Забуті слова

Забуті слова

То вже давно було. Мені сім літ минало,

а їй, либонь, минуло двадцять літ.

Сиділи ми в садку, там саме зацвітало,

і сипався з каштанів білий цвіт.

Вона не бавила мене і не учила,

я кидала і забавки, й книжки,

щоб тільки з нею буть, вона уміла

єдину забавку – плести вінки.

Я подавала їй квітки, і листя, й трави

і з рук її не зводила очей.

Здавалося, вона плела не для забави,

а щоб зробить оправу для речей.

В її речах слова котились, наче хвилі,

мов сльози по її замучених братах,

в вінку, здавалось, блідли квіти білі,

і в'янули слова журливі на устах.

То знов зривалися слова палкі, ворожі,

мов грізні вироки всім тим, що кров лили,

в вінку палали кров'ю дикі рожі,

слова, мов квіти ярії, цвіли.

Шумів зелений лист, а голос той коханий

про волю золоту співав мені, –

в вінку мінився злотом ряст весняний,

і золотим дощем лились пісні…

То вже давно було. Давно пора минула

таких червоних необачних слів;

либонь, вона й сама про них забула –

хто дбає про вінки, що замолоду плів?

І я забула їх, не пригадаю й слова

з тих наших довгих запальних розмов,

а тільки барва їх, мелодія раптова

тепер, як і тоді, мені бунтує кров.

І та мелодія не може заніміти:

не раз, як тільки лист од вітру зашумить

чи блиснуть проти сонця ярі квіти,

вона зненацька в думці забринить.

Неначе хто її поставив на сторожі,

щоб душу в кождий час будить від сна,

щоб не заглухли в серці дикі рожі,

поки нова не зацвіте весна.