Княженко (1917)
| Княженко Київ: «Криниця», 1917 |
|
 |
_-_01.jpg)
Княженко
Записав С. Васильченко.
Видавниче Товариство
„КРИНИЦЯ“
у Київі.
КИІВ.
Друкарня Т-ва „КРИНИЦЯ“, Хрещатик 42.
1917.
_-_05.jpg)
У одного князя було три сини-соколи. Повиростали вони великі, а ще пустують. Несла дівчина на плечах глек з водою, вони побачили та и давай влучати в той глек з рушниць. І розбили його. Дівчина заплакала та й пішла до своєї матері. А Мати її була бідна вдова, що мала хатинку на край села. Росказала дівчина матері, як княженки розстріляли в неї на плечі глек з водою, а мати нічого не каже їй, та дає другий. Набрала дівчина вдруге води. Іде. Княженки побачили, знову стріляли, та й знову розбили. Заплакала дівчина, та й пішла до дому. Посилає її мати втретє по воду, дає їй новий глек, та й навчає: „коли вони й тепер стрілятимуть, то скажи їм отак: то не слава лицарям, що вони глеки бють у бідної дівчини. Єсть на світі три сестри, три довічні панни. Як ви їх добудете — так то й буде ваша слава“.
Набрала дівчина знову води, несе. Княженки побачили, знову розстріляли глек. Тоді дівчина повернулась до них, та й каже:
— То не слава лицарям, що вони бють глеки у бідної дівчини. Єсть на світі три сестри, три довічні панни. Як ви їх добудете, так ото буде ваша слава. — Сказала та й пішла. Засмутились три княженки, загадались: що то за довічні панни і де їх шукати. Зачинились в кімнаті, не пють не їдять, все думають; — аж помарніли. Журиться й старий князь — не знає, що це подіялось з його синами. Хотів роспитати, так вони не кажуть. Став князь старих людей питати, а старі люде й порадили:— Постав, князю, під дверима наймита, хай підслухає, про що будуть вони розмовляти. Князь так і зробив.
Взяв наймит двох смажених баранів і поніс їм їсти, а як назад вертався, став за дверима та й слухає. Чує — один брат і каже:
— Чого воно ці барани, та не однакові? — Один худий який, а другий — ситий. Хиба-ж не на одній паші кохалися вони; не одну воду пили?
А другий і каже:
— Кохалися вони на одній паші і одну воду пили, та не одні мабуть думки мали. От хоч-би й ми: і їсти й пити в нас всього доволі, а ми журимся, та марнієм, що не знаєм, де знайти нам тих трьох панн.
Пішов наймит і переказав князеві, що чув. Тоді князь подумав, що пора йому синів женити. Покликав їх та й каже:
— Всі ви три на порі вже стали. Сідлайте вороні коні, та й їдте шукати на світі кажний своєї пари. А я боронити не буду.
Першим виряжають найстаршого. Дав йому батько на дорогу трьох ослів і по мішку червінців на кожному. Послав з ним трьох товаришів.
Їдуть вони та й їдуть, бачать — перед ними дорога на три шляхи розійшлася. На роспутті стоїть камяний стовп, а на ньому — таблиця: поїдеш просто, — назад повернешся, поїдеш вправо — назад не повернешся, поїдеш, вліво — або вернешся, або ні. Не подумавши не погадавши поїхав старший княженко прямо: щоб поїхати, та й назад повернутись.
_-_08.jpg)
Через тиждень так саме вирядив середульшого сина. Доїхав той до таблиці, подивився та й собі поїхав прямо. Ще через тиждень їде найменший. Приїхав до стовпа, читає: „поїдеш прямо, назад повернешся. Поїхати з тим, щоб назад повернутися та й повернутись ні з чим, подумав він, — це не моя дорога. Поїдеш вправо — не вернешся — це те-ж не моя дорога — думає. Поїдеш вліво — або вернешся, або ж… — оце саме моя дорога. Або здобути, або живим не бути“. — Подумав та й поїхав з товаришами вліво.
Їдуть вони та й їдуть; і заїхали в такий густий ліс, що й проглянути не можна. Коли бачать сидить на прогалинці гурток людей. Княженко до них:
— Добридень вам!
— Здорові.
— Як ви попали в такі нетрі?
— Як ми зайшли сюди, тобі не знати. Нам дивніше, що ви сюди заїхали, бо давно вже не було тут й ноги людської.
— Чим же ви живете тут, що не помрете з голоду, — питає княженко.
— Живемо ми так: понюхаємо звірячий слід, то зразу взнаємо, де сховався звір чи живий чи мертвий. Тоді йдемо й беремо. Тим і годуємся.
— Научіть цьому мого товариша, а за те я дам мішок червінців.
— Добре, — кажуть — вивчимо.Оддав княженко в науку до тих людей одного товариша, дав їм мішок червінців разом з ослом, а сам поїхав з двома товаришами далі.
Їдуть вони та й їдуть, довго їдуть, і заїхали в ліс ще дальше. Дивляться, сидить другой гурток людей.
— Добридень.
— Здорові.
— Як ви зайшли сюди?
— Як зайшли, то зайшли. Ми вас не питаємо, то й вам не скажемо.
— Чим ви живете?
Живемо ми тим, що добудемо хоч одно зерно пшенишне, та й годуємося ним. Ми з того зерна вміємо наробити всяких страв і напитків, скілько забажаєм, то вони в нас ніколи й не переводяться.
— Навчіть і мого товариша!
— А що даси?
— Мішок червінців.
— Добре — кажуть.
Оддав в науку до тих людей княженко другого свого товариша, мішок червінців, а з одним товаришом поїхал далі.Їдуть та й їдуть, а ліс ще темніший, ще густіший. Аж бачать сидить третій гурток людей.
— Добридень!
— Здорові!
— Як ви зайшли сюди?
— Ми давно живемо тут.
— А чим же ви живете, що не вміраєте з голоду?
— А живемо ми без всякої їжи.
— Хиба ж можна? — питає.
— Нам можна, бо ми вміємо оживляти мертвого. Коли хто вмре не ївши, ми так зробимо, що він оживе знову.
— Нате вам мішок червінців, та навчіть цьому мого товариша.
— Добре, — кажуть.
Оддав княженко й третього свого товариша в науку, оддав останній мішок з чернінцями, а далі поїхав сам.
Їде він та й їде, а лісу й кінця немає. Вже не стало чого їсти, а краю все немає. Проїхав голодний ще девять днів, на десятий знесилів, став з коня хилитись. — Це вже треба мені вмирати — подумав він! зліз з коня, пустив його на волю, а сам ліг під дубом, підмостивши сідельце в голови. Ліг, укрився буркою, та й дожидає смерти.
А над гаєм три ангели летіли, та й сіли спочити на дубові. Сіли, розмовляють стиха. Один каже:
— Шкода цього юнака, що під дубом вмирає, бо вже йому і йти осталося не далеко. А другий і каже:
— А он за кущем і олень спочиває. Коли б він побачив та підстрелив його, мав би харчів собі.
Княженко, те почувши, схопився, та за рушницю. Бачить — за кущем справді олень. Стрельнув і влучив. Потім порізав на мнясо, спік собі шашлик, пообідав, а що осталось, забрав з собою. Пішов далі пішки.
Іде він тиждень, іде другий, помічає ліс немов рідшає. Коли виходить він на велику прогалину, а на їй стоїть високий, високий будинок. Обійшов він кругом будинку — немає дверей. Подивився вгору, аж двері там. На рундуці сидять три панни, ясні, як сонце, дивляться на нього й розмовляють.
Одна каже:
— Це не людина: бо хиба ж може аж сюди зайти вона. Це лісовик перекинувся людиною, щоб одурить нас.
А друга каже:
— Може лісовик, а може й ні.
— Давайте звіримо — каже третя: — опустимо додолу стіл із стравами й напитками. Коли він сідаючи їсти, здійме шапку, то значить чоловік; коли ні — лісовик.
Так і зробили: взяли на шовкових шнурах опустили до долу стіл із стравами та напитками, а сами й зорять. Княженко підійшов до столу, скинув шапкун і став їсти.
Дуже зраділи три довічні панни, як побачили серед такої пустині живу людину. Перекинули вони йому драбинку із шовкових віжок, та й прохають до себе. Виліз до них княженко по тій драбинці, розмовляв з ними, росказав свої пригоди та й жити в них остався. Годять панни йому, годять — аби тілько невтіка од них. Раз вони й кажуть:
— Може тобі буде веселіще, як оженишся — то вибірай із трьох нас, яку схочеш. А ті дві будуть тобі, як рідні сестри.
А княженко й каже:Нас три брати і я найменший, то за жінку я візьму собі найменшу. Оженився княженко з найменшою панною, а дві старші стали йому, як сестри.
Живуть вони та й живуть. Раз бачить княженко — панни надівають зброю, сідлають, коней, виряжаються в дорогу. Спитав їх, куди їдуть, а вони й росказують:
— Живе тут недалеко за рікою один багатий і могутній князь. Кожного року одного четверга нам треба воюватися з ним. Як він нас повоює, тоді ми станемо йому за жінок, а як ми його звоюємо, то він залишить нас і більш не турбуватиме. Багато разів вже воювалися ми з ним, та ще ніхто не подолав. Сьогодня той самий четверг, коли нам треба йти воюватися з ним.
— Візьміть і мене з собою — каже княженко.
— Як же нам брати тебе з собою. Коли тебе можуть там убити? — Що ми будемо тоді робити без тебе!
Як не прохав княженко, не взяли.
— То нехай я поїду, та хоч здаля дивитимусь, як ви будете воюватися? — прохає княженко.— Коли ти хочеш побачити, як будемо ми воюватися, то ми краще дамо тобі таке люстречко; як глянеш у нього, то побачиш все, що діється в світі.
Поїхали панни на війну, а княженко сидить вдома, та в те люстречко все дивиться.
Бачить — виступає князь з великим військом проти довічних панн, починають воюватися. Бються, бються — ніхто нікого не подолає. Вже й вечоріє, а вони ще бються. Так і розїхались, не повоювавши один одного. Повернулися панни до-дому, та й знову почали жити, як і перше жили.
Минув ще один рік, і панни знову виряжаються на війну.
— Тепер уже і я поїду з вами! — каже княженко. Як його не умовляли панни — не помоглося.
— Поїду, каже, хоч там що.
Посідали панни на трьох коней од однієї матки, а саму матку княженкові із стайні вивели. Поїхали всі четверо. Вивів князь своє військо проти них, почали воюватися.Не довго й воювалися. В чотирьох вони зразу подолали князя, прогнали його військо за ріку. Мало його самого не взяли в полон. До-дому повернулися веселі.
Тепер уже нам не треба воюватися з князем — сказали сестри. І стали вони жити знову тихо та любо.
Не спить і не їсть князь, та все журиться; жаль його жив й обгортає, що не йому три довічні панни досталися. Коли приходить до нього одна баба, та й каже:
— Я знаю, князю, чого ти журишся, що не тобі досталися три довічні панни. Що даси, як я тобі їх добуду?
— Все, що хочеш, те й дам. Будеш їсти й жити зо мною за одним столом, будеш господинею над усім моїм добром. А я тебе за рідну матірь шануватиму.
Тоді баба й каже:
— Ну, добре. Звели мені дать човника, щоб переплисти на той бік, де живуть три панни. Князь звелів дати їй човна. Перепливла баба ріку, сховала човна в очереті, а сама передяглась старчихою, та й пішла до будинку. Сіла вона під будинком, зігнулася, та й труситься, не мов їй холодно.А на рундук гуляти вийшли три панни з княженком, побачили бабу та й питають:
_-_17.jpg)
— Що ти за жінка?
А баба скривилася та й одказує так жалібно-жалібно.
— Я бідна вдова, пішла в гай палічок позбірати, їстоньки зварити, та й заблудилася.Шкода їм стало баби, покликали її до себе, зодягли, нагодували її та й кажуть:
— Живи, бабусю, в нас, господарюй на нашому хазяйстві.
То вона й осталась.
Живе та баба з паннами в будинкові, так пильнує, так робить: і сама повимітає, без загаду поприбірає, й постіль усім постеле. А княженкові, то й догодити вже не знає як.
Дуже любили за це її панни, стали все їй довіряти, та все з нею радиться. От раз баба й каже паннам:
— Бачу я, що ви дуже полюбили княженка — а чи згадали ви хоч раз про те, що колись йому доведеться вмирати? Ви довічні панни, то вам про це байдуже, а він таки людина, як і всі люде вмірають — не минеться й йому.
Засмутилися панни, кажуть:
— Краще-б ти зовсім і не нагадувала нам про це.
Тоді баба й каже:
— Коли б нам довідатись, де його смерть, то ми-б може не допустили його вмерти. Випитайте в нього — може він знає.Раз почали панни випитувати в княженка: де його смерть.
А він жартує:
— Може отам, каже, у віникові! — та й показує в куток.
Панни вхопили віник, по стеблиночці його розібрали.
— Немає тут, кажуть, нічого.
— Ну то може там на печі в глечику.
Кинулись вони до глечика, подивились, а він порожній.
— І тут немає — кажуть.
Пожартувавши трохи, княженко й каже:
— Я вам скажу, де моя смерть. Схована вона в такім місці, що ніхто не знайде. Єсть у мене в голові три золоті волосини, під тими волосинами скринечка, а в скринечці — маленький ніж. Як зрізати тим ножиком волосини, тоді я умру. Сестри взяли й росказали про це бабі.
Раз княженко ліг спочити, а панни пішли в гай погуляти. Тоді баба підійшла до сонного княженка, знайшла в голові золоті волосини, а під ними скринечку з ножиком. Зрізала вона тим ножиком золоті волосини, і княженко відразу став мертвий.
Прийшли панни з гаю, побачили мертвого княженка, почали тужити. А баба найдужче голосить та побивається. Довго не виходили панни з кімнат, все плакали, аж на лиці спали.
Тоді баба й каже до них:
— Бідні ви, мої панночки. Годі вже вам сумувати, бо зовсім помарніли. Вийдемо в гай походимо, свою тугу хоч трохи розважимо, бо все одно своєму горю не пособимо.
Повела баба трьох панн гаєм, розважала їх, розмовляла та й завела до річки, де сховала човен.
— А гляньте, який ловкий човник стоїть в очереті — каже вона до паннів. — Може-б ми сіли в цей човник, та поплавали трохи?
А паннам все одно — сіли й попливли. Баба все щебече їм, розважає, щоб не журилися, а сама править човником до того берегу, де стоять князеві будинки. Й не счулися панни, як припливли. А там уже було сховано в очереті князеве військо. Сестри були без усякої зброї і змагатися їм було вже ніяк: пішли до князя в бранки. Князь і каже їм:
— Тепер мусите за жінок мені стати.
Порадились панни між собою та й кажуть:
— Що ж, мабуть вже така наша доля — бути тобі за жінок. Тільки дозволь нам перше виносити рік жалоби по нашому лицареві. Як не будеш ти цей рік ходити до нас і дивитися на нас, тоді підемо за тебе. А як ні — щоб ти не робив, а за жінок тобі не будемо. Князь з великою радістю погодився. Дав їм три кімнати в будинку, поставив до них наймичку, а сам став жити десь аж в третьому будинкові.
Минуло три роки, як княженко оддав свого першого товариша в науку лісовим людям. За цей час навчився він у тих людей по сліду вишукувати живого й мертвого звіря. Подякував людям, пішов шукати княженка. Знайшов те місце, де вони роспрощались колись, понюхав слід та й довідався зразу, що княженко мертвий. Заплакав, та й думає: „піду, знайду, та хоч поховаю“.
Іде він та й іде. Виходить з лісу другий товариш, що колись пішов в науку до других лісових людей. Перший привітався з ним, та й росказує:
— Немає вже живого нашого княженка. Оце йду, щоб знайти, та хоч поховати.
Засмутився й другий товариш, та й каже:
— Піду і я з тобою.
Пішли.Ідуть, коли виходить їх третій товариш. Привіталися вони з ним, та й жаліються:
— Горе нам: нема вже живого товариша нашого — вірного княженка.
А третій і каже:
— То не горе, що він мертвий, бо лісові люде навчили мене оживляти мертвих, а то горе, що не знаємо, де шукати княженка.
А перший товариш і каже:
— Знайти ми його знайдемо, бо я навчився по сліду шукати живого й мертвого звіря. Знайдемо й княженка. Біда тільки, що харчів у нас немає, а дорога далека.
Тоді промовляє й другий:
— Та й мене-ж не даром учили три роки лісові люде. Ось у мене єсть пшенишне зерно, з цього зерна я нароблю всяких страв і напитків, скілько душі забажається.
— Коли так, то й журитись нам немає чого — сказали та й пішли по сліду.
Ідуть, та й ідуть. Прийшли до будинку. Увійшли в кімнати — лежить їх княженко мертвий, а на грудях — золотий перстень, що поклала найменша панна, княженкова жінка. Тоді третій товариш вийняв з кишені маленький камінчик, притулив його княженкові до серця. Серце відразу забилося, і княженко ожив.
— Як же я довго спав? — каже він позіхаючи.
А товариші до нього:
— Може й довіку б проспав, коли б ми не нагодилися. Та й росказали йому, що він був мертвий.
Глянув княженко по кімнатах — немає ні трьох паннів, ні баби. Догадався тоді, яка то баба жила в їх.
— Це-ж князь підіслав її, щоб вона мені смерть заподіяла, а паннів до нього заманила! — промовив він.
А товариші й кажуть:
— Коли три панни справді у того князя, поїдемо їх визволяти.
Посідали вони на трьох коней од однієї матки, а княженко на стару матку, та й поїхали.
Завтра в нас весілля буде,
Звеселяться наші панни,
Поскидають сумне вбрання,
З нашим князем одружаться.
Вони й мене не забудуть,
Гарне плаття подарують.
Княженко й питтає її:
— Чия ти, дівчино, і що за пісню співаєш.
Дівчина й росказує:
— Я наймичка у трьох довічних панн, що ось уже, рік як живуть у нас. Прийшла води брати їм до умивання. А співаю про те, що завтра в нас весілля: князь бере їх за себе.
Княженко й каже:
— Послужи мені дівчино — велику награду матимеш. Потім вийняв перстень та й каже:
— Візьми оцей перстень, вкинь в глек з водою, а як даватимеш паннам умиватись, то зливай воду старший та середульшій, як треба, коли-ж будеш зливати найменьшій; лий помалісіньку, по капельці. Вона росердиться, стане гримати. Тоді ти, немов злякавшись, перехили ввесь глек; перстень і впаде. Як стане панна питати, де ти його взяла, тоді ти про нас і роскажи.
Дівчина погодилась. Прийшла в будинок та як направляв її княженко, так і робить: злила води старшій і середульшій, як слід, а до меншої прийшла, та й лє по каплі.
— Чого ти цідиш так, лий доладу! — звеліла їй панна.
А та немов злякалась, та тоді бурх всю воду з глека! — а перстень тільки — брязь!.. Панна вхопила той перстень, придивляється, та й питає:
— А де це ти взяла цього перстня?
Дівчина росказала все: сидять на березі чотирі лицарі, один дав їй цей перстень і направив отак зробити.
Гукнула панна своїх сестер і росказала їм. Всі догадалися, що між тими лицарями єсть княженко. Тоді й кажуть дівчині:
— Іди ж ти та скажи тим лицарям, щоб їхали вони найматись до нашого князя служити у військо.
Дівчина побігла знов на берег, і переказала їм все, що звеліли панни.
А баба увійшла в князя у велику шану й повагу. Князь зодягав її в шовки та в бархоти, садовив за свій стіл їсти, оддав їй до рук все своє хазяйство. Вийшла вона на рундук гуляти, дивиться — їдуть повз будинок чотирі лицарі. Коні ворониї, а зброя, так і сяє.
Вона й посилає слуг, щоб спитали, що то за люде. Слуги роспитали, прийшли тай кажуть бабі:
— Ці люде хочуть найнятися до князя у військо.
Баба й думає: „добре було, коли-б найняти цих пишних лицарів до мене на сторожу“. Пішла до князя, та й каже йому про це. А князь — що баба не просить, все послухає, так її дуже шанує. Вволив він її волю, найняв лицарів до неї за сторожу. Тільки стало сонечко заходить, забажалося бабі прогулятись з новою сторожею. Запрягли їй шестеро коней в карету, під рундук підїхали. Баба покликали з собою трьох панн погуляти, сіли вони в карету й поїхали. Їдуть як вихор; по боках чотирі лицарі на конях грають. А баба тільки хусточкою махає, та на кучера погукує — куди їхати показує: „зверни сюди! тепер отуди!“ — Кучер слухає, куди скаже — повертає. Заїхали геть-геть од будинку. Тоді лицарі спинили коней, витягли бабу з карети, та й взяли в батоги. Періщать, аж піря з неї летить, та примовляють:
— Отуди, тепер отуди! — Бігає баба, не втрапить, куди втекти. Вибили її лицарі, як сами знали й прогнали в гай. Повернувшись до будинку, вони повоювали князеве військо, а самого князя в полон узяли. Потім княженко й каже:
— Тепер поїдемо до дому, до мого батька.
Позабірали вони всі князеві табуни й отари, всіх його слуг, та й рушили в те царство, де жив княженків батько.
Їдуть вони та й їдуть, заїздять в якесь село. Слухають, аж там щось вигукує:
— По булки! по булки! Булки свіженькі! булки мякенькі! Далі виходить чоловік, такий обідраний, кошика з булками на голові несе.
Гукнув його до себе княженко, та й питає:
— Чого ти ходиш такий обідранний, мабуть ти продаєш не свої булки.
А чоловік зітхнув, та й росказує:
— Така вже моя мабуть доля! — колись і я в золоті ходив, а тепер довелося хазяйські булки продавати.
А хто ж ти такий? — питає княженко.
Чоловік і росказує:
— Я — князівський син. Було нас у батька три сини, я був найстарший. Нарадились ми шукати на світі трьох довічних панн. Я поїхав перший. Дав мені батько на дорогу три мішки червінців, а я поїхав в це село до пана, та й сів з ним в карти грати. Програв я йому всі свої червінці, а потім і свою волю. Тепер я в нього за наймита. То ще він мене й посилає продавати булки.
Придивився до нього княженко, аж то його старший брат.
Впізнав, та й не признається, тільки каже:
— Гукни свого пана — я хочу з ним в карти грати.
Пішов той чоловік, гукнув пана. Сіли вони грати в карти. Недовго й грали: повигравав княженко в того пана все золото, всі табуни й отари, одібрав і волю своєму братові, а самого пана пустив мало не в одній сорочці.
— Ото, — каже — щоб не сідав більш грати в карти.
Тоді княженко признався до свого брата, одів його в добру одежу, дав коня, а за жінку дав старшу панну. Поїхали всі гуртом далі.
Їдуть, та й їдуть, коли знов село. Чують, а в селі щось вигукує: „по рибу! по рибу! Риба печена, риба варена, риба смажена“. Далі виходить чоловік, а на голові в нього сковорода з рибою. Сам обідраний, тільки шмаття на ньому має.
Покликав його княженко, та й питає:
— Чого ти такий обідраний?
А той зітхнув та й одмовляє:
— Ходив і я колись в шовках та в золотах, а тепер довелося хазяйську рибу продавати.
— А хто-ж ти такий? — питає. Чоловік і каже:
— Я не простий чоловік — я княженко. Було нас в батька три брати, а я середульший. Поїхали ми по світах шукати собі трьох довічних панн, та й не довелося мені далеко заїхати: застряв в цьому селі. Живе тут панок, сів я з ним у карти грати, та й програв всі червінці, що дав мені батько на дорогу. Програв і себе в неволю. Тепер я в нього наймитом. Та ще він посилає мене рибу продавати.
Впізнав княженко й середульшого свого брата, тай не признається.
— Піди — каже — поклич свого пана, я буду з ним в карти грати. Пішов чоловік, гукнув.
Сіли вони грати. Виграв княженко і в цього пана всю його худобу, одіграв волю братові, а самого пана пустив голого.
— Ото — каже — не обігруй людей вдруге.
Далі признався й до середульшого брата. Дав йому коня й зброю, а за жінку середульшу панну. Всі гуртом поїхали вони далі.
Стали вони доїздити уже до своєї домівки. Чим ближче було додому, тим сумніші ставали два старші брати. Ідуть вони рядком, та й журяться; як їм тепер до-дому показатись. Найменшого брата всі хвалитимуть, а з їх будуть сміятись, що програлись в карти.
Намовились вони згубити свого найменшого брата. Свиснули на коней; вітром понеслися вперед. Як одїхали далеченько, злізли з коней, почали копати яму. Викопали вони глибоку яму, закрили її буркою, сами сіли по боках, та й ждуть.
А менший княженко, оглядівшися, що немає братів, рвонув стременами й подався їх доганять.
Тільки він до їх підїхав, вони й кажуть:
— Злазь, братіку, з коня та спочинеш з нами отут на бурці.Найменьший княженко злазить з коня; сідає між ними на бурку. Сів, та й провалився з буркою в яму. Тоді закидали вони його землею й місце зарівняли. Коли надїхали туди люде з табунами, брати наказали їм, щоб вдома про все мовчали.
Приїхали вони до батька. Дуже зрадів старий князь, що хоч двоє синів повернулися живими, задає великий бенкет. Наїхало на бенкет багато великих гостей і почали вихваляти старших князевих синів, що добули стілько всякого добра, ще й трьох панн довічних.
Бог бачив, яка кривда велика сталася на землі й не потерпів. Зробив він з глини двох невеликих темних на колір людей, дихнув на них, то вони стали живими. Потім послав їх одкопати княженка. Одкопали вони ще живого княженка і разом з ним пішли до старого князя. Приходять до старого князя, а там ще бенкетують гості. Княженко про все росказав батькові, та той не йме віри, каже:
— Сам ти проблукав час марно, то це тебе завидьки беруть, так ти й набріхуєш на своїх братів. Потім ще й розсердився:
— Йди собі, каже, геть, за̀йдо, звідкіль прийшов, а я од тебе одрікаюсь.Повиходили старші брати й почали з нього глузувати.
Оступили його гості, теж сміються. Гірко стало княженкові од такої неправди. Тоді він і каже:
— Слухайте, люде добрі! — Пущу я з рушниці пулю вгору. Коли я брешу — хай вона впаде на мене, коли-ж ні, то нехай на моїх братів.
— Добре, — кажуть, — стріляй.
Стрельнув княженко вгору з рушниці, а куля роспалась в горі на дві половині, та й упала на голови старших братів. Тоді всі повірили, що вони покривдили свого брата. Взяв князь, та й повигонив їх. Тоді найменший княженко побратався з тими чорними людьми, що одкопали його і поженив їх на старших довічних паннах.
Стали вони жить та добро поживать.
Тоді я пішов од них.
Ціна.
Видання 1917 р
Волховський Ф. Як мужик попав у ярмо |
25 к. |
Драгоманов М. Віра й громадські справи |
15 к. |
„ Швейцарська спілка |
25 к. |
Грінченко Б. Як жив украінський народ |
30 к. |
„ „ Якоі нам треба школи |
25 к. |
Шевченко Т. Заповіт та инші вірші |
15 к. |
„ „ Царі |
15 к. |
„ „ Сон (у всякого своя доля) |
10 к. |
Пісні волі (збірка революц. віршів) |
10 к. |
Назарук О. Суспільні кляси (росир.) |
20 к. |
Вікул Про автономію |
15 к. |
Коцюбінський М. І. Франко |
25 к. |
Ще не вмерла Украіна. Муз. Січинського |
20 к. |
Загірня М. Про виборче право |
25 к. |
„ Якого ладу нам треба |
25 к. |
„ Про державний лад у всяких народів |
50 к. |
Єфремов С. Як визволитись робоч. люд. з бідности |
50 к. |
„ Як люде прав собі добувають |
25 к. |
Грінченко Б. Граматка до науки читання й писання |
70 к. |
Франко Ів. Панські жарти. |
90 к. |
Грігорьєв-Наш. Якої республіки треба бідним людям? |
15 к. |
Олесь О. Поезіі Т. V |
3 карб. — к. |
Титаренко С. Дитяча розвага. Збірн. забавок |
1 карб. 30 к. |
Тристан Бернар. Пригода 7 квітня. Ком. на 1 д. |
30 к. |
Драгоманів. М. Автобіографія |
60 к. |
Грінченки Б. і М. Рідне слово. Книжка для читання в початкових школах і перших класах гімназіі |
2 карб. 50 к. |
Нечуй-Левіцький. Запорожці |
30 к. |
Курило О. Початкова граматика |
70 к. |
Мамін-Сібіряк. Упертий Цап |
60 к. |
„ Лісова казка |
20 к. |
Чепіга Я. Задачник. Рік I |
80 к. |
Коцюбинський М. Пятизлотник |
20 к. |
Васильченко С. Княженко (Осетинська казка) |
50 к. |
Шевченко Т. Кобзарь (повний)
Драгоманів М. Листи на Наддніпрянську Україну
Коцюбинський М. Харитя. МаленькиЙ грішник. Ялинка
„ Дорогою ціною.
„ На віру.
Васильченко С. Чарівна коза
„ Чорний орел.
„ Циганка
Кіт та лисиця. Гуцульска казочка
Гаршін В. Жаба мандрівниця
Андерсен. Казки
Франко Ів. Нарис історії українсько-руської літератури.
Чепіга Я. Задачник. Рік II.
Грігорьєв-Наш. Про навчання дітей рідній історії
Коцюбинський М. Повне зібрання творів.
1) Замовлення приймаються тільки великими партіями. При замовленнях треба прикласти половину грошей. 2) При замовленнях треба зазначати точно адресу і способ пересилки (залізниця, пароплав). 3) Великим замовцям знижка.
Київ, Книгарня Т-ва »КРИНИЦЯ«. Нестерівська 27.
|
Видавниче Товариство
„КРИНИЦЯ“ — у Київі — Нестерівська, 27. |
1917 Октябрь,
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|