Квітка на багні/IV
| ◀ III | Квітка на багні IV |
V ▶ |
|
Коли вночі штаб армії дістав наказ відступити на 40 верстов на захід і почав гарячково ладитися до відїзду, Арсен, як вартовий старшина, не міг ні на хвилинку залишити служби. Навіть про його приватні речі подбав товариш Петро, давши відповідні накази Арсеновому джурі.
Вполудне вантажні авта та валки возів з відповідною охороною потягнулися на захід. В місті залишилася тільки частина польової жандармерії для охорони порядку.
Звільнившися коло 12 год. з варти, Арсен у великім поспіху скочив до міста. Забіг на знайому вулицю — Кетті вдома не було. Покрутився коло „Імперіялю” — також не побачив її.Нема ради: мусів відїздити з міста, не знаючи навіть, як та дівчина називається, і звідки походить. На війні людина частіше стріляє ніж звичайно, а Бог частіше кулі носить. Нічого не вдієш…
Похнюплений, пригноблений наздогнав Арсен свою валку.
Сидів на однім возі з Петром. Був задуманий, зідхав, часто курив папіроси.
— Ну, чого ти розкис? Зідхаєш, як новобранець за своєю Марусею! — покепковував з нього товариш.
— Я? — бадьорився Арсен: — Я нічого… То тобі так здається…
— Та вже бачу, бачу… Плюнь!… Хто б то собі сушив голову через жіноту… Ось поїдемо до кращого, більшого міста — там ще кращих дівчат будемо мати…
— Та я не тому… — виправдувався Арсен: — Мені сумно, що ми відступаємо. Дивись: наші валки, як птахи, що покидають рідний край… Та птахи знають, що на весну знову повернуться додому… а ми?…
— Отакої!… Кому-кому, а вже не тобі таке говорити… аж ніяково слухати — сварився Петро: — Побував уже на фронті, то повинен знати, що відворот це ще не програна… От переґрупуємося і знову будемо наступати…
Арсен оживився, навіть румянці показалися.
— Ти думаєш?… А як гадаєш: ми знову будемо проходити через оце місто?— Будемо… але ти не сподівайся, що застанеш там Кетті… Ті кабаретові дівчата як метелики. Повіє вітер з одного боку і вони ховаються, де захисно: пурхне — така, аж у Москві опиниться.
Петрові було трохи жаль і трохи смішно дивитися, як Арсен якось глибше реаґував на такі явища, коли так багато разів усім їм воякам доводилось проходити мимо них без жадних рефлєксій.
Штабові валки відступили сорок верстов назад і одержали наказ розтаборитися. Фронтові частини заняли нові позиції і дальший відворот штаб спинив.
Мале містечко, де зупинився штаб, було безнадійно сіре. Арсен почував себе, немов політичний вязень на засланні. Дух його бунтувався, привикши до напруженого фронтового життя, тепер нудився концелярською одноманітною роботою. Саме тепер потребував руху, зміни вражінь…
Не мав він коло себе близького товариша, якому міг би довірити свої думки, залишався сам-на-сам зі своїм серцем.
Серце: — Хочеш знати дійсну причину, чому тобі так сумно?
Арсен: — Тому, що ми відсту…
Серце: — Знаю… це певне… А більше нічого?
Арсен (вагається): — А що ж би ще?…
Серце: — Чи не здається тобі, що тебе так тягне вперед бажання бачити дівчину з синіми очима…
Арсен (гаряче): — Це неправда…Серце (не слухає його): — …Зі золотими кучерями…
Арсен (менше протестує): — Вона мені байдужа… я її майже не знаю…
Серце: — …З солодкими устами, гарячими обіймами.
Арсен: — Вона зриває заборонені овочі кохання…
Серце: — Боже милий! чи ж в усі часи, в усіх народів не було нещасливих жертв нечестивого кохання? Аспазія, Клєопатра… Ні, не те…
Арсен (наступає): — Вона „упала грішниця”.
Серце: — А чи ж не була „упала” Марія Єгипетська, що про неї Христос сказав: „Хто без гріха, хай перший кине в неї камінь”?… А Христос вибачив їй…
Арсен: — Вона покаялася… велика була сила її покути… а ця…
Серце: — Суперечиш сам собі. Сам ти казав, що „майже не знаєш” цієї дівчини… а тепер упевняєш, що вона — „нерозкаянна” грішниця! Чи ти знаєш її душу? Чи знаєш її серце?
Арсен: — Вона бере гроші!…
Серце: — Мусить з чогось жити… Може так склалися її обставини. Коли грішить, цим нікого ще не кривдить… А скільки є таких, що заробляють ошукуючи, як біржевики, фабриканти зброї, ще й пошану мають… Ану, спробуй відкрити „їй” дорогу повороту…
Арсен: — Серце, серце, чого ти від мене хочеш?…Як горобці у клітці, думки билися, тріпоталися. Арсен увесь час шукав оправдання для того, що в таку важливу хвилину, коли він повинен був усю увагу присвятити праці у штабі, він нараз дав захопити себе якоюсь на-пів романтичною пригодою. Якби це ще була романтична пригода! А тут — він попросту не знає, чи це крутіж одної пяної ночі, чи недостача досвіду, молодечий жест… Та завтра його можуть покликати на фронт і він може впасти від першої кулі. На війні ніхто не шанує людини за її серце. Може саме тому в ньому зросла така сильна потреба проявити трохи серця іншим, тим, що його найбільше потребують. Може та дівчина з „Варієте” має більше сердця, ніж усі вони… Недурно їх кріси і револьвери спрямовані ввесь час у чужі груди. Правда, вона торгує чим… Ні, не серцем… Може саме в таких, як вона, серце притаєне глибше, ніж в інших. Якби так вирвати її з отого багна.
…Одного разу в канцелярії штабу Петро звернувся до Арсена (вони були при відділі контррозвідки):
— Щось мені здається, Арсене, чи не будемо ми наступати?
— А чому ти так думаєш? — він зрадів.
— Бо ось начальник штабу казав про потребу глибокої розвідки в вороже запілля… Треба мати точні дані про розміщення ворожих частин, резерв, харчевих і муніційних баз. Також потрібні відомости про настрої ворожого війська, про те, як ставиться до москалів населення тощо. Мабуть треба буде післати старшину…
Арсен зрадів.
— А знаєш, Петре, може б я пішов у цю розвідку?
Петро поважно поглянув на товариша.
— Ні, Арсене, я не можу тебе післати…
— Чому ні?
— Це дуже рисковно, небезпечно… А ти недавно з фронту… мусиш добре відпочити…
— Але я нуджуся таким безділлям. Я з приємністю зробив би таку спробу…
Петро засміявся.
— У тому-то і біда, що така спроба мабуть завела би тебе не туди, куди треба.
Арсен образився:
— За кого ж ти мене вважаєш, Петре? Не забувай, що я старшина і свої обовязки добре знаю. Зрештою поглянь у мій службовий реєстр — побачиш, скільки там зазначено таких небезпечних експериментів… Ані риска, ані небезпеки я не боюся. Таке завдання я виконаю може краще, як необстріляний старшина…
Петро довго вагався. Шкода було йому товариша, небезпека і відповідальність велика, хоч правда: Арсен був би відповідний до тої роботи. Боявся тільки, щоб через дівчину-кабаретярку не втратив голови і не попався в сильце.
Останній свій сумнів висловив голосно:
— Річ бачиш у тому, що штаб червоної армії стоїть саме там, де стояв наш. Ти мусів би там бути. Що більше: ти мусів би бачитися з деякими кельнерами, хоч би з „Імперіялю”, бо там є наші довірені люди. Треба б зорієнтуватися, чи Кетті, чи яка інша шансонетка, не може нам стати в пригоді, як її добре підплатити, покермувати нею. Отже бачиш: не тільки небезпек, але і спокус будеш мати досить! Чи ти збережеш холодну кров, чи не — —
— Але ж Петре, як ти можеш так мене легковажити?
— Я маю довіря до тебе, Арсене, — холодно казав далі Петро: — але ти мусиш зрозуміти, яка велика відповідальність спаде на тебе. Уся наша армія буде чекати на вислід твоєї роботи… Успіх нашого наступу буде звязаний з добрим її виконанням…
— Я це знаю, Петре.
— А що, як ти даси закрутити собі голову якій шансонетці? Неодна з них може вже є більшовицькою шпигункою?
— Чи маю тобі аж дати слово, що буду тримати себе в руках?
— Коли б я не мав довіря до тебе, то ніяке слово не помогло б…
— Ти може хочеш, Петре, сказати, що через кохання вже неодин забув про свою честь і запропастив велику ідею?…
— Молодість, мій дорогий, має свої права. А війна ще більші. Приходять на кожного з нас хвилини, коли починаємо собі казати, що живемо тільки єдиний раз і то може тиждень або місяць і… Après nous le déluge! Нехай світ заллє той потоп крови, в якому ми купаємося…
— Ну, то вже тепер покинь фільософію. Маємо діло.
— Добре… йди у розвідку…
Тепер вони почали обмірковувати плян виправи.
— Мусиш мати селянський одяг і кілька цивільних міських, — казав Петро і в його голосі вже знову бреніли теплі нотки: — Треба тут пошити, щоб не виглядало, що це чужі одяги, і не звертало уваги. Мусиш зтотоґрафуватися в цивільнім убранні — світлина потрібна для документів, які тобі виставлю. Грошей будеш мати потрібну суму. Усякі дані, Арсене, найкраще запиши у памяті. Коли ж що треба буде записати на папері, то якимись дуже простими, умовленими знаками… Усі подробиці виробимо.
Кілька днів пішло на приготування. Арсен мав їхати сільською фірою: ніби то селянин, захоплений українським військом вертався додому.
Петро давав йому останні вказівки.
— Ось тут маєш, Арсене, документи для наших частин, щоб тобі помогли дістатися по той бік фронту. Оце — документи для большевиків; тут є ріжні — мусиш їх добре простудіювати. Коли будеш у місті, вступи до „Імперіялю”. Там є кельнер, Трубайло. Може памятаєш: він нам послуговував тоді, як я тебе познайомив з Кетті. Приступи до нього і скажи: „Люблю смажені дикі качки”. Як він тобі відповість: „Свійські качки смачніші”, то це значить, що він тебе зрозумів і пізнав за свого чоловіка; тоді можеш йому довіритися… Не барися там, Арсене, штаб потребує відомостей якнайточніших і якнайскоріше…
Теплий вересневий ранок розплющив очі. Одну ногу спустив з ліжка, але вставати ще було йому лінь… Старша сестра-ніч укладалася спати, позіхала вогкими, холоднавими віддихами, а молодший братік-день ще не викотив свого золотого обручика.
Ранок кинув поглядом навколо, усміхнувся до „ранньої зірки”, що в усій своїй красі, пишалася на сході і підморгувала. Від тої знадливої усмішки моргухи-Венери ранок зірвався з ліжка, заяснів румянцями і защебетав голосами пташок.
Парою добрих коненят їхав пільною доріжкою молодий парубчак, наспівуючи собі під ніс:
|
По цей бік гора, |
Арсен сам собі дивувався, що має такий голос. Дивувався, що може співати повними грудьми. Льняна сорочка на тілі, трохи обмаргана, навмисне брудна і подерта, була приємніша, ніж маминий батист. Коні їхали так супокійно і хмаринки пересувалися над головою так безжурно, що хотілося їхати так уперед без краю. А може ще краще було б злізти з воза при якійнебудь хатині, попроситися на нічліг і пролежати бодай один день під оборогом або в лісі.
|
Ой, то не зоря — |
Як не хотів забути, куди їде і навіщо? — не міг. Слова пісні найскоріше пливуть із серця…
Не хотів обдумувати, від чого пічне свої досліди у новому середовищі. Передовсім треба буде розглянутися, перевірити ґрунт, чи сприятливий.
— Вйо, булані!…
А тут уже зза куща вискакує стежа:
— Стой! Кто ѣдетъ?
— Я…
— А кто ты такой?
— З возом… повертаюся додому…
— Куда ѣдеть?
Селянин спокійно відповідає:
— Додому… до Іванівки…
— Документы имѣешь?
— Та є якісь там посвідки…
— Поѣзжай, товарищъ, да скорѣе. Гайдамаки обстрѣливаютъ сошу.
Арсен не давав себе довго просити. Поки зійшло сонечко, він уже виїхав поза розташування фронтових частин. Довгий побут на фронті навчив його відріжняти небезпеку від „нормальної ситуації”. Тільки нерви напружувалися та ніздрі поширювалися, як у вижлака, що завітрив вовчий слід. Сам не знав, чи кохання чи обовязок гнали його скоріше вперед. І не стямився, як уже заблисли в далині бані міських церков.
На передмісті заїхав до знайомої української міщанської родини. З цієї родини один син-юнак служив у них у штабі за писаря. Він водив Арсена в гості до своїх батьків. В родині були ще дві сестри-швачки і старший син-урядовець міської управи.
Всі здивувалися, коли побачили Арсена та ще в такому вигляді. Арсен не мусів багато пояснювати, що про його приїзд не треба згадувати. Він не хоче стягнути на господарів якої халепи і тому прохає дозволу тільки примістити віз і коні в їхній стайні, — хоче у них перебратися і якщо можливо переночувати першу ніч.
— Але ж просимо, просимо, — казав привітний господар: Коні та воза поставимо, навіть помітно не буде. Серед сусідів у нас донощиків нема, та тепер і вечір — мало хто і бачив вас… А щодо халепи, то я вже і за Степана сподіваюся мати. Але „товариші” ще не беруться за нас… мабуть ще не до того їм… Прошу до хати…
Арсен вніс до хати мішок із своїми речами. Попросив панночок випрасувати йому білизну та убрання. За годину був уже виголений і гарно по міському, скромно вбраний. Мав документи народнього вчителя і посвідку від управителя школи з провінції.
При вечірньому чаю Арсен попросив Сергія Павловича (старшого господаревого сина-урядовця), пройтися з ним до міста на прохід. За пів години вони були вже на ясно освітленій головній вулиці.
По дорозі Арсен випитував свого товариша про нове життя в місті, про те, що пишуть більшовицькі часописи, про розпорядки нової влади і всякі подробиці буцім-то байдужі для звичайних тихих мешканців, а такі важні для кожного, хто вміє з них складати картину настроїв серед населення і загального становища.
Підчас проходу Арсен ніби так ненароком завернув у бічну вуличку.
Ось знайомий дім: ґанок, вікно.
Темно, як і можна було сподіватися.
— Пішла до „Імперіялю” на працю, — подумав і повів свого товариша знову на головну вулицю.
— А знаєте що, Сергію Павловичу, ходім до „Імперіялю”… повечеряємо… добре? — ніби знечевя кинув Арсен.
Молодий чоловік завагався: вечері в „Імперіялі” були за дорогі на його бюджет.
— Чи я знаю? — якось нерішуче відповів поглядаючи набік.
Арсен помітив його вагання і боячися рішучої відмови, скоро випередив його:
— Я вас дуже прохаю мені товаришити. Хотів би заглянути туди, але мені самому якось ніяково показуватися… Я вас гощу і дуже прохаю піти зо мною… Гаразд?…
— Та я ніби…— Ви не бійтеся — похапливо додав Арсен: — мене тут майже ніхто не знає. Я тільки один раз був в „Імперіялі” і то в окремому кабінеті. Не думаю, щоб тепер хтось мене пізнав…
— Та я не боюся, але…
— Ідемо… — рішуче закінчив Арсен і взяв товариша попід руку.
Нові гості попростували до кафешантану.