За кавказькими хребтами/4
| ◀ 3. Проїздом через Азербайджан | За кавказькими хребтами 4. Потомки турецько-монгольських племен |
5. Українізований Тифліс ▶ |
|
Потомки турецько-монґольських племен
Якось аж дивно робиться, що в таких пустинях, в таких жорстоких природних умовах живуть люди. А вони живуть тут вже багато століть. Пустинні низини Азербайджану ще з IX століття почали заселювати курди та різні турецькі племена. Особливо значні маси турків осіли в Азербайджані в епоху великих монґоло-турецьких походів XIII століття. В 1258 році основоположник монґольської династії хулаґідів у Персії Хулаґу-хан поселив на Закавказзі більш як 150.000 родин турецьких племен, виведених з Азії. Сьогодні всіх цих потомків турецько-моґольських племен називають просто азербайджанськими тюрками. Головне заняття тюрків — це хліборобство. Сіють пшеницю, ячмінь і риж. Окрім цього з 80-их років минулого століття азербайджанські тюрки займаються бавовняництвом. Ще до імперіялістичної війни в Азербайджані було вже біля 95 тисяч гектарів бавовняних плянтацій. Окремі племена тюрків айруми і таркяма це кочові племена, що займаються переважно скотарством та кустарним виробництвом килимів. В деяких районах тюрки займаються ще шовківництвом та бжільництвом.
Тюркські села розположені переважно на низинах понад річками. В одних місцях тюркські села багаті на зелень, а в інших зовсім без зелені. Бувають села, що в них не видно ні одного зеленого корчика, ні одного дерева. Таке село справляє дуже сумне вражіння. Тюрські помешкання — це типічні східні одноповерхові домики з глиняної сирої невипаленої цегли. Дахи домів у більшости плоскі глиняні. Всі доми будуються фронтовим фасадом у двір, а на вулицю виходять глухі глиняні стіни.
В декотрих відсталих груп тюркського населення, особливо в кочових і напів-кочових племен ще й досі збереглися деякі пережитки родового побуту. Кровна помста, святий закон гостинности, повага до стариків тощо.
Батько родини це повновладний пан дому. Але ці патріярхальні останки поступово викорінюються. Багато вже є нового, сучасного. Становище жінки в тюркській сім'ї до радянської влади було надзвичайно важке і зовсім безправне. До революції тюркські дівчата виходили заміж в 12-13 років. Про згоду молодих на вінчання ніхто не питав — це була справа батьків, що вибирали для своєї доньки пару ще в колисці. Безплідність — це нещастя і ганьба для жінки. Народження дитини, особливо хлопця зустрічається великою радістю і підвищує повагу жінки в очах цілої сім'ї й цілого роду. Мати кормить груддю дитину два, а то то й більше років. Виховує дитину тільки мати, для батька не личить взяти на руки дитину.
Раннє замужжя, надзвичайна перевантаженість працею дома, на полі і біля худоби, антисанітарні умови життя, піклування дітьми — все це дуже швидко підривало здоров'я тюркської жінки і в 25 років життя вона часто виглядала як старушка.
Я бачив багато тюркських жінок. Сьогодні вони вже в більшості не такі. Вже більшість не носить чадри. Вони ходять з відкритим обличчям. Вони завойовують собі всі права громадянства нарівні з чоловіками. За часів радянської влади дуже змінився побут та звичаї тюркського народу. Жінка тюркменка вже дивиться вільно на світ і на людей, але на її плечах тяжить ще надто великий тягар залишків колишнього прадідівського рабства.
Перед заходом сонця ми під'їхали до одного тюркського села. На станцію привезли воду. З села рухнули чорними постаттями неначе монахині жінки з великими мідяними глеками на плечах. Ні один чоловік не вийшов по воду.
Ось іде струнка висока тюркменка, перекинувши дуже зграбно великий мідяний глек через плече. Вся в чорнім одягу, і від цього її біле лице видається ще білішим, неначе аж прозорим. На цьому білому лиці дуже чітким відблиском чорніють очі. Це струнка висока красуня напівдиких ще азербайджанських степів. Це недавня ще невільниця, а сьогодні вільна вже громадянка радянського Азербайджану. Але в її сумному погляд, в її обличчі і очах ви можете вичитати всю історію віковічного рабства її прародичок. Вона сама ще до революції зазнала цього тягару жінки невільниці, і мабуть від того її погляд такий сумний, такий несмілий.
Тюрки азербайджанські це мусульмани-шиїти і мусульмани-сунніти. Між цими двома сектами мусульманської реліґії точилися безнастанні національно-реліґійні криваві різні. Тільки тепер, за часів радянської влади, цей реліґійний кривавий антаґонізм уже припинився. Сьогодні трудящі маси всіх національностей Азербайджану живуть у братній згоді, вони мають цікавіші проблеми, цікавіші заняття ніж фанатична кривава різня.
Сьогодні на азербайджанських пустинях туркотять уже перші партії радянських тракторів та молотарок, сьогодні пливе через пустині біла як молоко вода штучними каналами, проведеними вже при допомозі радянської влади. Сьогодні вже найдете в Азербайджані зовсім обновлені тюркські села з гарною вишурованою школою та лікарнею.
Ще в 1921 році серед тюркського населення було всього 2% письменних чоловіків і 0,1% письменних жінок, в 1927 році письменних чоловіків було вже 7,2% а жінок 1,6%. Сьогодні вже тюркські трудящі маси в справі ліквідації неписьменности доганяють всі інші народи СРСР. Завівши замість складної арабської азбуки нову тюрксько-латинську, азербайджанські тюрки дуже швидко ліквідують неписьменність. Великий та дуже бурний культурний зріст виявився в організації цілої низки тюркських культурних і наукових установ.
Перші орошувальні канали, ці штучні бистротечні річки, що повстають замість висохлих природних річок, перші трактори і молотарки, це початки величезних робіт, початки недалекого радісного майбутнього азербайджанських пустель. Пустинний ще сьогодні степ Азербайджану дуже швидко змінить своє відвічне одноманітне обличчя. Чого не міг зробити тут за цілі віки кінь, верблюд, осел — те зробить тут за короткі більшовицькі п'ятирічки залізний трактор. Він уже відвойовує в природи цю пустиню, що ховає в собі величезні багатства, і замінить її на плодючі поля, сади огороди, на величезні плянтації технічних культур. Радянська влада і ентузіязм трудящих мас Азербайджану, що працюють під керівництвом комуністичної партії певна запорука цього недалекого майбутнього.
Першого липня майже цілий день ми проїхали такою ж пустинею, тільки вже не низинною, а гористою. Гори голі, випалені сонцем аж страшно серед них робиться навіть тоді, коли проїздиш скорим поїздом.
Якось лячно навіть подумати про те, якби довелося ось такими пустинними горами мандрувати нашій людині, що привикла до зелені садів та лісів, до чистої свіжої води наших річок, ставів, ручайків та джерел.
Поміж цими горами в'ється залізнична лінія з телеґрафними дротами, а вздовж біля неї з Баку аж до Батуму, вже за радянської влади прокладені грубі металеві рури нафтопроводу. Оце те, що нагадує серед цих пустинних гір наш вік культури й техніки. Де-не-де пливе біла, як молоко вода гірської річки, що десь там далі на пустинній низині зовсім зникає висихає. За цілі віки цими горами пройшло багато племен різних східніх народів. Ці гори нераз полляті людською кров'ю.
А сьогодні по цих горах десь проходить границя між радянським Азербайджаном, Радянською Грузією і Радянською Вірменією. Непомітно проїхали ми цю радянську внутрішню границю, і чим швидше наближаємося до столиці Закавказзя — до міста Тифлісу. Вже тут, то там зустрічаються поміж горами зелені сади, огороди, виноградники. Околиця стає веселішою, то знову на короткий час прибирає вигляд пустинної. Поїзд гадюкою в'ється поміж горами, здіймаючи куряву піску, то знову просувається через зелену долину з річкою.