За Державність/2/Бої Сірих за Коростень

◀ Січові стрільці в боротьбі за державність

За Державність. Збірник 2 під ред. Михайло Садовський Бої Сірих за Коростень (Антін Пузицький)

Армія в перспективі історії нації ▶

1930

А. ПУЗИЦЬКИЙ

Ґенерал-хорунжий.

Бої Сірих за Коростень.

(Рік 1919).

Після повалення Гетьманату частини Сірої дивізії, у складі чотирьох полків і гарматнього дивізіону та двох гарматніх бронепотягів, розпочали боротьбу з большевиками на фронті Конотоп–Бахмач. Ворог посовувався з півдня. Для забезпечення Київа з боку Чернигова це місто заступав 3-й Сірий полк під керуванням сотника Пилипенка. 2-й Сірий полк, здавши переважаючому ворогові Королевець, захищав місто і станцію Конотоп. Полком керував сотник Шелер. 1-й та 4-й полк під керуванням командира 1-го полку (він-же й командир бриґади) полковника П. обороняли Бахмацький залізничний вузол, станцію Крути та Ніжин. Штаб Сірої дивізії і штаб Головнокомандуючого на Чернигівщині та Полтавщині, отамана Палія, знаходилися в м. Конотопі. Ці штаби були перевантажені революційним елементом, який тільки й знав, що гризся поміж собою. З огляду на те, що дивізія понесла великі втрати підчас боротьби з гетьманцями та большевиками, Начальник Ґенерального штабу отаман Тютюнник, наказав пересунути Сіру дивізію по залізниці до Бердичова–Житомира, де в короткий час малося на увазі поповнити її мобілізованими й вирядити на фронт^[1]. Дивізію мусив змінити Чорноморський кіш під керуванням отамана Поліщука.

В першій половині січня 1919 року Чорноморці прибули в Ніжин і Бахмач, Конотоп-же відмовилися обсадити, й лише через два дні до Конотопу вирушив кінний дивізіон отамана Миляшкевича, який у день прибуття організував погром як в м. Конотопі, так і в м. Алтинівці. Отаман цей не визнавав отамана Палія й навіть погрожував йому драчами (шомполами), зато німців боявся. Під Бахмачем і Крутами Сірі були змінені 1-м та 2-м полком Чорноморців, під керуванням полковників Царенка й Лещука. 3-й та 4-й полк кошу та штаб і сам отаман Поліщук залишилися в Ніжині, а в околицях цього міста провадив „бойові операції“ отаман Ангел зі своїм помішником, отаманом Голубом.

В Бахмачі в той час скупчилося біля двох німецьких дивізій з артилерією й силою майна, для вивоза котрих потрібний був рухомий залізничний склад, надто-ж паротяги. З Сірими, яко дисциплінованим військом, німці дуже рахувалися й побоювалися, бо коли з розпорядження полковника П. на Київ щоденно відправлялися потяги з майном, до яких протягали німці свої руки, то з їхнього боку поступали лише заяви й прохання залишити їм хоч частину ешалонів, щоби вони мали змогу доїхати додому. Коли-ж прибули Чорноморці й німцям стало відомо про утворений отаманом Миляшкевичем погром і що штаб отамана Палія й Сірої дивізії на чолі з отаманами виїхали у невідомому напрямку, то німецький „совдеп“ заговорив иншою вже мовою, яка носила характер катеґоричного наказу, вимагання й навіть погрози.

Німці вимагали висадити негайно з потягів частини Сірої дивізії, повернути назад напередодні відправлені наші бронепотяги й артилерію, як також і те майно (особливо 4 самоходи), що було відправлено до Київа. До німців приєдналися мобілізовані вояки Борзенського й Конотопського повіту, які не хотіли їхати в „чужі краї“ й вимагали, зі зброєю в руках, залишити їм запас одягу й харчі, що мали частини. „Треба управитися з німцями, а зі „своїми“ порахуємося пізніш“ — казали козаки.

З наказу полковника П. залізничні комісари Мозіган і Антоновський подали для ешалонів чотири паротяги, й ешалони були готові до виїзду. Німці навели гармати й через товмача попередили, що відкриють огонь, як тільки перший ешалон рушить. Телеґраф і телефон поки-що були в наших руках, і полковник П. просив отамана Поліщука допомогти, але він умив руки, — робіть, мовляв, що хочете.

Німецький „Совдеп“ не йшов на жадний компроміс: йому потрібні були ваґони, паротяги й майно. Полковник П. вибрав крайню міру і поставив німцям умову: „як-що німці будуть перешкоджати відїздові ешалонів і зроблять хоч один стріл, то в один момент Сірі кинуться на німців і будуть битися до останнього чоловіка, до Сірих безумовно приєднаються мобілізовані Чорноморці й навіть населення“. Тимчасом із ваґонів були винесені всі кулемети, що готові були в кожну хвилю відкрити огонь. Мобілізовані козаки, які до цього часу бродили навколо ешалонів, мабуть, прийняли, що кулемети виставлені проти них, і тому кинулися до ваґонів сідати. Німці прислали товмача за полковником П., якого попросили на „нараду“. Полковник П. пішов, залишивши заступника, якому видав належні інструкції. На „нараді“, між иншим на дворі, під відкритим небом, німці оточили тісним кільцем полковника П. і запитали, чи він дійсно виконає поставлені умови. Полковник П. відповів, що він може жартувати з дітьми, за яких не вважає німців, які навели гармати на ешалони. Німецький товмач заявив, що полковник П. у їхніх руках, і вони можуть в одну хвилю чи розстріляти його, чи повісити. Полковник П. відповів, що ідучи на „нараду“, він знав, на що йде, й тому підготовив до всяких випадків своє військо. Замовчали німці, а потім почали торгуватися. Нарешті ешалони відїхали, не уступивши німцям нічогісінько.

В Ніжині полковник П. телеґрафував Начальникові Ґенерального Штабу й Військовому Міністрові про подробиці відїзду з Бахмачу Сірих. До Київа ешалони прибули 15 чи 16 січня. Полковника П. було викликано до Начальника Ґенерального Штабу, якому полковник П. зробив належний доклад про становище на Бахмацькому фронті та про стан Сірої дивізії. Начальникові Ґенерального Штабу не було відомо, де перебувають отаман Палій і Абаза.

Прибуття Сірої бриґади до Коростеня і її зустрічний бій із большевиками за Коростеньський залізничний вузол. Ешалони з Сірими вирушили з Київа на другий день. По прибутті до Бердичова, комендант двірця передав полковникові П. телеґраму Начальника Ґенерального Штабу, який вимагав одну бриґаду Сірих, під керуванням полковника П. негайно пересунути під Коростень, де й підпорядкуватися Командуючому Північної ґрупи, отаманові Оскілкові. В Бердичові було залишено 2-й Сірий полк, як найменший складом, тут-же знаходився гарматній дивізіон та два бронепотяги, що прибули сюди раніш і розмістилися в касарнях на Лисій Горі.

19 січня ранком бриґада прибула до Коростеня-Правобережного. На двірці стояв під парами потяг отамана Оскілка, який було оточено двома сотнями Галицького полку. Отаман Оскілко прийняв полковника П. в свойому салон-ваґоні, висловив задоволення з приводу прибуття Сірих і запропонував вислухати складений ним бойовий наказ що-до оборони Коростенського вузла.

Північна ґрупа отамана Оскілка. В той час майже все північне Лівобережжя було зайнято москалями большевиками, які підчас нашої боротьби з гетьманом посунулись на Правобережжя і з півночи наступали на Київ, Житомир та Рівне. Північна ґрупа обороняла залізничні вузли Коростень–Сарни. Суцільного фронту не було, і війна провадилася по залізничних лініях.

Зустрічний бій. Підчас розмови полковника П. з отаманом Оскілком ворожі бронепотяги відкрили гарматній огонь по Коростеню-Подільському і через кілька хвилин почали обстрілювати двірці Коростень-Житомирський і Коростень-Правобережний. Отаман Оскілко припинив розмову, вибіг на двірець, сказав кілька слів полковникові П. махнув рукою в бік машиніста, сів до ваґону й відїхав у напрямку на Рівне. На двірці була паніка. З боку двірця Коростень-Подільський відступали два наші бронепотяги. Піших частин не було. На гасло „сполох“ бриґада^[2] Сірих із кулеметами й ручними ґранатами розгорнулася до бою й рушила в напрямку на Коростень-Подільський. Бронепотяги були зупинені, але виявилося, що одного наказу було мало для їхніх командирів, щоб їх повернути назад і атакувати ворога, і полковникові П. прийшлося вжити власного пістолета. На кожний бронепотяг було посажено по 3 козаки Сірих, і бронепотяги рушили вперед, відкривши огонь по ворожих бронепотягах.

Ворожа піхота в колонах підходила до станції Коростень-Подільський, маючи поперед себе рідкі лави. 1-й полк Сірих зустрів ворога мушкетним та кулеметним огнем (схема ч. 1). Один курінь 4-го полку був посланий на обхід лівого ворожого крила, 2-й курінь того-ж полку посувався за 1-м полком, яко резерв. Дисципліновані, добре й одноманітно, навіть чепурно одягнені, частини Сірої бригади мабуть зробили відповідне вражіння на ворога, колони якого почали розсипатися в лаву й розпочинати огонь. За колонами ворог мав чимало селянських підвід і повозів. Обходний курінь 4-го полку, несподівано для ворога, відкрив огонь на його лівому крилі. Перший полк рушив в атаку, стріляючи на ходу. Ворог почав утікати, підбираючи на підводи своїх ранених і забитих. Бронепотяги ворога були гарно, по-фабричному оборудовані, мали міцну броню, а гармати оберталися на поворотному крузі і таким чином мали можливість стріляти під усяким кутом повороту гармати, тому наші лави мали втрати від гарматнього вогню. Наші бронепотяги оборудовані були власними засобами й у двобій із ворожими вступати не могли, але підбадьорені піхотою рішуче посовувалися вперед. Ворожі бронепотяги поволі почали відходити назад, прикриваючи свою піхоту. Задній наш бронепотяг, який мав 48-лінійну гавбіцю, почав стріляти через голови ворожих бронепотягів, щоби зіпсувати колію і тим самим не дати можливости ворожим бронепотягам відступити. Завдяки цим заходам, ворожі бронепотяги зачали втікати. Ворог відступав на Ігнатпіль. Сірі його переслідували. В цей час із боку села Дідковичів помічено було юрби народу зі зброєю, які в безладді посовувалися на південь. Серед цієї юрби були й верхівці. Щоби зясувати становище, виділена була півсотня з кулеметами, яка й вирушила на переріз пливучої на південь маси. Бойовий порядок посовувався далі наперед і до 3–4 години дня зайняв с.с. Михайлівку й Васьковичі. На північ від цих сел була зайнята позиція, бронепотяги зупинилися в 4-х верстах попереду позицій (схема ч. 2). Наші втрати — біля 20 вояків було забитих і ранених. На позицію прибув комісар Коростенського залізничного вузла П. Радзієвський і просив залишити в Коростені хоч невеличку частину Сірих, бо по-большевицьки настроєні залізничні робітники можуть дуже нашкодити. Заява комісара була узгляднена. У 7–8 годині вечора від командира розвідчої півсотні

було отримано докладне донесення, що в лісі, поміж селами Чернявка й Татарновичі, півсотня зупинила частини бувшої ґрупи отамана Оскілка, напередодні „розбитої“ ворогом. Було видано розпорядження, щоби „розбиті“ частини переночували в с. с. Пашине й Шатрище; комендантом цих сел призначено було командира півсотні Сірих і в його розпорядження залишено півсотню.

Висновки. Отаман Оскілко хутко відїхав із Коростеня-Правобережного в той момент, коли бриґада Сірих була ще в ешалонах — під огнем ворожих бронепотягів. Полковник П. не одержав від нього жадного завдання або наказу. Захоплення ворогом Коростеня давало йому повну змогу розвернути свій успіх у напрямках на Київ, Сарни, Житомир, Звягель. У наслідок таких його ділань нависла загроза Київу, що безперечно прискорило-б його евакуацію; при ударі на Сарни друга частина групи отамана Оскілка, що боронила ту місцевість, попавши в невигідні умови, залишила-б Сарни та відійшла-б у напрямку на Рівне. Так само операція ворога на Житомир загрожувала-б евакуації Київа й позбавляла-б оборонців його шляхів відступу на захід. Правдиво оцінивши удержання Коростеня в наших руках, полковник П. постановляє вирвати його з рук ворога зустрічним боєм і з залізною послідовністю переводить свій план, змушуючи наші бронепотяги загрозою пістолем повернути назад і підтримувати Сірих. В одночас атака Сірими ворога, який не сподівався у Коростені присутности Сірих і який навіть ішов у похідних колонах, та охоплення його лівого крила, примушує ворога до втечі; Сірі переслідують його на протязі 12–15 верстов. Не відтягла полковника П. від переслідування ворога й поява в напрямку від села Дітковичі якихось військ.

Як виявилося згодом, ворог 17 січня розбив війська ґрупи отамана Оскілка, що повинні були боронити Коростень, і відкинув їх на схід від залізниці Овруч–Коростень. Далі, підготовивши відповідно робітників Коростенського залізничного вузла, ворог маширував у походних колонах, під прикриттям своїх фабричних бронепотягів, на Коростень, не зустрічаючи жадного опору та й не сподіваючися його по попередній битві. Прибуття бриґади Сірих було для нього цілковитою несподіванкою, тому належне використання ситуації й лоґічно-послідовне переведення полковником П. свого плану, особистий приклад, а при потребі й загроза власною зброєю, — увінчалися заслуженим успіхом.^[3]

Зформування штабу Коростенської ґрупи й постачання. — Реорґанізація війська бувшої Коростенської ґрупи. — Боротьба з большевицьким і злочинним елементом у запіллю. 19 січня полковник П. видав наказ ч. 1 по Коростенській ґрупі, оголосивши себе начальником ґрупи військ Коростеньского вузла, про що доніс телеґрафом штабові Північної ґрупи. Начальником штабу ґрупи було призначено сотника Проходу^[4], кадрового старшину Сірої дивізії, який працював по українізації й зформуванні дивізії ще в Австрії. Енерґічний, добре освічений, бойовий, рівного характеру, сотник Прохода видатно справлявся зі своєю посадою й був незаміним помішником командира ґрупи. Протягом короткого часу сотник Прохода зформував штаб, підібравши відповідних співробітників. Начальником постачання ґрупи було призначено господаря 1-го Сірого полку, хорунжого Польового.

В села Пашине й Шатрище було надіслано наказа командирам частин бувшої ґрупи зголоситися до штабу ґрупи на 7 годину ранку 20 січня і мати при собі відомості про стан частин, бойового й харчового припасу. Вніч з 19 на 20 січня до штабу ґрупи прибув молодий галицьких частин старшина, котрий назвавши себе заступником отамана Оскілка, звернувся до полковника П. з наказом докласти йому про становище. Старшина цей назвав себе полковником Тихим, командиром галицького імени отамана Оскілка полку. Полковника Тихого було поставлено на належне місце й використано для ознайомлення з бойовими подіями, що відбулися на цьому участкові фронту та для ознайомлення зі складом бувшої ґрупи. З докладу полковника Тихого виявилося, що до складу бувшої ґрупи входили такі військові частини: 55-й Народнього визволення полк, Окремий курінь імени Наливайка, Франківський полк, Чорноморський окремий курінь, Галицький імени отамана Оскілка полк, Звягельська гарматня батарея, Запорожська окрема кінна сотня і два гарматні бронепотяги. Причину поразки полковник Тихий зясував тим, що не було загального керування ґрупою, військо й командири недисципліновані, й де-які частини при перших стрілах із боку ворога повтікали. Ґрупа не була забезпечена, набоїв було мало, харчовий припас й обрік добувалися шляхом реквізиції у селян, чим і викликалося з боку останніх велике незадоволення й прихильність до большевиків, які всякими засобами старалися завойовувати симпатії селянства. 20 січня ранком до штабу ґрупи були закликані залізничний комісар П. Радзієвський і представники від залізничних робітників. У розмові з останніми виявилося, що вони, майже, рідні брати большевиків, і знайти точку порозуміння з ними було дуже тяжко. Головним чином робітники скаржились на отамана Залізняка, який тероризував Овруцький повіт, катував селянство, накладав „контрибуції“, розстрілював робітників, насилував жінок. Дійсно, про згаданого отамана та його чини в Овруцькому повіті ходили леґендарні чутки. Для заспокоєння населення й робітників було видано й поширено наказ ч. 2 по ґрупі, де зазначалося, що бандитизм буде в корні знищуватися, а бандити будуть розстрілюватися на місці без суда і слідства. Було призначено комендантів двірців, до розпорядження котрих приділено по одній чоті Сірих. При штабі ґрупи зформовано відділ К.-Р.^[5]

У годині 10 ранку до штабу ґрупи почали прибувати командири частин бувшої ґрупи отамана Оскілка, а за ними слідом у повному безладді потяглися частини військ. Розмовляти з цими „командирами“ було неможливо, а лише наказувати, тримаючи на поготові зброю. У них була тенденція нікому не підлягати й ні за що не відповідати. Ніхто з них не знав Скільки є в частині вояків, чи є зброя, набої. Про харчування людей і коней — поняття не мали. Більш-менш був військовий порядок у Галицькому полку, який мав, навіть, похідні кухні австрійського зразку. Підчас розмови з командирами до штабу ґрупи ввійшли збентежені комісар Радзієвський і командир комендантської сотні й доповіли, що прибувші частини почали грабувати робітничий поселок і помешкання залізничних служачих. Припинити грабіжництво можна було лише зброєю, а тому командир ґрупи видав наказ комендантській сотні відкрити огонь по грабіжниках. Грабунок було припинено. Забитих закопано, грабіжників загнано у ваґони, відібрано награбовані речі й повернуто власникам. У грабіжках брали участь і деякі залізничні робітники. До ваґонів було приставлено варту. Про випадок донесено отаманові Оскілкові й начальникові Ґенерального Штабу. З Київа було отримано розпорядження, щоби здеморалізовані частини відправити до Київа, а отаман Оскілко, крім того, наказав Галицький полк його імени відправити до Рівного. Рішуче припинення вогнем безчинства з боку військ було доказом, що надалі жартувати є річчю ризикованою. Коростень і район воєнних ділань було оголошено на стані облоги. Другою мовою почали говорити й командири частин, обернувшись на покірних рабів.

Бій під Васьковичами й захоплення Ігнатполя. Біля 12 години з позиції почулася мушкетна й кулеметна стрілянина, а потім і гарматня з бронепотягів. Хутко вишикувавши Звягельську гарматню батарею й Запорожську кінну сотню, командир ґрупи висилає їх на позицію й на паротязі сам відїжджає туди, залишивши заступника, якому видав наказа привести до боєздатности частини бувшої ґрупи отамана Оскілка і бути кожну хвилю готовим вирушити на фронт. Ворог перейшов до наступу при підтримці своїх бронепотягів і гарматніх батарей, які стояли на околиці лісу. Охоплюючи наше ліве крило, большевики посовувалися вперед. Сірі відкрили вогонь по супротивникові з близької дистанції, чого вів страшенно не любив і не зносив. Його кулеметний і мушкетний огонь майже не завдавав нам утрат, зате великі втрати були від гарматнього огню. Нарешті підтягнулася наша батарея й кінна сотня. Батарея відкрила рясний огонь із далекої дистанції, бо дальнобійна пушка з ворожого бронепотяга не давала можливости підїхати ближче. Ворожі лави й колони залягли, а при першому їхньому намірі підвестися — по них відкривався рясний огонь. Наказано було за всяку ціну батареї присунутися ближче й відкрити рясний огонь по ворожій піхоті, а потім по батареях. Чотами батарея обсадила ближню позицію й відкрила огонь по ворожій піхоті, котра почала втікати до лісу. Сірі її переслідують. Батарея стріляє по відходячому ворогові. Обходна ворожа частина відходить на Дідковичі. Для переслідування цієї частини послано кінну сотню. В лісі большевики зробили опір і перейшли до контр-атаки, але були зломлені й почали втікати, Ігнатпіль був взятий, і Сірі обсадили позицію по північній облямівці Ігнатпільського лісу. Ворог відійшов у напрямку на Овруч.

Висновок. Не зайнявши Коростенського вузла 19 січня, ворог, мабуть, мав намір захопити його 20 січня, використавши заколот на Коростеню-Подільському, бо стрілянина була йому добре чутна; крім того ворог мав у Коростеню своїх аґентів, котрі подавали йому відомості^[6]. З допиту полонених і місцевих мешканців було виявлено, що під Ігнатполем у ворога було три номерних полки, 8 гармат, 2 бронепотяги й багато кулеметів. Дисципліна у ворога була кепська, і він боявся битися з „німцями“ (так ворог називав Сірожупанників). Ворог на цьому фронті не мав кінноти, війну вів виключно по залізничних лініях, боявся обходів. Успіх мав там, де йому приходилося воювати з „окремими“ курінями й полками, під керуванням своїх „горе-отаманів“. „Отамани“ були страшні не для ворога, а для свого місцевого населення, яке, правдиво бачило в них лише грабіжників, а в большевиках — своїх визволителів. „Раз москаль — значить влада, значить порядок. Отаман і українське військо — значить грабіжники“, — так думало, так казало і селянство, і інтеліґенція. На Сірих українське селянство дивилося, як на німців. „Переодягли німців, навчили їх балакати і звуть українцями“, — казали селяне^[7].

Приведення до боєздатности частин бувшої ґрупи отамана Оскілка і склад її. Залишивши на позиції своїм заступником тимчасово керуючого 1-м Сірим полком, полковника Костика, командир ґрупи повернувся до Коростеня, де було багато праці по приведенню до порядку військових частин ґрупи. Після відрядження до Київа здеморалізованих частин і Галицького полку до Рівного, в Коростені залишилися: 2 куріні: 55-го Народнього Визволення полку (біля 250 люду), в тім числі гарматня батарея — 4 польові гармати; курінь імени Наливайка (200–220 люду); рештки Франківського полку й Чорноморського куріня були зведені в один Франківський полк — 2 куріні (біля 200 люду); Звягельська гарматня батарея — 3 польових і 2 гірських гармати); Окрема Запорожська кінна сотня (біля 60 шабель). При огляді командиром ґрупи згаданих частин виявилося, що обозу, похідних кухонь і господарчого апарату не було. Вояцтво на половину було одягнене кепсько, грошових сум у командирів частин не було. Зброя іржава й запущена. Для гармат і кулеметів не було шмаровидла, чому боєздатність цієї зброї була низька.

„Ми живемо як птиці небесні“, — висловився один із командирів частин. Така неорґанізованість, а головним чином незаосмотреність і штовхала цілі частини на грабунок. Протягом трьох діб провадилася невтомна праця що-до приведення до боєздатности згаданих частин. Багато допоміг забезпечити ґрупу провіянтом й оброком Овруцький повітовий комісар і місцеві громадські діячі. Тако-ж було доставлено шмару для гармат, кулеметів і мушкетів. Коростенські пекарні випікали хліб.

23 січня залізничні робітники презентували ґрупі добре оборудованого в залізничних майстернях кулеметного бронепотяга на 8 кулеметів. Комісар Радзієвський у розмові з командиром ґрупи висловився, що йому нічого не було відомо про бронепотяг, який, мабуть, виготовлявся тихенько для большевиків. В тойже день у залізничному депо К-Р. затримала двох залізничних робітників, які провадили телефоном, котрий містився в старому паротягові, розмову з большевиками. Робітники були покарані на горло.

Приїзд із Рівного до ґрупи отамана Оскілка. 24 січня прибув до Коростеня з оперативним штабом отаман Оскілко, вислухав доклад командира ґрупи, причім зазначив, що треба готовитися брати Овруч. Сіра бриґада чекала прибуття на позицію отамана Оскілка, але він знайшов зайвим подякувати особисто героїв Коростеня й Ігнатполя. Командир ґрупи просив у отамана Оскілка надіслати до ґрупи з Бердичова бронепотяги й гарматній дивізіон Сірої дивізії та орґанізувати справу постачання ґрупи. Все будо обіцяно, але нічогісінько не зроблено.

24 січня увечері всі частини, які перебували в Коростені, потягом вирушили на позицію, куди вирушив і командир ґрупи з оперативним штабом. Сіра бригада була відведена на відпочинок. Одну сотню Сірих було надіслано до Коростеня де розпорядимости його коменданта. Кулеметний бронепотяг прибув на позицію 25 січня.

В околицях Коростеня контр-розвідка штабу ґрупи знайшла „окремий“ інженерний курінь, в якому була сила ріжного дорогого майна. З „отаманом“ цього куріня, до-речи сказати, було багато клопоту. Отаман цей уявляв із себе царка — нікого не визнавав і навіть большевиків не боявся. Нарешті з куріня була виділена інженерна сотня з відповідним необхідним майном, а решту відправлено до Рівного разом із заарештованим отаманом. Зформовану інженерну сотню було приділено до бронепотягів. Використано також і обоз цього куріня.

Прибуття до ґрупи Кінного Чорного куріня смерти. 25 січня увечері до Коростеня прибув трьома великими ешалонами Кінний Чорний курінь смерти. Про надсилку цього куріня до ґрупи штаб отамана Оскілка нічого не повідомив. Ешалони його стояли на Станції Коростень-Правобережний. До штабу ґрупи було закликано командира куріня, але прибути він міг лише в „свойому власному потязі“, що було звязано з де-якими технічно-залізничними труднощами, бо в потязі командира куріня було біля 50 ваґонів. Нарешті „власний потяг“ було пересунено до Коростеня-Подільського, і командир куріня зі своїм штабом, в складі 10–12 осіб, зголосився до штабу ґрупи, де вимагав доповісти про прибуття отамана куріня. Отаман був з обличчя дійсно чорний, подібний до цигана, і як він, так і його штаб, були одягнені в чорний одяг, обшитий золотом навіть там, де не треба. На погонах була метальова емблема смерти. Отаман куріня з перших слів заявив, що на позицію курінь присланий помилково, з чим він ніколи не погодиться й завтра відїжджає до Новоград-Волинського. Далі отаман заявив, що спеціяльне призначення куріня — „праця“ в запіллю й боротьба з бандитизмом. Багато сторінок прийшлося-б ісписати про залишення куріня у складі ґрупи, про відібрання від нього на сотні мільйонів награбованого майна, яке було відправлено до Рівного. Нарешті, виявлено, що курінь, як бойова одиниця, мав біля 120 кіннотчиків, добре озброєних і одягнених, на расових конях. Сам командир куріня був людиною цивільною й підозрілою; казали, що він — бувший каторжанин^[8]. Його начальник штабу — студент-медик Одеського (Новоросійського) університету. Старшинський склад — ріжноманітний, починаючи з російських пажів і ліцеїстів і кінчаючи підозрілими й темними добродіями. Української мови, за невеликим винятком, ніхто не знав. Командир ґрупи просив отамана Оскілка відкликати курінь, але отаман Оскілко не погодився, мотивуючи тим, що курінь десь провинився і надісланий до ґрупи на виправлення. Тяжко було отаманові куріня розставатися зі своїм маєтком (потяги) і вирушати в район с. Васьковичі. Великі запаси борошна, сала, масла, цукру, меду, ріжного зерна й т. и. було передано до постачання ґрупи, а зі шкіри почали шити чоботи для вояків.

Наступ на Овруч. — Бої під Овручем у ніч з 27 на 28 січня. — Взяття цього міста. Штаб ґрупи виробив план наступу на м. Овруч і захоплення його. З огляду на те, що розвідка остаточно виявила, що м. Овруч обсаджено трьома полками піхоти, курінем матросів та курінем жидівської ґвардії при сильній артилерії, при чому на південь від Овруча ворог мав два ряди окопів, то командир ґрупи вирішив взяти Овруч у ночнім бою, щоби менше було втрат. На денну атаку не можна було лічити ще й через те, що здеморалізовані частини, крім Сірих, при перших стрілах розбіглися-б; надіслати в обхід яку-небудь частину тих-же військ також було неможливо, бо повторилась-би катастрофа, яка трапилася при отаманові Оскілкові. Що-до Сірих, то вони завжди мусіли бути під рукою в командира ґрупи.

Для операцій під Овручем у розпорядженню командира ґрупи були частини в такому складі:

1-го та 4-го полку Сірої бриґади — 3 куріні^[9] біля 300 баґнетів, 10–12 кулеметів;

55-го Народнього Визволення полку — 2 куріні біля 250 баґнетів, 8 кулеметів;

Імени Наливайка полку — 1 курінь біля 200 баґнетів, 6 кулеметів;

Франківського й Чорноморського — 2 куріні біля 200 баґнетів, 6–8 кулеметів;

Окрема Запорожська кінна сотня — 60 шабель;

Чорний кінний курінь смерти — 190 шабель, 4 кулемети;

55-то Народнього Визволення полку — гарматня батарея, 4 польові гармати;

Звягельська гарматня батарея — 3 польові, 2 гірські гармати;

2 гарматні бронепотяги, 1 кулеметний бронепотяг — 8 кулеметів, до котрих була приділена технічна сотня.

27 січня ранком до Коростеня приїхав із оперативним штабом отаман Оскілко та отаман для доручень при Військовому Міністрові полковник Греченко. З Ігнатполя було викликано командира ґрупи для докладу. З планом командира ґрупи що-до наступу на Овруч не погодилися ні отаман Оскілко, ні полковник Греченко, причому кожний із них пропонував свій план, але командир ґрупи не погодився з ними і заявив, що складає з себе керування ґрупою. Після короткої наради було прийнято план командира ґрупи, й обидва отамани побажали бути присутніми при операції.

27 січня до 12 години про ворога зібрано було такі відомості: ворог тримається пасивно, розвідка його далі двох-трьох верстов від своєї позиції не йде, в окопах горять огнища, біля яких гріються застави. Артилерія ворога поставлена на горбах, що оточують м. Овруч^[10] з півночи. Надто укріплений жидівський цвинтар, який мав муровану огорожу. Цвинтар цей лежить на північно-західній околиці міста. Ворог готовився до наступу з метою захопити Коростенський вузол 1 лютого. Такі відомості добула розвідка штабу ґрупи.

До Овруча було верстов 15, а тому віддаль цю треба було пройти з таким розрахунком часу, щоби віч скрила підхід військ до Овруча. Рух почався з 15-ої години з відповідними охоронними заходами. Кіннота вела розвідку на фланґах. Бронепотяги до особливого наказу залишилися на позиції під Ігнатполем. Війська посовувалися вперед двома колонами обома боками залізниці. Права колона під керуванням полковника Костика, ліва колона під керуванням полковника Овчаренка. Резерв — у розпорядженню командира ґрупи. 1-й Сірий полк ішов уступом за правою колоною. Тримався тісний і певний звязок поміж колонами. Всі знали, що треба робити підчас бою.

Вже стемніло, коли ворожі гармати відкрили огонь по колії й шосі. Були значні недольоти. Колони посувалися поволі вперед, виславши густі розвідчі лави. Викликано бронепотяги. До м. Овруча було ще біля 5 верстов. Ворог мав прожектора малої сили, який світив у себе під носом. Невидима ворожа піхота відкрила мушкетний огонь, а трохи пізніше затріщали кулемети. Наші лави не відповідали.

Тяжко було рухатися нашим батареям по сніговому полю, дороги-ж ворог обстрілював гарматнім огнем. Батареям було наказано зупинитися й відкрити короткий рясний огонь по гарматніх блисках ворожої артилерії, потім, негайно перемінивши позиції, віддаляючися в бік від колії, знов відкрити такий-же огонь і залишатися на своїх місцях. Ворог переніс гарматній огонь на нашу артилерію, Колони рушили вперед за своїми лавами. По всьому фронту ворожа піхота й кулемети відкрили огонь. Видано наказа зупинитися й лягти. Коли наша артилерія замовчала, ворожа почала обстрілювати площу, і скількома стрільнами в лівій колоні було забито й поранено біля 30 вояків. Тоді наказано було начальникам бойових участків, збільшивши лави, посовуватися вперед, доки не буде виявлено місце ворожої піхоти, тоді зупинитися й відкрити частий огонь. Через де-який час наша піхота й кулемети відкрили огонь. На внутрішніх крилах лав були запалені дві віхи

з клоччя, облитого гасом. На це гасло кулеметний бронепотяг рушив уперед, випередив лінію наших лав, зник із очей і відкрив сильний огонь по обох боках залізниці. Гарматні бронепотяги підсунулися ближче й відкрили також огонь, стріляючи задній через переднього. На це гасло мусіли відкрити огонь і батареї, але стріляла лише батарея правого участку; лівого-ж — мовчала. На цю батарею було послано кіннотчика з наказом відкрити огонь. Пізніше виявилося, що батарея зникла й опинилася в Ігнатполі. Було видано наказа з криком „слава“ рушити в атаку^[11]. Піхота ворога припинила стрілянину після того, як кулеметний бронепотяг відкрив огонь із кулеметів. Частини, з криком „слава“, хутко йшли вперед. Ворожа артилерія й кулемети розвинули убійчий огонь із позицій, що були на північ від м. Овруча. Раптом ворог припинив огонь. Вперед по дорозі була пущена наша кіннота, якій дано завдання захопити ворожі гармати. Біля 1-ої години ночи частини вже були в Овручі, і 1-й Сірий полк зайняв позицію на висотах, що на північ від Овруча. Чорний курінь і не думав захоплювати ворожі гармати, а звернувся до „своїх прямих обовязків“, себ-то почав грабувати. Тільки темна ніч урятувала грабіжників від смерти. Ворог залишив в Овручі два самоходи й біля 40 возів військового майна; на двірці залишилася канцелярія штабу ґрупи, а на селянських підводах — забиті й поранені.

Полонені червоноармійці при допиті говорили: „Уж больно харашо стрєлялі ваші бронєвікі, даже матроси і тє удіралі“. Виявилося, що Овруч боронили: Таращанська бригада — два полки, один номерний полк, батальйон матросів і батальйон жидівської ґвардії, при 12 гарматах і 2 бронепотягах. Беззмінно перебувавший при штабі ґрупи комісар Радзієвський при допомозі технічної сотні відновив телеґраф і телефон.

28 січня вдосвіта було вислано вперед кінну й пішу розвідку та бронепотяги. Ворог зупинився за 10–12 верстов від Овруча. Наші бронепотяги зупинилися за 5–6 верстов, бо не мали змоги посуватися далі тому, що ворог зняв рельси на протязі до 2-х верстов і вивіз їх із собою. Була обсаджена позиція на лінії с. с. Гладковичі, Кирдани, Жолонь.

З початком бою отамани Оскілко й Греченко та штаб виїхали до Рівного.

28 січня штаб ґрупи отримав від Директорії телеґраму, якою була висловлена подяка командирові й військові ґрупи.

Висновки. Операція на Овруч удалася без огляду на несприятливі умови, з яких головнішими були:

1) Недисциплінованість війська та командного складу („отаманія“). Такі випадки, як свавільне зникнення Звягельської батареї з поля бою та невиконання Чорним „Курінем Смерти“ завдання захопити ворожи гармати — яскраво малюють невідповідність комскладу, а грабунок „Куріня Смерти“ вказує ще й на деморалізацію.

2) Прихильність населення до большевиків, що треба пояснити з одного боку бешкетами „отаманів“, які зручно використовувала большевицька пропаґанда, а з другого — тогочасними настроями селянства, яке ще не пізналося на большевиках та ласилося на їхні голосні гасла: грабуй награбоване — відповідальности не буде жадної.

3) Провокаційна праця большевиків у війську та в запіллю ґрупи.

4) В наслідок поразки большевиків у Коростені та під Ігнатполем, треба сконстатувати певну депресію в настроях їхнього командного складу, що виявилося в переході від безоглядного наступу до оборони в Овручі.

Втрати ґрупи були незначні і до всього випадкові. Ворог відійшов на 10–12 верстов від Овруча, знявши шини на залізниці на протязі 1–2 верстов. Ситуація вимагала швидких наступових чинів, у наслідок яких можна було-би захопити Мозир і тим розвязати собі руки в цьому напрямкові. Однак, на перешкоді цьому планові були наступні міркування:

1) Полковник П. одержав наказ від командира Північної ґрупи отамана Оскілка захопити Овруч і тримати його. Отаман Оскілко, що виявив спротив запропонованому полк. П. планові операції на Овруч, із розпочаттям операції виїхав до Рівного, стративши чомусь інтерес до цієї операції.

2) Брак інформацій що-до ситуації на инших напрямках, яких штаб Північних ґруп не подавав.

3) Непевність що-до боєздатности власного війська ґрупи.

4) Незабезпеченість запілля, в якому гуляли ріжні „отамани“ та наводили жах на населення.

З дальшим посуванням конечним було обсадити невеличкими залогами міста запілля та охороняти залізниці. Сил ґрупи полк. П. не вистарчало для цієї мети. Штаб-же Північної ґрупи, приобіцявши забезпечити запілля, фактично нічого не зробив. На підставі поданих у горі міркувань полк. П. перейшов до оборони Овруча^[12].

Зрада Наливайківського куріня. 28 січня на протязі дня була кілька разів зіпсута в багатьох місцях колія поміж Овручем і Коростенем. Для охорони залізниці було призначено кулеметний бронепотяг і кінні дозори. Згадане явище зробило дуже кепське вражіння на військо, а провокаційний Чорний курінь сіяв чутки, що ворог відрізав військо від Коростеня.

В ніч з 29 на 30 січня курінь імени Наливайка, під керуванням свого командира „полковника“ Сумчука^[13] займав сторожову охорону. З боку ворога був повний спокій. Приблизно між 24 і 2 годиною до штабу ґрупи прийшла старшинська головна застава, при якій повинен був знаходитись і командир полку; вона привела з собою пятьох большевицьких старшин і нахабно вимагала, щоби командир ґрупи прийняв для переговорів большевицьких делеґатів, Телефон, що лучив головну заставу зі штабом ґрупи, було зіпсовано. Командир ґрупи наказав комендантській сотні (Сіра) оточити й обеззброїти заставу, дати кожному, не виключаючи й старшин, по 100 драчів (шомполів) і замкнути до вагону, а делеґатів під озброєною вартою відвести до штабу. „Полковник“ Сумчук зник. В тойже час видано розпорядження 4-му полкові і двом сотням 1-го полку зайняти сторожову охорону, змінити решту Наливайківців і під ескортою привести до штабу. Зміняти нікого не довелося, бо Наливайківці самочинно покинули свої місця й утікли в невідомому напрямку. Невеличка частина старшин і підстаршин Наливайківського куріня прийшла до штабу й зі сльозами на очах просили їх покарати на горло, бо вони не можуть пережити ганьби тої частини, в якій служать. Ці лицарі доповіли, що вони все вжили, щоб утримати зрадників, але мала їх кількість не дала змоги вжити зброї. Частина Наливайківців отже перейшла на бік ворога.

Большевицькі „делеґати“ були допитані й під сильною ескортою відправлені до Коростеня, звідкіль, згідно з розпорядженням отамана Оскілка, їх повинно було відставити до Рівного. „Делеґати“ заявили, що „товаріщі українци“, згідно з умовою, повинні їх до 5 години ранку привести назад, бо в противному разі совітські війська розрахуються з ними.

Удосвіта всі частини були на позиціях, за винятком Наливайківців і значної частини 55-го полку, що здезертувала разом із Наливайківцями. Лише невеличка частина Сірих, яко резерв, була в руках командира ґрупи. Зрадники й шкурники Чорного куріня смерти — розвідчики — приносили завідомо провокаційні відомості про ворога, чому Чорному куріневі наказано було до 8-ої години ранку зібратися коло штабу ґрупи^[14].

Комендантам станцій Ігнатпіль і Коростень видано розпорядження затримати, обеззброїти й заарештувати зрадників Наливайківців ка чолі з командиром куріня.

Бій під Овручем і відворот 30 січня. Біля 7-ої години ранку 30 січня ворожа артилерія відкрила сильний огонь по наших позиціях і по м. Овручу. Через де-який час із лісу почали дебушувати ворожі колони, посуваючись широким фронтом і охоплюючи наше праве крило. Розпочався гарматній бій. Наша піхота притаїлася в закопах, вичікуючи підходу ворога. На стріли підійшов наш кулеметний бронепотяг. Кількома влучними стрілами ворог поранив і забив кількох вояків Франківського полку, полк заметушився й почав залишати позицію та втікати назад. Зупинити зрадників не було змоги, бо для цього можна було використати лише Сірих, на долю яких і так випав увесь тягар бою. Коли ворог помітив наш відворот, то розпочав рішучий наступ, але нашим мушкетним і кулеметним огнем примушений був зупинитися й залягти. Гарматній бій поширився до крайности. Наша батарея правого участку понесла великі втрати; крім того ворог намірювався її охопити. Переходити до контр-атаки з одними Сірими було-б безглуздям, бо сили ворожі були разів у десять більші. Зогляду на це командир ґрупи видав розпорядження про плановий відворот на Ігнатпіль. Кулеметний бронепотяг лицарськи бився, не зважаючи на те, що трьома ворожими стрільнами йому нанесено велику шкоду. Ворог, що поніс великі втрати від нашого огню, до чого він не був призвичаєний, дуже слабо переслідував наш відворот, і арієрґард Сірих під далеким, але сильним ворожим огнем тримав Овруч аж до ночи. Після евакуації Овруча арієргард було посаджено до потягу, і він відїхав до Ігнатполя. Бронепотяги, після відвороту з-під Овруча, зупинилися в 7–8 верстах на північ від Ігнатполя.

Висновки. 1) Побоювання полковника П. що-до небоєздатности військ ґрупи (опріч Сірих) справдилися.

2) Ворог, знаючи сильний потяг отаманських формацій до миру, а не до війни, та ще в умовах зими й ворожого відношення населення, випустив делеґатів для мирних пертрактацій, чим збаламутив Наливайківців та 55-й полк Народнього Визволення.

3) Переконавшися в успішних наслідках делеґації (перехід на його бік частини Наливайківців) ворог перейшов до наступу і збив здеморалізовані війська ґрупи полковника П.^[15]

4) В наслідок деморалізації військ ґрупи (опріч Сірих) без значних утрат Овруч було опущено.

Обсадження позиції по північній околиці Ігнатпільського лісу. — Зрада 55-го Народнього Визволення полку і Чорного куріня смерти й відправка цих частин до Рівного. До Ігнатполя командир ґрупи прибув 30 січня зі смерком. На станції скупчилися в перемішку частини ґрупи. Значна кількість вояцтва цих частин бродила в лісі й по околицях. Було вжито всіх заходів, щоби зібрати й привести до ладу згадані частини. Сірими й частиною Франківців зайнято позицію по північному узліссі Ігнатпільського лісу. Біля 12 години ночи штаб ґрупи, який знаходився у вагонах, було оточено вояками, при чім вояки 55-го полку виставили кулемети і через своїх „делеґатів“ вимагали відрядити їх до Рівного чи взагалі до иншого міста в запіллю. До них приєдналися Наливайківці й Чорний курінь смерти. Комендант Коростеня доносив, що в околицях цієї станції бродять вояки-дезертири, стріляючи в повітря. Знайти кого-небудь із командирів цих частин не вдалося; була в невідомій відсутності й значна кількість старшинства. Комендантська сотня з Сірих стояла біля штабових ваґонів у повній поготові. Озброєна юрба клекотіла. Командир ґрупи видав розпорядження через командира комендантської сотні, щоб усі частини зібралися, і кожна стала окремо на тому місці, де покаже командир комендантської сотні; про виконання цього — доповісти командирові ґрупи. У випадку невиконання — комендантській сотні відкрити огонь. Пройшло біля години, коли нарешті комендант зголосив, що все готово. Командир ґрупи вийшов. Команда „струнко“ примусила всіх прикусити язика. З допиту й розмов виявилося, що провокатори Чорного куріня смерти та Наливайківського куріня ширили чутки серед війська, що на других фронтах українське військо прийшло до взаємної згоди з большевиками і що вже давно припинено війну. Здеморалізовані частини вимагали видачі їм большевицьких „делеґатів“, котрі ще перебували в Коростені під арештом, чекаючи на приїзд отамана Оскілка.

Зясувавши з начальником Ґенерального Штабу й отаманом Оскілком становище що-до здеморалізованих частин, — Чорний кінний курінь смерти, Наливайківський курінь і 55-й Народнього Визволення полк 31 січня було виряджено до Рівного в замкнутих ваґонах від ескортою варти від Сірих. Звягельський повітовий комендант, полковник Падалка, за згодою командира ґрупи, коли ваґони прибули до Звягеля, зрадників роззброїв, а командирів частин і головачів заарештував. У розпорядження того-ж коменданта було надіслано 5 большевицьких „делеґатів“, яких там-же було повішено.

Висновок. Зрада Наливайківського куріня на чолі з його командиром Сумчуком і дезерція з позиції вслід за Наливайківцями значної кількости вояцтва з 55-го та Франківського полку була в той час явищем нормальним серед тих „військових частин“, які були створені в порядкові отаманських формувань; здебільшого отамани їх були людьми з темним і підозрілим минулим, на війну дивилися з погляду власної наживи, шляхом грабіжництва. Для них не існувало а ні людських, а ні божих законів, — відповідальности не визнавали. Дух їхнього війська був такий: — битися з ворогом — значить ризикувати власним життям, а це не було в їхніх інтересах. Відсутність відповідальности давала їм змогу іґнорувати все те, що для них було невигідним. Меншість свідомого чесного вояцтва не мала можливости впливати з кращого боку на свою ганебну більшість, бо до цієї більшости належали отамани. Командуючий Північної ґрупи, „народній герой“, отаман Оскілко, — людина років 25, народній учитель, краще воював у запіллю, ніж на фронті, катував при допомозі відомого садиста Шавули мирне громадянство й при перших ворожих стрілах утікав, чим давав приклад таким-же отаманам, як і сам. Відсутність законности, нехтування статутів, безчинність судів, а найголовніше брак почуття карности, розвязувала руки отаманам і їхньому військові. Населення стогнало від їхнього терору, чекаючи твердої влади, з якого-б боку вона не прийшла. Все це і є одною з найбільших причин нашої поразки. Отамани міцно трималися на своїх посадах і вели „уперту боротьбу“… в запіллю з „ворогами“. Раз кадровий старшина — значить ворог, зле володіє українською мовою — також ворог. Вороги — всі жиди, бо мають гроші, а тому їх треба грабувати й нищити. Селянство, що обороняло своє добро від „отаманської реквізиції“ — є запеклий ворог. Але всі ці „вороги“ були без зброї, й отаманам було легко з ними „воювати“. Большевики добре знали, що діється в нас, що виявляє з себе військо і його „вожді“, а тому їм легко було воювати й мати успіх.

Командир ґрупи прийшовся не по душі отаманам, бо мав сильну волю й тверду підпору в своїх бездоганних Сірих; через це його боялися; боялися також і начальника штабу ґрупи, сотника Проходу, який приводив їх до пуття^[16].

Залишення Ігнатполя й заняття позицій по р. р. Вуж і Шестень та с. Васьковичі. Зогляду на те, що сили ґрупи значно зменшилися, а широкий фронт Ігнатпільської позиції, що тягнувся по північній околиці лісу, тяжко було обороняти; крім того, станція Ігнатпіль не мала ні тактичного, ні стратеґічного значіння, — командир ґрупи вирішив зайняти позицію біля с. Васьковичів, по р. р. Вуж і Шестень, де малися глибокі шанці, що лишилися від великої війни, належно упорядковані Сірими ще перед обсадженням Ігнатполя (19 і 20 січня). В Ігнатполі було залишено одну лише сотню Сірих і кінну чоту Окремої Запорожської сотні, які провадили розвідку й мали догляд за ворогом. Бронепотяги залишилися на попередніх позиціях.

1-го лютого отаман Оскілко телеґрафом повідомив командира ґрупи, що в його розпорядженія надсилається „окремий“ полк імени Винниченка, під керуванням отамана Гришка, причому попереджав, що з отаманом цього полку треба бути рішучим і одночасно обережним, бо може залишити самочинно позицію і зникнути разом із цілим полком.

Бій з большевиками під с. Васьковичами увечорі 2-го і ранком 3-го лютого. 2-го лютого біля 11–12 години наші бронепотяги відкрили огонь по ворожих бронепотягах, які прикривали його ешалони, що наступали на Ігнатпіль. Біля хутора Синяви ворог почав висажувать з вагонів військо, яке посувалося обома боками залізниці в напрямку на Ігнатпільський ліс, маючи поперед себе рідкі розвідчі лави, які широким фронтом підходили до лісу. Наші розвідчики, що займали північне узлісся, відкрили кулеметний і мушкетний огонь. Ворожі лави залягли в глибокому снігу й собі відкрили огонь. Кінна розвідка виявила рух великої ворожої колони в напрямку на с. с. Липлянщину і Вязівку. По наших розвідчиках ворог відкрив гарматній огонь зі своїх батарей, розгорнув свої головні сили й почав посуватися наперед. Наші бронепотяги та розвідчики почали відступ у напрямку на Ігнатпіль–Васьковичі. Технічники підірвали залізничний місток через р. Жерів і зіпсули в багатьох місцях залізницю. На одному з бронепотягів до Васьковичів повернувся й командир ґрупи, який розпорядився додати до двох сотень, що боронили позицію біля с. Дідковичів ще одну сотню з кулеметами. Ворог, мабуть, сподівався нашої оборони Ігнатполя, тому на протязі довгого часу обстрілював гарматнім огнем як саму станцію, так і місцевість навколо станції. Лише з наступом темноти ворожа піхота почала виходити з південного узлісся Ігнатпільського лісу, але була зустрінута гарматнім огнем наших батарей і бронепотягів. Ворог зховався в ліс, переслідуваний гарматнім огнем наших батарей, які почали обстрілювати площу лісу. Бронепотяги посунулися наперед і відкрили огонь по Ігнатполю й колії, не даючи змоги ворогові полагодити залізничні мости й колію. Цілу ніч ворог тримався пасивно, не провадив навіть розвідки. В Ігнатполю ворог не міг залишатися на довго й повинен був чи рушити наперед, із метою захопити Коростень, чи, у випадку невдачі, відійти назад. Маленьким силам групи прийшлося чекати ворога на своїх позиціях, рахуючися з фактом, що Коростень ні в якому разі не може бути зданий ворогові. Протягом ночи ворог мав можливість відновити залізничний міст і пустити свої бронепотяги наперед. Щоби паралізувати ворожий намір, з Коростеня було притягнуто старого паротяга, в якому наказано було до ранку розвести пар і на повному ході пустити наперед. Паротяг повинен був зіпсувати залізницю чи, налетівши на ворогові бронепотяги, збити їх із торів.

Біля 24 години 2-го лютого до апарату викликав командира ґрупи отаман Винниченкового полку, Гришко. Крім командира ґрупи він із ніким говорити не хотів. Через де-який час розпочалася „балачка“ поміж командиром ґрупи й отаманом Гришком. Останній^[17] вимагав „доповісти“ йому про становище під Ігнатполем. Командир „балачку“ цю припинив і запропонував прибути до нього з полком у найскорший час.

3-го лютого вдосвіта ворожа артилерія почала обстрілювати с. Васьковичі та його околиці, а через де-який час почали стріляти й ворожі бронепотяги. Наші батареї були поставлені на крилах бойового порядку (у с. с. Михайлівка й Межиричка) і вичікували дебушування з лісу ворога та його бронепотягів. Наша кінна розвідка доглядала за крилами (фланґами).

Між 10 і 11 годиною ранку з лісу почали виходити рідкі ворожі лави, прямуючи на Васьковичі, обходячи це село далеко на захід. За цими рідкими лавами в 500–600 кроках рушили густі лави. Наші батареї й бронепотяги відкрили убійчий огонь. Було пущено наперед на повних парах раніш приготовлений старий паротяг, а слідом за ним рушив кулеметний бронепотяг, що відкрив огонь по обох боках залізниці. Ворог заметушився й почав тікати в бік від залізниці. Ліве його крило попало під фланґовий огонь сотень, що займали позицію у Дідковичах, і понесло великі втрати. Наша артилерія розстрілювала ворога, не даючи йому можливости досягнути до лісу. Таким чином, ворожий намір що-до наступу було зліквідовано гарматнім і кулеметним огнем. На кулеметний бронепотяг було взято біля 11 поранених красноармійців, які зізнали, що ворог має три полки піхоти, курінь матросів, два бронепотяги й 12 гармат, причому курінь матросів посланий на обхід нашого правого крила. Повставало питання, куди подівся цей курінь? Чи він спізнився для загального наступу, чи він робить глибокий обхід. Була зміцнена кінна розвідка, якій дано завдання розвідати місцевість перед Дідковичами, по річці Жорів, і с. с. Вязівку, Жерів і Закусили, що на північний схід від с. Дідковичів.

Біля 14–17 години кінна розвідка доповіла, що с. с. Вязівка й Жерів зайняті матросами, які „гуляють“. Не було в розпоряженню командира ґрупи ні одної зайвої сотні, щоби, посадивши на вози і підвізши до згаданих сіл, захопити нею чи знищити матросів. Протягом решти дня 3-го лютого ворог не показувався.

Зогляду на малу численність ґрупи тяжко було вояцтву в люту зиму беззмінно тримати позицію, нести сторожеву охорону та розвідку.

Висновок. Ворог мав намір 3-го лютого захопити Коростеня, збивши з позиції наші частини біля Васьковичі і Дідковичі. Засиджуватися в Ігнатполі, оточеному лісом, не було рації, бо треба було за відсутністю поблизу населених пунктів тримати в люту зиму військо у лісі. Намір ворога що-до наступу було зліквідовано нашим гарматнім огнем і кулеметним бронепотягом. А його обходна колона (курінь матросів), мабуть на мітінґу, винесла „постанову“ не наступати, а краще відпочити в селах. Ворожі бронепотяги не брали участи в бою, бо або-ж не встигли відновити містка й залізницю, або-ж, можливо, пущений на повному ходу з нашого боку паротяг дуже пошкодив їм. Командир ґрупи вирішив не переходити до контр-атаки з метою відкинути ворога на Овруч, бо: 1) для цього в його розпорядженні не було достаточних сил і 2) його завданням було боронити Коростеня.

Прибуття до Коростеня 3 лютого вечером одного куріня полку Винниченка під керуванням отамана Гришка. 3-го лютого увечері до Коростеня прибув один курінь (біля 200 вояків) полку ім. Винниченка, під керуванням отамана Гришка. Вояцтво цього куріня було розміщено по ваґонах-теплушках; отаман-же мав окремий потяг, який складався з салон-ваґонів і ваґонів першої класи. Потяг цей охороняла почесна варта. „Отамана“ було запрошено до штабу ґрупи. З великим опізненням „отаман“ зявився й одразу запитав — „де тут полковник?“ Командир ґрупи запросив його до кімнати оперативного штабу й запропонував йому подати відомості про склад прибувшої частини, але „отаман“ мабуть незнайомий був чи не хотів бути знайомим із правилами військової етики, не кажучи вже про дисципліну, і тому зразу відповів: „Краще ви мені доложіть, що у вас робиться, а потім уже я сам буду знати, що мені робити“. Багато місця треба було-б уділити на те, щоб описати, як самого „отамана“, так і його поводження. Це один із бандитів, який добре враховує кожну хвилю, щоб йому не довелося загубити свою голову.

4-го лютого мусів прибути ще один курінь цього полку. По його прибутті малося на увазі змінити й дати відпочинок частинам ґрупи, що займали позицію.

В ніч з 4 на 5 лютого прибув другий курінь полку ім. Винниченка, біля 200 вояків. З великими труднощами й лише під загрозою один курінь цього полку було поставлено на позицію. Курінь, що прибув пізніше, було залишено в резерві. Згаданий полк не робив вражіння військової частини і разом зі своїм „командиром“ вносив деморалізацію в ґрупу.

5-го лютого стало відомо в ґрупі, що Директорія і корпус Січових Стрільців залишили Київ. Це зробило надзвичайне тяжке вражіння на вояцтво.

6-го лютого до штабу ґрупи приїхав представник Пана Головного Отамана, п. Авдієнко, та висловив бажання дати військові — інформації. Дізнавшись, що військо на позиції, цей старий дідок обмежився лише тим, що побив командира полку ім. Винниченка, отамана Гришка, який винятково підвернувся йому під руку (між ними були якісь давні порахунки) й телеґрафом вимагав від військового міністра покарати Гришка на горло. Нарешті дідок відїхав, взявши посвідку від штабу ґрупи в тому, що він протягом дня обходив позиції та підбадьорював військо своїми промовами.

7-го лютого між 1-ою і 2-ою годинами, несподівано, ворог атакував наші позиції на всьому фронті. Не зважаючи на страшний огонь наших батарей і кулеметів, ворог, при підтримці своїх батарей, посовувався наперед, стріляючи на ходу. Де-які красноармійці, мабуть комісари, махали білими прапорами та щось кричали. Проти с. Дідковичів ворог не наступав. Було наказано сотням, що займали Дідковичі, залишивши на місцях по одній чоті від кожної сотні, рештою атакувати ворога в ліве його крило й тил. Ворог підійшов на 600–700 кроків, несучи великі втрати, й заліг у глибокому світу. На позицію потягом із резерва було підвезено курінь полку ім. Винниченка, — і частини ґрупи, під огневим прикриттям частин, що залишалися на місцях, почали посуватися наперед. Ворог почав поволі відходити, підбираючи своїх ранених і забитих. Ворожі бронепотяги мали перевагу в огню, чому наш кулеметний бронепотяг не мав можливости посунутися наперед і переслідувати ворога. Бій закінчився з наступом темноти. Частини ґрупи залишилися на своїх позиціях. Було тяжко поранено командира гарматнього бронепотягу, як рівно підбито самого бронепотяга й забито кільканадцять козаків і старшин та поранено біля 30–40 осіб^[18].

Патруль, що охороняв залізницю поміж Васьковичами та Коростенем, затримав трьох залізничників із приладдям, підчас псування ними залізниці. Затриманих було прилюдно повішено. Робітники Коростенського залізничного вузла хоч і сиділи „тихо“, але потрібували пильного над ними догляду.

Висновок. 7-го лютого большевики мали на увазі рішучою атакою збити з позицій наші частини й на їхніх плечах захопити Коростень, але атака їхня була відбита з великими для них втратами. Большевики не покладали певности на свої „побідоносні“ війська, і тільки гадали, що війська ґрупи полковника П., побачивши їхній наступ, будуть утікати. Але раз опір було зроблено — ворог сам почав відворот. Як-би в завдання командира ґрупи входило знову захопити Ігнатпіль і переслідувати ворога далі, то успіх був-би безперечний, бо червоні „товаріщі“ тоді лише „били“, коли їхній ворог утікав від першого стрілу. Ворог не міг сидіти в Ігнатполі-двірці, оточеному лісом. Село далеко. Йому треба було чи захопити Коростень, чи відійти до Овруча. Тому треба було сподіватися, що ворог знову кинеться на нас, що в дійсності й сталося, коли Коростень боронила пізніше ґрупа Січових Стрільців, під командою полковника Сушка.

10-го лютого вдосвіта наші кінні розїзди доповіли, що ворожі частини з гарматами займають села Нову-Рудню та Палчанок. Ці села до цього часу були вільні й доглядалися нашими дозорами й розїздами. Утворено було пильний догляд за ворогом і вжито належних заходів на той випадок, як-би ворог рушив у обхід нашого лівого крила, але ворог тримався пасивно. Люта зима й глибокий сніг до де-якого ступіня були перешкодою до активних чинів.

На протязі безупинної місячної боротьби серед лютої зими частини Сірих мали моральне право на відпочинок, хоч-би на короткий час, про що командир ґрупи й клопотав. Сидіти на одному місці на протязі довгого часу було тяжко. Ґрупа не була заосмотрена: — ні одного хунта провіянту для людей й оброку для коней не отримувалося, грошового відпуску також не було. Ґрупа була зданою на саму себе. Вживалося з приводу цього всіх можливих заходів, але, крім обіцянок, нічого не було. Частини Сірих мали де-які запаси, які було привезено з-під Бахмача, яко відбиті від німців. Отже, цією решткою прийшлося ділитися з рештою частин ґрупи. Що-до оброку, то завдяки лише енерґії й здібності Овруцького повітового комісара — обрік доставлявся в потрібній мірі.

Матеріяльна частина гармат, кулеметів і мушкетів була в надзвичайно лихому стані. Гармати й кулемети не мали технічної шмари та запасових частин, мастити рушниці також не було чим. Начальник артилерії фронту отамана Оскілка, Дворенко-Дворкин виявляв із себе одне непорозуміння. Це була пародія не тільки на начальника артилерії, але й на старшину взагалі. Обозів частини не мали, а всяке майно, в тому числі й похідні кухні, перевозилося в потягах, і таким чином військові частини були цілком залежні від цих потягів.

Штаб-кватирі начальників також були в потягах. Словом, війна відбувалася на колесах. Військо було звязано з залізницею, по якій підтримувався звязок поміж окремими ґрупами фронту, відстань між якими доходила до 200 верстов.

Цей час боротьби — був часом „отаманії“.

Нарешті 12-го лютого прибула до Коростеня ґрупа військ Січових Стрільців, у складі 6 полків піхоти та значної кількости гармат і кулеметів, під керуванням полковника Сушка й начальника його штабу генштабу підполковника Сулківського. Як виявилося, ґрупа Січових Стрільців прибула на зміну ґрупи полковника П.

Перед зміною, на третій день після прибуття полковника Сушка, вийшов інцидент поміж ним та начальником ґрупи, полковником П. Полковник Сушко зі своїм штабом займав царський потяг, який охороняв подвійною низкою варт, а біля ваґону його особи стояла почесна варта. Потяг стояв на ст. Коростень-Житомирський. Штаб ґрупи полковника П. перебував на станції Коростень-Подільський.

Всі домагання полковника П. що-до побачення з полковником Сушком не довели ні до чого. Начальник штабу ґрупи, підполковник Сулківський, прийняв позиції від полковника П., сидячи за столом і граючи зі старшинами штабу в „шмоньку“. Тут-же стояло шампанське та овочі. До повної картини бракувало ще хіба жінок.

Частини Січових Стрільців не були поінформовані про бойові обставини й не знали свого завдання, Їхні командири не вміли читати військових мап, а тому й не могли орієнтуватися на місцевості. Гарматчики, як старшини, так і підстаршини, були зле ознайомлені з уживанням легкої пушки російського зразку; те саме явище було й серед кулеметчиків та піхоти^[19].

На все це звертав увагу полковник П. і негайно повідомив отамана Оскілка, що ґрупа Січових Стрільців не боєздатна, а її начальники, мабуть, переоцінили цінності, надіючись утримати Коростень отим своїм військом.

15-го лютого частини Сірих і полк ім. Винниченка двома ешалонами відбули: 1-й полк до Житомира, 3-й до Бердичова, а полк ім. Винниченка (здається) до Рівного.

——————

1. Автор наводить, як причину пересунення Сірої дивізії з Чернигівщини до Бердичова, — „великі втрати“ дивізії підчас боїв із гетьманцями.

   Підполковник-же Прохода в „Історії Сірих“ (I-й збірник „За Державність“) подає за причину — бажання віддалити дивізію з району її поповнення, близкість якого зле впливала на боєздібність мобілізованих чернигівців. — Редакція.

2. Сіра бриґада складалася з 1-го та 4-го полку по два куріні в кожному. Всього в бриґаді було біля 600 козаків при 12–15 кулеметах.
3. Треба признати, що брак інформацій про попередні бойові чини військ, що захищали напрямок на Коростень, та про їхнє місце нахождення, викликали-б у менш рішучого командира инше рішення. — Редакція.
4. Сотник Прохода був полковим адютантом 1-го Сірого полку, яким у часи Гетьмана керував полковник П. Бувший сотник, нині підполковник Прохода, на час біжучий, після укінчення Господарчої Академії на Чехах, є інженером. — Редакція.
5. Дуже рідкий випадок. — Редакція.
6. Можна припускати, що цілий інцидент — погром у Коростеню було орґанізовано большевицькими аґентами для відтягнення уваги від фронту. — Редакція.
7. Приклад большевицької пропаґанди. — Редакція.
8. Командиром „Кінного Чорного куріня смерти“ був дійсно підозрілий тип, з прізвища Гуцул. Підчас повстання проти гетьмана він зформував чи опинився на чолі „1-го Меджибожського совітського полку“, з яким опанував Староконстантиновим. За бешкети там його полку, скеровані, головним чином, проти заможніх жидів, полк цей було роззброєно сотнею отамана Біденка, ще в ті часи, коли загін останнього був дисциплінованим. Однак Гуцул удався до Ставки і звідти повернув із мандатом на формування кінноти. Цю кінноту він одягнув у все чорне з золотими позументами і далі вже пописувався на повіті, грабуючи під виглядом боротьби з бандитизмом. Назва Меджибожського полку, поступовання Кінного Чорного куріня смерти в запіллю, далі провокації на фронті — все це дає можливість твердити, що цей отаман був одним із числених большевицьких аґентів, що працювали в той час із метою дискредитації української влади в очах населення, — Редакція.
9. 1-й курінь 4-го полку було залишено в Коростені й Ігнатполі.
10. М. Овруч лежить у долині і з півночи оточений горбами.
11. Вояки мали на руках білі відзнаки.
12. З військами характеру „отаманських формувань“, як доводить воєнна історія, досвід і наука, можна провадити операції наступового характеру, надто коли вони мають перед собою слабого ворога або відчувають над собою „пястук“. Для впертої оборони вони майже не надаються без загрози певними частинами з тилу. Очевидно полковник П., переходячи до оборони, вважав, що при допомозі „Сірих“ упорається з рештками військ ґрупи. — Редакція.
13. „Полковник“ Сумчук — молодий хлопець, років 23–25, ніколи не був військовим, малограмотний, служив у волосній управі дрібним писарчуком, улюбленець отамана Оскілка й наказного отамана Осецького.
14. Командир ґрупи мав на увазі виявити й відокремити злочинно-провокаційний елемент, віддати його під воєнний суд, а решту приєднати до Окремої Запорожської кінної сотні.
15. Повище підтверджує лише примітку редакції що-до військ отаманських формацій, які не мали а ні міцного національного світогляду, а ні військового виховання. Пястук полковника П. — „Сірі“ — були зужиті на латання дірок на фронті після Наливайківців та 55-го полку, чому при наступі ворога бракувало сил для підпертя здеморалізованих Франківців та 55-го полку. — Редакція.
16. Розклад військ ґрупи полковника П. (крім Сірих) є вартий того, щоб йому уділити більше уваги, бо він виявляє класичний взірець большевицьких методів боротьби, а саме: послуговування аґітацією у ворожих військах із метою підготовки сприятливих умов для збройного наступу.

    Автор цілу невдачу складає на карк „отаманів“, у чому є багацько правди, однак не ціла правда. Автор не задається питанням — а чому ж большевики так добре і так швидко знали про те, що діється в наших військах? — Відповідь проста: тому, що мали багацько своїх аґентів серед нашого вояцтва, і не тільки рядового, а також і з-поміж „отаманів“.

    І в даному випадкові, знаючи психологічний стан вояцтва „отаманських формацій“, як рівно ж незадоволення „отаманів“ полковником П. — большевики зробили психолоґічний трік: вислали делеґацію, яка запропонувала „мирні переговори“ що-до „завішення зброї“, тому, мовляв, що вже на инших фронтах замирилися. Як узяти під увагу, що з ними розмовляв Сумчук у присутності застави; що раніше і Сумчук, і аґенти большевицькі з-посеред наших вояків закидали полковникові П. службу в царській російській армії, себ-то старорежимність, — то маємо повну картину.

    — Старорежимець заховав відомості про мир, аби бити большевиків, які зовсім не хочуть воювати з народом — Так використовувала большевицька аґітація на свою користь знаходження ка чолі наших військових відділів кадрових старшин, із метою позбавити ці ціли фахового проводу. В цьому випадкові має місце не тільки аґітація. Є всі ознаки змови, заздалегідь розробленого плану заколоту й військового бунту.

    От чому, щоби не було своєчасно повідомлено командира ґрупи про прибуття делеґатів, — було попсовано телефона. Треба було заскочити командира ґрупи несподіванкою прибуття делеґатів разом із усією заставою, аби тим змусити його до потрібного рішення чи навіть забити. Коли ж полковник П. розпорядився належно з усіма учасниками цієї ескапади, то наливайківці перейшли на бік ворога.

    Ворог, знаючи вже про заколот у частинах цієї ґрупи, переходить у наступ, який довів до опущення групою полковника П. м. Овруча.

    Далі цікавим є, що розвідку провадив Чорний курінь і з нього-ж ішли різноманітні провокаційні чутки; очевидно, контакт із ворогом дійсно було навязано добре, лише не на користь ґрупи полковника П.

    Подаючи все повище з точки погляду обєктивного дослідувача, не зменщуємо значної вини „отаманів“, як таких, так і цілої „отаманії“. Хай буде вона на майбутнє, як страшне й ганебне memento. — Редакція.

17. Балакав із Сарн.
18. Докладно сказати зараз про втрати немає можливости.
19. Оскільки відомо гарматчики корпусу С. С. були наддніпрянці, російської або гетьманської служби, добре ознайомлені з гарматами російського зразку. — Редакція.