За Державність/1/З величнього минулого
|
|
ІЛЬКО ГАВРИЛЮК. |
Десять років минуло з дня проголошення IV Універсалу, в якому стояли памятні слова:
„Від нині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні в кого незалежною, Вільною Суверенною Державою Українського Народу“.
Ці слова раз і назавжди, здавалося, здійснювали ту остаточну мету, за яку Україна змагалася кілька віків. Але сталося инакше. З перших же днів проголошення Універсалу треба було змагатися за здійснення тих ідеалів, які в ньому проголошувалися. Почалися роки невпинного змагання, роки надлюдської боротьби.
Десять років минуло з того часу, а перед очима проходять спогади і події всього пережитого, такі свіжі, такі яскраві, наче все діялось вчора.
Було кілька днів до відкриття Всеросійських Установчих Зборів, Я був обраний до цих Зборів від Херсонщини. Окрім мене, з українців на Херсонщині ще було обрано: професора М. Гордієвського, інженера В. Голубовича, В. Чехівського та вчителя Тришевського, нині вже небіжчика, забитого большевиками.
Владу в Росії на той час вже захопили большевики, й ми — українські представники — добре розуміли, що законодавча праця буде там неможлива, але все-таки вирішили зїхатися, аби заманіфестувати нашу солідарність і проголосити свою деклярацію. Де-яким представникам пощастило добратися до Петрограду, а де-які, серед них і я, не встигли, бо комунікація вже й під той час стояла зле, а Установчі Збори по першій же добі большевики розігнали.
Тоді Український Уряд видав наказ, аби всі члени Всеросійських Установчих Зборів від України зібралися у Київі й приняли участь в парляментарній праці Центральної Ради.
Ще задовго до проголошення IV Універсалу, большевики, користаючи з революції, мали можливість і на Україні провадити цілком вільну пропаганду своїх їдей.Користаючи з неосвічености і малосвідомости робітництва й селянства, взялися вони до роботи: до сіяння розбрату між українськими масами та інтеліґенцією; ріжними провокаціями викликали вони між українським суспільством недовірря до Українського Уряду та Центральної Ради.
Уряд наш на той час не мав ще по всіх місцях своєї незалежної адміністрації, а через те робота большевицьких орґанізацій розвинулася до жахливих розмірів. Становище ставало чим-раз тяжче. Треба було рятуватися. Вжито було всіх заходів щодо орґанізації певних національних військових частин, а на фракційних нарадах раз-по-раз піднімалися дебати про видання акту цілковитого відокремлення від Московщини.
Але на той час по всій Україні, й особливо біля Київа, були ще великі російські залоги, які що-раз більше большевичились і таким чином утворювали для нашої праці несприятливі й тяжкі обставини.
Незабаром велика російська частина, розташована на лівому березі Дніпра, з величезною артилєрією, збольшевичилася вкрай і зачала одверто готовитися до маршу на Київ. Центральна Рада й Уряд опинилися перед великою небезпекою.
Не зважаючи на те, що праця над зорґанізованням українського республіканського корпусу ще не була закінчена, наш Уряд вирішив узяти ініціятиву до своїх рук і збольшевичену залогу на Чернигівщині зліквідувати. В той час, окрім заложеного вже давніше полку імени Богдана Хмельницького, зорґанізовано ще полки: гетьмана Петра Дорошенка та гетьмана Павла Полуботка; решта-ж полків, як полк імени Тараса Шевченка, понтонний та авіяційний курінь і инші, були ще в стадії формування, отже не боєздатні. Не вважаючи на те, Уряд все-таки видав наказ обезброїти збольшевичену залогу й вислати всіх салдатів росіян за межі України. Наказ цей українські відділи виконали блискуче, і в час прибуття членів Всеросійських Установчих Зборів до Київа, безпосередньої загрози для нашої столиці вже не було.
Разом із цими подіями почалось і офіційне загострення між Українським Урядом та „Російським Совітом Народніх Комісарів“. Большевицький „Совіт“ уперто домагався, щоби Український Уряд вислав до Росії величезну кількість хлібних запасів безплатно. Український Уряд, звичайно, цю вимогу відкинув, сповістивши, що між Україною та Росією можуть бути лише торговельні зносини, на підвалинах справедливого обміну або платні валютою. Большевицький Уряд, одержавши таку відповідь, постановив захопити українські землі силою. Разом із своїми ставлениками „Харківським Совітом Народніх Секретарів“ він кинув на Україну, під проводом Муравйова та Антонова з одного боку, й відділів „Харківського Совіту“ з другого, значні військові відділи. Для України зачалися часи страшні й траґічні. А сил було так небагато. Наші частини, що билися з большевиками на фронтах без резервів, без відпочинку, вже знесилювались і на допомогу їм довелося вислати, під командою Симона Петлюри, частину залоги з Київа, а саме: полк імени Петра Дорошенка, полк імени Павла Полуботка та курінь чорних гайдамаків. У Київі залишилися: Курінь Вільного Козацтва (охотники-юнаки) та полк імени Богдана Хмельницького. Події розвивалися надзвичайно хутко.
Зажерлива політика большевиків остаточно переконала всіх наших державних діячів у неможливості федерації; партії, які до того часу не хотіли визнавати самостійности, вже in corpore заговорили про політичне відокремлення. До того ще спричинилося й те, що до Київа повернулася з Берестя наша мирова делегація, на чолі з В. Голубовичем, і в свойому звіті заявила, що їй поталанило переконати центральні держави, щоби вони не мали нічого проти, коли б Центральна Рада захотіла оголосити Україну самостійною, суверенною державою, та заручитися згодою, що якби це сталося, то цю самостійність центральні держави визнають і підпишуть мир з Україною окремо, як із державою, цілком суверенною. До цього, кроку й зачав гарячково приготовлятися офіційний український Київ.
Працювати доводилося в атмосфері дуже напруженій, в обставинах надзвичайно тяжких. Члени Центральної Ради та Уряду майже не спочивали. Часто засідання Центральної Ради тривали до години 2–3-ої ночи, а о 8–9 годині ранку праця починалася знову, і всі були на своїх місцях. Найбільше уваги уділювалося орґанізації війська, мировим пертрактаціям та спроєктованню четвертого Універсалу.
Большевицький Уряд, довідавшися про наші плани, вирішив не допустити до проголошення Універсалу й заняти нашу столицю як-найшвидше. Для того він збільшив свої військові сили й, користуючися величезною фізичною перевагою, почав тиснути наші частини на всіх точках. Наш Уряд вислав із Київа на допомогу лівобережній армії останні резерви, а до Київа викликав частини, що були розташовані на Волині та Поділлю.
Тим часом зі зменшення наших сил у Київі скористали місцеві комуністи й розпочали відвертий збройний виступ. Почалася бійка на вулицях міста. Залога наша в Київі була дуже незначна, допомога ще не прибула, а до большевиків все більше й більше приєднувалася всяка наволоч, що тікала з тих частин, які ще так чи инакше не встигли розпорошитися на фронті. Большевики захопили вже частину міста, що прилягала до Дніпра, заняли навіть арсенал і посувалися залізницею до двірця. Всі зусилля наших частин було звернено на те, аби затримати в наших руках залізничі пункти й осередок міста, де засідала Центральна Рада. За ці райони боротьба велася найбільш уперто. Український нарід, що повстав до бою за найвище, найсвятіше право національного визволення, відпирав ворожу навалу — один проти десятьох. Цією героїчною боротьбою він наче хотів стерти, з душі своєї ту ганебну пляму рабства; яка протягом поколінь тяжила над українською нацією.Одного ранку большевикам удалося настільки відіпхнути наші сили, що бій почався недалеко від будинку Центральної Ради. Кров лилася й біля університетського саду, й на розі Хрещатика та Фундуклієвської, й на розі Великої-Володимирської та Прорізної вулиці. Кулі долітали вже до Центральної Ради, яка відбувала свої засіданння. Холоднокровність депутатів і бажання довести свою працю до кінця були надзвичайні. Нікому й до голови не приходило кинути працю й шукати спокійного кутка. Навіть тоді, коли большевики були майже біля будинку Центральної Ради, коли кулі падали на склянну баню, й над залею засідань сипалося розбите скло, — посли не кидали своїх місць. Голова Ради професор М. Грушевський спокійно підвів догори очі, характерним рухом потаргав свою апостольську бороду й упевнено промовив: „Будемо провадити нашу роботу далі“.
Минуло ще кілька годин. Розглянено чергові питання й оголошено перерву на дві годині для обіду. Який уже там міг бути обід, коли нормальний стан у місті було порушено, ресторани й їдальні зачинено, хліба вже не було й тільки де-не-де можна було купити кусень якогось сухаря та шматок запліснівілої ковбаси, сала або риби. Проте члени Центральної Ради почали потроху розходитись.
Виходити головними дверима було неможливо: бій ще точився. На дверях і ґанку зібралося чоловіка з тридцять депутатів. Декілька з них, а між ними й пані Старицька-Черняхівська та пані Мірна, вирішили були йти, але, зробивши кілька кроків, мусіли вернутися: кулі літали вздовж і впоперек. Тоді вся ця група, а в тім числі і я з В. Голубовичем, вийшли бічними дверима через сусідній двір на вулицю, й через неї — до Миколаївського саду. Праворуч, на розі великою плямою червоніла кров.
— Боже мій! — звернувся я до Голубовича, — тут рано стояли наші вартові, й це, певно, їхня кров!
Він нічого не відповів. Тінь страждання пробігла по його обличчю; худий і блідий, він зблід ще більше, зігнувся й, перебігаючи від дерева до дерева, попростував через сад.
Стрілянина тривала цілий день. Проте на вечірнє засідання зібралися всі депутати. Становище наше гіршало з кожною годиною. Проєкт Універсалу закінчувався й на другий день мав поступити на розгляд фракцій Центральної Ради.
По відомостях, які поступили до військового міністра, наші справи на фронтах теж гіршали, Щоби спасти становище й дати можливість Центральній Раді обговорити й приняти IV Універсал ще в Київі й, по можливості, в нормальних обставинах, вирішено відтягнути нації сили з фронту ближче до Київа, а де-яким частинам, на чолі з Симоном Петлюрою, прибути й до самої столиці, щоби зліквідувати большевицький виступ. Київській залозі наказано триматися до останньої змоги. І ця невелика залога ідейних, вірних синів України виконала своє завдання до кінця. Майже без спочинку, без їжи, оточена з трьох боків ворогом, вока билася непохитно й кілька днів віддано боронила своїх представників. А серед цих представників, на сором і на жаль, вже знайшлося кілька легкодухів, які почали зневірюватись і тягти „ліву лінію“, допомагаючи большевикам, заважаючи нашій однодушній акції.
Це, власно, й дало привід „Харківським Народнім Секретарям“ до їхніх заяв, що Центральна Рада „подриваєтся ізнутрі“…
Я так і не знаю досі, чи то з наказу нашого Уряду, чи команда залоги зробила це самочинно, але, „беручи на увагу тяжкий і відповідальний історичний час“ (слова коменданта Ковенка), комендантові Київа панові Ковенкові було доручено тих депутатів заарештувати й почати проти них слідство. І я не можу й тепер згадати без хвилювання ту годину, коли це сталося. Хтесь із членів Центральної Ради, чи не Іван Стешенко, голосно промовив, що всі виходи заняті козаками. Серед депутатів почався рух, і в цюж хвилину біля столу президії зявився з кількома козаками комендант Ковенко.
Попрохавши всіх присутніх залишитися на своїх місцях, він почав по списку викликати де-яких депутатів. Ми побачили, що викликаються саме ті, що вели ліву політику. Була напружена тиша. Всі, наче приголомшені несподіванкою, мовчали й намагалися зрозуміти: що-ж буде далі? Чим скінчиться цей випадок, мабуть, перший в історії парламентаризму? Мовчали…
А десь здаля греміли гармати, пахкали рушниці, тарахкотіли кулемети й згуками своїми дратували до краю напружені нерви.
І коли п. Ковенко, оточивши всіх викликаних козаками, оголосив їм, що вони заарештовані й мусять іти за ним, — напруження дійшло до найвищої точки.
Заступник голови Центральної Ради п. Шраг враз підвівся на йоги й різким голосом заявив з цього приводу протест. За ним заявили протести пп. Зарудний і Голубович.
Заарештованих повели.
Де-які депутати тішились, але більшою частиною опанував гнітючий настрій, тим більше, що по якомусь непорозумінню було також заарештовано й бувшого товариша військового міністра Володимира Кедровського, який до лівої течії ніколи не належав і був завжди вірним і щирим громадянином нашої Вітчини.
В той вечір розійшлися всі рано. На душі було тяжко й сумно. Я вийшов разом із професором М. Грушевським, до якого прилучилися його дружина й дочка, що були на хорах, і артист державного театру С. Каргальський, в якого я тоді мешкав. В тому районі, де був будинок М. Грушевського й проти якого за квартал я мешкав, було неспокійно. Начальник охорони Центральної Ради вирядив з нами трьох озброєних козаків, і так ми, тихо промовляючи на болючі теми та вдивляючись напруженими очима в пітьму ночи, поволі йшли до своїх осель.Памятаю добре, як під час цієї подорожи професор Грушевський розвивав свій погляд до большевизму. Зі всією силою своєї ерудиції, він доводив утопічність комунізму, як ідеї взагалі, й абсурдність большевицької совітської системи зокрема. Як потім, вже на еміґрації, цей старий громадський діяч, цей досвідчений європейський політик, міг еволюціонувати аж до повороту в утопічне царство комунізму — для мене цілковита загадка!…
На другий день до Київа прибув Симон Петлюра. У звичайній вояцькій шинелі, з багнетом за плечима, він ішов на чолі чорних гайдамаків, бадьорий, енерґічний. Дивлячись на нього, вірилось, що тепер ми переможемо! Козаки вже й тоді любили його дуже, йшли за ним на все.
В той же день всі військові відділи зеднано під його керуванням. Бій не припинявся й уночі. Другого дня приступом взято арсенал, і до вечора виступ большевиків у Київі було зліквідовано,
Життя почало входити в норму. Знов вирушили трамваї, повідчинялися ресторації, їдальні, крамниці, почали функціонувати театри.
Зявилася можливість нормальної праці в Центральній Раді й по всіх державних інституціях.
Серед таких обставин закінчено IV Універсал, обговорено, виправлено й 22 січня 1918 року пізно вночі цей, великого значіння акт приняла Центральна Рада.
Сталося: Україна — Самостійна Суверенна Держава.
23 січня вже весь культурний світ знав про непохитну волю українського народу.
Того-ж дня Україну, як Самостійну Республіку, визнали центральні держави, й у Берестю підписано мирову угоду.
Другого дня з-за Дніпра почали знову доноситись гарматні вибухи. То латисько-московська навала тиснула наші війська. Майже вдесятеро були більші сили ворога, але українські частини, маючи в душі своїй святий заповіт боротьби за Батьківщину, боролися героїчно й увесь час відступали з боєм.
Все ближче й ближче гарматні вибухи, все більше й більше знесилювалося наше козацтво й не було вже надії втриматися на лівому березі, — треба було відступати за Дніпро, але це вже нас не лякало.
Доля України була правно вирішена у своїй столиці, в свойому парламенті. Самостійність було визнано, мир підписано, й окупація большевиками теренів України — ми знали — буде тимчасова.
Вночі українські відділи відступили за Дніпро до Київа й там закріпилися. Бій тривав цілий день. Большевики кілька разів намагалися перейти на правий беріг, але кожного разу зустрічали героїчний опір і відходили.Спустилися сутінки. Гарматна стрілянина поволі затихала, замовкли кулемети, й тільки час від часу чулися ще поодинокі рушничні постріли.
А тем часом від житомирського шляху наближалася допомога. Ішов полк під командою полковника Петрова з величезним обозом провіянту, зброї й набоїв.
Полк ішов до Центральної Ради, як до Меки української, аби висловити представникам народнім своє співчуття й віддати себе в їхнє розпорядження.
З Центральної Ради вийшли привітати їх: Борис Мартос — від уряду, Микола Левитський (артільний батько) — від Центральної Ради та я — від Установчих Зборів.
Ніколи не забуду палкої промови одного з козаків, який, між иншим, говорив, що хоч він є й простий неосвічений селянин, але серцем і душею відчуває ту правду, за яку змагається Центральна Рада, відчуває, що за них — селян і за Матір Україну борються її члени, і цю правду відчувають також і всі його товариші, що прийшли віддати нам своє життя.
„Чи так, брати, я кажу?“ — звернувся він до своїх товаришів.
„Так! Так! Правда! Правда!“ — як один загомоніли всі козаки.
„Слава Центральній Раді!“ — вигукнув хтось серед них.
І гучне могутнє „слава“ сотень голосів пролунало далеко серед зимової ночи.
Я відчув тоді в душі своїй велику радість і зрозумів, що цей нарід вартий волі, вартий своєї самостійної держави, і вічна ганьба тому, хто цій ідеї зрадить і відступиться від свого рідного народу.
Не менше зворушення викликав своєю промовою й полковник Петрів. Між иншим, він казав: „Я йду боротися за ваші ідеали, бо це ідеали всесвітні, ідеали народоправства, порядка й закона, і ми віддали всі сили наші, щоби не допустити большевицьких узурпаторів кинути в нещастя й анархію цвітучу Україну. Нас вийшло вдвічі більше, ми йшли кілька днів походним порядком, і за цей час майже половина хиткого елєменту розбіглася, але ці, що остались і дійшли — де самі свідомі українці й ці вас не зрадять і не залишать ніколи! Посилайте нас на боротьбу — ми готові!“
Під час цих промов вийшли з Центральної Ради ще кількадесять депутатів і мовчки слухали. А старий борець за волю України, М. Левитський, підійшов до полковника Петрова, стиснув його руку, поцілував і зі слізми у голосі звернувся до козаків:
— Сини мої! Я тридцять пять літ чекав цього часу! Визволення України почалося, і, як доведеться тепер умерти, я вмру спокійно, бо знаю, що тепер вже ніяка сила не задушить волі нашого народу.Потім промовляв я.
Затим Б. Мартос звернувся до козаків зі словами: „Ви прийшли як раз за вчасу. Ідіть, спочиньте, — для вас вже все готове; спочиньте й будьте величні духом, бо завтра, може, доведеться здійснювати ваші слова“.
Цей пізній вечір залишиться в моїй памяті назавжди, бо в цей вечір з особливою силою почувалося наше єднання з народом, а таке єднання є запорукою нашої перемоги.
Ніч мешканці Київа переживали у великому неспокою. Ледви почало світати, знову затарахкотіли кулемети й ревнули гармати.
Місцеві комуністи знову підняли голову й рішилися вдруге на одвертий виступ. Вони сконцентрували свої сили виключно в наступі на Центральну Раду, бажаючи захопити її до своїх рук і тим параліжувати діяльність державного центру. Їм удалося посунутися настільки близько, що в їхніх руках уже був університетський сад, частина Фундуклієвської біля Хрещатика й одна каварня на Великій Володимирській — у двох кварталах від Центральної Ради.
Тоді наша команда кинула до осередку міста січових стрільців. Вони то й відперли большевиків.
Змучені, знервовані, перетомлені кілька-денною безупинною боротьбою січові стрільці одначе завжди були першими там, де найбільше тяжкі були обставини, де найбільша була небезпека. Хоробро й ні на хвилину не задумуючись, вони важили своїм життям для рятування рідного краю. Слава про них не поляже, а житиме в душах українського громадянства й на сторінках історії віками.
Багацько в цей день полягло вірних синів України, але ще більше большевиків. Правий беріг був ще в наших руках.
Увечері того-ж дня українська розвідка сповістила, що до большевиків надійшла велика допомога. Наші-ж частини рідшали; сили виснажувалися; людей меншало з кожною годиною й деякі пункти охоронялися вже 5–10 людьми. Навіть такий важний стратеґічний пункт, як станція „Київ-Другий“, охоронявся лише сімома людьми. Ці семеро героїв — я сказав би, фанатиків української визвольної ідеї — на чолі зі старшиною Чорним, боронили станцію гарматою й кулеметами протягом девяти діб, майже без сну й без їжи. І тільки на передодні відступу українських військ із Київа на Житомир, коли двох з цієї ґрупи будо забито, самого Чорного тяжко ранено в голову, в обидві руки й ногу, а з ним ще двох людей, вони залишили станцію знесиленими до такого ступеня, що до лікарні їх привезли зомлілими.
Наступного дня чекали ми з турботою…
Ранком большевики кинули в бій всі свої резерви й довели гарматну стрілянину до нечуваних розмірів. Вони, не жаліючи ані мирних громадян, ані самого міста, почали обстрілювати середину Київа.Я прокинувся від страшного гуку. Будинок, в якому я мешкав, дріжав, дзеленькотіли вікна, чулися викрики й стогін людей. Я зірвався з канали. С. Каргальський стояв уже біля вікна й схвильованим голосом сповістив, що стрільно попало у третій поверх будинку, що на проти. Я підійшов до вікна. Через вулицю в Стіні чорніла велика вирва, на землі валялось каміння, розбиті рями й скло. Як потім ми довідалися, стрільно попало до спальні й забило батька, матір і малу дитину.
Я хутко вдягнувся й пішов до Центральної Ради. Разом зі мною вийшов і Каргальський.
Вибухи не затихали ні на хвилину. В повітрі гуло, ревіло й майже-без перерви — то далеко, то зовсім близько — дзеленькотіли розбиті вікна. По дорозі до Центральної Ради ми вже бачили кілька розбитих будиків.
В Центральній Раді всі депутати були на місцях; робота не припинялася.
Перед полудневою перервою стало відомо, що большевикам удалося перейти на правий беріг, зайняти товарову станцію й бронепотягом посунутись до двірця.
Коли ми йшли на обід, Київ обстрілювався вже перехресним огнем. Ми проходили повз будинок М. Грушевського; він ще стояв цілий, але за яких десять хвилин ми з вікон нашої кімнати побачили в ньому кілька вирв, з яких вибухало полумя.
З товарової станції цей величезний шостиповерховий, в українському стилю, будинок було видно як на долоні, й большевики, знаючи, що це будинок М. Грушевського, почали бити в нього фугасовими стрільнами.
У вечері будинок був уже охоплений полумям зо всіх боків і величезними вогненими язиками освічував усе як у день.
По вулицях везли тяжко ранених; то тут, то там бігли до лікарень легко ранені військові й цивільні. Люди почали ховатися по льохах, по нижчих поверхах будинків і виходили лише в крайній потребі, хутко перебігаючи вулиці й хідники та тулячись по-під мурами будинків. Вночі місто вже горіло в кількох місцях з ріжних боків.
Розпач опанувала мешканців величезного гарного золотоверхого Київа.
Темна ніч, переповнена тугою й болем цих кількаденних подій, заливала жахом все навкруги, зазирала в мозок, у найдальші куточки душі й віщувала щось суворе й неминуче.
А над головою все скрегочуть, все виють стрільна; тарахкотять кулемети й по всьому місті безупинний гук і стогін.
Большевики завдалися метою зруйнувати Центральну Раду. Стріл за стрілом посилають вони в цей район. Вже сила будинків навкруги Ради мають по 17–20 вирв, де-які стіни вже розсилались, а Центральна Рада стоїть, як і раніше: ціла, біла й величня.
В середині майже всі депутати. Іде нарада про те, як бути далі? Військовий міністр заявив, що хоч українське військо знесилене й перетомлене, але триматися ще можна. Де-які депутати висловлюються за те, що не слід наражати столицю, що не варто губити наші найліпші військові сили, тим більше, що допомоги немає, а до большевиків все прибувають свіжі частини. З цього приводу по обіді мала відбутися нарада міністрів і винесено певне рішення.
Тим часом канонада дійшла до найвищого ступеня. В середині міста стрільна розривалися по всіх улицях і провулках.
Одним стрільном мене було легко контужено. Отримавши допомогу в якійсь аптеці, я мусив удатися до свого помешкання й лягти в ліжко. На вечірнє засідання піти вже не міг. На цьому саме засіданню було вирішено відступати на Житомир, — і пізно вночі, 25 січня, наші міністерства, Центральна Рада й військо залишили столицю.
Ранком ми були здивовані, не почувши більше вибухів. Мені було трохи легше і я вирішив вийти. Зі мною вийшов і п. Каргальський. Вийшовши на вулицю, ми здивовано зупинилися. По вулиці, парами, обкручені навхрест і впоперек кулеметними стьожками, вешталися большевики. Всіх стрічних вони зупиняли й перевіряли документи. Підійшло двох і до нас.
— Ваші документи! — викрикнув миршавенький, весь в ластовиннях, руденький жидок.
На моє щастя, при мені було посвідчення по моїй попередній посаді — помішника державного контролера, яке я й протягнув другому салдатові-москалеві. Той, мабуть, був неписьменний, бо дочекавшися, коли жидок розглянув документ С. Каргальського, протягнув йому моє посвідчення. Жидок-комуніст розглянув і з патосом вигукнув, що це посвідчення не дійсне, бо видане контр революційною владою, та щоб я негайно пішов до комендантури й виміняв свій документ на совітський.
В цей час до нас наблизився якийсь старенький урядовець у судейському кашкеті.
— Снять кокарду! — викрикнув той-же жидок.
І не встиг урядовець ще підняти руку, як комуніст зірвав йому з голови кашкета й одірвав кокарду та арматуру разом із сукном. А москаль-комуніст тим часом стояв поруч і нахабно дурненько всміхався.
— Що-ж ви рвете, я й сам зніму, — спробував перечити урядовець.
— Не разгаварівать! Буржуй! — викрикнув голосно жидок.Кинув урядовцеві в обличчя кашкет і, замірившись прикладом, одійшов далі творити „контроль“ і „розправу“.
— Боже мій, до чого я дожив на старості літ! — промовив урядовець із слізьми на очах, підняв із землі кашкет і пішов, зігнувшись.
І щось трагічне було в цій похиленій старечій постаті. Наче йшов живий симбол осоромленої, пригніченої, запльованої країни…
— Нещасна держава й нещасна влада, коли думають існувати при таких порядках і опиратися на такі елєменти, — зітхаючи промовив С. Каргальський.
Я нічого не відповів. Все було так ясно, так зрозуміло. Тільки чув, як боліла душа й у безсилій злобі стискалися кулаки.
Якась непоборна сила тягла мене до Центральної Ради. Хтілося подивитися, що роблять там нові господарі.
Вигляд зруйнованого міста був жахливий. На Фундуклєївській вулиці здибав п. Лизанівського, який оповів, що багацько наших діячів не встигли завчасу вибратися з Київа, та що наші товариші по партії вирішили таємно зібратися на приватній квартирі у п. Приходька.
В умовленому місці і в умовлений час ми зійшлися і тут почули болючу сумну новину: большевикам удалося зловити міністра Зарудного, редактора ґазети „Народня Воля“ Пугача і члена Центральної Ради Бочковського, яких дико мучено й забито.
На цьому засіданню було вирішено де-кому залишитися в Київі, для конспіративної праці, а иншим, по змозі, втікати.
На другий день, змінивши вигляд, ховаючися, я вирушив до Одеси.
Так перші дні проголошення Самостійної України були скроплені кровю найліпших синів її на фронтах, і в самій столиці. Ми були розбиті, ми відступали, але всеж факт лишався фактом: Україна вже була проголошена самостійною державою, була визнана, від Московщини одірвана, і присутність на нашій землі чужих військ була лише ворожою тимчасовою окупацією.
І за цю державність ось уже десять довгих років ведеться невпинна героїчна боротьба. Ці десять років утворили з нашого народу свідому націю, яка своєю кровю й страшними муками зафіксувала перед світом своє незломне бажання бути господарем на своїй предковічній землі.
Нині — це бажання стало чинником, з яким мусить — проти волі — числитися совітська Росія, і який, скорше чи пізніше, зробить з факту російського панування на Україні — страшний, кошмарний сон.