. висше ст. 16.
  88. Лист Лїзолї до ґр. Травтмансдорфа з 29 серпня, Акти ч. 26
  89. Відповідь послови Лєщинському, передана віцеканцлєром ґф. Курцом 21 вересня, держ. Архів у Відни, Polonica.
  90. Інструкція Фердинандови Ґрана з 26 вересня, держ. архів у Відни Polonica.
  91. Forma propositionis ab oratore Caesaris march. di Grana in comitiis faciendae з 29 вересня, ibdm.
  92. Ibdm.
  93. Додаткова Інструкція для Грани з 11 жовтня, ibdm.
  94. Urk. u. Akt. І, ст. 299; Rudawski, Annales; див. Kubala, Jerzy Ossoliński II, ст. 226.
  95. Kemény János, Önéletirása ст. 476; Erd. országgy. eml. X, ст. 494—5; Temberski, Annales, вид. Чермак ст. 93.
  96. Інструкція для Дальмаді з 11 червня Mon. Hung. hist. Dipl. XXI, Nr. 222.
  97. Алєґреті 11 липня, держ. архів у Відни, Polonica.
  98. Вешелєнї до Фердинанда III 4 серпня, ibdm (приріст з р. 1908).
  99. Інструкція для Павла Ґеча (Göcs) і лист Юрія I до Радзївіла, поч. вересня, Erd. országgy eml. X, 494—7.
  100. Порівн. низше про його переговори з Хмельницьким.
  101. За ними післав Ракоці 155 поручаючих писем до воєводів, епископів, каштелянів, послів заграничних держав, див. Lukіnich ст. 52.
  102. Kemény J. Önéletirása ст. 475.
  103. Листи Бетлєна і Клобушицького до Жигмонта Ракоці з 11 і 21 жовтня, Transsylvania І, ст. 11—13.
  104. Kubala, Jerzy Ossoliński II, ст. 232.
  105. Справозданя Бетлєна і Клобушицького з 11 і 21 жовтня cit. 1; Grondski ст. 82—84.
  106. Тут мусимо справити неоправдану думку Lukinich-а (ст. 53), що на виборчім поли та серед широких кругів польського суспільства уходив князь Юрій І Ракоці, а не його син Жигмонт, за кандидата на польський престіл. Саме в звітї з 11 жовтня доносять посли Жигмонтови, що його, тоб-то Жигмонта, імя в кождого на устах; також у всїх иньших звітах (Лїзолї, Говербека, Дальмаді, ріжних „авізах“) говорить ся все про кандидатуру Жигмонта, а нїяк про Юрія І — і лиш рідко деколи стрічаємо сї обі особи перемішані. Лише деякі лїтописи з пізнїйших часів та жерела другої руки (записки) згадують про кандидатуру „семигородського князя“ або й „Степана Ракоці“, котрий зовсїм не істнував.
  107. Справозданє Лїзолї з 31 жовтня, Акти ч. 37.
  108. Говербек до елєктора 17 жовтня; Urk. u; Akt. І, 307—8.
  109. Лист Лїзолї до Ґр. Травтмансдорфа з 26 вересня, держ. Архів у Відни, Polonica.
  110. Pamiętniki Albrechta Radziwiłła, Poznań 1839, II, ст. 336.
  111. Адерсбах до елєктора 18 та 31 жовтня, Urk. u. Akt. І, ст. 312—14, 319—20.
  112. Справозданє Лїзолї с 24 жовтня, Акти ч. 35.
  113. Адербах до елєктора 18 жовтня, Говербек до того-ж 12 падолиста, Urk. u. Akt. І, ст. 312—14, 324.
  114. Звіт з 31 жовтня, Акти ч. 37
  115. Urk. u. Akt. І. ст. 320.
  116. Pamiętniki Albrechta Radziwiłła II, ст. 332—3.
  117. Говербек до елєктора 3 падолиста Urk. u. Akt. І, ст. 320.
  118. Memoriale з 1 падолиста
  119. Порівн. Kubala, Jerzy Ossoliński II, ст. 236—7.
  120. Pamiętniki Albrechta Radziwiłła II, ст. 332—3.
  121. Dyaryusz sejmu elekcyjnego w r. 1648, Michałowski, Księga pamiętnicza, Kraków 1864 ст. 290.
  122. Адерсбах до елєктора 24 жовтня і 3 падолиста, Urk. u. Akt. ст. 316, 320.
  123. Pamiętniki Radziwiłła II, ст. 336.
  124. Dyaiyusz, Michałowski, Księga pam. ст. 203.
  125. Pamiętniki Radziwiłła II, ст. 334.
  126. Michałowski, Księga pam. Nr. 94 a, F. Kochowski Climact. І, ст. 71—2.
  127. Перебіг сих подій наводимо дословно за Кубалею (Jerzy Ossoliński II, ст. 242—43), лишаючи однак на боцї його інтерпретацію, на яку не годимо ся. Сей опис зладив Кубаля на основі дневника Адерсбаха (в берлїнськім архіві) і він тим більше заслугує на віру, що зовсїм годить ся зі звітом Лїзолї з 14 падолиста. Акти ч. 38.
  128. Звіт Маркґрафа Ґрани з 15 сїчня 1649, Акти ч. 52.
  129. Відмінно представляє сю справу Кубаля (Jerzy Ossoliński II, ст. 240—2), прихиляючи ся до погляду, який досї висказували (Шайноха, Костомарів), а саме що рішаючим моментом була інтервенція Хмельницького в хосен Івана Казимира. Особливо лист Хмельницького до обложених в Замостю, який Мишковський зараз-же вислав до Варшави, мав переконати Карла, що всяке дальше поборюванє братової кандидатури наразило би Польщу на величезну небезпеку та стягнуло козаків під Варшаву. Ролю Хмельницького в боротьбі за польський престіл розглянемо в окремім уступі сеї розвідки; тут замітимо лише, що Карло та його сторонники знали вже й перед тим, по чиїм боцї стоять симпатії гетьмана, проте лист Мишковського не принїс для них нїякої несподїванки, тим більше, що в нїм була лише обережно висказана надїя Хмельницького на вибір Івана Казимира. Впрочім се мало імовірне, щоби лист, писаний в Замостю 6 падолиста, міг вже на 8 бути у Варшаві, коли прим. Смяровський потребував на переїзд сеї дороги 4 днї а єзуїт Мокрский ще довшого часу (Cf. Kraushar, Poselstwo Smiarowskiego, Kwartalnik histor. V, ст. 813—24).
  130. Ті князївства заставили Габсбурґи Польщі в часї 30-лїтної війни.
  131. Kubala, Jerzy Ossoliński II, ст. 243—4; Pamiętniki A. Radziwiłła II, ст. 340.
  132. Маркґраф Ґрана до цїсаря, Краків 2 падолиста, держ. архів у Відни, Polonica; йогож посольський звіт з 15 сїчня 1649, Акти ч. 52.
  133. Лист Лїзолї до ґр. Травтмансдорфа з 31 жовтня, Акти ч. 37.
  134. Gutachten der Räte з 17 і лист Фердинанда III до Лїзолї з 22 падолиста. Акти ч. 33 і держ. архів у Відни, Polonica.
  135. Лист Лїзолї до ґр. Травтмансдорфа з 14 падолиста; звіт Ґрани з 15 січня 1649, Акти ч. 38 і Акти ч. 52.
  136. Memoriale з 1 падолиста (у Кубалї II, ст. 236).
  137. Kemény János, Önéletirása ст. 492.
  138. Kemény János ст. 492—4. Він представив цїлу сесю справу тенденційно, щоби оборонити свого шваґра Бетлєна від можливих закидів із-за його неповоротности та щоби початок панованя Юрія II змалювати в некористнім світлї. За голосом Кеменя йде цїла новійша угорська історіоґрафія, так як Сілядї (Rákóczy Zsigmond) та ще більше Лукінїч представляють на основі односторонних та мало достовірних жерел, (як прим. лїтопись Ґрондського), вигляди семигородської кандидатури за житя старого князя в пересадно користнім світлї та пояснюють відтак наглу та цїлковиту невдачу переміною на княжім престолї в Семигородї.
  139. Kemény ст. 471—2 і 475; Бетлєн і Клобушицький до Жигмонта Ракоці 21 жовтня, Transylvania І, ст. 12—13.
  140. Юрій II до послів 9 жовтня, у Лукінїха ст. 58.
  141. Ibdm.
  142. Звіт Бетлєна і Клобушицького з 21 жовтня, Transylvania І, ст. 12—13.
  143. Хмельницький до царя, Черкаси 8/18 червня, Акты отн. къ южной и зап. Россіи III, Nr. 197.
  144. Востоковъ, Первыя сношенія Б. Хмельницкаго съ Москвой, Кіевская Стар. т. XVIII, ст. 716.
  145. Звіти московських граничних воєвод в Акты южной и зап. Россіи III Nr. 196 і Акты моск. госуд. II, Nr. 357.
  146. Наказъ гонцу дьяку Григорію Кунакову, Акты юж. и зап. Россіи III, дополненія Nr. 19.
  147. Памятки изд ком. для разб. древн. актовъ I—II, ст. 253—4.
  148. Волховський до Хмельницького Акты юж. и зап. Россіи III. 222—8; Костомаровъ ст. 179.
  149. Держ. архів у Відни, Polonica
  150. 22 серпня, Urk. u. Akt І, ст. 278—9.
  151. Акти ч. 26
  152. Al. Kraushar. Poselstwo Jakóba Śmiarowskiego, Kwart. hist. V, ст. 813—24.
  153. Жерела не означують докладно часу висилки Ермолича, однак з оповіданя Пастория (Hist. Pol. IV, ст. 237) виходить, що посол стрітив гетьмана під Замостєм, отже з Варшави міг виїхати десь коло половини жовтня. Се годить ся зі звітом Кунакова, котрий доносить ще манїфест до шляхти, виданий Хмельницьким в наслїдок переговорів з Ермоличем, привіз Вишневецький на елєкційне поле [отже з початком падолиста]. Здогадка Костомарова, що Ермолич се особа тотожна з Немиричом (Богданъ Хмельницкій, ст. 229 і 250) опирає ся лише на тотожности хрестних імен і не має нїякої доказової основи.
  154. Записка дяка Кунакова, Акты южной и зап. Россіи III, Nr. 243.
  155. Богданъ Хмельницкій ст. 229.
  156. Лист Кушевича вид. Томашівським в Жерелах іст. Укр.-Руси IV, Nr. 28. Вправдї тут не сказано котрого дня посли прибули, однак із порядку описаних подїй, а також з огляду на подорож, яку мусїли посли відбути, можна означити день 22 жовтня як Terminus non ante quem.
  157. Лїзоля до Травтмансдорфа 29 серпня, Акти ч. 26.
  158. Таким шпіоном семигородського князя був альхиміст Ріхтер, що замандрував туди із Сабавдиї; його увязнено в часї елєкції під закидом зради, Kochowski, Annales І; ст. 76—77.
  159. Порівн. Twardowski, Wojna domowa z kozakami, Kalisz 1681, ст. 44.
  160. Вправдї оповіданє Кушевича (Жерела Укр.-Руси IV, Nr. 28) про відправу семигородським послам невірне, однак таку вістку велїв безперечно сам Хмельницький ширити і Кушевич записав єї bona fide. В иньшім листї, з 3 падолиста, згадує той самий автор про вибір Івана Казимира і додає: Day P. Boze, bo tego Kozacy bardzo pragneli, у sąm Chmielnicki obiecował po kilka razy ad primum nuntium odpasac szable у luk odlozyc od siebie, a iemu debitum obsequium… oddac, Ibdm Nr. 30.
  161. Лист Кушевича з падолиста, іbdm Nr. 32; Michałowski, Ks. pam. 213 і 219; Kraushar Poselstwo Śmiarowskiego; Рукоп. бібл. Осолїньских ч. 2286 ст. 17—18; Говербек до елєктора 15 грудня, Urk. u. Akt. І, ст. 331—2.
  162. Dyaryum sejmu, posiedzenie 30. — 12 listopada. Michałowski, Ks. pam. Nr. 97; Говербек до елєктора, 12 падолиста. Urk. u. Akt. І, ст. 324. Ce здаєть ся той-же манїфест до шляхти, про котрий згадує Кунаков в своїм звітї; иньший не переховав ся.
  163. Ми вважали потрібним підчеркнути отсю обставину з огляду на розповсюджений в новій історичній лїтературі (Костомаров, Шайноха, Кубала) погляд про рішаючий вплив Хмельницького на вислїд елєкції. Вправдї між причинами, які перехилили з початком жовтня шанси вибору в хосен Ів. Казимира треба згадати також і загальне переконанє, що за ним стоїть гетьман, та що лише йому вдасть ся успокоїти козаків; однак отсє переконанє не було само про себе рішаючим чинником, влрочім воно витворило ся під впливом вістий ширених аґітаторами старшого королевича; сам Хмельницький не зраджував до половини жовтня зовсїм, по чиїм боцї стоять його симпатії.
  164. Transylvania І, ст. 6. Лист датований: Zamoysciae 17 Novembris; видавець віднїс сесю дату до старого стилю, однак Хмельницький часто датував листи після нового стилю і 27 падолиста вже не був під Замостєм: впрочім він вже тодї знав про вибір короля та мусїв би згадати про се в листї; Kemény János Önéletirása ст. 494.
  165. Там стрітив їх молдавський посол і донїс про се воєводї Любомірському; Лист Любомірського до Осолїньского, рукоп. інст. Осоль. ч. 3564 ст. 187'—9'.