За Державність/3/До «Що то було?»
| ◀ Гетьманщина | За Державність. Збірник 3 під ред. Михайло Садовський До «Що то було?» (Всеволод Петрів) |
До «Січові стрільці в боротьбі за державність» ▶ |
|
До „Що то було“ підполковника Мусія Ященка в 2-му збірникові „За Державність“.
Період боїв на фронті Бердичів–Житомир–Коростень, властиво поуз шляхи, що до цих міст зі сходу підходили, ще чекає на докладне висвітлення, бо справді робилося багато такого, про що можна лишень запитати слідом за підполковником Ященком: Що то було?
Тому то й беремо ми слово, щоби зясувати, що то за „Юнацький ешельон“ полковника Петрова та ще й ніби під моєю командою вештався між Коднею та Бердичевом, ухиляючись від бою та приняття будь-якого рішення.
Житомирська Спільна Юнацька Школа була зформована на підставі розпорядження Головної Шкільної Управи Військового Міністерства, виданого після повалення гетьманського уряду.
Її формування, що розпочато наприкінці грудня 1918 року, було ще в повному ходу, бо в березні 1919 р. до комплекту в 800 юнаків не вистарчало ще до 300. Навчання в школі, що поповнювалась майже виключно з молодику, який ніколи ще при війську не був, почалось із середини лютого 1919 року по групах, як прибувало юнацтво до школи, — отже до березня ще жаден юнак не стріляв із рушниці бойовим набоєм, дехто з новоприбулих ще й не знав рушниці, не кажучи вже про те, що гарматний відділ не знав гармати, а кіннотчики ще ні разу не сідали на посідланого коня (у школі відразу були всі три відділи), Само собою, що боєздатних гармат у школі не було.Ось у якому вигляді захопило школу несподіване наближення до Житомира фронтів збройної боротьби.
Десь у середині березня 1919 р. дістала Житомирська Спільна Юнацька Школа наказ від тодішнього начальника Головної Шкільної Управи генштабу полковника В. Сальського переїхати для дальшого навчання юнаків до затишного кута України, до м. Камянця-Подільського, при чому наказувалося та клалося на відповідальність команди школи, неодмінно врятувати не лишень цінні, бо дуже кваліфіковані та працездатні кадри школи, але також згромаджене велике наукове майно та приладдя, що зібрано було через енерґійну працю кадрового складу школи.
Керуючись цим наказом, здобула школа ешельони та протягом пяти днів навантажила все своє майно, велику наукову бібліотеку, приладдя, засоби одягу, запасну (на весь комплект) новісіньку зброю, сідла та інше, що збирали ми на цілому майже Правобережжі, ледве чи не силою відбиваючи від отаманчиків ріжних сортів.
Нарешті рушив вантажитися й персональний склад школи, але отут і сталася „отаманська пригода“!
Стрункими дисциплінованими лавами з музикою[2] підійшла школа до наготовлених ваґонів і почала вантажити стройові коні та юнаків.
На це видовище гарної муштрової частини „вийшли“ пан отаман Бень, тоді „командант“ Житомирської групи військ У. Н. Р. і… „знайшли“ за добре приєднати до складу „своїх“ військ цю „порядну“ частину.
Мене, тоді начальника цієї школи, покликано до пана отамана, де наказано, під загрозою відповідних консеквенцій, вивантажитись та ввійти до складу 2-го залізничного полку, при чому мені ласкаво дозволялося залишитися при штабі, а зайвих кадрових старшин відправити до резерви другого пана отамана Оскілка.
Виконати „такий“ наказ начальник школи рішуче відмовився, бо за зраду вважав дати зруйнувати джерело майбутнього — кадри для виучки старшини й новозібрану селянську інтеліґенцію, з якої складався юнацький склад школи.
Ешельонам не дали паротягів; взяти їх силою я не ризикнув, бо боявся внести отрую розкладу та непослуху до юнацьких лав. Звернувся лише до Уряду, але, на жаль, не дістав до апарату полковника Сальського, а підійшов військовий міністр, який і наказав школі ввійти до групи Беня, лише пощастило відстояти цілість школи, як організму.
Отже вивантажено все, що хоч рушницю держати уміло, та обози першого порядку. З цією, бодай і не вивченою, але муштровою частиною школи залишився начальник шкоди полковник Петрів (щоб і далі школу від розформування й знищення боронити та далі в боях юнаків учити), весь науковий персонал, до цивільних включно, й частина апарату господарчого.
Решту, біля 100 юнаків і немуштрових козаків із тих, хто рушниці не знав зовсім, надіслано — як варту при ешельонах (двох) із майном, приладдями та хорими — через Бердичів на Рівне, куди наперед було надіслано помішника начальника школи полковника Вержбицького, щоби підшукавши помешкання, продовжував працю формування школи, тримаючи звязок із бойовою її частиною та клопочучись перед урядом про врятування школи.
Ці два ешельони вів воєнний інтендант (випуску з російської Воєнно-Інтендантської Академії 1912 р., відомий своїми теоретичними та практичними працями в Київській воєнній окрузі та на південно-західньому фронті) полковник Фрост, що був у школі за начальника господарської частини.
Крім нього були в ешельонах сотники Трутенко та Парнасів (помішник господаря та завідувач канцелярії школи), що їх так-сяк можна було вважати за стройових, бо побували в деяких боях, а решта були самі нестройові. Полковник Фрост мав від мене категоричний наказ: рятувати майно школи та нездатних, навіть умовно, до бою юнаків і нестройовий апарат школи, так потрібний для її нормального життя і зовсім нездатний до бою.
Отже тепер, певно, зрозуміло буде, „що то було“, коли полковник Фрост усіма силами уникав бою та став до нього лише тоді, коли інакше не мав змоги виконати основного наказу — врятувати все йому доручене та довести до Рівного.
На честь полковника Фроста можу сказати, що він, після уходу всіх та, здається, й бронепотягу, залишився при останньому шкільному ешельоні, який не встиг проскочити крізь Бердичів і, пробуючи врятувати його, був важко поранений та залишений в домиках біля станції. Дальша доля його не відома. Так доповів мені сотник Трутенко, що прорвався до Рівного, та сотник Парнасів, що повернув із розбитого ешельона до школи разом із єдиною, нібито, боєздатною частиною ешельона — оркестрою і 10 необученими юнаками. Ось що було з юнацьким ешельоном, одним із двох, що були між Коднею та Бердичевом тоді, як решта школи, під особистою командою полковника Петрова, входячи у відділ сотника Шкварника й останньому підлягаючи (хоч чинячи цілком самостійно), мала свій перший бій біля хуторів на південний схід від с. Левкова, тобто в 60 майже кілометрах від Бердичева.
У цьому першому для юнаків бою, що був лише початком серії дальших, стріляли юнаки вперше бойовими набоями по рухливих живих цілях, що й собі до юнаків стріляли, але це була їхня перша „учбова“ стрільба.
——————
- ↑ У своїх передмовах до 1-го і 2-го збірника „За Державність“ редакційна колеґія вже зазначала, що обєктивність у викладі тих чи інших спогадів із подій, свідком чи учасником яких був автор, — є може найголовніша умова цінности їх.
Але, крім браку обєктивности, спогадам може зашкодити і брак памяті з боку їхнього автора — брак такий природний протягом цих довгих років та злиднів на еміґрації.
Тому то так бажані й потрібні корективи до друкованих спогадів із боку тих, хто памятає краще чи пригадує якийсь момент, що за нього забув згадати автор мемуарів.
З цього збірника розпочинаємо друкувати такі корективи до вже надрукованих праць.
Гадаємо, що вносити, подавати такі корективи — теж цілком обєктивні — є обовязок кожного вояка нашої армії, хто має змогу це зробити.
Редакція.
- ↑ До школи „призвичаїлася“ якась то оркестра, що не хтіла розлучитися з „казьонним“ музичним іструментом і, як охочекомонна, залічена була до нестройової сотні школи, бо ж особистий склад її був перед тим у війську, бодай хоч нестроєвими.