Горе учить, кажуть люде,
Доки горя не убєш.
І Василька і Данила
Научило горе теж.
І вони навчились добре
І сидіти на коні,
І терпіти у походах
І боротись на війні.
І обидва зрозуміли:
Досягає той, хто йде,
Хто бере усе, що треба,
А не ласки з неба жде.
І вони, Волинь забравши,
Поділились, як брати,
І мети — здобути Галич —
Спільно хочуть досягти.
І Данило з дужим військом
Двічі Угрів проганяв,
Двічі він боровсь за Галич —
І на третій раз узяв.
І на батьківськім престолі,
В ріднім Галичі, він сів…
Весь народ вітав Данила,
Весь народ його хотів.
Князь вперед веде державу,
Князь заводить знову лад,
Та татари відкидають
На віки її назад.
Зруйнувавши Київ, лізе
Татарва в Галичину,
І за поміч'ю Данило
Йде в угорську сторону.
І вертає вже до дому
Та стріває втікачів:
„Князю, князю! Бідний Галич
Вже в руках у ворогів.
Вже давно забрали Галич,
Вже укрили цілий край.
Нищуть села, люд мордують,
Князю, князю, не питай“!..
… Був у таборі татарськім
Бранець галицький — Дмитро,
Що татарськими тілами
Застелав колись Дніпро.
І звернувся він до хана:
— „Хане, кинь Галичину,
Тут озброєні всі люде
І програєш ти війну.
Ця земля міцна, могуча
І не знає перепон…
Ти загубиш своє військо,
Попадеш і сам в полон“.
Хан послухав. За Карпати,
На Угорщину іде…
Сяє сонце в синім небі,
Ні хмариночки ніде.
|
