За Україну/За Україну!
| ◀ Остапкова жертва | За Україну За Україну! |
Для Неї — все! ▶ |
|
Містечко треба було брати приступом, бо для большевиків та їх прихильників кожний дім був добре озброєною твердинею. З вікон та дахів кожного дому сипалися на стрільців кулі, на кожному кроці грозила їм небезпека — смерть.
Містечко-ж треба було конче зайняти та обсадити стрільцями, бо воно лежало майже в самій середині поміж двома ворожими фронтами. А що большевики мали до нього яром лекший доступ, то могли там тайком зібрати свої сили й несподівано вдарити та заломити стрілецький фронт і цілою силою повести переможний наступ. Тому начальна команда Січових Стрільців видала наказ: за всяку ціну добути та вдержати містечко!
Під покровом ночі рушила перша чета та зайняла кілька домів, що лежали на самому краї містечка. Відбулося це скоро і так тихо, що противник, який отаборився в домах по середині містечка, навіть цього не замітив. А щоб дехто з жителів містечка не дав знати противникові, всіх мешканців під сторожею вивели поза український фронт.
За першою четою переправилася ще й друга та залягла побіч зайнятих стрільцями домів. А вранці-раненько, ще й на світ не благословилось, як обидві чети рушили до наступу.
Від хати до хати перебігали хильцем, обшукували, чи де ворог не заховався й гнали далі вперед. З острахом дивилися мешканці на несподіваних гостей. Одні витали їх зі сльозами радощів, другі з затиснутими пястуками… Безсила лють виглядала їм із очей, що наполохано глипали довкола. Тільки часом якийсь усміх сподіванки блукав на їх лицях: то вони думали, що через годинку — дві з цих небажаних гостей большевики не лишать ні сліду.
А тимчасом чети йшли далі й далі полишаючи за собою тільки денеде одного стрільця, щоб беріг ладу та безпеки. Поволі-поволі, від хати до хати, посувалися вперед, доходили до середини містечка, що не прокинулося було цілком зі сну. Йшли, як тіні — тихо й непомітно.
Нараз, поза плечима стрільців, гримнув вистріл: хтось із мешканців давав большевикам знати про небезпеку. І вмить затарахкотіли ворожі скоростріли, засвистали крісові кулі, в середині міста зчинився крик. Большевики очуняли. Та стрільці не зважали на кулі, що свистали попри їх голови, не дивилися на ручні ґранати, що тріскали довкола них.
— Вперед! вперед! — гомоніла команда.
І всі подавалися вперед вулицею, що вела до середини міста. Аби скорше й скорше, аби мати змогу вдарити на ворога приступом. Сили стрілецької атаки ворог не видержить, мусить податися взад! Вони подавалися вперед, а довкола них розізлилося пекло. Зпереду били ворожі кулі, з домів, що стояли по боках вулиці, прихильники большевиків витали стрільців револьверовими стрілами, або кидали в них, що попадало під руки: каміння, посуду, поліна…
Гейби підтинані косою падали, один за одним, стрільці. Цей вбитий, той ранений красить молодою кровю брудну, нехарну вулицю містечка. І нівідки помочі, нікому зайнятися раненими, що лежать у муках і ждуть скорої смерти…
Та для живих і здорових стрільців нема вороття! Стрілець не звик вертатися з половини дороги. Тай вертатися було нікуди. Зпереду ворог, довкола ворог ще гірший, бо захований — такий, що жде тільки хвилини, щоб несподівано вбити ніж у спину брата…
— Вперед! вперед! — йде наказ і, ховаючися поза причілки домів, у заглибленнях хат, стрільці то прилягають на землю й нараз підносяться і біжать… біжать. Ще трохи і ввідруться на ринок, ще кілька хвилин і вирвуться з пекла вузької вулиці. Ще хвилина — одна хвилиночка…
І враз нова перешкода! На самому кінці вулиці застава червоних: постягали з хат, що могли, покидали поперек вулиці, а самі за заставою бють із скорострілів. Не багато їх, видко ледви кількох людей при скорострілах. Але добитися до них годі. Примістилися так, що ніяк у них кулею не попадеш, а в стрільців вже тільки кулі та штики. Цих кілька ґранатів, що зі собою забрали, повикидали давно. Як згадки про них — залишилися тільки трупи червоних.
А тимчасом чути, як на фронті горить бій. Обидві сторони стримують одна одну гарматним огнем, щоб не пустити противника на поміч своїм. Тай вдень ніхто до містечка не добється: поки дійде, скосять його кулі противника.
Із двох чет лишилося тільки пятьнацять здорових стрільців, а скоростріл червоних грає-грає, гейби заливався сміхом із безпомічних стрільців. А їм уже й набоїв не стає. Доведеться, мабуть, пропадати…
— Щадити набої! — падає наказ.
І стрільці щадять, пильнують, щоб даремне не пішла ні одна куля. А ворожий скоростріл грає. З усіх боків чигає на стрільців смерть.
— Здавайтеся! — кричать до них ізза застави.
— Здавайтеся! — відповідають стрільці.
І знов грає ворожий скоростріл, і знов іззаду та з боків свищуть попри захованих стрільців ворожі кулі. Йде нестримна, невблагана смерть проти стрільців скорою ходою.
— За Україну! — виривається нараз з грудей стрільців могутний оклик. Стулюють міцно кріси в руках і кидаються вперед. І гейби відгук стрілецьких слів у цей мент чути два дитячі голоси з дому, що стояв побіч застави:
— За Україну!
І заки хто стямився, дві ручні ґранати вибухають при заставі. Блиск, полумя, одчайний крик і — оборонців застави вже нема! Вихром перескакують стрільці через заставу, а їм назустріч усміхаються два дитячі, побілілі личка; із дитячих грудей виривається радісний оклик:— Слава! За Україну!
Сотня стрільців обсадила добуте містечко, а почесними її гістьми були дванацятьлітній Тарасик та одинацятьлітній Данилко. Сотник похвалив їхню відвагу та второпність — бо вони то здобули ворожу заставу й тим причинилися до відзискання рідного містечка з рук ворогів.