Жива могила/Сьомий розділ

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Жива могила (VІІ роділ)
автор: Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна
Мова оригіналу: російська. Перекладач: Юрій Хорунжий
Опубл.: 1889. Джерело: Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна Драматичні твори. Проза. Поезія. Мемуари. — Київ: Наукова думка, 2000. — С. 597-600. — (Новітня українська література). — 5 000 прим. — ISBN 966-00-0602-0  Wikipedia-logo.png Стаття у Вікіпедії 

Поховали Жмайла. Минула зима. Спритні велетні-хмари викрали й врятували від жорстокої зими красуню Ладу-весну. Пролетіла Лада над землею, усміхнулася тепло і випарувався останній сніжок і розтанула остання бурулька. Над зеленим озером підвів голову дідусь-водяний і сонними очима озирнувся навкруги; з блакитної річки випірнула радісна русалонька; застрибали, зареготали в ожилому лісі спритні мавки... Прилетіли й жайворонки, та не принесли звістки про пана Романа.

Ось і розкішний травень, потяглися теплі місячні ночі з неугавними солов’їними руладами. Дарині не спиться... душно в низеньких кімнатках... а в садку так тепло... так гарно! У повітрі тонкі пахощі, десь поблизу співає соловейко, від болота чути розмірений жаб’ячий крик, стежки в квітах, у темряві на листках виблискують хрущі... а з-під широких темних листків, з-під прохолодної тіні тендітні конвалії простягають свої голівки до блідого місячного сяйва. Все живе, все диха, все готується до нового життя; а вона? Все перетліло в ній, все поховано... в глибоко запалих очах не видно ні вогню, ні променя, ні іскринки. Хоча б довідатися, нарешті, — що з Романом, де він? Чи живий, чи... вона боялася закінчити думку.

„Господи... якщо... помер він, то візьми й мене до себе, не розлучай мене з ним, не жити мені без нього тут... не жити! — Довга жасминова гілка зачепилася за голову й осипала дівчину запашним цвітом. — Романе, якщо ти... ти ж бачиш, як я потерпаю, чому ж ти?..” Вона благально дивилася в небо, ніби сподіваючись від нього відповіді. Але глибоке, темне небо мовчало. Дарина рушила стежкою. Ось і знайоме місце. Скільки щасливих вечорів пролинуло тут! Все, як і раніш: тихо шепочуться тополі, так само визирає з-за дерев дворогий місяць. „Та де ж ти, Романе, де ти?” Із запалих очей викотилася остання сльоза. „А ти дав клятву, ти обіцяв не кидати мене ніколи. Клявся! Не приїхав, не забрав до себе! А ти, місяцю, ти ж був за свідка, то чому мовчиш тепер?”

Пролунав глухий тупіт. Дарина здригнулася... що це? Чи не сон це? До муру підскакав Роман. Голова його похилена на груди, скрізь ви сумно дивляться напівприплющені очі, обличчя бліде... шапка збита набік, чуб звисає над холодним чолом, губи зціплені, рука попустила поводи...

„Романе!” — Дарина кинулася до нього, він міцно пригорнув її, але ж які холодні ті обійми! — „Приїхав до тебе!” — „Знала, знала, моє щастя, що ти мене не кинеш!” — „Сідай, поїдемо!” — „Куди?” — „До мене, до моєї домівки”. — „Коханий мій, навіщо? Ліпше поїхати до матері, вона погодиться, вона згодна!” — „Ні, не можна. Сідай скорше та їдьмо!” Дарина обхопила руками Романову шию, він посадив її впоперек сідла, притримуючи за стан. Кінь тихо рушив. їдуть широким подвір’ям — все спить навколо. Наблизилися до високої брами — вона безшелесно впала.

„Коханий мій, куди ж ми їдемо?”

„До моєї домівки!”

„А де ж вона?”

„Там, недалеко”.

Таємнича, безмовна ніч. Місяць заливає землю холодним світом. Виблискують крем’яні гори — стрічкою в’ється попереду шлях. Кінь безгучно ступає; мелькають ліси і яруги. Місяць освітлює Романове лице. Чому воно таке бліде? Дивиться на неї, ті ж самі сірі очі, тільки чому вони напівприплющені й такі сумні?

„Романе, голубе мій, що з тобою?”

„А нічого”.

„Кохаєш ти мене?”

„Чи я кохаю?” — Він міцно пригорнув її до себе, серце наповнилося не сподіваним уже щастям...

Тиха, мертва ніч; місяць світить; кінь безшумно ступає, а перед очима швидко пропливають гори й степи, ліси. Ось вони заїхали до пралісу — широка пряма просіка, чорні дерева, місяця не видко за ними... тихо в лісі... Подивиться Дарина на Романа і — моторошно їй від цієї тиші.

„Де ж твоя хата?”

„Ось там, уже недалеко”.

Ні шелесту, ні звуку, ні пісні... Поминули гору, а шлях усе в’ється. Навколо безлюдний степ... Віддалік блиснув Дністер. Гори все крутішають. І знову питає Дарина в Романа: „Коханий мій, чи скоро твоя хата?” Десь блиснув великий хрест. Роман підняв руку: „Ось — зараз прибудемо!” Серце занило в Дарини. А кінь дереться на стрімку кручу і ніби тінь ковзає над глибокими проваллями, над страшними безоднями. Але ось він зупинився. Перед Дариною невелика капличка з хрестом, а поряд — розчахнута величезна могила.

Глянула Дарина — і все зрозуміла. Нажахана, вона стрибнула з коня і впала на паперть. „Ось воно що! О Боже, Боже, врятуй мене!” Вона заридала й заломила руки. Дивиться на неї Роман сумним поглядом. „Так ось як ти мене кохала??! — Голос його знуджений і докірливий. — Невже ти боїшся свого Романа, невже ти боїшся смерті?” Але Дарина все плаче й ломить руки. — „Ти не бійся, ми не помремо ніколи: наше кохання не може вмерти, воно грітиме наші груди і змусить битися наші серця... Ти ж бачиш, — моє кохання не дозволило мені вмерти, воно примусило мене підвестися з могили і привело до тебе”. Але Дарина все плаче й ломить руки. І знову Роман умовляє її: „Іди до мене! — голос тремтить у неземному благанні. — Дай мені покою, дай мені щастя!” Кінь, опустивши голову, тихо зійшов до могили. „Бачиш, Дарино, кінь-друзяка і той не кинув мене, невже ти, моя єдина, невже ти покинеш мене?” Та Дарина все ридає й заломлює руки.

„Дарино, ми тільки вдень лежатимемо, поки гомонять люди, але як тільки зайде сонце і срібний обідок місяця виокреслиться в небі, — тоді розкриється наша могила і ми знову вийдемо на землю”.

А місяць уже блідне; дмухнув ранковий вітерець, потягло вологістю, пролетіла зграйка куликів. Зарум'янілося на сході.

З відчаєм умовляє він Дарину: „Швидше, швидше, кохана моя, вже сонце близько!”

Вона надивляється в його променисті очі: скільки любові, скільки суму в них! — „Дарино! — однією ногою він ступив до могили. — Кохана моя!” Він блідне і ніби тане в повітрі...

„Єдина моя!” — дороге обличчя благально дивиться на неї, руки простягаються востаннє.

„Бери мене, Романе!” Вона кинулася до нього, він підхопив її на руки, в очах зблиснув колишній вогонь: “Моя Дарина, моя!”

Могила тихо закрилася й покрила обох. Десь далеко вдарив дзвін й, торжествуючи, випливло сонце... Звідтоді кожну ніч, щойно сонце закотиться за гору, а над землею пов’ється туманець та в чистій джерельній воді загойдається вечірня зоря, відкривається широка могила і виходять з неї Роман і Дарина; сядуть вони й пригорнуться, не бачені ніким, і ведуть між собою до світанку тихі ніжні бесіди. Тиша; тільки вітер підкрадеться, підслухає бесіду і перекаже верхівкам дерев, що діється на вершечку самотньої могили.

Так, то не струмки збігають зі скелі в урвище, то котяться сльози Романові й Даринчині; то не калина шумить — то їхні голоси ведуть тиху розмову. Так, то не скеля розділяє струмки, — то Даринчин батько-вбивця, обернувшись на каменюку, і по смерті хоче роз’єднати їх, але дівочі сльози все біжать і підмивають похмурий камінь — і настане час, коли впаде чорна брила і струмки поєднаються на все життя, назавжди...