З літ дитинства (1919)/Хворий

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
З літ дитинства. Новелі (1919
Андрій Заливчий
V. Хворий
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
V.
Хворий.

 Скупо нам було на ласки.

 Наша хата над самою річкою. Ні, не над річкою. Колись там протікала річка повз самі вікна, а тепер залишилась перед вікнами сама затока — Циганка.

 Це було рано по весні. Розлилася вода і затопила всю толоку, затопила городи круг нашої хати; тільки у дворі не було ще води, кругом же вода.

 Був надзвичайно прозорий весняний, соняшний, день. Вгорі і внизу світило сонце і видбивалося у моїх очах. Блакитне небо, і чорні води, і білі меви кружляли В прозорім повітрі. Якось не хотілося з двору у хату входить.

 Пам’ятаю, чомусь усе виносили з хати: дівани, стіл, ліжко, постіль і одежу. Виносили, роставляли і розвішували скрізь по двору. Я забрався на діван, на подушку, закутався в сіряк і з такою приємністю дивився в далечину! Потім, приплющивши очі дивився на обидва сонця — внизу і вгорі.

 Довгі-довгі, рівні тоненькі проміння тяглися од сонця аж до моїх очей… червоні, жовті, білі… і так приємно… По кожі проходив мороз. А сонце світило в обличчя і гріло приємно і мягко. І так мені хотілося без перестану дивитись і лежати. Чомусь було надзвичайно спокійно і любо, так любо… Мені байдуже було і про других. А мені було так хороше! Якось надзвичайно… Мати кидала часто роботу, приходила до мене і гладила по голові. І тоді ще краще гріло мене сонце, ще ліпшим здавалось проміння…

 Вже тільки над-вечір мені сказали, що я хворий, наказали не вставати з дівана, — мене перенесуть. Мені так приємно було: стільки турбот, мені й ходить не треба — перенесуть. Так хороше…

 Внесли дівана, поставили біля печі, і на його мене поклали на подушках. І знову мені так приємно було. Мати підходила часто, ласкаво говорила до мене і гладила по голові. Я напів спав…

 І от мені здавалось, що у мене товсті великі руки і ноги, і голова у мене здорова. Я брав нашу велику піч в свої обійма і ніс кудись. Хиталося усе піді мною… І я ночував, що в руках у мене не піч, а жлукто, товсте наше жлукто… потім щось тонше за його… потім зовсім тонке… Нарешті я його забіраю в долоні. І руки у мені зробились тоненкі-тоненкі і ноги тоненькі-товенькі… І в руках у мене вже не жлукто і не піч, а тоненька-тоненька ниточка…

 Я з острахом кидаюсь… І з радістю бачу, що знову я такий самий, як і був, зі своїми руками й ногами. І мати коло мене…

 І знову мені стало так само хороше, приємно. Мороз проходить по кожі. Тепла рука матері на голові. Бліде обличча з мнягкою усмішкою…

 І мнягка приємна напів-тьма весняного вечора.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.