В провалля розпачу, де плив я без весла,
Знов та прийшла, що вже не раз мене дурила,
І знов взяла мене на крила
І в синє небо понесла…
Повірив я і знов понісся в царство див,
Хоч падав я не раз з блакітної пустелі,
І груди розбивав об скелі,
І роки з ранами ходив…
Надіє, зраднице! Окрасо днів моїх,
Ти чуєш в поклику моїм палке благаннє?!
Не одури мене в-останнє,
Не дай мене другим на сміх!
А схочеш знов мене віддать на глум людський,
То підніми мене в краї ясні й таємні
І звідти кинь в безодні темні,
І об граніти іх розбий.
