Книга Лева/Мій давній голос
| ◀ Дно пейзажу | Книга Лева Мій давній голос |
Буря ▶ |
|
МІЙ ДАВНІЙ ГОЛОС
Палкий, нічим незаспокійний,
ловлю слова, мов барвні скельця.
Як же ж я терня туги рвійне
з корінням вирву з штольні серця?
Терпке похмілля свіжих ранків
пянить, як і давніш пянило.
Дивлюсь в блакитну призму склянки,
де заламалось небо в хвилі.
Рожевий чай, мов піна з сонця,
зелений морок сном колише.
Заслуханий у дружній вітер,
свій давній голос чую в тиші:
— »Аж юне серце затремтить,
незаспокоєне й несите.
Устами спраглими в цю мить
всю хмільність світу хочу спити«.
Остання строфа з »Трьох перстенів«.