За Україну/Гіркий хліб
| ◀ Червоні маки | За Україну Гіркий хліб |
Остання молитва ▶ |
|
В містечку кликали його Васильком та так уже були звикли до нього, що ніхто не цікавився, звідки він, та як зветься. Зрештою був це гарячий час війни, то кому там хотілося розпитувати десять, чи дванацятьлітнього хлопця про все це.
До війська був іще за малий, то й військова влада тай шандарі не звертали на нього уваги тай Василько нікому не навкучався. Жив тим, що де в кого бувало випросить, а звичайно держався неоподалік військових кухонь, де йому все дещо з їди перепадало. Часто-густо який добродушний москаль, чи добре вигодований німець (бо війська тоді часто змінялися) відступав Василькові свою порцію. Нераз заробив Василько який сотик, бігаючи з посилками і сяк-так проживав.
Прийшов він до нашого містечка з якоюсь частиною російських військ і вже в нашому містечку залишився. І як нераз я силувався добути з нього, звідки він, хто його батьки — не можна було довідатися.
— Я гірняк! — була його одинока відповідь.
Таким чином Василько перебув у нашому містечку від початку майже війни до остаточного відвороту російських військ 1917 року. Пішли москалі, в містечко наплили насамперед німці, потому австрійці, й Василько крутився поміж ними. То тут щось випросить, то там самі дадуть; голодний не був Василько ніколи, хоч господарська скрута та всякі реквізиції давалися мешканцям містечка вже добре взнаки.
Аж одного дня наступила в нашому містечку зміна війська. Австрійські війська посунулися на схід, а до міста ввійшли на кватири мадярські гонведи. Як тільки Василько побачив їх червоні нашивки на одностроях, мов не той став. Посумнів, наче в собі притаївся, став іще мовчаливіший, ніж був. Вже й до вояцьких кухонь не зближався.
А в містечку ставало що-раз тісніще: затяжіла над ним рука мадярського команданта, що своїми реквізіціями душив усіх. Не помагало нічого: хто з доброї волі не хотів дати, в того попросто грабували. Містечко починало голодувати, а з ним голодував і Василько. Схуд, помарнів — і з хлопця залишилися тільки шкіра та кости. Але до мадярських кухонь таки не пхався, хоч інша біднота часами випрошувала там для себе рештки вояцької юшки, чи чорної кави з жолуді. Василько тримався збоку.
Одна з мадярських кухонь була недалеко моєї хати. Я нераз бачив крізь вікно, як підчас вояцького обіду діти містечкової бідноти юрбою тиснулися коло гонведів, щоб дістати хоч дрібку їжі. Голодними, ласими очима водили вони за кожним рухом мадярів, які для жарту кидали часом шматок хліба, чи мяса поміж дітвору. І сердечно реготалися, коли голодні діти кидалися на кинений шматок.
Одної днини побачив я побіч тої кухні Василька. Стояв одалік від решти дітвори та жадібними очима дивився на їжу. Був іще більше змарнілий і здавалося, що ледви держиться на ногах. Стояв довго й дивився, як дітвора билася, видираючи собі взаїмно кинені мадярами недоїдки. Нераз видавалося, що й він ось-ось і собі скочить у те клубовище дітвори й пірве який шматок. А то знов перебігала цілим його тілом гейби якась дрож і обличчя кривилось якимось завзяттям.
Враз Василька замітив якийсь підстаршина. Кивнув на нього пальцем: кликав його до себе. Василько стояв і не рухався. Підстаршина кивнув знов і знов надаремне. Це його, мабуть, збентежило: він вломив шматок хліба, підійшов кілька кроків до Василька й кинув хліб у його бік.
Василькові кров ударила до лиця, потім він іще більше зблід і гейби захитався. Потім схилився, підняв кинений йому шматок хліба й несподівано жбурнув ним мадярському підстаршині в обличчя. Зчинилася колотня, та заки мадяри оглянулися, я втягнув Василька вже до себе до хати.
— Бійся Бога, хлопче, ти що зробив?! Як можна було хлібом кидати?
У відповідь мені прохлипав Василько:
— Не хочу хліба від тих, що мого тата повісили!
Я пригорнув Василька до серця, бо зрозумів, який гіркий та остогидний мусів бути для цього голодного хлопця хліб із мадярських рук, що зробили його сиротою.