Княжа Україна (1940)/Передмова до 1-го видання
| Княжа Україна Передмова до 1-го видання (Микола Голубець) |
Заспів ▶ |
|
Олесь. Ні при одному літературному імени не згадувано так часто суверена української поезії — Шевченка, як при цьому шовково-ніжному, пестливому й тонкому імени.
Бо й справді: тільки дві збірки українських поезій були прийняті громадянством з таким неописаним ентузіязмом, тільки дві збірки української лірики були так радісно читані й так безопірно засвоєні й глибоко відчуті — „Кобзар“ і… „З журбою радість обнялась“… Все іньше, навіть коли це були віщі співи ґеніяльної Лесі Українки, навіть коли це був „Мойсей“ Франка, давало публиці час і змогу застановитися, й найти новій появі місце на тлі… історії літератури.
Поезії Олеся, подібно як полумяна стихія Шевченкової пісні, були давно жданим, божественним обявленням, словом, яке окрилювало й обжемчужувало соняшним промінням думки й почування міліонів.
Було це давно, дуже давно. Правда, з цього моменту, коли з нашого небосклону кинула своє сліпуче проміння ця першостепенна зоря, коли довкола всі сузіря поблідли, проминула ледви четвертина калєндарного століття. Але за той розмірно короткий час, зайшло стільки перемін, не тільки на небі й на землі, але в людських душах, що момент появи Олеся на небосхилі української творчости, віддалився від нас мало не в сутінок історії. Не мірою часу, але мірою пережитого. Так глибоко пережитого, що ті, які цей момент затямили, самих себе забули, стали такими іньшими від тих, якими були тоді.А було це тоді, кола наші будні були літературою, а наші свята поезією. Тоді, коли поезія була одною з рубрик нашого суспільно-політичного білянсу, коли кожен патріот писав вірші, а справжній поет ходив у блеску божого помазанника. Правда, і тоді як і тепер, гинули українські поети з голоду, але в тому було багато романтичної величі й небуденнього чару.
Але поміж тим моментом, що здається нам таким давнім, а тим, який саме переживаємо, сталося щось велике, страшне й величне — великий світовий переворот, велика світова пожежа й незаписана ще історією різня народів.
Щось, дуже близьке до того, про що співав, за чим тужив, до чого рвався у своїх піснях Олесь, щось дуже близьке, але не те саме — страшніше, більш жорстоке й безоглядне від найсміливіщих поетичних візій. Щось, що мусіло усунути в тінь, коли не здискредитувати поезію навіть тоді, коли на її побідній квадридзі поганяв аполлонові коні сам Олесь.
І власне тоді погасло для нас сонце поезії; для нового покоління воно так і осталося незнаним.
„Брехали пророки! — крикнув нарід, що з вершин, на які його підняла поезія, упав під залізні колеса історії, крикнув і закусив зуби з болю й ненависти.
І нині ми без поезії, без пісень і без співців. А той, що був голосом нашого серця, що був словом наших почувань, мечем наших думок, блукає, мов Єремія, на звалищах Єрусалиму.
|
|
Олеся дало нам полтавське свято відслонення памятника батькові відродженого українського письменства — Котляревському. Тодішній земський статистик у Харкові — Олександер Іванович Кандиба, що в хвилях вільних від зайнять писав „собі“ українські й неукраїнські вірші, був свідком сміливої, протимосковської демонстрації українських делєґатів, яким царська влада заборонила виголошення святочних привітів у рідній мові. В огні спонтанічного протесту помер у його душі — малорос Олександер Іванович Кандиба, а народився співець революційної української стихії — Олесь.
Два роки згодом спалахнула перша російська революція, в 1907. р. вийшла у світ друга, після Шевченкового „Кобзаря“, книжка — „З журбою радість обнялась“.
Публика, якої скептицизм перейшов у пословицю, не мала часу навіть ахнути з подиву. Навіть Франко на вспів крикнути на тему: Відкіляж ти такий узявся?, як більшість Олесевих поезій стріпотала крильми й рознеслася по всій Україні дзвінкими піснями.
Бо в першій збірці поезій Олеся було все, чого вимагається від поезії — не тільки майстерність форми, музика слова, глибина змісту, але й пориваюча серце правда і безпосередність того, чим жила українська революція 1905 р., з усіми своїми подвигами та ілюзіями. Борцем відродженої країни став Олесь і таким остався аж до моменту, в якому разом з боєвими прапорами почали падати прапори поетичних поезій.
Аж до того страшного, гнітучого й понижуючого моменту розкинувся перед Олесем шлях засланий рожами і лаврами. Мов вінценосний витязь провадив нас Олесь „По дорозі в казку“, буйним вітром неслася його пісня „Над Дніпром“, хиляла чоло над „Траґедією серця“ й сповідалася, як дитина „Що року“. А часом ніжна мова поетового серця зривалася могутніми акордами Тиртеєвих пісень, на мечі й блискавки перековуючи свої мягкі, шовкові тони, на страшні картини з візій Апокаліпси перемінюючи свою тонку символику. А як небосхил над нашими головами росколовся, коли упав з нього дощ метеорів наших ілюзій, поет станув, як Самсон на звалищах филистимської палати.
|
|
„Все йде, все минає!…“ Минувся час, коли література виповнювала наші будні, коли поезія була нашим святом. Мов весняна хуртовина пронеслася над нашими головами світова завірюха і хоч залишила по собі могили й румовища, хоч самих нас так до непізнання змінила, але прибита нею іскра поезії, що вела нас по дорозі в казку, не потухла. Вона жевріє, дущає, змагається й колись, піднявши нас на вершини нових ілюзій, кине знову на огневу квадриґу історії.
|
|
А може, може вчорашня наша віра була тільки тому ілюзією, що ми, заслухані в „Кобзаря“ й задивлені в іділлю, як „З журбою радість обнялась“, не чули громового рокотання віщої кобзи Бояна? Може так недалеко сягло наше майбутнє, що таким близьким і негеройським було наше минуле? Може.
На румовищах наших вчорашніх ілюзій станув Олесь, але вже не в жалібній хламиді Єремії! Дивіться — в руках Олеся блиснула золота боянова кобза, слухайте, як зривається лебедине стадо боевих акордів нашого величного минулого!
Микола Голубець.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|