Квітне Київська держава
І могутня, і страшна.
Майже всі вона зєднала
Українські племена.
Не могла лише скорити
Напівдиких Деревлян,
Що жили в лісах дрімучих
Геть на захід від Полян,
Що не вміли зрозуміти
Заповіти золоті,
Що в єднанні тільки сила,
В злуці, в спільності, в гурті,
Що тоді лише Держава
Буде дужа і міцна,
Коли всі в одно зіллються
Українські племена.
Двічі вже розбив їх Ігор,
Вдруге платять вже вони
Шкіри чорної куниці —
Дань невдалої війни.
Та скоритися не хочуть,
Відокремилися знов.
І у третє гнівний Ігор
Військо скликав і пішов.
На нараді з князем Малом
Деревляне день і ніч.
Віщуни стоять, ворожать,
Мал насупився, як сич.
Хтось найстарший, наймудріший
Промовляє наразі:
„Здавна радились зо мною
І бояре і князі.
І тепер я дам пораду:
Воно так: як вовк з двора
Витяг дві чи три овечки,
Вже не ждіть тоді добра:
Передушить всю отару
До останньої вівці.
Як ви впораєтесь з вовком,
Що ви зробите, борці?
Віддасьте йому отару,
Ту, що пасли, стерегли?“
— „Убємо кільками звіря!“
Деревляне заревли.
І рішають одностайно
Вбити Ігоря в бою.
І на тім вони скінчили
Раду-бесіду свою.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
| Наче в бурю Чорне Море,
Віковічний ліс гуде;
Через ліс дрімучий, темний
Військо Ігоря іде.
Без дороги йде поволі.
Здобуває кожний крок:
Тут дерева повалились,
Там болото, там пісок.
Так воно іде до ночі,
З лісом бореться йдучи.
На руках кріваві рани,
В піхвах заткнуті мечі.
Але що це?! Деревляне!
Деревляне з трьох боків!!
„Оточили!! Ми в неволі!
Гей, до зброї, до мечів!“
Та було уже запізно:
Деревлянські вояки
Налетіли, як на здобич
Налітають хижаки.
Перебили княже військо,
Порубали, посікли,
Князя Ігоря самого
Обезброїли, взяли.
І, не стримуючи помсти,
Гніву лютого свого,
Враз два дерева згинають
І привязують його.
І, два дерева нагнувши
Випускають нагло з рук, —
І живцем роздертий Ігор
Умірає серед мук.
… Так за дужу Україну,
За Соборну Ігор вмер.
За Соборність України
Умірають і тепер.
|
