За Державність/3/До рейду 1921 року

За Державність. Випуск 3
під ред. Михайло Садовський
До рейду 1921 року (Петро Ващенко)

1932

ПЕТРО ВАЩЕНКО

Сотник.

До рейду 1921 року.

I.

Перебування в таборі при м. Олександрові-Куявському в 1921 році — це був час, коли кожен старшина, кожен козак мав тверду надію на швидке повернення на батьківщину. Старшина і козак не втратили вояцького духу, жили спогадами про славні, незабутні часи нашої боротьби за нашу державність, а водночас підготовлялися до нової запеклої боротьби та до помсти над віковічним ворогом свого народу — москалем.

У таборі тільки й можна було почути про загальне велике повстання на Україні, яке ось-ось має розпочатися, про підготовчу працю-до нього, і кожен вояк покладав великі надії на це повстання, кожний був певний у його успіхові.

Нарешті всі ці чутки та розмови про підготовчу працю до загального повстання на Україні набрали якоїсь реальної форми. У травні до табору завітав генерал-хорунжий Юрко Тютюнник і на таємних зборах висловився, що незабаром ми знову опинимося на рідній землі. Цей, останній вже, похід — буде походом слави й перемоги нашої лицарської армії.

Кожному старшині та козакові було зрозуміло, що мову мовиться про загальне повстання, бо говорив про це генерал Тютюнник, який здобув собі голосної слави під час походів у запілля ворога за часів останньої нашої боротьби в р. р. 1919–1920.

З ясними надіями розійшлися вояки з цих зборів, і кожен із них марив та чекав на той великий день, коли трапиться змога знову повернутися на рідну землю, знову зі зброєю в руках стати в обороні свого народу.

Ані тяжкі умови таборового життя, ані шалена аґітація большевиків не могли розвіяти цих надій нашої армії — кожний чекав на той великий день і був до нього готовий. Підготовчою працею до загального повстання на Україні керував добре законспірований Повстанчий Штаб із генерал-хорунжим Ю. Тютюнником на чолі.

Повстанчий Штаб мав до 30 співробітників. Тут були фахівці з усіх галузей; стояли вони на чолі управлінь, відділів, підвідділів, секцій та підсекцій. В організації цього штабу більшу ролю відіграло, на жаль, наше хуторянство, а не воєнна наука.

З першого дня утворення Повстанчого Штабу почали надсилати на Україну старшин та козаків до певних повстанчих організацій із певними завданнями, з першого ж дня стали приїжджати до Штабу люди з України, теж із певними завданнями.

Всі ці люди, яких відправляли на Україну і які приїжджали звідти, мусіли попереду побувати у начальника штабу, а потім обійти всі відділи та підвідділи, секції та підсекції, дістати потрібні вказівки або зробити певну доповідь. Здавалося б, що штаб має точні відомості про події на Україні й тримає стислі звязки з повстанчими організаціями там; так і було фактично за перших часів.

Наприкінці червня стали приходити з України сумні відомості: на Катеринославщині розкрито повстанчу організацію залізничників, у Києві та на Київщині провадяться масові арешти, дехто надісланий від штабу з певним завданням перейшов на бік москвинів.

А були й такі, що пішли на Україну з великими завданнями, перейшли там на бік москвинів і потім по кілька разів вертали до штабу та подавали ріжні інформації, працюючи на користь ворога.

Серед таких провокаторів треба особливо відзначити сотників Заярного та Нестеренка; останній із них спричинився до ліквідації повстанчої організації на Катеринославщині.

У липні надходять ще сумніші відомості з України: розкриваються там одна по одній повстанчі організації, ліквідуються повстанчі відділи.

Повстанчий штаб виконує кабінетну роботу, а про день загального повстання ще немає й мови.

Од московських репресій стали утікати з України видатні українські сили, і всі вони проходили через штаб.

Заклики повстанчих організацій із України в серпні були голосом „вопіющого в пустині“.

Всі ці організації просять прискорити день загального повстання. Полковник Галкин, начальник Київської групи, просить зброї. Мордалевич повідомляє, що триматися пасивно далі він не може.

А генерал Тютюнник зі своїм начальником військового управління, підполковником Добротворським, — нічого не роблять: вдалися в політикування, цілком забуваючи, що час минає, що організації на Україні розкрито, що провідники організацій сидять в Чека, під московсько-большевицькими тортурами викривають інші організації й умирають мученицькою смертю.

Надходять відомості про перехід Мордалевича на бік москвинів.

Надсилається до Києва сотника Якименка для переговорів із Мордалевичем, але Мордалевич вже не хоче переговорювати, бо становище його на той час було безвихідне.

Наприкінці серпня повстанчих організацій було вже мало, майже всіх їх було ліквідовано, повстанчі відділи трималися лише по лісах гуртками по 10–15 людей.

Найліпший час розпочати повстання — місяць серпень, — коли повстанці на Україні самі просили якнайскорше розпочати загальне по

Учасники 2-го Зимового Походу: 1) Адм. сотн. Кузьма Шутко, 2) Підх. Павло Дячок, 3) Сотн. Михайло Пастернацький, 4) Полк. Степан Лисогор, 5) Козак Михайло Косаревський, 6) Пор. Тодос Добровольський (помер у 1927 р. в Польщі), 7) Роз. Михайло Литвиненко, 8) Сотн. А. Моруненко, адм. сотн. К. Шутко й пор. Є. Хроневич (арештовані польською владою в таборі інтернованих у Стрілкові по поверненні з повстання).

Учасники 2-го Зимового Походу: 1) Адм. хор. Вячеслав Ковальський, 2) Підполковник Сергій Чорний — після поранення підполковника Палія командир Відділу Окремого Призначення, 3) Бунч. Грицько Кравченко, 4) Підполк. Михайло Палій-Сидорянський — командир Відділу Окремого Призначення, 5) Хорунжий Михайло Калинський, 6) Підхор. Іван Гученко, 7) Підхорунжий Іван Їжаківський.

встання, — через повищі причини був упущений. Наприкінці вересня вислано було на Україну відділ, складений зі старшин та підстаршин, з певними завданнями. З цим відділом було виряжено й сотника Заярного, як організатора повстанців і взагалі, як довірену особу генерала Тютюнника.

Другої ночі після переходу відділу сотник Заярний далі не пішов, мотивуючи це каліцтвом ноги, і залишився на місці.

Після того до відділу він уже більше не зявлявся, але далі тримав стислий звязок зі штабом, повідомляючи його про операції відділу — за вказівками Чека.

І скільки було при штабі працівників, які не раз ходили на Україну з важливими завданнями, виконували їх бездоганно й успішно, а потім попадали до Чека через роботу Заярних та Нестеренків, що терлися при штабі й непомітно робили свою юдину роботу!

II.

Повстанчий відділ під командою генерал-хорунжого Василя Нельговського перейшов кордон вночі з 19 на 20 вересня в районі містечка Корця.

Склад відділу — 30 вояків (16 старшин і 14 підстаршин).

Відділ мав навязати стосунки з повстанчими організаціями, якщо буде потрібно, реорганізувати їх, консолідувати їхню працю, а головне провадити агітаційну підготовчу працю поміж селянством до загального повстання.

Районом діяльности відділу були повіти: Звягельський, Житомирський, Радомиський, Мозирський та Овруцький.

Праця відділу вимагала стислої конслірації.

Але першої ж ночі по переході через кордон відділ мусів виявити своє існування — мусів зняти двох вартових московської кордонної охорони, а ранком, підчас переходу відділу через річку Случ, місцеві селяни одразу ж пізнали, що це повстанчий відділ. Перші чотири доби відділові доводилося продвигатися тільки вночі. Села, де розміщено було московсько-большевицькі частини, доводилося обминати; часто доводилося стрічатися з обозами червоних, але в таких випадках відділ, даючи дорогу обозам, мовчки проходив далі.

По чотиридобовому маршу відділ прийшов у район містечка Емільчина, Звягельського повіту, де мав відпочити. Не зважаючи на цілковиту відсутність харчів та на фізичне виснаження, дух відділу був бадьорий. Кожний вояк радів, що знову опинився на батьківщині зі зброєю в руках і що має змогу помститися над віковічним ворогом української державности — над москалем. І вояк прагнув до цієї помсти, навіть коли б йому довелося приняти мученицьку смерть, але на улюбленій батьківщині та в імя найсвятішої ідеї українського народу — своєї незалежности.

Другого дня перебування в лісі до відділу прийшли селяни та селянки й принесли харчів.

Яке ж тепле було спіткання селян із відділом. Селяни подавали воякам руку, як брат братові по довгій розлуці, стискували міцно один одного, з очима, повними сліз, і не хтіти відпускати один одного, неначе навік прагнули бути нерозлучними.

В перших числах жовтня було вже налагоджено звязок із місцевими повстанчими організаціями, було зроблено відповідні розпорядження і видано вказівки окремим особам.

15 жовтня відділ примушений був вирушити в район Ушомира Житомирського повіту, бо карні московські відділи переводили над селянами ріжні репресії, гадаючи в цей спосіб примусити селян, щоб видали відділ. У Житомирському повіті відділ обеззброїв роту робітничого куріня і зброю передав селянам, які зараз же фурманками перевезли її до Звягельського повіту.

30 жовтня до відділу прибув сотник Головко з асистою та з директивами від Головного Повстанчого Штабу, з яким відділ підтримував звязок.

За звязкових були малі хлопці, забрані з табору.

5 листопада до відділу прийшов селянин і повідомив, що до села Янча-Рудня приїхав карний відділ і роздає жінкам хустки, щоб довідатися від них, чи є поблизу повстанці.

На пропозицію відділу селянин погодився провести його поночі до села й показати розміщення червоних.

З відділу було надіслано 15 вояків під командою сотника Головка, щоб обеззброїти карний відділ.

Це завдання було виконано бездоганно — взято багато зброї, 60 посідланих коней, багато одягу й взуття, при чому втрат із боку відділу не було жадних.

Одягнувши теплий одяг і сівши на коні, відділ негайно вирушив у напрямку на Коростень.

Переходи були по 80 верстов у ніч. Протягом короткого часу відділ побував у районі Радомишля та станцій Тетерева, Олевського й Мозира.

Як не полювали карні частини московські на відділ, але спіймати не могли його.

Коли відділові доводилося попадати в район розміщення більших московських сил, то він примушений був видавати себе за карний відділ по боротьбі з бандитизмом. Це було невигідно, бо тоді селяни не давали ані їжі, ані оброку для коней, навіть до хати не пускали переночувати. Коли ж випадково їм доводилося дізнатися, кого справді являв собою відділ, то зараз же нагодують і вояків, і коней, навіть вийдуть поза село чатувати — чи не йдуть червоні.

Через свої великі і з конечности несподівано-зиґзаґуваті рейди відділ утратив звязок зі штабом і довідався лише в районі Олевського, що головна колона Повстанчої Армії прямує на Коростень.

В районі Олевського селяни самі підняли повстання й вигнали всіх москвинів із району Олевського, але большевики використали брак доброго проводу в селянській організації, перейшли до наступу і стали палити села, а селяни мусіли критися по лісах. У цей критичний для селянства час прибув відділ і повів контр-наступ на червоних. Червоні ж, бачачи перед собою організований кінний відділ, почали швидко відступати до Олевського, залишаючи по дорозі коні та зброю. Тоді, безумовно, можна було б ізнову заняти Олевське, але через брак піхоти й артилерії трудно було б його удержати, коли б большевики перейшли до контр-наступу.

Відділ розмістився в Чеській Колонії, в 2 верствах від Олевського. Зібрано було там всю повстанчу піхоту, в числі до 150 людей, переважно молодих хлопців од 18 до 20 років, озброєних рушницями, револьверами і навіть косами. Піхоту розподілено було на три частини. Під проводом наших старшин розпочала вона о 4 годині ранком наступ на Олевське аж з чотирьох боків. У містечку серед червоних повстала паніка, але вони скористали з не досить енерґійного наступу повстанців і незабаром повели контр-наступ переважними силами — в числі до 300 шабель і 600 баґнетів.

Повстанці не витримали і спішно стали відступати до лісу. Тоді відділ, щоби дати можливість повстанцям відступити, розпочав наступ, але і його з трьох боків оточили большевики, і він примушений був також відступити.

Червона кіннота довший час переслідувала відділ, але дякуючи добрим провідникам селянам, йому пощастило відірватися.

У цьому бою ранено було одного старшину, сотника Олійника, і десятьох козаків-повстанців.

Після невдатного наступу на Олевське москалі жорстоко помстилися над селянами. З села Юрова та Чеської Колонії селяни цілими родинами втікали до Польщі.

Відділ примушений був відступити до кордону, бо великі сили червоних гналися за ним, не даючи відпочинку ані вдень, ані вночі.

У прикордонній смузі відділ довідався, що головні сили генерала Тютюнника розбиті, а тому теж вирішив повернутися до Польщі.

На кордоні довелося витримати бій із червоними, але без втрат для відділу.

Як не тяжко було в партизанці, бо часто доводилося голодати, переносити холод та фізичне виснаження, — але тяжче було здавати зброю та коні, — проте мусіли ми погодитися з цим. Тиняючися на чужині, сини безталанної Матері-України часто пригадають собі славні часи визвольної боротьби. Всією душею прагнуть вони на широкі лани рідної землі, вкриті рідними могилами, щоби поклонитися дорогим братам, полеглим у нерівній боротьбі за святеє наше діло.