Кайдашева сімя̀/X
| ◀ IX | Кайдашева сімя̀ X |
|
Але настала весна. Хати Кайдашенків стояли дуже близько одна коло другоі, а іх огороди були перегорожені тільки поганеньким тином…
Мелашка посадила огірки около самого тину. Огірки зійшли, як зелене руно. Показались ранні огірочки. Мотрин півень перескочив через тин та давай вибірати мелашчині огірки. Півень сокотав та скликав курей. Всі мотрині кури перелетіли через тин та в огірки! За курми полізли крізь тин курчата. Квочка вигребла яму саме серед огудиння, аж перекинулась до гори ногами.
Стара Кайдашиха вийшла на город, угляділа таку шкоду, та аж за голову вхопилась. Вона налапала під ногами палицю та й поперла нею на курей. Палиця влучила в півня; півень киркнув и потяг через тин перебиту ногу. Двоє курчат лягло на місці.
Мотря вибігла и вгляділа свого півня. Півень тяг ногу по землі.
— Чи це ви, мамо, перебили моєму півневі ногу? крикнула Мотря через тин до Кайдашихи.
— А тож хто? Це тобі за ті яйця, що позбірала з нашого горища, говорила Кайдашиха: а як ще раз твоі кури підуть на наші огірки, то я іх поріжу та поім.
— То й заплатите! Хіба в нас волості нема, говорила Мотря: не було вам на городі місця для огірків; насадили пак під самим перелазом. Карпе! чи ти бачиш, що то таке?
— А що? півень ногу волочить, обізвався спокійно Карпо.
— Карпе! піди до матері та скажи ій, нехай вона другий раз не бє моіх курей, чеплялась Мотря.
— Гм? мукнув Карпо, стоячи коло хати.
— Карпе! чи ти чуєш, чи тобі позакладало? кричала Мотря.
Карпо стояв и дивився на півня.
— Карпе! чи ти глухий, чи ти хочеш мене с світа зігнати? Піди та вилай свою матір.
— Йди та лайся, про мене, хоч до самого вечора, сказав дуже спокійно Карпо.
— Так, єй Богу, так. Оце добре! Мати вбила двоє курчат, перебила півневі ногу…
— Підсипай, підсипай перцю, насмішкувато сказав Карпо.
— Біжи, нехай Лаврін заплатить за півня! крикнула Мотря під самим ухом у Карпа.
— А ну голосніще, бо не чую! Підкидай соли до перцю! бо вже давно іли с перцем.— Піди посип перцем своій матері в носі та в роті, кричала Мотря.
— Та й бриклива ж ти, Мотре, хоч я тебе колись любив за той перець. Вже дуже наперчила міні!
— Бий тебе сила божа, ледащо! крикнула Мотря, кидаючись до Карпа.
— Одчепись, бо як пхну, то й перекинесся! промовив спокійно Карпо, скоса подивившись на Мотрю и насупивши брови.
Мотря оступилась.
Саме того вечора лавронів кабанчик просунув рилом тин та й побіг у мотрину картоплю. Як угляділа Мотря, як ухопить хворостину, як улущить кабанчика по спині! Кабанчик закувікав та й потяг по землі зад з двома ногами. Мотря вхопила ёго за ноги та й перекинула в лавронів двір. Стара Кайдашиха вибігла с хати, вгляділа кабанчика и наробила галасу на ввесь двір.
— А це хто перебив спину нашому кабанчикові? спитала на вітер Кайдашиха.
— Я перебила! крикнула Мотря зза угла своєі хати: нехай не лазить в мій огород. Оце вам за мого півня.
Мотря стояла за своєю хатою и виглядала зумисне Кайдашихи. Вона гукнула до Кайдашихи одривчасто, крутнулась и побігла в хату.
— Лавроне! Мелашко! вся чесна громада! збігайтеся сюди! чи ви бачите, що то наробила наша Мотруня?
Лаврін й Мелашка вибігли с хати й дивились на бідного кабанця. Іх взяв жаль та досада.
— Це вже Мотря и справді не-знати-що виробляє, сказав Лаврін на вітер.
Мотря стояла за углом и тільки того й ждала. Вона вискочила зза угла, як козак з маку.
— Ось и я! Чую, чую, як мене кленете! Оце вам за мого півня! Оце вам за моі курчата, що свекруха побила. Тепер позивайте мене!
Мотря вдарила кулак об кулак, нагнувшись через тин як можна далі в лавронів двір, неначе хотіла достати кулаками до Кайдашихи; потім крутнулась и швидко счезла за углом, неначе на повітрі розлетілась.
— Потривай же ти, суко! скручу я голову твоєму півнові, сказала Кайдашиха.Кайдашиха взяла кужіль, сіла прясти за хатою та все поглядає на огірки. Коли це Мотрин півень вилітає на тин: потріпав крилами, закукурікав та шубовсть в лавронові огірки. Кайдашиха схопилась з місця та давай закрадатись до півня с кужілем. А півень клює огірки та тільки соко-ко-ко-ко! неначе дражниться з баби. Баба як поперла кужілем, та ёго по голові. Півень закрутився на одному місці. Кайдашиха вхопила ёго, скрутила ёму вязи, потім дорізала, опарила, обскубла та й укинула в борщ.
Але в той час прийшли мотрині діти гуляти до Мелашчиних дітей. Старший хлопець и вглядів півнячу перебиту ногу, котра стреміла з горшка. Він зараз чкурнув до матері та й росказав.
Мотря вбігла в лавронову хату, заглянула в піч, не сказавши добридень: ой таточку! ой лишечко! з горшка й справді стреміла здорова перебита півняча нога с товстою гулею по середині и з одним одрубаним кихтем. Не сказавши нікому й слова, Мотря вхопила півня за ногу, витягла з борщу та драма с хати.
— Ой, бабо! крикнула одна дитина до староі Кайдашихи: побіг півень з горшка, тільки потеки по припічку потекли.
Баба мовчала, надувши щоки. Мелашці стало ніяково. Лаврін осміхався.
Мотря вбігла в свою хату с півнем в руках та сунулась до Карпа.
— Чи ти ба, що твоя мати виробляє? Ото тобі перець с сілью! Піди насип своій матері повний рот перцю, ще й в сліпе око потруси. Вона зовсім сказилась и без перцю. Адже ж це наш півень, сказала Мотря, показуючи Карпові перебиту ногу.
— Наш. Навіщо ж ти зарізала?
— Мати твоя скрутила ёму голову, ще й у свій борщ укинула. Піди та виколи своій матері друге око! Який ти господар! Чом ти ій нічого не кажеш? Та твоя мати відьма, та вона швидко поріже та повкидає в борщ моіх дітей. Піди та хоч вирви ій коси, старій суці.
Карпові шкода було півня. Він розсердився на матір за такі збитки и мусів йти лаятись з матірю та з Лавроном.
Він вернувся до дому, а тим часом Мотря звеліла своім дітям піймати Мелашчиного чорного півня та принести до хати. Хлопцям тільки того було й треба. Вони чкурнули на лавронів город, піймали чорного півня и принесли матері. Мотря вкинула ёго в кучу.Тим часом поганенький тинок між двома городами зовсім осунувся. Рову не було и через тин почали скакати свині. На другий день в карпів город вскочив лавронів рябий кабан и порався в картоплі.
Мотря вгляділа кабана й наробила гвалту. Вона вхопила рогача, діти забрали кочерги и гуртом кинулись за кабаном. За дітьми побігли собаки. Мотря з дітьми загнала кабана в свій хлів та й заперла.
Лаврін почав кричати через тин, щоб Карпо випустив кабана.
— А вже ж! Кабан твій в займані. Викупи, то й візьмеш; гукнула Мотря через тин: а як не викупиш, то верни міні пів мішка картоплі.
Лаврін почухав потилицю та й пішов у хату. Кайдашиха тільки губи сціпила.
Того ж таки дня Карпа й Мотрю покликав іх кум у шинк полоскати повивачі після похрестин. На карповому дворі стояла коняка, привязана до воза, й іла сіно. Карпові діти одвязали коняку и почали іздити верхом по двору. Коняка знирнула з уздечки, на радощах фицнула задніми ногами та й скочила через тин в лавронів город. Поганенький тинок звився, як полотно, під кінськими копитами й поліг на огородину. Коняка пішла пастись на лавронові буряки.
Лавронові діти прибігли в хату и дали знати бабі та батькові. Всі повибігали с хати, побрали дрючки та давай ганятись за конякою. Мелашка й Кайдашиха взяли іі за гриву з двох боків, завели в хлів та й заперли.
Карпові діти бачили все те з двора, полякались и догадались, нащо то баба с тіткою повели коняку в хлів. Вони зараз побігли в шинк и росказали, що іх коняка в займані в баби, заперта в хліві.
Карпо й Мотря вже трохи були на підпитку и побігли до дому.
— Як! Чи то можна? за свого паршивого кабана вони сміли взяти нашого коня? кричала дорогою Мотря.
— Я ім покажу, що мій кінь не те, що іх півень, говорив сердитий Карпо.
Карпо з Мотрею прибігли до дому. Стара Кайдашиха вешталась коло хати без діла: вона ждала Мотрі. В неі аж губи трусилися до лайки, та не було с ким лаятись. Вона вгляділа Мотрю й затрусилась.— А нащо ви, мамо, зайняли нашу коняку? крикнула Мотря до Кайдашихи.
— Оце б тягла твою дурну коняку через тин. На те зайняла, щоб вона в наш город не скакала, обізвалась Кайдашиха.
Не чорна хмара с синёго моря наступала, то виступала Мотря с Карпом зза своєі хати до тину. Не сива хмара над дібровою вставала, то наближалась до тину стара безока Кайдашиха, а за нею вибігла с хати Мелашка з Лавроном, а за ними повибігали всі діти. Дві сімъі, як дві чорні хмари, наближались одна проти другоі сумно й грізно. Мотря стояла коло тину, висока та здорова, така заввишки, як Карпо, с широким лобом, з загостренним лицем, з блискучими, як жар, чорними маленькими очима. Вона була в одній сорочці и в узькій запасці. Хозяйновита але скупа, вона втинала одежу, як тільки можна було обтяти. Узька запаска влипла кругом іі стану. В великій, як макітра, хустці на голові Мотря була похожа на довгу швайку з здоровою булавою. За Мотрею стояв Карпо в узькій сорочці с короткими та узькими рукавами в широких білих штанах с товстого полотна. Позад іх стояла купа карпових дітей в узьких штанцях, в сороченятах с короткими рукавами, в спідничках вище колін.
По другий бік тину стояла баба Кайдашиха, висока та суха в запасці, в рясній, білій, як сніг, сорочці, в здоровій хустці на голові. Баба була довга, гостра знизу, ширша вгору, з головою, як мірка, зовсім як циганська голка з здоровим вушком. Сліпе око біліло ніби наскрізь, як вушко в голці, хоч туди нитку затягай. За бабою стояла Мелашка, в білій сорочці, в червоній новій хустці з зеленими та синіми квітками, в зеленій цицовій рясній спідниці. Рядом з Мелашкою стояв Лаврін в широких рясних синіх, з білими смугами штанах, в чоботах. Мелашка розцвіла й стала повніща на виду. Іі очі, іі тонкі брови блищали на сонці, а довге и вузьке лице горіло румянцем од висків до самого підбороддя. Лаврін стояв серед двора здоровий та плечистий, з білявою кучерявою головою, с тонким носом, з веселими круглими очима, з губами, румяними, як калина. Горяче сонце лляло світ на двір, на людей, обливало іх од голови до ніг. Чорна здорова хустка чорніла на бабі Кайдашисі, як горщок, надітий на високий кілок.
Мелашка сяла, як кущ калини, посажений серед двору. А соняшне марево заливало всіх, дріжало, переливалось між жіночими та дитячими головами, неначе якась золота вода крутилась поміж людьми, неначе якась основа с тонких золотих ниточок снувалась по двору кругом людей, кругом хат, кругом саду. Собаки стояли коло хат и крутили хвостами, дивлячись на людей. Ім здавалось, що іх от-от покличуть и нацькують ними когось.
— Нащо ви одвязали нашого коня та заперли в свій хлів? крикнула Мотря: не святі ж прийшли з неба та одвязали ёго.
— Одчепись, сатано! хто ёго одвязував? То твоі діти іздили по двору та й упустили ёго, крикнула Кайдашиха.
— То, мамо, баба одвязала коня та й пустили по двору, брехали Мотрині діти зза угла.
— Ні, не баба! то Василь одвязав та іздив, доки не впустив коня, а кінь як задер задні ноги та в наш город, кричав лавронів хлопець.
— Он глянь, суко, на тин! Це твій кінь звалив. Заплати три карбованці та оддай нашого кабана, тоді візьмеш свого коня, кричала баба Кайдашиха.
— Як? за свого невірного, гнилого кабана та ви взяли вашого коня? репетувала Мотря, піднявши лице вгору.
— То ваш кінь гнилий та червивий, а не наш кабан, кричала Мелашка зза бабиних плечей.
— Ще й та сука обзивається! Мовчала б уже та не гавкала, кричала Мотря до Мелашки.
— Сама ти сука, гірше од скаженоі суки! Принеси лиш три карбованці, а ні то піду в волость тебе позивати: обізвалась Мелашка.
— Ще й вона піде в волость! Втри попереду віскривого носа та тоді підеш в волость, кричала Мотря.
— Не лайся, злодюго, бо я тобі в вічи плюну, говорила баба Кайдашиха.
Молодиці підняли гвалт на все село. Іх лайка дзвеніла, як дзвони на дзвіниці, по всему яру, доходила до діброви. Люде с кутка позбігались и дивились в ворота й через тин. Декотрі сусіди почали вмішуватись, хотіли іх мирити и вговорювали Мотрю.
— Та це ж ті каторжні Балаші! Хіба ви іх не знаєте? кричала Мотря до людей.
— Та це ж ті иродові Довбиші? хіба ж ви іх не знаєте? репетувала баба Кайдашиха: Це ж вона того вовчого заводу с чортячими хвостами.
— И твоя мати така відьма, як и ти! И твоя тітка крала півмітки! и твоі діти злодіі, бо ти іх вчиш красти в нас огірки! кричала Мелашка.— Та годі вже вам лаятись! гукнув зза тину один чоловік.
— Як же годі! Та це ж ті підтикані задріпані Балаші! Хіба ж ви іх не знаєте? Це ж ті бієвські лобурі, що старців по ярмарках водять! кричала Мотря: он завязалась, як на великдень, а батько ходить по селу с торбами.
— Брешеш! брешеш, як стара собака! Та й брехати добре не вмієш! В тебе й до того розуму та хисту не стане: кричала Мелашка.
— В тебе вже розуму, як в діравому горшку; стільки, як у твоєі свекрухи! кричала Мотря, взявшись за два кілки и висунувшись в лавронів двір.
— Що́ я тобі винна, що ти мене потріпуєш? Лазиш по горищі в ночі та тільки яйця крадеш! крикнула Кайдашиха и кинулась до тину так швидко, що Мотря покинула кілки и оступилась од тину.
— Оддайте міні коня! крикнув Карпо після всего, бо як не оддасьте, то я й сам візьму.
— Ба не візьмеш; оддай попереду кабана та щей доплати, обізвався Лаврін.
— А завіщо я буду тобі платити? Твоі свині скакають в мій город, а моя коняка вскочила в твій! Оддай коня, бо піду з дрючком одпірати хлів, гукав Карпо.
— Ба не оддам! про мене йди в волость позивати, кричав Лаврін.
Карпо стояв блідий, як смерть. В ёго голові трохи шуміла горілка. Він вхопив дрючка, скочив через тин и кинувся до хліва. С хліва в дірку вище дверей виглядала смирна коняка добрими очима. Всі в дворі стояли, та мовчки дивились на Карпа; всі боялись ёго зачіпати, бо знали, що він не спустить, як розлютується. Одна баба Кайдашиха кинулась до хліва и заступила двері.
Карпо вхопив матір за плечі, придавив з усієі сили до хліва и крикнув, як несамовитий:
— Нате іжте мене, або я вас ззім!
Карпо затрусив матірю так, що легенький хлів увесь затрусився. Баба закричала, вирвалась, та навтеки з двору. Карпо погнався за нею з дрючком. Але стара була прудка и так поперла з двору, як мала дівчина. Важкий Карпо в здорових чоботях ніяк не міг догнати матері.
— По спині лупи іі, псявіру! Виколи друючком ій друге око! кричала з двору Мотря.Лаврін з Мелашкою побіг слідком за Карпом обороняти матір. Кайдашиха побігла з гори и добігла до ставка. Карпо наздоганяв іі. Вона вже чула над головою дрючка и спереляку кинулась у ставок, не піднявши подола. Карпо добіг до води та й став.
— Не так шкода міні матері, як шкода чобіт! крикнув він на березі.
— Гвалт! рятуйте, хто в Бога вірує! Ой утопить мене! кричала баба, стоячи по коліна в воді.
— Та не втописся, бабо, бо серед ставка старій жабі по коліна, сказав один чоловік, що напував воли.
Карпо плюнув у воду; вернувся до дому та й пішов у клуню спати. Кайдашиха вилізла з води, мокра до самого пояса й заляпана по саму шию, та й побігла просто до священика. Вона йшла через село й голосила та жалувалась людям на сина, на Мотрю.
Лаврін, Мелашка, іх діти й юрба людей, всі йшли слідком за бабою через село. Кайдашиха прийшла до священика и почала плакати та жалітись на Карпа й на Мотрю.
— Батюшко! зосталась я сиротою и нема кому за мене оступитись. Мотря вибила міні око, а Карпо трохи мене сегодня не втопив.
Священик одіслав Кайдашиху в волость. Вона пішла в волость. Слідком за нею йшли люди й діти. В волості присудили: або дати Карпові десять різок, або заплатити матері пьять карбованців, як тільки Карпо не перепросить матері й не помириться з нею.
Карпо над вечери проспався. Ёго покликали в волость и, хоч він був десяцьким, хотіли ёго простягти и всипати десять різок.
Карпові стало сором. Він не робив панщини и ёго пани не били. Він перепросив матір и між двома Кайдашенками знов настав мир. Щоб свині не скакали через тин, вони в осени перекопали батьківський город ровом, ще й дерезою обсадили.
Знов почалася згода між Кайдашенками. Малі діти знов перші почали прибігати одні до других гуляти; за ними почали заходити один до другого брати, а після всіх пересердились іх жінки, хоч од іх перших все лихо починалося.
Брати зовсім помирились и Лаврін держав до хреста карпову дитину.
Минула зіма. Знов настало літо. Золоте літо несло за собою нелад між Кайдашенками. Той нелад знов почався за грушу.
Як громада ділила між братами двір старого Кайдаша, до карповоі половини одійшла груша. Тин пройшов на аршин поза грушею. Та груша була лаврова. Ще хлопцем Лаврін прищепив своіми руками щепу на старому пні. Груша погналася вгору, як верба. Батько подарував Лавронові ту грушу на богату кутю, за те, що Лаврін чхнув за вечерою. В сімъі всі звали ту грушу лавроновою. Про те знали всі на кутку.
Груша росла широко й високо и довго не родила. Сам Лаврін натякав Карпові не раз и не два, що в Карпів двір одійшла ёго груша. Але доки груша не родила, доти й лиха не було.
На біду того літа груша вродила та ще й дуже рясно. Груші були здорові, як кулаки, та солодкі, як мед. Таких груш не було в цілому селі. Груш уродило так рясно, що гілля гнулось до долу.
Лавронові діти довідались, що та груша не дядькова, хоч стоіть в дядьковому городі, а батькова. Стара бабуня ім докладно все росказала и настрінчила іх полізти через тин та нарвати груш.
Діти тільки того й ждали. Хлопці полізли на грушу, та давай трусити, а дівчата збірали в пазухи. Коли тут с хати вискочила тітка Мотря.
— А нащо це ви рвете наші груші, крикнула Мотря на небожів та небог.
— Еге! це не ваші груші. Бабуня казали, що це груша батькова, а не дядькова, говорили діти, та все збірали груші.
— Ось я вам дам груш! Зараз повикидайте міні груші с пазух, бо я нарву кропиви та позадираю вам спіднички, та дам таких груш, що ви не потрапите, куди втікати.
Мотря кинулась до кропиви. Діти підняли крик и кинулись на тин, як котенята. На іх крик вибігла с хати Мелашка.
— А навіщо оце ти, Мотре, бєш моіх дітей? спитала в Мотрі Мелашка.
— За те, щоб не крали моіх груш, обізвалась зза тину Мотря.
— А хіба ж це твоі груші? Це наша груша; хіба ж ти не знаєш, чи що? говорила Мелашка.
— Ще що вигадай? На нашому городі та виросла ваша груша! Це мабуть свекрушище тобі наговорила на вербі груші, а на осиці кислиці, говорила Мотря.
С хати вийшов Лаврін и почав оступатись за дітей. Він кричав до Мотрі, що то груша ёго, що про те знає все село, що ёго діти мають право рвати груші, коли схотять. Кайдашиха вискочила и собі с хати и вже лаяла Мотрю на все горло.
— Йдіть, діти, та рвіть груші сміливо! Це наша груша, говорила до дітей Кайдашиха.— Нехай тільки влізуть в мій город вдруге, то я ім ломакою ноги поперебиваю, кричала Мотря.
А груші висіли як горнята, та жовті, як віск! Лавронові діти дали б ім гарту, хоч би вони були зовсім чужі, а тут и бабуня и мамуня кажуть, що можна й треба рвати.
Діти знов полізли крадькома на грушу. Мотря вискочила з дубцем и побила дітям спини.
На лавроновому дворі піднявся гвалт. Через тин лаялись вже не жінки, а чоловіки. Лаврін доказував, що то груша ёго, бо він іі прищепив, бо ёму подарував батько, а Карпо доказував, що груша ёго, бо росте в ёго городі.
— Коли вже на те пішло, то я маю право на половину груш, бо груша моя. Про мене иди позивай мене в волость, говорив Лаврін.
— Ба не дам и половини, бо груша росте на моій землі. Мало чого там батько не говорив колись, говорив Карпо.
А діти все лазили в дядьків город, а Мотря все частувала іх різкою. Брати мусіли йти в волость. В волості присудили, щоб Карпо давав що року половину груш Лавронові, або щоб одгородив до лавронового двора грушу з землею на два аршини та й продав Лавронові ту землю на віки.
— А вже ж! так оце й оддам два аршини землі, кричав Карпо. Я й лавронових грошей не хочу и землі не дам. Про мене нехай приймає собі грушу на свій двір, говорив Карпо.
— Але ж, чоловіче, груші не можна прийняти, говорив в волості голова: а рубати доброго дерева гріх. Давай щороку половину груш Лавронові та й идіть собі з Богом.
Лаврін та Карпо вийшли з волості и ніби то помирились. Карпо пристав на те, щоб давати половину груш Лавронові.
Прийшли вони до дому. Карпова жінка заспівала инчоі. — За що ім давати половину? Чи то можна? Це вони схотять, щоб ми давали ім половину картоплі та буряків. Це все свекруха наговорює в волості.
Мотря знов ганяла лавронових дітей с свого города ломакою, доки груші зовсім не обірвали то мотрині, то лавронові діти.
Минула зіма, знов настало літо. Капосна груша, неначе на злість ще більше розрослася и вшир и вгору, знов уродила и стояла, як облита. Груш уродило мішків три, коли не більше. Груші були здорові й дорого коштували на ярмарку. Тут уже пахло карбованцями, а це для селян були не жарти.Знов почалася така сама кумедія. Ще груші не достояли, а лавронові діти кинулись на іх, як бджоли на мед. Мотря вибігла с коцюбою, побила дітей, ще й груші пооднімала. Мелашка розлютувалась за своіх дітей, як вовчиця, кинулась до Мотрі и трохи не зірвала з неі очіпка. Карпо й Лаврін пішли до священика. Священик раяв ім зробити так само, як попереду раяла волость.
— Ти, Карпе, заплати Лавронові одчіпного три карбованці и нехай груша буде на віки твоя. Ти, Лавроне, пристаєш на те? спитав священик.
— Чи то можна пристати на те, сказав Лаврін: я щороку продам груш за три карбованці, а то щоб я взяв три карбованці раз та й годі. От нехай міні Карпо одріже на два аршина землі з грушою та й одгородить! От на це я пристану.
— А вже ж! В мене й так огорода обмаль, ще й одріж ёму на два аршини. Я на це не пристану, сказав Карло: про мене, Лавроне, бери грушу та пересади в свій город.
— То діліться щороку грушами по половині, сказав священик.
— Коли ж, батюшко, лавронові діти лазять в город, вибачайте, як свині, толочять огородину, а стара мати ще й наговорює іх, сказав Карпо.
— Бо твоя жінка таки гадюка, вибачайте в цім слові, батюшко: твою жінку тільки посадити в клітку та показувати за гроші, як звірюку на ярмарках. Вона обіжала, батюшко, й нашу матір, вибила ій око, й моіх дітей так и лупить ломакою, почому влучить, жалувався Лаврін.
— Ну то як же воно буде? спитав священик.
— Нехай так буде, батюшко, як ви скажете. Так як ви присудите, так воно вже нехай и буде, сказали брати.
— То я ж кажу вам, щоб Карпо заплатив тобі три або чотирі карбованці, та й нехай буде груша ёго, то й сварки більше не буде між вами, знов сказав священик.
— З роду на це не пристану, сказав Лаврін: там батюшко груші, вибачайте, коли ласка, як ваші кулаки. Я щороку продам груш два три мішки за три або й за чотирі карбованці.
— Ну то ти, Карпе, одріж ёму землю з грушею.
— Хіба я таки сказився, чи з глузду зъіхав, щоб одрізувати землю, сказав Карпо.
— То йдіть собі та про мене вдавіться тими грушами разом с своіми жінками, сказав священик, пішов у кімнату та й зачинив двері.Карпо й Лаврін постояли и пішли до дому та все лаялись. Лаврін кричав, що візьме сокиру та зрубає грушу. Вони застали на дворі коло груші колотнечу: Мотря лупила коцюбою лавронових дітей. Мелашка з бабою одгризались од Мотрі и неначе гавкали через тин. Люде с кутка почали збігатись. Прибігла й баба Палажка Соловъіха, а за нею баба Парашка Грушиха.
— Ой Господи! Як би хто взяв лавронову хату та одіпхнув іі, сказала премудра баба Палажка: геть на гору або й за гору, а карпову хату одсунуть геть геть за ставок, аж у діброву, то й помирились.
— Навчай, навчай! яка пак премудра! не втерпіла баба Парашка: подивись лишень на себе! Колиб и тебе хто посунув за оту гору, а твого чоловіка за діброву, а твою дочку аж за Рось, то може б и між вами був мир.
Діло з грушею не скінчалось и досі. А груша все розростується и вшир и вгору, та родить дуже рясно, неначе зумисне дражниться с Кайдашенками та з іх жінками, а здорові, як горнята, груші й досі дратують малих лавронових та карпових дітей.