З журбою радість обнялась… (збірка)/Хвиля
| ◀ Хай вона грає, танцює, співає… | З журбою радість обнялась… Хвиля |
Зімою ▶ |
|
Там, де верби хилють віти,
Там, де лози струнко гнуться,
Там, на озері роскішнім,
Хвиля срібная жила.
Вранці кучерями гралась,
В чисте озеро дивилась
І у затишку під листям
Колихалась на йому.
Гасне день, злітає вечір,
Вечір озеро цілує,
Кута землю в темні шати
І тумани розстила.
Срібний місяць випливає,
Місяць озеро цілує,
Хвилю промінем лоскоче,
Щоб розбуркати від сну.
Хвиля очи роскриває,
Потягається, зітхає,
Млосно дивиться на місяць,
Усміхається йому.
Вечір в срібній млі ростанув,
Ніч спустилася на землю,
Розлилася по-над нею
І взяла в обійма крил.
Хвиля коси роспускає,
Убірається в каміння, —
В перли, яхонти, топази,
В срібло, золото, смарагд.
Хвиля котиться по водах,
Хвиля грає, бризка ними,
Поринає в їх свавольно
І гойдається на їх.
Гнуться ясені до хвилі,
Гнуться явори і квіти,
Гнуться верби, гнуться лози,
Гнеться, хилиться комиш.
Стогне ясень: „срібна хвиле!“
Стогне ясень: „люба хвиле,
Глянь на мене молодого,
Як з кохання вьяну я…
Як мій лист зелений жовкне,
Темні кучері січуться.
Скільки сліз в очах у мене,
Скільки смутку на душі!“
Шепче хвиля: „любий ясень!“
Шепче хвиля: „пишний ясень,
Я-ж давно тебе кохаю…
Ти не віриш? Бідна я“…
Ясень мліє, ясень сяє,
Ясень віти простягає,
Щоб обняти срібну хвилю
І про смуток росказать.
Хвиля-ж вже втекти успіла,
Хвиля-ж вже давно сміється
І у ясеня питає:
„Невже краща я від верб?“
Гнуться лози, шепчуть: „хвиле!“
Гнуться лози, шепчуть: „люба!
Покохай нас, срібна хвиле:
Ми вродливі і гнучкі“.
Як найкращую перлину
Береже глибоке море,
Так, схилившись над тобою,
Берегтимем ми тебе.
Вранці ми не пустим промінь,
Щоб тебе він не розбуркав,
Не розвіяв мрій рожевих,
Спокій твій не зворушив“.
Шепче хвиля: „любі лози!“
Шепче хвиля: „милі лози!
Я-ж давно вже вас кохаю.
Вьяну, сохну и мовчу“…
Лози мліють, лози сяють,
Лози віти простягають.
Щоб обняти срібну хвилю
І на смерть зацілувать.
Хвиля-ж вже далеко льється
І над лозами глузує:
„Гей, ви, лози кривобокі!
Хай вас люблять комиші!“
Гнуться квіти, шепчуть: „хвиле!“
Гнуться квіти, шепчуть: люба!
Вийди ти до нас на берег:
Ми кохаємо тебе…
Тут, на березі зеленім
Льються пахощі чудові,
Шелестять казки осоки,
Роси сиплються вночі“.
Шепче хвиля: „любі квіти!“
Шепче хвиля: „бідні квіти!
Ви не знаєте і досі,
Що давно люблю я вас“…
Квіти сяють і радіють,
Квіти миються росою,
Хочуть хвилю заквітчати
І барвінками обвить.
Хвиля-ж вже давно сміється
І над квітами глузує:
„Гей, квітки, кохайте трави, —
Я родилась не для вас!“
Вьється вітер, шепче: „хвиле!“
Вьється вітер, шепче: „люба!
Покохай мене вродлива:
Смілий, буйний, вільний я!“
Я візьму тебе на крила
З цього озера тісного,
Що деревами закрито
І закуто в береги.
Я з тобою побуваю
І на горах, і на хмарах,
Я з тобою облітаю
Цілу землю, цілий світ!“
Шепче хвиля: „буйний вітре!“
Шепче хвиля: „смілий вітре!
Я була давно твоєю
І зостануся повік“.
Вітер тихне, вітер мліє,
Хоче хвилю взять в обійми,
Хвиля-ж вже пурнула в воду
І сміється десь в воді.
Стогне ясень над водою,
Стогнуть лози, гублють сльози,
Вьянуть квіти, плаче вітер,
Хвиля-ж знов жартує з кимсь.