Калєндар УНСоюзу на 1919 рік/Михайло Павлик

◀ Прощай, Україно

Калєндар УНСоюзу на 1919 рік Михайло Павлик

Огонь горить! ▶

1918

МИХАЙЛО ПАВЛИК.

На шляху визвольних змагань українського народу впали вже десятки його неструджених синів, згасли вже десятки горіючих серць, опали вже десятки зелїзних рук, які із запалом брали ся до народної роботи. У списї тих вірних синів українського народу находимо імя Михайла Павлика, одного з перших ветеранів українського відродженя, одного з тих перших, які кинули здорове зерно на порослу бурянами українську ниву.

Михайло Павлик родив ся в гуцульській сїмї в селї Москалївцї коло Косова, в Галичинї, 1853 року. Здобувши власними силами висшу осьвіту, Павлик вступив в житє народолюбцем-ідеалїстом і свій ідеалїзм „юних днїв — днїв весни” зберіг аж до заходу днїв своїх.

З його смертию пійшла до гробу часть української історії. З його смертию зійшов зі сьвіта останний Могіканин українського відродженя в Галичинї. Помер мрійник і задуманець, мученик і „сьвятий”, як його звичайно називано, перший апостол христіянства і вічний борець. Цїле житє віддав він полїтицї. Він сотворив українську полїтику, хоч сам в дїйсности не був полїтиком. Теоретичний раціоналїст і матеріялїст, він був незломним ідеалїстом в житю, вірив в добро людства, в красу житя і в осягненє цїли. Радикал і вільнодумець, належав він до тїсного кружка тих, яких можна назвати приятелями митрополита української церкви в Галичинї, ґрафа Андрія Шептицького.

Яко громадський дїяч звязав він зі своїм іменем ту фазу розвитку нашого національного житя в Галичинї, яка бере свій початок від пропаґанди Михайла Драгоманова. Стрінувши ся в 1879 році в Женеві з М. Драгомановом, Павлик захопив ся його науками про демократичні ідеї західної Европи. Під впливом пропаґанди Драгоманова часть тодїшної української молодїжи, яка оставала під впливом реакційного, псевдо-аристократичного москвофільства, перейшла знаменну національну еволюцію: демократичні ідеї про працю для народу привели її до признаня української народности. Рівночасно в українськім таборі пропаґанда Драгоманова викликала роздїл на „батьків” і „дїтий”.

Між молодими поклонниками ідей Драгоманова найвизначнїйше місце заняли Іван Франко і Михайло Павлик. Та коли перший з них у своїм розвитку побіч полїтично-суспільних удїляв богато місця також лїтературним і науковим інтересам, виростаючи на початку XX. столїтя на найбільшого українського письменника, Михайло Павлик з ревностию перших христіян захопив ся перше всего новими ідеями, жертвуючи їм цїле житє.

Поволи сї нові ідеї, кинені Драгомановом, а плекані Павликом і Франком, здобувають собі ґрунт серед української суспільности в Галичинї. В 1890 роках поклонники сих ідей орґанїзують ся в окрему українську радикальну партію. Між оснувателями партії одно з найвизначнїйших місць займає Павлик, який з того часу аж до смерти засїдає в партійній управі; редаґує партійний журнал „Народ”, який давав полїтичну поживу цїлому нашому тодїшному молодому поколїню; видає партійну лїтературу; працює від 1895 року аж до війни в партійнім популярнім орґанї „Громадський Голос”, беручи на себе дуже часто весь тягар редакції, і їздить — доки на се позволило здоровлє — по вічах.

Значінє радикалізму, не яко партійної орґанїзації, але ідейного напряму серед нашої суспільности, признасть і оцїнить історик нашого національного розвитку. Був се напрям, який запліднив своїми ідеями цїле наше житє в усїх його областях і оставив слїд в цїлім нашім розвитку. Між учениками Драгоманова Франко був мозком сього напряму, Павлик — жрецем…

На унїверситет вступив Павлик в 1875 році і студіював фільольоґічний факультет. Але полїтична дїяльність не дала йому покінчити унїверситету, бо в два роки пізнїйше Павлика проганяють з унїверситету за його приналежність до тайного соціялїстичного кружка. Хоч не вдало ся йому покінчити своїх студій з офіціяльним дипльомом, він до кінця свого житя зберіг наукові інтереси, працюючи по своїй змозї в науковій области. В признаню за його велику працю Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові вибрало його 1-го цьвітня 1900 року своїм дїйсним членом. В тім характері він до кінця житя брав живу участь в дїяльности фільольоґїчної секції сього товариства.

Він був знаменитим знавцем нашої мови й літератури, яку він збогатив численними перекладами з анґлїйської, француської, нїмецької, московської, польської та инших мов.

У своїм житю був Павлик типом „безсребренника”, який, вийшовши з селянської сїмї і рішивши обернути здобуту власними силами осьвіту на службу народови, все житє прожив у бідности, часто навіть в нуждї, служачи весь вік тільки одному Богови. Деколи просто болючо було дивити ся, як покійний віднимав собі останнє від уст, аби видати брошуру, яку в даній хвили уважав за конечну для народної справи. Жиючи цїле житє одиноким, держав при собі стару матїр-вдову, а відтак сестру Анну, товаришку своїх перших аґітаційних праць. Яке серце було в того „безеребренника”, сьвідчить факт, що перед пару роками, немічний і бідний, приголубив він двоє чужих дїтий з улицї, опікуючи ся ними як найлїпший батько.

В останних роках Павлик у щоденній полїтичній дїяльности участи не брав; виступав лише яко ветеран у важнїйших хвилях. Останним з таких його виступів була його участь в Головній Українській Радї у Відни, де засідав у пре­зидії яко заступник голови, мріючи з молодечим запалом про збудоване української держави.

Умер сей невіджалуванйй народний робітник 26. січня 1915 року у Львові, підчас окупації сього міста російськими війсками. Коли ще перед російською окупацією визначні Українцї опускали Львів, Павлик на питане, що думає робити, відповів: „Я вже такий старий і близкий смерти, що менї ні­ чого не страшно!“ І остав ся у Львові, немов віщим духом передчуваючи близку смерть.

Помер як воїн на поли бою, не діждавшись побіди спра­ви, на яку поклав цїле своє житє. Помер, не побачивши віль­ним свого народу, для котрого весь вік свій трудив ся. Він чесно пройшов свій цілях і рідна земля збереже його память в рядї найлїпших синів своїх...

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому.