Кайдашева сімя̀/VII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Кайдашева сімя̀ (1879
Иван Левіцький
VII
Видання: Львів: 1879.
 
VII.

Настав страстний тиждень. В великий понеділок до Кайдашів зайшла баба Палажка Соловіха. Вона була дуже богомольна и що року іла паску в Киіві в Лаврі. И тепер вона збіралася в Киів, але самій йти до Киіва було невесело, а ще до того вона трохи боялась сама виряжатись в далеку дорогу. В неі була думка підбити самого Кайдаша, бо з чоловіком в дорозі все таки бабі безпечніше.

— Помагай-Біг вам! Поздоровляю вас з великим понеділком, промовила Палажка.

— Спасибі, будьте й ви здорові, одказала Кайдашиха: сідай, Палажко, в нашій хаті.

Палажка сіла на лаві и скорчилась в три погибілі. Вона за великий піст так спостилась, що в неі тільки очі блищали, а кістки під шкурою мало не торохтіли.

— Чи підеш, Палажко, и цёго року до Киіва? спитала Кайдашиха.

— Як Господь поможе та сподобить, то чом би й не піти. Ззіла я двадцять пасок у Киіві, то може Бог поможе ззісти и двадцять перву. Стара Головчиха зохотилась йти зо мною, та це може хто и з вас піде з нами, бо як з хати піде істи паску в Киів хоч один чоловік, то Бог благословить усю сімю и на хліб буде поліття. А як хто істиме що року в Киіві паску, та ще й умре на великоднім тижні той піде просто в рай, бо на великоднім тижні царських врат не зачиняють, и в церкві, и в раю; душа через царські врата так и полетить просто в рай.

Палажка оберталась до Кайдаша. Вона знала, що він богомольний.

— А хто постить дванадцять пятниць на рік, той не піде просто в рай? Чи не чула ти, Палажко, чого про те на Печерях або в Лаврі? спитав Кайдаш.

— Ні, сказала з повагом Палажка: хто постить в ті пятниці та носить при собі сон Богородиці, той не буде в воді потопати, в огні горіти, од наглоі смерти помірати, а в рай просто не піде. А хто піде в Єрусалим, або що року в Киіві в Лаврі паску істиме, або вмре на самий Великдень, той спасеться, того душу янголи понесуть просто до Бога.

Мелашка слухала и в неі робота випала з рук.

— Треба в Киіві на великому тижні висповідатись в чистий четвер одговітись, треба молебінь на Печерах найняти, на часточку дати, на святі мощі по шагу покласти, то тоді Господь и помилує нас, навчала баба Палажка, піднявши в гору палець: а хто купить мира од мироточивих голов, або масла з лямпад над святою Варварою, та буде мазати собі очі та лоб, в того ніколи не болітимуть очі й голова. Я знаю в Киіві всі мощі, всі церкви. Оце як хожу по Печерах та по церквах, то за мною йде рядом сотня або й друга людей, а я всім росказую, в якій церкві які мощі, показую, де лежить піръя з Архангела Гавриіла в паняньському манастирі, де стоіть молоко Богородиці, де святий Миколай притиснув до стіни своім образом злодія, як той хотів обікрасти церкву.

— Не вже притиснув? спитала Мелашка, роскривши широко очі.

— А вже ж притиснув, ще й за чуба рукою вхопив та й держав, доки ченці з усего Киіва не посходились. А од образа пішов світ на всю церкву, як од сонця. Ченці думали, що в церкві пожежа, та й позбігались. Коли глянуть на те чудо, та скоріше на себе ризи, та зараз вдарили в дзвони, та позабірали в руки свічі та давай перед Миколаєм правити та молитись. Тоді образ и пустив злодія. А той злодій зараз постригся в ченці тай став святим.

В хаті всі слухали палажчину мову. Молодиці позгортували руки та важко здихали, приказуючи: ой Боже наш, Боже наш!

— А я оце як прийду до того Миколая, та як почну розказувати, то мене люде обступлять та й слухають, та аж шапки поздіймають та христяться. Я знаю, и де гроші коло образів класти, а де гроші черницям та ченцям просто в руки давати. А за мною люде так и валять всякою, а я іх вожу од Воєнного Миколая до Десятинного, од Десятинного Миколая до Доброго, од Доброго Миколая до Малого, а далі до Мокрого Миколая, а потім до Притиского Миколая.

— Ой пустіть мене, мамо, в Киів з бабою! просилася Мелашка: я и зросла, а в Киіві не була. Мене й Господь не помилує, на тім світі.

— А церкви там все з золотими верхами. В Печерях лежять дванадьцять братів, що будували Лаврську дзвіницю. Кажуть, що як будували, то вона все входила в землю, а одноі ночі й вийшла з землі. Од того чуда усі брати постриглись в ченці. Господи, скільки я переводила людей на самий верх дзвіниці до великих дзвонів!

— Ой пустіть мене, матінько! Здається вмру, як не піду в Киів: чи то правда, що там є такий лев, що з рота вода біжить?

— А вже ж є; а на львові сидить Святий Самсін та щелепи ёму роздирає. Як піймав ёго на Подолі коло Дніпра, як роздер щелепи, та й сам каменем став и лев каменем став, а з лева з рота вода потекла. Та якого там дива нема! Як би росказувати все, то не то що дня було б мало, тижня мало! говорила Палажка и підвела очі до образів, підняла обидві руки вгору ще й пальці розставила.

— Там на Андреєвській горі під престолом є джерело, а в те джерело що року забивають віз вовни. Як тільки покажеться зверху роса, то зараз знов запихають туди віз вовни, бо якби полилась з того джерела вода, то ввесь світ залила б. Я сама чула, як янголи бовтають воду під престолом. Ой Господи! помилуй нас грішних! сказала Палажка и здихнула на всю хату.

Старий Кайдаш сидів, похиливши голову, а Мелашка плакала.

— Піду я з бабою до Киіва та одговіюсь в Лаврі. Як не пустите мене, то я, здається, вмру, сказала Мелашка.

— А вже ж, Марусе, пусти невістку, бо як не пустиш, то буде тобі великій гріх од Бога, навчала Палажка, тикаючи пальцем на образи.

— Та коли ж на великому тижні богато роботи, обізвалась Кайдашиха.

— Я мамо готова день и ніч не спати, пороблю вам усе діло та й піду, просила Мелашка, втераючи слёзи.

— Та про мене йди та й за нас подаси на часточку, сказав Кайдаш: пішов би й я, та настає чоловіча робота на полі.

— А коли, дочко, думаєш ити, то спечи собі святу пасочку та поросятко, та вкинь в торбу крашанок, та кільце ковбаски, та шматочок сала, щоб розговітись свяченим у Лаврі, то тебе Господь простить и помилує, навчала Палажка: а я вже тобі дорогу скрізь покажу, як по писаному. Мене всі богомольці знають з усего світа; я ім усім даю лад.

Баба Палажка роспрощалась и пішла з хати. Кайдашиха вчинила тісто и спекла Мелашці маленьку паску. Баба Палашка назбірала по селу десять бабів и другого дня зайшла за Мелашкою. В палажчиній торбі була й паска й печене порося з хріном у зубах, и сало, й навить крашанки. Вона кланялась кожному в хаті и просила простити ій гріхи. Богомольці пішли до Киіва.

— Та не барися, дочко; вертайся до дому! наказувала Кайдашиха невістці, стоячи за ворітьми.

— Як Господь не прійме нас до себе, то й вернемось, говорила Палажка, кланяючись до дзвіниці до самоі землі.

Йдучи селом, Палажка заходила в декотрі хати, щоб попращатись з тими молодицями, з котрими вона лаялась; але як вона лаялась з цілим селом, то для неі прийшлось не минати ні одніі хати и ходити з хати в хату, як ходить піп з молитвою.

Богомольці йшли день, упросились в одному селі на ніч до добрих людей, переночували и раненько знов пішли в дорогу. Мелашка неначе на світ народилась: іі не допікала тут ні свекруха, ні свекор, ні Мотря. Понад дорогою зеленіли молоді жита, синіли далекі гори та могили. На дворі було тепло й ясно. Мелашка ніби набіралася здоровля на волі.

Вже звернуло з пів дня. По один бік дороги була чимала гора, а на горі могила. Баба Палажка повела молодиць на ту могилу. З тиєі могили вже було видно Киів з церквами та дзвіницями. Тиєі могили богомольці не минали ніколи.

Палажка зійшла на могилу, впала на коліна и почала молитись. З могили було видно на горах високі дзвіниці, церкви з золотими верхами. Кругом Киіва в долині зеленів густий ліс, синів за Дніпром, ніби повитий синім туманом, бір, а між соснами подекуди блищали широкі плеса розлитого Дніпра. В лісі блищали золоті хрести монастирів, неначе дороге каміння, роскидане зверху на бору. Сонце світило на киівські гори; золоті верхи сяли й горіли. Баба Палажка припала до землі головою, а за нею й молодиці почали бити поклони.

Палажка встала и, піднявши руки в гору, почала росказувати богомольцям:

— Онде велика лаврська дзвінниця, а ото коло неі сама Лавра, а то далі свята Софія, а то свята Варвара, говорила вона.

Молодиці водили очима слідком за іі рукою, а Мелашка стояла, як камъяна. Ті золоті верхи та білі дзвіниці здавались для неі якоюсь дивною казкою. Вона вперве йшла до Киіва. Богомольці перейшли бір и прийшли на заставу. На заставі стояла черничка и пристала до іх: спасайтеся! люде добрі! нехай вас Господь спасеть и помилує. Йдіть говіти в наш монастир на Подолі до святого Хрола й Лавра. У нас більше мощей, ніж у других монастирях; у нас є частка младеньця, убитого Иродом, є риза христова и кров з христових ран, и піръя архангела Гавриіла, й молоко Богородиці.

Богомольці прибували до застави сотнями. Черниця проповідувала и заманювала іх до свого монастиря. Сотня богомольців пішла за нею. На других заставах так само стояли черниці й затягали до себе богомольців.

Баба Палажка не послухала черниці. Вона гордо одказала, що вже йде в Киів істи двадцять першу паску и знає всі церкві й манастирі.

Над вечір Палажка привела богомольців у Лавру.

— Чи тут той лев, що з рота в ёго тече вода? спитала Мелашка.

— Де там тобі тут! гордо сказала Палажка: покажу тобі й льва, а це, бач, велика дзвіниця, а оце Лавра; тут лежать мощі святого Феодосія…

Мелашка глянула на дзвіницю и трохи злякалась. Для неі чогось здавалось, що дзвіниця впаде на неі и роздавить іі.

Богомольці пішли в церкву. В великій Лаврській церкві йшла одправа. То було саме на страсть в чистий четвер. Вся велика церква палала свічками, и була набита народом. По церкві неначе розливалось огневе море, заливало закутки, йшло поза стовпами, переходило на стіни, спахнуло на високому иконостасі до самого купола, ростопило на чисте золото иконостас и повисло під куполами огневими краплями на панікадилах. Після кожноі євангеліі дзвонили в дзвони. Серед церкви виходили ченці, ставали півкругом и співали страстні пісні.

Палажка и Мелашка посвітили своі свічки и впали на коліна. Сорок душ ченців в чорних клобуках співали серед церкви такі жалібні пісні, неначе хотіли виплакати в піснях всесвітне горе народа. То був не жаль, не плач горя, а якийсь слізний крик, якесь море сліз, що зливалось тисячі літ и злилось до купи и полилося піснями з грудей. Здається, в тому морі сліз текли ріки народнёго горя од самого початку світа, горя од холоду й голоду, од меча, од огню, од татар, од царів, од панів, од жидів, од дужого й богатого, од дикого звіря…

Якась незвичайна туга лилася слізми з тих давніх пісень, складаних сотні літ… и Палажку и Мелашку здавило за серце. В тих слезах співу ніби текли ріки іх власних сліз од іх бідности, од панщини, од московських та польских закуцій, од давного польского ярма, од жидівськаго здирства.... Палажка плакала, аж ридала. Мелашка ніби почула в тих піснях, впізнала своє горе в свекрушиній хаті и залилась слізми.

— Ратуй мене, Боже, ратуй, бо я молода загину! подумала Мелашка, стоячи на колінах коло Палажки и залилась слізми.

Вони вийшли з церкви. На дворі була північ. З церкви висипала сила народа. Коло Лаври була гостиниця тільки для панів. Ввесь народ покотом ліг кругом церкви на камъяних плитах. Багата Лавра не спромоглася поставити гостиницю для народа, хоч забагатіла народними грішми.

Висипали зорі на небі. Мелашка не могла заснути. В неі над головою ніби висіла дзвіниця, а в вікна виглядали здорові дзвони. Вона й дивувалась и боялась тих дзвонів, та все роспитувала в Палажки про Печері, про святих в Печерях, про лева, та про піръя з архангела Гавриіла. Для неі так хотілось побачити всі дива, що вона не чула, як у неі боліли ноги, нили коліна.

На другий день баба Палажка повела молодиць по церквах. До неі пристало ще з пятьдесять богомолок. Всі вони йшли за нею, як сліпці за поводаторем. Палажка водила іх од одного Миколая до другого, так що богомольці загубили лік церков. Богомольці прийшли в Софію. Серед церкви на амвоні стояв митрополітаньський стілець з червоною подушкою. Один дзвонар поклав на ту подушку образок, поставив оливъяну тарілку, вдарив поклона и поклав на тарілку шага. Баба Палажка й собі вдарила перед стільцем три поклони, поцілувала образок и кинула на тарілку шага. За нею посипались молодиці. Посипались пъятаки на тарілку. Дзвонар забірав з тарілки гроші и сховав собі в кишеню.

— Святий сидів на цему стільці! йдіть цілуйте образ, та кладіть по шагу, говорила баба Палажка до молодиць.

З Софіі Палажка повела богомольців до Михайловського монастиря и найняла молебінь Св. Варварі. За нею слідком и другі молодиці клали гроші на молебінь. Од Варвари Палажка повела іх до святого Андрея, а звідтіль на Поділ в панянський Хроловський манастир.

— Наймайте молебінь святому Флору й Лавру! шептала черниця молодицям: жертвуйте на святі мощі, а гроші давайте міні до рук.

Деякі молодиці оддали гроші черниці в руки. Черниця сховала іх десь під свою чорну рясу.

— Чи показують ризу господню та піръя з архангела Гавриіла? спитала баба Палажка.

— Од піръя ключі у матушки Игуменіі. Ви не сподобитесь ёго сегодня бачити, а ризу Господню я вам покажу.

Черниця повела бабів за колони, зняла з однієі срібноі домовини з мощами червоне покривало. Під ним було друге дороге, все золоте з золотими китицями.

— Спасайтеся! прикладайтесь до Господнёі ризи! говорила черниця плаксивим голосом. В цій ризі Христа жиди мучили.

Баба Палажка впала на коліна, залилась слезами и поцілувала кінчик золотого покривала. Мелашку взяв якийсь страх, як вона доторкнулась губами до золота та до оксамиту. Для неі здалося, що вона бачить самого Христа и цілує ёго одежу. Всі молодиці плакали, втерали слези, а черниця плаксивим голосом розмалёвувала, як жиди Христа мучили, як накладали на голову терновий вінець, як били віревками и роспинали на хресті. Богомольці кидали на ризу гроші, а черниця забирала и ховала іх десь під рясою та все поглядала на двері, щоб часом не надійшла мати игуменія.

В велику пятницю Палажка повела богомольців на Поділ. Богомольці заночували в Брацькому манастирі. Утрення мала початись в третій годинні о півночі. Богомольці збірались лягти спати покотом на траві під липами просто чернечих келій. З одних дверей келіі за богомольцями слідив очами один чернець, молодий, здоровий та повновидий, з довгою чорною бородою. Він набачив у церкві Мелашку. Іі краса так вразила ёго, що він не міг одірвати од неі очей. Він вийшов слідком за нею з церкви, підглядів, як вона сіла з богомольцями під липами полуднувати, и все стояв на дверях, доки смерклось на дворі и богомольці полягали рядом на траві. Він наглядів, що Мелашка лягла другою од краю и пішов у свою келію.

З самого краю коло Мелашки лягла баба Палажка и ніби стерегла своє стадо, як добрий пастир. Але одна семигорська молодиця десь спізнилась, прийшла до гурту и лягла спати коло баби Палажки з самого краю, підмостивши під голови клунок з харчами. Баба Палажка лежала тепер од краю другою.

Вже пізненько, як усі богомольці поснули таким сном, що іх не розбудили б и Лаврські дзвони, чернець вийшов з келіі, знайшов той ряд, де лежала Мелашка, як єму здавалось, другою од краю, підкрався тихесенько та й натрапив як раз на бабу Палажку.

Саме тоді бабі Палажці приснилось, що вона вилізла на лаврську дзвіницю, та й стала під великим дзвоном. Дзвін одірвався та й упав на неі. Вона закричала з усієі сили, але дзвін надавив іі важким серцем и затулив рота. Прокидається вона, и чує, що на іі лиці чиясь здорова борода, а чиісь губи так вчепились в іі губи, що вона ніяк не могла розтулити рота. Вона хотіла підняти руки, але хтось держав іі за руки, придушивши іх, ніби желізом, до землі. Вона хотіла повернути головою, а в неі на лиці плуталась страшна борода, а повні губи так цілували іі, що в неі губи аж пристали до зубів.

Баба Палажка перелякалась. Ій здалось, що на неі справді впав дзвін, що то не був сон, а правда. Але вона якось покрутила головою и так крикнула на все горло, що побудила всіх богомольців. Піднявся гвалт, шум. Богомольці заворушились, зашуміли, а повні губи цілували бабу в щоки, в брови, в очі, а далі щось чорне знялося и, як куля, полетіло між липи.

— Що це таке? думав чернець: така гарна молодиця, а лице таке тверде, як діравий горщик; аж губи щемлять!

— Що там таке! чи злодіі, чи що? питали сонні богомольці.

— Це тебе, Палажко, хтось чи цілував, чи хотів обікрасти, обізвалась крайня баба.

— Ой щось побігло! крикнули молодиці и кожна почала облапувати свій клунок під головами.

— Це нечиста сила мене давила, говорила баба Палажка, це він мене скушав, бо я вже висповідалась и завтра мала причащатись. Оце, Боже мій, який гріх трапився! Двадьцять пасок ззіла в Киіві, а за двадьцять першою такий гріх трапився. Послинив нечистий усе лице й губи, й щоки. Пху на тебе сатано!

— Та то якийсь послушник побіг до келій, говорив один чоловік.

— Еге! добрий послушник! Се, Дух Святий при нас, чорт! Цур ім таким послушникам. Прийдеться завтра другий раз сповідатись. Оце одговілась! Боже мій, яка міні напасть од скусителя, бідкалась баба Палажка.

— Мабуть якийсь послушник, бо я чула, як він вас, бабо, цілував, сказала простенька Мелашка.

— Оце вигадала! сказала баба Палажка: чи то можна, що б в манастирі були такі ченці. Неначе я оце вперве в Киіві. Говорить, неначе маленька. Ще рознеси по Семигорах, як вернесся до дому.

Баба Палажка дуже обідилась. Вона бачила, що Мелашка підривала іі повагу, буцім то чорти вже звернули на неі свою ввагу и почастували своім жениханям та поцілунками.

Одначе на другий день баба Палажка боялась зоставатись на ніч у монастирі и повела богомолок говіти в одну церкву на Подолі, під самою Андреєвською горою. В тій церкві був старий священик. Він збудував для богомольців, зараз коло цвинтаря, на церковному дворі довгу комору з перегородками, але без вікон, и пускав туда богомольців на ніч. Тиєю коморою він притягував до себе велику силу богомольців и заробляв добрі гроші. Манастирі навить не поробили для селян и таких комор.

Баба Палажка завела богомольців у ту комору. Там вони поскладали своі мішечки и заперли двері. Раненько в велику суботу богомольці пішли в церкву. Старий священик сповідав людей. Сотня богомольців стояла кругом ёго и ждали. Баба Палажка кивнула на своіх рукою и повернулась до дверей. Вона боялась, що не діждеться сповіді. А гріх тиєі ночі мучив бідну бабу, як пекельний огонь.

Тільки що семигорці застукотіли чобітьми по залізному помості, священик покинув сповідати якусь бабу, обернувся, махнув до баби Палажки рукою и крикнув на всю церкву.

— Куда ви, бабки! йдіть до мене сповідатись! В мене шагом дешевше, ніж у Мокрого Миколая. Вертайтесь сюда! в мене сповідь шагом дешевше й покута більша.

Баба Палажка махнула до своіх, и вся ватага повернула од дверей назад и знов застукала чобітьми по зелізному помості.

Тим часом як баба Палажка сповідалась, Мелашка вийшла з церкви и сіла між довгими рядами бабів на церковних східцях, під колонами. С краю недалечко од неі сиділа старенька проскурниця и продавала проскури. Мелашка задумалась.

Третій день прожила Мелашка в Киіві, як у раю. Вона згадала, що через день для неі треба було вертатись додому, и зітхнула дуже важко. Слези виступили на іі очах. Вона в Киіві не бачила ні свекрухи, ні свекра, ні Мотрі, не чула ні од кого лихого слова. Ніхто не гриз ій тут голови.

Проскурниця почула те важке здихання, глянула на молодицю и задивилась на неі.

— Чого ти, молодице, так тяжко здихаєш? спитала вона в Мелашки.

— Господи, як тут у Киіві гарно. А як подумаю, що оце треба вертатись додому, то міні здається, що треба через день умірати.

Мелашка росказала проскурниці про своє горе. Добра проскурниця слухала іі й жалкувала за нею. В Мелашки блиснула в голові чудна думка. Несподівано ій впало на ум зістатись в Киіві. Краса міста, краса церков, манастирів одібрала од неі думку навить про Лаврона.

— Найміть мене, матушко, за наймичку. Не піду я додому.

— Коли хоч, то й ставай помісячно. В мене одна робота пекти щодня проскури, сказала проскурниця.

Мелашка сподобалась проскурниці, а од неі одходила тоді наймичка.

— Тут у церкві наші односельчане. Сховайте мене, матушко в свою хату, поки вони підуть з Киіва до дому.

Проскурниця повела іі в свою хату. Хата іі була зараз коло церкви на цвинтарі, в великому домі, в нижнёму етажі, тільки двері в хату були за брамою, на другому дворі. Проскурниця привела Мелашку в пекарню. Пекарня була невеличка, але висока з одним здоровим вікном, переплетяним желізними гратками. Під вікном од стіни до стіни стояв довгий стіл. Ввесь стіл був укритий рядами проскур и великих, и малих, и маленьких, як буває вкрите стігло чередою. На ліжку коло печі, на подушках, прикритих білим простирядном, лежали здорові проскури, як паляниці. Наймичка печатала проскури знамеником.

Проскурниця звеліла Мелашці помити руки и поставила іі в кінці стола виробляти проскури. Мелашка викачувала тісто та все поглядала на двері. Вона боялась, щоб баба Палажка не вислідила іі.

Здорова піч була вже витопляна и пашіла огнем. Через двері було видно в маленьку комнату, де жила проскурниця. В кімнаті було чисто й гарно, як у віночку. На ліжку біліли чисті подушки. На вікні червоніли між зеленим листом китайські рожі. Коло образів з золотими широкими рядами блищала лямпадка. На Мелашку неначе віяв тихий теплий вітер в літній день, такий спокій був розлитий в тих хатах. Вона витачувала проскури, а іі думки літали в Семигорах, коло Лаврона. Слези закапали в неі з очей. Вона втерла іх рукавом.

— Не вернуся до дому, зостануся тут, що Бог дасть, а потім що буде, те й буде, думала Мелашка, втераючи слези рукавом.

Тим часом баба Палажка вистояла службу, запричастилась и повела бабів з церкви. Вона хотіла вести іх у Печері, але на цвинтарі оглянулась на всі боки и примітила, що нема Мелашки.

— Де ж це ділася Мелашка? говорила Палажка, оглядаючись на всі боки: чи не зосталась у церкві.

Палажка вернулась до церковних дверей, паламарь зачиняв двері и замикав замком.

— Куди ж це вона пішла! Може ж за церквою, говорили баби.

Палажка обійшла з бабами кругом церкви, заглянула в комору, обдивилась увесь двір, Мелашки нігде не було.

— Оце, Боже мій! Де це вона загаялась? бідкались баби и посідали під колонами на східцях.

Сіділи вони, сіділи, ждали-ждали, а Мелашки не було.

— Куди це іі нечистий поніс, почала вже лаятись Палажка: а може вона потяглася за другими людьми. Та чого ми будемо іі ждати.

— А вже ж ходім, а то ще и в Печерях не будемо.

Баби знялися з місця и швиденько почимчикували з цвинтаря.

Ввечері баба вернулася з Лаври за Мелашкою, а Мелашка не приходила. Палажці треба було йти знов у Лавру на діяння, щоб істи паску у Лаврі, а Мелашка неначе крізь землю пішла. Баби пішли в Лавру, дождались свяченого, розговілись, знов вернулись на Поділ, а Мелашка все таки не приходить. Вони заметушились и забідкались, кинулись шукати Мелашки по манастирях, скрізь питали в богомольців и нічого не допитались. Просиділи ще день другий у Киіві та й пішли в Семигори.

Баба Палажка, вернувшись у Семигори, боялась зайти сказати Кайдашам про Мелашку, пішла собі додому та й сіла. Але по селу пішла чутка, що Мелашка десь одбилась од своіх людей и не вернулась в Семигори. Та чутка дійшла й до Кайдашів: іі принесла баба Параска Гришиха, лютий палажчин ворог, звісна на все село брехуха.

— Христос воскрес! з празником будьте здорові! сказала Параска, переступаючі через Кайдашів поріг: чи ви знаєте, де ваша Мелашка? Це ж наша Палаза розгубила свою череду десь по Киіві. Водила, водила, поки доводилась. Мелашка зосталась у Киіві, а з Киіва мабуть пішла на заробітки за гряницю або на Басарабію. Уже правда! Палажці тільки б сліпих блиндарів водити по селах, а не людей до Киіва.

— Та це я перечула вже через людей на селі, сказала Кайдашиха: а Палажка завела нашу Мелашку десь мабуть під шум чи під греблю, та й очей не показує.

— Еге! знаєш ти, чого вона ходить що року до Киіва паску істи? Та вона цілу ніч в Брацькому манастирі обнімалась та цілувалась, вже й не знаю, чи с ченцями, чи с чортами. Знає вона там усі входи! Побачиш, коли вона не принесе з Киіва другого байстрюка в приполі, бо одного вже має; ще й твою невістку навчить добру.

Параска росказала Кайдашам всю кумедію з бабою Палажкою в брацькому манастирі в велику пъятницю.

— Ти, Кайдашиха, не пускай з нею більше Мелашки до Киіва, як ще Мелашка вернеться додому. Тепер я знаю, як вона розговівляється в Киіві, говорила баба Параска.

Лаврін стояв ні живий, ні мертвий. В ёго й руки опали.

— Ой Боже мій! що ж тепер нам робити? Де Мелашки шукати? завела ота стара сука, бодай іі завело в ставок та в безодню, говорила Кайдашиха.

— Та піди в волость та попроси, щоб іі погнали в Киів шукати Мелашки. Нехай знає, як поводатарем бути, намовляла Параска: та піди, та побий ій морду, та натовчи добре потилицю. Шкода, що вона не завела моєі невістки. Я б оце показала ій Киів.

— Це, мамо, Мелашка покинула через вас, обізвався Лаврін.

— От и через мене! Ще що вигадай! Хіба я гнала іі в потилицю до Киіва, чи що? говорила Кайдашиха.

— Бо ви іі гризли, гризли, доки до свого не догризлись. Як пропаде Мелашка, то я вам цего не подарую, говорив Лаврін, блідий як смерть. А оту стару відьму я за коси потягну в Киів, нехай міні шукає Мелашку.

— А вже ж за коси, та ще й батогом ззаду підганяй! намовляла Параска: та чого ви сидите? Чом ви не підете до неі? Ви думаєте, що вона сама до вас прийде? Підіть до неі та роспитайте, та наступіть на неі та придавіть коліном, то вона й роскаже вам, де діла Мелашку. Певно завела в монастир до ченців на спасіння.

— А справді ти, Параско, добре радиш, сказала Кайдашиха: ходім та присікаймося до тієі дурисвітки, може вона знає, де Мелашка, та тільки не хоче признаватись.

— А вже ж идіть усі гуртом та насядьте на неі, то вона й признається, де старців водила, намовляла Параска.

Кайдаш, Кайдашиха та Лаврін пішли з бабою Параскою до Палажки.

Палажка сиділа під хатою на призьбі и грілась на весняному сонці. Вона вгляділа Кайдашів з бабою Параскою за ворітьми, догадалась, чого вони до неі йдуть, и трохи злякалась.

— Христос воскрес, Палажко! сказала Параска: а я до тебе гостей навела, и сама в гості прийшла.

Баба Параска одчинила ворота, впустила Кайдашів, знов зачинила, сперлась на ворота обома руками, поклала голову на руки и тільки поглядала на Палажку веселими сірими очима. Іі губи осміхались, неначе іх хто помазав солодким медом. Вона зібралась дивитись на кумедію.

Баба Палажка не одказала ій на привитання. Вона тільки блиснула на неі злими маленькими чорними очима. Кайдаші обступили Палажку; вона сиділа на призьбі.

— А що, Палажко! водила, водила нашу Мелашку, доки не завела, сказала Кайдашиха: де наша молодиця?

— А хіба я знаю де вона. Одбилась од нас коло церкви на Подолі ще й нам наробила клопоту. Ми через неі просиділи в Киіві цілих два дні ще й мусіли бігати по манастирях та по церквах.

— Чом же ти хоч не зайшла до нас та не сказала? спитав Кайдаш.

— Де ви, бабо, діли Мелашку? кричав Лаврін: куди ви іі завели? навіщо ви іі покинули в Киіві?

— Оце Боже милостивий! хіба ж я іі в пазуху сховала, чи ззіла, чи що? Завела, тай завела.... Хіба Мелашка мала дитина, що я іі за руку заводила.

— Навіщо ви іі підмовляли йти в Киів? Чого ви притаскались до нас с своіми брехнями, роспустили дурного язика про чуда? на що ви підманили молодицю, кричав Лаврін, згорнувши руки на грудях.

— Про які брехні це ти говориш? Я росказувала про чуда, а не про якісь брехні. Бреши сам, бо ти од мене молодчий. Не на те я що-року хожу в Киів, щоб брехні точити. В тебе, Лавроне, молоко на губах не обсохло, а ти брехню завдаєш преподобним жонам.

— Йдіть, бабо, до Киіва та пошукайте Мелашки, бо як не підете, то я вас силою потягну, сказав Лаврін.

— А вже ж потягни, та ще й за коси, та підгоняй іі батогом ззаду! крикнула зза воріт баба Параска.

— А тобі яке діло? Чого ти прийшла паскудити моі ворота! Он послинила ворота, як скажена корова! крикнула с призьби баба Палажка.

— Я, бабо, піду в волость жалітись на вас. Вас волосний силою пожене в Киів за Мелашкою.

— Та залигай іі віжнами та й веди! Чого ти на неі дивисся, як на святу та божу, кричала за ворітьми баба Параска: цілувалася в Киіві с ченцями та с чортами, доки не розгубила своєі челяди.

— Хто? я? крикнула Палажка й скочила з призьби.

— А тож хто? Вже ж не я. Добре розговілася, нічого сказати, говорила Параска.

— Йди, Палажко, з нами в волость, сказав Кайдаш: нічого тобі не поможе. Там даси одвіт перед громадою.

— Де ти діла мою жінку? Куди ви іі завели? кричав Лаврін.

— Та вона завела іі в манастир до ченців! кричала Параска за ворітьми.

— Вбірайся та йди з нами! Нічого тобі не поможе. Підеш ти з Лавроном знов до Киіва, та хоч покажеш, де згубила мою невістку, кричав Кайдаш.

— Як підеш другий раз у Киів, то не цілуйся с ченцями! крикнула Параска на всю улицю.

— Хто? я? То це ти на мене таке говориш? закричала Палажка и вхопила граблі: ось я тобі, стара відьмо, покажу ченців та чортів!

Палажка кинула Кайдашів, кинулась до воріт и влупила граблями по воротах. Параска одскочила. Граблі перебились по половині. Половина одскочила за ворота и зачепила по руці Параску. Параска вхопила шматок граблів и шпурнула ними через ворота на Палажку. Палажка поперла держалном на улицю на Параску. Параска прийшла під ворота, плюнула в двір и пішла по улиці.

— Бодай тебе побачила лиха година та нещаслива! Ще й вона чепляється до мене, неначе я згубила с світа іі невістку, голосила через слези Палажка, вхопившись руками за голову. Це не Мелашка, а смерть моя! Коли вона зосталась у Киіві, то певне через тебе, Кайдашихо. Про мене, йди собі в Киів, чи хоч и заграницю та й шукай іі, сказала Палажка, обертаючись до Кайдашихи.

— Що ти кажеш? через мене Мелашка покинула нас? Тобі Палажко, час помірати, а ти набрехуєш на мене. Схаменися, стара бабо! Що ти говориш? Сама ходить по хатах, розносить брехні, підманює людей с собою, а на мене складає пеню.

— Ба через тебе. Хіба люде не говорять про тебе на селі? Хіба не знаємо, як ти нападалась на невістку? Отак як раз, як ота стара сука, Параска, на мене, що я через неі и світа не бачу.

— Палажко! не бреши на старість! Ти гріха не боісся, говорила Кайдашиха.

— Ба не брешу. Бреши сама! крикнула Палажка и кинулась на Кайдашиху, як півень кидається на другого півня.

— Ба брешиш! Яке тобі діло до мене, та до моєі невістки? Яке тобі діло до того, що в нашій хаті робиться? На що тобі заглядати в наші горшки?

Кайдашиха кричала и совалась с кулаками до Палажки. Палажка кидалась до Кайдашихи й била кулаком об кулак. Вони то збігались, то розбігались, як ті півні, що кидаютяся один на другого.

— За моі горшки, за мою невістку ось тобі на! сказала Кайдашиха и тикнула Палажці дулю під самісінький ніс, так що вона аж голову задерла.

— А тобі ось дві!

Палажка стулила дві дулі, покрутила одну кругом другоі и сунула обидві під самий ніс Кайдашисі.

Кайдаш побачив, що непереливки, пхнув одну бабу на один бік, а другу на другий.

— Куди яка пані! проше та проше, пані економша! дражнилась Палажка с Кайдашихи: це по-панський дулі тичеш; нічого сказати, звичайна!

— Не твоє діло, попанський, чи не попанський! вбірайся та ходім в волость, от що! репетувала Кайдашиха.

— То й піду! ти думаєш, я тебе боюся? То й піду! Піди попереду вберися в жовті чоботи та в червоне намисто, пані економша, коли хочеш вести мене позивати в волость.

— Не тільки в жовті, в червоні чоботи взуюсь, а таки тебе в тюрму посажу! кричала Кайдашиха и крутилась на одному місці, неначе козачка танцювала.

— Не діждеш! погана! Готуй ладан та свічки, а не червоні чоботи. Ти попереду здохнеш, ніж я буду в тюрмі сидіти, кричала Палажка и крутилась на одному місці проти Кайдашихи, розставивши руки, неначе метелиці дріботіла.

Кайдаш и Лаврін вмішались и собі в бабську змажку, кричали на все горло, змагались разом з бабами и підняли такий гвалт на ввесь куток, що люде повибігали з хат. Параска знов вернулась, сперлась руками на ворота и єхидно осміхалась своіми сірими очима.

Кайдаші таки потягли бабу Палажку в волость. Параска пішла за ними на зирці оддалеки. Палажка ніби почула іі плечима, обернулась, взяла грудку землі та й пожбурила на неі.

— На свого батька кидай! скажена! крикнула здалека Параска.

— На цюцю! на, сіра! крикнула Палажка и знов пожбурила на Параску грудкою.

— Понеси своєму чоловікови та дочці на закуску! крикнула Параска и все таки йшла за Кайдашами в волость.

Кайдаші прийшли с Палажкою в волость. Волосний роспитав про іх діло, вилаяв Палажку, але не присудив ій ити в Киів шукати Мелашки. Він сказав, що Мелашка не маленька, а коли зісталась у Киіві, то вона мала свій розум у голові для того.

Палажка вийшла з волості с Кайдашами, скрутила дві дулі, тикнула ім в вічі и пішла додому. Лаврін спустив очі, похилив голову и крикнув до Палажки:

— Як не знайду Мелашки, то я вас бабо убъю або повішу!

— Повісь свою маму на сволоці на кілочку; ще й убери в червоні чоботи! обізвалась Палажка и дременула додому. Позад неі здалека йшла Параска. Іі сірі очі припухли: Палажки не посадили в холодну.

Лавронови приходилось самому йти до Киіва шукати Мелашки. Він ходив по селу та роспитував тих бабів, що ходили до Киіва разом з Мелашкою. Всі вони говорили, що Мелашка покинула іх коло тієі церкви, котра стоіть під самою Андреєвською горою, на Подолі, а як звали ту церкву, ні одна баба не знала. Під тією горою на Подолі стоіть не одна церква.

Лаврін все думав, що Мелашка от-от прийде до дому, а вона не приходила. З Киіва вертались богомольці и росказували богато дива, як буває між богомольцями. Одна баба росказувала, що сама чула од людей, а ті люде говорили, що на своі очі бачили, як у Лаврі ходив якийсь чоловік, у котрого руки приросли до матерних кіс. Кажуть, як ухопив син матір за коси, а руки ёго и заклякли та й приросли до кіс. Хотіли обрізати коси, а з кіс потекла кров, як з тіла. Мати кричала, неначе ій різали живе тіло. Так той син з матірю и ходять по всіх Киівських церквах та манастирях та просять, щоб ім Господь простив гріх. Друга баба принесла з Киіва звістку, що якась молода молодиця ходила в Киіві по Лаврі та по Печерях, та все кричала не своім голосом. Люди говорили, ніби іі прокляв батько, прокляла мати, прокляв увесь рід и вона с того часу ходить в Киіві по манастирях в одній сорочці, боса й простоволоса, бліда, як смерть, нічого не ість, не пъє й не говорить, та все просить Бога журавлиним та совиним голосом, та виє як собака, то нявчить, як кішка, то реве, як товаряка. Всі Кайдаші стояли кругом баби посхилявши голови, и тільки важко здихали. Кайдашисі здалося, що та молодиця Мелашка. Вона боялась, що іі проклін побив Мелашку, як лиха година. Вона почула свою провину и тільки плакала мовчки.

Через кілька день через Семигори йшли с Киіва люде й росказували, що коло Киіва в бору знайшли вбиту молодицю. Та чутка полетіла по селу. Баба Параска принесла ту звістку до Кайдашів. Кайдашиха дуже стревожилась. Іі серце помякшало и вона дуже жалкувала за тим, що не добре обходилась с своєю невісткою.

Тим часом чутка про Мелашку пішла по близьких селах, дійшла до Бієвців. В Бієвцях скрізь говорили и про сина, що приріс руками до материних кіс, и про молодицю, прокляту родом, и про вбиту жінку в бору. Мелашчин батько та мати побігли в Семигори до Кайдаша. Вони довідались, що Мелашка й справді пропала десь у Киіві.

Бідна Балашиха плакала; Балаш и собі плакав; Кайдашиха ридала, бо знала свою провину; Лаврін стояв коло порога и собі плакав. Карпо з Мотрею, забувши про колотнечу з матірю, и собі ввійшли в хату и сумно дивились, підперши руками голови. В хаті неначе лежала на лаві мертва Мелашка, и вся рідня зібралась іі ховати.

— Боже мій милостивий! голосила Мелашчина мати: як би Мелашка вмерла дома, міні не було б так жалко; я б знала, що вона вмерла; я б іі оплакала полюдський, а то може іі тіло звірі рознесли по лісу. А все, свахо, через вас. Чи то раз Мелашка приходила до мене та обливалась слізми?

Кайдашиха втерла слёзи рукавом и терпіла не менче од Балашихи. Несподіване горе впало на неі, як камінь з неба. Довго плакали та сумували Кайдаші й Балаші. Кайдашиха, Балашиха та Лаврін постановили йти до Киіва та шукати Мелашки. Балашиха вернулась на час в Бієвці, щоб тільки забрати на дорогу одежу та харч, и вони в трёх зараз, таки того дня пішли до Киіва.

Тим часом Мелашка служила в Киіві в проскурниці. Вона прожила перший тиждень тихо, спокійно, як у Бога за дверима. Робота в проскурниці була нетяжка, після всякоі роботи в свекрухи. Харч була добра. Сама проскурниця була добра женщина не лаяла, не гризла Мелашки з ранку до вечора як свекруха. Перший тиждень Мелашка одпочивила. Але другого тижня, після провід, Мелашка почала скучати за Лавроном. Вона виробляла проскури, а іі думки бродили в Семигорах кругом милого. От ій здається, що вона стоіть з Лавроном в садку під черешнею, розмавляє з ним, дивиться ёму в вічі; Лаврін докоряє ій за те, що він любив іі, як свою душу, жалував іі, як мати дитину, а вона покинула ёго. От вона примічає в ёго очах слёзи; слёзи виступили з ёго синіх очей и полились по румяних щоках на траву…

Мелашка з разу заплакала так, що слёзи полились з ій очей річкою на стіл. Вона ледві встигла перехопити іх рукавом.

— Чого ти, Мелашко плачеш? спитала проскурниця: чи жаль тобі села, чи матері, чи чоловіка?

— Не жаль міні ні села, ні роду, жаль міні тільки чоловіка. Мабуть він за мною побивається, коли зразу так залило мою душу слізми.

— То вернися додому, коли тобі за ним жалко, говорила проскурниця.

— Не вернуся, матушко! Міні здається, що треба вертатися в пекло, як тільки я згадаю про свекра та свекруху. Як би міні прикликати сюда Лаврона, я б до смерти не вернулася в Семигори.

Мелашка посажала в піч проскури, вийшла на двір и стала на воротах. Ворота виходили в цвинтар; через іх було видно високі стовпи церкви с широкими желізними східцями. На східцях сиділи й стояли богомольці. В церкві правили вечерню. Мелашка обвела очима богомольців и вгляділа семигорських молодиць. Вона так зраділа, що крикнула й хотіла побігти до іх роспитати про Лаврона, але схаменулась и оступилась за браму. Вона дивилась зза брами на своіх людей и неначе побачила Лаврона та рідну матір.

Вечерня скінчилась. Люде розійшлись; пішли с цвинтаря й семигорські молодиці. Мелашка слідила за ними, доки вони не зайшли за залізні гратки. Молодиці обернулись, вгляділи іі, але вона так швидко одскочила за ворота, що молодицям здалося, ніби вони бачили мрію похожу на Мелашку.

На дворі стало смеркатись. Мелашка вийшла на цвинтар, стала під липою й згорнула руки. Вона все думала про Лаврона, як він сумує, як плаче за нею, а слёзи лилися з іі очей.

На цвинтарі було тихо, як у хаті. Тополі й липи мліли в теплому повітрі, а Мелашці ніби снився семигорський садок; вище од садка на горі семигорська церква, під церквою ставок: в садок виходить до неі на розмову Лаврін, бере іі за руку.

— Боже мій! прийми мою душу до себе! говорила бідна молодиця: лучче міні каміння носити, ніж таке горе терпіти. Полинула б я через бори, через степи, та хоч би глянула на свого милого. Гріх міні, що я мучу й ёго, й себе!

Над цвинтарем ніби висіла Андреєвська гора з гострим верхом, а на самому вершечку стреміла Андреєвська церква и ніби висіла на ясному темносинёму небі, що блищало на заході. Мелашка задивилась на гору, на церкву; ій здалося, що тонкі, с самих стовпів, бокові бані на церкві заворушились, що сама церква почала колихатись на гострому версі гори. На неі напав страх. Ій здалося, що церква от-от покотиться з гори, впаде на цвинтар, на неі, и що спід престола, з джерела полиється вода й потопить ввесь Поділ, Киів, потопить Семигори и ввесь світ. Вона глянула ще раз вгору, и ій здалося що хрести на церкві дріжать и коливаються, що дріжить уся гора, от-от впаде на неі. В неі по голові й по тілу ніби забігали комашки и вона прожогом побігла с цвинтаря до хати.

Проскурниця посадила Мелашку вечеряти, вона й ложки не вмочила. Лягла вона спати, іі сон не брав. А журба та туга давила іі коло серця, як важка гора. Тільки що вона заснула, аж ій сниться, що вона йде з Лавроном зеленим бієвським гаєм, йде по пояс в траві та в квітках, а далі вийшла на шлях и пішла з ним між двома стінами зеленого жита, прийшла до млина и сіла з ним над Росею на каміні, обняла ёго й приголубила. Коли гляне вона на Рось, аж Лаврін пливе, тоне серед річки. Бистра вода несе ёго серединою. Лаврін то поринає з головою, то виринає, виставляє руку й махає на неі. Вона хоче кинутись у воду, ратувати ёго, а іі ноги приросли до каміня, пустили в камінь коріння. Іі руки простяглися й стали зеленими вербовими гільками; волосся на голові стало листям. А вода клекоче булькотить та все несе Лаврона далі на гостре каміння, де вода реве та стогне, як весною. Мелашка хотіла закричати и тільки зашуміла листом. А за Россю в Семигорах десь дзвін сумно дзвонить на тревогу, й тиха луна йде над водою, над шумом, над дібровою....

Мелашка прокинулась. На дзвіниці дзвонили на утренню. Вона схопилась с постелі и перехрестилась. На дворі почало на світ благословитись.

— Боже мій! він за мною побивається! Я взяла на свою душу великий гріх, думала Мелашка.

Минув другий тиждень, Мелашка почала потроху привикати до нового місця: пекла проскури, ходила по церквах, по манастирях и вже й сама добре не знала, чи вертатись, чи не вертатись додому.

Тим часом Мелашчина мати, з Лавронои та Кайдашихою йшли до Киіва, стрічали дорогою богомольців та все роспитували, чи не бачили вони молодоі молодиці, що одбилась од богомольців, чи не чули чого про таку молодицю між богомольцями в Киіві? Вони вступили в великий бір під Киівом и разом всі троє заплакали та все дивились по дорозі між сосни: ім здавалось, що Мелашка лежить десь у бору убита. Бір жалібно гув по тихому вітрі, як бджоли в здоровій пасіці, и тільки ім жалю завдавав.

Прийшли вони в Киів, зайшли в Лавру. Коло Лаври снувала велика сила людей з усяких сторін. Вони в трёх ходили роспитували, чи не чув хто, чи не бачив молодоі чорнявоі молодиці, чи не шукала, чи не питала вона про своіх людей. Богомольці росказували, що недавно одна молодиця одбилась од своіх людей и шукала іх на печерях, але та молодиця була русява й немолода.

Лаврін з матірю та с тещею зайшов в новий Іонієвський манастир. Між богомольцями похожав старий игумен в шовковій чорній рясі, роспитав іх, чого вони шукають, и почав уговорювати Лаврона, щоб він зостався в тому манастирі на роботу на год або на два за спасіння душі, доки не знайде в Киіві своєі жінки. Чернець лякав ёго тим, що Господь покарав ёго за якийсь гріх, як не свій, то батьків, або материн. Лаврін трохи вже не зостався, але ёму дуже хотілося знайти Мелашку! Всі вони троє пішли шукати тієі церкви на Подолі, що стояла під самою Андреєвською горою, але таких церков було дві. Вони ходили, роспитували людей и зайшли на той цвинтар, де жила Мелашка.

Під стовпами коло церкви Лаврін сів з матірю на східцях. Проскурниця сиділа на самому низчому східці и продавала проскурі. В той час Мелашка вибігла с пекарні и хотіла побігти до проскурниці про щось спитати. Вона виглянула в ворота и почала роздивлятись на богомольців. Обвела вона очима по східцях раз и нікого знакомого не побачила. Народ снував коло церковних дверей, як бджоли коло вуліка. Коли вона зирк! коло самоі проскурниці сидить молодий чоловік, зовсім такий, як Лаврін. Він сидів до неі боком. Мелашка впізнала Лавронову русяву кучеряву голову, рівний лоб, рівний тонкий ніс. Але чого він став такий блідий, такий смутний?

— Чи Лаврін, чи ні? думала Мелашка: де ж дівся з лиця ёго румянець? Чого він став такий блідий, як смерть, та нуждений, неначе слабий?

Вечірне сонце світило на високі білі стовпи, на людей, що вештались в промінні, неначе мухи снували и грали проти сонця. Промінь упав на Лавронове лице.

— Це він! сказала сама до себе Мелашка и вхопилась за серце. В неі закрутилась голова; вона крикнула и мало не впала на місці.

— Адже ж ото моя мати! зашепотіла Мелашка, вглядівши свою матір коло товстого білого стовпа. А ондечки и моя свекруха…

На Мелашку неначе хто линув водою з ледом. Вона одхилилась за ворота, и одну хвилю не знала, чи бігти до іх, чи тікати в пекарню. Але Лаврін обернувся до неі лицем. Мелашка глянула на ёго ясні очі, заридала як мала дитина, и як стояла в одній сорочці, так прожогом и кинулась між люде просто до Лаврона.

Лаврін углядів іі и тільки подивився на неі смутними докірливими очима.

Вона прибігла до ёго й заголосила на ввесь цвинтар. Мати й свекруха вгляділи Мелашку и кинулись до неі с плачем. Народ обступив іх кругом.

— Ой Боже мій! нащо ти, дочко, нас мучила! перша почала говорити Мелашчина мати: ти знаєш, якого ти жалю нам наробила?

— Ми думали, що тебе вже й на світі нема, говорив Лаврін: ми тебе оплакали, як помершу.

Мелашка стояла та тільки хлипала, як хлипають малі діти. Вона й слова не могла промовити. И слёзи, й кривда, й радість так здавили іі в грудях, що вона ледві зводила дух.

— Де ж ти, дочко, тут пробуваєш? спитала Мелашку свекруха плачучи.

— Оттут служу в добрих людей; стала в матушки за наймичку, насилу промовила Мелашка, показуючи рукою на проскурницю.

— Це, Мелашко, мабуть за тобою прийшли родичі? спитала проскурниця: шкода міні тебе! В мене ще не було такоі доброі, та робочоі наймички, як ти.

— Ми, матушко, візьмемо с собою Мелашку, обізвалась мати: Господи, як вона мучила нас, доки ми іі знайшли. Слава тобі, Господи, що таки знайшли.

Народ ворушився, гомонів, роспитував. Цікаві молодиці обступили Мелашку, іі матір та свекруху. Проскурниця покликала Мелашчину рідню до себе в хату.

— Вертайся, дочко, до дому; тобі ніхто й лихого слова не скаже, викручувалась свекруха ласкавими словами.

— Та вже ж вернусь, ніде не дінусь. Як би ви знайшли мене, то я, мабуть, сама вже не вернулась би.

Другого дня Мелашка з ріднею вийшла с Киіва. Всі йшли бором смутні та невеселі. А бір гув, як море в негоду, од самого тихого вітру, та наводив сум на сумні й без того душі.

Мелашка прийшла до дому, и свекруха справдила своє слово: од того часу вона знов облила Мелашку солодким медом, а полинь неначе сховала десь у комору для Мотрі. Кайдашиха боялась, щоб Мелашка знов не чкурнула на Басарабію, або й заграницю. Слёзи та несподівана тревога помирила сімю, неначе всіх помиряюча смерть.

Вернувшись до дому, Кайдашиха поіхала в Богуслав на ярмарок, набрала Мелашці на спідницю й на хвартух, купила здорову гарну хустку и новий жовтий с червоними квітками очіпок. Через два тижні Мелашка обродинилась: вона мала сина.