За Державність/3/На партизанці
| ◀ Сторінка з 2-го Зимового походу | За Державність. Випуск 3 під ред. Михайло Садовський На партизанці (Дмитро Зоренко) |
Старший ляйтенант М. Білинський ▶ |
|
|
ДМИТРО ЗОРЕНКО[1] Поручник.
|
День 10 жовтня 1921 року був тяжкий для нашого відділу — по цілонічній переправі не було чого їсти. Був я тоді в партизанському відділі Хмари[2], добре зорганізованому й із добірних людей. Цілий призначений цьому відділові район давав силу прихильників з-посеред місцевого населення, що кожної хвилини мали змогу виступити збройно. У відділі Хмари перебували люди, що не могли сидіти дома, бо московською окупантською владою були переслідувані. З 42 шабель відділу майже половина була старшини, решта селяни та інтеліґенти з округи, більшість шибайголови, як от Березницький, Бернадський та інші.
Отож, по цілонічному поході затрималися ми в лісі на північний захід від Деражні, в 15 кілометрах від неї, біля хутора N. (назви не памятаю). Не пощастило здобути їжі на таку ватагу людей, а переїхати до іншого місця не можна було, бо недалеко стояли москалі. Цілісінький день пересиділи на варених опеньках.
Надвечір з-за кордону через місцевих післанців (були добре зорганізовані) отримано наказ, щоби сотник Хмара негайно вирушив із поворотом через кордон до місця постою Головного Повстанчого Штабу, маючи при собі на конях 10 озброєних кіннотчиків.
На тих 10 кіннотчиків було обрано: хорунжого Липовецького, сотника Кіріченка, поручника Звягина, поручника Зоренка, сотника К., хорунжого Гребенюка, підхорунжого Бернадського, козака Донця; прізвищ двох інших не памятаю.
Решта відділу, під сотником Антончиком, мала залишатися в районі воєнних ділань, стало непокоячи москалів дрібними наскоками.
Уночі з 10 на 11 жовтня цілим відділом вирушили ми в напрямку кордону. Антончик відпровадив нас за Проскурів і повернув назад увечері 11 жовтня. Під проводом Хмари, що чудово знав всі стежки, ми, без особливих випадків, уночі з 12 на 13 жовтня перейшли назад кордон, налякавши дещо місцеву поліцію, і заночували в селі Кривенькому.Мушу зазначити, що такому легкому пересуванню в окупованих районах допомагав наш стрій (одяг з розстріляних комісарів та червоноармійців); на більшості з нас були „буденівки“ (шпичасті шапки) або, так модні тоді, червоні з оксамиту чи сукна російського крою „фуражки“. Від „звьозд“ на шапках та грудях аж червоніло.
Того ж 13 жовтня, переодягнувшись у знайомих, ми переїхали до К., де зібрано було старшину й козаків 4-ої Київської дивізії, переважно кінного полку, що за день перед нами прибули з табору в Олександрові. Прибуло їх щось із 150 людей, а потім щодня прибували групи по 30–50 людей. Всі вони не мали доброго одягу, більшість без шинелів, деякі замінили, правда, їх ковдрами, покриваючися, як накидками, деякі навіть босі або в подертих черевиках. Усім їм довелося перші 4 дні ховатися по стодолах та горищах і мерзнути, не маючи до всього відповідної їжі. Лише на 5 день почали висилати всіх на села навколо К. у бік кордону, щоб мешкали й харчувалися в місцевих селян.
Нам також довелося 3 дні чекати на подорож до генерала Тютюнника. 17 жовтня восьмеро з нас виїхали до села Кр., де, відпочиваючи, мали чекати на наказ.
Увечері 24 жовтня, нарешті, отримали наказ повернути до К. Від нас поїхали хорунжий Гребенюк, хорунжий Липовецький і я. Там уже зібралася вся старшина на провідних посадах. Прочитано наказ:„На 24 годину 25 жовтня розпочати воєнні ділання проти москалів, перейшовши кордон біля С. головним відділом (до 500 людей)“. Сотник Дищенко мав із кількома козаками й рештою осіб, набраних із місцевих селян, перейти кордон у С. і під Городком зєднатися з нами. Хорунжий Ш., який перед тим перебував у С-ві, мав з 40 людьми здобути Лянцкорунь і зєднатися з нами біля Проскурова. Сотник Дудкевич із відділом, набраним із козаків та місцевих селян, у числі 30, мав перейти кордон в іншому місці і прямувати на Камянець. Він запевняв, що потрафить, маючи допомогу від місцевих людей із Камянця, заняти його й оперувати в тому районі, чекаючи наказів із-під Києва від сполучених повстанчих сил. Головний же відділ мав у якнайшвидшому марші перейти від С. під Київ, тримаючися лісних районів, нищачи по дорозі малі московські загони та уникаючи боїв із більшими. Там, під Києвом, при річці Тетерів, мали ми спіткатися в призначеному часі з півторатисячним відділом генерала Тютюнника. Тут же на зібранні я отримав наказ негайно вирушити з поручником Липовецьким і 4 козаками при 4-х возах до станції К. за зброєю. Удосвіта на одній із бічних колій станції ми знайшли ваґона й при ньому свою людину, яка й видала нам 200 рушниць, 11,000 набоїв, 3 скоростріли Максіма, 100 австрійських ручних ґранат і 100 кілограмів піроксиліну. На наш запит: — А де ж іще? — відповів, що це все, бо більше не вдалося здобути. На підставі відповідного наказу всі розміщені по селах козаки мали на 8 годину вечера зібратися в лісі біля висоти 289 під селом Т., в одному кілометрі від Збруча. До часу нашого приїзду цілий відділ було розбито на 3 сотні: кулеметну сотню й санітарну та інженерну частину. Командний склад був такий: командир загону підполковник Палій, помішник його підполковник Чорний, начальник штабу сотник Аксюк, командир куріня сотник Пащенко, командер кулеметної сотні сотник Дищенко, кінної чоти хорунжий Гребенюк, 1-ої сотні поручник Старовид, 2-ої сотні N., 3-ої сотні поручник Новаків. Підполковник Палій прибув на тачанці.
Ще зрання 25 жовтня на місце переправи відряджено було поручнику Старовида з 10 козаками відшукати броду, але протягом дня і до 12 години ночі покладеного на нього завдання він не виконав. Потім відряджено інший відділ, але до ранку 26 жовтня броду знайдено також не було. До того ж відомості, що зброї на всіх не вистарчає, довге очікування під зливним дощем без харчів, зробили своє, — козаки підупали на дусі, й біля 30 старшин та козаків зникло (потім вияснилося, що вони повернулися до К.). Більшість, що прибули з Ланцуту, — старі діти Зимового Походу, витривалі — хоч і обідрані й із голими руками — все ж рушили проти москаля. Смерком 26 жовтня вирушили й у 2 кілометрах від місця постою перейшли кордон і річку по греблі до найближчого села, маючи в голові 1 сотню й нас, 8 кіннотчиків (сотника Харченка, сотника Кіріченка і Донця було відряджено до місця переправи іншого відділу), далі цілий відділ із підполковником Палієм на тачанці і з кулеметами на руках. Гребля впиралася у млин, до якого перші попали козаки 1-ої сотні і схопили там 3 червоних москалів, у селі ж нам пощастило захопити ще 5, яких і розстріляно. Здобули перші 8 рушниць. Швидко вигнано було 7 підвід і, навантаживши їх кулеметами, піроксиліном та ліками, рушили далі. За селом почав падати рясний дощ, і рух по глинястій дорозі значно утруднився. В цілковитій темряві ми ледве посувалися вперед. Біля 4 години 27 жовтня затрималися за 2 кілометри від села Іванковець. Дощ, на щастя, припинився. Почувши, що тут будемо деякий час стояти, змучені козаки, як мертві, заснули тут же в придорожньому рові. Тим часом надіслана від 1-ої сотні чета прибула до села, захопила там 14 москалів із „взводним командіром“ і лише під ранок повідомила відділ, що село вільне від ворога. Удосвіта цілий відділ розмістився по хатах, маючи вимарш о 8-ій годині. Нас, кінноту, тим часом повідомили селяни, що на фільварку москалі збирають „развьорстку“. Справді, на подвірі ми застали силу підвід зі збіжжям і цілі гори мішків, але самі збирачі, як видно, втекли. Ми роздали селянам відозви й наказали повертати додому, забравши назад все своє збіжжя. Добровільно було зібрано для нас 3 вози вівса, після чого селяни зі збіжжям на возах швидко зникли. Повернувшися назад, ми вже колони не застали — вона вирушила, залишивши на цвинтарі 14 катівських трупів.
День 27 жовтня був погідний, теплий, тихий; настрій у козаків значно піднісся, слабіші сиділи на забраних у селі возах, частина хоч трохи озброїлася. Надіслана вперед кіннота заняла село Скотиняни, захопивши там тачанку з 3 москалями, яких негайно було знищено. Біля 10-ої години сюди ж прибула й колона. Відпочивали там до 1-ої години, зїли обід, зібрали біля 20 підвід і харчів від селян, які довідавшися, що ми українці, наввипередки носили нам хліб. Знову вислані наперед, ми біля 2 години прибули до с. Лісовод, де на вулиці спіткали 5 озброєних (місцева команда міліції). Довідавшися від них, що в селі є комісар із своїми посіпаками, їдемо туди. Незабаром розстріляли комісара та його прибічників, а решту, відібравши від них зброю, випустили. Тим часом до села вїхала тачанка з двома цивільними, запряжена парою добрих коней. Довідавшися, що це совітські службовці з цукроварні, ми запропонували їм злазити з тачанки. Обурені, показували вони ріжні совітські документи і тільки під загрозою розстрілу — пішли. Відділ минув село, не заходячи до нього, і ми мусили його наздоганяти. На тачанці зараз же став кулемет. За селом сліткали віз із селянами, які повідомили нас, що до с. Кремяної прибув карний відділ у 20–30 людей із кулеметом. Швидко проминули ми 2 кілометри, що відділяли нас від села, й захопили там, по короткому опорі, 24 червоноармійців зі „взводним командіром“ і тачанку з парою добрих коней та кулеметом із достатнім запасом набоїв. Сутеніло, коли підбадьорені першими успіхами, ми з піснями рушили через село Нове Поріччя, оточені цілими громадами селян та дівчат, які з усіх боків виносили хліб і смакощі козакам. Далі через Олексинці, Сутківці й Кадиївку прибули ми біля 22-ої години до Баранівки, де й відпочивали до години 3-ої 28 жовтня. По дорозі до с. Кремяної, їдучи з поручником Липовецьким, яко передовий розїзд, побачили, що впоперек нам минає 12–14 возів із людьми. Затрималися від них у якихось 150 кроках і ясно чули стукіт підвід та гомін людей, але вони нас, очевидно, не помітили. Швидко повернулися ми до підполковника Палія (колона була недалеко позад нас) і по деякому ваганню з його боку (боявся, щоб ми не напоролися на міцнішого ворога, а стративши нас, тратив багато, не маючи більше кінноти) вісім людей навпростець полем рушили за москалями. Підїжджаючи до возів, суто російським наголосом окликнули їх: — Товаріщі, какой часті? Стойтє! — Запитувано й нас. Відповідаючи, лавою підїхали ми до возів, але москалів виявилося значно більше ніж нас — на кожному возі було по 2–3 червоноармійці. Деякі з них, очевидно, щось передчували, бо стали підноситися й витягати підкладені рушниці, а командир їхній навіть дав команду стріляти. Але ми перші вистрілили з револьверів (мав кожний). Тоді червоноармійці почали стрибати з возів і втікати, відстрілюючися. І, може, нам би й не пощастило їх захопити, якби проміж нас не проскочила лава нашої піхоти (це підполковник Палій, боячися за нас, вирядив її за нами) і почала стріляти. По короткій стрільбі було забито 14 червоноармійців, без жадних страт із нашого боку, захоплено кулемета Максіма на тачанці та воза з парою коней, на якому та ще на двох селянських було 30,000 набоїв, і верхового коня з сідлом, якого негайно ж досів козак. Отже, протягом однієї лише доби свого руху відділ здобув уже 73 рушниці, 2 кулемети Максіма, 2 тачанки для своїх кулеметів, військового воза, верхового коня й, найголовніше, звиш 30,000 набоїв, які були нам так потрібні. Удосвіта колона минула Крутобороди й залізницю, а ми залишилися з нашими саперами і звалили кілька телеграфних стовпів та порозбирали залізничну колію. На шосі Городок–Ярмолинці наздогнали підполковника Палія, який із командиром інженерної чети сотником N. підслухав ворожу розмову. Виявилося, що командир розбитого вночі червоного відділу доповідав, що поночі на нього напав ворог величезною колоною, і що він по запеклому бою мусив відступити, стративши 14 людей і підводи, і що з 12 людьми, що залишалися у нього, він прибув до Ярмолинець, але й там вже була паніка, і місцеві урядовці вже повтікали. Запитаний (він розмовляв із Проскуровим), чи не зауважив, звідки, куди і в якій силі посуваються ворожі колони, не міг дати відповіді й, отримавши наказ простувати до села в бік Мурованих Куриловець (куди вже рушили всі окружні дрібні відділи), він припинив розмову. Отже довідалися ми, що наш рух наробив розголосу й нагнав страху і що ворог вважає, що має до діла з великими силами.
Біля с. Гринівки до нас прилучився сотник Дищенко на коні з кількома людьми на возах. У селі було захоплено 2 кіннотчики. Коні взяли собі підполковник Чорний і сотник Аксюк. Віжджаючи до с. Бебехів, пробували наздогнати 8 московських кіннотчиків, але вони, очевидно, передчуваючи лихо, втекли, відстрілюючись. Далі, простуючи швидким рухом через с. Охримівці, перед смерком затрималися в с. Божаківцях. Висланий розїзд запримітив колону курсантів, що маршувала до села. Повідомлено підполковника Палія. За 10 хвилин наша колона була вже поза селом (протягом перших двох днів походу всі так призвичаїлися, що за 10 хвилин по виданню наказу нікого вже в селі не залишалося: козаки бігом збиралися до сотень, де сідали на завжди готові вози, й вирушали). До с. Янчинець лісом прибули біля 24-ої години 28 жовтня. Відпочивали до години 4-ої 29 жовтня. Тоді ж прибув до нас сотник Антончик із 19 кіннотчиками. Сотник Антончик оповідав, що нас уже не сподівалися, та за якихось 12–16 годин можна ще зібрати в околичних селах 100–200 охотників зі зброєю. Підполковник Палій цього не дозволив і наказав рушати далі, призначивши сотника Антончика на командира кінної сотні, яка відразу збільшилася до 30 шабель. Минувши вдосвіта Зіньківці, колона простувала на Шляхові Коричинці, а 20 кіннотчиків на чолі з сотником Антончиком рушили на цукроварню, що в Тиманівських Коричинцях.
У цукроварні Антончик сподівався захопити москалів або здобути коні і зброю від охорони цукроварні. Москалів не було, а захопили 12 досить кепських коней та 6 рушниць із набоями. Між тим, шосою біля заводу проходив відділ московської піхоти силою на 40–50 людей із кількома кіннотчиками та 3 кулеметами на тачанках. Пробували ми підїхати до них близько, щоби пізніше захопити, але вони до себе не підпустили й утекли, відкривши по нас вогонь. Розпочалася стрільба, яка тривала протягом кількох хвилин. Бачачи безцільність погоні, рушили ми за колоною до Шляхових Коричинець. Але колона вже село опустила, залишаючи на площі біля церкви забитого московського червоноармійця й відозви для селян. Посеред села спіткали підполковника Палія з кількома кіннотчиками (чекав на нас), який і наказав нам розміститися в поблизьких хатах.
Як видно, москалі, що стояли в Деражні, занепокоїлися й надіслали наздогін нам кінноту, яка й прибула в силі 20–30 шабель до Шляхових Коричинець, але, зіткнувшися з нами, змушена була відступити. Переслідували ми її аж за село, а потім самі розмістилися по хатах вже на протилежному кінці села, біля залізниці, щоби мати забезпечену дорогу до головної колони. Підполковник Палій, передбачаючи, що москалі знову ж пробуватимуть наскочити на нас, не хтів допустити, щоб вони дійшли до наших головних сил, а щоб зударилися лише з нами. Біля 2 години стали ми на відпочинок. Тим часом добра сотня московської кінноти знову вскочила до села і навіть на ту вулицю, де ми стояли. Тільки велика відвага та притомність вартового врятувала нас. Побачивши силу ворожої кінноти, яка несподівано зявилася на вулиці, він вибіг їй назустріч і відкрив вогонь просто проти неї, ранивши одного; решта повернула назад, а тим часом ми зібралися й вигнали москалів до середини села. Далі — ані вони нас, ані ми їх погнати не мали змоги, і ми розпочали правильний вогневий бій, а потім дістали від підполковника Палія наказ негайно податися до колони через Стару Гуту до Нового Майдана. Колона мала рушити негайно на Згарок, а я, забравши решту кінноти, яка була при колоні, мав іти попереду, яко передовий розїзд. До Нового Майдана прибув біля 15-ої години. Відділ відпочивав, скрізь варили обід, якого не довелося їсти, бо за 15 хвилин колона була вже в дорозі, а я, маючи при собі Березницького й іще 8 кіннотчиків, поспішив на Згарок. Ристю вїхали ми з боку греблі на головну вулицю села й, затримавшися біля групи селян, одеревяніли. Впрост на нас із середини села їхало кроком біля 10–15 кіннотчиків, на кожному подвірі стояли коні й тачанка з кулеметами. Не знаючи, що робити, я глянув на Березницького. Він, стоячи біля мене, спокійно шепнув: „Удаваймо, що ми квартирєри від 2 червоного полку — то 6 чи 8 полк“. Цей справжній партизан не розгубився, а як він угадав, який то полк, — я й досі не знаю (був то 8-й полк). Негайно ж звернувся я до селян, запитуючи їх по-московському, чи є вільні хати в селі, чи багато тут „наших“, чи вистарчило б і нам місця і чи є тут недалеко яке село, а Березницький тим часом мигами заспокоював решту наших, хоч, здається, все це були досвідчені партизани, які призвичаїлися вже удавати себе за москалів. Селяни відповіли нам, що в них стоїть цілісінький полк, аж 200 кіннотчиків, що тому місця для нас немає, а що недалеко є село, де нема нікого. Тим часом москалі до нас не доїхали, затримали коні й поставили їх біля паркану, а самі, не звертаючи на нас уваги, пішли по хатах. Це нас остаточно осмілило, тихим кроком ми повернули назад і, лише виїхавши поза село, погнали коні. Очевидним було, що нас не пізнали.Колона була вже в двох з половиною кілометрах від села, коли я склав рапорта сотникові Аксюкові. Сотник Пащенко, розгорнувши зараз же колону на сотні, форсованим маршем рушив до села. Мушу зазначити, що село від нас, отже й нас від села, прикривав великий фільварковий сад і невеличкий яр. Якщо б нам пощастило піхотою непостережено підійти під село й зайняти першу греблю, москалі мали б тільки одну греблю, щоб утікати на Комарівці, і, безумовно, були б наші. Але, на біду, наспів підполковник Палій із рештою кінноти й, довідавшися в чому справа, з криком „Слава“ розгорнув нашу кінноту в складі 32 людей і ріллею пустив її на село, що було відділено від нас на два кілометри. Знаючи ситуацію і впевнений, що підполковник Палій навіть не вислухав доповіді з боку сотника Пащенка, я звернувся до підполковника Палія, зазначаючи, що кіннотою не дійдемо, а застрянемо в ярі, якщо москалі нас не запримітять і не відженуть раніш. У відповідь на це підполковник Палій вихопив револьвера й із криком „Застрілю“, вимагав, щоб я став на своє місце. Коні справді вязли в вогкій ріллі, лава заламалася, і крики „Слава“ припинилися. Вже на мильних конях вїхали ми в яр і з трудом по одному, переїжджаючи річку, збиралися в саду. Лише тоді підїхали ми під паркан попівського будинку, де стояв штаб. Але й тоді москалі нас ще не запримітили й не почули із-за саду й нашої „Слава“. Лише стріли в бік села і наша атака на головну вулицю примусили їх перервати свій відпочинок. Почали вискакувати з хат і стріляти по нас, хоч кільком із наших пощастило витягти тачанку з кулеметом. Ми примушені були вийти за село й розпочали з околиць та з поля стріляти по москалях із коней. Розпочалася стрільба, кілька коней у нас було поранено, аде незабаром підоспіла наша піхота, і москалі кинулися тікати. Наша кіннота погналася за ними і гнали ворога зо 3–4 кілометри в напрямку Комаровець. Наша здобич була: кулемет із тачанкою й кіньми, тачанка з кіньми без кулемета, пара возів із кіньми, біля 60 рушниць, 50 коней із сідлами і біля 20 без сідел. Ми стратили 1 забитого. Москалі залишили 15 трупів. Твердо зазначую, що нам доля давала змогу зміцнитися, але ми не зробили цього. Якщо б кіннота, хоча б перебуваючи вже в саду, зачекала на піхоту й пустила б її до села, а сама б обїхала збоку, не даючи змоги москалям утікати набік, то не 50, а 150 коней здобув би загін, а 8-й полк закінчив би своє існування, бо він не встиг би утекти від цілком несподіваної піхоти.
По годинному відпочинку, вже вночі, вирушили ми далі й, обминувши Волковинські хутори, затрималися в Старій Гуті. Біля 8-й години 30 жовтня наша кіннота вишикувалася на майдані села — було нас вже майже 90 шабель. Сотню було поділено на 4 чети.
Стара Гута, невелике село з 30–50 хат, з двох боків підходило до лісу, з двох інших боків була рілля, але теж, за яких кілометрів зо 2, оточена лісом. Дорога від Комаровець ішла лісом і там було поставлено заставу. Ще не встигли ми розлічити новоскладеної сотні, як від застави почулися стріли. Під проводом підполковника Палія всією кіннотою кинулися ми по Комарівській дорозі. Назустріч нам бігла колона московської кінноти. Ми її погнали назад і женемо кілометрів зо два, але з поля показуються дві тачанки з кулеметами, скерованими на нас, і ціле поле усіяно, як мак, червоними шапками москалів. Ворожі кіннотчики затрималися й почали переходити до контр-атаки, а ми відкрили по них вогонь із пістолів. Московські кулеметчики, видно, одеревяніли, бо не стріляли. Так, при криках з обох боків, пройшло кілька тяжких хвилин, аж нарешті ворожа кіннота рушила, а ми почали відходити. Відходили знову тільки по дорозі, бо з боків був ліс та багна. Мій кінь щось відставав і нарешті опинився серед останніх, а простір поміж нами та погонею все зменшувався й зменшувався. На моїх очах зарубали одного козака, що їхав поруч ізі мною, і мабуть так зробили б не з одним із нас, коли б не бунчужний Заколотний, старий кубанець, який, маючи списа та роблячи ним ріжні рухи, осадив передніх ворогів, і нам пощастило, відірвавшися від ворога, вскочити в село.
Виявилося, що ні помішник підполковник Чорний, ні начальник штабу сотник Аксюк, по виїзді з нами підполковника Палія, не потурбувалися видати наказ піхоті, щоби збиралася, й піхота надалі відпочивала. Застава ж по дорозі на Комарівці, побачивши наш відворот, теж почала відходити, і кілька козаків було подушено нашими ж кіньми у вузкій вулиці. Вилетівши на середину села, побачили ми нашу піхоту, що відходила в цілковитому безладді. Ціле поле вкрили піші, кінні, тачанки. Тим часом москалі, порубавши нашу заставу (забито було біля 8 разом із задушеними і 11 тяжко поранено), почали шикуватися під лісом, а з лісу до них підїздили нові та нові лави. Тільки нерішучість їхніх командирів, що спізнилися розпочати атаку проти нас, урятувала нас. Ми построїли ріденьку розстрільну. Підполковник Палій вирятував ситуацію, кинувшись на москалів із кількома козаками, пішими й кінними, кричачи „Слава“. А за хвилю розстрільна нашої піхоти, що все збільшувалася й збільшувалася, густо стріляючи, з криками „Слава“, рушила наперед. Москалі не витримали нашого завзятого наступу й у паніці стали втікати до лісу. Далеко гнали їх у всіх напрямках наші сотні. По цілому лісі висіли списи, шаблі, шапки й рушниці москалів, неначе б на ялиці. То там, то тут лежали трупи коней і людей. Знайдено 10 ворожих трупів. Ми здобули 3 сідел, 2 верхові коні й багато рушниць. Переслідували ми й обстрілювали москалів до 5 кілометрів — аж поза Стару Гуту, на всі боки.
Біля 13-ої години, зібравшися, рушила колона на с. Голенищеве. Але невеселий був уже рух той, бо стогін ранених непокоїв нас. Швидко, маючи піхоту на возах, перейшли ми через Голенищеве, Майдан, Вербку, затримуючися на 4-годинний відпочинок у Майдані Вербецькому. Через Погорілу прибули до Росохи, де аванґард наш перед нашим приходом розстріляв одного комуніста і здобув 6 коней із сідлами; решта червоних утекла поночі. Далі помашерували ми через Луку, Янівці й Педоси і перед світом затрималися на годину в Лозовій. За два кілометри від нас був Буг.Біля години 6-ої 31 жовтня вирушили ми на Чуднівці над Бугом, де захопили 17 ворожих кіннотчиків. Тут я замінив свого змученого коня на добру кобилу. Всіх червоних розстріляно, лише одному пощастило під градом куль добігти до берега й, кинувшися до води, зникнути.
Вислані наперед, яко аванґард, у Куманівцях у будинку волости захопили ми „воєнрука“, який на заклик „руки догори“, ще виправдувався: „Товаріщі, я комуніст“; його і трьох із ним червоноармійців розстріляно, а захоплених в селі 10 інших червоноармійців, по відібранні від них зброї та одягу — пущено на волю. Не затримуючися, колона через Куманівці й Шпичинці (де захопили одного червоноармійця), через якісь хутори прибула надвечір до Цимбалівки, де й затрималася на ніч. Перебували ми в безлісній смузі, і, бажаючи її якнайшвидше перейти, підполковник Палій наказав сотникові Аксюкові збудити його вночі й вирушати далі. Біля 11-ої години мене викликано до штабу, і сотник Аксюк наказав мені виїхати до найближчих хуторів для обслідування, чи немає там москалів.
Ніч була якась неспокійна. Застави повідомили нас, що ніби хтось підїздив під село. В цілій околиці гавкали, аж вили, собаки. Доїхавши до першого хутора й зясувавши, що там нікого нема, ми повернули назад. Складаючи рапорта сотникові Аксюкові, я зазначив, що надзвичайне виття собак у селі за хуторами показує, що там, правдоподібно, є ворог.
Виявилося, що ще звечора приїздили возом селяни й повідомили, що за нами йде сила москалів — до 2,000 кінноти й піхота — червоні курсанти.
Здавши рапорта з розїзду, я пішов до хати, і лише біля 5-ої години раптово ми вирушили. Маючи так багато даних, що москалі справді вже близько за нами, перебуваючи в цілком одкритій, безлісній місцевості за кілометрів 40 від лісу, до того ж маючи виразний наказ, сотник Аксюк уважав за краще відпочивати, ніж дбати про долю довірених йому людей. Як тільки підполковник Палій прокинувся, він розгнівався й наказав негайно вирушати. Підводи було свіжо набрано, й піхота швидко відїхала. Всю кінноту під проводом підполковника Палія зібрано в арєрґарді, щоби слідувати за піхотою, при чім кіннотчики на кращих конях і найкращий кулемет на тачанці залишилися з ним у селі, решта ж, на слабших конях, вирушила за піхотою. Залишилося нас при підполковникові Палії біля 100 шабель. Не більше, як 20 хвилин по відїзді піхоти, здалека побачили ми ворожу кінноту. Це було біля 7-ої години 1 листопада. Ворог посувався швидко. По 10 хвилинах очікування побачили ми величезну глибоку колону кінноти, а за нею курився ще довжезний стовп куряви. Тачанка наша відкрила вогонь, і москалі стали розгортатися в сотенні колони й посуватися на нас, але наші кулемети та поєдинчі стріли починали наносити їм втрати, і вони почали, все ж посуваючися на нас, розгорталися в лави.
Селяни казали правду: червоної кінноти була сила — не менш 2,000 люду. Бачачи це, підполковник Палій наказав нашій кінноті відступати за село, але ворог був вже за яких 300–400 кроків від нас. Чвалом вийшли ми з села, а москалі вїхали в нього. Нам допомогло те, що з обох боків села була багниста річка, і широко розгорнені перші ворожі лави тільки серединою попали до села, а бокам довелося топитися та збиватися до середини, до дороги. Але й так ворожий центр, принаймні 200–300 шабель, підпертий іззаду колоною, щосили гнав на нас. Отже скаженим темпом проскочили ми Рогозну. Але під Семенівкою колони, які мусили оточити нас і яким досі не сприяв ґрунт, значно наблизились, особливо правобіч, і якби не річка, напевно відрізали б нас ще в селі, та нам пощастило проскочити під градом куль. За Семенівкою, на великому просторі, на кілька кілометрів завдовжки й завширшки, ми знову витяглися в лаву й почали, спочатку спішуючись, а потім і з коней, відстрілюватися. Було видно, що довга шалена погоня потроху розстроїла московські лави, бо деякий час вони навіть не показувалися з села, а завдяки місцевості, ми могли не боятися, що нас несподівано оточать із боків. Нарешті вони почали потроху висовуватися, стараючись обігнути наші фланги, але кілька рішучих контр-атак підполковника Палія то на один, то на другий їхній фланг, — здержували їх. За яких 4 кілометри від нас, під с. Браталовим, стояв наш обоз.
Ворог далі насідав на нас. Потроху наша лава збилася докупи, й розпочався наш відступ уже чвалом. Тоді було ранено підполковника Палія. Підтримуючи з обох боків, пощастило допровадити його до обозу. Маючи ворога за яких 300 кроків позад себе, влетіли ми за лінію вишикованої й приготованої до бою нашої піхоти й кулеметів. Побачивши нового ворога, передня ворожа лава трохи затрималась, але незабаром, дістаючи все нові та нові підсилки, знову кинулася з криками „Ура“ до атаки, але твердо й спокійно стояла наша піхота — кожен тримав рушницю напоготові, кожний розумів, що лише активна оборона може врятувати справу й життя. Підпущені на яких 200 кроків і зустрінуті кількома сальвами з більше ніж 300 рушниць і 7 кулеметів, москалі, залишаючи рясно трупи, повернули назад. Отже, з фронту витримуємо, а якже з флангів? А з обох флангів уже помітно було рух московських колон, щоправда, ще далекий. Покищо місцевість нам допомагала.
Беручи все це під увагу, новий наш командир, підполковник Чорний, наказав кінноті відступати за село й поволі посуватися в напрямку на с. Авратин. Піхота, відбивши кілька московських атак і відступивши за Браталів, теж відходила з боєм. Обоз, маючи при собі раненого підполковника Палія, біля 30 кіннотчиків із кіньми без сідел раненими, 50–80 козаків ще неозброєних та 30 озброєних кіннотчиків, — ще раніше пройшов до Авратина. Ідучи на правому крилі ззаду кінноти, мусили ми весь час без перерви спішуватися й обстрілювати ворожих кіннотчиків, що показувалися праворуч від нас. Так дійшли ми до хуторів, що розкинуті за яких 2 кілометри праворуч від Авратина. Перед нами в долині лежало село Авратин, а ліворуч і праворуч від села тяглися ліси. Нам треба було до них дійти, і тоді тільки ми мали б змогу укритися від ворога. При хуторах зібралося до 40 шабель — 1-ої й 2-ої нашої чети. Спішуючись, відбивали вони атаки червоних, які, оточуючи хутори, вживали всіх заходів опанувати їх. Наші добре розуміли, що коли б москалям пощастило захопити хутори, то вони переняли б і нас, і всю нашу піхоту, не допускаючи до лісів, які давали б нам захист. Нарешті побачили ми нашу піхоту, яка разом із тачанками спокійно, в цілковитому порядкові, з боєм відходила від Авратина. Зараз же за нею посунулися густі маси ворожої кінноти. Зміцнив тоді свій наступ ворог і на нас, поступово відкидаючи нас за кожну хату. Нас було тоді біля 40, а ворога щонайменше 100, а багато ще укривалося за цвинтарем та за горбами.
Горою ж, ліворуч від нас, без перерви, посувалася маса ворожої кінноти; очевидно, щоб оточити Авратин зі сходу та, як ми вже потім довідалися, щоби наздогнати обоз, який, не затримуючися в Авратині, посунув далі. З великим зусиллям доводилося нам утримувати хутори й дуже поволі віддавали ми двір за двором, і, нарешті, москалі остаточно відігнали нас від останньої хати. Тоді ми відійшли, прикриваючи ліве крило піхоти, і так уже слідували до села. На наших очах ворог ще двічі розсипався в лави. За 1,200–1500 кроків від нашої лінії йшло кілька колон піхоти; її групи усіяли цілісіньке поле. По невдалій атаці на нас одні відходили, а натомість заміняли їх нові групи. Перша лінія кінноти була вже за 500–600 кроків від нас, але по ній не стріляли, підпускаючи ближче. Москалі були вже близько; йшло їх до атаки шабель 250–300. Але ось блиснули вогники рушничних стрілів; чотири, одна по одній, сальви ніби оживили піхоту, й вона з криком „Слава“ кинулася до контр-атаки проти ворожої кінноти. Ворог збитий укупу, почав швидко відходити. Ясно було видно на полі коней без їздців, їздців без коней, трупи людські та кінські.
По тому деякий час було спокійно, але незабаром ворог розпочав на нас міцно насідати з лівого боку. Треба було змінити фронт, і піхота, забираючи нас до себе, почала перешиковуватися під час руху. Було наказано всій кінноті зібратися разом і вийти за Авратин, освітлюючи околиці, як аванґард. Переїхавши впоперек через село, ми під гору вїхали до лісу. З краю це був сіяний молодняк, а далі старий ліс. По той бік лісу побачили ми, як лава ворожої кінноти за яких 1,500 кроків від нас атакувала наш обоз, що був під лісом і якого майже не було видно. Дорогу нам було відрізано, і ми не мали змоги боронити обоз. У лісі зєдналися ми з рештою нашої кінноти. Від Авратина ж доносився шум-гамір запеклого бою. Кіннотчик наш, що допіру прискакав, повідомив, що наша піхота ввійшла вже до села, але що назустріч туди ввійшла також і ворожа піхота. Всіх нас опанував непевний настрій, і вирішено посуватися не на північ, як досі, а на захід — молодняками та перелісками, вичікуючи, чи не надійде піхота. Щось за годину кілометрів за 8–9 від Авратина до нас підійшла нарешті наша піхота, а з нею сотники Пащенко та Аксюк. Підполковник Чорний був із нами. | На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Учасники 2-го Зимового Походу: 1) козак Петро Гловацький, 2) козак Петро Ященко, 3) козак Грицько Мельник, 4) інв. Юзефа Лисогорова, 5) козак Володимир Пєшкин, 6) козак Василь Кузьминський, 7) машиніст Микола Діденко († 14 червня 1932 р. у Франції).
По 20-хвилинному відпочинку піхоти, не зважаючи на те, що козаки просто з ніг валилися від утоми, ми рушили далі, обходячи села. По 2-годинному переході затрималися в лісі. До найближчих сел та хуторів було надіслано кількох кіннотчиків, які й привезли нам віз печеного хліба та іншої їжі. Так відпочивали ми аж до смерку. Тоді ж було зібрано нараду старшини, на якій виявлено, що ми все ж зберегли кращі сили відділу, маємо набої, отже маємо змогу слідувати далі, до наміченої цілі, що й було вирішено. Щождо долі обозу, то докладно довідалися ми про неї, лише повернувши до Польщі, до таборів. Московська кіннота його запримітила й погналася за ним. Нагнала за 4–5 кілометрів від Авратина. Спочатку наші відстрілювались, а потім пішли врозсип, тим більше, що їхали рівнобіжно з лісом по самому його краю. Підполковник Палій із 12 людьми на конях скрилися в лісі, а потім щасливо перебралися через кордон до Польщі; те саме також пощастило й підхорунжому Демченкові із 9 людями. За відомостями від селян москалі зразу захопили лише біля 20 ранених, 10–15 обозників і 1 кулемет із тачанкою. Більшість же кінних і піших розсипалася по селах і залишилася там, наприклад підстаршина Маслюк із кількома козаками; дехто з них перебрався потім за кордон.
Разом відділ наш стратив тоді біля 180–190 людей, правда, більшість із них беззбройних. Мушу зазначити, що оскільки підполковник Палій, бувши здоровим, підчас бою завжди був на місці, остільки ж легке поранення в мязи стегна навиліт без розтрощення кости спричинилося до того, що в рішучу хвилину він розгубився. З обозу ж можна було виставити щонайменше 20–30 піших вояків із рушницями й біля 20–30 кіннотчиків, цілком озброєних. Трудно судити, може й добре сталося, що обоз заїхав так далеко наперед і відтягнув на себе ворожу увагу, хоч і сам загинув. Але, здається, теж саме можна було зробити, залишивши в Авратині озброєну частину кінних та піших із кулеметом і повною фурою набоїв та піроксиліну, як рівно й канцелярію, тим більше, що в Авратині було призначено місце для зєднання. Особливо зле було в канцелярією, бо до цього походу було взято цілу канцелярію 5-го кінного полку з заготовленими формулярами старшин. Частина таємних наказів походу, здається, таки досталося ворогові.
Смерком через Мильне (де, між іншим, стояв цілий полк московської артилерії без жадної охорони, і захопити якого було дуже легко, але в той час не це було в нас у голові), перейшовши через залізницю, прибули ми до Врублівки. Тут уночі випав перший сніг, який ще погіршив наш настрій, але на ранок вів уже станув. У Камінцях ми затрималися й простояли цілий день 2 листопада. Удосвіта на 3 листопада вирушили (вирішено посуватися більше вночі) і через Бульбичі, Козарки, Буду-Голубинин та Пружину прибули до Курчів, де й простояли цілий день 4 листопада. Протягом усього нього часу нічого не трапилося, тільки піймали розвідчика 5-го московського червоного карного відділу, дуже добре одягненого; обеззброїли його й розстріляли. Розвідка наша працювала добре, і ми небезпечні села, де стояли відділи червоних москалів, обминали, не даючи їм можливости примітити нас. Далі й уночі, і вдень пройшли ми Давидівку, Сл. Небіжу й Сали; по дорозі розвідка знову ж піймала 4 червоноармійців. Йшли лісами, полями й невеличкими хуторами.
За Салами я був якраз у передовому розїзді. Вже сутеніло, коли запримітили ми біля одного хутора гурт людей і серед них промовця. Виявилося, що це був московський аґітатор. Він зрадів, побачивши нас, сам підійшов до нас і запитав, звідки ми. Його, зрозуміло, було заарештовано й трохи далі розстріляно.
На ніч затрималися ми в Старій Буді. Там було всього яких 15–20 хат; навколо в лісі були ще хутори; кілька хат було ще за річкою. Відділ наш завжди розміщався так, що в хаті ставало по 15–20 козаків піхоти або по 4–5 кіннотчиків. Такий став розміщення відбивався на піхоті, бо господарі на таку кількість людей могли щонайбільше дати хліба або наготувати картоплі, та й то, коли стояли не менш годин двох. Кіннота, яка мусила годувати й коні, містилася в хатах меншою кількістю й завжди діставала їжу.
Увечері в згаданій Старій Буді затримали ми двох московських комуністів, що мешкали в лісі на хуторі, й розстріляли їх. Мали стояти тут цілу ніч, але годині о 4–5 в лісу почали густо стріляти по селу. Наша піхота почала відстрілюватися й одержала наказ виходити за село дорогою. Коли вискочили ми (нас, кіннотчиків, було в хаті 4) й осідлали коні, то з ліску вибігло, стріляючи по нас, 5–10 москалів. Одстрілюючися від них, ми наздогнали наш відділ вже за селом. Очевидно, москалів було небагато, бо по кількох сальвах нашої піхоти вони замовкли. Перевіривши себе, виявили, що бракує 16 людей, які ночували за селом. Мабуть, москалям пощастило захопити їх там, або вони самі розбіглися по хуторах.
О годині 6 рано 7 листопада ми вирушили далі. По дорозі до Буди Пісковської спіймали двох москалів, — комуніста й партійну комуністку, які їхали кудись фурманкою. В самому селі спіймали „взводного“ командира і 6 червоноармійців, а далі знову 5 (з цих 11 — 9, як мобілізованих, звільнили). За цим селом до аванґарду, в якому їхали хорунжий К. та я, підїхав сотник Антончик, і ми, силою до 30 шабель, поїхали до с. Облідки, де за відомостями були червоноармійці; відділ же мав обминути село з боку. В кроках 150 від села біля хати при дорозі стояло 5 червоноармійців, очевидно, з карного відлілу, бо добре одягнених і озброєних. Сотник Антончик з 5 кіннотчиками підїхав до них і став розмовляти, але червоні, очевидно, щось запідозріли, бо стали тікати, наші погналися за ними, одного забили, а решта втекла. Тим часом по нас почали стріляти з села з кулемета й рушниць; ми відповідали. Одна з куль перебила сотникові Антончикові ногу, і він упав із коня. Звідкись зявилася підвода, на яку покладено сотника Антончика, | ми швидко відїхали до відділу. Так стратили ми одного з найхоробріших старшин.
По відпочинку в Нянівці нічним походом перейшли Ялівку та по короткому відпочинку в Писарівці рушили далі. Під Писарівкою з лісу підійшли москалі, обстріляли колону ззаду перед входом до села. Одна сотня й арєрґард (12 шабель кінноти) почали відстрілюватися з-поза крайніх хат. Тим часом обоз і решта піхоти ввійшли до села й прослідували далі. Пізніше відійшла від нас і піхота. Москалі, силою до 50–60 шабель і досить великої розстрільни піхоти, насувалися на село. Відходячи й одстрілюючися з-за кожного закруту вулиці, ми дали можливість піхоті відійти за лінію вогня і, тримаючи москалів не далі, як за 500 кроків від себе, відходили за село через ліси й Слободу Пчелинську. Тут московська колона значно збільшилася, а аванґард її посувався за нами без перерви за 500–600 кроків, обсипаючи нас кулями. Так тривало аж до 12 години, коли наша кіннота під якимись хуторами заховалася в лісі при дорозі, пропустила нас і москалів, а потім обстріляла їх і атакою вигнала за хутори, захопивши 2 коней та забивши 4 червоноармійців. Тоді москалі трохи відстали й дали нам можливість пройти з 4 кілометри до ближчого лісу. Тут наша кіннота знову зупинилася і, коли москалі наблизилися, обстріляла їх.
Потім вся наша кіннота послідувала за колоною, залишаючи, яко арєрґард, 20 шабель із завданням розібрати й спалити міст через річку в с. Любарцях. На чолі арєрґарду стояв сотник Меринів. По годинному переходові, пройшовши ліс і кілька кілометрів полем, ми ввійшли до села. До річки залишилося кроків 100, коли побачили, що іншою вулицею навперейми вам улетіла добра сотня ворожої кінноти. Чвалом переходимо міст, спішуємося, залишаючи коні при паркані цвинтаря; восьмеро з нас зриваємо міст із тесаних кругляків і пускаємо по річці, а решта з коней стріляє по москалях, ховаючися за хатами. Москалі впрост із другого берега відкривають по нас вогонь із рушниць і двох „Люїсів“. Сотник Меринів і Березницький перескакують на протилежний бік до москалів і кидають в них ґранати. Ми під сильним огнем за яких 40–50 кроків поспішаємо до кінця розібрати міст. Вертаючи зі своєї шаленої виправи, сотник Меринів наказує відступати. Біжимо до коней. Перед нами дорога під ворожим обстрілом круто йде під гору. Коні наші, очевидно від переляку, положилися. Перестрашений втратою коня підбігаю до нього, але він устає, встають і інші. Миттю рушили ми під гору під рясним обстрілом москалів. Москалі на конях проскочили на міст, але переїхати через нього було не можна. Кількоро з них спішилися й уживали заходів, щоби направити міст. Ще хвилина — і ми були вже за згірям, поза ворожим обстрілом. Дивна річ — більше 5 хвилин були ми під сильним вогнем 80–100 рушниць та двох скорострілів, а з нас нікого не було ранено, і тільки двох коней трохи подрапано.
З кілометр від місця сутички наша колона стала в бойовому порядкові на узліссі. Підпалити міст нам не пощастило, отже, ясно було, що москалі досить скоро зможуть його направити.
Командування наше, щоби покласти край переслідуванню, вирішило дати бій. Ми, кіннотчики, дістали наказ вийти на протилежний бік лісу й очікувати там на дальші розпорядження, висилаючи розвідку наперед до залізниці, яку мали перейти. Бою нам, що були на розвідці, не пощастило бачити, але оповідали потім, що москалі, певні, що ми відступили, в густій лаві підійшли аж під ліс. Тоді наші обстріляли їх, збиваючи добру частину з коней, а решту загнали назад аж до річки.
Біля години 15-ої 7 листопада колона наша перейшла залізницю Коростень–Київ і затрималася на відпочинок в селі Хрипівці. О годині 4-й 8 листопада вирушили ми з Хрипівки. В Межеріччях затрималися, бо там був храм. Селяни дуже добре нас прийняли, і змучені козаки відїдалися пирогами аж до години 13-ої, коли вирушили з села. Там же в селі довідалися, що генерал Тютюнник здобув Коростень, і що аж два дні там триває бій. З села ж бачили ми, як по дорозі, кілометрів за 2 від села, посувалися на Коростень колона московської піхоти й обози. По дорозі до с. Пятидубів, до того часу добра погода змінилася, й почав падати сніг. Вже пізно ввечері прибули ми до Кропивної. Все вже було вкрито снігом, а вночі вдарив мороз. Багато ж наших козаків, хоч дехто й придбав уже собі одежу від ворога, все ж було ще зле одягнено.
Цілком інший настрій опанував нас, коли 11 листопада вирушили на Ханів і Марянівку і за селом почали переправлятися через скований уже при берегах кригою Тетерів: були вже недалеко від призначеного нам місця зєднання з генералом Тютюнником. Добрий настрій псував тільки сніг, бо тепер скрізь уже буде видно, куди ми пішли, — отже ми переставали бути незримими партизанами.
В безупинному поході прибуваємо 12 листопада до с. Мірчі, де наш аванґард захопив 2 ворожих кіннотчиків. По 2-годинному відпочинку вирушаємо далі й затримуємося на Коблинських хуторах. Там стояли ми аж до вечера 13 листопада, висилаючи розїзди в усі сторони.
Дня 13 листопада прибули до нас 9 кіннотчиків із загону Струка. Самого Струка при загоні не було, бо тоді вже його було забито.Дивилися ми на представників цього леґендарного партизана, і ставало нам і смішно, і жаль. Мали вони страшний вигляд, із 9-х — 3 були хлопці. Один замість сідла мав мішок. Останні три дні сиділи вони в лісі майже без харчів. І ось на зєднання з такими партизанськими силами йшов генерал Тютюнник, а до всього ще й із таким запізненням. Ясно було, що ціла організація, яку було створено за кордоном, нічого не була варта, що відомості, які надходили до штабу генерала Тютюнника, в більшості були фалшиві. А хоч частина з них і була певних, то прийшли ми запізно. Говорили про це й Струківці. Казали вони, що ще місяць тому було їх щось із 100, а часами й більше (самого кадру) і мали вони по всіх селах прихильників. А тепер — хто ж із цих прихильників пішов би до нас, маючи сніг по коліна, мороз до 10–15 ступенів, бачачи, що москалі переслідують і ловлять „кадру“ — бо скрізь видно її сліди.
Опівдні 14 листопада вирушили ми лісами до с. Леонівки, де й розмістилися. Але з відомостей розвідки виявлялося, що в околицях стоять чималі озброєні ворожі сили. Довідавшися, що в Блитчу прибула ворожа піхота, вирішили ми зробити на неї наскок кіннотою. Але москалі нас випередили, бо ми наскочили на них уже кілометрів за 3 від Леонівки, під лісом. Підїхали ми один до одного. І тут допоміг нам начальник загону Струківців. Він почав переговорюватися з москалями, а ми тим часом повернули й почали відходити під обстрілом. Атакувати їх ми не могли, бо стояли колоною на дорозі, з боків якої був півметровий сніг, а вони були в лісі. Так відходили ми під Леонівку під стрілами й затрималися на околиці села. Цілий відділ наш був у зборі при вулиці, бо з протилежного від Блитчі боку також чути було рушничну стрільбу, яка безупинно насувалася до нас. Піхота, що нас обстрілювала, підійшла під село й почала наступати. Застава відходила, відстрілюючися; відходили й ми, діставши на те наказ. А кожний думав, чи не генерал Тютюнник це підходить із того боку, звідки було чути бій. Більшість була майже певна в цьому, але командування наше не спромоглося на рішучий чин, і ми якнайскорше відступили та лісами через Коблицю прибули біля 10-ої години 15 листопада до Рудні Тальської, де й затрималися. Кіннота, скориставши з того, що в селі було кілька кузень, почала перековувати коні на зиму. Біля 13-ої години з боку Коблиці під село пїдіхав московський розїзд, але його обстріляла наша застава, і він утік, залишивши одного осідланого коня. Зараз же ми вирушили на Рудню Шпилівську, де й перебували до 16-ої години. І сюди підходив розїзд червоних, але обстріляний також відійшов. Через річку прибули ми до хутора Феліги, де стояли до 2-ої години 16 листопада напоготові. Я стояв у заставі, добре бачив, як москалі підходили до річки, але, очевидно, перейти через річку не насмілювалися. Від селян довідалися ми, що до Рудні Шпилівської вночі прибули москалі. Нічним походом через Котюжинські хутори прибули ми до Вахівки й тут затрималися. Не встигли ми ще дати коням їсти, як залунали вісті, що прибув загін Орлика, а ми одержали наказ про вимарш. Справді, на майдані збору був Орлик із 45 шаблями. Його кіннота мала досконалий вигляд — добірні люди, добре озброєння. Незабаром відділ рушив. Хорунжий К. і я отримали наказ тримати село якмога довше, не впускаючи до нього москалів. До нас прилучився і старшина від Орлика з кількома козаками. Зараз же з 20 шабель обсадили позицію за селом у напрямку дороги, якою прибули до села. Вже за кілька хвилин показалася колона московської кінноти, принаймні шабель у 300–400. Підпустивши на 300 кроків, почали ми її обстрілювати, але вже по 10 хвилинах мусили відходити до мосту, боячися, щоби москалі не відрізали нам шлях відвороту. Міст довелося нам переходити вже під сильним вогнем двох кулеметних тачанок. Під лісом ми знову затримались, але москалі посувалися великою масою, і видно було, що їх не спинять наші ріденькі стріли. В 3 кілометрах у лісі догнали ми арєрґард нашої колони, яка, маючи людей на санках, швидко відходила. Але москалі вже наздогнали нас і почали обстрілювати. Відповідаючи їм, ми відходили до колони, яка шикувалася вже до бою. Ліс наповняла ворожа кіннота. Нарешті, побачили ми перед собою готову до бою нашу розстрільну і стали на лівому її крилі. З московського боку свистіли кулі, десь близько туркотів кулемет. Чути було великий галас, залунали крики: „Бандіти, здавайтєсь, стойтє!“ Наші відповідали: „Комунарі, жидівські наймити“. Москалі наблизилися до нас уже на яких 100–120 кроків. Дивився я на нашу піхоту. Почорнілі від морозів їхні обличчя були спокійні. Стояли ми в спаленому сосновому ліску. Нарешті гук від ламаних галузок і дерев збільшився, і з криком „Ура“ москалі кинулися на нас. Один по одному кілька випалів, і піхота наша побігла вперед. По дорозі лежали коні й ранені москалі; їх добивали баґнетами. Від червоних висіли по деревах шапки, шаблі, рушниці, валялося біля 12 людських і кінських трупів; самі вони втікали, аж у лісі гуло. Переслідували ми їх біля кілометра й затрималися лавою. Раптом надійшло розпорядження не стріляти, бо наша кінна сотня, разом із Орликом, мала атакувати москалів з боку. Справді, за кілька хвилин почули ми крики „Слава“ і стрільбу. Видно було, що червоні втікали, бо стрільба віддалялася. Піхота повернула до обозу й рушила наперед. Тут ми довідалися, що ще на початку стрільби забито кулею в голову поручника Звягина. Швидко нагнала нас наша кіннота, оповідаючи, що москалі в безладдю залишили ліс.
Знову ж ми опинилися в арєрґарді, а колона рушила далі. Старшина від Орлика оповідав нам, що два місяці тому організація його була досить міцна і що тоді Орлик міг дати самої „кадри“ до 2,000 шабель, а охотників міг зібрати багато тисяч. Тоді вони сподівалися нашого приходу, але тепер справа з повстанням є безнадійна. В такий спосіб пройшли ми кілометрів ще з 15, коли знову до нас наблизилися москалі. Тримали вони себе цього разу значно сміливіше, бо, очевидно, що підійшла до них допомога, Наша піхота й арєрґард на лівому крилі зустріли їх вогнем. Вони відступили до молодого лісу і звідти відкрили по нас правильний вогонь, а частина їхньої кінноти пішла оточувати наше праве крило. Тут зустрів їх Орлик із рештою нашої кінноти й, не зважаючи на значну перевагу червоних, рішучою атакою погнав їх. І так більше години, аж до смерку, Орлик крутився з москалями, виказавши з себе доброго командира. Піхота лише перестрілювалася з рештою червоних і відбила кілька їхніх спроб нас заатакувати. Зі смерком піхота почала відходити. До неї приєдналися й ми, лави ж московські були від нас не далі, як за 100 кроків, але, очевидно, не рішалися вже нас атакувати.
З боєм пройшли ми с. Маківку й біля 4 години безупинно посувалися швиденько вже колоною. Вів Орлик. Біля години 10–11 затрималися на якомусь хуторі. У двох великих хатах збилося більш, як 200 людей — кожен хтів погрітися. Господарі дали нам 18 буханців хліба, але що то значило для всіх. Я спав, сидячи; біля мене спали інші, то сидячи, то стоячи. По 2 годинах Орлик повів нас далі.
Удосвіта були ми у Блитчі, відпочили біля години і, переправившися через Тетерів, затрималися в Марянівці. Тут надійшла страшна відомість, що генерала Тютюнника розбито, й багато люду загинуло. Крім того розвідка доносила, що скрізь по селах москаля аж кишить.
Не простоявши в Марянівці й пів години, рушили ми далі і цілий день тинялися лісовими стежками, відомими лише Орликові. Під вечір пройшли Ряски і знову затрималися в Марянівці. Виявилося, що вдень через село проходили московські обози, піхота й артилерія. Біля трьох годин стояли ми в селі. Селяни, ніби прощаючися з нами, добре нагодували, а вночі ми рушили до лісу. Там порозкладали вогнища й провели ніч щонайменш на 20-ступневому морозі. Від вогня палило, а ззаду мерзла спина. І цілий наступний день провели ми в переходах по лісах.
Біля півдня стали, і Орлик роздобув закопані, десь ще з осени, відібрані від москалів яйця. Піхота наша аж падала з ніг від перевтоми та голоду. Роздали по 5 яєць на піхотного вояка й по одному на кіннотчика. Але ми відмовилися, бо завжди краще живилися, ніж піхота, і віддали свої порції слабшим.
Орликова розвідка донесла, що скрізь повно москалів, які шукають нас по лісах. На відбутій тут же нараді визнано безцілевість дальшого нашого тут перебування й вирішено вертати до Польщі. Особливо настоював на цьому Орлик, підкреслюючи катастрофальний стан нашої піхоти й абсолютну неможливість переховуватися від стягнених величезних ворожих сил.
Зі смерком рушили — розпочався відворот.
Біла 22-ої години перейшли ми залізницю не більше, як за пів кілометра від московського бронепотягу, який, очевидно, не зауважив нас і відкрив по нас вогонь лише тоді, коли ми були вже далеченько в лісі. Біля с. Кропивного затрималися на хуторах і відпочивали біля 5 годин. Мабуть то був останній наш довший відпочинок.
Ранком вирушили через Санове, Грабовеньку, Тарівці й у них, а може в Луці, Орлик, побажавши нам усього найкращого, — залишився. Не хотів він іти до Польщі.— У себе в краю, — казав він, — помру зі зброєю в руках.
Слава йому чи його памяті!
Якби не Орлик, то в найтяжчу хвилину не вивели б нас ні сотник Аксюк, ні підполковник Чорний і ніхто інший. Це зміг зробити лише місцевий, досвідчений у партизанці повстанець, яким був Орлик.
Надвечір прибули ми до Городниці і там чули, що ззаду, де розсталися ми з Орликом, іде бій — це Орлик веде бій, затримуючи червоні орди московські, що переслідували нас.
Вже смерком до Городниці прибула розвідка з 5 червоноармійців на підводах; її захопила наша застава. Діставши від полонених нові відомості про ворожі сили, ми зараз же вирушили далі. І розпочався справді божевільний похід. При 25–27 ступенях морозу проходили ми села за селами, затримуючися найбільше на 2 години для відпочинку та щоб нагодувати коні. До 20 годин щоденно, від 20 листопада й аж до хвилі переходу кордону були в поході, а за нами весь час ішли червоні. Прошли ми Крути, Корніївку, Морочин, Гвоздерне, Синяву, Шеребеньки, Голубин, Нешанівку, Буденівку. По дорозі захопили кількох московських розвідчиків. Їхали ми на санках. Більшість повідморожувала собі уші, твар, на кажучи вже про руки й ноги.
В одному з сел відстали від нас (певніше покинули) Березницький і з ним 5 кіннотчиків із колишніх партизанів Хмари. Не хтіли вона їхати до Польщі, сподівалися пересидіти лихий час у своєму районі.
В одному з сел стояв московський батальйон. Жартуючи з червоноармійцями, ми, непізнані, проминули село. В якомусь селі відпочивали щось із 4 години. До кордону було тільки 30 кілометрів, але ввечері пішов сніг, і посуватися було дуже трудно.
Ідучи аванґардом, увійшов я до с. Голубичок; в селі було повно червоноармійців. Нас затримав вартовий. Розпитуючи, чи все село занято, чи є вільні хати, де міститься командир, я відвернув його увагу. Тим часом підійшла й колона. Я шепнув підполковникові Чорному, в чому річ — звернули набік і щасливо проминули село, непізнані ніким.
Минули ряд хуторів і вдосвіта підійшли до кордону. Біля самого кордону захопили трьох москалів. Підводи підвезли нашу піхоту аж до польських прикордонних стовпів; селяни дуже щиро попрощалися з нами, бажаючи нам усього найкращого, а дехто з них плакав. Виявилося, що хоча ми й таїлися від них та видавали себе за москалів, але вони добре розуміли, хто ми.
Почало вже добре світати, коли, вишикувавшися в колону, рушили вдруге з рідної землі на чужину. Селяни й підводчики довго ще стояли, дивлячися нам у слід.
Незабаром назустріч нам підїхало кілька польських старшин і чета кінноти. Ще кільки кілометрів — і ми затрималися в селі N. при будинку штабу батальйону. Там ми вишикувалися в чотирикутник. Почали здавати зброю — і тут почалось! Більшість козаків, і то найстарші, плакали, як діти. Польський майор, а за ним і всі польські офіцери теж не витримували, й один по одному, виймаючи хустки з кишені, заходили до будинку. Деякі козаки, в розпачі, потрощили свої рушниці на дрібні шматочки. Зброї здали: 198 рушниць, 41 верхових коней і 12 запряжних, 6 возів і тачанок, 5 кулеметів Максіма й біля 10,000 набоїв. Старшини позалишали при собі, потай від влади, холодну зброю й пістолі.
Біля 9-ої години розмістили нас у селі. З почуттям хоч і тягару духовного, але спокійні фізично полягали ми спати й безпросипно спали цілу добу.
Не буду описувати дальших подій. Невеселі та сірі вони. Горе переможеним! І хоч нас перемогли лише фізично, хоч не зрадили ми ідеї, та тяжкий був шлях до таборів і тяжке в них потім життя.
м. Білосток у Польщі, 12 січня 1931 року.
——————
- ↑ Року 1931 у м. Білостоці (Польща) помер від сухіт. — Редакція.
- ↑ Псевдонім сотника Харченка 3-ої стрілецької Залізної дивізії — начальника Лятичівського, Проскурівського та Ново-Ушицького району. — Автор.