Збірник пам'яті академіка Теофіла Гавриловича Яновського/Біографічні відомості про академіка Теофіла Гавриловича Яновського

Збірник пам'яті академіка Теофіла Гавриловича Яновського
Біографічні відомості про академіка Теофіла Гавриловича Яновського (Всеволод Яновський)

Наукові роботи Т. Г. Яновського ▶

Київ: Всеукраїнська Академія Наук, 1930

БІОГРАФІЧНІ ВІДОМОСТІ ПРО АКАДЕМІКА ТЕОФІЛА ГАВРИЛОВИЧА ЯНОВСЬКОГО^[1].

Теофіл Гаврилович Яновський народився 12-го червня 1860 року в родині небагатого урядовця. Його батьки жили в той час у м. Міньківцях Ново-Ушицького повіту, кол. Подільської губерні. Батько служив за урядовця при Подільському губерніяльному управлінні державного майна, одержуючи невеличку платню, що з неї й жила вся чимала родина.

У записній книжці батька Т. Г., Гаврила Івановича Яновського, можна знайти відомості про цілий ряд попередніх поколінь. З цього запису видно, що всі вони жили в колишній Полтавській губ. й походили з козаків. Є підстави гадати, що рід Теофіла Гавриловича був зрідні Гоголеві, який, як відомо, мав подвійне прізвище Гоголь-Яновський. Т. Г. оповідав, що за дитячих років він бачив у батька книгу «Миргород» М. Гоголя з зворушливим по-родинному автографом.

Як на свій час, Гаврило Іванович був дуже освічена людина: він скінчив Головний педагогічний інститут у колишн. Петербурзі. Мало не ввесь час служив в Управлінні державного майна. Добре знав і любив старі мови — грецьку й латинську; живши на Україні, вивчив польську й староєврейську мови.

Цей хист до мов він передав свойому синові Теофілові Гавриловичеві. Серед книжок, що ними цікавився Гаврило Іванович, ми бачимо видання з різних питань: хліборобства, полівництва, паразитології, твори кращих російських клясиків (особл. Л. Толстого) і навіть з медицини. Такі, наприклад, знайдено по його смерті видання: 1) «Manuale pharmaceuticum» д-ра Hager-а, 1866 р. з нотаткою його рукою 18 ${\tfrac {VI}{22}}$ 71, і поруч вписані рецепти, що з них він сам користувався; 2) De curadnis hominum morbis epitome praeletionibus academicis dicata auctore Joanne Petro Frank, 1811 р.; 3) Les pronostics d'Hyppocrate. Цю книжку ще за життя він подарував Теофілові Гавриловичеві р. 1898, у ній є нотатки Т. Г., де видно, що він користувався цією книгою, складаючи лекції й наукові статті. В записній книжці Гаврила Івановича є виписки з книг, журналів та газет з різних цікавих для нього питань. Останню виписку позначено 1906 роком (сам він умер р. 1908). У цій книжці є багато рецептів, точно виписаних і з точними вказівками, як з них користуватися.

Будинок, де народився Т. Г. Яновський (м. Міньківці, кол. Ново-Ушицького повіту на Поділлі).

Цей факт мимоволі викликає в нас думку, що Гаврило Іванович цікавився сам медициною й мабуть прищепив (мимоволі навіть) любов до неї й синові свому, Теофілові Гавриловичеві. Цю властивість — робити нотатки про все, що його цікавить і вражає — ми потім бачимо й у Теофіла Гавриловича ще змалку, — мабуть і цю рису він запозичив у свого батька.

Люди, що добре знали Гаврила Івановича, казали, що він був людина твердої волі, суворого обов'язку. Людина освічена, до того ж і добрий педагог, він зумів виховати своїх дітей і дати всім синам вищу освіту. А зробити це було нелегко, бо мав він 4 сини і 2 доньки. Своїм дітям він умів прищепити думку, що треба здобувати освіту не з свого фаху тільки, "вузьку; але й загальну; він намагався розвинути в них різні духовні, й розумові здібності; наприклад, скоро дістав змогу, учив Теофіла Гавриловича музики (скрипка) й співів, виховав і розвинув у нього ту музикальність слуху й любов до мистецтва, що ними Теофіл Гаврилович потому відзначався.

Живши дуже скромно, з любов'ю виконуючи свої родинні обов'язки, Гаврило Іванович і дітей своїх навчив любити трудове життя. Дітей своїх Гаврило Іванович примушував обслуговувати себе, як вони могли це зробити, висміюючи «паничів», що потребують найелементарніших послуг.

Т. Г. Яновський 5–6 років, з матір'ю.

Усі сини Гаврила Івановича вибрали собі різні спеціяльності, але це не заваджало йому підтримувати з ними найтісніший зв'язок і давати їм поради і в службових справах, і в роботах із їхнього фаху. Подам один факт, що характеризує Гаврила Івановича, як людину дуже розвинену, з критичним чуттям: р. 1890 Теофіл Гаврилович, вивчаючи туберкулінізацію в Берліні, дістав листа від батька, де той висловлює думку, що не можна завсіди переносити висновки з експериментів на тваринах на людей, що це цілком різні організми хоч би тому, що патогенність мікроорганізмів для людини й тварин не така сама, і що сам Кох відзначає (цитує його) специфічне діяння туберкуліну на туберкульозну тканину, а не на самі палички; він радить поміркувати над цією думкою, критично поставитися до всього, що будуть говорити, головне — треба самому придивлятися до наслідків лікування.

До самої своєї смерти Гаврило Іванович об'єднував навколо себе своїх дітей. Він був одружений із Ганною Матвіївною Савченковою, що походила з старого київського роду. Була вона жінка на диво добра й лагідна. З усіх її дітей найбільше цією стороною подібний до неї був Теофіл Гаврилович. У спогадах Теофіла Гавриловича про батьків виявлялася мимохіть ніжна і гаряча любов до матері й рівночасно пошана та вдячність до батька.

З усіх синів Гаврила Івановича тільки Теофіл Гаврилович вибрав собі за спеціяльність медицину.

У такій трудовій сім'ї народився Теофіл Гаврилович. От чому в цій надзвичайній людині сполучились лагідність, чулість та доброта матері і любов до праці, почуття обов'язку й любов до науки — його батька.

Свої перші роки Теофіл Гаврилович прожив у рідній сім'ї. Бажаючи дати дітям якнайкраще виховання, Гаврило Іванович повіз їх до Києва, коли вони дійшли шкільного віку. Десяти років Теофіл Гаврилович уже вчився в 2-ій клясі Київської подільської прогімназії. Ця 4-клясова прогімназія містилася на Подолі, на розі Хоревої й Костянтинівської вулиць; вона була суто демократичною школою. У той час батьки Теофіла Гавриловича жили у Вінниці на Поділлі, де служив Гаврило Іванович. З цього часу Теофіл Гаврилович виходить з-під безупинного догляду й виховання батьків, і гостює в них тільки на літніх вакаціях.

Теофіла Гавриловича й його брата Хрисанта віддали на квартиру до дуже досвідченого молодого в той час педагога М. Г. Ружицького. У цій родині Т. Г. мав доброго керівника в галузі шкільного навчання й загального розвитку в особі М. Г. Ружицького, а його старенька мати з матерньою увагою стежила за вихованням Т. Г. в бажаному для його батьків напрямку. У цьому оточенні він прожив 3 роки, а далі оселився на квартирі в помічника клясного наставника тої самої прогімназії Ф. А. Барцева.

Обставини життя в цей період перебування на квартирі Ф. А. Барцева дуже відмінні від попередніх^[2]. Поперше, декілька слів про саме приміщення. Квартира Барцева містилася проти прогімназії в історичному будинку петрівської доби, де, за усними переказами, жив Петро, бувши в Києві. Містилася вона на другому поверсі; гімназистам, що жили в цій квартирі, дали кімнату, цікаву тим, що скидалася вона швидше на оранжерію, аніж на приміщення для людей: улітку в ній була тропічна спека, а взимку нестерпний холод; у ній жило 5 гімназистів.

Сам Ф. А. Барцев був дуже добродушна й гарна людина, але на своїх вихованців мало звертав уваги; до їхньої кімнати він майже ніколи не заглядав; його вихованці жили як хотіли. Усі п'ятеро мешканців цієї кімнати-оранжерії жили дружньо, дарма що мали різні вдачі. Якщо траплялася інколи боротьба серед членів цієї молодої колонії, навіть іноді цілі «баталії», то мали вони завсіди характер жартівливий; найзвичайнісінька причина цих «баталій» подушками та башликами й іншими м'якими речами був холод у кімнаті. Теофіл Гаврилович брав участь у цьому пустуванні, але якось скромно, соромлячись, стримано. Щодо фізичного розвитку, він був дуже мініятюрний і худенький хлопчик, з широко розкритими допитливими очима; його, завжди похаплива, хода, з нахиленим наперед тулубом (наче припадаючи на ногу) була в нього ще з дитинства. Так його малює в своїх спогадах П. А. Когут. У цих баталіях Теофілу Гавриловичу найбільше попадало; не вважаючи на слабеньку будову тіла, він майже ніколи не хорів і не пропускав лекцій. (З його маленького зросту товариші завсіди сміялися).

Т. Г. учився в школі дуже добре, ретельно вивчав лекції; щодо цього він не мав улюблених або неулюблених дисциплін. Окрім обов'язкових завдань, він багато читав. Уже в цей період помітно певний ухил гуманістичного характеру; його думка співчуває завжди чужому горю; у нього розвивалася взагалі любов до людей і бажання бути для них корисним; він цікавився життям бідних трудівників і знедолених людей; він починає розуміти не тільки обмежене життя, що його оточувало, але й широке громадське, що захоплювало цілі групи суспільства, і завжди душею був за знедолених. Про це свідчить його записна книжка, позначена р. 1874. У ній Т. Г. ще дитячою непевною рукою занотував вірші, що його вразили. Ось заголовки деяких із них: «Последняя борьба» Кольцова, «Вырыта заступом яма глубокая» Нікітіна, «Зимний вечер» Плещеєва, «Колыбельная песня» і «Размышления у парадного подъезда» Некрасова.

Р. 1874 Т. Г. скінчив 4-клясову Подільську прогімназію, і повстало питания про його дальше навчання. Спочатку гадали віддати його до 5-ої кляси I-ої Київської гімназії, коли, на радість усіх членів колонії Барцева, було відкрито того ж року 5-ту клясу при цій самій прогімназії, перейменувавши її на Київську 3-ю гімназію. Через цю реорганізацію Теоф. Гавр. скінчив середню освіту в своій колишній alma mater, що її він любив за особливий кольорит простоти.

За директора 3-ої гімназії був тоді М. Г. Александрович, дуже добра й чула до горя і болещів своїх учнів людина. Але ж, бувши дуже добрим, він умів примусити учнів учитися й розумно коритися дисципліні. Гімназисти любили свого «променистого Феба» (так його прозвали за сиву шапку волосся) і, скінчивши школу, не втратили з ним зв'язку; він умер далеко пізніше, як Т. Г. уже скінчив університета.

Щоб схарактеризувати взаємини директора й учнів, подаю епізод, що його переказав П. Л. Когут. Н. Г. Александрович, окрім директорування, був ще й за клясного наставника, і викладав латинську мову в клясі Т. Г. Якось пізнього вечора Т. Г. і П. Л. Когут довго сиділи, перекладаючи одну з Горацієвих од, і, не мавши доброго лексикону, не могли подолати кількох рядків. Т. Г. пропонує піти до директора на квартиру й попросити до ранку доброго словника. Об 11-ій годині вночі обидва мандрівники з тріюмфом повертаються додому, здобувши лексикона.

Живши в Києві без батьків, Т. Г. не раз звертався був і усно і листовно до Н. Г. Александровіча в якійсь справі, і завсіди той щиро відгукувавсь на його заклики.

У старших клясах гімназії Т. Г. так само добре вчиться: докладно готує лекції, робить це завсіди напередодні, не лягаючи спати, аж доки не був певний, що бездоганно виконав завдання на другий день. До кляси приходив завсіди за 1 годину до початку першої лекції; тут на нього вже чекала велика авдиторія одноклясників і просила щось пояснити, оповести, перекласти тощо. У забавах товаришів він рідко брав активну участь, частіше спостерігав їх, жваво реагуючи на кожний удалий жарт оплесками й голосним заразливим сміхом. Цей характер сміху зберігся в нього на ціле життя. На лекціях від нього звичайно вимагали допомоги, й він «сумлінно» підказував. Найслабші товариші намагалися сісти з ним на одній парті.

Близько цього часу, коли Т. Г. був у 6-ій клясі, його батьки переїхали зовсім жити до Києва. З цього часу він не тиняється більше по учнівських квартирах. Знов він опинивсь серед дорогої для нього родини. Щоб поліпшити матеріяльний стан її, він дає лекції учням своєї гімназії. З гімназіяльною «колонією» Барцева він підтримуе дружній зв'язок — вони бачаться й далі поза стінами гімназії. Батьки Т. Г. оселились на Подолі. Гавр. Іван., тішачись з успіхів свого сина, все ж уважав, що гімназіяльної освіти не досить, щоб розвинути всебічно його здібності. Сухий клясицизм, що панував тоді в гімназії, Гавр. Іван. хотів пожвавити мистецтвом, — він примусив Т. Г. брати лекції музики (скрипка) й співів; не мавши хоч трохи помітних голосових даних, Т. Г. брав тільки невеличку участь у гімназіяльному хорі. Т. Г. полюбив музику й співи; часто відвідував оперу. Вже бувши професором, Т. Г. показував своїм дітям браму тієї садиби, де він жив у той час; під цією брамою він пролазив до себе, повертаючись із театру пізньої ночі додому й не хтівши нікого турбувати.

Р. 1878 Т. Г. скінчив 3-тю гімназію з золотим медалем, і його першого записано на «золоту дошку», бо це був перший випуск гімназії; скінчило тільки 8 чоловіка.

Важко сказати, чому саме Т. Г. вибрав потім медичний факультет, бо дисципліни гімназіяльного курсу мали загально-освітній характер з великим ухилом у бік давніх мов (8–9 тижневих годин). З природознавства ж вивчали тільки елементи. Отже гімназія не могла зародити в Т. Г. любови до медицини. Мені здається, що розгадки цього треба шукати в самій родині, саме в тому, що батько його цікавився прикладною медициною; він мав, як я вже казав раніше, медичні книжки; до того ж, тоді почали хоріти його мати й брат Сергій, а перед тим померла сестра Катерина. Картина страждань близьких людей, бажання полегшити їх, звичайно, не могли не відіграти в цьому чималої ролі, — так про це, принаймні гадає П. Л. Когут.

Ще в 8-ій клясі гімназії Т. Г. не вагаючись вибрав собі свою майбутню спеціяльність. Восени р. 1878 він вступає на медичний факультет Київського університету. В університеті він цілком захопився наукою. Зустрічаючись із своїми старими шкільними товарищами, він каже: «Я такий занятий, що дивуюсь, де медики беруть час відвідувати театри, — я ввесь час віддаю потрібним заняттям і ледве управляюсь із ними». А Т. Г. мав великі здібності; надзвичайну пам'ять свою він зберіг до останніх днів. Пам'ятаю, нас дивувала гострота його пам'яті, — він, наприклад, міг легко пригадати точну адресу й прізвище хорого, що його одвідував тільки один раз багато років тому; він знав усіх лікарів, з якими зустрічався, наймення й по батькові, не кажучи вже про прізвище, а число їм — леґіон. Як людина допитливого розуму, він не задовольнявся загальною освітою, здобутою в гімназії. Певну можливість поширити її йому дає університет, — і він одвідує багато лекцій з цікавих для нього дисциплін на інших факультетах, дарма що обтяжений медичною роботою. Зберігся розклад лекцій I курсу, де Т. Г. серед дисциплін медичного факультету вписав для себе години таких лекцій, як політична економія, римське право, історія новітньої літератури, історія стародавньої літератури, історія стародавньої філософії, переклад і пояснення Мольєра. Навіть останні роки життя він із захопленням згадує прекрасні лекції проф. Малініна про Турґєнєва й Достоєвського. Надто яскраві були ці спогади, коли, вже залишивши працю, хорий і підупалий на силах, проф. Малінін, цей улюбленець геть усього студентства 80-тих років, ліг у клінку Т. Г. вже за наших часів.

Т. Г. слухає лекції; мало того, сам працює в галузі цих наук. У його записній книжці подибуємо виписки з «Социологии» Спенсера, з зазначенням сторінок; виписки ці стосуються найбільше соціяльної різниці між людьми і моментів, що спричиняються до прогресу. Цікава одна з них; подаю її дослівно: «Жизнь потраченная в погоне за удовольствиями, не приносит удовлетворения, потому что оставляет слишком многие стороны человеческой природы в бездействии» (стор. 388).

З цього моменту Т. Г. починає так будувати своє життя, щоб усе воно проходило в царині думки, певніше науки, хоч одночасно розвиває й інші сторони своєї душі; — він розумів і відчував красу мистецтва й природи. Проф. Калачинський, свідок цього періоду життя Т. Г., згадує, як він, живши мало не проти Духовної академії, відвідує вільного часу хорові співи й концерти струнної оркестри студентів цієї академії. Брати участь у хорі він не міг, бо не мав голосу, а в оркестрі грав би з охотою. Після спроби, побачивши свої технічні хиби, Т. Г. рішуче відмовився брати участь в оркестрі, хоч як умовляли його товариші, експерти з цієї оркестри.

Медицину Т. Г. студіює за тою самою методикою, що і в гімназії, себто все вивчає детально; отже цілком зрозуміло, що часу Т. Г. завсіди бракувало. На старших курсах він змушений був не слухати лекцій не свого факультету.

Бувши студентом IV курсу, Т. Г. серед найвидатніших студентів бере участь в організації «Научного клинического общества студентов-медиков г. Киева». Ініціятива утворити таке товариство належала А. А. Киселеві, нині професорові 2 М. Г. У.; навколо його згуртувалося 11 чоловіка; з них найвидатніші були, крім Киселя, Теоф. Гавр., П. В. Нікольський (нині проф. Ростовського університету) і М. Г. Черняхівський (був пізніше за проф. Варшавськ. універс.). Містилося це товариство в приміщенні порожньої лябораторії (жартома її називали «сечова кімната») при факульт. терапевтичній клініці. А. А. Кисіль приніс свого мікроскопа, скинулися й придбали молоді дослідники все потрібне для роботи з ним; допоміг також проф. Мерінґ. Один раз на місяць відбувалися засідання, де учасники товариства робили доповіді. Перше засідання відбулося 3/XI 1881 р. Тут, мені здається, треба вбачати початок тої великої й довгої роботи в галузі лябораторних досліджень, що їй, скінчивши університета, Т. Г. присвятив потім декілка років, і в царині якої він був великий знавець. З своїми університетськими товаришами, надто з учнями цього наукового гуртка, Т. Г. підтримував дружні стосунки ціле свое життя. Один з них — проф. П. В. Нікольський, у посмертних спогадах про Т. Г. каже про нього так: «він був видатний студент своєю освітою, начитаністю й працездатністю… як товариш — був дуже чулий до всякої неправди… завсіди добродушний, привітний, він справляв на всіх чарівне вражіння».

Опанувавши німецьку й французьку мови так, що вільно читав наукову літературу, Т. Г. ще з студентських років починає вивчати англійську мову; поволі набуває він запас слів. Цікаво, як він намагався й умів використати кожну вільну хвилину; він нам оповідав, що по дорозі від свого приміщення (на Подолі) до клініки Військового шпиталю він вивчав слова, виписані напередодні; дорога ця дуже довга, а ходив він пішки, бо грошей на інші способи пересування не вистачало, і цього модуса вивчати англійську мову він уживав і пізніше, вже бувши лікарем.

Курси медичних наук Т. Г. проходив у таких професорів: патолог. анатомія — проф. Мінх; фармакологія — проф. Гейбель, загальна патологія — проф. Хронщевський, медична хемія — проф. Шеффер; фізіологія — проф. Томса, він же й декан факультету; очні хороби — проф. Ходін, оперативна хірурґія — проф. Караваєв; хірурґічна клініка — проф. Рінек і доцент Яценко; діяґностика нутрішніх хороб (тоді доцентура) — штатний доцент Е. І. Афанасьев; спеціяльна патологія й терапія — проф. Трітшель; катедри нервових захорувань не було; необов'язковий курс систематичного й клінічного викладу науки про нервові й психічні захорування читав проф. Трітшель; цей курс Т. Г. ретельно відвідував, і мабуть це спричинилося (окрім усього іншого) до того, що проф. Сікорський, одержавши нову щойно засновану катедру нервових захорувань, запропонував Т. Г. спеціялізуватися в нього з нервових хороб. На Т. Г. ще за студентських років звернули увагу, і, скінчивши в грудні 1883 р. медичний факультет cum eximia laude, Т. Г. починає працювати в госпітальній терапевтичній клініці, що нею завідував тоді проф. Карл Генріхович Трітшель.

Усе дальше наукове життя й діяльність Т. Г. тісно зв'язані з його вчителем, і до кінця своїх днів він зберіг до нього особливий пієтет, згадуючи його ім'я з почуттям глибокої пошани й любови в лекціях і працях.

Особа К. Г. Трітшеля, як лікаря-практика, як лектора, з його надзвичайною працездатністю, з його вмінням зрозуміти хорого й допомогти йому, мала великий вплив на Т. Г. К. Г. Трітшель мав надзвичайну бадьорість духу й ту свою бадьорість умів навіяти своїм хорим; він уважав цю рису за дуже важливу річ у лікарській діяльності й казав: «Mut verloren, alles verloren». Т. Г. був справжній учень свого вчителя — не тільки наслідував його в усьому позитивному, але й ще поглибив і збільшив це все. К. Г. Трітшелеві багато дорікали тим, що він пише мало наукових праць, але про це ось що каже Т. Г. на одному з засідань Фізично-медичного товариства в Києві по смерті К. Г.: «...це був протест проти писання без краю, що вже тоді зародилось у медичному світі; а з другого боку, надто вже шанував Карл Генріхович наукове слово, надто високо підносив його культ, надто суворо ставився до себе самого. Увесь час стримував він своє перо міркуваннями про те, що дані його можуть бути не досить цікаві, інші ще треба перевірити, почекати контролю на більшому клінічному матеріялі тощо».

Наведена характеристика Трітшеля, як наукового робітника, що її написав Т. Г., є, власне, характеристика самого Т. Г., що запозичив ще з шкільної лави це ставлення до друкованого слова, дарма що залишив по собі велику наукову спадщину.

За 2 місяці по тому, як Т. Г. скінчив був медичний факультет, а саме 13/XII 1884 р., з рекомендації К. Г. Трітшеля, його одноголосно обирають на один рік на позаштатного ординатора при катедрі госпітальної терапевтичної клініки. Він завідував цією катедрою багато років пізніше (від 1914 р.). У цей період у проф. Трітшеля працювало багато лікарів; з них можу вказати лік. В. Ф. Бушуєва (пізніше проф. К. М. І.), лік. А. А. Тржецеський (пізніше проф. К. М. І.), доктор медицини I. А. Ноткін, доктор медицини Піотровський, прив.-доц. К. I. Коровицький і інші.

Теофіл Гаврилович, почавши свій клінічний стаж, одразу ж починає свою першу наукову працю: «Наблюдения над действием каирина при некоторых инфекционных заболеваниях».

Ця праця належить до тієї доби, коли, крім хініну й саліцилової кислоти, антипіретичних не було; виявлення антипіретичної властивости в каїрину викликало велику сенсацію. Цю перевірчу (почасти) роботу ретельно переведено на багатьох хорих на поворотний тиф, що на них погано діє хінін і саліцилова кислота, а потім на черевнотифозних і туберкульозних хорих; окрім цього вживали каїрин ще й у хорих на крупозне запалення легенів. Усі досліди над хорими, потрібні для цієї роботи, Т. Г. робить сам (багаторазова термометрія, дихання, пульс та його реєстрація (сфігмографія) та інші вияви загальної реакції організму); наслідки ретельних дооліджень — критичні висновки, тверезо ціновані твердження й порада обережно задовольнятися невеликим зниженням температури малими й середніми дозами.

Незабаром після каїрину винайшли цілу низку антипіретичних ліків, що витиснули каїрин, а все ж ця праця, як висловлювався про неї проф. Трітшель у своїх рецензіях на роботи Т. Г., «має безумовне значіння в процесі вивчання терапевтичних властивостей каїрину, бо точно зазначає його вплив на різні функції організму при гарячковому процесі.

28 грудня цього ж таки року (1884) Т. Г. обирають на штатного ординатора при тій самій клініці на 3 роки. Невеличка ординаторська платня все ж дає йому змогу бути самостійним і тим полегшити матеріяльний стан своєї родини. Він оселяється на Андріївському взвозі проти рідної для нього 3 гімназії. З перших же кроків лікарського життя він починає набувати практику серед найбіднішої людности на Подолі. Перший район його практики — це вбогі хатки історичних київських місцевостей, як Щекавиця, Оболонь, Ганчарі, Дьогтярі, Кожом'яки.

Щодня, повернувшись додому з Військового шпиталю, де містилася клініка, він приймає хорих і робить візити на дім, а ввечері працює, як асистент на домашньому прийомі К. Г. Трітшеля, в родині якого його приймають, як близьку для них людину. Тут у цей період Т. Г. удосконалюється в практиці чужих мов, бо Карл Генріхович розмовляє з ним то німецькою, то французькою мовами. Великий контингент хорих поляків на цьому прийомі дав змогу Т. Г. жартома вивчити й польську мову. Повернувшись від К. Г. Трітшеля, Т. Г. скромно вечеряє й сам працює, при чому виписує на папірець 2–3 десятки англійських слів — обов'язкове завдання на другий день, — його він виконує по дорозі до клініки. Приватна практика, що поширювалася надзвичайно швидко, не дає будь-якого матеріяльного добробуту. Чулий до людського горя, розуміючи бідність, а часто-густо й злидні своїх пацієнтів, він рідко одержує свій невеличкий гонорар; часто він ще залишає гроші на ліки або просто на насущний хліб, і робить це так тонко й обережно, що не ображає гідности своїх пацієнтів. Я пригадую оповідання Т. Г., такі яскраві й образні, про цю свою першу практику. У кожному вдалому випадку Т. Г. почував моральне завдоволення навіть і тоді, коли хорому кращало не через його втручання, або й проти його прогнози; він радів укупі з хорими й їхніми родичами, і вони це відчували; але він і страждав разом із ними, коли хорому гіршало. Ця властивість душі Т. Г. й його лікарський хист зробили з нього улюбленця Подолу.

Таке життя не давало Т. Г. змоги піклуватися про свої вигоди, до того ж і вимоги його були обмежені.

У цей самий період Т. Г. старанно готується до докторантського іспиту; його він складає 25 листопада 1886 р. Підготова до нього й сам іспит дуже знесилили Т. Г.; він оповідав, що іспити з усіх дисциплін переводили були протягом одного дня; отже, йому довелося протягом 4½ годин, переходячи від одного столика до другого, давати відповіді з усіх медичних дисциплін. Його докторантські твори були на такі теми: 1) огляд сучасних теорій гарячкового процесу, 2) morbus Basedowii.

Блискучі здібності Т. Г. й його працездатність привертають увагу медичного факультету, і влітку р. 1886 його відряджають з науковою метою за кордон на 3 місяці. Головна мета подорожі — вивчити нову галузь медицини — бактеріологію, що невдовзі перед тим виникла на Заході. У Берліні Т. Г. працює для цього в Кохівському інституті, а в Парижі — в Пастерівському інституті. Але й тут, серед серйозної праці в лябораторії, його тягне до ліжка хорого. Він багато часу присвячує клінікам нутрішніх хороб Ляйдена й Ґергардта в Берліні, клініці Се в Парижі.

У своєму листі з Берліну до свого батька Т. Г. пише: «…я пригнічений вражінням від блискучої лекції Ґергардта й Ляйдена». Ось розклад його дня згідно з листом: слухає лекції цих професорів по 2 год. щодня; потім працює в Кохівськім інституті за керівництвом його асистента Петрі, вивчаючи й практичний і теоретичний курс бактеріології, щодня по 2 год.; решту часу віддає бібліотекам. 30 вересня Т. Г. повертається до Києва, озброєний новою методикою. Медичний факультет доручає йому організувати першу в Києві бактеріологічну лябораторію, що він з успіхом і виконує.

Спочатку лябораторія, через брак приміщення, міститься при катедрі фізіології (у проф. Чір'єва), а згодом при Госпітальній терапевтичній клініці. Багато років керує він цією лябораторією й сам науково працює в ній. Із цієї лябораторії вийшли такі його наукові праці:

«Бактериологическое исследование днепровской воды в Киеве» — надруковано в «Медицинском обозрении», № 9—10, 1888 р.

У цій праці Т. Г. подав наслідки лічбової бактеріологічної аналізи Дніпрової води, взятої з кранта й з різних місць Дніпра; зазначає гарні її властивості проти інших річок; бо бактерій у ній було від 700 до 2.880 на 1 куб. см водяної спроби; наприкінці подає біологічну характеристику 5 найголовніших видів бациль, що звичайно живуть у Дніпровій воді.

«Бактериологическое исследование снега».

Року 1888 надруковано ще і в «Zentralblatt für Bakteriologie und Parasitenkunde», IV Band, № 18. Рецензована від Dufaux. У цій праці Т. Г. повідомляє про лічбову бактеріологічну аналізу снігу, і щойно впалого та лежалого протягом різного часу при різній t° повітря. Цю аналізу Т. Г. проробив уперше. Наприкінці він подає характеристику видів бактерій, що найчастіше трапляються і що їх між іншим знаходив у Дніпровій воді.

«Zur diagnostischen der Untersuchung des Blutes bezüglich des Vorkommens von Typhusbazillen», надруковано в Zentralblatt f. Bakteriologie und Parasitenkunde, № 20, 1889 р.

Тут він повідомляє про неґативні наслідки засівів крови черевнотифозних хорих, узятої з пальця, розеолі й вени на різних середовищах (28 випадків). Це дає право зазначити, що цей метод при тій поставі (кров брали з вени наприкінці 2 тижня) дослідів не має великого діяґностичного значіння.

До цього ж часу належить і його велика праця (неопублікована) про присутність черевнотифозних паличок у калі в хорих на тиф.

«К биологии тифозных бацилл», Київ, 1889 р. Дисертація.

Тут подано наслідки досліджування біологічних властивостей палички Eberth-а, коли на неї діє соняшне світло, сухість і висока та низька температури. Роботу переводилося протягом 2-х років. Головні тези праці такі: 1) пряме соняшне світло діє згубно, розсіяне — пригнічує. Руйнує хемічне проміння спектру; 2) сухість при довготривалому діянні — від 10—15 й більше тижнів; 3) висока t° вбиває, починаючи з 86° (протягом 10 хв., низька t° пригнічує, а при довготривалому діянні (із замерзанням і відтаванням) може спричинити їхню загибіль; 4) природні умови життя черевнотифозних бактерій у забрудненому ґрунті за наших умов дають їм змогу довго існувати.

Завдяки бездоганній бактеріологічній техніці й суто науковій поставі дослідів, здобуті вищезазначені цінні дані з того часу цитують по всіх підручниках бактеріології.

З цієї самої лябораторії за керівництвом Т. Г. написано такі наукові праці: проф. Беньяша, тоді ще студента: 1) «К вопросу о действии хинина на бациллы брюшного тифа»; 2) «О видоизменении Vidal'евской диагностической реакции при брюшном тифе» і 3) проф. Бронштейна (теж тоді ще студента) «Об антагонистическом свойстве трикрезола».

«О чахотке», загально-приступне читання для народу. Видання 1891 року. Тут популярною мовою Т. Г. виклав основні питання особистої й громадської профіляктики туберкульози. Ця книжечка цікава тим, що з'явилася вона ще 39 років тому, як перша ластівка тієї великої загально-приступної літератури, що тепер її маємо безліч.

Протягом описуваного періоду життя Т. Г. в його службовому й особистому оточенні зайшли такі зміни: 18 квітня 1887 року він закінчує свою трирічну ординатуру й, бажаючи поповнити свою медичну освіту, в ще одній важливій галузі — фізіології, починає її вивчати; для цього він працює в відомого київського фізіолога проф. Чір'єва. Від 28 травня 1888 року до 22 листопада 1890 року Т. Г. працює як помічник прозектора цієї катедри. На посаду цю його одноголосно обирають у медичному факультеті.

Матеріяльний стан примушує Т. Г. брати на себе в різний час цього періоду ще й інші обов'язки, а саме: з 19 липня 1884 року він працює за лікаря в лазареті при Києво-Подільській духовній школі (аж до 1901 року). Колишній службовець цієї школи М. В. Карпов характеризує Т. Г., як надзвичайно чулого й доброго лікаря, що всього себе віддавав хорим. Він оповідає, що не раз Т. Г. приходив з маленькою подушечкою ввечері в лазарет і ночував десь у куточку палати, коли вважав, що його присутність може бути потрібна якійсь тяжко хорій дитині; із слізьми переживав смерть того чи того хлопчика (надто врізалася у пам'ять М. В. Карпова смерть учня Сладківського); коли Т. Г. вважав за потрібне збільшити службовий персонал лазарету, то часто-густо додатково платив йому з своїх невеличких заробітків. Той самий М. В. Карпов згадує, як Т. Г. платив з власних коштів пенсію сиділці, звільненій по 25 роках праці в лазареті Києво-Подільської духовної школи; цю пенсію (30 крб.) одержувала вона щомісяця з 1918 р.

Тими ж роками Т. Г. бере діяльну участь у щойно організованому «Киевском обществе ночных врачебных дежурств». Працював там декілька років, одержуючи за нічну варту дуже малий гонорар (3–4 крб.) за ніч. Це «Общество» багато важило для найбіднішої людности Києва. Воно було предтечею Швидкої медичної допомоги, організованої далеко пізніше; існувало воно з великими труднощами, бо не мало співчуття з боку міського самоврядування. Протягом 1888 і 1889 років Т. Г. був за товариша голови цього «Общества», а рр. 1890 й 1891 за голову. З 30/IV 1890 р. Т. Г. обіймає посаду лікаря київської 4 гімназії.

Десь у вісімдесятих роках Т. Г. познайомився з Ганною Вікторівною Григорович-Барською; гостюючи в свого шкільного товариша Щержецького, що мешкав поблизу на Боричевому Току, він уперше зустрів там Ганну Вікторівну, свою майбутню дружину, а тоді ще гімназистку Подільської жіночої гімназії; незабаром почав ходити до дому її батька, Віктора Олександровича Григорович-Барського. Це старий київський рід, що з нього вийшов відомий мандрівник початку XVIII століття, Василь Григорович Григорович-Барський, що опис його мандрівки витримав у свій час 5 видань; другий Григорович-Барський був видатний український архітект (XVIII ст.). Незабаром Ганна Вікторівна зробилася нареченою Т. Г., а після того, як він захистив дисертацію, його дружиною.

11 листопада 1889 року на факультетському засіданні розглянули заяву Т. Г. про дозвіл йому захищати прилюдно дисертацію. На офіційних опонентів призначено проф. К. Г. Трітшеля, проф. Підвисоцького й А. Д. Павловського. За декана в той час був проф. Гайбель. У факультетській медичній раді склалося тоді два угруповання: одне сильніше, друге — не таке численне; до другого належав учитель Теоф. Гавр. — Карл Генріхович Трітшель. А тому важко було Т. Г. захищати дисертацію. Я пам'ятаю, як він оповідав нам, як довго зволікали справу з призначенням дня диспуту і нарешті, коли призначили, то знов же знайшли причину відкласти термін тому, що на обкладинці видрукуваної й розісланої вже книжки треба було змінити вказівку, звідки випущено дисертацію (замість: «Из лаборатории при Университете» написати «Из лаборатории при госпитальной терапевтической клинике Университета»). Багато клопоту й хвилювань завдала Теоф. Гавр. ця дріб'язкова причіпка. Але все ж до призначеного дня він це виконав.

Я навмисне подаю цей факт, щоб ілюструвати ставлення цього дужчого крила професури до Т. Г., як учня К. Г. Трітшеля, бо це вороже почуття довший час заваджало йому згодом здобути катедру.

Прилюдне засідання Медичного факультету, де був захист дисертації, відбулося 3 травня 1890 року.

На мій погляд, цікаві деякі пункти з «Положения к диссертации» (тези), бо вони показують, що цієї ранньої доби лікарського життя Т. Г. багато думав над тими клінічними фактами, що їх він згодом розвивав: у § 8 він пише: один з найголовніших заходів боротьби з туберкульозою це перевести в життя звичай збирати в відповідні плювальниці взагалі все харкотиння, себто від усіх, що живуть у даному приміщенні. § 9. Обов'язок санітарного догляду стежити за дезинфекцією приміщення після кожного випадку туберкульози. § 10. Двократне вимірювання t° не дає достатньої уяви про хід її, й у febris continua є ремісії. Це останнє твердження відіграло важливу ролю в клініці Т. Г. згодом, коли він встановляв динаміку таких процесів, як туберкульоза й ендокардит. Висновки про перший він виклав цілком у своїй монографії «Туберкулез легких», а про другий він висловився на одному з всесоюзних з'їздів терапевтів.

Блискуче захистив Т. Г. свою дисертацію, до якої він у цілому готувався 3 роки, і готувався ретельно, бо знав, що не може сподіватися на підтримку навіть від свого вчителя: Карл Генр., перед тим як іти на захист, казав: «Ви знаєте, що я радий вас підтримати в важку хвилину, але я боюся, що мій виступ більше вам пошкодить, ніж допоможе. Розраховуйте тільки на себе самого».

3 травня 1890 року Т. Г. дістає звання доктора медицини. Після цього їде на відпочинок до Одеси. Починаючи з гімназіяльного курсу, Т. Г. уперше справді відпочиває, захоплюється красою моря й одеських околиць. Зустрівшись тут по довгій перерві з своїм шкільним товаришем П. А. Когутом, він із захопленням малює йому плани своєї майбутньої роботи на користь хорої людини, але рівночасно не уявляє собі лікарської діяльности, не зв'язаної з роботою при клініці, не уявляє собі життя й праці поза межами рідного міста. Досягнуті вже наслідки, краса природи, віддпочинок так змінили загальний, завсіди зосереджений вигляд Т. Г., що П. А. Когут не впізнавав у ньому свого колишнього товариша.

Незабаром по тому, як Т. Г. повернувся до Києва, медичний факультет відряджає його за кордон до Берліну — вивчати терапевтичний вплив туберкуліну Коха. Звідсіля він вивозить, на підставі своїх спостережень, дуже обережний підхід до цього методу. Пізніше я ще повернуся до цього питання, але тут я хочу підкреслити, що на той час, коли всім хотілося вбачати в туберкуліні порятунок від цієї хороби, цей обережний тверезий погляд на новий засіб, показує, яке критичне ще за молодих років чуття мав Т. Г. і як він умів спостерігати факти. Живши в Берліні, Т. Г. відвідує лекції проф. Вірхова й буває присутній на розтинах, де цей видатний патолого-анатом давав свої пояснення. Д-р мед. I. А. Ноткін, що працював тоді в берлінських клініках, зустрічав там Т. Г. — він біг о 6—7 год. ранку до патолого-анатомічного інституту на розтини. Він пригадує перший випадок секції туберкульозного, лікованого туберкуліном, де вони були присутні; легені цього померлого фтизика цілком скидалися на щільники без меду — так стінки були роз'їдені дрібними кавернами. Таку зруйновану легеневу тканину проф. Вірхов, на його заяву, бачив уперше.

Привізши з собою слоїчок туберкуліну, Т. Г. дуже обережно почав його вживати. Перший дослід пророблено на небозі близького товариша Т. Г., дівчинці років із 13, хорої на лівобічний коксит. Попередивши батьків хорої про можливу небезпеку, зв'язану з цим методом лікування, й узявши з її батьків писану згоду, він кладе дівчинку до клініки проф. Борнгавпта (госпітальна хірургічна) й там щодня відвідує її й переводить туберкулінізацію; за 2—2½ місяці процес зник — щезли болі, температура знизилася до норми; але все ще наступного літа Т. Г. надіслав її до Евпаторії на грязьолікування. Процес у неї більше не відновлявся.

Повернувшись із своєї другої закордонної подорожі, Т. Г. здобуває звання приват-доцента (1891). Для пробної лекції він вибирає таку тему: «Значіння бактеріології в діяґностиці й терапії нутрішніх хороб». У доповідній записці, що її подала «Комісія» на обмірковування кандидатур на катедру діяґностики далеко пізніше, можна знайти зафіксовану резолюцію про цю лекцію: «… составлена талантливо… будет талантливый лектор». (підписалися: проф. Образцов, проф. Трітшель, проф. Чірков, проф. Лещ).

Цікаві деякі місця з цієї лекції. Кажучи про побудника tbc, що його знайшов Кох, і про те, як його виявити, Т. Г. застерігає проти надмірного захоплення цим способом діяґностики tbc, протестує проти відкидання колишніх діяґностичних методів, цитує слова Gerhardt-а, що формулював думку цих ентузіястів: «Навіщо перкутувати? Ми будемо фарбувати харкотиння й з кількости tbc-них паличок не тільки розпізнаємо сухоти, але навіть і характер перебігу. В іншому місці своєї лекції він підкреслює профіляктичне значіння нового методу і наприкінці намагається погодити тодішні пояснення імунітету. Взагалі ця лекція тим цікава, що Т. Г., бувши сам терапевтом, поперше, перерахував у ній усі ті завдання, що стоять перед бактеріологією, щоб вона могла задовольнити потреби діяґностики, і подруге — систематизує терапевтичні методи бактеріології.

Здобувши право самостійно викладати, Т. Г. починає читати свій перший необов'язковий курс на тему: «Клінічна мікроскопія й бактеріологія». Ці лекції відразу виявили хист Т. Г., як лектора: його авдиторію наповнили студенти й лікарі. Пізніше студенти виявили свою увагу й пошану до нього, подарувавши йому з зворушливим написом книгу «Врачебная диагностика» О. Зайферта й Ф. Мюллера, вид. студ.-мед. у російському перекладі 1899 р. Протягом дальших років Т. Г. читав курс лекцій інфекційних захорувань.

22/XI 1890 року він залишає посаду помічника прозектора при катедрі фізіології, а з листопада 1891 року — посаду лікаря Київської 4 гімназії. 1892 р. Санітарна рада Київського міського самоврядування обирає його на посаду прозектора й завідувача лябораторії Олександрівської лікарні (нині Жовтневої), звідки вийшло багато видатних робітників медичного світу, що їхніми йменнями пишається медицина нашої батьківщини. Досить зазначити, що там розпочали свою діяльність і розвинулися видатні наукові діячі: проф. Образцов, проф. Волкович, Теофіл Гаврилович і ряд інших осіб. Сміливо можна сказати, що ця лікарня була наукова школа для дуже багатьох професорів і талановитих лікарів-практиків. Її наукова рада була справжня наукова установа, де робили доповіді й обмінювалися думками ординатори (завідувачі) відділів різних фахів. Цю школу перейшов також і Теофіл Гаврилович. Він одвідував засідання цієї ради (спершу як прозектор, а згодом як ординатор). У звітах цих засідань ми можемо знайти виступи й доповіді Т. Г. й його учнів. У лютому 1907 року його обирають на голову Наукової ради лікарні. Діставши в своє завідування прозекторський стіл Олександрівської лікарні, Т. Г. поринає в студіювання патологічної анатомії й їде вдосконалюватися за кордон р. 1894, діставши відрядження на 4 місяці — з квітня до серпня. Там він оселяється в Ляйпцізі, вивчає патологічну анатомію в Бірх-Гіршвальда й його асистента доцента Шморля. Одночасно, познайомившись із видатним терапевтом проф. Куршманом і проф. Гофманом, записується на їхні курси для лікарів; з їхнього дозволу відвідує обходи хорих у клініці проф. Куршмана й амбуляторний прийом, що ним керував проф. Гофман; слухає їхні клінічні лекції для студентів. З доручення проф. Куршмана провадить він у клініці наукову роботу, мавши постійно зносини з його асистентом доктором Гісом.

У листах цієї доби звучить найщиріше почуття вдячности цим особам за їхнє до нього ставлення.

Теофіл Гаврилович виїхав за кордон вивчати патолоічну анатомію, але любов до клінічної медицини штовхає його, як ми бачимо, до проф. Куршмана й Гофмана. Повідомляючи в листах про свою роботу в Ляйпцізі, Т. Г. захоплюється лекціями Бірх-Гіршвальда й практичними вправами (мікроскопія й розтини) доцента Шморля; але все ж — пише він — його душу пориває до хорої людини, а не до трупа, хоч обов'язок наукового робітника, що провадить секційну роботу в Олександрівській лікарні, примушує його ретельно вивчати патологічну анатомію. Як завсіди, Т. Г. дуже скромно живе в Ляйпцізі, сам один, без родини; лекціям і праці по бібліотеках присвячує він увесь день, окрім 2—3 годин, що їх він приділяє на відпочинок. За ці години він оглядає музеї, старовинні будівлі, гуляє по місту й пише листи до своєї родини. Придивляючись ближче до життя німецьких професорів, він відзначає в характері іхньої праці властивість, часто відсутню в нашої тогочасної професури; він відзначає, що одержання катедри аж ніяк не зменшує їхньої наукової творчости, а швидше навпаки, що німецький професор не перейде на іншу катедру, коли наукові перспективи там менші. Він схиляється перед проф. Черні, що не захотів переїхати з тихого маленького міста Гайдельберґу до Відня, боючись, що не зможе так інтенсивно працювати в великому місті з його приватною практикою.

Вивчаючи тогочасний матеріял, особливо листування, можна гадати, що цей період, а можливо навіть ці декілька місяців життя в Ляйпцізі, спричинилися до зміни всього напрямку його дальшого життя. Очевидно, вже давно почував він потребу змінити життя в Києві, бо не надовго б могло його вистачити з тодішньою навантаженістю його робочого дня; а з другого боку — в його душі повстала непогодженість між потребою творити добро людям і заробляти на хліб щоденний для своєї родини й багатьох родичів. Це частий мотив у його листах. Ось найхарактерніші уривки з одного листа до дружини, датованого 29/VI 1894 р., Ляйпціґ: «… где найти примирение между исканием куска хлеба, которое достигается службой, анализами и состоятельной практикой, далее научными стремлениями, которые выражаются в чтении лекций и подготовке к ним, собственных занятий и, наконец, гуманитарными требованиями, которые выражаются в лечении несостоятельных. Первое нельзя отвергнуть, второго — не хочется, а третье…? Проф. Тритшель говорил мне: одно из двух — или наука, или практика с гуманитарными соображениями. Но теперь, более, чем когда-либо, я сознаю, что последнее, т. е. работа для бедных, неизбежно необходима, и я от нее ни за что не откажусь. Нам иногда кажется, что помощь бедным — это добровольное деяние, которое очень похвально, но которое с полным правом можно и не делать. Но нет! Мы должны как можно больше делиться с другими… Все имеют одинаковые права на блага земные…, …начать свою личную, эгоистическую жизнь (включая сюда и научную деятельность) и закрыть глаза на других, которым я могу быть полезен — я не могу; не могу не потому, что я добрый, что ли, а потому, что иначе поступать несправедливо…»

Дальше життя Т. Г. показало, що він знайшов можливість погодити всі ці твердження, але ж ціною надзвичайного напруження своєї сили, що привело його до передчасної смерти. У другому своєму листі з Ляйпціґу він пише, що дедалі він вивчає медицину, то більше бачить її глибин. «Учитися, вчитися й учитися, побачити на власні очі, усвідомити, як мало знаєш, не закривати очі на це, намагатися все життя поповнювати свої знання, щоб принаймні менше шкодити хорим…»

Далі ми бачимо ряд подорожів за кордон з тією самою метою. 1901, 1902, 1903 рр. Т. Г. літні 2—3 місяці живе з своєю родиною в невеличкому приморському курорті Кранці, а сам щодня о 7 годині ранку їде до Кеніґсберґу, де працює в клініці проф. Ліхтгайма; вечори проводить серед своєї родини, читаючи взяту літературу, опрацьовуючи матеріяли своїх наукових праць, зроблених протягом зими. За цих декілька літніх місяців він відпочивав від київського бурхливого життя й набував можливість працювати далі в галузі улюбленої науки. Тут він мав час гуляти з своєю родиною в мальовничих околицях Кранца. Обідаючи за табльдотом, Т. Г. швидко знайомився з мешканцями цього пансіону й незабаром був загальним улюбленцем, чаруючи всіх своєю вдачею, жвавим розумом і особливо дотепністю. Як він від'їжджав, за ним сумували. Одного разу, довідавшись, що він від'їжджає на батьківщину, всі мешканці пансіону захотіли виявити свою пошану й любов таким красивим способом: напередодні від'їзду Т. Г. оркестра, що грала звичайно в курзалі, розташувавшись у садку проти вікон його кімнати, дає концерта, складеного з творів самих російських композиторів: Чайковського, Римського-Корсакова, Рахманінова. На видрукуваній програмі зазначили, що концерта влаштували мешканці пансіону на честь д-ра Яновського, що від'їздить на батьківщину.

З інших подій описуваного періоду треба зазначити подорож Теоф. Гавр. до Петербургу р. 1896. Два літні місяці він працює по бібліотеках, вишукуючи потрібну йому літературу, і рівночасно працює в Інституті експериментальної медицини. Їде до Фінляндії, щоб оглянути Халільську туберкульозну санаторію, мріє влаштувати таку саму санаторію на своїй батьківщині. У листі до своєї дружини пише: «хоч би вистачило сили й часу на аґітацію, щоб улаштувати таку саму лікарню для нещасних сухотників». Цих хорих він найбільше жалує, — рік тому помер його брат Сергій Гаврилович з туберкульози легенів. Він завсіди казав, що для безнадійних фтизиків — немає нічого; на курорт хоча б і дозволяли матеріяльні умови — послати не можна, місцеві лікарні — не приймають їх, ці бідолахи гинуть у тяжкому моральному стані вдома, заражаючи всіх навколо себе. Ціле життя аґітував Теоф. Гавр. за організацію лікарні-притулку для безнадійних туберкульозних хорих.

Року 1895-го Теоф. Гавр., на прохання головного лікаря Київського військового шпиталю, читає курса з бактеріології, для військових лікарів.

У серпні 1897 року в Москві відбувся XII міжнародній з'їзд лікарів; присутніх членів було близько 8.000 чоловіка; доповіді робили (крім російської) французькою, німецькою й англійською мовами. Теоф. Гавр. присутній на з'їзді й з пропозиції редакції «Врача» реферує для цього журналу доповіді терапевтичної секції.

У грудні 1898 року Санітарна рада Київського міського самоврядування обирає Теоф. Гавр. на посаду ординатора Олександрівської лікарні, залишаючи посаду прозектора й завідувача лябораторії тієї самої лікарні. Він завідує терапевтичним жіночим відділом і інфекційним бараком. Обидва ці відділи містилися в одноповерхових дерев'яних будинках (один з них мав назву Бутурлінського бараку) з побіленими всередині стінами. Увесь лікарський штат складався з ординатора. Підсобного медичного устаткування в відділі не було; отже перше завдання Теоф. Гавр, було устаткувати клінічну лябораторію: одну з палат розділено перегородкою, за нею й містилась лябораторія. Теоф. Гавр. устаткував мало не все в ній на свої гроші. Цей жіночий терапевтичний відділ призначали ще й для осіб, що потребували негайної допомоги; здебільшого привозили самогубців, переважно отруєних per os різними отрутами, залежно від «моди» й часу, як жартуючи казав Теоф. Гавр.; були періоди отруєння сірчаною кислотою, далі період нашатирного спирту, але найдовший період — сулемових отруїнь, що дали змогу Теоф. Гавр. вивчати так звані сулемові нефрити.

Тут, у великому терапевтичному відділі, Теоф. Гавр. уперше мав змогу виявити свій лікарський хист лікаря-клініциста. 16 років упертої підготовчої праці в царині теоретичної й практичної медицини з частими подорожами за кордон зробили з нього видатну постать ученого й практика; а тому немає нічого дивного, що відразу ж навколо Теоф. Гавр. зростають кадри лікарів, що постійно працюють у його відділі, — його перших учнів; ці кадри дали початок численної «школи проф. Яновського». Уважаю за потрібне назвати тих його учнів, кого я знаю й пам'ятаю, — усі вони дуже відомі нашому Києву: д-р мед. Пресман, що його Теоф. Гавр. застав уже в відділі, проф. А. Ф. Каковський — його перший інтерн відділу, проф. В. В. Віноградов (другий інтерн), проф. О. Б. Бернштейн, лікар С. А. Хорол (перший завідувач першого диспансеру в Боярці), лік. I. А. Ґольдштейн, приват-доцент Я. Г. Рашба, лік. Н. М. Вінер, лік. М. С. Райхман, лік. Л. Л. Комаров, лік. Поліновський, приват-доцент В. М. Фельдман, лік. М. М. Киселевич, лік. Г. Г. Рущіц, прив.-доц. Торнського унів. Ф. М. Цихоцький, лік. Народицький, лік. I. К. Воскресенській, лік. С. А. Ґутшейн, лік. Гаркаві, лік. Кавун, лік. Рибаков і багато інших.

Коли прийшов Теофіл Гавр., радикально змінився характер життя в лікарні; розпочалася наукова робота в клініці. Щоб ознайомити лікарів із поточною медичною літературою, Теоф. Гавр. улаштовував раз на тиждень у себе вдома зібрання, де читали реферати й розбирали казуїстичний матеріял відділу. У цей час Теоф. Гавр. уже жив у невеличкому дерев'яному будинку на терені Олександрівської лікарні, де йому дали квартиру; це близьке сусідство з відділом дало йому змогу приділяти багато часу улюбленій клінічній роботі. До роботи в інфекційному відділі Теоф. Гавр. ставився дуже обережно, всякими способами захищаючи своїх асистентів від можливого узаразнення. Лікар I. А. Пресман пригадує випадок сапної інфекції, помилково надісланий до терапевтичного відділу. Ізолювавши цю хору, Теоф. Гавр. сам ординує її, не пускаючи до неї своїх лікарів. Як пильно провадили цю справу, видно з того, що за ввесь час роботи Т. Г. ніхто не заразився жадною інфекційною хоробою. Сам же Теоф. Гавр. до кінця свого життя не хорів на жадне інфекційне захорування, і я гадаю, що найбільшу ролю тут відіграла особиста профіляктика, високо поставлена в нього; наприклад, у нього був точно опрацьований спосіб зберігати й переносити халата, без якого він не заходив до підозрілого на інфекцію хорого.

1899 року Теоф. Гавр. почав працювати в галузі боротьби з туберкульозою. Цього ж таки року, з пропозиції лік. І. В. Флейшмана й лік. П. І. Юскевич-Красковського, утворюють при науковій раді Олександрівської лікарні орг. бюро «Киевского общества для борьбы с чахоткой и бугорчаткой». На голову обирають проф. Трітшеля, в члени бюра Теоф. Гавр. Головне завдання бюра — організувати біля Києва першу в нас санаторію для туберкульозних. Підготовча робота тривала 2 роки; детально опрацьовано план будівлі санаторії в Пущі-Водиці, затверджено статута товариства, де Теоф. Гавр. був членом правління аж до 1908 року. Багато енерґії й праці поклав він на цю справу, бо почали здійснюватися, хоч частково, його мрії, про які він писав кілька років до того. Він постійно працював у комісії відбору хорих до цієї санаторії.

За цей період приватна практика Т. Г. вийшла далеко поза межі Подолу. Спершу він їздить на двоколісному тюльбері, а згодом на звичайному візникові. І ранком, і пізньої ночі його можна бачити в різних кінцях міста. Матеріяльний стан Теоф. Гавр. кращає остільки, що він може виховувати свою сім'ю (до цього часу він мав 3-х дітей), допомагати рідні, добродіяти й їздити за кордон; сам же характер практики мало змінився: як і раніше, сила неплатних хорих. Від багатьох хорих Теоф. Гавр. не брав грошей за лікарську пораду з принципових міркувань. Про характер його практики в Києві вже здавна існує багато леґенд. Наведу деякі епізоди, що про них оповідали сам він або його друзі.

Одного разу, Теоф. Гавр. повернувся пізнього вечора з виїздів до хорих і попросив Ганну Вікторівну взяти з кишені пальта ввесь гонорар за вечірні виїзди: у кишені були три порожні пляшечки від ліків, що від них він не міг відмовитись на одній із візит, боячись образити просту й дуже бідну жінку. Іншим разом Теоф. Гавр. привіз додому пляшечку з жиром, зібраним із серць забитих на різні тварин: це була плата за довге лікування дружини одного м'ясника, на думку якого «серцевий жир» був живлющий бальзам від усіх недуг, а тому він дав цей гонорар дуже врочисто, прохаючи мовчки користуватися з нього «задля своєї слави».

Його популярність як лікаря й безсрібника якось привела його в злодійський притулок, куди він без жадних підозрінь поїхав пізнього вечора; зрозумів він це лиш тоді, коли його супутник запропонував йому злізти з візника (це було за містом на Лук'янівці) й іти за ним полем пішки в темряві; привівши його до землянки, викопаної в горі, він попросив Т. Г. оглянути хору жінку, потому відвів назад до візника, що чекав на нього, і заспокоював, що він тут може бути цілком безпечний, бо «вони» про це поклопотались. І справді Т. Г. спокійно доїхав додому.

Популярність Т. Г. починає виходити поза межі Києва: він часто виїздить консультувати на провінцію і навіть до великих міст нашої країни; найдальші пункти таких подорожі в були на південь — Одеса, на північ — Вітебськ, на захід — Варшава, на схід — Курськ. Ці подорожі він пристосовував до перерви між двох лекцій, щоб не страждало навчання. Багато побутового матеріялу привозив він із цих подорожів і вмів дотепно оповідати про ці «епізоди з провінціяльної практики». Не раз ці подорожі до глухої провінції були небезпечні для його життя, але відважившись на подорож, він ніколи назад не повертався. У моїй пам'яті повстають ці оповідання про те, як Теоф. Гавр. довелося якось помилково переночувати в баракові для гострих інфекцій, звідкіля щойно виписали хорих; як іншим разом на благання матері хорої дитини він виїхав навесні в бездоріжжя, в брід переїжджав р. Березину, що через неї назад йому вже не пощастило переїхати й довелося чекати кілька день, поки пристосували порома; як у багнищах Прип'яті, теж навесні, родичі хорого, діставши лікарську пораду, залишили його, і він на селянському возі їхав до пристані і щоб не провалитися в трясовину вкупі з візником, ламав гілля й настилав його під коняку й воза в найнебезпечніших місцях. Повертаючись після цих візит до Києва, він рідко відпочивав і в ваґоні або в каюті пароплаву. Добре знайома постать улюбленого лікаря звичайно привертала увагу подорожніх, а серед них було чимало таких, що бажали скористуватися порадою «з доброї нагоди». Починались довгі розмови, що кінчалися запитаннями медичного характеру; або просто підходить пасажир із заявою, що він їде в ваґоні тільки на те, щоб Т. Г. його оглянув, тут же таки, бо з другої великої станції має повернутися додому, що він саме з тих осіб, яких не встиг Теоф. Гавр. оглянути в тому місці, куди його викликали до хорого. З цих мандрівок Т. Г. привозив цікавий побутовий матеріял і поруч сумні спогади про злидні й темряву наших ведмежих закутків. Лікар С. А. Ґутштейн оповідав мені, що багато разів, з доручення Т. Г., переказував гроші з Києва тим його бідним пацієнтам, що їх попутно на місці виклику оглядав Т. Г. Часто ці суми дорівнювали 50—70 крб. на одну родину.

Ця велика територія його лікарської практики та й самий характер її тривали до 1917 р., коли він, через поганий стан свого здоров'я, перестав виїжджати на провінцію. До цього самого періоду діяльности належать його спроби забезпечити хорих дітей дешевими й добрими молочарськими продуктами. Він старанно підтримує думку свого шкільного товариша М. П. Слюсаревського влаштувати в Києві зразкове молочарсько-кооперативне товариство.

Наукова діяльність Теоф. Тавр. за цей великий період виявилась у таких друкованих працях:

«К технике аускультации», надрукована у «Враче», 1893 р. й німецькою мовою в «Deutsch. med. Woch.». 1894 р. № 32.

Тут описано запропонований від Т. Г. скляний стетоскоп, добре відомий лікарям українським. Він має ту перевагу, що верхній кінець його має форму вушної раковини й просто вставляється в вушну раковину; він добре проводить звук і його легко дезинфікувати.

В день 25-річного юбілею студенти-медики подарували Теоф. Гавр. срібного стетоскопа його моделі, з зворушливим написом, і з того часу він завжди з нього користувався.

«О сочетании острых сыпей», надруковано в «Медицинском обозрении», 1895 р. № 15.

Тут детально розглянуто літературу, що трактує про взаємовідносини між висипними інфекційними захоруваннями, коли вони перебігають поруч або одне по однім. Можливість диференціювати їх автор доводить, подаючи приклад комбінації кору з бешихою. Працю реферовано в закордонній літературі.

«О полулунном пространстве Traube и диагностическом значении его при плевритах» надруковано в «Русском архиве патологии, клинической медицины и бактериологии», 1897 р.

Тут Теоф. Гавр. установив, поперше, нормальні розміри цього обширу огруддя, чого до нього ніхто не зробив, а подруге, відзначив, що лише випоти великі (лівобічні) зменшують простір Traube настільки, що дають опорний пункт диференціяльній діяґнозі від крупозної пневмонії; в інших випадках ці плеврити рідко зменшують його, а тому ця ознака не може бути за симптом лівобічного плевриту. Теоф. Гавр. так старанно розробив цю ознаку, що це справедливо довзоляє додати до цього феномену Traube і його ім'я.

«Терпинол при кровохаркании», надруковано в «Русском архиве патол., клин. мед. и бакт.», 1899 р.

У цій праці Теоф. Гавр. пропонує як ліки, що спиняють кров, терпіноль, по 2—3 краплі що 2 годині, коли кровохаркання довготривале, але невелике. П'ятирічні спостереження стали за основу цієї праці.

Далі йдуть дві праці, прочитані як доповіді в «Киевском об-ве врачей», обидві не надруковані: «Типы крупозной пневмонии по Jurgensen'у», що є наслідок наукового опрацьовання багатого клінічного матеріялу клініки К. Г. Трітшеля (1885 р.), і друга — «Случай кишечного катара вследствие присутствия balantidia coli», з літературою цього питання.

Описано клінічний перебіг одного випадку цієї рідкої хороби з додатком даних патолого-анатомічного та гістологічного дослідження.

Потім ряд статтів, типу оглядів для «Русск. архива патол., клинич. мед. и бактер.» під назвою: «Обзор работ по патологии и терапии болезней печени, поджелудочной железы и селезенки за 1895 год»; те саме за 1897, 1898, 1899 і 1900 роки. «Dermatomyositis» спільно з проф. В. К. Високовичем, надруковано в «Университетских известиях» за 1901 рік.

«К симптоматологии и патогенезу творожистой пнеймонии», спільно з проф. Високовичем, надруковано в «Универ. известиях» за 1901 р. та німецькою мовою в «Zeitschrift für Tuberculose u. Heilstättenwesen» за 1902 р.

Описано випадок казеозної пневмонії з старанним розбором зажиттьових симптомів; за патоґенезу в даного хорого автори вважають мішану інфекцію туберкульозних паличок та дипльококів Френкеля, виділених у чималій кількості ще за життя хорого. Додано протокол патолого-анатомічного розтину.

«К распознавательному значению бронхиальных слепков», надруковано в «Русском враче» за 1902 рік.

Праця містить опис одного випадку, коли виділялися бронхіяльні зліпки при гемораґічному інфаркті легенів; це перший описаний у літературі випадок чистого інфаркту легенів із зліпками. Подано відповідну літературу.

«К патологии гнойных ангиохолитов», надруковано в «Русском архиве патол., клинич. мед. и бактер.» за 1903 р.

Праця містить критичний огляд порушуваного питання, що його Т. Г. перевірив, спостерігши ряд випадків; з них він опубліковує три (з секціями). Висуває з свого боку діяґностичиу вагу двох ознак — захорування протягом цієї хороби правої нижньої частки легені і зменшення жовтяниці, тим часом як інші явища залишалися. Робота багато важить, бо сама наука про angiocholitis purulenta calculosa виникла до цього перед 12—15 роками й була мало розроблена; викликала рецензію в «Русском враче».

«О применении препаратов надпочечников при болезнях пищевода», надруковано в «Русс. враче» за 1904 рік.

Тут описується, як уживати цих препаратів при опікові стравоходу їдкими речовинами, випитими, щоб стратити себе (матеріял кол. Олександрівської лікарні). Добрий ефект, що знеболює, а можливо й лікує. Подано літературу про вплив та вживання адреналових препаратів.

Цей короткий перелік праць показує, що Т. Г. перейшов од своїх праць першого періоду лікарського життя, що мали суто лябораторний характер, до праць клінічних. Його лікарський досвід дозволив йому вийти на той шлях наукової діяльности, з якого він уже далі не сходить: сам хорий, і лише він, цікавить Т. Г.; усі інші допомічні медичні науки — такою мірою, якою вони можуть полегшити страждання хорого та вилікувати його, а потім, — оскільки допомагають вони питанням діяґностики, патоґенези та етіології. Методика наукових праць, що з неї він користується, завжди близька до хорої людини. Він завжди цінував допомічні методи досліджування хорого, але не вважав, що на підставі їх самих можна ставити діяґнозу, називаючи з гумором таку діяґностику «машинною». Що разу, коли йому подавали в трудних випадках діяґнози збудовані лише на лябораторних методах дослідження, він умів критично поставитися до неї, відзначити цілий ряд перешкод у цих дослідженнях і подати чимало фактів із своєї практики, де ця діяґностика себе не виправдала. Він розвив у собі особливу спостережливість, уміння користуватися з усіх своїх зовнішніх почуттів, посилаючись на старих лікарів, що, не опанувавши цих методів, ставили діяґнозу здебільшого не гірше від нового покоління, заміняючи ці невідомі їм методи умінням спостерігати хорого.

Правда, треба сказати, що сам Т. Г. мав прекрасний слух, тонкий нюх, гострий зір і особливий дар інтуїції там, де були симптоми заплутані або недостатні (звичайно, ця інтуїція була несвідомо заснована на його власному досвіді). В такому разі Т. Г. говорив: «Нема ніяких особливих указівок, але цей хорий справляє на мене вражіння людини, що хоріє на те то»; вряди-годи це «внутрішнє почуття» зраджувало його. Пам'ятаю я особливо яскраво його тяжкий настрій, коли він оглянув свого університетського товариша й друга проф. М. М. Волковича, під час його останньої хороби; ще не було ніяких указівок на неоплязму хребта, з чого він і вмер, але загальний вигляд його, це «щось» змусила Т. Г. спинитися на цій сумній діяґнозі.

Свою помилкову діяґнозу він записував до окремої книжечки і ви тепер, переглядаючи її, побачите, як багато думав він над кожною своєю помилкою, над кожним трудним випадком, намагаючись хоч post factum установити те, що могло б дати нитку для правильної діяґнози за життя хорого. Його улюблена приказка, часто повторювана нам, — non bis in idem (не роби вдруге тої самої помилки).

Року 1903 в числі 10 осіб Т. Г. конкурує на катедру діяґностики Новоросійського університету і, по бальотуванні, медичний факультет подає міністрові народньої освіти на затвердження двох осіб: Т. Г. і прив.-доц. Вальтера; міністер затвердив останнього, але вже за один рік, а саме 17/VIII 1904 року Теофіла Гавриловича обрано й міністер затвердив екстра-ординарним професором катедри госпітальної терапевтичної клініки того ж таки Новоросійського у-ту. З сумом виряджають кияни свого улюбленого лікаря до Одеси. Київська міська управа окремою грамотою на його ім'я дякує Теофілові Гавриловичу за високо корисну діяльність на медичній ниві (16/IX 1904 р.).

Тут я ще раз хочу підкреслити, що до кожного нового етапу своєї діяльности Т. Г. підходить озброєний знаннями і власним досвідом; клініку прийняв він, залишивши за собою 21 рік лікарського життя.

В Одесі Т. Г. одержує порожній відділ старої Міської лікарні на Херсонській вулиці, де він і мав устаткувати наново засновувану госпітальну терапевтичну клініку; приміщення невелике, дуже бідно умебльоване, без допомічного для наукових і клінічних цілей устаткування. Разом із ним приїхав з Києва його учень, д-р В. А. Поліновський. Крім нього, постійні співробітники в роботі були: д-р Ставракі (нині проф. Одеського медінституту), д-р Гаврілов, д-р Бурдон і д-р А. Д. Галай. Присутність д-ра В. А. Поліновського була дуже дорога Теофілові Гавриловичу, бо він знав методи його викладання і був приятель його родині. Велику підтримку в самому університеті Т. Г. мав в особі проф. Подвисоцького.

Одержавши зовсім непристосоване приміщення для клініки, Т. Г. одразу почав уживати заходів, щоб збудувати нову клініку.

Курс лекцій був відкритий вступною лекцією на тему: «Спроба клясифікувати лікарські заходи при лікуванні нутрішніх хороб». Т. Г. з першої ж лекції здобув пошану до себе й любов; його лекції були завжди повні. Згадана лекція, на мій погляд, має особливе значіння, бо тут уперше Т. Г. подав свої думки узагальнюючого характеру, свою думку, вироблену на підставі довгого досвіду.

Цей, порівняльно короткий одеський період життя Теоф. Гавр. завжди згадував з задоволенням: тут, в Одесі, він був хазяїн свого часу майже протягом цілого року. Він ще не встиг увійти в громадське життя міста, а з другого боку, як говорив у своєму слові на засіданні «Одесского терапевтического общества» проф. Ставракі, тут в Одесі ще не встигли вивчити його чутливу натуру і не встигли визискувати його добре почуття в піклуванні про ближнього. «Одеса, — каже Т. Г., — дала мені змогу спинитися й окинути оком пройдену путь»; значіння цього він конкретніше з'ясував у своїй промові на II Всеукраїнському з'їзді терапевтів: «Варто… спинитися на момент, щоб, окинувши оком пройдену путь…, оцінити етапи її… і найкращі накреслити шляхи до дальшої мети». Така була завжди методика наукової роботи Т. Г., як власної, так і загального спрямовання його клініки, що жила його думками. Він довго виношував у собі ті чи ті наукові ідеї, довго обмірковував можливість їх перевірити і їхню вартість; повсякденний досвід стверджував їх клінічну сторону, а літературну він нагромаджував, систематично читаючи наукові журнали і книжки; — лише після цього починалася реалізація цієї ідеї; якщо цю роботу виконував Т. Г. сам, то був іще один етап — будування самої наукової роботи, яку він сідав писати після того, як у думці її складено було до дрібниць; самий процес писання відбирав мало часу.

Ця етапність наукової роботи, якщо можна так висловитися, виявлялася і в тому, що його клініка довго розробляла патоґенезу та діяґностику захорувань нирок, потім туберкульози, нарешті — хороб шлунково-кишкового тракту та обміну речовин. Перед кожним етапом бував період обмірковування, — того, про що можна висловитись: «оглянутися й накреслити шляхи»…

Живши в Одесі, Т. Г. міг задовольняти і своє почуття любови до природи; він часто доброї години відвідує морське узбережжя й чудові околиці Одеси; під час одної з прогулянок, його вкусила сколопендра й він мало не втратив руку.

У листопаді 1904 року, він, у числі 6 чол., конкурує на катедру діяностики в Київському університеті. 10/XI його блискуче обирають на медичному факультеті, а 3/XII 1904 року в раді університету, давши 62 голоси з 67. 21/I 1905 р. вийшов наказ міністерства народньої освіти про перевід його з Одеси до Києва. Не хотячи відпускав Новоросійський університет Т. Г. до Києва; студентські делеґації не могли умовити його зостатися в Одесі, а привітальні телеграми з Києва з побажанням бачити скоріше свого вчителя, лікаря й товариша в рідному йому Києві, підбивали виїхати якнайшвидше на місце нової служби. Серед цих телеграм бачимо привітання й радість з приводу обрання від декана факультету проф. Н. А. Оболонського, проф. Морозова, проф. Ваґнера, проф. Трітшеля та інших і скромну телеграму, підписану: лікарі й сестра першого бараку Олександрівської лікарні.

Закінчивши курс лекцій цього року, Т. Г. знову переїздить до Києва, де на нього чекають старі учні, що відразу наповнили клініку.

Катедра лікарської діяґностики, що нею Т. Г. завідував з 1905 до 1913 року, мала більше ніж «скромне» приміщення на території колишньої Олександрівської лікарні. 16/V 1906 р. Т. Г. удається до медичного факультету з проханням збудувати новий будинок для цієї катедри. За цього періоду його клініка працює в галузі хороб нирок та туберкульози легенів.

Щось за рік після того, як Т. Г. повернувся до Києва, з ним трапилось нещастя, що мало не позбавило його життя і залишило, треба думати, слід на все дальше життя. 25 березня 1906 року на голову Т. Г. впала стеля в його кабінеті, коли він приймав хорих (жив він тоді на Мал. Підвальній вул. № 14). Наслідок — сильна контузія голови із рваною раною на волосастій її частині. Хірурґічну допомогу зараз же подали проф. М. М. Волкович і проф. Є. Г. Черняхівський. Стан рани був такий добрий, що Т. Г. навіть виходив з дому, але загальне самопочуття було незадовільне, розвивалась незрозуміла психічна апатія, сонливість; цей симптом згодом він називає «осовілістю», на питання про своє здоров'я давав характерні відповіді: «хороби немає, але бракує й здоров'я». Його батько, Гаврило Іванович, перший звернув увагу на невелику одутлість обличчя; лікарі теж спостерігали це явище, але вважали, що до цієї одутлости спричинилося ранення голови й тиснення пов'язки. Гавр. Іван. висловив думку про нефрит. Небіжчик проф. В. В. Віноґрадов зробив аналізу сечі і ствердив діяґнозу гострого нефриту. Згодом симптоми почали розвиватися швидко, наступила очевидна уремія з високою t° й за тиждень від початку захорування набула загрозливої форми. Ужитими заходами пощастило ліквідувати гостру форму, але ще довго лежав Т. Г. і лише в червні місяці процес так ущух, що він міг переїхати з своєї квартири на дачу коло Києва. З незрозумілою йому етіологією нефриту він трохи помирився, коли д-р Пресман, щойно повернувшись із Відня, розповів, що на лекції проф. E. Neisser-а демонстровано аналогічний факт гострого гемораґічного нефриту. Лікували Т. Г., як завжди, проф. К. Г. Трітшель, потім прив.-доц. К. П. Коровицький та д-р В. В. Віноґрадов.

Усвідомлюючи свій тяжкий стан, він склав заповіта і, терпеливо лежачи ввесь час на спині, виконував призначене лікування; одноманітність набридлої дієти залишилась у пам'яті на все життя; безумовно, цей факт дав стимул пізніше розробити дієту нефритикам. Коли стан здоров'я покращав, то численні друзі приходили розвіяти його невеселі думи; серед них часто бував київський окуліст, нині небіжчик прив.-доц. М. Е. Мандельштам, що з ним Теофіла Гавриловича зв'язувала тепла дружба. Один з одвідувачів, проф. В., людина з тверезими поглядами на життя, що згодом і сам загинув з нефриту, заспокоював Т. Г., вказуючи на тяжку форму хороби, що її розуміє й сам хорий, як добрий лікар, а тому треба втішатися тою науковою працею, яку залишить він по своїй смерті. З великими труднощами щастило дружині Т. Г., Ганні Вікторівні, припиняти ці розмови й підтримувати віру в одужання. Матеріяльний стан сім'ї був дуже скрутний.

Хороба, несподівано виникнувши, так само несподівано почала наприкінці літа й зникати; та все життя Т. Г. пильнував своїх нирок, уживавши дієтних страв і носивши з осени до весни теплий в'язаний жилет. Мабуть це й дало привід Т. Г. жартуючи говорити на лекціях та обходах: «Хто з нефритиків не має коштів поїхати до Гелуану, той мусить мати гроші, щоб придбати собі теплого жилета». Нефрит знову сказав своє грізне слово перед смертю, але протягом усього довгого часу — 23 роки, видимих проявів його не було.

Кінець цього літа прожив Т. Г. з родиною на хуторі Спадарець, біля с. Звонкової. Ця місцевість так сподобалась йому, що він протягом 6 років приїздив сюди на літній відпочинок (липень та серпень). Життя його тут завжди мало особливий характер. Скромний чесучевий піджак, палиця японської роботи (подарунок його учня д-ра І. П. Воскресенського), білий картуз — символи його літнього відпочинку; прогулянки в мальовничому сосновому лісі, катання в човні річкою Ірпенем, читання улюблених письменників, частенько вголос — сповняли другу половину дня; вранці ж він, сам читав наукову медичну літературу, робив нотатки своїм дрібним почерком на тонких аркушах паперу, а їх потім вкладав за відділами в окремий скорозшивач. Ця папка була дуже цінна Т. Г., бо мала в собі все, що він уважав за потрібне відзначити з прочитаного за все життя; вона ставала Т. Г. в пригоді, коли він писав свої наукові роботи або готувався до лекцій. Крім того ранками Т. Г. безплатно лікував місцевих селян; у садку був улаштований курінь, де він оглядав хорих на всі хороби (крім ґінекологічних). Раз на тиждень приймав приїжджих. Допомагали йому д-р Гофенберґ, а потім д-р Архімович. З цього періоду Т. Г. позбувся великої літньої розваги — купання в річці; замолоду він добре плавав і брав призи за плавбу. Дуже радів він, живучи так тихо, коли приїздили його друзі й учні. Наприкінці серпня Т. Г. повертався до Києва й починав свою зимову працю.

З окремих громадських та службових моментів відзначу такі.

В березні місяці 1905 року Т. Г. багато клопочеться, щоб улаштувати повторні курси для лікарів при Київському університеті; він увіходить до комісії в цій справі, яко секретар і доповідач, вивчивши її поставу в Новоросійському університеті. В засіданні цієї комісії, де головував декан проф. Оболонський, він 15/III 1905 р. читає свою доповідь. У справах мед. факультету кол. університету св. Володимира можна бачити написані рукою Т. Г. постанови цієї комісії.

19/IV 1906 року Т. Г. бере участь у засіданні в справі утворення клінічного відділу при катедрі спеціяльної патології та терапії, що її тоді читав проф. Малков. Засідання відбувалося за головуванням проф. Сикорського.

Трохи раніше Т. Г. багато допомагає одній громадській справі, що її душею були Ганна Вікторівна й дружина його шкільного товариша М. К. Коровицька; вони з кількома іншими особами організували товариство, щоб знаходити роботу й розподіляти її поміж безробітними інтеліґентними жінками. Це саме товариство організувало й Самаритські курси.

У грудні 1908 року минуло 25 літ, як скінчив Т. Г. медичний факультет. Бажання створити можливо теплішу й ширшу товариську зустріч не мало успіху: з'їхалось лише 9 чоловіка, але все ж побачившись вони ухвалили 28/XII 1908 р. заснувати касу взаємодопомоги. Провідник цієї ідеї був Теоф. Гавр.; його кореспонденцію можна прочитати у «Враче» 1908—1909 р. Громадські кола Києва відзначили цей юбілей, помимо бажання Т. Г., улаштувавши врочисте засідання в авдиторії Олександрівської лікарні; 150 телеграм і сила зворушливих адрес у розкішних папках свідчать і нині про цей юбілей; з останніх відзначу деякі.

Від студентів-медиків III, IV й V курсів; від студентської видавничої комісії, де вони просять Т. Г. прийняти звання почесного члена цієї комісії; від «Бюра підшукування праці для студ.-медиків», від учителів київських міських шкіл, від «Общества фельдшериц», від «Самаритских женских курсов», від міського самоврядування, від його київської 3-ої гімназії, від «Общества киевск. врачей», від хорих його клініки, при чому на адресі намальовано чудовий портрет самого юбіляра, і багато інших.

9/VIII 1910 р. Т. Г. призначено на ординарного професора, а в травні 1911 року університет зняв клопотання, щоб продовжити йому час служби ще на 5 років. 12/IX 1912 року по смерті проф. Чернова, завідувати клінікою дитячих хороб доручають Теофілові Гавриловичу, а читати лекції — прив.-доц. М. О. Свенсону.

4/III 1914 року група професорів медичного факультету в числі 22 чол. рекомендує Т. Г. на катедру госпітальної терапевтичної клініки (що тоді звільнилася, бо проф. Ваґнер її залишив), яку він і посідає з 21/IV 1914 року, згідно з наказом; фактично ж почав завідувати цією клінікою 22/VIII 1914 року. Цей факт був особливо дорогий Теофілові Гавриловичу, — він прийняв клініку, де працював його вчитель проф. К. Г. Трітшель і де він 31 рік тому почав своє лікарське життя поверхштатним ординатором. Я пам'ятаю його першу лекцію в цій клініці: як багато зворушливого було сказано про Карла Генріховича, як багато власних споминів, зв'язаних з цією катедрою.

Не лише за цього професорського періоду його діяльности, але й узагалі все своє життя лікарське Т. Г. бере активну участь в «Обществе киевских врачей». На підставі звітів цього товариства, заснованого року 1840, видно, що Т. Г. уперше виступає в ньому, як гість 5/V 1884 року, коли він доповідає про каїрин.

19/I 1885 року його обирають на члена цього товариства і разом з проф. Хронщевським він утворює «Комиссию медицинских народных чтений», клопочеться про дозвіл перед відповідною владою. 10/XII 1886 р. дозвіл здобуто й комісія розпочала свою роботу. Лекції читали здебільшого в контрактовому домі. Цікаво тут відзначити побутову особливість того часу: за вхід на лекцію треба було встановити платню 5—10 коп., бо до безплатних лекцій людність ставилася індиферентно. Ці лекції збирали велике число слухачів; у звіті за 1886—87 рр. пересічне число відвідувачів одної лекції становило 415 душ, а всього лекцій було 16; видатки — 152 крб. 50 коп. — «Общество врачей» взяло на себе. Надалі, щоб відшукати кошти, комісія влаштовує спектаклі, концерти, і на 1884 рік має суму 1.945 карб. Пересічне число відвідувачів на 2-й рік дійшло 612 чоловіка. Ось деякі теми цих лекцій: «Сифіліс» — д-р Нікольський; «Догляд немовлят» і «Про шкідливість пияцтва» — проф. Хронщевський; «Ґрунт і вода» — д-р Т. Г. Яновський; «Дифтерит» — д-р Варпаховський; «Про повітря й провітрювання» — др. Ґеорґієвський.

До цієї комісії, крім згаданих доповідачів, входили проф. Морозов, Волкович, Сапєжко і ряд інших лікарів-громадян.

У цьому ж таки «Обществе киевских врачей» 1887 р. Т. Г. читає доповідь «Про бактеріологічне дослідження снігу» і «Про бактеріологічне дослідження води».

Цього часу він уже набув реноме бактеріолога або, як він скромно про себе говорив, — лікаря, що опанував бактеріологічну методику; це видно з того, що в засіданні згаданого «Общества» 13/IX 1886 р. проф. Хронщевський повідомляє, що лікар Т. Г. Яновський повернувся з-за кордону і завідуватиме бактеріологічною лябораторією університету, а 18/X того ж таки року комісія, обрана від «Общества» «для выяснения мер борьбы с эпидемией брюшного тифа», рекомендує посилати виділення підозрілих на черевний тиф хорих д-рові Яновському та д-рові Судакевичу.

Року 1889 Т. Г. окремими частинами читав свою майбутню дисертацію і, бувши за заступника голови «Общества ночных врачебных дежурств», складає річний звіт цього товариства.

Року 1890 і 1891 читає ряд доповідів, присвячених цікавій тоді для всіх темі — лікуванню туберкуліном Koch-а, з них відзначу «Про лікування туберкульозних хорих у берлінських клініках способом Koch-а і на підставі власних спостережень»; ця доповідь спричинилась до великих дебатів, а надто, що туберкулінізацію в Києві вивчали в Військ. шлиталі д-ри Ф. I. Ломінський і А. І. Лукашевич, а в себе в клініці — проф. Леш.

23/V 1891 року Т. Г. повідомляє про випадок коліту з ballantidia coli; у березні 1893 року демонструє стетоскоп своєї моделі.

Відзначу ще промову в пам'ять д-ра Чешихіна, що віддавав багато праці боротьбі з tbc; цю промову Т. Г. виголосив у вересні 1897 року; 1898 р. Теоф. Гавр. доповідає комісії, обраній від «Общества по изучению эпидемии брюшного тифа». 1899 р. його обирають до редакційної комісії в справі видання праць Товариства; 1902 р. він виступає з великою доповіддю «Про патологію гнійних анґіохолітів». Цікаво відзначити, що р. 1904 «Общество» просить Т. Г. прочитати лекцію гімназистам про шкідливість куріння. У травні 1905 року Т. Г. обирають за суддю чести при «Обществе» по смерті проф. Борнгавпта і проф. Ходіна. 1907 і 1908 р. він є обраний член «наблюдательной комиссии общества за химико-бактериологическим кабинетом» його. Року 1909 читає доповідь про «Протипокази вживати йод». 23/II 1913 року виголошує зворушливу промову пам'яті проф. В. В. Підвисоцького, а в іншому засіданні — цікавий виступ у справі «врачебной тайны».

Крім участи в «Обществе киев. врачей», Т. Г. часто виступає в «Физико-медицинском обществе» і там його часто обирають до різних комісій (напр., 1901 р. до комісії боротьби з дифтеритом).

Року 1912 Теоф. Гавр. бере найжвавішу, найактивнішу участь у «дне колоса ржи», бувши за голову центрального комітету. Цей збір був на користь селянам голодних губерень. Нечуваний успіх збору дуже радував Т. Г. Велику допомогу в цій справі мав він від Ганни Вікторівни, що взялася головувати в одному з місцевих районів.

Починаючи з 1905 р., Т. Г. часто заступає свого вчителя К. Г. Трітшеля на консультаціях у лікарнях Півд.-зах. залізниць, бере участь там у «Комиссиях по освидетельствованию на предмет потери трудоспособности». Скоро й сам стає консультантом-терапевтом цих залізниць.

Крім участи в боротьбі з пошестями, що відвідували Київ різного часу, хочу тут підкреслити той факт, що Т. Г. не обмежувався в цій справі роботою в комісіях, засіданнях тощо, він безпосередньо коло ліжка хорого, завжди рискуючи заразитися, працював як лікар. Члени його родини пам'ятають, як року 1893, коли вибухла велика холерна епідемія, він зовсім відділився від своєї родини, щоб не занести інфекцію додому, а сам вдень і вночі, на першу вимогу, подавав допомогу холерним хорим. Так само енерґійно працює Т. Г. року 1910, коли знову в Києві поширилася холера. На прохання студентів, він читає їм курс спеціяльних лекцій про холеру. Пам'ять про це можна й тепер бачити в творах В. Соловйова, що йому подарували студенти. Року 1918, вивчивши епідемію так званої «еспанки», він на трьох засіданнях робить доповіді й бере участь у дебатах фізично-медичного товариства. За воєнних часів, надто після Жовтневої революції, висипний тиф найбільше був об'єктом його боротьби як щодо лікування, так і частих засідань Київської Окрінспектури охорони здоров'я, куди Т. Г. запрошували опрацьовувати заходи в справі боротьби з епідемією.

1909 р. Т. Г. відчув, що нездужає — невиразні симптоми з боку серця — й улітку виїхав до Навгайму лікуватися. Спершу настрій там у нього був пригнічений, але зустріч із київським професором Еґіазаровим була для нього дуже корисна. Він зумів заспокоїти Т. Г., довідавшись від лікаря, який його лікував, що жадних серйозних змін з боку серця в нього нема. Зустрічі з росіянами, що жили там (проф. Яснопольський, проф. Самофалов, артистка Сантаґано-Ґорчакова, Лубковська і інші) мали на нього також добрий вплив. Наприкінці лікування Т. Г. набув не тільки бадьорість духу, але й тіла. Університетське місто Гіссен поблизу звичайно спокушало його поїхати й познайомитися з поставою клінік, а на самому курорті — ретельно, до дрібниць, вивчити лікувальний бік Навгайма. Скінчивши лікування, за порадою лікарів він їде до Швайцарії й живе по різних містах на березі Фірвальдштетського озера, але не надовго; навіть зустріч із проф. Високовичем не може його тут затримати, й він через Відень повертається до Києва. Відень справив на Т. Г. найбільше вражіння за все, що він бачив за кордоном і не тільки своїм зовнішнім виглядом, але й науковим життям. Особливо близька його душі була ідея великости думки людської, що відбилася в утворенні Aula Віденського університету, де містяться статуї славнозвісних віденських професорів. У своїх дальших подорожах до Відня Т. Г. ще краще знайомиться з клініками й їхніми керівниками: Noorden-ом, Wenkebach-ом, Manaberg-ом і інш. Згодом Т. Г. не раз сам знов лікується вуглекислими ваннами, для цього 1½—2 літні місяці живе в Кисловодську; такі подорожі можна зазначити 1910, 1913, 1914, 1915, 1916, 1925 і 1926 років. Живши тут, він вивчив і нашу поставу курортної справи Кисловодська й усієї мінеральної групи (Есентукі, П'ятигорськ, Залізноводськ і інші). Якщо взяти до уваги, що Т. Г. добре знав південний кримський берег з його санаторіями, наші грязьові курорти під Одесою й у Криму, бачив туберкульозні санаторії в Фінляндії, курорти Балтицького моря, і відвідав найвидатніші курорти Европи (Марієнбад, Франценбад, Карльсбад, Навгайм і ряд інших), то справедливо його можна вважати за найкращого знавця курортного лікування, що йому він надавав великої ваги, а тому й сам працював над утворенням наших курортів. Я вже відзначив його ролю в організації Пуще-Водицької санаторії; пізніше, коли я не помиляюсь, року 1916, його, вкупі з проф. Малковим і проф. Тимофієвим відрядили оглянути щойно утворений курорт у Миргороді. У червш 1922 року він дає рецензію на запитання Укрголовпрофобру, чи доцільно влаштувати в Межигір'ї біля Києва туберкульозну санаторію. Працюючи в бюрі секції наукових робітників Києва, він бере жваву участь в утворенні будинків відпочинку й санаторії в Святошині й на Отрадній вул.; останнього року свого життя він близько підійшов до розв'язання того питання, що про нього думав ціле життя. Бувши за голову курортної комісії при ВУАН, він підготував рядом засідань цієї комісії оголошення околиць Києва з його сосновими лісами — курортами. Щоб остаточно розв'язати цю справу, він із представником Київського Окрздоров'я виїхав до Харкова й там на засіданні Наукової ради Головкурупру зумів добитися сприятливих наслідків. Але для цього йому був потрібний великий матеріял, що характеризував би ці місцевості з кліматичного (t°, вогкість, соняшність і т. і.), санітарного й інших боків. Для цього він притягає до комісії ряд видатних фахівців у цій справі (акад. Срезневського, Вотчала й ін.). Тут у цих соснових лісах Т. Г. вбачав уже майбутні притулки для туберкульозних хорих.

Року 1913 Бюро міжнародних з'їздів фізіотерапевтів запрошує Теоф. Гавр. прочитати програмову доповідь на з'їзді в Берліні. У березні цього року він робить там повідомлення на тему: «Сучасний стан дієтетики при нефритах».

Від спостережливого ока Теоф. Гавр. не сховався той напружений стан у різних колах німецького суспільства, що панував там перед світовою війною; повернувшися із подорожі, він із жахом оповідає про майбутню війну.

Протягом цього періоду своєї професорської діяльности Теоф. Гавр. написав такі праці:

«Опыт классификации врачебных мероприятий при лечении внутренних болезней», вступна лекція на початку курсу в Новоросійському університеті, надрукована в «Русском враче» 1906 р. № 29.

У цій прекрасній лекції Теоф. Гавр, подає тверезу оцінку тих терапевтичних заходів лікаря-інтерніста, намагаючись розвіяти «отруту сумнівів, що опановує душу молодих лікарів і студентів»; «їм інколи на думку спадає, що буцім то нутрішні хороби або можна лікувати без ліків, або їх не можна зовсім вилікувати жадними ліками». Ці засоби він систематизує в три групи: 1) indicatio causalis і 2) indicatio morbi, додаючи тут же своїх п'ять до тих двох відділів, що зазначив Fr. Hoffmann, і 3) indicatio symptomatica. З приводу цієї останньої групи зазначає, що, «коли медицина, мовляв Pasteur, далеко не завсігди може вилікувати хоробу, то, щоб заспокоїти страждання, вона має чимало засобів».

«Новые пути в учении о распознавании внутренних болезней», вступна лекція на відкритті курсу діяґностики в Київському університеті; надруковано в «Русском враче» за 1906 рік, № 10.

Розбираючи детально етапи, що їх перейшла медицина (анатомічний і фізіологічний), Теоф. Гавр. вітає новий етап, ще мало опрацьований, потенціяльний, який має наблизитись до досконалої й доцільної допомоги хорому, що й становить кінцевий ідеал медицини.

«К семиотике острых нефритов», надруковано в «Университетских известиях» за 1907 р., а так само й французькою мовою в «Revue de Médecine», 1908 р. № 8.

Тут Теоф. Гавр. описує особливий симптом гострих нефритів, що він його назвав «осовелостью», звертає увагу на задих, що залишається після нефриту, на його думку, через утому серця під час захорування (cor lassum); висловлює свої міркування про патогенезу й етіологію уремії й набряків.

«К вопросу о противопоказаниях к употреблению иода», надруковано в «Русском враче» за 1903 рік, № 28.

Тут Теоф. Гавр. категорично заперечує вживання препаратів йоду при туберкульозі, на підставі свого власного досвіду, і звертає увагу на активізаційні його властивості навіть на ті туберкульозні вогнища, що вже давно загоїлись.

«О нервных поносах», доповідь на 2-му з'їзді російських терапевтів; надруковано в «Русском враче» 1911 р. № 7, а так само й німецькою мовою в «Medizinische Klinik» 1911 р., № 36.

У цій статті Теоф. Гавр. описує клініку, етіологію й лікування нервової бігунки, пропонуючи проти неї 1) психотерапевтичне, 2) терапію збудження нервової системи, що на неї добре діють подорожі, і 3) препарати опію (його звичайний рецепт à la longue: Rp. T-ae opii simplex 5,0 + T-ae nuc. vomic. 10,0 + Elix. visc. Hoffm. 50,0 MDS. По 25–30 крп. тричі на день під час їжі).

«К перкуссии легочных верхушек при бугорчатке», надруковано в «Русском враче» 1912 р., № 28, і німецькою мовою в «Medizinische Klinik» 1912 р. № 44.

У цій роботі Теоф. Гавр. висуває твердження, що початкове захорування легеневих вершків може давати й зниження перкуторного тону (не обов'язкове підвищення).

«О терапевтическом значении поездок по Волге», промова на річному засіданні «Киевского общ. врачей», надруковано у «Врачебной газете» за 1912 рік, № 46.

Тут Теоф. Гавр. з власного досвіду перераховує всі цілющі чинники таких подорожів і подає детально опрацьовані вказівки, коли їх призначати.

«О способах функционального распознавания почечных болезней», програмова доповідь на 4-му з'їзді російських терапевтів р. 1912, надруковано в «Русском враче» за 1913 рік, № 6.

Це власне є огляд сучасних методів функціональної діяґностики, перевірених його досвідом і працями його школи; цікаво відзначити, що, ставши на бік французької клясифікації нефритів (Vidal-я, Castaigne й інших), що її він додержувався до 1923–24 р., він уже в той час у своїй доповіді) пише: «хоч як приваблює ця клясифікація хронічних нефритів з погляду типових для кожної з форм основних клінічних симптомів, все ж окремі форми його частенько сполучаються в тому самому випадку.

«К современному положению диэтетики при нефритах», доповідь на міжнародньому фізіотерапевтичному з'їзді 1913 р.; надруковано німецькою мовою в «Medizinische Klinik» 1913 р., № 35 і в «Русском враче» за 1913 р., № 39.

Зміст її — критика тодішньої дієти для нефритиків; він рекомендує цілий ряд опрацьованих од його учнів харчових продуктів і страв, що не роздратовують хору нирку. Головна думка — індивідуалізувати дієту залежно від форми нефриту.

Діставши призначення у військовому відомстві поверхкомплектного ординатора й завідувача клінічного відділу Київського військового клінічного шпиталю 22/VIII 1914 року, Теоф. Гавр. починає читати клінічні лекції. Викладаючи ці лекції, він ще більше виявив свій лекторський хист, ніж у лекціях з діяґностики. У них просто, надзвичайно образною мовою викладав Теоф. Гавр. найскладніші питання нутрішньої медицини; він умів так фіксувати увагу студентів на головних моментах, що вони назавжди залишались у їхній пам'яті. Теоф. Гавр. вживав педагогічного способу притягати до розмови 2–3 студентів по черзі на кожній лекції, але робив це так вчасно й у міру, що не завантажував лекцію нудними діялогами, не робив її тягучою, що легко могло статися при такому способі.

Мова в Теоф. Гавр. була така барвиста, що багато тверджень фіксувалося в саме подаваних від нього формах. Ось деякі з них: відзначаючи антагоністів туберкульози, він каже: «бугорчатка рождает эмфизему и гибнет от нее», або «чахотка тонет в отеках нефрита, рожденного от нее»; «засохлими імортелями» називає він туберкульозних хроніків; діяльність лікаря коло важкого хорого на серце він порівнює з роботою рибалки, що вичерпує воду з човна, пливаючи морем; «ни привета, ни ответа» — говорив Теоф. Гавр., визначаючи надто велику тупість над новотворами в легенях.

Теоретичну частину лекції, побудовану на майстерній аналізі фактів, він ілюструє, крім демонстрації 1–2 клінічних хорих, ще й хорими взятими з його домашнього прийому; я не пам'ятаю, щоб хорий відмовився прийти на лекцію, бо всі вони знали, як уважає Теоф. Гавр. на їхню соромливість, і вірили, що ця демонстрація потрібна молодим лікарям. Бажаючи якнайміцніше зафіксувати в пам'яті слухачів якісь важливі факти, він уживав іноді способів, які ілюструвати можна буде таким прикладом, що його свідком був я сам років 8–9 тому, і що про нього нагадав мені нещодавно один лікар, тоді ще студент: на лекції хорий із легеневим кровохарканням; розбирали симптоми легеневої туберкульози; дійшовши до перкуторних ознак, Теоф. Гавр. на прохання студента, що брав участь у лекції, передає йому плесиметра й молоточка; і в той момент, як запанувала цілковита тиша, щоб краще вислухати тон легенів, і молоточок був піднятий для удару, раптом чути похапливий вигук Теоф. Гавр.: «А кровохаркання!» Студент зніяковів, а авдиторія на ціле життя пам'ятає, що перкутувати хорих із кровохарканням не можна. Підчас лекції Теоф. Гавр, вставляв два-три оповідання з своєї приватної практики. Ці епізоди подавав він звичайно в такій побутовій формі, що кожен ясно уявляв собі і хорого й усе оточення, неначе сам це все бачив; найчастіше ці оповідання були гумористичні, але тільки побутовою стороною, а по суті — завжди навчальні. Робив це Теоф. Гавр. на те, щоб дати деякий відпочинок напруженій увазі, що з нею звичайно слухали його лекцію; він не робив перерви серед лекцій і читав дві годині зряду. З усіх методів навчання в клініці він уважав лекції за найважливіші й найдоцільніші для студентів. До лекцій він готувався завжди; для цього вставав у ці дні о 6 год. вранці й переглядав відповідну літературу. Його лекції завжди починались о 8-ій год. вранці. Не раз ми просили Теоф. Гавр. видати їх, але через свою скромність він усе це відкладав; і тільки тепер, по його смерті, я сподіваюсь, хоч частина його лекцій, записана стенографічно, побачить світ. З 1905 до 1918 р. Теоф. Гавр. не пропустив жадної лекції й дуже цим у душі пишався. Згодом стан здоров'я примушував його іноді пропускати їх, але це траплялося не частіше, як 3–4 рази за учбовий рік.

Початок роботи в госпітальній клініці збігся з світовою війною. Гуманній душі Теоф. Гавр. важко було помиритися з цим фактом. Коли оголосили війну, він кілька день не міг заспокоїтися, але потім почав енерґійно готувати кадри лікарів для армії й допомагати, як лікар-консультант, у багатьох військових і червонохрестівських шпиталях; працював він також у галузі боротьби з інфекціями, що тоді виникали.

Треба зауважити, що вже на початку війни почали відчувати брак медикаментів, надто тих, що йшли до нас із-за кордону. Теоф. Гавр. виступає на засіданні Фізично-медичного товариства з великою доповіддю, де систематизує ряд заходів, скерованих на те, щоб утворити власне виробництво лікових препаратів: він указав низку лікових речовин, що їх вивозили до війни від нас за кордон, а повертались вони до нас, як закордонний товар. У наслідок цієї доповіді призначено комісію, щоб опрацювати потрібні заходи.

На час війни замовкла наукова робота в клініці — її робітників покликано до армії.

В особистому житті Теоф. Гавр. протягом описуваного періоду уважаю за потрібне відзначити такі моменти: перед самим початком війни почала хоріти його дружина Ганна Вікторівна. З'явилися загрозливі ознаки — кривава блювота, шлункова ахілія; вона почала швидко з тіла спадати; це спонукало кращих наших клініцистів поставити діяґнозу — пістряк шлунку. Зректися цієї діяґнози довелося, коли всі терміни тривалости для цього захорування минули; протягом 2–3 років Теоф. Гавр. був у дуже важкому душевному стані, переходячи від надії до розпачу, залежно від перебігу хороби. Заспокоївся зовсім він тільки тоді, коли почалося тривке наростання ваги, більш ніж на 20 фунтів. Цю ознаку Теоф. Гавр. завжди вітав у підозрілих на пістряк хорих. Його родину завжди лікував до самої своєї смерти проф. К. Г. Трітшель, а згодом — його учень, небіжчик проф. В. В. Віноґрадов.

Року 1915 Теоф. Гавр. сам почав хоріти — з'явилися напади ниркової коліки. Один з них тривав кілька тижнів, і коли камінь вийшов — це була велика радість для всієї родини; Ганна Вікторівна зберігала ціле життя цей камінь.

Ці два чинники — тривога за життя Ганни Вікторівни й власна хороба — безперечно відіграли велику ролю в дальшому розвиткові склеротичного процесу, що його ознаки вперше відчув Теоф. Гавр. ще р. 1909; той самий процес спричинив його останнє захорування.

У січні 1916 року Теоф. Гавр. обирають на голову комісії при медичному факультеті, що мала була скласти тези про поліпшення викладу бальнеології. Ця комісія, що до її складу ввійшли такі авторитетні особи, як М. Н. Лапінський, В. К. Ліндеман, Ф. В. Вербицький, Г. М. Малков, А. А. Тржецеський, висловилась за те, щоб утворити на V курсі катедру фізіятрії з бальнеологією; для практичних вправ при ній улаштувати амбуляторію й клініку на 15 ліжок. 13 вересня 1916 року Теоф. Гавр. здобув звання заслуженого ординарного професора Київського університету.

У вересні 1919 р., з причини захорування одного з членів родини, Теоф. Гавр. мусів був виїхати до Криму й, не мавши змоги повернутися до Києва, прийняв пропозицію Кримського університету взяти участь в організації медичного факультету, що його частина вже функціонувала раніше. Тут він завідує факультетською терапевтичною клінікою, катедрою нервових недуг і крім того викладає курс спеціяльної патології й терапії. Одночасно він працює, як неплатний консультант висипно-тифозних лікарень, спершу в Севастополі, а згодом у Сімферополі.

Досить короткий період кримського життя мав те спільне з описаним уже одеським, що тут Теоф. Гавр. мав багато часу для себе, мав змогу «осмотреть пройденный путь и наметить будущий». Жив Теоф. Гавр. із своєю родиною дуже скромно в двох кімнатах, а іноді й у одній; багато читав, бо мав змогу діставати наукову літературу, робив виписки, що з них згодом скористувався, складаючи свою монографію «Туберкулез легких».

Його взаємини з студентами, лікарями й місцевою людністю тут, у цьому новому оточенні (як і завжди), базувалися на його чіткому розумінні життя й його вимог; надзвичайно гуманне й любовне ставлення до людей, що завжди становило його моральну силу, й тут зробило з нього найпопулярнішого професора, улюбленого лікаря, друга й радника всіх, хто до нього вдавався.

Улітку 1921 р. Факультетська рада Київ. мед. академії, згодом перейменованої на Медінститут, телеграфно двічі просить Теоф. Гавр. прийняти терапевтичну факультетську клініку; перша телеграма 15/VII 1921 року за підписом воєнкома Медакадемії т. Масас'янса, друга 22/VII 1921 р. за підписом голови Медичної ради проф. Тітова. Ці офіційні запрошення надіслано було Теоф. Гавр. завдяки поданій до медичної ради рекомендації від професорів Медакадемії з 4/VII 1921 року.

Теоф. Гавр. приїздить до Києва, і на першому найближчому засіданні медичної ради, прочитавши його згоду, його кандидатуру на цю катедру голосують (на підставі тодішньої інструкції); в результаті одноголосного обрання, Теоф. Гавр. посідає катедру факультетської терапевтичної клініки, яку, за традицією, веде найзаслуженіший професор.

Клініку цю засновано 1844 року; проф. Ф. С. Цицурін, призначений завідувати цією клінікою, разом з проф. Караваєвим. 1 листопада 1844 року відкрили факультетські клініки (терапевтичну й хірурґічну); далі заступив його (проф. Цицуріна) проф. С. П. Алфер'єв (1857 р.), а потім за директора клініки був. проф. Ф. Ф. Мерінґ (1864); за проф. Мерінґа вчився в Київському університеті Теоф. Гавр. На короткий час проф. Мерінґа заступив проф. Чірков, а від нього прийняв катедру проф. В. П. Образцов, що створив певну епоху в нашій медицині.

Проф. Образцов фактично був творцем глибокої методичної пальпації органів черевної нутрини, що так багато дала в галузі діяґностики й топографії цих органів. Його вчення, краще відоме за кордоном під ім'ям його учня — проф. Гавсмана, нині є загальновизнане у всьому медичному світі. Ця велика фігура вченого самородка, що визнавав і сам Теоф. Гавр., багато важила в науковому його думанні й освіті. Теоф. Гавр. не був його учнем, але завжди здибався з ним на засіданнях і біля хорих; брав від нього те, що він здобув у галузі діяґностики, переважно хороб шлунково-кишкового тракту.

В галузі терапії нутрішніх хороб В. П. Образцов був великий ніґіліст; він не вірив у терапію й мав задоволення від точної діяґностики. Здоровий скептицизм змушує Теоф. Гавр. ретельно обміркувати, перевірити й опрацювати терапію кожного захорування, тим часом як на лекціях проф. Образцова ми майже ніколи не чули про лікування тієї чи тієї хороби (він давав прекрасно опрацьовану діяґностику, патогенезу й клініку), — на лекціях Теоф. Гавр. до цього всього ще неодмінно додавав великий розділ про терапію даного захорування. Ця терапія була бездоганна як науковим її обґрунтованням, так і критикою, що базувалася на його власному досвіді. У цій терапії Теоф. Гавр. був завжди простий, його рецепти складалися з двох трьох назов; з «кудрявых» рецептів, як він їх називав, він сміявся. Суміш багатьох ліків в одній ліковій формі та й сама поліпраґмазія, на його думку, показувала просто на невміння або неможливість поставити діяґнозу; до цього ж таке призначення маскує здобутий ефект, чи то неґативний, чи позитивний, і не дає змоги орієнтуватися в дальших призначеннях.

Друга властивість терапії Теоф. Гавр. — це вимога уникати дешевого симптоматичного ефекту, що його легко досягти, вживаючи наркотиків; вживання цих ліків треба точно обмежити й точно виробити; але він їх завжди призначав там, де треба було згідно з перебігом головного захорування, або з міркувань чоловіколюбства. Це ставлення до наркотичних ліків він установив для себе ще на початку свого лікарського життя. Теоф. Гавр. любив згадувати лекцію проф. Куршмана, коли той, демонструючи хорого з бронхіяльною астмою, казав авдиторії: «я завжди роблю впорскування морфію таким хорим один раз у їхньому житті, коли вперше їх одвідую, щоб вони відчули могутність медицини, але разом з тим застерігаю, що вдруге вони від мене морфію не одержать».

Щоб полегшити страждання безнадійно хорих, Теоф. Гавр. уживав завжди поволі збільшувані дози наркотичних, уважаючи, що коли не можна вилікувати або зробити можливим дальше існування хорого, то полегшення страждань, диктоване людяністю, завжди в руках лікаря: перехід до небуття має бути непомітний, без тяжких мук для хорого (евтаназія).

Своєю простою, ясною терапією, що ледве нараховує три-чотири десятки назов, Теоф. Гавр. нагадує проф. Захар'їна. Довгий досвід виробив деякі форми рецептів, відомих київським лікарям і навіть широкій публіці; ось деякі з них: при бронхіяльній астмі Теоф. Гавр. призначав часто після нападу пілюлі, що їх звичайно і хорі називали «пілюлі Яновського».

Rp. Acidi arsenicosi 0,06
Kali carbonici 0,12
Solve in aqua dest. q. s.
Chinini bromati 6,0
Extr. belladon. 6,0
Succi liquirit. q. s. ut fiat pil.
№ 30 D. S. По 1 піл. тричі на
день після поїдки.

При недокрів'ї, з збудженням нервової системи:

Rp. Sol. Fovleri 5,0
Natrii bromati
T-rae Valerianae 25,0
Aq. destill. 250,0
MDS. По чайній ложці в чарці
води тричі на день під час
поїдки. Випити 2—3 пляшечки,
з перервами на 3—5 день.

Рекомендований, щоб знизити температуру в туберкульозних хорих, пірамідон він любив призначати в 3% розчині, дозуючи чайними ложками.

Як клініцист, Теоф. Гавр. і другою стороною подібний на проф. Захар'їна, пріоритет якого в цьому заперечує школа проф. С. П. Боткіна, а саме: в нього він запозичив уміння збирати анамнезу; в його руках цей діяґностичний метод піднесено на ступінь найвищої науки; не раз усю діяґнозу демонстрованого на лекції хорого навіть мало підготована студентська авдиторія ставила цілком точно лише на підставі анамнези, що її збирав Теоф. Гавр. Він не вважав, що на підставі самих допомічних діяґностичних методів, як от лябораторні дослідження, рентґен тощо, можна ставити діяґнозу; якщо вони не погоджувалися з клінічною діяґнозою, він на них не зважав; але коло ліжка хорого вичерпував завжди всі методи.

Його, як вдумливого лікаря, що не вважав медицину за абстрактну наукову доктрину, не задовольняли ані точні патолого-анатомічні діяґнози, ані знайдені етіологічні моменти, ба навіть можливість зовсім вилікувати дане захорування. За суть, основу медицини, правдивіше — за кінцеву її мету, він уважав функціональну діяґностику хорого органу на сьогоднішній день і на все майбутнє його пацієнтів. Він широко ставив свою проґнозу щодо хорого органу й головне — щодо всього організму.

У ряді статтів загального характера він виклав своє credo наукового лікаря. Мені здається, що найяскравіше це виявлено наприкінці його програмової доповіді на IV з'їзді російських терапевтів (1912 р.): «працювати далі за колишніх умов, за цілковитого убозтва ниркової діяґностики, лікувати хорого, не знавши, в якому саме стані та чи та з найважливіших функцій нирки, не знавши, навіщо ще здатна в даному випадку нирка, — сучасний лікар уже аж ніяк не може». Хоч подана цитата стосується функціональної діяґностики нирок, усе ж вона виявляє його вимоги до всіх розділів нутрішньої медицини.

Як я вже згадував, Теоф. Гавр, дуже обережно ставився до висновків, здобутих із експериментів на тваринах і перенесених у клініку.

Крім оцих рис, Теоф. Гавр, мав ще одну, почасти дану йому з природи, почасти ж здобуту працею над собою, властивість: його любили й йому вірили хорі, а звідсіля він часто черпав неприступні для інших лікарів нові дані для діяґнози й для психотерапевтичного впливу. У надгробному слові тодішній директор Київського туберкульозного інституту проф. А. І. Собкевич справедливо завважив, що коли поширювалась в інституті чутка про приїзд Теоф. Гавр., у нещасних фтизиків підносився настрій; і часто один огляд цих знедолених давав короткочасні ремісії в перебігові їхнього захорування, не кажучи вже про моральне задоволення. Навіть досвідчених лікарів, хорих на tbc, він умів підбадьорювати й навіювати їм віру в одужання аж до самої смерти. Друг родини й учень Теоф. Гавр, лікар С. А. Ґутштейн оповідає, як не раз доводилось йому залишати Теоф. Гавр. у його лікарні віч-на-віч із хорим, що бажав розказати йому свої наболілі думки, сповідатися перед ним або зробити заповіт.

Збираючи об'єктивні дані, Теоф. Гавр, нагадував лікарів старого часу; я не перебільшуючи можу сказати, що він користувався з усіх своїх зовнішніх почуттів; досить нагадати запропоновані від нього семіотичні ознаки, зв'язані з почуттям нюху (odor mali ominis, «запах прілого сіна» в туберкульозних, уринозний запах із рота в уреміків).

Теоф. Гавр, уважав себе за учня проф. К. Г. Трітшеля, але ж у своєму закінченому образі вченого клініциста він відійшов далеко вперед від нього, бо побудував свою клінічну освіту на таких широких засадах, як фізіологія, патологічна анатомія, бактеріологія. Ось чому він був один з найкращих клініцистів нашої батьківщини. Знавши так багато, він був дуже скромний і тому саме, що добре розумів, як багато хиб, як багато нез'ясованого є в медицині. Авторитетністю своїх знаннів і досвіду він не пригнічував нікого ані на з'їздах, ані коло ліжка хорого під час консиліюму. Він вітав кожний замір у галузі профіляктики, але одночасно вважав за неможливе для медицини зректися лікування хорих із двох причин: поперше, це не раціонально, — хорі сами є джерело поширення захорувань (спадковість або безпосередня передача), а подруге — це не гуманно.

За важких часів прийняв Теоф. Гавр, терапевтичну факультетську клініку. Економічно зруйнована країна опинилася в жахливих умовах: не було світла, водопровід не працював, вода взимку замерзала в палатах; голодний персонал, голодні хорі, але хорі все ж були; студентів близько 1.000 чоловіка на IV курсі, а клініку розраховано на 100— 150 чоловіка. Теоф. Гавр, не злякався цих умов, оглядав хорих, одягнений сам у зимнє пальто, лікував, як можна було. Згодом умови поволі кращали, і закипіло нормальне клінічне життя. Розпочалися по довгій перерві наукові роботи. 3—4 годині щодня і в свято й у будень оглядав він хорих. На ці обходи сходились і молоді його учні, й «стара ґвардія», як звав він жартома своїх перших учнів. На обходах принагідно розглядали всі основні твердження різних відділів нутрішньої медицини. Насправді ж ці розмови були великі наукові лекції. Цим і можна пояснити наплив лікарів на його обходи. Тут часто була критика методів і наукових тверджень, що їх Теоф. Гавр. уважав за неможливе з тих чи тих причин подавати на лекціях, або наукових засіданнях. Для нас, лікарів, ці обходи були найцінніші й найкорисніші з усього клінічного навчання.

Наприкінці березня 1923 року в Берліні відбувався IV інтернаціональний з'їзд фізіотерапевтів. Теоф. Гавр. дістає запрошення від бюра з'їзду виступити з програмовою доповіддю, але він через родинні обставини, про що мова буде далі, не зміг виїхати за кордон.

Коли в Києві утворили науково-дослідчу катедру, що на чолі її стояв нині померлий товариш Теоф. Гавр.— проф. М. М. Волкович,— Теоф. Гавр, узяв на себе завідування її терапевтичної секції (з I/V 1923 року) і він керує роботою цієї секції до кінця свого життя. Праця в цій секції була така: 1) Теоф. Гавр, опрацьовував детального плана роботи для кожного аспіранта, а згодом наукового співробітника; 2) провадив наукові конференції співробітників катедри; 3) керував самою науковою роботою. Мало не всі співробітники секції працювали при факультетській терапевтичній клініці, бо до підготови суто наукової Теоф. Гавр, уважав за потрібне додавати й клінічну.

З терапевтичної секції науково-дослідчої катедри вийшло багато наукових праць.

Коли організувалась секція наукових робітників, Теоф. Гавр, обирають на члена бюра секції, й він працює на цій посаді 1921 і 1922 року, увіходить до медичної комісії секції й є один з активних організаторів санаторії для наукових робітників — спершу в Святошині, а потім на Лук'янівці на Отрадній вулиці, про що я вже казав. Йому доручають наукову кваліфікацію наукових робітників у галузі медицини. На прохання спілки Робос він консультує, коли розв'язують справу про добір хорих на курорти й до будинків відпочинку цієї спілки.

З 1921 року працює Теоф. Гавр, у Київському туб. інституті (названому його ім'ям уже по його смерті), як консультант, а пізніше, — як голова наукової ради інституту.

Свою участь у громадській боротьбі з туберкульозою в цей період Т. Г. виявив діяльністю в «Областном совещании» в справі туберкульози, виступаючи там як доповідач, а згодом, коли організувалась туберкульозна секція Є. Н. М. Т., взявся головувати в ній і складав там свої доповіді про туберкульозу.

Повернувшись до Києва (1921 р.), Теофіл Гаврилович, як і раніше, бере найжвавішу участь у всіх наукових товариствах м. Києва. Відзначу тут лише такі моменти: Т. Г. — голова Київського терапевтичного т-ва, голова Є. Н. М. Т., постійний доповідач в засіданнях Фізично-медичного т-ва. На знак пошани, Т. Г. — почесний довічний голова з 1918 року студентського Науково-клінічного т-ва. На знак того, що Т. Г. вважають за найвидатнішого фтизіятра та нефропатолога — його щороку запрошують читати лекції про туберкульозу та ниркові хороби лікарям при Київському клінічному інституті.

Кілька слів про Т. Г., як голову наукових товариств та з'їздів, що про них скажу нижче. Засіданням він завжди керував сам, надзвичайно рідко головувати доручав своєму заступникові; засідання вів дуже лагідно, але дисципліновано вже самим лише своїм авторитетом. З приводу кожної доповіді не обмежувався банальними фразами та подякою на адресу доповідача, а робив резюме; це резюме часто становило нову доповідь на розбирану тему, засновану на власному досвіді та знанні літератури. Авдиторія жадібно ловила ці резюме; вони не тільки правильно освітлювали зняте питання (іноді неясно викладене), але й оживляли стомлену авдиторію, бо відзначались гумором та жвавістю.

Року 1923 від Київського Мед. Інституту Теофіла Гавриловича обрано до Київської міськради, і працював він там у медичній секції; з його виступів у засіданнях міськради хочу відзначити одне, дуже гаряче, підхоплене потім у київській пресі, де Т. Г. обстоював, що треба організувати притулки для безнадійних туберкульозних хорих.

Цього періоду свого життя Т. Г. бере особливо жваву участь у з'їздах; тут не зайве підбити підсумки його робіт у з'їздах взагалі, починаючи з молодих років: на IV з'їзді російських лікарів, що відбувся в Києві р. 1896, він виступає з доповіддю: «До техніки авскультації», і демонструє скляний стетоскоп своєї моделі; р. 1897 реферує для «Врача» доповіді терапевтичної секції XII міжнароднього з'їзду лікарів у Москві; бере участь, як член організатор, у І з'їзді російських терапевтів у Москві (1909 р.); на цьому ж з'їзді його обирають на товариша голові і члена ради з'їздів. Виступаючи в дебатах, уже тоді висунув, між іншим, положення про потребу змінити спробний сніданок Евальда, згідно з звичайною їжею хорого, а не дотримуватись трафаретного шматка білої булки й двох шклянок самого чаю. За рік, на II з'їзді російських терапевтів (1910 рік), його знову обирають на товариша голові й він виступає з доповіддю: «Про нервові проноси». Року 1911-го він знову товариш голові III з'їзду рос. терапевтів; у дебатах він зафіксував прогностичну вказівку щодо легеневих кровотеч: якщо у хорого (tbc) з великою легеневою кровотечею температура тримається понад 39,0 протягом двох тижнів, то смерть наступить не пізніш, як за б тижнів від того часу, коли почалася кровотеча, бо розвивається аспіраційна пневмонія (за дуже рідким вийнятком). Тут же таки Т. Г. обирають до організаційного бюра в справі скликання IV з'їзду, що відбувається в Києві року 1912-го. Бувши за товариша голові цього з'їзду, він читає програмову доповідь «Про методику функціональної діяґностики при хоробах нирок»; беручи участь у дебатах, проводить через з'їзд ухвалу про те, що треба впорядкувати й організацію кумисолікування. 1913 року в Берліні читає програмову доповідь про дієтетику при нефритах на міжнародньому з'їзді фізіотерапевтів; у грудні того ж таки року бере участь у V з'їзді рос. терапевтів, де його одноголосно обирають на голову з'їзду. З багатьох виступів Т. Г. відзначу один, де він уже й у той час висловився, що скриті кровотечі при пістрякові шлунку мають значіння лише при кількаразових дослідженнях, що постійність позитивних досліджень faeces на окультну кров спостерігають при пістрякові, а періодичність їх — при виразці шлунку (праці його учня, д-ра В. Соколова). Воєнні бурі переривають його роботу в з'їздах. У березні 1923 року Теофіла Гавриловича знову запрошують за доповідача на IV Інтернаціональний конгрес фізіотерапевтів (у Берліні), але через родинні обставини він виїхати не міг. 21 /IV 1925 р. його просять головувати на VIII Всесоюзному з'їзді терапевтів, але смерть доньки змушує його зректись цієї чести. Тоді ж таки його обирають на почесного члена Ленінградського терапевтичного товариства імени С П. Боткіна; 14/VI 1925 р. його обирають на голову оргбюра скликання І Всеукраїнського з'їзду терапевтів у Харкові, що відбувся в січні 1926 р., де його обирають на почесного довічного голову всіх майбутніх всеукраїнських з'їздів терапевтів — «на капітана терапевтичного корабля», як влучно висловився проф. Лур'є. Тут він виступає з програмовою доповіддю на тему: «Сучасний стан діяґностики пістряка шлунку». Його кінцева промова, коли закривався з'їзд, сказана простими за душевними словами, повита властивим йому серпанком гумору; створила особливо теплий настрій в учасників з'їзду; він жартома, але вірно під креслив, що після того, як довгий час зовсім не було наукової функції, ми, мабуть, перейшли до стадії гіперфункції. II-й Всеукраїнський з'їзд терапевтів так само відбувся за головування Теофіла Гавриловича (у вересні1927 р. в Одесі); тут він виголосив, мабуть, історичну для нашого часу промову на відкритті з'їзду на тему: «Шляхи наукового дослідження в клініці»; в ній він спиняється на значінні наукових з'їздів, і називає їх образно «етапами поступового руху соборної наукової думки»; потім дає характеристику минулих уже етапів розвитку медицини, відзначаючи, що «корисно, може, за прикладом Du-Bois-Reymond-а, спинитися на мить, щоб, окинувши оком пройдену путь, якщо не встановити, як він хотів, межі можливих досягнень (це неможливо, бо науковому рухові немає меж), то, принаймні, оцінити етапи пройденої путі й накреслити найкращі, що найпростіше ведуть до мети, — шляхи дальшого поступу. І нині Т. Г. уважав за потрібне знову нагадати про старий напрямок медицини — «ближче до хорої людини», що від нього пізніші етапи розвитку медицини починають відходити, переносячи свою роботу на секційний стіл (анатомічний напрямок з часу Morgagni), в лябораторії — на шлях експерименту (Johannes Müller та Claude Bernard), у галузь функціональної діяґностики (Broussais). Що ближче триматимуться клінічні дослідження свого основного об'єкту вивчення — хорої людини, то більш буде забезпечена їх точність і більше можуть вони підходити до того ж об'єкту свого прикладання. «Отже, якнайближче до хорого». Академік Мельников-Разведенков в«Укр. мед. архіві» (том II, зошит 3, 1928 р.) з приводу II з'їзду пише: «Проголошеного ним (Теоф. Гавр.) лозунга прийнято було з ентузіязмом; підхоплено членами з'їзду. Багато разів повторюється його під час дискусій, а особливо на останньому засіданні, коли підводилось підсумки з'їзду. Можна сказати, що проходить цей лозунг червоною ниткою через усі праці з'їзду. Крилаті слова, тепер вже померлого, київського терапевта на початку з'їзду— «ближче до хорої людини», наприкінці з'їзду заклик «бадьоро входьте в життя»— залишаються заповітом академіка Т. Яновського, що здобув собі великої популярности на українських та всесоюзних з'їз дах терапевтів, де був він улюбленцем і одним з найстаріших вчених, що користуються глибокою пошаною і великим авторитетом». Цю промову Т. Г. підхопили учасники з'їзду, занесли в усі кутки нашої країни і вона безперечно відіграє ролю в методиці наукових робіт. Цікаво відзначити, що редакція «Клинической медицины» вдалась до Т. Г. з проханням (лист з 22/ХІ 1927 року) дати статтю в дусі «промови, виголошеної на другому всеукраїнському з'їзді терапевтів».

III Всеукраїнський з'їзд терапевтів Теофіл Гаврилович підготовляв у Києві на 1929 рік, бувши за голову його орг. бюра. Наприкінці травня 1926 р. Т. Г. бере участь у IX з'їзді терапевтів СРСР. Тут вважаю за потрібне відзначити його два виступи, де він зафіксував наслідки довгих клінічних спостережень: 1) з приводу діяґностики ендокардитів Т. Г. зазначає певне твердження, що коли хорий має субфебрильну температуру (особливо переривану на 1 —2 дні вищими піднесеннями, «шпицами» (як він називав їх), а перед тим була вже вада серця, то треба думати про ендокардит, маючи на увазі дослідження проф. Високовича про те, що змінена заслінка легко інфікується; 2) в діяґностиці пістряка легенів треба зважати на а) особливу «каменясту» тупість над пухлиною, сильнішу, ніж навіть над плевральним випотом, і Ь) «ляринґеальне дихання» над самою пухлиною, що інколи трапляється.

На першому ж засіданні цього з'їзду Т. Г. затверджують разом із академіком І. П. Павловим, проф. М. В. Яновським, проф. А. Б. Фохтом на почесного члена «Общества врачей терапевтов Союза ССР».

VI Congrès National de la tuberculose de Lyon» прислав Т. Г. запрошення взяти участь у з'їзді в квітні 1927 р.

Останній виступ на з'їзді, лебедина пісня Т. Г., був на X Всесоюзному з'їзді терапевтів у Ленінграді, в травні 1928 року, де він виступив із блискучою програмовою доповіддю на тему «Сифіліс нирки».

Цей з'їзд дав велике моральне задоволення, я б сказав — «відпочинок» наболілій за близькими, що загинули, душі Т. Г.; накреслився для нього знову стимул життя; він мріяв знову з своєю клінікою виступити на черговому з'їзді з програмовим питанням «Туберкульоза та її антагоністи» (тему запропонував він).

Виступи Т. Г. на з'їздах завжди викликали таку бурю оплесків, що звичайно вони припинялись лише на його прохання. Ця тепла зустріч чекала його скрізь, де він з'являвся. Я пам'ятаю останній з'їзд акушерів у Києві, коли Т. Г. прийшов на його відкриття і скромно сів у рядах для членів з'їзду, його присутність була помічена; голова з'зду запропонував обрати Т. Г. на почесного члена президії,— тривалі й гучні оплески не скоро дозволили продовжувати роботу з'їзду.

У грудні 1923 р. вийшло 40 літ лікарської наукової діяльности Т. Г. З ініціятиви його учнів, Фізично-медичне товариство разом із управою Київського медичного інституту, влаштувало урочисте засідання в актовій залі колишнього Університету (ІНО), присвячене вшануванню юбіляра. Того дня в залю засідань усі київські товариства та наукові організації відрядили делегації, щоб піднести адресу; з них відзначу тут деякі: від київської міськради, від управи Медінституту, від усіх клінік його окремо, від ВУАН, від наукових товариств — фізично-медичного, офтальмологічного, акушерсько-ґінекологічного, хірурґічного, лікарів П.-З. з., дерматологічного, ото-ляринґологічного, клінічного товариства студентів-медиків, терапевтичного, невропатологічного, товариства лікарів київського військ. кл. шпиталю та інш., від окремих лікарень м. Києва, від спілок Робітос та Медсанпраці, від різних ВИШів: КПІ, Рентґен. Інст., С.-Г. І., Клінічного інституту, від учнів, від студентів трьох старших курсів окремо, від студ. профкому і багато інших, до 60 телеграм одержали організатори вшанування. Усім делегаціям Т. Г. відповідав скромно, тепло, часто з таким гумором, що все засідання, тривавши 7–8 годин, пройшло бадьоро, цікаво, тепло. За старим звичаєм, на руках винесли студенти з залі Теофіла Гавриловича, посадовили на візника й довго, довго плескали йому вслід.

З 6/XII 1926 р. Т. Г. запрошено на члена Наукової медичної ради при Наркомздоров'я УСРР.

6/VI 1927 р. Т. Г. обирають на дійсного члена Укр. Академії Наук катедри клінічної медицини; він був перший клініцист нашого Союзу, що дістав звання академіка; тут відразу ж організовує він курортну комісію і з успіхом домагається, щоб околиці Києва визнали за курорт, про що я вже казав попереду.

Теофіл Гаврилович був за співредактора кількох журналів; відзначу тут «Врачебное дело», «Український медичний архів», «Вопросы онкологии» та інш.

Я вже згадував, що Т. Г. уважав за корисне популяризувати медичні знання; крім його участи в «Комиссии народных чтений» і випуску брошурки «Чахотка», він часто виступає в київській періодичній пресі з невеликими замітками та статтями на медичні теми (з 1923 року в «Пролетарській правді»). Рецензії на нову медичну літературу він давав на прохання редакції «Русского врача» ще з 1905 року.

Коли виникли поліклініки Червоного хреста, Т. Г. був за консультанта Галицької поліклініки. Пізніше — за консультанта курортної поліклініки. Свою пошану до нього Укр. чер. хр. висловив йому ще за його життя, назвавши його ім'ям лікарню на вул. Короленка.

Наукові праці цього останнього періоду такі:

«К семиотике и диагностике сыпного тифа». Доповідь у Сімферопільському товаристві лікарів у вересні 1920 року, надрукована у «Врачебном деле» 1922, № 7–9; німецькою мовою: «Zur Diagnostik des Fleckthyphus». «Konjunktivial-symptom» — надруковано у «Wiener Medizinischen Wochenschrift» № 12, 1926 р.

Тут Т. Г. висуває новий симптом висипного тифу, що спостерігається в 97% випадків; автор назвав його «конъюнктивальным симптомом».

«Выработка иммунных тел в зараженном туберкулезом организме». «Київ. мед. журнал», 1922 р. № 1.

Тут подано майстерно складений огляд науки про імунітет у туберкульозних хорих у тому вигляді, який ця наука мала на 1922 р.

«Туберкулез легких» (патология, клиника и лечение). Г. И. З. 1923 р. 240 стор.

Ще до імперіялістичної війни Т. Г. почав збирати матеріяли до розділу про туберкульозу легенів для загального підручника нутрішніх хороб, що гадали видати за редакцією проф. Левіна на його пропозицію. Під час своєї подорожі до Кисловодська року 1915 він продиктував друкарці перші розділи «Туберкулеза»; потім літньої пори, їдучи відпочивати, Т. Г. брав початі розділи й назбираний матеріял і продовжував працювати; особливо багато написано голодного 1920 року. На 1922 рік роботу начорно в основному закінчено. Літо 1922 року Т. Г. живе на дачі в Бучі (під Києвом) і там, працюючи по 12 годин на добу, кінчає останні розділи, доповнюючи написане раніш; взагалі, підготував книгу до друку. Скоро ця монографія вийшла, Т. Г. почав готувати II видання, з численними доповненнями, заснованими на останніх літературних даних, і року 1924-го ця книга вийшла другим виданням, як спеціяльний підручник для вищої школи (323 стор.). III видання Т. Г. виготував іще на 1927 рік, та до друкарні воно потрапило лише тепер, коли я пишу оці рядки.

Трудно в коротких словах дати характеристику цій праці; але в ній скупчено ввесь величезний досвід Т. Г., в ній викладено всю чужоземну літературу про туберкульозу в тверезому освітленні такого найвидатнішого фтизіятра, який був Т. Г. Особливо цінне те, що в ній зібрано всю російську літературу щодо цього питання; окремі його праці про туберкульозу, праці його учнів, його власні та неопубліковані погляди на клініку й на лікування туберкульози легенів — сполучено тут в одне зв'язане ціле. У цій біографії я вже відзначав у різних місцях те нове, що дав Т. Г. у цій галузі. Тут дозволю собі знов перелічити деякі з його тез. Конче потрібна рання діяґностика процесу; тут він висуває новий факт — зниження перкуторного тону над хорим легеневим вершком у деяких випадках і запах «прілого сіна» в лагідних формах. У галузі діяґностики та патогенези казеозної пневмонії — відсилаю до цієї праці. У галузі клініки — цілий ряд спостережень над антагоністами туберкульози: емфізема, вади серця, нефрози, подагра. Ці факти збирав Т. Г. десятками років і лише за кілька тижнів до своєї смерти вирішив нарешті поділитися ними, строго посистематизувавши, на майбутньому з'їзді, для чого й запропонував цю тему, як програмову. Щодо прогнози — Т. Г. висунув дві ознаки: одну — при кровохарканні, з температурою; другу — коли з'являються набряки на ступні та гомілці, а ниркових та серцевих хороб немає. Щодо лікування він пропонував терпіноль при довготривалих кровохарканнях та застерігав од уживання йодових препаратів, бо вони активатори туберкульози. В його монографії дуже старанно розроблено всі теперішні методи лікування й їх оцінку. Ось як пише з цього приводу проф. М. Д. Стражеско в своїй статті (Укр. мед. вісті, № 7—8, 1928 р.): «У цій монографії надто цінний розділ про терапію, бо там подано авторові погляди на лікування туберкульози легенів, вироблені на підставі довголітнього досвіду й численних спостережень та критичного цінування пропонованих для лікування методів. Кожний лікар знайде в ній не лише майстерний виклад, але, що найважливіше, матиме правильну уяву про всі численні терапевтичні, фізично-терапевтичні та хірургічні методи, пропоновані для лікування, бо на підставі лише літератури не можна мати уяви про користь, некорисність чи навіть шкоду від них. У цій книжці читач знайде об'єктивну рекомендацію чи цінування того чи того способу, того чи того заходу». Цю оцінку цілком ствердило життя: коли книжка вийшла, Т. Г. почав одержувати з усіх місць нашої країни запитання від лікарів, як уживати різних ліків, згаданих у книзі.

«Клиническое значение запаха», надруковано в «Врачебном деле» 1925 року, № 7.

У цій роботі Т. Г. висуває: 1)уринозний запах, як симптом надзвичайно важливийпри азотемічній уремії; 2)ос!огта1і отіпів, як ознака близького ехіїиз-у, і 3) запах «прілого сіна» — в лагідних формах туберкульози.

«Современное положение диагностики рака желудка» — програмова доповідь на І Всеукр. з'їзді терапевтів, надрукована у «Врачебном деле» за 1926 рік, № 10—11.

У ній Т. Г. подав повний критичний огляд цього питання на 1926 рік; висуває як один із цінних симптомів, на підставі праць його учнів, те, що при пістряку — постійні скриті кровотечі, а при виразці вони періодичні. «Пути научного исследования в клинике» — промова, виголошена на відкритті II Всеукраїнського з'їзду терапевтів р. 1927, надрукована у «Врачебном деле» № 23–24 за 1927 рік. Про неї я говорив, коли описував діяльність Т. Г., як активного учасника з'їздів.

«Диагностика заболеваний почек в связи с их патологией», монографія. Київ, 1927 р., 110 стор.

Містить семіотику та патологію хороб нирок, у теперішньому освітленні. Ниркові захорування були другого галуззю нутрішньої медицини, що нею цікавився Т. Г., і в цій галузі здобув реноме європейського вченого. З 1907 року й до останнього часу він та його клініка працювали а цій галузі (можливо, що до цього спричинився той гострий нефрит, на який він хорував). Дозволю собі тут у коротких рисах звести все те, що він висунув у цій галузі протягом життя: психічна апатія (її він назвав «осовелостью») — ранній симптом гострого нефриту, що з'являється іноді раніш за інші симптоми; пізніше цей симптом Widal та A. Weil назвали torpor-ом; як пояснення до нього, він висунув майже відкинуту тоді механічну теорію Traube, що вбачала механізм наступу уремії («осовелость») у набряку мозку, що далеко пізніше ствердили для еклямптичної форми її Volgard, Tenesson, Leichtenstern та Chantemess. Набрякле обличчя після перенесеного набряку, що змінюється в своїй силі (залежно від різних причин), не є вже, на думку Т. Г., симптом нового загострення нефриту, а залежить від того, що втрачено елястичність шкури; задих, що часто лишається надовго після минулого нефриту, говорить про серцеву втому під час нефриту, навіть і без об'єктивних симптомів з боку серця. Значіння «уринозного запаху» з рота, як діагностичного симптому уремії, Т. Г. поставив на належне місце; працями його учнів (здебільшого проф. А. М. Зюкова) встановлено, що він з'являється при RN > 1,0‰. Ще перед 15 роками Т. Г. гадав, що кусмавлівське дихання є наслідок кислотного отруїння організму, що ствердилося р. 1925 в працях Labbe, Cardier, Delore, Achard та інш., а також у дисертації проф. А. М. Зюкова. Вивчив і поширив дієту ниркових хорих, залежно від форми нефриту (здебільшого роботи проф. Каховського). Вивчаючи в своїй клініці різні методи функціональної діяґностики, Т. Г. став на шлях французької (функціональної) клясифікації нефритів, розуміючи, що вона, хоч і не досконала, а все ж говорить на користь прогнози та раціональної терапії, і намагався зв'язати цю класифікацію з ученням Volgard-а та Fayr-а. В галузі сифілітичного захорування нирок Т. Г. висунув велику діагностичну вагу різких добових хитань білковини в сечі.

«Эмфизема легких», XVIII розділ із «Специальной патологии и терапии внутренних болезней», за редакцією Ланґа та Плетньова, ГИЗ, 1927 р., том III, випуск 1.

Описуючи етіологію, патогенезу, клініку та лікування емфіземи, Т. Г. гадає, що найчастіша причина її є лагідні форми туберкульози.

«Основы терапевтических мер при мочевых камнях прежде и теперь» — доповідь у фізично-медичному товаристві 1928 року. Надруковано в «Клинической медицине», том VI, № 6, 1928 р.

Містить критичну оцінку всієї науки про утворення каменів у світлі нових поглядів фізичної хемії, що не дала терапії нічого нового.

«Сифилис почек» — доповідь на X з'їзді терапевтів СРСР, друкується в працях з'їзду.

Із закінчених та ненадрукованих праць, що лишилися в паперах небіжчика, відзначу три:

1) «К семиотике эксудативного плеврита», позначена 15/Х 1924 року. На підставі великого числа спостережень, Т. Г. тут відзначає те, що наявність плеврального африкту не виключає безумовно випоту.

2) «К вопросу о лечении гнойных плевритов», де розбирається питання про можливість лікувати деякі форми гнійних плевритів повторною пункцією плеври або дренажем її без резекцїї ребер.

3) «Памяти Ляенека» — промова, що її виголосив Теоф. Гавр. у засіданні Н. М. Т. 1926 року; це був блискучий змістом та зовнішньою формою твір, я б сказав — досконалий зразок такого характеру промов.

Моя спроба дата характеристику життя й діяльности Теофіла Гавриловича була б неповна, якби я не спинився ще на одній стороні його життя, що так властива йому й що малює нам образ Теоф. Гавр., як сім'янина; а надто, що це життя пройшло спочатку на тлі єднання його з його ріднею, а потім було тісно зв'язане з його власною родиною. Взаємна дружба та любов, що зв'язувала Т. Г. з його близькими родичами, не порушились, Відколи він одружився; досить згадати, як Теоф. Гавр. серед свого трудового року знаходив завжди 1–2 тижні, щоб поїхати до своєї сестри Марії Гаврилівни Новицької (Ковель, Острог), або, як Марія Гавр., лишаючи свою родину, довго жила в Теоф. Гавр., коли хтось із його родини хорів. Створивши свою сім'ю й маючи трьох дітей, він завжди приділяв їй увесь свій вільний час; вихованню дітей він міг приділити надто мало часу, бо лікарська й викладова діяльність відбирали йому багато годин його робочого дня; але загальні вказівки, напрямок Теоф. Гавр. подавав сам. Фактично виховувала діти Ганна Вікторівна. Години, проведені в сім'ї, були завжди дорогі Теоф. Гавр.; надто любив він літній час, коли, зібравши всіх коло столу, він міг читати їм уголос (до того ще й майстерно) своїх улюблених авторів, підбираючи зміст книжок так, щоб він підходив до віку дітей. Улюблені його автори були: Гоголь, Достоєвський (найбільше — «Братья Карамазовы»), звідкіль він узяв цитати для своєї кінцевої промови на сорокалітньому юбілеї, де малюється вбоге російське село); А. Чехов (надто «Дядя Ваня» й «Три сестры»), Лесков, Пушкін, Некрасов, Надсон; з пізніших — Щепкіна-Купернік, Шмельов; з чужоземних — В. Гюго, Діккенс, А. Мюссе, П. Льоті («Matelox»), Г. Сенкевич, Доде. Портрет Чехова завжди стояв на його столі до писання, а портрети Гоголя й Достоєвського висіли на стіні в його кабінеті. Багатьох з сучасних йому письменників він знав особисто, деякі користувалися з його лікарських порад. Із останніх я пригадую Короленка й Єлпатьєвського. Обидва вони удалися з листами до Теоф. Гавр., просячи призначити їм день і годину прийому, але Теоф. Гавр. зараз же сам відвідав їх. У Театральному музеї є лист Теоф. Гавр. до одного з берлінських професорів, де він просить виявити увагу його пацієнтові, відомому українському письменникові Старицькому. Карпенко-Карий і артистка М. Заньковецька були часті його пацієнти. Багато з прочитаного знав він на пам'ять і любив принагідно подавати цитати. Ось одна, улюблена Теоф. Гавр. (автор Littré): «Il faut vivre, comme si l'on devait mourir demain et il faut travailler, comme si l'on devait vivre toujours». З особливою увагою лікаря читав він твори, де змальовано психіку хорої людини; ці твори, як і все взагалі, добре пам'ятав і щохвилини міг подавати ці літературні описи. Пам'ятаю найбільше один епізод, коли прив.-доц. Д. Епштейн просив Теоф. Гавр, написати передмову до його статті «Душа туберкулезного» — і він одразу пригадав десятки відповідних образів із нашої й чужоземної літератури.

Читання вголос Теоф. Гавр, уважав за естетичну насолоду, ба й за один із способів прищепити своїм дітям любов до літератури. Одне слово — в цьому треба вбачати педагогічний прийом. Так само ставився він і до театру. Сам він з-замолоду, як я вже згадував, з охотою відвідував оперу, але в дальшому свому житті не мав на це часу, і якщо й бував на виставах то приїжджав, звичайно, на 3—4 дію. З особливою насолодою дивився вистави Московського художнього театру.

Життям своїх дітей Теоф. Гавр, цікавився до дрібниць. Їхні інтереси учбові, а згодом і наукові, були йому такі близькі, що їхній успіх чи невдача в чомусь хвилювали його більше, ніж їх самих. Із слів його родини видно, що найбільше подібна була на Теоф. Гавр, його донька Ганна Теофілівна.

Ганна Вікторівна з моменту одруження була найближча людина для Теоф. Гавр., його порадник і друг. За перших років одруження вона багато допомагала Теоф. Гавр, у його науковій роботі, роблячи виписки з книжок і переписуючи його роботи, а пізніше її найголовніша роля була оберігати Теоф. Гавр, від надмірної роботи, найбільше тим, що регулювала його домашній прийом і намагалась запровадити хоч будь-який режим у його життя. Теоф. Гавр, часто був незадоволений з тих перерв у роботі, що їх доводилось йому робити через настирливість Ганни Вікторівни; але при цьому він сам розумів і казав, що без її піклування не надовго вистачило б його сили. Увесь тягар хатнього господарства й виховування сім'ї відразу ж узяла на себе Г. В. й треба гадати, що тільки її вміння й практичність дали змогу Теоф. Гавр, хоч якось задовільно жити перші роки його лікарського життя. Я пригадую спогади Ганни Вікторівни про цей період, коли Теоф. Гавр, дивувався, як можна було мати все потрібне на тих 5 карб., що їх він міг давати на хазяйські потреби на тиждень. У міру того, як матеріяльний стан Теоф. Гавр, кращав, зростали й його витрати на сім'ю й на допомогу рідні з свого й дружининого боку, зростала також і його доброчинність, а тому жадних запасів грошей у хаті не було. Коли Теоф. Гавр, захорів на нефрит р. 1906, то ця цілковита матеріяльна незабезпеченість відразу ж виявилась у дуже важкій формі. Тільки після цього Ганна Вікторівна зробилась суворіша щодо цього й узяла до своїх рук справи цієї індивідуальної доброчинности. Згадуючи цей період, П. Л. Когут каже, що в Г. В. був своєрідний «собез». У певні дні приходили до Г. В. всі, кому вона допомагала: тут можна було зустрінути всякого чину й віку людей-удови, сироти, відставні урядовці, безробітні вчителі, лікарі й робітники. Допомагала вона їм не тільки грошима; цікавлячись їхнім життям аж до дрібниць, допомагала то влаштовуючи когось на посаду, то лікарською допомогою й т. ін. Не обмежуючись допомогою окремим особам, Г. В. влаштовує будинок-притулок на Виноградній вулиці для безпритульних хорих, що виписувались із колишньої Олександрівської лікарні; тут вони мали потрібні харчі й могли перебути, аж доки зовсім одужають і ввійдуть у силу. Я навмисне подаю ці факти, щоб підкреслити, що й цією стороною Г. В. була мудрий друг Теоф. Гавр., бо він через свою надзвичайну доброту не міг нікому відмовити і часто його визискували настирливі quasi-бідаки. Його безкорисливість виходила поза всякі межі. Такі люди не можуть жити в умовах нашої дійсности; ось чому така важлива роля Г. В. у житті Теоф. Гавр.

Закінчивши освіту, старший син Теоф. Гавр. Віктор вибрав собі науковий шлях у галузі права і ще за батькового життя здобув професуру. Молодший син Михайло теж вибирає шлях наукової діяльности, але в галузі бібліографії й архівної справи. Він видав монографію «Про книгу» р. 1929. Дочка Ганна Теоф. одружилася й виїхала з Києва. Важко було розлучатися з нею батькові, що щиро її любив, але він не виявляв свого важкого настрою, дозволяючи собі лише в товаристві Ганни Вікт. плакати й тужити. Він був дуже щасливий, коли мав змогу їздити до улюбленої доньки і тому зрозуміло, яке тяжке для нього горе були її хороба й смерть. Року 1921 вона, очевидно, перехоріла на черевний тиф і по тому в неї почала розвиватися туберкульоза легенів. У цей саме час вона жила за кордоном. Процес ішов поволі, й його не відразу розпізнали; тільки р. 1923 раптом зросла небезпека і з цього моменту все особисте життя Теоф. Гавр, й його родини все побудоване на листах про неї й від неї. Періоди розпачу змінялися на хвилини радости. З його настрою й зовнішнього вигляду ми знали про те, які відомості він одержав. Теоф. Гавр, почав готуватися до подорожі за кордон і року 1924 сталося нарешті це побачення. Дало воно багато щастя, але залишило в душі Теоф. Гавр, тягар нерозв'язаної дилеми, поставленої життям: не можна перевезти на батьківщину хору доньку, але не можна й залишатися з нею. Залишивши дочку в санаторії, Теоф. Гавр, повернувся до свого поста до Києва, мріючи про нову зустріч із нею за кілька місяців. Загострення процесу вимагало щоб перевезти Ганну Теоф. до Ніцци, але й там нове ускладнення (перикардит) швидко докінчувало розпочату туберкульозою роботу. Теоф. Гавр, енергійно готувався їхати в Ніццу, коли раптом дістав телеграму, що сповіщала про її смерть. У той самий час Ганна Вікт., збираючись виїздити й бажаючи бути якнайкориснішою для любої доні, згодилась на операцію своєї кили. Звістка про доччину смерть прийшла другого дня по операції, і Теоф. Гавр., боявшись за життя дружини, змушений був затаїти від неї цю сумну вість, аж доки зажила рана. Власне з цього моменту, треба гадати, й почалася та важка довготривала хороба Ганни Вікт., що й призвела її до смерти. Розвинулась поволі мікседема, загострився в тяжкій формі коліт, що зовсім виснажив хору. Це поступове згасання життя з частими ремісіями знесилювало вже змученого втратою дочки Теоф. Гавр. Сидячи безсонними ночами коло ліжка хорої дружини, він працював, як звичайно, вдень, черпаючи тепер у цій праці стимул до життя. Улітку р. 1927 запалення легенів перервало й без того погасле життя Ганни Вікт. Щезало почуття радости життя в Теоф. Гавр., щось надірвалось у душі, але без злоби, не ремствуючи, покірливо він ще більше поринув у наукову й громадську роботу. Особисте горе ще більше наблизило його до людей з їхніми негодами. Моральна й фізична втома відбилась на нервовій системі Теоф. Гавр. Болізно-гостро сприймав він усі несправедливості й невдачі всіх, хто його оточує, й ця гострота переживань, викликаючи часто тяжкі міґрені лякала його близьких, а надто тому, що він почав занепадати здоров'ям, марніти, часто й легко застуджувався, але в ліжко не лягав, обмежуючись улюбленими баньками на ніч. Згодом з'явились ще загрозливіші ознаки — напади запамороків з блювотами і слабости серця (періодична анемія мозку), коли він фізично втомлювався. Усе це загалом промовляло за загальний церебральний склероз, але думку про це Теоф. Гавр, настирливо відганяв; наші обережні поради натрапляли на категоричний опір; іноді він сердився й казав: «Хіба я вас так учив?» Але я гадаю, що сам він вірно цінував свій стан, і все ж навантажував себе далі роботою, до того ж треба відзначити, що характер цієї роботи був завжди поквапливий, а часто й нервовий. Теоф. Гавр, говорив, що не сама робота його стомлює й хвилює, а свідомість того, що треба поспішати, що, роблячи якесь діло, він раз-у-раз відчуває, що друге вже чекає черги й він не встигне його скінчити на певний термін, що, бувши в одному місці, він завжди знає, що на нього чекають у другому. Найбільше хвилювався він через засідання, що їх припадало часто два-три на день, і всюди він був за голову або доповідача. Мені здається, що в цьому темпі роботи Теоф. Гавр, хотів утопити свої тяжкі думки. Наша спроба розвантажити його від роботи на один день на тижні не мала успіху, бо, погодившись відмовитись від звичайної буденної роботи, він завантажував цей день численними неплатними візитами й тими справами, що їх він уважав за потрібне негайно виконати. Прийшов травень. Літо Теоф. Гавр, вирішив провести в Бучі. Ми настирливо радили їхати до Кисловодська, на що дістали відповідь: «Невже ви гадаєте, що там мені буде краще? Я плакатиму від тих думок, що мені їх навіває Кавказ, де я завжди жив із дружиною; я не можу забути ні про Анічку ні про Асю; я й тут довгими ночами боюся своєї самотности; тільки праця рятує мене».

Наприкінці травня вмер проф. М. М. Волкович. Його смерть дуже вразила Теоф. Гавр., бо з ним була зв'язана його університетська діяльність за молодих років і пізнішого періоду.

Думку про смерть все частіше чуємо в словах Теоф. Гавр.; уперше певно висловився він невдовзі по смерті дружини. Гуляючи в лісі з близьким сім'ї І. М. Шаґов, він загадавшись каже: «Я все думаю про те, що сталося, й що більше думаю, то певніше приходжу до висновку — мене надовго не вистачить, — ну, ще проживу місяць-два, а що за рік мене не стане, я того певний». На настирливі прохання родини, Теоф. Гавр, вирішив наприкінці червня зовсім переїхати в Бучу, а тимчасом їздив туди двічі тричі на тиждень. Це, так звані, дні відпочинку, коли він у скромному дачному оточенні, далеко від хорих і засідань читав, гуляв у лісі і проводив короткі вечори в сім'ї, що постійно жила в нього на дачі Шаґо.

У першій половині червня родина Теоф. Гавр, виїхала в Бучу на літо, й він мав у суботу 23-го приїхати на відпочинок, як звичайно, на один-два дні, але несподівано для нього призначений від Академії Наук захист дисертації д-ра К. затримав його в Києві на цілий день і лише ввечері він потрапив до Бучі й перебув там цілий другий день, обіцяючи родині за тиждень переїхати вже зовсім на ціле літо. Приїхавши в цей — останній раз до Бучі, він захопив із собою нову щойно куплену книжку «Le Metabolisme basale Claude Gautier et Rene» і цілий ранок неділішній приділив читанню її. Увечері цього ж таки дня повернувся до Києва і дальших 5 день напружено працював, поспішаючи закінчити все до призначеного дня від'їзду; на п'ятницю 29/VI було призначено захист дисертації його учня лікаря Б. Напередодні, пізно ввечері Теоф. Гавр, в дощ довелося відвідати одного хорого; ніч пройшла майже без сну. Вставши годині о 5 вранці він дуже хвилювався з приводу майбутнього диспуту й скаржився на загальне знесилення. Чорна кава трошки його підбадьорила. Перед від'їздом до Академії він прийняв кількох хорих, що їм призначив був з'явитися того дня; останньому хорому (викладач Немолодишев) він сам поскаржився на свою фізичну й моральну втому, додавши: «чему быть, того не миновать».

Під'їхавши до Академії, де мав відбутися захист дисертації, він швидко скочив із візника і так легко пішов по сходах, що один із служників Академії не впізнав Теоф. Гавр. і підійшов ближче роздивитися, хто саме приїхав. Із Академії Теоф. Гавр., не заїжджаючи додому, мав їхати оглядати нову санаторію «Кинь-Грусть».

Під час диспуту він почув себе погано. Помітивши це, близькі учні підійшли до нього й хотіли перервати засідання, але Теоф. Гавр, не дозволив це зробити й досидів до кінця за столом, спершись на свого сусіду. Коли оголосили, що диспутант достойний докторантського ступеня, Теоф. Гавр. попросив перенести його з залі в окрему кімнату, показавши, що в нього паралізована права половина тіла. Інсульт стався коло 2½ год. дня. «Швидка допомога» перевезла Теоф. Гавр. додому; ужито всіх лікувальних заходів; температура підскочила до 38,0. Знов з'явився гострий нефрит; систолічний кровотиск 240 за Riva-Rocci; на 4-ий день захорування Теоф. Гавр. покращало, температура знизилась мало не до нормальних цифр, гострота нефриту різко зменшилась, тиснення спало до 160, свідомости і мови за ввесь час захорування Теоф. Гавр. не втрачав. До свого стану він ставився спокійно, не ремствуючи, — очевидно, добре усвідомив свій стан і сказану йому діяґнозу: «спазм мозкових жил» приймав з легкою посмішкою, кажучи: «добре, коли це так». У всіх своїх почуттях і симптомах він розбирався до дрібниць, диференціюючи якийнебудь незрозумілий для нього симптом (з погляду спазму мозкових жил) з кимось із своїх учнів, і не діставши від них відповіді, просив подумати над цим або подати на обмірковання на тих великих консиліюмах, що двічі на день відбувалися коло його ліжка. Установили постійну варту; одночасно двоє лікарів із його численних учнів, хоча в цьому, мабуть, і не було потреби, бо сила київських лікарів постійно чекали в його квартирі. Протягом цих тяжких днів не було в Києві людини, яка не намагалася б довідатись усіма приступними для неї способами про перебіг хороби Теоф. Гавр. Розмови про те, «що й як із проф. Яновським», було чутно на вулицях, і в трамваях, і по громадських установах. Напружене чекання почувалося всюди. Знайомі, колишні пацієнти великими групами заходили в двір садиби, де жив Теоф. Гавр., і довго розмовляли про нього з мешканцями будинку.

Події зовнішнього світу цікавили ввесь час Теоф. Гавр. Увага всіх була йому дорога й приємна. Призначене йому лікування виконував, не сперечаючись, хоч іноді критикував його, або сам диктував для себе рецепта.

На п'ятий день захорування, коли багато лікарів почали сподіватися сприятливого кінця, раптом з'явилося іржаве харкотиння й знов підскочила температура — загрозливі ознаки пневмонії… Проґноза захорування була передбачена… 8 липня об 11 г. 45 хв. увечері Теоф. Гавр. помер, утративши свідомість лише за кілька годин до смерти…

Так жила й творила своє прекрасне й корисне життя ця видатна людина.

Для Києва настали дні жалоби. Київський Окрвиконком видав на похорон 500 карб. і ухвалив назвати ім'ям академіка Яновського Київський туберкульозний інститут, утворити бібліотеку з літератури про туберкульозу його імени. Організовано Комітета увічнення пам'яті Теоф. Гавр. при ВУАН на чолі з неодмінним секретарем Академії О. В. Корчак-Чепурківським.

10-го липня Київ ховав свого Теоф. Гавр. Море квітів, найбільше тих квітів, що їх так любив Теоф. Гавр. за життя — білі лілії, проводжали труну аж до могили. Востаннє червоні стіни кол. університету, й будинок клініки побачили свого вихованця й свого вчителя, що виконав щиро дану перед 45 роками «лікарську обіцянку». Вони також із сумом схилились перед труною лікаря в найкращому й найвищому розумінні цього слова… Поховали Теоф. Гавр. на Лук'янівському кладовищі поруч його дружини, рівно рік тому опущеної в могилу.

Скромний мармуровий пам'ятник із вирізаними ліліями стоїть у головах на могилі, такий скромний і чистий, який був завсігди в житті наш незабутній учитель.

Д-р Вс. Яновський.

Київ, 20/II 1929 р.

—————

↑ Редакційна комісія цього збірника доручила мені зібрати матеріяли про небіжчика — мого вчителя — і скласти цей життєпис, давши мені для цього надто короткий час, місяців зо два, а тому поданий тут нарис життя й діяльности Теофіла Гавриловича Яновського не є повний як подаваним у ньому матеріялом, так і його опрацюванням.
Біографічні відомості здобував я з таких джерел: 1) частина паперів, що залишилися по смерті Т. Г.; їх дала мені переглянути його родина; 2) справи Медичного факультету й ради колишнього Київського університету, що їх переховують у Київському центр. архіві; 3) звіти різних наукових і громадських організацій, де Т. Г. брав участь; 4) особисті спогади про небіжчика його родини й друзів.

Користуюсь із нагоди щиро подякувати усім особам (зазначеним у тексті), що допомогли мені збирати матеріяли, а так само подали мені свої власні мемуари. В. Я.
↑ Яскраві спогади про цей період життя збереглися у ще й досі живих однолітків Т. Г., в його шкільних товаришів. Один з них — колишній педагог П. Л. Когут, другий — відомий у Києві ветеринарний лікар М. П. Слюсаревський. Обидва вони дуже охоче подали мені свій «domun memoriae conservandum». Усю дальшу характеристику гімназіяльного життя Т. Г. я будував на спогадах цих близьких йому живих свідків.

[1] Редакційна комісія цього збірника доручила мені зібрати матеріяли про небіжчика — мого вчителя — і скласти цей життєпис, давши мені для цього надто короткий час, місяців зо два, а тому поданий тут нарис життя й діяльности Теофіла Гавриловича Яновського не є повний як подаваним у ньому матеріялом, так і його опрацюванням.
Біографічні відомості здобував я з таких джерел: 1) частина паперів, що залишилися по смерті Т. Г.; їх дала мені переглянути його родина; 2) справи Медичного факультету й ради колишнього Київського університету, що їх переховують у Київському центр. архіві; 3) звіти різних наукових і громадських організацій, де Т. Г. брав участь; 4) особисті спогади про небіжчика його родини й друзів.

Користуюсь із нагоди щиро подякувати усім особам (зазначеним у тексті), що допомогли мені збирати матеріяли, а так само подали мені свої власні мемуари. В. Я.

[2] Яскраві спогади про цей період життя збереглися у ще й досі живих однолітків Т. Г., в його шкільних товаришів. Один з них — колишній педагог П. Л. Когут, другий — відомий у Києві ветеринарний лікар М. П. Слюсаревський. Обидва вони дуже охоче подали мені свій «domun memoriae conservandum». Усю дальшу характеристику гімназіяльного життя Т. Г. я будував на спогадах цих близьких йому живих свідків.

[1]

[2]