Раз дізнались Печеніги,
Що для бою час настав,
Що в Болгарії далекій
Забарився Святослав.
Наче хмари, бідний Київ
Печеніги облягли,
Загреміли всюди сурми,
Тарабани загули.
А у місті плач і стогін:
Ані вийти, ні ввійти,
Став людей косити голод,
Став в могили їх нести.
А в той час гуляє Претич
З дужим військом за Дніпром…
Та не станеш буйним вітром
І не зробишся орлом.
Полетіти б і сказати:
„Ви на волі, соколи,
А наш Київ сірим муром
Печеніги облягли.“
Стали думати Кияне,
Де їм лицаря знайти,
Щоб із міста на той беріг,
Сміло зважився пройти.
— „Я піду!“ — хлоп'я говорить,
— „Ти ж мале ще, молоде…“
— Я піду“ — хлоп'я говорить
І з вуздечкою іде.
Вийшов з міста, в яр спустився,
Полем швидко перебіг,
Став, постояв, вийшов з гаю,
Йде, неначе Печеніг.
Ось і табор. Глянув — війська,
Як тієї сарани!
Коні ржуть, реве худоба,
На триногах казани.
А на сонці сяє зброя,
Сяють, блискають списи…
Як пробитися крізь хмару,
Як пройти через ліси?!
„Де ти, Претич — воєводо,
Де ти, князю Святослав?!“
Так собі подумав хлопець
І у когось запитав:
— „Чи не бачили ви, дядьку,
Тут буланого коня?
Я пустив його на пашу,
Тай заснув на хвильку я“…
— „Ні, не бачив… ач роззява!
Так колись ти і в бою
Задрімаєш і за хвильку…
Стратиш голову свою.“
— „Треба йти, питати інших…
Де ж він, лишенько моє?!
Гей, ти коню мій буланий,
Гей, озвися: де ти є?!“
В далені Дніпро синіє…
Хлопчик плаче, як ягня:
— „Чи не бачили ви, дядьку,
Тут буланого коня?“
Ось уже і любий беріг,
Хвилі весело шумлять…
Він оглянувся — далеко
Вороги його стоять.
І схопив себе за груди,
На собі одежу рве,
Через мить уже по хвилях
На той беріг він пливе.
І, нарешті, бачуть хлопця
Печенізькі вояки,
І за ним біжать, женуться,
Як за сарною вовки.
Туго луки натягають,
Стріли кидають вперед,
То пірне хлоп'я у воду.
То заб'ється в очерет.
Стріли падають у воду,
Наче чорні блискавки…
Попливти б, — але бояться
Печенізькі вояки.
А мале хлоп'я давно вже
Степом котиться — летить…
Сяють вогниками очі,
Серце пташкою тремтить.
Ось уже і рідний табор,
Ось і Претич, вояки…
Ах, здається, по степу він
Розгубив свої думки!
Прибігає, важко диха,
Ледве встоїть на ногах…
Закричав — і гнів палає
В огняних його словах.
— Воєводо і вояцтво!
Ви гуляєте, орли,
А наш Київ, наче хмари,
Печеніги облягли.
Ви гуляєте, а люде
Швидко з голоду помруть,
Швидко з голоду наш Київ
Печенігам віддадуть“
Пильно слухає вояцтво
Що розказує хлоп'я…
Меч стискає воєвода
І сідає на коня.
— „Вояки! вперед! на поміч!
Вірний Претич закричав:
Хай живе наш славний Київ,
Хай живе наш Святослав!“
Обернувся в вулик табор…
Крики, ржання, метушня…
Кожний бравсь за спис, за зброю
І… на огиря-коня!
І злякались Печеніги…
Крик пішов і залунав,
Що вертається з походу
Переможець Святослав…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
| Безліч літ уже минуло,
Вже давно в землі хлоп'я,
І давно вже в серці нашім
Вмерло лицаря ім'я.
|
