Перейти до вмісту

Жива могила/Другий розділ

Матеріал з Вікіджерел
Жива могила (ІІ роділ)
автор: Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна
Мова оригіналу: російська. Перекладач: Юрій Хорунжий
Опубл.: 1889. Джерело: Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна Драматичні твори. Проза. Поезія. Мемуари. — Київ: Наукова думка, 2000. — С. 571-579. — (Новітня українська література). — 5 000 прим. — ISBN 966-00-0602-0   Стаття у Вікіпедії 


Пишний замок у пана Данила, нащадка древнього Жмайла! Не такі собі майстри його будували, а німецькі, і виписував він їх із самісінького Львова. Міцні, білі стіни, високі вежі, дубові двері, залізом куті, вузькі вікна, а скло скрізь штучне в олов’яній оправі — красний замок; обнесений він мурами з баштами по кутках, з гарматами і гаківницями. Стоїть на високій горі. Живи собі сміливо: татари й ті минають замок!

Ясний сонячний ранок, на сході ще не розчинився сизувато-рожевий туман, роса виблискує, свіжість... А на подвір’ї в пана Жмайла метушня: козаки щомиті вбігають і вибігають зі стайні, — жінки із згортками бігають з пекарні до покоїв, дим в’ється з димарів... І час від часу лунають короткі розпорядження: пан Данило підганяє челядь. Яка ж то причина тої шамотні? Так сьогодні ж Спас, храмове свято в отця Андрія. — „Добрий день, тату,” — задзвеніло з ґанку. Пан Жмайло повернувся і його суворе засмагле обличчя прибрало самозадоволеного виразу. „А, це ти, Дарино! Уже прибралася? То підійди ближче, дай-но подивлюся, яка ти в мене?” Висока, тоненька постать обережно зійшла ґанком і, зосереджено вибираючи сухі місця, наблизилася до батька. Вуста її склалися в дитячу гримаску. „Росяно”, — і вона поштиво поцілувала батькову руку. — „Ну і гарна ж: Їй-Богу, красуня. Чи є в кого дочка краща, ніж донька пана Жмайла!!” — самовдоволено вигукнув старий, відступивши трохи назад: — „Добудемо й жениха, хай знають Жмайла!” А Дарина стояла перед ним, потупившись: на її русяву голівку падав цілий сніп сонячних променів, відти чисте, високе чоло видавалося ще опуклішим, переломлені, тоненькі бровенята були зсунуті, між ними пролягла характерна складочка; великі, замріяні карі очі напівзатулилися довгими шовковими віями; личко було бліде, губи стиснуті. Зате ж як сяє вбрання: рожевий штофовий[1] жупан у шви золотом та сріблом шитий із золотими німецькими ґудзиками, ясно-червоний оксамитовий спенсер[2], блаватова[3] спідниця, а намисто, дукачі[4], а червоні сап’янці із срібними підківками, золотом та перлами шиті! „Славно прибралася! А де ж мати?” — „Ось вони”. На ґанку показалася пані Жмайлиха: висока й горда постать, соколині брови, орлиний ніс і глибокі очі, а з-під високого кораблика вибиваються пасма чорного, без жодної сивої нитки волосся. А стрій? Злотоглав, блават, золото, перли, коралі. Пишна пані!

„То що, пані, готові?” І пан Жмайло спритно поцілував жінчину руку: він часом любив пошикувати польською манерою. „А що, панове, рушаймо з Богом!”

„Гей, хлопці!” З повітки, незграбно перевалюючись на високих колесах, викотився громіздкий ридван, запряжений цугом. Пані й панночка посідали, пан Данило хвацько скочив на коня; козаки поправили зброю, скинули шапки, перехрестилися...

„З Богом” — пролунав голос пана Данила. Воротній спустив ворота; наперед поскакав пан Данило з козаками, за ними покотився ридван, за ним ще кілька козаків; знову піднялися ворота і маленький кортеж вирушив в дорогу. Щось незвичне коїться сьогодні з Дариною: і легко їй, і весело, і плакала б вона, і сміялася без краю. Нібито пташка із пов’язаними крильцятами тріпоче в її серці. Чи раннє вставання, чи поїздка отак схвилювали її, проте так весело, так світло, так просторо їй! Приїхали. Ось уже й стара церква дерев’яна, круг неї цвинтар... а скільки народу юрмиться: червоніють козацькі шапки, кораблики, виблискують на сонці дукачі, шаблі, пістолі, пістрявіють жупани, кунтуші, стрічки. Приємний для вуха невизначений шум, а від старенької дзвіниці линуть мирні звуки надтріснутого дзвону. Все залито яскравим світлом жаркого серпневого сонця.

Ридван зупинився. Всі вийшли. Попереду — пан і пані, за ними Дарина, тоді козаки.

— Пан Жмайло, пан Жмайло! — чулося навкруги.

Натовп дає дорогу, скидають шапки, вклоняються... а Дарині і весело, й страшно відчувати на собі стільки пильних поглядів... Церква вже виповнилася... темна дерев’яна церква, почорнілі стіни, дубовий іконостас, темні лики святих... Стоїть тонкий, сизуватий дим ладану... пахне яблуками, сливами, медом... У церкві душно, напівтемрява, лише з бані широкими стовпами падають сонячні промені, виблискують в них дрібні порошинки, коливаються сиві хвилі диму, та ше біля ікон сяють вінки свічок. Натовп розсунувся, Дарину одразу захопило тихе урочисте почуття. Ось вона перед вівтарем. Ось отець Андрій у нових ризах ласкаво дивиться на неї; він її помітив; ось із клироса моргає чорноброва Олеся, донька отця Андрія, — яка вона гарненька в своєму вбранні. На клиросі зібралися поважні козаки в синіх жупанах, щоб підспівувати батюшці. „Благослови, Владико!” — загримів здоровенний диякон. Всі підтягнулися: почалася служба. Дарина старанно прочитала всі відомі їй молитви... аякже, молитися так молитися!

Вдивляється Дарина в темний образ Спасителя, — і картина за картиною проходять перед нею, а очі в захопленні пасуть ікону: Господи, який він добрий, який він милосердний!.. Несподіваний шумок примусив Дарину отямитися; вона озирнулася, а натовп розступився — до лівого клиросу спокійно простував високий, ставний молодий козак. Тільки з крою його жупана, манери триматися та стрункої благородної постаті вже видко було, що роду він не простого, а високого, шляхетного. Козак оглядівся і його погляд упав на Дарину та так і спинився на ній до кінця служби. Пані підштовхнула Дарину:

— Що ж ти не молишся, куди дивишся? Бий поклони!

Дарина перехрестилася; але вже зникло недавнє почуття чистоти й захоплення, а очі мимоволі від образа до козака...

Отець Андрій з урочистою усмішкою, з хрестом і двома проскурами вийшов з вівтаря. Люди заворушилися; підійшли ближче до хреста.

Приклалася Дарина й одразу озирнулася: просто на неї впритул дивиться пара сірих променистих очей, та як дивляться! Зашарілися дівочі щоки, вона нагнула голову й пройшла собі далі. — „Зі святим Спасом бувайте здорові!” — каже отець Андрій і матушка, звертаючись до пана й пані Жмайлів: „Просимо ж до нас на трапезу, удостойте, панове, честі!” — І священик дав панові й пані по великій проскурі. „Спасибі, — пихато відповів Жмайло, — але маю вдома справи, та й не звик у гостях обідати”, — і сухо глянув на отця Андрія. — „Ну так дочку панночку залиште в нас”, — пролунав дзвінкий голосок і Олеся прохально подивилася на Жмайла.

„Як, саму? Не знаю, з ким ще моя донька може здибатися в батюшки”. В цей час на паперті з’явився ставний молодий козак і пішов геть.

„Та залиште вже, зробіть таку ласку”, — несміливо додала матушка і низько вклонилася.

„Тату, я давно не бачилася з Олесею”, — ласкаво цілуючи батькову руку, промовила Дарина.

„А завтра ми привеземо її додому!”

„На них можна полишити дитину”, — вступилася й пані.

„То хай буде по-вашому, нехай лишається; але щоб завтра надвечір була вже дома. Ну, дочко, бувай здорова!”

„Спасибі, тату!” — Дарина знову поцілувала руку батькові й матері і, обійнявшись з Олесею, весело побігла до хати. — „Слухай, серденько, Іван Богуш сьогодні приїхав, який гарний та веселий, та гострий. Ще гарніший зробився і...” — не домовляючи, перебиваючи саму себе, шепоче Олеся Дарині: — „Поспішав, каже, щоб тебе побачити”, — і ллються безкінечні уривчасті фрази, вигуки: „Боже мій, лишечко моє, щастя моє!” — і все більше запалюються червоні Олесині щічки. А в отця Андрія вже все готове для прийому дорогих гостей: на широкому подвір’ї білими довгими смугами розтягнуто полотнища, на яких стоять миски з борщем, кашею, холодцем, варениками, ковбасами... а посередині двору пишаються два барила з медом і горілкою. У світлиці чекають найпочесніших гостей. Тут все прибрано по-празниковому: підлогу посипано піском, біля ікон білі, гаптовані рушники, цілі вінки квітів, жевріють лампадки; довгий стіл поверх дорогоцінного килима накритий тонким білим обрусом і заставлений вишуканими чарками, кубками, полумисками.

Попадя оглянула все хорошенько: непогано, гості вдовольняться, маємо чим почастувати! „В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!” — пролунало за дверима. „Амінь”, — відповіла вона. На порозі появився отець Андрій з гостями. Почалися традиційні церемонії, предковічні звичаї, давні і непорушні. Нарешті отець Андрій, підтримуючи рукою широкий рукав ряси, врочисто благословив трапезу, і гості посідали за стіл. Нібито щось підштовхнуло Дарину; вона підвела очі: просто перед нею сидить той самий козак і знову пильно дивиться на неї... Дивне й незрозуміле почуття охопило Дарину: і вона не може одірвати від нього очей. Ох, і гарне ж у нього обличчя, не так щоб і дуже вродливе, а побачиш хоч раз — ніколи не забудеш. На високе чоло красиво лягають хвилясті темні пасма волосся, чорні брови трішки насуплені, шовкові вуса... вуста посміхаються трохи сумно... та головне, — очі, світлі, сталеві, здається, ллється з них світло, і такі вони чудовні, ніби промовляють щось, тільки Дарина ще не може їх зрозуміти... і страшно, і любо!

„Ну, пане Романе, поїздив ти по світах немало, повідай нам, що робиться в далеких краях заморських”, — запросив до бесіди священик. Козак перевів погляд на нього. Розмова зайшла про далекі країни. Дивні речі розповідав пан Роман і як цікаво! Слухає Дарина і їй-право, широкі обрії розкриваються перед нею: бачить вона розкішні королівські двори; прозирає в дрімучих лісах старовинні монастирі, похмурі келії ченців... і страшно їй і чудовно!

„А як же з вірою? — перебив батюшка. — Чи в благочестії пробувають чужоземці?”

„Ах, отче, отче! До Карпат ще наша віра, а далі — католицька. Там уже ксьондзи та єзуїти володіють світом: в ім’я Христове ріжуть, палять, меч і вогонь пройшов через весь край!”

„Заступи, спаси й помилуй!” — батюшка перехрестився; на всіх обличчях з’явилося напруження; попадя зблідла.

„Ех, рушити б нам та провчити цих католиків!” — докинув старий, поважний козак. — „Та і в нас під боком вони водяться!” — зауважив інший.

„Правда, панове: король без грошей, магнати свавілля чинять, люди вбогі скаржаться... не тим вже духом Польща диха!” — вигукнув Роман.

„Ой, буде колись їм похмілля!” — озвалися голоси.

„Бог люби єсть, братове”, — сказав батюшка. „Так, так, отче, саме люби єсть”, — проказало за ним кілька сивих чуприн.

Розмова зайшла про далекі країни; Роман розповідав про неприступні гордовиті замки, про величні собори, про різні хитрі машини...

„Ото ми все слухаємо й дивуємося, а у пана Романа порожня чарка! Гей, пане, влий собі отого угорського, не згірш за королівське буде! Та кланяйся ж, матушко!” — повернувся до дружини отець Андрій.

„Дякую, вже пив, досить”.

„Е, не можна, пане: хто чарки лічить, той добра не зичить”.

„За здоров’я ясної панночки!” — тихо вимовив пан Роман через стіл до Дарини. Вона низко опустила голову, а він знову ласкаво зазирнув їй в очі.

Слухає Дарина, не наслухається... „Ех, панове! — вигукнув хтось і вдарив кулаком по столу. — В гостях добре, а вдома краще!” — „Панове, за волю, за наш край!” — отець Андрій високо підняв важкий кубок. „Віват, віват!” — пролунало навкруги.

Обід завершується. За стародавнім звичаєм, поставивши на срібну тацю коштовний кубок, низько вклоняючись, Олеся обійшла всіх гостей: “За неньку — повненьку, за отця — до кінця, а за милу — цим, щоб було весело всім”, — припрошує Олеся Івана Богуша, а оченята її так хитренько усміхаються з-під опущених вій. Ой, чимало зусиль треба докласти пану Івану, щоб прилюдно не кинутися до неї і не розцілувати ці наповнені радістю життєдайні оченята! Старі козаки лишилися допивати мальвазію, мед та угорське, а молодь і панночки вийшли на дворище.

„Ох, сподобалася ж ти йому, — підштовхнула Олеся ліктем Дарину, — і в церкві очей з тебе не пускав, і зараз”.

„Хто він такий, не знаєш, Олесю?” — „Аякже: Роман Громика, син Василя Громики. Він у братстві навчався, а це вернувся з-за моря до батька в гості”. — Громика! Холодна, гостра струя пробігла від голови і зупинилася в серці Дарини. Громика! Це ворог знавіснілий, заклятий ворог; проте даремно намагається настроїти себе Дарина: нема в серці ненависті, ні...

А на дворищі вже гримить троїста музика. Під розлогим деревом всілися троє циганів: торохкотять бубони, жаліється скрипка, видзвонюють срібні підкови; несеться навприсядки старий козак, замітаючи широкими шальварами пилюку. Колом обступили танцюристів глядачі, лунають вигуки, заохочування, похвали; козачок змінила горлиця. „Ходімо, ходімо”, — підбадьорює Леся Дарину. „Щось мені не хочеться, серденько!” — „Та нумо, голубко!” Не хотячи пішла Дарина дрібушечками, але музика нібито промовляє: „а козак, як орел, як побачив, так і вмер”. Дарина нахилила голівку, обличчя серйозне, тонкий стан плавно погойдується, а маленькі сап'янці, поблискуючи на сонці, старанно витворюють складні па. „Ух, втомилася!” — і Дарина важко перевела дух. Світлі пасма на чолі від руху розсипалися, вуста напіврозтулені, щоки зашарілися. — „А дозволь-но, ясна панночко, з тобою до танку!” — пролунало над вухом. Поруч з нею стоїть Роман, певно, милується з неї: рука його по-молодечому підкручує вуса, волосся відгорнулося від лоба, очі виблискують — ставний козак!

„А чи знаєте, пане, кого просите до танцю?”

„Знаю, панночко, знаю! Кралю, ліпшої за яку пошукати в світі”.

„Тут, пане, не в ласкавих словах сенс; пан забув, що я Жмайлова донька”.

Проте в її гордих словах мимоволі звучав жаль.

„Не думав я, що ти недобра, панночко!” — похиливши голову, низьким грудним голосом вимовив Роман і тихо пішов до світлиці.

Начебто щось вкололо Дарину, і жаль і ще якесь незрозуміле почуття; за віщо вона образила козака? А батько, а рід — вони ж вороги... і вкотре даремно викликає Дарина в уяві всі старовинні перекази, всі заповіти і закляття предків, — нема в її серці ненависті, сама нудьга...

Ось і скінчився неспокійний день, як хутко він пролетів! Олеся і Дарина в світлиці, за стінкою ледве чути віддалений шум: козаки бенкетують. А в світлиці тихо і темно; перед божницею ледь-ледь тепліє лампадка; в глибині горою подушок біліє ліжко, а в штучне вікно з мозаїчного скла зазирає повний місяць і малює тисячі тремтливих, фантастичних мережив на кам’яній долівці. Олеся не вмовкає: „Серденько, Даринко, якби ти знала, як він мене кохає, каже: не жити йому без мене, мовляв, гине через мене!” — „Невже ти слово дала, адже не віддадуть тебе за козака”. — „А я примусу не боюся, з власної волі дала йому слово, як батьки не погодяться — втечу”. — „Без благословіння!” — „Бог благословить!” — „А сором?” Відповіді не було. Дарина глянула: Олесині вуста усміхаються, очі заплющені — вона заснула на півслові.

Не спиться Дарині. Вже й на ніч помолилася, а думки все снують, не видно їм кінця... Місяць яскраво світить... нудьга... голова палає... треба освіжитися. Відчинила вікно; до кімнати влетів теплий, пахучий, літній вітерець... дрімають високі тополі... тремтить сріблястим листям осика, а просто до вікна, затоплюючи все срібним світлом, з високого неба надивляється місяць. Хіба можна заснути такої ночі? Далеко, далеко все видно: крута гора, темні плями лісу, а там, далі — сріблястий степ. Раптом пролунав звук, і сонна ніч стрепенулася... Здалеку, від кручі широкою хвилею, наче жалібний стогін, пронеслися перші акорди пісні і завмерли.

Дарчине серце забилося: та пісня — той стогін — це був голос її душі! І пісня вихлюпнулася і затремтіла в сонному повітрі печальною, невтішною скаргою. У ній мовилося про тугу, про муку самотнього серця, що кохає, про нестерпність нерозділеного почуття: „Ой любив козак та дівчиноньку, як та матір дитятко, а тепер її покидає, як на морі вутятко!” — сумували, плакали звуки...

Застигла Дарина біля вікна, нібито скам’яніла... і тільки пекуча сльоза повільно повзе холодною щокою та тужливо шепочуть вуста:
Навіщо, навіщо?.. Невже...

Примітки

[ред.]
  1. Штоф — цупка вовняна або шовкова тканина
  2. Спенсер — куртка (з польск.)
  3. Блават — блакитна шовкова тканина
  4. Дукач — жіноча прикраса, яку носять на шиї