Записки НТШ/65/Причинок до історії переселення «турецьких Запорожцїв» на Кубань

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Записки НТШ/65 (1905
Симон Петлюра
Причинок до історії переселення «турецьких Запорожцїв» на Кубань
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Причинок до історії переселення „турецьких Запорожцїв“ на Кубань.
Подав Симон Петлюра.

Зруйнованнє в червнї 1775 р. Запорожської Сїчі і заведеннє росийським урядом на території Запорожа нового полїтичного, громадського та економічного ладу, що як найрадикальнїйше розходив ся з ранїйшим, виробленим на Запорожі в продовж цїлих столїть, і нищив всі „права та вольности“ Запорожцїв, викликав, як відомо, досить значну еміґрацію серед останнїх. Невеличка ґрупа еміґрантів знайшла захист, правда на деякий час, на польській території, а власне в повітах Київського та Брацлавського воєводств[1], але головним пунктом еміґрації була, безперечно, Туреччина. Натуральні багацтва дунайського района, призначеного Портою для поселення Запорожцїв, традицийне невтручаннє турецького уряду у внутрішнє життє еміґрантів, що давало можливість останнїм жити відповідно тим традиціям та орґанїзацийним формам, яві вироблені були на Запорожі і в основу яких клались як найширші автономні права одиницї і цїлої сїчової орґанїзації, економічна незалежність, особливо на перших порах, свобода від державних податків, вільне користаннє землею — все се давало занадто привабні умови для еміґрації Запорожцїв власне до Туреччини, як найблизшої, сусїдньої держави, що забезпечувала еміґрантам і de facto і de iure майже всї ті права, якими вони користались в рідному краю ще за лїпших часів істнування Запорожа. І от з огляду на те все, що для „свободолюбних“ Запорожцїв було змістом цїлого життя, conditio sine qua non його, і чого тепер не признавав росийський уряд, і повстала еміґрація Запорожцїв в Туреннину, як цїлком натуральний акт реакції проти нового ладу життя, який почав заводити на Запорожі росийський уряд, як перший спосіб зберегти від гнобителїв все те, що було найбільш сьвятим і неминуче потрібним в очах пригноблених.

Повставши з таких мотивів, як бачимо полїтично-економічних, еміґрація чим дальше все більше і більше розросталась. Не дивлячись на те, що уряд росийський вживав всїх можливих способів, аби затримати еміґрацію і в тій цїли збільшував залоги в Сїчі і в иньших містах Запорожа, розставляв по Богу та Днїстрі чимало полків „для охорони кордону від Кримсько-турецьких земель і для унеможливлення утечі в сї землї Запорожцїв“[2], по шляхах та дорогах ставив застави і взагалї вживав „всѣ лучшіе осторожности и изслѣдованія“[3], — не дивлячись на всі сі репресиї, еміґрація прийняла такі розміри, що уже за рік після зруйнування Сїчи, а власне до липня 1776 р. число еміґрантів-запорожцїв в Туреччині сягало 7000 чоловіка[4].

Поголоски про те, що „добре буде Запорожцям і під Турком жити“, що „Турчин нас добре знає“ і тому прийме до себе і що

„Ой находились да у кінець Дунаю
„Та до купи лимани,
„Бо там наших Запорожцїв
„Сорок тисяч проживали“ —

мали широке росповсюдненнє серед народнїх мас на Запорожі і дїйсно не були самим лише утвором народньої поетичної творчости без живого реального змісту, але мали під собою більші-меньші фактичні підстави. А як такі, вони, укупі з сьвідомою аґітацією тих еміґрантів, що повертали з Туреччини на Запороже зі спеціяльною місією ширити думки про еміґрацію з Запорожа в Туреччину[5], відогравали ролю помічного фактора в збільшенню числа еміґрантів.

Все се не могло не завдавати клопоту росийському урядови, а самий факт осїдання еміґрантів в землях, що сумежили з росийським кордоном, був цїлком небезпечний з полїтичного боку і грозив в недалекій будучности викликати досить небажані і неприємні явища. І от ми бачимо, що з огляду на сю небезпеку, росийський уряд уживає ріжних способів, щоб з одного боку унеможливити еміґрацію — і для сього вживає всїляких репресалїй, згаданих нами вище, а з другого — заходить ся також над тим, аби повернути назад тих, що вже виеміґрували в Туреччину. Вже за рік після зруйновання Запорожа кн. Потьомкін радить кн. Прозоровскому[6], що проектував „вимагати“ від Порти видачі запорожських еміґрантів, піклуватись „всѣми ласкавыми образами привлечь ихъ къ возвращенію въ отечество“[7]. Але заходи сї „ласкавыми образами“ полагодити справу, вкупі з видаваними царицею Катериною II в роках 1779 і 1780 маніфестами, в котрих вона обіцяла повну амнестію „бѣглецамъ… самовольно отлучившимся за границу“[8], мали не багато успіху. Повертали ся одиницї, в лїпшім разї десятки. Решта — тисячі — не слухали закликів уряду і свого боку піклувалась про те, аби скорше і формально стати підданими Порти і таким робом на все позбавитись „тиранической руки Россіи“[9].

Не вважаючи на се, росийський уряд всеж не залишає своїх намірів намовити до повороту „невірних Запорожцїв“ — такий епітет придбали еміґранти в устах уряду в противенство „вірним“ козакам, що залишились на території зруйнованого Запорожа і увійшли потім, як головний кадр, в т. зв. „чорноморське козаче військо“. До здійснення сих намірів уряд іде новими шляхами: засилає до еміґрантів спеціяльних аґентів, на обовязку яких лежало переконати „заблудшихся безумцов“ повернути назад в Росію[10], видає до них проклямації, в яких — як се робить Потьомкін, в імени цариці обіцює „прощеніе за оставленіе отечества“, а від себе „защиту и покровительство“ і користаннє тими правами, якими надїлено було військо „вірних козаків“ чорноморських[11], нарешті заохочує старшину сих останнїх допомогти йому можливими способами в тій справі.

І дійсно, старшина „вірних козаків“, особливо кошовий Чепіга і військовий судія Головатий силкують ся з свого боку ужити всїх способів, аби допомогти урядови і таким робом заслужити „ласки та вниманія“ царицї та вищого росийського начальства[12]. Способами сими старшина не перебирає. Досить ілюструвати се нехтуваннє старшини моральними мотивами прикладом Антона Головатого, котрий під час війни Росії з Турціею 1787–1788 р. пустив поголоску, що „по заключеніи съ Турками мира, всѣ турецкіе Запорожцы будутъ выданы Россіи, какъ военные дезертиры“[13]. Поголоска не мала, звичайно, під собою жадного фактичного ґрунту, але певний вплив на еміґрантів і еміґрацію вона відограла: поголоска ся, як сьвідчить один офіціальний історик чорноморських козаків[14] не одного „черноморца удержала отъ постыднаго (sic!) перехода за Дунай къ невѣрнымъ козакамъ и гибельно подѣйствовала на нѣкоторыхъ, принявшихъ законъ Магомета. Эти отступники отъ вѣры христіанской, по выраженію казаковъ, потурчились, чтобы не считаться русскими козаками и навсегда уже остаться въ турецкой державѣ безъ выдачи русскимъ при заключеніи мира съ Турціей“.

Спосіб, на який зважив ся Головатий, щоб „заслужить ласки и милостей“ від росийського уряду, нагадує анальоґічне поводженнє в подібній же справі не меньше відомого кошового Гладкого, котрий для привернення „турецьких Запорожцїв“ на свій бік і виводу їх з Турції, пустив „вымышленные слухи о томъ, что по случаю предстоящей войны съ Россіей, Султанъ намѣренъ переселить Запорожскую (Дунайську) Сѣчь въ Египетъ“[15]. Сей — так характеристичний для морального образу і дїяльности двох віддалених один від другого цїлими десятолїттями проводирів і дїячів „вірних“ козаків, стає улюбленим і для всїх иньших, хто силою ріжних умов брав участь в приверненню назад „під могучую руку Россіи“ турецьких Запорожцїв.

Не зайвою, а досить характеристичною ілюстрацією таких заходів — такої сьвідомої брехнї, може стати один епізод дїяльности херсонського воєнного ґубернатора, відомого Дюка-де-Рішельє, що відкриває новий бік в дїяльности визначеного „устроітеля“ Новоросийського края.

Треба зазначити, що ті „печені голубцї“, якими уряд силкував ся привернути назад „безумцевъ“ і „затвердѣлыхъ въ грубости“ еміґрантів і які виставляв він перед ними в конкретній формі повної амнестиї „за самовольное оставленіе отечества“, користання тими „благами“ і правами, якими було надїлено військо чорноморських козаків, і нарештї в формі „пожалованія имъ чиновъ и милостей від императрицы“[16], були пустою фразою без жадного реального змісту для цїлої маси еміґрантів, що ранїш на власній шкурі пересьвідчились в щирости такої полїтики. Але всеж ся полїтика мала позитивні наслідки, хоч би тілько що до одиниць з поміж еміґрантів. Ловлячись на гачки такої полїтики поодинокі еміґранти повертали назад в Росію, приносили спокуту в „самовольномъ оставленіи отечества“ і здебільшого „опредѣлялись на службу въ Черноморское войско“, звичайно з осторогою „что впредь за подобное взыщется по всей строгости законовъ“.

Таким еміґрантом був певно і Йосиф Білецький. Як видно із спеціяльного „дїла“ кубанського військового архива[17], Білецький проживав ранїш на Дунаю; але року 1804 — з яких мотивів, невідомо — він повернув ся в Росію і звернув ся до одеського воєнного ґубернатора Дюка-де-Рішельє, головного начальника чорноморського війська, з проханнєм приняти його в се військо. Рішельє відослав Білецького до тавричеського ґубернатора Мертваго, щоби той полагодив якось справу. Очевидно, Білецький показав ся Мертваго чоловіком небезпечним; дуже може бути, що він прийняв його за післанця від турецьких Запорожцїв до чорноморських козаків зі спеціяльним дорученнєм перемовити останнїх в Туреччину, можливо також, що Мертваго хотів пересьвідчитись в щирости симпатий Білецького до Росії, але будь що будь останнїй на допитї „внушилъ подозрѣніе“ і на підставі сього „задержанъ подъ стражею“. Як довго довелось сидїти „під стражею“ Білецькому, із „дїла“ не видко, але видко що на волю його випущено 30 червня 1804 р., і власне на основі наказу мінїстра внутрішних справ, до якого, очевидно, Мертваго удавав ся за близшими інформаціями що до полагодження справи Білецького[18]. На основі тогож таки наказу мінїстра, Білецькому дано пашпорт і відправлено „для причисленія его въ число Черноморскихъ казаковъ“ і певно з наказом, як се вживалось в подібних випадках[19], „чтобы слѣдовалъ поспѣшнѣе не проживая праздно нигдѣ“ по дорозї. Укупі з сим Мертваго конфіденціяльно наказував Бурсакови, кошовому атаманови чорноморського війська, аби той піклував ся „имѣть непримѣтное наблюденіе за поведеніемъ сего запорожца Бѣлецкаго, не оскорбляя ни мало и не давая вида, что онъ подозрѣваемъ“. Колиб Бурсак зауважив щось такого „неблагомышлящаго“ з боку запідозреного, то в такім разї йому рекомендовалось „взявъ приличныя мѣры“, зразу ж повідомити про се його, Мертваго[20].

З другого боку і Рішельє досить рішучо наказував Бурсакови, аби він навернув Біледького, щоби сей останнїй „отозвался къ брату своему, находящемуся между турецкими запорожцами объ оказанныхъ ему у насъ милостяхъ“, і колиб примітив „охотное къ тому расположеніе“ з боку Білецького, то щоб порадив йому, „что онъ — Білецький — можетъ изъяснить во ономъ письмѣ, что хотя и послѣдовалъ съ нимъ нѣкоторый и имъ извѣстный случай (себто той арешт), но сіе ошибкою или по какимъ либо недоразумѣніемъ учинено и что въ прочемъ онъ по войсковому пріѣму и по выгодности своего состоянія весьма доволенъ, и приглашаетъ и ихъ воспользоваться онымъ безъ всякаго сомнѣнія подобною монаршею милостію“[21].

Таким робом вищий уряд росийський в особі Рішельє і Мертваго давав в руки Бурсака цїлу програму поводження з Білецьким і головними цїлями тої програми було з одного боку упевнитись ріжними аґентурними засобами в щирости спокути Білецького, а з другого, покористувати ся ним в справі повернення в Росію турецьких Запорожцїв. Бурсак досить ясно зрозумів і енерґічно виконав полїтику вищого уряду. А як та вся полїтика переводилась в дїйсности, видко, напр, хоча би з отсього листа, який Бурсак „по секрету“ надсилав 29 червня 1805 р. полковому хорунжому Федоренкови, що виконував власне функції доглядача за Білецьким:

„Г-ну полковому Хорунжему Федоренку

„О нахожденіи въ Очуевскомъ рыболовномъ заводѣ сего войска козака Іосифа Бѣлецкаго, о наблюденіи за нимъ въ поведеніи его вы предварены моимъ предписаніемъ отъ 25 февраля сего года N. 202 съ тѣмъ, чтобы вы доносили мнѣ о поведеніи его каждомѣсячно; теперь же предписываю вамъ стороною пріобрѣсти его — Бѣлецкаго — къ себѣ довѣренность, удостовѣрить его о особливомъ къ нему благорасположеніи и всегдашнемъ попеченіи, чтобы онъ навсегда былъ въ благосостояніи; узнать также стороною, какъ онъ принимаетъ я чувствуетъ всѣ тѣ мои расположенія къ нему относящіеся; тогда уже, пригласивъ его къ себѣ, и наединѣ самимъ вамъ о всемъ вышеписанномъ отъ имени моего удостовѣрить, между тѣмъ войтить въ разговорѣ о прежнемъ его положеніи и, сравнивая оное съ нѣнышнимъ, дать ему почувствовать, что нѣнѣшнее превосходитъ то, въ каковомъ онъ былъ въ Азіи, мѣстѣ отдаленномъ отъ отечества, сродниковъ и знакомыхъ и не приносящемъ въ жизни никакого удовольствія, кромѣ частаго оскорбленія, чувствуемаго отъ тѣхъ, кому онъ только по одной своей волѣ принадлежалъ, безъ вниманія объ его состояніи и заслугахъ, словомъ безъ человѣколюбія; напротивъ того, показать, что здѣсь въ отечествѣ по всемилостивѣйшему вниманію Государя Императора и тѣхъ начальниковъ, коимъ представлено право, всегда простирается попеченіе о заслугахъ и уваженіи оныхъ во всякихъ состояніяхъ; съ тѣмъ вмѣстѣ сказать, что и всѣ тѣ товарищи его, кои нынѣ находятся въ Турецкихъ Запорозцахъ въ Азіи, воспользовались бы вышеписаннымъ вниманіемъ всемилостивѣйшаго Государя нашего и благосостояніемъ своимъ въ Россію къ совмѣстному съ онымъ Бѣлецкимъ здѣсь въ войскѣ жительству отъ столь гнуснаго азіатскаго порабощенія, въ коемъ нынѣ они находятся, — внявъ вниманію на сіе Бѣлецкаго и отзыву, ежели оной будетъ къ симъ наклоненіямъ согласенъ, тогда его именемъ моимъ удостовѣрить, что они при ономъ вниманіи получатъ полное Всемилостивѣйшее прощеніе по возвращеніи своемъ сюда, яко люди имѣющіе совѣсть и приносящіе въ нѣкоторой своей легкомысленности самовольное признаніе, на которое здѣсь сверхъ чего и законы полагаютъ тоже уваженіе, и онъ, яко ходатай о томъ, в особливомъ будетъ уваженіи, здѣлавъ примѣрную Государю нашему услугу, пріятную ему, Всевышнему и человѣчеству; и наконецъ, сказать, что все то безъ всякихъ затрудненій исполнить можетъ, подписавъ только письмо къ брату его, въ Азіи находящемуся, при семъ прилачаемое, которое сказать, чтобы было вѣрно къ нему доставлено: я буду просить нашего военнаго губернатора[22], которому не уgущу и его Бѣлецкаго всероссійскому престолу всеподаннѣйшаго въ ономъ усердіи описать, о подписѣ имъ коего письма наклонить вамъ его миролюбиво по вышеписаннымъ убѣжденіямъ, продолжая и впредь обхожденіе съ нимъ такъже благосклонное, удостовѣривать его при случаяхъ именемъ моимъ, что я особливаго продолженія попеченія моего о благосостояніи его и всѣхъ тѣхъ имъ приглашаемыхъ изъ Азіи на возвращеніи сюда никогда благодѣянія оставить не могу по должности моей, возложенной на меня отъ Всемилостивѣйшаго Государя по законамъ его. По подпискѣ имъ Бѣлецкимъ того письма, оное тогдажь прислать ко мнѣ при вашемъ рапортѣ чрезъ нарочнаго съ обстоятельнымъ описаніемъ исполненія имъ моего вамъ предписанія, наклоненія по оному отъ васъ Бѣлецкаго и его разговоровъ при соглашеніи на оное будущихъ“[23].

Очевидно і Федоренкови і иньшим небагато довелось покласти працї над тим, аби упевнити Білецького в величезній, навіть унїверзальній, по думцї Бурсака, вазї для „Бога, Царя и всего человѣчества“, яку міг мати один підпис його ймення на виготовленім Бурсаком листї до брата Білецького і иньших турецьких Запорожцїв, проживавших в Азії „подъ гнуснымъ азіатскимъ порабощеніемъ“. Доволї єзуїтська полїтика, якій мусїв підпасти Білецький, скоро дали свої позитивні наслїдки, бо вже за два місяцї, а власне 24 серпня Барабаш, смотритель ачуєвських риболовних заводів, де проживав по наказу чорноморського військового уряду „бувший турецький запорожець Білецький“, відписував Бурсакови, що „присланное при предписаніи… письмо къ брату (Білецького), находящемусь въ Азіи, куреня Батуринскаго… козаку Игнату Ковалю, оной Бѣлецкій подписалъ и просилъ Вашего Высокоблагородія написать увѣрительное отъ себя письмо тамошнему кошевому Самѣлѣ Гаркушѣ, кой получа, увѣряетъ онъ Бѣлецкій, дѣйствительно пригласитъ и другихъ согласиться выйти“[24].

Укупі з сим Барабаш повертав Бурсакови і зложений останнїм лист до турецького Запорожця, брата Білецького, тілько за власноручним підписом самого Білецького. Текст сього в кождім разї інтересного листа такий:

„Любезный мой братецъ Игнатъ!

Возвратясь въ Россію, въ нѣдра нашего отечества, подъ скипетръ нашего Всемилостивѣйшаго Государя Императора, получа отъ него же въ коловратности моей прощеніе, здѣланной, какъ и вамъ извѣстно бытіемъ отъ законнаго Его Величества подданства въ Азіи, и находясь нынѣ на жительствѣ въ войскѣ Черноморскомъ, составленномъ изъ прежнихъ Запорожцевъ, жительствующихъ на Кубани, не могу нахвалиться довольно передъ вами о моемъ состояніи и изобразить, какъ спокойно жительствуютъ здѣсь оные наши сослужители, находясь подъ мудрымъ правленіемъ Всемилостивѣйшаго Нашего Всероссійскаго Государя Императора, всѣ имъ представлены здѣсь выгоды, какъ въ землѣ на всякую ихъ потребность, такъ и въ рыболовныхъ заводахъ и прочемъ, а я пожелавъ и прибывъ сюда, нахожусь по особливому о мнѣ попеченію Кошового здѣшняго въ рыболовномъ войсковомъ заводѣ въ Очуевѣ, въ мѣстѣ для меня выгодномъ и имѣю отъ трудовъ моихъ доходъ, который на всѣ мои труды есть довольный, а со временемъ думаю заводиться и хозяйствомъ и тако, жизнь мою не соединяю уже нынѣ ни съ какою моею коловратностью, есть для меня блаженственная, тѣмъ паче, что я нахожусь въ нѣдрахъ природно-любезнѣйшаго (sic!) своего отечества при моихъ соотчичахъ, воздаю предъ Всевышнимъ покаяніе въ прежней моей коловратности, подобно нынѣ вашей, полагаю, любезнѣйшій мой, что вы, я думаю, заключаете, когда произошелъ надо мной извѣстный вамъ случай, что содержимъ былъ подъ стражею, что я уже въ неизвѣстныхъ мѣстахъ нахожусь, но оной послѣдовалъ отъ тѣхъ малыхъ частныхъ начальниковъ, кои обо мнѣ не знали, но когда до вышняго дѣло дошло, то получилъ я тотъ часъ чрезъ донесенія ихъ Всѳмилостивѣйшему Государю нашему изъ подъ караула свободу и отъ всякаго меня наказанія за вѣроломность мою, что я по волѣ моей былъ въ Азіи, прощеніе, которое и вамъ, яко подобнымъ мнѣ, также оказано будетъ, ежели вы согласитесь возвратитесь въ свое отечество въ Россію, въ чемъ васъ Всевышнимъ Богомъ увѣряю, да и можетъ ли оное послѣдовать здѣсь въ Россіи, когда Государь есть истинно всемилостивѣйшій и законы его на приносящихъ въ легкомысленности своей, какова есть ваша, и моя была, самовольное признаніе, полагаютъ тоже уваженіе, о семъ, любезнѣйшій братъ, я увѣренъ отъ тѣхъ здѣшнихъ начальниковъ, кои мнѣ тоже при выходѣ изъ Турціи сюда сказали и въ томъ меня увѣрили; да я сверхъ того много и отъ другихъ слыхалъ, слѣдовательно, какое же есть въ томъ еще сомнѣніе и какъ можно противъ сего другого чего надѣяться отъ столь Всемилосивѣйшаго Государя, какъ только со всемилостивѣйшимъ благоволеніемъ призрѣнія и помилованія васъ приносящихъ признаніе въ легкомысленности своей и непріятно-ли Его Императорскому Величеству будетъ признаніе и возвращеніе ваше подъ скипетръ державы его.

И такъ единою истиною увѣривъ васъ во ономъ, прошу васъ усерднѣйше и прочихъ прежнихъ моихъ сослужебниковъ, находящихся и нынѣ въ Азіи внять совѣту моему, возвратиться от столь постыднаго азіатскаго рабства въ Россію, въ нѣдра своего отечества и просить, у кого слѣдуетъ о повелѣніи васъ здѣсь въ Черноморіи вмѣстѣ съ вашими соотчичами тутъ съ видѣвшись съ вами, чего я искренно желаю, и нетерпыливо ожидаю; будемъ продолжать спокойную жизнь и блаженствовать подъ скипетромъ природнаго нашего всемилостивѣйшаго Государя.

пребываю съ истиннымъ моимъ къ вамъ, любезнѣйшій братъ, почтеніемъ и усердіемъ, всегда любезный братъ и покорный и усердный Іосифъ Бѣлецкій.

Августа 1805 года.

Очуевъ въ Черноморскихъ предѣлахъ[25].

Чи дїйсно сей лист надісланий був в Туреччину до брата Білецького, і коли був надісланий, та які мав безпосередні фактичні наслїдки, — певних вказівок на се в „дїлї“ та і взагалі в кубанському військовому архиві, бракує. Так само бракує в історичній лїтературі і данних про зносини Дюка-де-Рішельє з кошовим Самійлом Гаркушею, якого Білецький певно ототожнює з Самійлом Калниболотським[26], котрий був кошовим у „турецьких Запорожців“ коло 1807 року.

Та будь що будь поданий нами зразок заходів Росийського уряду в справі повернення з Туреччини назад в Росію „безумцевъ“, „легкомысленныхъ“ и „закоренѣлыхъ въ грубости“ Запорожцїв являєть ся досить характерним для державної полїтики названого уряду, тої прехвальної полїтики „ласк“ і „обіцянок“ і „милостей“, що тілько має їх на папері, а наколи щось і реального дає з них, то лише з огляду на мотиви досить неморального порядку.




  1. П. Ивановъ „Къ исторіи запорожскихъ казаковъ послѣ уничтоженія Сѣчи“. — Зап. Одес. Общ. Истор. и Древн. т. XXV, стр. 20.
  2. Скальковский. Исторія Новой Сѣчи, ч. III, стр. 200; Дубровинъ — Присоединеніе Крыма къ Россіи, т. I, документ з 9/IX 1776 р.
  3. П. Ивановъ, цитов. праця, стр. 24.
  4. Ibid. стр. 27.
  5. Ibid. стр. 29.
  6. Кн. Прозоровский був начальником військ, що кватирували в 1776 р. в Азовській та Новоросийській ґуб.
  7. Дубровинъ, Военно-историч. матеріалы, вип. IV, стр. 95.
  8. Полн. Собр. Зак. Рос. Имп. 1779 г. N. 14,780, 5 мая, N. 18,006.
  9. П. Ивановъ, цит. праця, стр. 37.
  10. П. Ивановъ, стр. 37; примѣч. 4.
  11. П. Короленко „Черноморцы“ Ист. моногр., с. 4–6; пор. його ж „Предки Кубанскихъ казаковъ на Днѣстрѣ“ с. 12.
  12. Дмитренко. „Сборникъ Историч. матер. по исторіи Кубан. казач. войска, т. III, стр. 55 і далї.
  13. Короленко. „Предки Кубанскихъ казаковъ на Днѣстрѣ“, стр. 107–108.
  14. Короленко.
  15. Русская Старина 1881 г. кн. 2, стр. 383.
  16. Дмитренко. „Сборникъ Истор. матеріаловъ по исторіи Кубанскаго казач. войска, т. I, стр. 61–62, 63–64 і далї; т. II стр. 39 і далї.
  17. „Дѣло о наблюденіи за бывшимъ турецкимъ Запорозцемъ Іосифомъ Бѣлецкимъ, присланнымъ въ войскѣ сіе въ поведеніе“. Войск. Арх. Куб. каз. войска Общ оп. 492; св. 35, кн. 109.
  18. Дѣло Войск. Арх. Куб. каз. войска кн. 109; общ. оп. 492; св. 35, л. 1.
  19. Дѣло Войск. Арх. Куб. каз. войска кн. 120; общ. оп. 530; св. 38, л. 68 і др.
  20. Дѣло Войск. Арх. Куб. каз. войска кн. 109; общ. оп. 492; св. 35, л. 1.
  21. ibid. л. 12.
  22. Себто Дюка-де-Рішельє.
  23. Дѣло Войск. Арх. Куб. каз. войска общ. оп. 492; св. 35, кн. 109, N. 1125.
  24. Ibid. л. 18.
  25. Дѣло Войск. Арх. Куб. каз. войска общ. оп. 492; св. 35, кн. 109, л. 15–16.
  26. Кондратовичъ. „Задунайская Сѣчь“ Кіев. Стар. 1883 г. т. I, стр. 53, 270, 296.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Австрії.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1924 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 1997 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1926 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.